ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Кукса Наталія Григорівна
УДК 94 (477-058.2326) „1923/1933”
КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В ПЕРІОД УКРАЇНІЗАЦІЇ
07.00.01 – історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Черкаси – 2005
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі історії України Черкаського державного технологічного університету Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
МОРОЗОВ АНАТОЛІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ,
Черкаський національний університет
імені Б.Хмельницького,
завідувач кафедри новітньої історії
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, член-кореспондент
Національної академії наук України
ДАНИЛЕНКО ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ,
завідувач відділом історії України другої половини
ХХ ст., Інститут історії України НАН України
доктор історичних наук, професор
КАПУСТЯН ГАННА ТИМОФІЇВНА,
Кременчуцький державний політехнічний
університет професор кафедри теорії,
історії, держави та права
Провідна установа: Донецький національний університет,
кафедра історії України
Захист відбудеться 28.09.2005 о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73.053.01 у Черкаському національному університет імені Б.Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульв. Шевченка, 81, кім. 211.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Б.Хмельницького (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22).
Автореферат розісланий 26.08. 2005 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат історичних наук, доцент Корновенко С.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Однією з характерних рис соціально-економічного та суспільно-громадського оновлення України є реформування аграрного сектору економіки. З цієї точки зору важливим є не лише оптимальна організація сільськогосподарського виробництва, а й задоволення інших, у першу чергу культурних потреб українського селянства. Впродовж всієї історії України селянство було носієм кращих духовних, культурних, політичних традицій українства. Тим більше, за сучасних умов, коли сфера культури перебуває під значним впливом комерційних чинників, які створюють реальну загрозу для подальшого розвитку національної культури України, необхідно докласти усіх можливих зусиль, щоб культура українського села не опинилася у стані занепаду. Для вироблення основ сучасної культурної політики держави на селі потрібно враховувати і вже набутий досвід, зокрема 20-30 рр. ХХ ст. – періоду українізації. У цей час у республіці було розроблено і запроваджено досить ефективну довгострокову політику держави в галузі культури, яка відіграла не останню роль у піднесенні культурно-освітнього рівня українського селянства. Тогочасне керівництво добре розуміло, що без участі селян у радянському будівництві не може йти мови про створення надійних підвалин нової моделі державності. Тому крім економічних заходів, відомих в історії як НЕП, уряд УСРР вживав реальні кроки по створенню широкої культурно-освітньої мережі на селі. Сельбуди, бібліотеки, клуби, хати-читальні тощо були покликані сприяти прилученню селянства до кращих здобутків української національної культури.
На наш погляд, ситуація в культурній сфері українського села 20-х – початку 30 рр. ХХ ст. і сучасності має чимало спільного. Саме тому вивчення культурно-освітнього життя українського селянства в період українізації є актуальним. Без урахування цього історичного досвіду сучасній Українській державі важко буде зберегти самобутню культуру українського села, яка є стрижнем національної культури.
Крім того, попри всю значимість українського селянства у збереженні національної самобутності, його духовний світ, політична культура, соціальна активність не отримали ще належного наукового вивчення.
Отже, вказана тема дослідження має наукове, загально-гуманітарне та суспільно-політичне значення, що й обумовлює її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету, вона органічно пов’язана з темою наукового пошуку Науково-дослідного інституту селянства Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького „Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної організації українського селянства” (номер державної реєстрації 01020006796).
Об’єктом дослідження є культура українського селянства в період українізації. Робота майже не торкається культурного життя національних меншин, оскільки, ця проблема становить тему окремого дослідження.
Предметом дослідження є культурно-освітній розвиток українського села.
Хронологічні рамки роботи охоплюють період українізації, тобто 1923-1933 роки, однак, автор в окремих випадках свідомо виходить за межі визначеного періоду для того, щоб показати причинно-наслідкові зв’язки перебігу культурно-освітніх процесів того часу. Нижня хронологічна межа обумовлена початком політики українізації, а верхня – її фактичним згортанням.
Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються політико-адміністративних меж УСРР, що у 1922 р. увійшла до складу СРСР.
Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі виявленого комплексу джерел, всебічного вивчення історіографії дослідити культурно-освітній розвиток українського селянства в період українізації, проаналізувати чинники, що сприяли цьому, зокрема вплив офіційної політики українізації, з’ясувати особливості культурно-освітнього розвитку українського селянства на окремих хронологічних етапах цього періоду.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:
- з’ясувати стан наукової розробки теми, рівень і повноту забезпечення джерельної бази;
- дослідити сутність та об’єктивну обумовленість політики українізації;
- вивчити вплив українізації на культурно-освітній розвиток українського села;
- висвітлити діяльність культурно-освітніх установ, які діяли в українському селі в період, що досліджується;
- виявити і проаналізувати весь спектр форм культурно-масової роботи в сільській місцевості;
- розкрити особливості процесу ліквідації неписьменності та визначити його вплив на культурний розвиток українського селянства;
- з’ясувати роль системи народної освіти та сільських загальноосвітніх шкіл у розбудові культурного життя українського села;
- узагальнити позитивні риси реалізації завдань культурно-освітньої роботи в період українізації;
Наукова новизна і теоретичне значення дисертації полягають у наступному :
- вперше на дисертаційному рівні комплексно досліджено культурно-освітній розвиток українського села в період українізації;
- вивчено вплив українізації на культурно-освітній розвиток українського селянства;
- проаналізовано форми масової роботи в сільській місцевості;
- з’ясовано культурні запити селянських мас;
- на основі широкого кола джерел, значна частина яких введена в науковий обіг вперше, досліджено діяльність сельбудів, хат-читалень, бібліотек та інших культурно-освітніх установ села;
- розкрито особливості процесу ліквідації неписьменності серед українського селянства;
- по-новому осмислено розвиток народної освіти, зокрема становище шкіл, вказано на недоліки, що призводили до гальмування поширення навчання, висвітлено особливості запровадження загальнообов’язкового початкового навчання.
Практичне значення дослідження полягає у тому, що його фактологічний матеріал, результати та висновки можуть слугувати як для подальшої розробки обраної теми, так і при написанні узагальнюючих праць з історії України, історії української культури, різноманітних довідкових видань, наукових розробок проблем культурно-освітнього характеру, при читанні загальних лекційних курсів та при розробці спецкурсів з питань історії та культури України.
Публікації. За матеріалами дослідження автором опубліковано 7 наукових статей, 3 з яких – у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 4, 6 друкованих аркушів.
Обсяг і структура дисертації зумовлені метою, проблемно-хронологічним принципом дослідження, завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають 8 підрозділів, списку використаних джерел та літератури (346 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 205 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну результатів дисертаційної роботи, визначено її основні завдання, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету, об’єкт, предмет, окреслено практичну значимість та апробацію отриманих результатів.
У першому розділі „Стан наукового вивчення, джерельна база та методологія дослідження”, який складається з двох підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.
У першому підрозділі першого розділу „Історіографія проблеми” з’ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на 2 періоди: радянський (20-ті рр. ХХ ст. – 1991 р.) та сучасний (90-ті рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.). Радянський період поділяється на декілька етапів: 1 – 20-ті рр.; 2 – сер. 30-х – 1 пол. 50-х рр.; 3 – 2 пол. 50-х – 1 пол. 60-х рр.; 4 – 2 пол. 60-х – 1 пол. 80-х рр.; 5 – 2 пол. 80-х – 1991 р.
У 20-ті роки ХХ ст. висвітленням окремих сюжетів обраної нами теми в основному займалися партійні та державні діячі, публіцисти, працівники органів народної освіти, які аналізували культурно-освітній розвиток українського селянства в добу українізації у контексті виконання завдань цього процесу, розуміючи їх як узагальнення досвіду соціалістичної розбудови. Однак ці праці стали першим кроком у наближенні до наукового осмислення теми. Найбільше їх було присвячено показу реальних здобутків політики українізації та її впливу на розвиток культурно-освітнього життя народу Квірінг Е. Крутий поворот чи розгортання попередньої роботи // Червоний шлях. – 1923. – №4 – 5. – С. 107 – 113; Затонський В. Національна проблема на Україні (Доповідь на пленумі ЦК ЛКСМУ, червень 1926). – Харків: ДВУ, 1926. – 64с.; Стан преси // Известия КП (б) У. – 1926. – № 8 – 10. – С.79 – 91; Світнєв П. Українізація партійного апарату // Вісті УК КП(б)У. – 1928. - № 8. – С. 13 – 15; Косіор С. Українізація і завдання КП(б)У // Більшовик України. – 1929. - №1. – С.38 – 50; Ткачук І. Г. Національно-культурне будівництво на Україні та завдання робселькорів. – Харків: Пролетарій, 1929. – 38с.; Постишев П. Національне питання в реконструктивний період. – Харків: Пролетарій, 1930. – 47с.; Даниленко В. Про українізацію вузів // Студент революції. – 1928. – № 6. – С.37 – 40; Суботін Б. Назустріч культурному розгонові. З передмовою секретаря Київської окрпрофради. О. Лазоришака. – Харків – Київ: ДВУ, 1930. – 32с.; Скрипник М. Культурне будівництво за соціалістичної реконструкції // Більшовик України. – 1929. – № 7 – 8. – С.31- 48; Скрипник М. Завдання комсомолу в соціалістичній перебудові. – Харків: Пролетарій, 1929. – 12с.; Скрипник М. Нові лінії в національно-культурному будівництві. – Харків: ДВУ, 1930 – 64 с.; Скрипник М. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будівництва національностей України) // Більшовик України. – 1931. – № 12. – С. 13 – 56..
Крім узагальнюючих, були і регіональні дослідження. Наприклад, П.Калініченко вивчив досягнення і прорахунки окркомітету КП(б)У Кременчуччини Калініченко П. Українізація й округовий партактив Кременчуччини (Матеріали 1927/28 року). – Кременчук: Агіттроп Кременчуцького окркомітету КП(б)У, 1928. – 34 с., зокрема, виявив наскільки партійний актив опанував українську мову, зрозумів українську культуру.
З’являються роботи, присвячені й окремим сферам, де проходила українізація. Так, наприклад, М.О.Авдієнко, залучивши широкий статистичний матеріал, розкрив стан народної освіти Авдієнко М. Народна освіта на Україні. – Харків, 1927. – 102 с.. Загальне навчання стало об’єктом вивчення автора в наступній його праці Авдієнко М. І. Загальне навчання на Україні. – Харків, 1927. – 111 с.. У ній проаналізовано рівень втягнення в загальноосвітній процес широких верств населення, проблеми, які потребували свого вирішення. О.Полоцький, Г.Піддубний, враховуючи результати роботи М.О.Авдієнка, досліджували стан, успіхи та проблеми ліквідації неписьменності в УСРР Полоцький О. Загальне навчання та ліквідація неписьменності // Більшовик України. – 1928. – № 18. – с. 59 – 75; Піддубний Г. Десять років ліквідації неписьменності в УРСР // Шлях освіти. – 1927. – № 10. – С. 114 – 120..
Побачили світ і перші узагальнюючі праці з історії української системи народної освіти Ряппо Л. П. Короткий нарис розвитку української системи народної освіти. – Харків: ДВУ, 1927 – 42 с., шкільного виховання на селі Духно П. І. Школа на селі та її громадська роль. – Харків: ДВУ, 1926. – 60 с., історії книжкової продукції Козаченко А. Десять років книжкової продукції України. (Історико-аналітичний начерк). – Харків: ДВУ, 1926. – 42 с..
Отже, вказаний період позначений започаткуванням вивчення окремих фрагментів культурно-освітнього життя українського селянства в період українізації. Роботи авторів в більшості своїй позначені намаганням об’єктивно і комплексно висвітлювати ті чи інші аспекти цієї важливої сфери життя суспільства.
Середина 30-х – поч. 50-х рр. ХХ ст. – період, коли за умов культу особи Й.Сталіна фактично припиняється об’єктивне вивчення культурно-освітнього розвитку українського селянства у період українізації. У цей час праць, присвячених цій проблемі вийшло дуже мало. Серед них роботи В.П.Затонського Затонський В. П. Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму (доповідь та заключне слово на січневій сесії ВУАН). – К.: Партвидав, 1934. – 63 с.; Затонський В. Рішуче піднесення грамоти в школі. – Харків: Радянська школа, 1936. – 63 с., в яких було вміщено статистичні дані, щодо публікацій наукової літератури, а також підбито підсумки боротьби з безграмотністю. Крім того, ще в трьох роботах Що дала радянська влада трудовому селянству України. – К.: Укрполіттвидав, 1946. – 30 с.; Грищенко М. М. Розвиток народної освіти на Україні за роки Радянської влади. – К., 1957, - 94 с.; Слуцький О. Б. Радянське і культурне будівництво на Україні в перші роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни (1926 – 1929 рр.). – К., 1957. – 210 с. було висвітлено здобутки культурно-освітнього життя в Радянській Україні, зокрема по ліквідації неписьменності серед селянства.
У другій половині 50-х рр. – першій пол. 60-х рр. ХХ ст. під впливом широкомасштабної десталінізації суспільства окреслилися певні зрушення у вивченні культурно-освітнього рівня українського селянства в період українізації. З’являється ряд праць, серед яких роботи М.М.Грищенка Грищенко М. М. Розвиток народної освіти на Україні за роки Радянської влади. – К., 1957, - 94 с., та Є.С.Березняка Березняк Е. С. Пути развития всеобщего образования на Украине. – К., 1957. – 112 с., у яких автори, роблячи певні спроби відійти від стереотипів, властивих періоду середини 30-х – поч. 50-х рр., аналізують розвиток народної освіти в УСРР за роки радянської влади, шляхи розвитку загальної освіти. Робота сільських бібліотек, українізація книговидавництва, діяльність культосвітніх закладів на селі, зокрема сельбудів і лікнепів, стали предметом наукової уваги О.Б.Слуцького Слуцький О. Б. Радянське і культурне будівництво на Україні в перші роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни (1926 – 1929 рр.). – К., 1957. – 210 с., Г.М.Шевчука Шевчук Г. М. Культурне будівництво в Україні в 1921 – 1925 роках. – К.: ВУАН, 1963. – 435 с..
Особливості прояву та загальний вплив партійної політики на культурний розвиток села в 1929-1941 роках досліджував О.М.Михайлов Михайлов О. М. Культурний розвиток українського села в роки соціалістичного будівництва (1929 – 1941 рр.). – К.: Держполітвидав УРСР, 1963. – 159 с.. У його роботі містяться цікаві факти, присвячені й питанням загальноосвітнього навчання, ліквідації неписьменності діяльності культурно-освітніх закладів, зокрема автором розглядається мережа сітки шкіл в сільській місцевості, знову ж таки наголошується на причинах, які перешкоджали розвитку освіти. Значну увагу приділено роботі вузів і технікумів та навчанню в них селянських дітей, охарактеризовано матеріально-побутові умови та особливості роботи вчителів, з’ясовано політехнізацію та агрономізацію шкіл, наводяться приклади зразкових шкіл.
Таким чином, характерною рисою цього підперіоду в розвитку вітчизняної історіографії став частковий відхід від догматизму сталінщини, з’явилися роботи в яких культурно-освітня робота на селі стала безпосереднім об’єктом вивчення.
Історіографія наступного етапу (друга половина 60-х – перша половина 80-х рр.) несла на собі відбиток поступового згортання демократичних процесів у суспільстві. Почала домінувати тематика, присвячена безпосередньому внеску вождів у розвиток тієї чи іншої сфери духовності Гутянський С. К. Ленін і українська радянська культура. – К.: Знання, 1963. – 40 с.; Маланчук В. Ю. Ленін і розвиток національного питання на Україні // Український історичний журнал (далі УІЖ). – 1969. - №4. – С. 3 – 15., карколомним здобуткам радянської влади Розвиток української культури за роки Радянської влади. – К. : Наукова думка, 1967. – 367 с..
Крім узагальнюючих праць, монографій у цей час виходять у світ і посібники, підручники Афанасьєв В. В. Нариси історії культурно-освітньої роботи на Україні (1917 – 1941рр.). – Харків, 1968. – 262 с..
У 70-х роках ХХ ст. виходить декілька праць стосовно ліквідації неписьменності Білоцерківський В. Я. Боротьба за ліквідацію неписьменності на Україні в 1926 – 1932 рр. // Питання історії СРСР. – 1975. –Вип. 20. – С. 89 –91., культурного розвитку села Алєксєєва Н. Л. Культура нового села. –Львів: Каменяр, 1974. – 144 с.. У 1976 році в „Українському історичному журналі” вийшла стаття А.В.Мороза „Ліквідація неписьменності і розвиток загальноосвітньої трудшколи в 1921-1925 роках” Мороз А. В. Ліквідація неписьменності і розвиток загальної освіти трудящих в 1921 – 1925 роках // УІЖ. – 1976. - №8. – С. 111-116.. В ній автор приділяє певну увагу мережі пунктів лікнепу, ліквідації неписьменності, роботі шкіл для дорослих підвищеного типу, вечірнім робітфакам університетам. Аналізуючи радянську історіографію, не можна обійти увагу багатотомну „Історію міст і сіл Української РСР”. Найбільше матеріалів, присвячених культурі, освіті села, періоду що нами досліджується, міститься в томах, що стосуються Черкаської, Вінницької, Сумської та Кіровоградської областей Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. – К., 1972. – 772 с.; Історія міст сіл УРСР. Вінницька область. – К., 1972. – 780 с.; Історія міст і сіл УРСР. Сумська область. – К., 1973. – 696 с.; Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область. – К., 1972. – 816 с.. Однак, ці матеріали носять більше статистичний характер.
Зміна суспільно-політичних орієнтирів, започаткована перебудовою, позначилася і на розвитку історіографії обраної нами теми дослідження. У другій половині 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. історики, оперуючи розсекреченими архівними матеріалами, раніше невідомою літературою, переосмислюють зроблене, доповнюють знання з тих чи інших аспектів культурно-освітнього розвитку українського селянства періоду українізації. Характерною ознакою є поступовий відхід від усталених радянською історичною наукою методологічних принципів, стереотипів, розширюється і коло питань, які раніше не вивчалися Чирко Б. В. Національні меншості на Україні в 20-30-і роки // УІЖ. – 1990. – № 1. – С. 51 – 64; Насєдкіна Л. Д. Грецькі національні сільради та райони в Україні // УІЖ. – 1992. – № 6. с.62 – 70; Курносов Ю. О. Суспільно-політичне життя на Україні в 20 – 30-х роках // УІЖ. – 1989. - № 12. – С. 89 – 95; Курносов Ю. О. Духовне життя на Україні в 20 – 30-і рр. // УІЖ. – 1990. - № 1. – С. 93 – 100; Даниленко В. М. Рабочий класс и культурная революция на Украине. – К.: Наукова думка, 1986. – 213 с.; Гломозда К. Ю., Комаренко Р. В. Дискусії на тему культурного процесу в Україні в 20 – 30-і роки // УІЖ. – 1988. - № 10. – С. 157 – 159; Галенко О. І. Історія культурного будівництва у Укрнаїнській РСР 1921 – 1941 рр. у документальних публікаціях // УІЖ. – 1986. - №8. – С.42 – 50; Лозицький В. Політика українізації в 20 – 30-х роках. Історія, проблеми, уроки // УІЖ. – 1989. - № 3. – С. 46 – 55..
Питання українізації висвітлювалися і на сторінках літературно-публіцистичних журналів „Слово і Час”, „Вітчизна” Дашкевич Я. Р. Українізація. Причини і наслідки // СІЧ. – 1990. - № 8. – С. 14 – 18; Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація // Вітчизна. – 1990 - № 5. – С. 116..
Здобуття Україною незалежності в 1991 році позначилося на розвитку вітчизняної історичної науки взагалі й обраної теми зокрема. Розпочався сучасний, якісно новий етап її вивчення. Слід зауважити, що з початку 90-х рр. ХХ ст. об’єктом сучасної історіографії стають окремі аспекти культурно-освітнього розвитку українського селянства в період українізації Кокошко Ф. Розвиток культурно-освітньої діяльності в уркаїнському селі в 20-і рр. (на матеріалах Півдня України). – Миколаїв: Приват – Поліграфія, 1998. – 89 с.; Мандрик Я. І. Культура українського села в період сталінізму. 1929 – 1938 рр. – Івано-Франківськ, 1998. – 253 с..
Роль державної політики в галузі національної культури досить яскраво висвітлено в працях О.Кручека Кручек О. А. Становлення державної політики УРСР у галузі національної культури (1920 – 1923 рр.) – К., 1996. – 49 с. та П.М.Бондарчука Бондарчук П. М. Національно-культурна політика більшовиків на Україні на початку 20-х років. – К., 1998. – 45 с..
Позитивні та негативні моменти українізації, зокрема репресії, історіографічні та методологічні аспекти вивчення політики коренізації в УСРР, українізація мистецтва, культосвітніх закладів знайшли своє наукове вивчення у роботах В.Г.Виткалова, В.Л.Борисова, В.Коцура, Н.Коцура, В.М. Букача Виткалов В. Г. Українська культура: Сторінки історії 20 століття. – Рівне: Ліста, 1997. – 433 с.; Українізація на Чернігівщині в 20-30-і роки. Добірка документів. – Чернігів, 1997. – 130 с.; Коцур В., Коцур Н. Українізація і освіта в 20-і на початку 30-х років 20 століття. Деякі методологічні та історіографічні аспекти // Рідна школа. – 1997. - № 11. – С. 77 – 80; Борисов В. Л. Українізація та розвиток загальноосвітньої школи в 1921 – 1932 рр. // УІЖ. – 1999. - № 2. – С. 76 – 79; Букач В. М. Политика украинизации в первой половине 20-х годов. Материалы к курсу по истории Украины и украинской культуры. – Одесса, 1997. – 50 с..
О.Ю.Борисьонок та Г.Г.Єфіменко у своїх публікаціях звернулися до таких аспектів проблеми, як обговорення проблеми українізації вищим партійним керівництвом, зміни в національній політиці ЦК КП(б)У в УСРР у 1928-1932 рр. Борисьонок О. Ю. Обговорення проблем українізації Вищим партійним керівництвом у 1922 – 1923 рр. // УІЖ. – 2000. - № 4. – С. 90– 99; Єфіменко Г. Г. Зміни а національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні (1932 – 1938 рр.) // УІЖ. – 2000. - № 2. – С. 82 – 93.
Слід сказати, що починаючи з 90-х років виходить ряд праць істориків діаспори, у яких з’ясовуються причини українізації, її зв’язок з аграрною політикою більшовиків, обставини згортання тощо.
Слід зазначити, що в 90-х роках розпочато дослідження проблем політики українізації та культурно-освітнього розвитку різних верств населення й на дисертаційному рівні. Так, наприклад, проблеми взаємовідносин сільської та міської культури висвітлено в дисертації О.І.Криворучка, роль українізації в суспільно-політичному житті українського народу в 20-ті роки – в роботі Л.В.Блінди, політичним та культурним аспектам здійснення українізації присвячено дослідження Я.В.Верменич, питання українізації та її вплив на суспільно-політичне та культурно-освітнє життя були висвітлені в кандидатських дисертаціях Г.М.Васильчука та О.А.Кручека. На матеріалах Півдня України національно-культурне будівництво в 20-х роках висвітлено в дисертації А.В.Черкаського. Питання політики українізації на Харківщині вивчено К.Е.Колісником Криворучко О. І. Проблема взаємодії сільської та міської культур в УРСР в 20-х роках (історичний аспект). – Дис.канд.іст.наук. 07.00.01. Український державний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова. – К., 1994. – 187 с.; Блінда Л. В. Українізація та її роль в суспільно-політичному житті українського народу в 20-і роки. Дис.канд.іст.наук. 07.00.01. Київський інститут політології і соціального управління. – К., 1992. – 188 с.; Верменич Я. В. Здійснення українізації в 20-30-х роках: політичні і культурні аспекти проблеми. Дис.канд.іст.наук: 07.00.01. Київський педагогічний інститут іноземних мов. – К., 1993. – 189 с.; Васильчук Г.М. Українізація вищих органів державної влади та управління УРСР (20-і роки). Дис.канд.іст.наук: 07.00.01. Київський університет ім. Т. Г. Шевченка. – К., 1994. – 213 с.; Кручек О. А. Культура в УРСР в 1920-1923 рр. як об’єкт державної політики. Дис.канд.іст.наук.: 07.00.01. НАН України. Інститут історії України. – К., 1997. – 176 с.; Черкаський А. В. Національно-культурне будівництво на Півдні України в 20-і роки. Дис.канд.іст.наук.: 07.00.01. Одеський університет ім. І. І. Мечнікова. – Одеса, 1994. – 191 с.; Колісник К. Е. Проведення політики українізації на Харківщині в 1923 – 1932 рр. Дис.канд.іст.наук : 07.00.01. Харківський університет ім. В. Н. Карамзіна. – Харків, 2001. – 194 с.. Проблемам освіти в період українізації присвячені дисертації О.І.Чирви Чирва Ю. І. Розвиток народної освіти України (1917-1932 ). Історіографія проблеми. Дис.канд.іст.наук: 07.00.01. Дніпропетровський державний університет. – Дніпропетровськ, 1995. – 216 с. та Я.В.Потапової Потапова Л. В. Розвиток національної школи в Україні в 1917-1933 рр. Дис.канд.іст.наук: 13.00.01. Київський державний лінгвістичний університет. – К., 1998. – 153 с., В.М.Гололобова Гололобов В. М. Ліквідація неписьменності серед дорослого населення України в 20-х роках. Дис.канд.іст.наук.: 07.00.01. / Харківський державний політехнічний університет. – Харків, 1998. – 179 с..
Крім того з’явилися й історіографічні роботи з проблем українізації, зокрема І.В.Ващенка Ващенко І. В. Політика українізації 20 – х початку 30 –х рр. в Україні : проблеми історіографії. Дис.канд.іст.наук : 07.00.01. Харківський національний університет ім. В. Н. Карамзіна. – Харків, 2001. – 203 с.. Дослідник виділяє 5 періодів у розвитку вітчизняної історіографії з проблем українізації. Він вивчив перші спроби наукового висвітлення політики українізації, дослідив політику українізації в вітчизняній історіографії, з’ясовує позицію істориків діаспори, висвітив цю політику в історіографії незалежної України.
Отже, як свідчить аналіз наукової літератури, комплексного дослідження з культурно-освітнього рівня українського селянства періоду українізації, попри значну за обсягом історіографію присвячену різним аспектам проблеми, поки що не існує, чим і зумовлене звернення автора до цієї теми.
У підрозділі 1.2 „Джерельна база, методологія дослідження” проаналізовано джерельну базу дослідження, що постає достатньо репрезентативного, визначено методологією. Опрацьовані джерела умовно, згідно загальноприйнятої класифікації, можна поділити на дві великі групи: неопубліковані (архівні) та опубліковані джерельні матеріали. В ході наукового пошуку автор опрацювала фонди Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВОУ), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), Державного архіву Київської області (ДАКО), Державного архіву Черкаської області (ДАЧО).
У ЦДАВОУ вивчалися матеріали фондів Державної планової комісії при Раді Народних Комісарів (ф. 337), Народного комісаріату освіти (ф. 166), Ради Народних Комісарів УРСР (ф. 2), власного фонду Власа Яковича Чубаря (ф. 4402). У ЦДАГОУ опрацьовувалися матеріали фонду ЦК Компартії України (ф. 1). У ДАКО – Київського обласного відділу народної освіти (ф. 144), Київського окружного виконавчого комітету Рад робітничо-селянських та червоноармійських депутатів (ф. 112). У ДАЧО – Монастирищенського райвиконкому Уманської округи (ф. 2113).
Одночасно за типологічно-видовим критерієм залучені архівні джерела можна поділити на такі групи: 1) документи центральних та місцевих органів влади; 2) документи державних та культурно-освітніх установ; 3) протоколи конференцій, з’їздів різного рівня; 4) доповідні записки, листування Наркомосу України; 5) звіти, рапорти, акти, статистичні дані; 6) доповіді.
Опрацьовані досліднецею опубліковані джерела за типологічно-видовим критерієм можна поділити на такі групи: 1) офіційні державні документи, надруковані у збірниках нормативних актів, які становили законодавчу базу культурно-освітнього процесу в українському селі в період українізації Збірник постанов, інструкцій та матеріалів у справі українізації 1928 року. – Артемівськ, 1928. – 38 с.; Збірник узаконень і розпоряджень робітничо-селянського уряду України 1923-1928 років. – Харків, 1928. – 150 с.; Збірник постанов про українізацію. – Харків, 1929. – 35 с.; Десятий з’їзд Комуністичної партії більшовиків України 20-29 листопада 1927 року. Стенографічний звіт. – Харків: ДВУ, 1928. – 620 с.; 2) звіти до Всеукраїнських з’їздів Рад, у яких, поряд із іншими питаннями, висвітлювалося культурно-освітнє будівництво в українському селі Десятий з’їзд Комуністичної партії більшовиків України 20-29 листопада 1927 року. Стенографічний звіт. – Харків: ДВУ, 1928. – 620 с.; Звіт робітничо-селянського уряду України за 1923-1924 роки до ХІХ Всеукраїнського з’їзду Рад робітничо-селянських, червоноармійських депутатів. – Харків, 1925. – 49 с.; Звіт Всеукраїнської Ради профспілок до ХVІІ з’їзду профспілок України. – Харків, 1928. – 42 с.; Резолюції 1-ої Всеукраїнської конференції, березень 1932 року. – Харків: Український робітник, 1932. – 64 с.; 3) документи партійних і державних. Цю групу опублікованих джерел можна поділити на такі підгрупи: а) постанови і резолюції з’їздів, конференцій, пленумів Компартії України Резолюції 1-ої Всеукраїнської конференції, березень 1932 року. – Харків: Український робітник, 1932. – 64 с.; IX Всеукраїнський з’їзд Радянських робітничо-селянських та червоноармійських депутатів 3 жовтня 1925 року. Постанови та резолюції. – Харків, 1925. – 39 с.; б) тези, доповіді на комсомольських, профспілкових, Всеукраїнських з’їздах працівників освіти, пленумах Про стан та перспективи культурного будівництва на Україні. Тези, доповіді НКО на IX Всеукраїнському з’їзді Рад. Матеріали для делегатів XI з’їзду Рад (НКО). – Харків: ДВУ, 1929. – 32 с.; Підсумки і завдання національно-культурного будівництва на Харківщині. Скорочена і перероблена доповідь на VII пленумі ОПК з доданням резолюції. – Харків: пролетарій, 1930. – 47 с.; Бюлетень народного комісаріату освіти. – Харків, 1925. – 28 с.; Коротка хрестоматія з національних питань для партійного активу. – Харків: Пролетарій, 1930. – 240 с.; 4) тематичні збірники, цінність яких полягає у тому, що у них широко представлені документи центральних та місцевих архівів, уривки з преси Соціалістичне будівництво на Полтавщині. 1921 – червень 1941 року. Збірник документів і матеріалів. – Харків: Прапор, 1984. – 232 с.; Социалистическое строительство на Сумщине 1921 – 1941рр. Сборник документов и материалов. – Харьков: Прапор, 1983. – 248 с.; Культурное строительство на Херсонщине 1921 – 1987 гг. Сборник документов и материалов (Партийный архив Херсонского обкома КП Украины, Государственный архив Херсонской области). – Симферополь: Таврия, 1988. – 272 с.; Соціалістичне будівництво на Хмельниччині 1921 – 1941. Документи і матеріали. – Львів: Каменяр, 1989. – 207 с.; Культурное строительство в Черкасской области. 1917 – 1980 гг. Сборник документов и материалов. – Днепропетровск: Проминь, 1989. – 272 с.. Хоча їхній ретельний аналіз дозволяє стверджувати, що вони не цілком об’єктивні. Як правило, підібраний матеріал ілюструє лише здобутки у сфері культурно-освітнього будівництва на селі, оминаючи проблеми, які мали місце, залишалися не вирішеними; 5) періодичні видання. У цій групі джерел можна виділити: а) центральні газети („Вісті”, „Комуніст”); б) губернські та окружні газети („Звезда”, „Радянський селянин”); в) журнали („Селянський будинок”, „За масову комуністичну освіту”). Як правило, на сторінках преси друкувалися найважливіші постанови та матеріали уряду, обговорювалися актуальні проблеми культурно-освітнього будівництва на селі. Часто зустрічається матеріал із місць, завдяки якому можна зрозуміти й повно відтворити „дух епохи”, ставлення селян до культурно-освітньої роботи на селі.
Методологічну основу дисертації складає сукупність принципів та методів пізнання, спрямованих на об’єктивне, всебічне висвітлення подій, фактів та явищ. Методологічною основою дослідження стали загальні засади науковості, історизму, об’єктивності, системності, плюралізму, пріоритету конкретної істини. Головними методологічними принципами є взаємозв’язок загального, особливого й специфічного, конкретний аналіз визначеного явища у певних умовах, а також принцип адекватної інтерпретації текстів джерел.
У другому розділі „Політика українізації як важлива передумова всебічного підвищення культурно-освітнього рівня українського селянства”, що складається з двох взаємопов’язаних підрозділів, досліджено сутність, об’єктивну обумовленість політики українізації, її вплив на громадсько-суспільне та освітньо-культурне життя українського народу.
У першому підрозділі другого розділу „Політика українізації, її сутність та об’єктивна обумовленість” висвітлено причини запровадження українізації, основний зміст цієї політики, її реалізацію.
Реальні практичні кроки по здійсненню українізації розпочалися після прийняття декретів ВУЦВК УСРР від 27 липня 1923 р. „Про заходи у справі українського шкільного виховання і культурно-освітніх установ” та від 1 серпня 1923 р. „Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвитку української мови”. На наш погляд, її сутність зводилась до таких основних положень: 1) політика коренізації, що сприяла національному відродженню, зокрема українців, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік, сформувати привабливий імідж СРСР на міжнародній арені, державного піклування про інтереси нацменшин; 2) це був засіб пошуку більшовиками спільної мови із селянством, залучення на свій бік національної інтелігенції шляхом поширення принципових ідей НЕПу на сферу національних відносин; 3) українізація у перспективі давала змогу врегулювати протиріччя між народними масами і партійним, радянським та господарським апаратом, що мали місце; 4) це була спроба більшовиків очолити і поставити під свій контроль національне відродження у радянських республіках; 5) ця політика мала зміцнити новоутворену державну структуру СРСР – наданням її складовим „культурно-національної автономії”, щоб хоча б частково компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.
Здійснення цієї політики мало регіональні особливості, специфіку стосовно різних сфер суспільно-політичного, культурного життя. Підтримуючи в цілому запропоновану Л.В.Бліндою концепцію, в українізації умовно виділяємо такі етапи її проведення: 1923-1925 рр., 1926-1929 рр. Хоча, на наш погляд, верхню хронологічну межу другого етапу варто розширити до першої третини 30-х рр. ХХ ст. Є достатньо підстав стверджувати, що 1927-1928 рр. стали періодом піднесення української культури. Разом із тим у кінці 20-х рр. ХХ ст., з утвердженням тоталітаризму, відбувається звуження сфери українізації, переміщення акцентів із сфери національно-культурного будівництва у сферу обмеженої класової ідеології, що позбавляло цю політику перспективи.
У підрозділі 2.2 „Вплив політики українізації на громадсько-суспільне та освітньо-культурне життя українського народу” досліджено розвиток національних кадрів державного управління, преси, книговидавничої діяльності, літератури, театру.
У першу чергу, на думку її ініціаторів, політика українізації мала позитивно позначитися на кадровому складі державних управлінців УСРР. У зв’язку з цим у липні 1925 р. РНК УСРР видав постанову „Про практичні заходи по українізації радянського апарату”. Була створена центральна виконавча комісія при РНК УСРР по керівництву українізації радянського апарату. На неї покладалися завдання по організації курсів для держслужбовців із вивчення української мови, розробка плану українізації низового апарату на рівні округ, районів, сільрад. Вже у 1925-1926 рр. стали відчутними зміни у цій сфері, пов’язані із зростанням відсотку українців у різних рівнях влади. Ці тенденції мали місце і в подальшому. Однак наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. українізація держапарату стала гальмуватися, а згодом зійшла нанівець.
Активним виявився і процес українізації середньої освіти. Станом на серпень 1923 р. в УСРР діяло 14650 шкіл, серед яких 8914 (60,8%) були україномовними, 2164 (14,8%) – українсько-російськомовними, лише 4292 (24,6%) – російськомовні або з мовою навчання нацменшин. Однак і у цій справі в кінці 20-х – на початку 30-х рр. стали помітними зворотні тенденції – закриття україномовних і відкриття російськомовних класів і шкіл. Повільнішими були темпи українізації вищої та професійної школи, зокрема фабрично-заводських шкіл, у яких навчалося, як правило, міське населення. Наприклад, у 1923-1924 рр. із 429 ВНЗ україномовними були 195, із 264 шкіл ФЗУ – 11, тоді як двомовними були 40 шкіл.
Значних успіхів українізація досягла у книгодрукуванні. Державне видавництво України за час українізації довело видання україномовної книгопродукції до 55% всіх назв і до 74% тиражу книг, книгоспілка відповідно – 88% і 84%, видавництво „Червоний шлях” – 60% і 80%. У 1931 р. питома вага україномовної книги становила 76,9% від всієї книжкової продукції в УСРР. Однак, починаючи з 1932 р. ці показники почали невпинно зменшуватися.
Своє друге відродження, враховуючи революційний ренесанс, пережила україномовна преса. Період українізації став для неї найсприятливішими роками розвитку. За тиражем у 1926 р. україномовна преса становила 612000 екземплярів. Для порівняння, російськомовна – 420000 примірників. Як свідчать джерельні матеріали, починаючи з 30-х рр. ХХ ст. спостерігався зворотній процес – русифікація.
Складніше відбувалася українізація театрів. У середині 20-х рр. ХХ ст. відбулося лише 22% україномовних сезони, тоді як російськомовних – 69% від загалу. У репертуарі театрів лише 20% було україномовних постановок. Виняток становили пересувні театри, що працювали на селі. Їх репертуар майже повністю був україномовним. Натомість українізація кіномистецтва проходила без особливих ускладнень. У цій сфері активно поширювалися національні сюжети, цілий ряд фільмів було поставлено за творами української літератури.
Таким чином, українізація з певними особливостями проводилася практично в усіх сферах громадського, суспільно-політичного, культурного життя населення УСРР.
Третій розділ „Культурно-освітні заклади на селі в 20-30-х рр. ХХ ст.”, який складається з двох взаємопов’язаних підрозділів, присвячено аналізу діяльності сельбудів, хат-читалень, колбудів, їхньої культурно-освітньої роботи на селі у період українізації.
У
