Південноукраїнський державний педагогічний

університет (м. Одеса) ім. К.Д. Ушинського

Кузьмічова Ольга Анатоліївна

УДК: 130 + 100.7 + 100.37

Соціальна детермінація наукової

інновації

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія

та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Одеса – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та соціології Південноукраїнського державного педагогічного університету (м. Одеса) ім. К.Д. Ушинського, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор

Дмитрієва Маргарита Степанівна, Південноукраїнський державний

педагогічний університет (м. Одеса)

ім. К.Д. Ушинського,

професор кафедри філософії та соціології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Івакін Олексій Аркадійович,

Одеська національна юридична

академія, завідувач кафедри філософії

кандидат філософських наук, доцент

Голубович Інна Володимирівна

Одеський державний медичний університет, доцента кафедри філософії

Провідна установа – Запорізький національний університет.

Захист відбудеться „ 4” липня 2005 року о 11.00 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради К.41.053.02. у Південноукраїнському державному педагогічному університеті (м.Одеса) ім. К.Д. Ушинського за адресою: 65020, м. Одеса, вул. Старопортофранківська, 26.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Південноукраїнського державного педагогічного університету (м. Одеса) ім. К.Д. Ушинського за адресою: 65020, м. Одеса, вул. Старопортофранківська, 26.

Автореферат розісланий „ 3” червня 2005 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.Г. Мисик.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми дослідження. Для перехідних етапів існування еволюціонуючої суспільної системи характерне загострення зв'язків усередині цілісного соціального організму.Спостерігається особлива активізація факторів, що детермінують розвиток таких його значимих підсистем, як культура і наука. Прогресивне оновлення соціуму здійснюється за допомогою історично властивій людській культурі здатності відбивати дійсність, трансформувати дії та вносити елемент новизни. Спроможність суспільної людини до творчості, а також можливості співтовариства приймати чи адаптувати відповідно до своїх насущних потреб результати цієї творчості створюють умови для змін у різних сферах соціокультурного буття.

Інновації виступають основним механізмом формування нових технологій, нових моделей поведінки, оновлення виробництва й організації знань, що створює передумови для пошуку альтернативних шляхів розвитку суспільства, яке знаходиться в стані нестабільності. Інновації як інструмент перетворення набули значного поширення в різних сферах діяльності соціальних суб'єктів. Однак говорити про методологію інновацій ще зарано. Щоправда, уже є заяви методологів про виникнення нового напрямку в науці – інноватики з її власним методологічним обґрунтуванням. Інноватика сформувалась у відповідь на вимоги промислово розвинених країн у створенні нових областей знання, спеціальних досліджень, необхідних для більш ефективного вирішення задач інтенсифікації та прискорення виробництва. Вона заявила головною своєю проблемою виникнення нововведень, дифузію їх усередині соціальних систем і між ними, адаптацію до них людини, вироблення інноваційних рішень.

Теорія і практика інновацій ще не ввійшли органічно в соціальні механізми нашого суспільства, в життєдіяльність людей, їхню культуру. Перехід від “крапкових” інновацій до системної діяльності, спрямованої на перетворення наукового знання і технологічних розробок у новий удосконалений продукт, затребуваний споживачем, остаточно незакінчений. Безумовно, такий стан речей відображає суб’єктивні особливості “економічної” поведінки та мислення людей, їх ціннісні орієнтації й, таким чином, може трактуватися в термінах соціокультурної реальності. Найбільш зручним об’єктом для вивчення новаторства як системи є науково-пізнавальна діяльність. Через розгляд динаміки інновацій стає можливим не тільки осягнення триваючого характеру розвитку наукового знання, але й з’ясування загальних тенденцій трансформації соціуму та соціальних процесів, що здійснюються в ньому. Це все не має достатньо повного наукового осмислення. Недостатня розробленість проблеми соціокультурної обумовленості науково-пізнавальної діяльності та її результатів (інновацій) в умовах еволюціонуючої суспільної системи обумовила вибір теми дисертаційної роботи, її ціль та завдання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планової наукової тематики кафедри філософії та соціології Південноукраїнського державного педагогічного університету (м.Одеса) ім. К.Д. Ушинського “Інноваційність в методології та технології наукового та соціального пізнання” (затверджена на засіданні вченої ради університету 25.12.1997р., протокол № 5) і пов’язана з виявленням когнітивних можливостей інноваційного стилю наукових досліджень сьогоднішнього дня та розробкою організаційних рекомендацій у плані оптимізації соціальних умов для інноваційної творчості вчених України.

Мета дослідження – виявити соціальну обумовленість наукових інновацій в умовах суспільства, що трансформується.

Мета дослідження обумовила вирішення конкретних задач, а саме:

1)

2)

3)

4)

5)

Об'єкт дослідження – науково-пізнавальна діяльність та її результат (інновації) як соціальний феномен.

Предмет дослідження – соціальна детермінованість наукової інновації в суспільстві, що трансформується.

Методи дослідження. В дисертації використані філософські та загальнонаукові методи. Зокрема, соціально-філософське осмислення категорії “соціальна детермінація”, проведення її порівняльного аналізу з близькими логіко-філософськими категоріями “соціальна причинність” і “соціальна причина” здійснювалося через використання взаємопов’язаних методів аналізу і синтезу. Філософсько-семантичний аналіз здійснений при виявленні зони застосування термінів “новина”, “нововведення”, “нове”, “новація”, “інновація”, які у багатьох випадках вживаються в якості синонімів. Структурно-функціональний підхід використаний при розгляді продуктів креативного процесу (відкриттів та інновацій) і їх типологізації. Конкретно-історичний підхід застосований для дослідження колективного суб'єкта пізнання в ретроспективі, а також для аналізу проблеми соціальної детермінації науки в історії філософського знання. Комплексний підхід використаний стосовно щодо онтології і методології науки. У роботі також серед інших реалізуються діяльнісний і системний підходи, метод дедукції (при викладенні матеріалу).

Наукова новизна одержаних результатів простежується в постановці і вирішенні задач, які підкреслюють авторське бачення досліджуваної проблеми:

Уперше здійснений історико-соціологічний огляд розвитку методологічної рефлексії над інтерпретацією соціально-детерміністських зв'язків науки із соціумом. Іншими словами, соціальна детермінація науки береться не в оголеному вигляді, як антитеза когнітивному її аналізу, а в органічній єдності соціального та гносеологічного аспектів, що нерозривно діють у житті такої складноорганізованої соціокультурної підсистеми, якою є наука.

За результатами дослідження автором запропонована експлікація поняття “соціальна детермінація” у критеріально-функціональному відбитті, заснована на широкому методологічному аналізі філософсько-логічних категорій “соціальна причинність” і “соціальна причина”.

Одержали висвітлення маловідомі погляди індуктивіста Ф.Бекона на наукове знання як соціокультурний феномен і на організаційні початки науки; а також основні положення “соціально-конструктивістської” концепції представників Штарнбергської групи інституту ім. М.Планка (ФРН).

Дано визначення поняттю “наукова інновація” у парадигмальному і процесуально-діяльнісному значенні, що є новим ракурсом його розгляду.

Вперше в сучасних українських соціально-філософських дослідженнях апробується механізм протікання інновацій у науково-пізнавальній діяльності через звертання до моделі науки, що розвивається, Т.Куна. Реалізується діяльнісний підхід до розвитку інновації від усвідомлення "аномалії" до ствердження й пікового розвитку парадигми з вичерпним використанням усіх її інноваційних потенціалів. Шлях розвитку інновації представлений як послідовна зміна видів діяльності дослідників-інноваторів.

Стверджується думка про те, що дослідження механізму розвитку інновації дозводяє оцінювати динаміку інноваційного наукового знання як саморух. І парадоксальна ситуація народження нових парадигм постає як самозаперечення колишньої парадигми, що досягла свого апогею та створює умови для настання нового “нормального” наукового періоду, в якому наукове знання дозріває для потрібного оновлення, кидка у майбутнє, тобто для реалізації свого інноваційного потенціалу.

Знайшло подальшого розвитку положення про те, що наукова інновація з її гносеологічними і соціальними властивостями є фракталом, що виражає самоподібність усієї науки та моделює її динамізм та новаційну орієнтацію.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в роботі висновки дають можливість поглибити розуміння такого соціального феномена як наука. Результати дисертації можуть бути використані при створенні навчальних курсів для вищої школи України з соціальної філософії, філософії науки, соціології і філософії освіти.

Крім того, теоретичні узагальнення, сформульовані в роботі, можуть стати основою для подальших досліджень інших аспектів проблеми, наприклад, інновативності й традиційності як взаємопов’язаних сторін у розвитку передових технологій, виробництва, техніки, мистецтва; інноваційної сприйнятливості, адаптивності, відчуженості, позитивних і негативних інновативних досвідів, тобто інноваційної культури в широкому розумінні цього слова.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на методологічних семінарах кафедри філософії та соціології Південноукраїнського державного педагогічного університету (м. Одеса) ім. К.Д. Ушинського, доповідались на міжнародних наукових і науково-практичних конференціях: “Інновації наукового та соціального пізнання” (Одеса, жовтень 2002 р.), “Человек - Мир - Культура” (Київ, квітень 2004 р.), “Динаміка наукових досліджень 2004” (Дніпропетровськ, червень 2004 р.), а також на Пригожинських читаннях, що проводяться на базі кафедри філософії ОДМУ.

Публікації. Основні положення дисертації висвітлені в 6 публікаціях (4 у фахових виданнях, затверджених ВАК України) загальним обсягом 2,96 друкованих аркушів.

Структура дисертації та її обсяг. Дисертація складається з вступу, двох розділів, чотирьох підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 180 сторінок. Список використаних джерел (264 найменування) нараховує 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначається мета, задачі, об'єкт, предмет і методи дослідження, сформульовані положення, які складають наукову новизну одержаних результатів, розкривається практичне значення дисертаційної роботи, вказується апробація результатів дослідження, структура і обсяг дисертації.

У першому розділі “Соціальна детермінація: онтологія та гносеологія” розглядається онтологічне буття категорій “соціальна детермінація”, “соціальна причинність”, “соціальна причина”, їх епістемологічний зв’язок, смислове навантаження, а також розвиток та взаємодоповнення в науковій картині світу. Висвітлюється дія поняття “соціальна детермінація” в науково-пізнавальній сфері із реалізацією історичного принципу, тобто розгляд розвитку проблеми детермінованості наукового знання постає як саморефлексія науки.

У першому параграфі “Категорія соціальної детермінації та її роль у дослідженні об'єктів соціальної філософії” аналізуються філософсько-логічні категорії “соціальна детермінація”, “соціальна причинність” і “соціальна причина”, що відображають відносини між подіями, явищами в розвитку і функціонуванні цілісного суспільного організму, виявляється їхня специфіка і значення.

Відзначається, що перші спроби вивчення специфіки детермінації соціального розвитку зустрічаються вже в домарксовській спеціальній літературі. Мова йде, насамперед, про дві основні концепції соціальної детермінації. Відповідно до однієї з них, матеріалістичної, питання про соціальну детермінацію вирішувалося з погляду на універсальність причинно-наслідкової залежності, яка розглядалася на основі однозначного співвідношення причини і наслідку. Друга концепція, гегелівська, на відміну від матеріалістичної, вже містить поняття закономірності соціального розвитку. Однак відтворення з її допомогою цілісної картини розвитку соціальної системи обмежується абсолютизацією закономірності, а також виключенням впливу випадковості та невизначеності.

Відповідно до концепції соціальної детермінації, запропонованої класиками історичного матеріалізму К.Марксом і Ф.Енгельсом, детермінація постає як взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, для розкриття сутності яких необхідно залучати всю сукупність категорій діалектики, що відображають єдність визначеності та невизначеності. Підкреслено здійснене Ф.Енгельсом спростування положення про існування абсолютної однозначно-лінійної необхідності та заміна його положенням про статистичність соціальних закономірностей, а також виявлення якісних відмінностей соціальних законів від законів природи.

У радянській філософській думці марксистська концепція соціального детермінізму одержала свій подальший розвиток у зв'язку з розробкою методів прогнозування соціально-економічних трансформацій, що мали місце в період побудови розвитого соціалізму (В.Г.Виноградов, С.І.Гончарук).

На сучасному етапі НТП виявлено вплив розвитку науки і техніки на вирішення комплексу економічних і соціальних задач. Підкреслюється, що одна з найбільш обговорюваних у науково-філософській літературі проблем була сформульована як задача: розкрити дійсне місце НТП у системі соціального детермінізму й одночасно дослідити соціально-історичну обумовленість НТП (простежити його етапність), що одержало висвітлення в роботах Ю.О.Васильчука, В.І.Григор'єва, Ю.В.Перова, К.С.Пігрова.

Закономірним для останніх десятиліть ХХ століття стало обговорення питань, пов'язаних із дослідженням особливостей творчої діяльності людей, і наукової творчості зокрема. Так, відомий учений сучасності П.В.Копнін відстоював думку про те, що розуміння соціальної детермінації сприяє осягненню основ ініціативи і творчості, які виявляються в ході розвитку наукового пізнання. Проблема співвідношення волі і пізнання потрапляє в спектр філософських інтересів видатного вітчизняного мислителя І.В.Бичка. Публікації результатів дослідження методологічного, філософського, культурологічного аспектів соціальної детермінації пізнання широко представлені на сторінках Учених записок Тартуського державного університету та ін.

Констатується деяка нерівномірність у розробці і відповідно цілісному висвітленні проблеми соціальної детермінації. Поряд з інтенсивно досліджуваними теоретичними питаннями, такими, як співвідношення в історичному процесі стихійності та свідомості, об'єктивних умов і суб'єктивного фактора, необхідності і волі, власне понятійний апарат теорії соціального детермінізму, специфічні способи і механізми детермінації різних видів діяльності вивчені набагато менше (Ю.В.Перов).

У параграфі відзначається, що поряд з категорією соціальної детермінації в спеціальній літературі вживається категорія соціальної причинності. Відповідно до загальнофілософської традиції положення про існування причинності складає центральне ядро учення про соціальний детермінізм. Однак повне ототожнення причинності та детермінації бачиться нам неможливим, оскільки багато з форм взаємозв'язку явищ дійсності прямо не містять у собі моментів породження, створення одного іншим, характеризуються лише їх упорядкованою співвіднесеністю (функціональні залежності, просторово-часові відносини та ін.). Проте, усі форми реальних взаємозв'язків явищ, у кінцевому рахунку, складаються на основі загально діючої причинності, поза якою не існує жодне явище дійсності, у тому числі й випадкові події, у сукупності яких виявляються статистичні закони. Причинність є невід'ємним супутником усяких змін і тим більше змін убік появи нової якості (тобто розвитку), що супроводжують “життєдіяльність” складноорганізованих відкритих систем, подібних до соціуму.

Під “соціальною причинністю” розуміється реальне співвідношення явищ суспільства, яке відповідає дійсному генетичному виробляючому зв'язку цих явищ у розвитку людини, суспільства, соціальної системи, включаючи діалектику об'єктивного і суб'єктивного, взаємодію суб'єкта й об'єкта, суб'єкта і суб'єкта, суб'єкта і соціуму, та навпаки.

Розгляд категорії соціальної причинності здійснюється в порівнянні з категорією соціальної причини. Остання являє собою активний, виробляючий початок, що лежить в основі будь-якої форми причинності (і соціальної, насамперед) і експлікується як такий комплекс елементів діяльності людини, який виконує генетично виробляючу функцію в суспільній, політичній, економічній, моральній, естетичній та інших сферах життя людей, суспільства; змістовна, якісна характеристика причини пов'язана з історичним періодом і типом суспільно-економічної формації, в умовах яких відбувається той чи інший вид діяльності людей.

Відзначається, що цілісне уявлення про соціальну причину неможливе без урахування особливостей іншого, взаємопов’язаного з нею елемента причинно-наслідкових відносин – наслідку. Висвітлення одержали різні варіанти прояву невизначеності в причинно-наслідкових відносинах, проаналізовані в роботах вітчизняних авторів через категорії випадковість, можливість, імовірність (Б.В.Ахлібінінський, В.О.Гречанова, В.С.Готт, А.Д.Урсул та ін.).

Висловлюється думка про те, що невизначеність, яка має місце в причинно-наслідкових відносинах, походить також із самої структури причини, що складається з різних і по-різному діючих компонентів, у яких пануючою рисою стає той характер тенденції, котрий ми пізнаємо як “буттєву основу статистичної закономірності” (Д.Лукач). У зв'язку з цим докладний розгляд одержала структура соціальної причини-системи, запропонована Б.І.Клейнером.

Автором представлений власний варіант експлікації поняття “соціальна детермінація” у критеріально-функціональному відбитті, заснований на широкому методологічному аналізі філософсько-логічних категорій “соціальна причинність” і “соціальна причина”, який може використовуватися як методологічна основа дослідження особливостей соціальної детермінації такої суспільної підсистеми, якою є наука. Соціальна детермінація – це поняття, що у сукупності з усім рядом понять (соціальний детермінізм, соціальна причинність, соціальна причина) служить для позначення причинних зв'язків соціокультурної реальності і сприяє осягненню генетичної залежності явищ і подій у рамках соціуму на різних його рівнях і зрізах, що виявляється в соціально-діяльнісній природі його процесів.

В другому параграфі “Проблема соціальної детермінації науки в історії філософського знання” здійснюється соціально-філософське осмислення проблеми детермінації науки.

Розбір починається з розгляду тих оцінок, які були висловлені античними філософами про наукове знання, що зароджується. Особливо відзначена зріла постановка питання про відношення пізнання, знання і суспільства; спроба дати оцінку суспільній значимості наукової діяльності, що тут оформлюється.

Констатуючи вплив теологічного світогляду на становлення середньовічної наукової думки, автор порівнює з нею ренесансну науку із природно-практичною спрямованістю пошуків її найвидатнійших представників (Леонардо да Вінчі, Ф.Брунеллескі, Г.Галілея, Й.Кеплера, М.Коперніка та ін.).

Традиційно відома в наукознавстві фігура індуктивіста Ф.Бекона висвітлена через його маловідомі погляди і проекти інституціоналізації науки в соціумі. Інтерес представляє спроба критики поглядів Ф.Бекона на організаційно-управлінську структуру “Будинку Соломона” з боку К.Поппера, а також переконливий аналіз впливу беконовських ідей на подальшу соціокультурну історію розвитку академічного знання аж до використання запропонованого їм проекту колективної наукової творчості в сучасній болгарській соціології (Н.Яхієл).

Відзначається, що в період Нового часу механістичний характер філософії відбився не тільки на складній структурі детермінації, звуженої до лінійної однорідної сукупності діючих причин, але й завдав серйозного удару по соціальному аспекту функціонування науки. Зокрема, на тлі цих трансформацій абстрактне звучання одержала проблема формування образа суб'єкта пізнання. Як і раніше залишається збідненим його соціальний статус в індивідуальному та колективному проявах.

Розгляд питання соціальної детермінації наукового пізнання в XIX столітті здійснено через звернення до поглядів відомого соціолога М.Вебера. Значне місце приділяється аналізу його концепції ідеальних типів з погляду її впливу на реальні проблеми генезису і росту наукового знання, динаміку логічних структур, зокрема понятійного апарату, впливу соціальних моментів на становлення і функціонування понять, соціальної “заданості” науки.

У центрі інтересів автора опинилася проблема співвідношення наукового знання та соціуму в самому широкому розумінні цього слова на протязі ХХ сторіччя. Висвітлення одержало широко відоме в історії науки протистояння інтерналістів (О.Койре, Р.Холла та ін.) та екстерналістів (Г.Герлака, А.Кромбі, Дж.Нідама та ін.). Відзначено ключові моменти їх більш ніж на піввіку тривалих тривіально-одноманітних дебатів із протиставленням інтелектуальних (внутрішніх) і суспільно-історичних (зовнішніх) аспектів розвитку науки. Показано реакцію російськомовних історіографів (В.М.Катасонова, С.Р.Мікулінського, О.З.Мирської, В.С.Черняка та ін.) на цю полеміку.

Виділяє автор і гостродискусійні зіткнення постпозитивістських “когнітивістів” (К.Поппера, І.Лакатоса, Дж.Агассі, Л.Лаудана, А.Р.Холла, М.Хьоссе) і “соціологістів” (Т.Куна, М.Малкея, Ст.Тулміна, П.Фейєрабенда, М.Полані, Д.Бома) з приводу з’ясування можливостей логіко-методологічних засобів в аналізі розвитку наукового знання та місця соціальних факторів у теоретичній моделі цього процесу. Підкреслюється, що основна причина розбіжності поглядів представників альтернативних напрямків стосується меж соціології пізнання та криється в різному розумінні характеру і статусу використовуваних у пізнанні критеріїв оцінки і відбору теорії, а не в їхній однобічності, зосередженні уваги на одному з можливих аспектів вивчення пізнавального процесу (когнітивному чи соціальному) при упущенні з виду іншого.

Ґрунтовний загальнометодологічний аналіз дан позиціям німецьких філософів і соціологів Штарнбергської групи інституту ім.М.Планка (ФРН). Відзначається, що запропонована Г.Бьоме, В.Ван ден Даелом, В.Кроном, В.Шеффером, Р.Холфельдом “соціально-конструктивістська” концепція заслуговує уваги своїми підходами до зближення когнітивних і соціальних структур у соціологічних дослідженнях науки. Маючи на меті зняти полярність інтернальних та екстернальних дослідницьких програм і орієнтуючись на трифазну модель динаміки наукового знання Т.Куна, члени Штарнбергської групи розвили свою концепцію фіналізації, що покликана була розкрити деякі нові аспекти взаємодії науки і суспільства, науки і практики, науки і політики. Замість “природної” внутрішньонаукової еволюції (відповідає допарадигмальній і парадигмальній стадіям у Т.Куна) на постпарадигмальній стадії фіналізації передбачається реалізація зовнішніх цілей із урахуванням усіх пріоритетів, у яких зацікавлене суспільство.

На основі аналізу критичних статей вітчизняних авторів (Л.М.Косаревої, В.Г.Федотової, В.П.Філатова) пояснюється популярність концепції фіналізації в останній третині ХХ сторіччя, фіксується певна неточність деяких вхідних у неї категоріальних формулювань (як те “зріла”, “замкнута” теорія, “зовнішні цілі” та ін.) і звичайно ж нерозв'язаність ключового питання полярності екстерналізму та інтерналізму.

Як досить “екстравагантна” оцінена спроба мікросоціологів (зокрема К.Кнорр-Цетіни) у вирішенні проблеми соціальної детермінації наукового знання. Згідно з нею наукове знання є “контекстуально-специфічним конструктом”, що несе на собі відбиток ситуаційної випадковості та структури інтересів, уплетених у процес, який породив їх.

Відзначається, що подібні, шокуючі раціоналістів погляди є інтегральним проявом тих нашарувань, які до того моменту вже оформилися в соціології, філософії й історії науки. Мова йде, насамперед, про зсунення дослідницького інтересу до суб'єктного полюсу наукової діяльності, до подій унікальних, прив'язаних до певного місця і часу, а також про спроби включення суб'єктних, соціальних характеристик у структуру наукового знання.

На сучасному етапі відчувається необхідність багатопланового підходу до такого складного цілісного конструкту як наука. Вивчення проблеми співвідношення науки і соціокультурної реальності не зводиться дослідниками лише до зовнішньої проблеми відношення науки в культурі з іншими її частинами (повсякденною свідомістю, мистецтвом, моральністю, релігією та ін.), до спроби вписати науку як підсистему в систему культури. Наука сама розглядається в іпостасі культури на основі властивого їй культурного механізму (М.К.Мамардашвілі). До багатомірного аналізу науки автор відносить також ідею В.С.Стьопіна про “людиномірність” науки й ідею єдності гуманітарного та природничонаукового знання І.Пригожина.

У другому розділі “Соціальна детермінованість інновацій в науці” подано порівняльну характеристику наукових інновацій та інновацій інших видів діяльності. Науково-пізнавальна діяльність постає як безперервна зміна становлення інновацій, досліджується проблема її соціокультурної обумовленості в умовах суспільства, що розвивається.

Перший параграф “Інновація в діяльності людини. Інноваційність науки” присвячений розкриттю інноваційної природи людської діяльності та наукової діяльності, насамперед.

Інноваційність розглядається як загальна властивість, притаманна культурі в цілому й окремим її складовим, як істинно людська потреба і по своїй мотивації нормальне природне явище (Б.Санто).

При всім різноманітті визначень інновації відзначається відсутність відповідної універсальної дефініції в довідковій літературі; фіксується прив'язка до предметних областей конкретних наук, інноваційність яких розглядається тим чи іншим автором. Так, у технічних науках акцентується увага на технологічній стороні змін принципово нових технологій (В.Л.Макаров, Г.Менш). В економічній науці фіксується не тільки процес упровадження, але і широкомасштабне рентабельне використання новини (П.Друкер, В.Г.Мединський, А.І.Пригожин, Й.Шумпетер). У сфері педагогічних наук усе більшу популярність здобувають інноваційні заходи в області керування освітнім процесом (В.П.Симонов).

У залежності від об'єкта і предмета дослідження інновації розглядаються або як процес (Г.М.Гвішиані, В.С.Кабаков, І.Перлакі, І.П.Пінінгс, В.Раппопорт, Б.Санто, Б.Твісс), а в більш вузькому значенні як одна з фаз цього процесу (В.Хартман); або як його результат (С.Д.Бєшелєв, Ф.Г.Гурвіч); або як зміна в тім соціальному середовищі, у якому здійснюється “життєвий цикл” інновації (Л.Волдачек, Ю.В.Яковець); або як система (М.І.Лапін, Й.Шумпетер).

Автором висловлюється припущення про те, що у визначенні інновації, запропонованому П.Друкером, найбільш повно відбиті ті моменти, що пояснюють прихід цього терміна в якості часто уживаного практично в усі сфери діяльності людини. Дана дефініція дозволяє побачити в інновації що стає і стала реальністю ціль діяльності, яка продовжується в колишніх умовах і з використанням колишніх ресурсів, але з кардинально мінливим результатом, з необхідністю, що укладає в собі потенціал для наступних нововведень.

У параграфі детально розглядається питання про співвідношення поняття “інновація” з поняттями “новина”, “нововведення”, “нове”, “новація”, найчастіше уживаними в науковій літературі в якості його синонімів.

Відзначається, що об'єднуючим у змістовному розумінні стосовно всієї групи цих понять є поняття “нове”. Воно пов'язане з однієї з вічних філософських проблем – проблемою змін і зі спробою вирішити так званий парадокс розвитку. Тому в дисертації за допомогою терміна “нове” стосовно до розвитку взагалі визначається все те, що не зводиться до того, що було “до”. У цілому ж, в історії філософської думки простежується тенденція розрізняти оновлення як трансформування властивостей, функцій, відносин і власне інноваційні явища, що утворюють особливий клас змін.

Поняття “новація” експлікується вітчизняними дослідниками як “реальний спосіб заперечення консервативних чи віджилих елементів соціокультурного досвіду людства, оновлення чи докорінної зміни застарілих тенденцій, структур, станів і продуктів людської соціокультурної діяльності, що вичерпали резерви позитивного розвитку” (О.Я.Кравчук), як “метаморфозний” процес, пов'язаний з появою істотно нового (В.М.Ніколко).

Що стосується співвідношення понять “інновація” та “новина” (“удосконалення”), то в одних випадках спостерігається їхнє ототожнення в спеціальній літературі (А.Ф.Бондаренко), а в інших – демаркація (В.Г.Мединський, А.І.Пригожин, Р.А.Фатхутдинов). Розмежування цих термінів стає можливим з урахуванням декількох важливих положень. По-перше, новина є оформленим результатом фундаментальних, прикладних досліджень, розробок чи експериментальних робіт у якій-небудь сфері діяльності по підвищенню її ефективності і визначається як предмет інновації. Інновація ж виступає кінцевим результатом упровадження новини. По-друге, відрізняється застосування поняття “життєвий цикл” стосовно новини і інновації. Якщо новина передбачає розробку, проектування, виготовлення, використання й старіння, то стадійність процесу при інновації включає зародження (пошук новини), її освоєння, дифузію та рутинізацію, тобто “життєвий цикл” інновації, у кінцевому рахунку, спрямований на застосування новини, її реалізацію.

Відзначається відсутність у науковій літературі єдиної думки і з приводу співвідношення понять “інновація” та “нововведення”. Деякі дослідники (зокрема П.Лелон) експлікують інновацію як новий вид продукції, методу і технології, тоді як нововведенню відводиться роль упровадження нового в економічному виробничому циклі. Однак у більшості випадків ці терміни вживаються як синоніми (у П.Друкера, В.Г.Мединського). Підкреслюється, що в основі ототожнення інновації та нововведення виявляє себе властиве філософській думці тяжіння до об'єкта, що стає. Звідси і тлумачення нововведення як прогресивної новини, задіяної в динаміці, яка є новою для організаційної системи, що приймає і використовує її; та інновації як комплексного процесу створення, поширення новини, яка сприяє розвитку й ефективності інноваційної природи діяльності взагалі.

Значне місце в параграфі приділяється проблемі типологізації інновацій. Розглянуто варіанти класифікацій інновацій, запропоновані в Керівництві Фраскатті, В.І.Онопрієнко, А.І.Пригожиним, В.Г.Мединським, Н.Б.Шуст та ін. Відзначається відсутність єдиного критерію розподілу інновацій, а також прив'язка характеристик, що лежать в основі класифікацій до певної сфери діяльності по впровадженню того чи іншого нововведення. Стверджується думка про необхідність більш ретельного виділення критеріальних основ у малих класифікаціях і проведення роботи з відбору складових інваріанта майбутньої загальної типологізації інновацій.

Дослідницький інтерес автора зміщений убік вивчення особливостей наукових інновацій. Відзначається, що інноваційний характер притаманний науково-пізнавальній діяльності в цілому. Свідома орієнтованість на одержання нового знання, специфічна настроєність на новизну є основною, сутнісною рисою науки (В.С.Стьопін та ін.).

Реалізується спроба розгляду механізму протікання інновацій (від усвідомлення “аномалії” до народження нової парадигми) у науково-дослідній діяльності за допомогою звертання до моделі історичної динаміки наукового знання Т.Куна. Вибір автором куновської моделі не випадковий, оскільки саме в ній найбільш чітко виявляється парадоксальність характеру науково-пізнавальної діяльності, що базується на новизні одержуваних членами наукового співтовариства знань (М.С.Дмитрієва). Як відомо, розвиток апробованої парадигми робить дослідницький початок усе більш професійно грамотним і ретельним. Вчені з більшою чутливістю реагують на “аномалії”, що з’являються на тлі парадигми, розпізнають, осмислюють їх, прагнуть до все більш суворого їх обґрунтування. Це неминуче виводить науковий пошук на чергові інновації, котрі потребують досконаліших прийомів пояснення. Таким чином, колишня нова парадигма не просто обертається в традиційне знання, вона своїм саморозвитком підготовляє прихід новій “дисциплінарній матриці”. Досягши піка свого якісного стану, вона, тепер уже застаріваюча, породжує “кризовий стан науки”, який вирішується новими інноваціями. І в цьому плані наукове дослідження є ні що інше як “свідоме руйнування” із творенням, що руйнує.

Другий параграф “Соціокультурна основа наукової інновації як фрактала соціально детермінованої науки” починається з аналізу трьох рівнів існування суб'єкта пізнання – індивідуального, колективного та суспільного в смислі охоплення всього соціального цілого (І.А.Майзель). На індивідуальному рівні суб'єктом виступає окремий вчений, що безпосередньо здійснює наукову діяльність.

На колективному рівні розгляд суб'єкта пізнання здійснюється в соціально-історичному контексті, а не тільки з урахуванням індивідуально-психологічних позицій. Тут суб'єкт вимальовується як “дисциплінарне угруповання”, “колектив, у якому загальна праця науковців переростає в спільну працю”. Системоутворюючим поняттям, що акумулює в собі нормативно-ціннісний характер інтелектуальної праці подібних спільностей виступає поняття “наукове співтовариство”. Активна розробка даної дефініції пов'язана з іменами таких відомих західних філософів і соціологів науки другої половини ХХ століття, як М.Полані, Р.Мертон, Т.Кун. Підкреслюється значимість і пріоритетність у науці моделі співтовариства вчених, запропонованої Т.Куном. Істотною її відмінністю є застосування діяльнісного підходу до науки, а також уявлення про науку як “суто людиномірну систему”.

Окремі аспекти куновської моделі наукового співтовариства (як те вивчення ролі й місця даного “колективного суб'єкта наукових традицій” у соціумі, політизація його діяльності) одержують своє подальше висвітлення в роботах П.Вайнгарта, Й.Хаберера й інших закордонних авторів. Опису неформальних об'єднань у науці – незримому коледжу, проблемній дослідницькій мережі, згуртованій групі, периферійній дослідницькій зв'язці присвячені публікації Д.Крейн, М.Малкея, Д.Прайса. У радянському наукознавстві найбільший ступінь розробленості одержали такі полісуб'єкти наукової активності, як наукова школа і науковий напрямок (А.М.Антонов, О.О.Баєв, К.О.Ланге, М.М.Семенов, С.Д.Хайтун).

На суспільному рівні суб'єкт наукового пізнання з'являється як цілісний соціальний організм, а окремі науковці та наукові співтовариства виявляються його індивідуалізованими органами.

Автор за активну одиницю процесу наукової творчості приймає наукове співтовариство; виділяє специфіку протікання інтелектуальної діяльності в когнітивному полі науки. А вона така, що учений постійно діє в спілкуванні з колегами – на матеріалі наукових плинів свого часу, черпаючи відтіля результати праці інших і поповнюючи ці плини своїми працями. Тут має місце діалог дослідника, як зі своїми сучасниками, так і зі своїми попередниками. Результат інноваційної діяльності колективного суб'єкта пізнання є підсумком напруженої взаємодії різних актів покладання смислу, його модифікації і заперечення “уже сталих” смислів (М.М.Бахтін).

Особливу гостроту здобуває проблема сприйняття наукової інновації. Відзначається, що механізм сприйняття, який безупинно функціонує в організмі науки, привертає до себе увагу у випадках разючої розбіжності в оцінках, при конфліктних ситуаціях, при “патології” сприйняття. Знання подібних “патогенних” факторів виступає не тільки необхідною умовою ефективних дій, спрямованих на розкриття причин, що викликають неадекватну інтерпретацію інноваційних ідей і навіть їхнє неприйняття, але й сприяє осягненню загальних закономірностей і механізмів розвитку науки в цілому. Ті колізії, яких повний шлях інновації від виявлення “аномалії” аж до переможного встановлення нової парадигми, дозволяють простежити типові особливості розвитку науки по її “піках”, по її крайніх точках, у яких здійснюються зрушення в концептуальному характері знання, зрушення, зроблені самою інновацією.

У тісному зв'язку з проблемою сприйняття нового в науці розглядається проблема оцінки продукту інноваційної діяльності і відповідно його цінності для певної наукової спільноти і всього соціуму. Ціннісна сфера виступає як важливий канал соціокультурної детермінації науки (М.Г.Марчук, А.Е.Петросян).

Відмічається, що довгий час у філософській думці простежувалась антиномічність сфер науки і цінностей, яка сприяла породженню забобону щодо досягнення об'єктивного наукового знання за допомогою розділення пізнавального і ціннісного (суб'єктивно-ідеалістичного) аспектів. Появу цього забобону відома російська дослідниця Л.О.Мікешина пов'язує з тим фактором, що натуралісти зазвичай не розрізняють двох значень суб'єктивного: суб'єктивного першого як знання викривленого, помилкового, виникаючого в результаті історично і біологічно обмежених можливостей людини, і суб'єктивного другого як об'єктивно існуючої властивості, закономірності самого процесу пізнання, функціонування системи “суб'єкт – об'єкт”. Отримане знання є невіддільним від тих психофізичних процесів, за допомогою яких воно стає доступним розумінню суб'єкта. Соціальність суб'єкта пізнання, колись представлена лише як дослідницьке тло, проникає і фактично входить в природничо-наукове знання.

М.С.Дмитрієва виділяє три групи властивостей, що описують прояви суб'єктивної сторони оцінки, котрі можуть бути виявлені у всякій пізнавальній діяльності. 1-ю групу властивостей складають загальні властивості як закономірності прояву психіки у всякій діяльності людини. 2-а група властивостей представлена такими факторами оцінної діяльності, що, по суті справи, характеризують “дозволяючі здібності” суб'єкта пізнання – не окремої особистості, а всього людства на даному етапі розвитку суспільства. У 3-ю групу властивостей входять індивідуальні властивості суспільної людини, яка знаходиться у ситуації оцінювання, акцентується увага на таких істотних факторах, без яких сьогодні не обходиться аналіз наукової діяльності (і інших видів діяльності), а саме, на елементах інтенціональності. Значимість міркувань М.С.Дмитрієвої щодо різних проявів суб'єктивної сторони оцінки полягає, на наш погляд, у тому, що первісна орієнтація на вивчення суб'єктивних початків дидактичної діагностики дозволяє зробити дуже важливий загальнометодологічний висновок. Відповідно до цього висновку, повне уявлення про суб'єктивний початок усякої пізнавальної діяльності можна одержати шляхом комплексного вивчення всіх трьох груп властивостей, а саме: закономірностей психіки, що виявляються у всякій діяльності людини; поодиноких особливостей, що характеризують усяку пізнавальну діяльність як знайдені суспільством засоби і методи; і, нарешті, особистісних, конкретних характеристик, що виявляються суб'єктом пізнання в кожнім акті оцінної діяльності.

У цілому, можливість ціннісної детермінації пізнавальної діяльності виникає завдяки певній виділеності ціннісного світовідношення в порівнянні зі спеціалізовано-пізнавальним. Адже в процесі соціалізації окремої особистості ціннісне відношення до дійсності формується значно раніше, ніж особистість активно включається в спеціалізовану наукотворчу діяльність (М.М.Бахтін, Р.С.Карпінська, Л.М.Косарева).

Аналіз соціальних основ творчості в когнітивному полі науки дозволив автору зробити припущення стосовно того, що кожен прояв креативності в науково-пізнавальній діяльності може бути трактований як фрактальний за своїм характером, тобто він несе на собі природу всієї науки в цілому, її внутрішні зв’язки та історію (О.М.Князєва, М.К.Мамардашвілі).

У висновках подане вирішення наукового завдання, яке полягає у виявленні соціальної обумовленості наукових інновацій в умовах суспільства, що трансформується. Підсумовано результати дослідження, сформульовані провідні положення дисертації, а саме:

Генезис і розвиток науки є моментами диференціації життєдіяльності соціуму. Суспільна система в цілому не є просто зовнішнє середовище існування, функціонування та присвоєння науки. Вона породжує науку, детермінує дію її внутрішнього механізму, її структурно-функціональні характеристики та динаміку. Наука ж як соціальний феномен і соціальна підсистема чинить необхідний зворотний вплив на можливість і характер буття всієї решти компонентів соціокультурного простору малого й великого масштабу. Тому шлях до виявлення соціальної детермінованості науки і науково-пізнавальної діяльності, зокрема, лежить через аналіз її місця і ролі в сукупності соціальних явищ і подій, через дослідження каналів, що генетично й функціонально включають її в соціальне ціле.

Соціальна детермінація науки не є антитезою когнітивному її аналізу. Вона втілює єдність гносеологічного та соціологічного підходів, що нерозривно діють у житті даної соціальної підсистеми. Унаслідок повалення уявлення про безсуб'єктність науково-дослідницької діяльності наука постає як цілісний процес творення наукового знання, здійснюваний суб'єктом наукової діяльності – науковим співтовариством.

Подібно до інших складноорганізованих систем мегакомпоненти “світ-людина” в науці виявляє себе імовірністність детерміністських зв'язків. Залишаючись у високому ступені детермінованим, тобто підпорядкованим певній закономірності, процес наукової творчості – на рівні пошуку індивіда, зародження ідеї та затвердження її в статусі науковим співтовариством – попадає в зону різноманітної варіативності, що виключає абсолютну й однозначну детермінацію та забезпечує нелінійний характер динаміки наукової думки.

Рівень невизначеності детерміністських зв'язків у науці, як і в інших системах, що еволюціонують і розвиваються, зростає при переході системи з одного якісного стану в інший. Зокрема, перехід від парадигми в кризовий період до нової парадигми завжди пов’язаний із ситуацією вибору членами наукового співтовариства однієї з безлічі траєкторій руху наукової думки, здатної породити нову традицію “нормальної науки”.

Активним початком науки є інновація. Даний термін не відноситься до "крапкових", одноразових "осяянь геніальності", він, насамперед, виступає характеристикою процесу наукотворчої діяльності, що триває, ілюструє новаторство як систему, як образ миследії. Наукова інновація – це одержання діячами науки знання, що не мало місця раніше в рамках домінуючої парадигми і знаходження здатності використовувати його для одержання нового знання.

Кожен індивідуальний наукотворчий акт людини містить і відтворює в собі умови і внутрішні зв’язки всієї науки. Дана властивість цілісності, неподільності онтології світу з епістемним актом як черговим фактором самопізнання, самоопису світу в ноосферному розумінні (тобто як активності Розуму самим світом породженого) мовою синергетики може бути позначена як фрактальність.

Наукова інновація з її гносеологічними і соціальними властивостями може розглядатися як фрактал усієї науки, що моделює такі її інваріантні характеристики, як динамізм, або невпинний розвиток наукового знання, та його новаційну орієнтацію. Усі типові особливості розвитку науки по її "піках", в яких здійснюються зрушення в концептуальному характері знання, усі колізії, що наповнюють цей процес, знаходять відображення в механізмі протікання інновації від виявлення "аномалії" до встановлення парадигми.

Філософський аналіз зазначеної проблеми з позицій соціальної детермінації, дослідження культурних, економічних, технічних, психологічних та інших передумов, що забезпечують ефективність інноваційних технологій, дає змогу на теоретичному і практичному рівнях розробити фундамент для вирішення різноманітних задач сучаної науки, яка стає інноваційною за своєю суттю.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

1.

2.

3.

4.