Національна академія наук України

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень

Катан Ольга Іванівна

УДК 316.423.6:316.346.– 2– 0552

Концептуальні і політико-практичні засади вирішення

гендерної проблеми в Україні

Спеціальність 23.00.02 – Політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Богомаз Костянтин Юхимович

зав. кафедрою соціології

Дніпродзержинського державного

технічного університету

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, доцент

Некряч Анастасія Іванівна

Директор Інституту міжнародних відносин

Київського міжнародного університету

кандидат політичних наук, доцент

Кривошеїн Віталій Володимирович

доцент кафедри політології

Дніпропетровського національного університету

Провідна установа:

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України,

відділ правових проблем політології

Захист відбудеться “27” грудня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 202.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Автореферат розіслано “9” листопада 2005 р.

Вчений секретар

cпеціалізованої вченої ради

доктор політичних наук Ю.А. Левенець

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасне політичне життя України має метою формування і забезпечення демократичного характеру держави, що можливо лише за умови розвитку громадянського суспільства. Важливим чинником і гарантією утвердження демократії в Україні є рівноправна участь жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства і держави.

Ключовим питанням становища жінки в сучасному українському суспільстві є вирішення гендерної проблеми, формально-юридичне і практичне забезпечення її рівності з чоловіками. Ефективність вирішення цієї проблеми визначатиметься змістом концептуальних і практичних засад, на яких має здійснюватися гендерна політика.

Науково-аналітичне вивчення гендерної проблеми, стану та перспектив її вирішення невід`ємне від теоретичної розробки більш широкої проблеми – шляхів і засобів формування в Україні громадянського суспільства та його відносин із державною владою. Якщо розглянути цю проблему у гендерному аспекті, то вона виглядатиме як гармонізація маскулінних та фемінних цінностей та підходів як в політиці, так і в суспільному житті взагалі.

Протягом незалежного існування України жіноче питання в ній зазнавало переважно байдужого ставлення з боку суб`єктів політичного життя, з боку влади, преважної частини громадських організацій. Викликане зміною влади у 2004 р. зрушення суспільства у бік громадянської якості створює сприятливі передумови для активізації участі жінок у політиці, у владі, у громадському житті. Активізація жіночого потенціалу може стати каталізатором становлення України як розвинутої соціальної правової держави.

Тому сьогодні існує нагальна необхідність у комплексному дослідженні гендерних проблем українського суспільства, який би поєднував в собі історичні висновки, правовий аналіз, знання сучасної економічної та політичної ситуації та окреслення шляхів подальшого розвитку демократичних норм українського громадянського суспільства.

Зв`язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалась в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень в рамках науково-дослідної теми “Етнонаціональні відносини в умовах суспільної трансформації в Україні” (номер державної реєстрації 0102U002195). В дисертаційному дослідженні здійснено аналіз та теоретичне узагальнення матеріалів проекту “Гендерні інвестиції в міські органи влади м. Дніпропетровська”, ініційованого Всеукраїнською громадською організацією “Жінки ХХІ століття” та підтриманого Канадсько-Українським гендерним фондом.

Об`єктом дослідження є гендерна проблема в Україні у її основних складниках – концептуальному, політичному, владному, правовому, соціально-економічному, громадянському.

Предметом дослідження є розвиток вітчизняної наукової думки з гендерної проблеми, ступінь, масштаб та ефективність застосування теоретичних напрацювань для забезпечення юридичної та фактичної міжстатевої рівностіe у суспільстві.

Мета дослідження полягає у визначенні сукупності принципів, підходів та засобів, які являють собою концептуальні і політико-практичні засади вирішення гендерної проблеми в Україні.

Завдання дослідження

- з`ясувати зміст основних положень вітчизняного суспільствознавства з гендерної проблеми, визначити ступінь їх адекватності вимогам права і демократії;

- оцінити рівень гендерної чутливості найвпливовіших політичних партій; виявити специфіку участі жінок у політичному житті;

- вивчити участь жінок в органах влади та місцевого самоврядування; з`ясувати чинники, якими ця присутність визначається;

- охарактеризувати правову основу вирішення гендерної проблеми в Україні, її практичну ефективність;

- встановити причини та чинники фактичної дискримінації жінок у соціальній та економічній сферах;

- узагальнити досвід громадської активності жінок;

- виробити конкретні рекомендації щодо оптимізації суспільних зусиль по вирішенню гендерної проблеми в Україні.

Джерельна база дослідження. Комплексний характер роботи зумовив різноманіття залучених джерел. Вони складаються з чинних в Україні законів та підзаконних актів, а також законопроектів, що перебувають у стадії розгляду, з офіційних матеріалів політичних партій та громадських організацій, з даних соціологічного характеру, що містяться у виданнях Державного комітету статистики України, а також з різноманітних вторинних джерел, зосереджених у довідниках, збірниках, монографіях, статтях, матеріалах наукових зібрань. Суттєву частину джерельної бази дослідження становлять матеріали Українсько-Канадського проекту “Гендерні інвестиції в міські органи влади м. Дніпропетровська”.

Методи дослідження. Основним методом дослідження є аналітичний, який дозволяє вивчити підняту проблему у її основних складових і на цій основі отримати синтетичне знання про її змістовне наповнення. Вивчення передумов виникнення проблеми здійснено історичним методом. Аналітичний та історичний методи поєднані із системним, структурно-функціональним та емпіричним, застосування яких дало змогу сформулювати цілісну картину об`єктивних та суб`єктивних чинників розвитку гендерної ситуації в Україні, окреслити перспективи її поліпшення в процесі політичної модернізації суспільства.

Стан розробки проблеми. Гендерна тематика в українському суспільствознавстві розробляється на грунті положень, сформульованих світовою наукою. Дане питання висвітлене у окремому (першому) розділі дисертації. Вітчизняними науковцями ґрунтовно досліджено і описано окремі соціальні і правові проблеми українського жіноцтва. Наявна історіографія питання відкриває можливості для створення системної картини становища жінок в українському суспільстві у взаємозв`язку політичних, владних, правових, соціально-економічних, культурних, психологічних чинників, якими це становище визначається, а також для розробки тих засад, на яких має забезпечуватися гендерна рівність.

Наукова новизна дисертації полягає у наступних результатах, одержаних в ході дослідження:

- визначено основні концептуальні напрямки в розвитку вітчизняної наукової думки з гендерної проблеми і розкрито їх теоретичний зв`язок із світовою науковою традицією;

- встановлено критерії гендерного паритету і на їх основі оцінено рівень гендерної чутливості українського суспільства;

- з`ясовано рівень політичної участі жінок у процесі прийняття рішень, у т.ч. через їх присутність в органах влади і місцевого самоврядування; доведено значно більшу гендерну чутливість органів влади місцевого рівня порівняно з центральними органами; розкрито роль громадських проектів у подоланні гендерного диспаритету в органах місцевої влади;

- доведено невідповідність між формальним і реальним ступенем правової захищеності жінки в Україні, виявлено причини і чинники цієї невідповідності;

- виявлено ключові питання, що потребують свого вирішення для досягнення рівності жінок і чоловіків у соціально-економічній сфері;

- з`ясовано масштаби і рівень активності громадської участі жінок, у т.ч. у неурядових організаціях; встановлено потенціал громадських жіночих організацій у вирішенні гендерної проблеми;

- встановлено роль стереотипів суспільної психології щодо ролі і місця жінки в системі соціальних зв`язків;

- запропоновано практичні рекомендації щодо подолання політичних, правових, адміністративних, соціальних, моральних перешкод на шляху вирішення гендерної проблеми в Україні.

Теоретичне значення роботи полягає у виявленні конкретно-національних особливостей вирішення жіночого питання в умовах збігу суспільної трансформації та соціально-економічної кризи, що дає можливість поповнити теорію гендеру рядом положень, які відбивають специфіку гендерної проблеми у країнах перехідного стану.

Практичне значення роботи полягає у запропонованих на основі наукового аналізу рекомендаціях органам влади, державного управління. Матеріали дисертації можуть бути використані в процесі формування державних програм, а також гендерних програм органів місцевого самоврядування, враховуватися під час вироблення концептуальних засад діяльності жіночого руху в Україні, застосовуватися у навчальному процесі.

Апробація результатів дослідження здійснювалася на Міжнародній науково-практичній конференції “Жіночий рух в Україні: історія і сучасність” (м. Одеса, жовтень 1994 р.), на І Всеукраїнському конгресі жінок (м.Київ, травень 1998 р.), на семінарі “Політичне лідерство жінок та вибори-98” (м.Київ, 1998 р.), на Гендерних слуханнях “Про доцільність та можливість створення державної установи з питань проведення адміністративної реформи та розвитку місцевого самоврядування” (м.Київ, листопад 2000 р.), на Міжнародній науково-практичній конференції “Рівність чоловіків і жінок в Україні. Правові аспекти” (м.Київ, листопад 2000 р.), на ІІ Конгресі жінок України (м.Київ, жовтень 2001 р.), на Форумі громадських організацій України “Суспільство перед вибором (м.Київ, лютий 2002 р.), на ІІІ-ій міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління” (м.Харків, листопад 2002 р.), на науково-практичній конференції “Міжнародний досвід державного забезпечення рівності жінок і чоловіків” (м.Київ, червень 2003 р.), на “Круглому столі” “Суспільно-політичний розвиток України. Стратегія політичної реформи” (м.Дніпропетровськ, травень 2003 р.), на конференції та виступах на семінарах, що проводилися в рамках українсько-канадського проекту “Гендерні інвестиції в міські органи влади м.Дніпропетровська” (м.Дніпропетровськ, жовтень 2001 р. – серпень 2003 р.).

Дисертація є самостійним науковим дослідженням, нові результати, винесені на публічний захист, отримані автором одноосібно.

За результатами дослідження опубліковано п`ять наукових праць у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять шість підрозділів, висновків та рекомендацій, додатків, списку використаних джерел та літератури (228 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, розкрито його зв`язок з науковими програмами, мету і завдання, застосовану методологію і методику, подано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, відомості про апробацію.

У першому розділі – “Концептуальні засади гендерної політики в сучасній Україні” розглядається залежність між теоретичними і практичними аспектами вирішення жіночого питання. На даному етапі розробка концептуальних засад гендерної політики в Україні невід`ємна від розвитку досліджень гендерної проблеми. Від самого початку наукові теорії у жіночому питанні супроводжувалися моделями соціального переоблаштування, якими передбачалося усунення причин міжстатевої нерівності. В цьому відношенні розвиток теорії жіночого питання не був винятком. Власне, саме наукові праці не лише змальовують та аналізують становище жінок у суспільстві, а й пропонують шляхи і засоби, у т. ч. політичні, утвердження їхньої рівності з чоловіками. З цієї причини розвиток концептуальних засад гендерної політики в Україні не може мати позитивних наслідків без звернення до світових теоретичних надбань.

Проблема забезпечення рівності жінок і чоловіків була піднята ще в античну епоху і залишалася різною мірою предметом дискусій у наступні часи, але на рівень науково-теоретичного обговорення була піднята лише на зламі ХІХ-ХХ ст.ст. із виникненням феміністського руху. Саме фемінізм був джерелом гендерної теорії.

На перших етапах феміністський рух проходив під гаслом урівняння жінок у правах з чоловіками. Від 70-х років ХХ ст. він проходить під гаслом “рівність у відмінності”, який став серцевиною гендерного підходу, який полягає у визнанні рівності обох статей у всіх сферах суспільного життя.

Викладено зміст основних течій у жіночому питанні – комуністичної та соціалістичної (Ф.Енгельс, А.Бебель), біолого-детерміністської (І.Гофман, Дж.Роулз) та ін. Показано внесок у розвиток ідей, що у наступному стали підґрунтям гендерної теорії, української суспільної думки в особі Х.Алчевської, М.Вовчок, Г.Барвінок, О.Кисілевської, О.Кобилянської, Н.Кобринської, М.Рудницької та інших.

Розглянуто сучасні погляди на гендерну проблему, викладені представниками ліберально-реформістського напряму, зокрема, такими як Б.Фрідан, С.Бовуар, В.Брайтон, Ч.Тейлор. Звертається увага на те, що серед сучасних дослідників гендерної проблеми зберігається популярність комуністичних і соціалістичних поглядів (праці Дж.Хубер, Р.Печеські, Е.Кеслер-Херіс). Суттєвим внеском в розробку гендерної проблеми є концепції авторів “асиметричного батьківства” (Н.Чадороу) та андрогінності (М.Кіммел та інші).

Серед сучасних вітчизняних дослідників гендерної проблеми виділяються праці Н.Гапон, Т.Говорун та О.Кікінеджі, Н.Грицяк, Н.Дармограй, І.Жеребкіної, Т.Журженко, О.Забужко, О.Іваненко. О.Кісь, Н.Лавриненко, К.Шевченко, Л.Лобанової, О.Маланчук-Рибак, С.Павличко, З.Ромовської, А.Смоляр, О.Ярош та інших.

Важливу роль в розвитку гендерних досліджень в Україні відіграють спеціалізовані наукові центри, утворені у структурах громадських жіночих організацій, зокрема Всеукраїнський центр інформації та соціально-економічної адаптації, Харківський центр гендерних досліджень, Одеський науковий центр жіночих досліджень, Київський дослідний консультативний гендерний центр, Сумський гендерний центр, Український центр жіночих досліджень.

Помітними віхами на шляху становлення гендерних досліджень в Україні стали міжнародні науково-практичні конференції, якими було розширено застосування комплексного підходу до вирішення наукових задач. Вагомою підтримкою для розвитку теоретичних і політико-практичних засад вирішення гендерної проблеми в Україні стала участь вітчизняних науковців у різноманітних дослідницьких проектах, зокрема за сприяння ПРООН, Міжнародного фонду “Відродження”, Канадського агентства міжнародного розвитку, Канадсько-Українського гендерного фонду.

У сучасній літературі, присвяченій гендерній проблемі, поняття “гендерна рівність” найчастіше тлумачиться дослідниками як:

1. Рівність всіх суб`єктів соціальної взаємодії перед законом.

2. Рівність суспільних можливостей незалежно від статі, включаючи рівний доступ до ресурсів та рівність винагороди за працю.

3. Рівність у вираженні інтересів та прийнятті рішень, тобто можливість висловити власну позицію і заявити про власні інтереси, реалізація яких не визначається статтю суб`єкта.

4. Рівність результатів.

Автор дотримується розуміння гендерної рівності як рівності прав і можливостей представників обох статей виражати свої інтереси.

Cучасне наукове розуміння гендерних відносин склалося певним чином як критика основних напрямків класичної соціальної науки. Розвиток наукових пошуків з приводу гендерних відносин сприяв тому, що на сьогодні ця проблема вже не сприймається як локальний малозначущий аспект людського буття, а є повноправною складовою сучасного наукового дискурсу. Очевидним можна вважати і той факт, що включення поняття “гендер” у наукову теорію сприяло не тільки започаткуванню нового напряму наукових досліджень, воно мало неабиякий соціальний ефект, сприяючи активізації жіночого руху та відстоюванню рівноправ`я між чоловіками та жінками у всіх сферах життєдіяльності.

Не можна сказати, що політичні аспекти гендерної проблеми в українській літературі повністю ігноруються. Вони піднімалися, зокрема, у працях С.Шевченко, С.Хрисанової. Все ж таки необхідно визнати, що питання досягнення гендерної рівності через, по-перше, політичну, а по-друге, через громадську активність жінок у вітчизняній науці розроблені недостатньо, що дає підстави для того, щоб зосередитися на ньому при вивченні стану і перспектив впровадження гендерного паритету в життя нашої країни.

Першій складовій вирішення проблеми формування політико-практичних засад гендерної політики присвячено другий розділ – “Гендерна практика у політичній сфері України”. У першому підрозділі цього розділу розглянуто, як питання суспільного становища жінки відображене у програмах українських політичних партій і присутнє у їхній практичній діяльності. У підрозділі проаналізовано, якою мірою Україна охоплена процесом, що набирає динаміки у світі, зміни політичної культури сучасності у частині поступової відмови від домінування маскулінних цінностей і зрівняння з ними цінностей фемінних, а також матеріалізації цього процесу у політичній практиці.

Предметом аналізу для визначення рівня цього охоплення взято участь найпомітніших політичних партій України у парламентських виборах. У якості критерію оцінки їхньої “гендерної чутливості” взято радянський досвід залучення жінок до вищого представницького органу, а також аналогічний досвід зарубіжних країн. Радянський період формально характеризується значним залученням жінок до різноманітних сфер суспільного буття. Однак, реальне становище жінки в суспільстві визначалось відповідно до ролі жінки в патріархальній суспільній системі. Жінки-депутати Верховної ради СРСР становили 33% всієї чисельності парламенту. Але ця частка представництва уособлювала лише декоративні ознаки соціальної демократії. У період радикальних трансформацій в Україні, які почалися в середині 80-х років, кількість жінок, які брали участь у політичній діяльності, спочатку збільшується. Протягом 1989-1990 років багато жінок брали участь у політичній діяльності на рівні первинних громадських організацій, спрямовуючи свої сили переважно на соціальні зміни. Та згодом, з професіоналізацією політики і спадом масової активності, взагалі зменшується участь громадян у політиці в цілому, а жінок особливо.

Міжнародні документи, які орієнтують уряди на стимулювання політичної участі жінок, впливають на гендерну ситуацію далеко не у всіх регіонах планети. Найбільша частка жінок – у парламентах скандинавських кран, найменша – у парламентах арабських країн. Україна із часткою жінок у Верховній Раді IV скликання 5,1% жінок-депутатів випереджає тільки другий з названих регіонів і поступається усім іншим.

Світова практика поки що пропонує єдиний дієвий механізм входження жінок у велику політику – гендерне квотування. Основна його мета – подолання ізоляції жінок у політичному житті шляхом забезпечення кожній статі певного відсотка у виборчих списках партій, певну кількість місць у парламенті, його палатах (якщо такі існують) та комітетах, а також у міністерствах та всій системі публічного адміністрування. Квотування має стимулювати партії до активного залучення жінок у свої ряди і до використання партійних машин у підготовці значної кількості кваліфікованих кандидатів-жінок.

Дослідження гендерних аспектів парламентських виборів 2002 року в Україні показали, що ситуація з представництвом жінок у виборних органах влади погіршилась. На рівні наукової рефлексії, так само, як і на рівні побутової свідомості, найчастіше це пояснюється тим, що жінки взагалі не цікавляться політикою. Але цей стереотип не відповідає дійсності. Так, соціологічні опитування 2002 року дали наступні результати: 78% жінок на питання, чи цікавляться вони політикою, дали ствердну відповідь (серед чоловіків таких відповідно - 85%).

Вибори мали підтвердити виконання Україною міжнародних документів, орієнтованих на утвердження прав, свобод громадян, серед яких рівності жінок і чоловіків надається першорядне, пріоритетне значення. Саме на такому значенні наголошувалось у матеріалах ІУ Всесвітньої конференції із становища жінок (вересень 1995 р., Пекін), Женевської наради країн регіону ЄЕК (січень 2000 р., Женева), документах Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН “Жінки в 2000 році, рівність між чоловіками і жінками, розвиток і мир у ХХІ столітті” (червень 2000 р., Нью-Йорк).

В Україні на кінець 2003 р. існувало понад 90 політичних партій. Частка жінок в них була помітною і в деяких партіях сягала від 40 до 50%. Разом з тим, ознайомлення з партійними програмами дозволяє стверджувати, що більшість політичних партій не опікуються гендерними проблемами суспільства. Партії якщо і приділяють увагу жіноцтву, його організаційним структурам, то в основному як об`єкту впливу. У більшості вони ставляться до жінки як до соціального інваліда, якому треба допомагати і яким треба опікуватися.

Про жіноче питання найчастіше згадують, коли йде боротьба за кількість голосів. Тоді жінки як електорат стають об`єктом уваги усіх партій. Коли ж йдеться про висування кандидатів у депутати за партійними списками, коли ведеться агітація за кандидатів під час виборів, то більш гідними обрання у масовій свідомості українців є здебільшого чоловіки.

Наведений висновок підтверджується аналізом парламентських виборів 2002 року. Із 6.846 кандидатів, зареєстрованих по багатомандатному округу, жінок було 1.139, або 19,56%. Хоча порівняно з виборами 1998 року, коли жінок-кандидатів було 883 особи, загальна їх кількість збільшилася, але частка у загальному складі кандидатів впала: у 1998 р. вона становила 23,47%. Якщо взяти першу сороківку партійних списків по багатомандатному виборчому округу, то кількість жінок і чоловіків в ній виглядає у такому співвідношенні: “Наша Україна” – 2 жінки і 38 чоловіків; “За Єдину Україну!” – 4 жінки і 36 чоловіків; Комуністична партія України – 4 жінки і 36 чоловіків; Соціалістична партія – 2 жінки і 38 чоловіків; Соціал-демократична партія України (об`єднана) – 1 жінка і 39 чоловіків.

Аналіз списків кандидатів у депутати показав, що жінка в партіях не стала активною фігурою нарівні з чоловіком. Пануючою залишається практика висунення кандидатами у депутати саме чоловіків. Гендерні принципи у передвиборній діяльності партій не стали засадничими, а гендерна політика не зайняла гідного місця у структурі політичних виборчих стратегій.

На рубежі століть у політичному житті України виникло таке явище, як жіночі політичні партії. Найдієвішою з них можна вважати Всеукраїнське політичне об`єднання “Жінки за майбутнє”. Незважаючи на невдачу на виборах, вона проголосила гендерну проблематику як реально існуючу, як складову демократичної ідеології, як напрямок культурного виховання усіх спільнот сучасної України.

Попри нинішній стан справ, дійсну школу політичного життя українське жіноцтво може пройти саме в політичних партіях, які є організованим середовищем для формування політичної активності соціуму.

У другому підрозділі аналізується стан впровадження гендерного паритету в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування. Визначено причини малої присутності жінок у структурах політичної влади України. По-перше, однією з головних причин поразки жіночих виборчих партій і об'єднань є дуже глибоке розмежування в їхньому середовищі з ідейних поглядів і орієнтацій. Причому, найчастіше це пов'язано, на жаль, і з регіональним фактором (по лінії Схід - Захід ). Це призвело до їхньої роз'єднаності замість необхідного об'єднання. Жіночі партії і об'єднання дуже слабко використовують теоретичні напрацювання з питань гендерної рівності, не наважуються озвучувати її як свою головну політичну і соціальну мету. Виборцям взагалі часто не зрозуміло – з якою метою та або інша жіноча партія йде у політику. Не використовується політтехнологічний досвід західних жіночих виборчих компаній, що прирікає вітчизняні жіночі партії на невдачу у передвиборній боротьбі.

По-друге, серйозною перешкодою на шляху утвердження справжньої рівності жінок у політиці й інших сферах громадського життя є консервативні і патріархальні установки масової свідомості самих виборців, які дуже часто упереджено ставляться до жінок, які йдуть у політику. Можливо, ще консервативнішими є погляди на гендерну рівність національної і регіональної еліти. Правлячі клани і групи в українському суспільстві не готові сприйняти ідею гендерної рівності в політичному представництві, у владі та управлінні на центральному і регіональному рівнях, оскільки побоюються втратити свою політичну гегемонію. Звичайно, є і такі об'єктивні фактори, як економічна криза, соціальна і політична нестабільність.

По-третє, немає єдності і згоди в рядах самого жіночого руху. Українські жінки роз'єднані, їхні організації практично не пов'язані між собою, працюють автономно і фактично не координують свої дії. В результаті голоси виборців (і особливо виборців-жінок) на виборах розпорошуються, переходять до інших партій і блоків, у програмних документах яких найчастіше немає жодної вимоги, яка стосувалася б інтересів жінок.

По-четверте, у рядах жіночих рухів на жаль занадто мало яскравих особистостей, спроможних і словом, і ділом переконувати в необхідності підтримувати всім суспільством боротьбу жінок за справжню рівноправність. Робота з вибору і підготовки кадрів жінок-політиків практично не ведеться ні владою, ні політичними партіями. Як результат – брак серед жінок-політиків нових яскравих особистостей.

У підрозділі надано картину непропорційного представлення жінок в державних органах влади. Насамперед, це стосується Верховної Ради, яка залишається гендерно малочутливою, слабо сприйнятливою до гендерних проблем у країні.

Так само непропорційно представлені жінки у вищих органах виконавчої влади. Якщо у європейських країнах відсоток жінок на посадах міністерського рівня коливався від 11 (Бельгія, Німеччина, Латвія) до 36 (Фінляндія) і до 38 (Швеція), то в Україні у 2001 р. жінок було: серед міністрів 1(із 15), заступників міністрів – 6 (із 66), заступників голів державних комітетів – 2 (із 45).

Жінки в органах державної влади та управління переважають серед керівників та спеціалістів жіночих категорій. Вони традиційно широко представлені серед працівників судів і установ Міністерства юстиції України, органів місцевого самоврядування, але і тут в основному обіймають посади виконавців.

Підкреслюється, що вирішення проблеми ширшої участі жінок в органах влади та місцевого самоврядування невід`ємне від вирішення проблеми їх фахової підготовки.

Великі надії у цьому покладаються на Національний план дій щодо поліпшення становища жінок в Україні і підвищення їх ролі у суспільстві, який передбачає організацію перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та соціальних працівників, робота яких спрямована на реалізацію державної політики стосовно жінок.

Поки що у суспільстві панують патріархальні гендерні стереотипи щодо участі жінок у владі. Наведене положення підтверджується результатами соціологічного дослідження “Гендерний аспект в місцевому самоврядуванні”, проведеного Фондом “Інтелектуальна перспектива” за сприяння Канадсько-Українського гендерного фонду, яке показало недооцінку чоловіками професійних та управлінських якостей жінок.

Відзначається, що українське законодавство про держслужбу і вибори не враховує різницю у впливі тих самих законів на жінок і чоловіків як кандидатів у депутати чи претендентів на високі посади. Не обґрунтований в існуючий перехідний період принцип гендерної нейтральності сприяє тому, що жінка опиняється в невигідному становищі як кандидат на виборах і як можливий претендент на керівну посаду. Гендерна нечутливість законів пояснюється тим, що жінки-лідери на місцевому рівні в основному не знайомі ні з українським, ні з міжнародним законодавством, яке захищає права жінок. Норми, пов’язані з такою сферою, як “жінка і влада”, залишаються слабо розробленою ланкою в системі українського права.

Одним із реальних механізмів, за допомогою якого можна досягти фактичної рівності жінок і чоловіків у нашому суспільстві, вважається впровадження принципу паритетної демократії, тобто такої форми суспільних відносин, за якої жінки і чоловіки мають рівний статус на основі фактичного представництва на всіх рівнях і у всіх владних структурах.

Суттєвою допомогою Україні у питанні впровадження паритетної демократії є цілеспрямовані програми, що здійснюються за підтримки вітчизняних і зарубіжних громадських організацій. Їхня позитивна роль ілюструється прикладами українсько-шведської програми “Ольга”, українсько-канадської “Програми інтерактивного навчання та розвитку жінок, проекту “Гендерні інвестиції в міські органи влади м. Дніпропетровська”.

В Україні наполегливо формуються засади політики впровадження гендерної рівності. Збільшення числа жінок на ключових посадах в органах місцевого самоврядування спричиняє позитивні зміни в структурі, звичаях, моральному кліматі суспільства. Однак, залишаються не усуненими такі перешкоди на шляху політики гендерної рівності, як брак політичної освіченості жінок, панування минулих стереотипів щодо їх місця у владних структурах.

Третій розділ – “Формування гендерних відносин у процесі становлення правової держави і громадянського суспільства” присвячено правовим, соціально-економічним аспектам вирішення гендерної проблеми, а також чиннику громадської активності у забезпеченні гендерної рівності.

У першому підрозділі розглядається розвиток української законодавчої бази гендерного паритету.

Загальновизнано, що правове становище сучасної жінки в суспільстві і в сім`ї – соціальний індикатор розвинутості політичного, соціального і правового устрою країни. Ефективна політика рівноправності передбачає як забезпечення рівноправності де-юре, так і вжиття заходів для створення справжньої гендерної рівноправності де-факто. Цього досягають як шляхом закріплення принципу рівноправності в основному законодавстві, так і прийняттям антидискрімінаційних принципів та правових норм. Ці напрями взаємодоповнюються. Встановлення рівних та антидискрімінаційних пранципів – важлива протидія інерції традиційного дискрімінаційного мислення та традиціоналістського ставлення до жінки.

Аналіз українського законодавства на предмет його відповідності цим критеріям дозволяє стверджувати, що Україна активно підтримує діяльність міждержавних і громадських структур, названі вище міжнародні пакти, що стосуються жіночого питання. Основні напрями і перспективи світового підходу до проблеми практично втілені у ст. 24 Конституції України, яка закріпила рівність прав і свобод усіх громадян.

Особливістю положення цієї статті стосовно гендерної рівності є те, що поміж прав і свобод виокремлюється право жінки і чоловіка на рівність як самостійне основне право людини, поважання якого має бути гарантоване кожному. Основні права жінки і чоловіка сформульовані у розділі ІІ Конституції України під назвою “Права, свободи та обов`язки людини і громадянина”. Конституційно в такому обсязі вони закріплені вперше в історії країни. Це невідчужені природні і соціальні права людини, відображені в усій європейській системі права вже кілька століть.

Незважаючи на достатньо прогресивне законодавство, українське суспільство продовжує перебувати поза межами демократичної практики співіснування громадян. Конституційна норма про рівність статей на ділі повсюдно порушується. Важливим напрямом правового забезпечення рівності жінок є вдосконалення соціального законодавства, яке узаконює соціальні права людини в суспільстві. Йдеться про право на зайнятість, на працевлаштування, на безкоштовні послуги державної служби зайнятості, на справедливу оплату праці у розмірі, що забезпечує гідний рівень життя, на професійне навчання та перенавчання, на соціальне забезпечення, на вчасну і кваліфіковану медичну допомогу в необхідному безоплатному гарантованому обсязі, на захист від дискримінації при реалізації усіх попередніх прав за ознакою статі, місця проживання, належності до громадянства, політичних, релігійних переконань, соціального, майнового стану. Саме ці права становлять основу суспільного буття чоловіка і жінки як особистостей у громадянському суспільстві і є соціальними у власному розумінні цього слова.

Суттєвим напрямом у реалізації соціальної функції держави є додержання гендерного паритету при розподілі коштів на суспільні потреби. Аналіз державного та комунального бюджетів, за критерієм дотримання соціальних прав осіб обох статей, порівняння розмірів асигнувань, виділених на соціальне забезпечення, охорону здоров`я, розвиток освіти, з міжнародними стандартами та зарубіжною практикою, а також із реальними потребами, свідчить, що гендерний аспект майже не враховується при розподілі асигнувань на соціальні потреби. Як показує аналіз відповідного законодавства, в Україні гендерний підхід до соціального законодавства ще не став реальністю. Хоча вже закладено правові основи соціальної стандартизації, зокрема, ухвалено Закон “Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії”, “Про прожитковий мінімум”, щорічно приймаються закони про затвердження прожиткового мінімуму, але у жодному із зазначених актів не враховується гендерний аспект.

Не знизилася актуальність проблеми правового захисту особистої безпеки жінок, у т.ч. в сім`ї, а також проблеми її сексуальної експлуатації, у т.ч. за кордоном. Нагальною потребою є прийняття Соціального кодексу України, а також поглиблення сімейного права.

Законодавство України загалом по формі відповідає принципам рівноправності жінок та чоловіків у всіх сферах людської життєдіяльності. Однак реально існуюча система запобігання дискримінації за статевою ознакою поки що залишається неефективною. Повній реалізації жінками рівних прав перешкоджають, зокрема, наявність у національному правовому полі норм застарілого трудового кодексу, надто складні процедури та недостатнє усвідомлення судовими структурами важливості дотримання гендерної рівноправності, не активне використання самими жінками правової системи для захисту власних прав.

Другий підрозділ присвячено аналізу політики забезпечення фактичної рівності жінок і чоловіків у соціально-економічній сфері. Наголошується, що насамперед традиції андроцентричної і патріархальної культури, психологічні стереотипи найбільше впливають на реальний соціальний статус жінки. Причому ці стереотипи притаманні не лише чоловікам, а й жінкам. Готовність жінок поступатися, а чоловіків – як належне приймати такі поступки підтверджується також даними репрезентативного опитування “Громадська думка населення України про демократію”, проведеного у вересні 2000 р. Київським міжнародним інститутом соціології в рамках спільного канадсько-українського проекту “Демократична освіта”.

Негативні процеси, пов`язані з трансформацією українського суспільства (падіння виробництва і, відповідно, рівня заробітної плати, зростання безробіття, скорочення асигнувань на соціальні програми, затримки з виплатою заробітної плати, руйнування служб побуту та системи дошкільних дитячих установ, закладів освіти, культури, спорту), об`єктивно ускладнюють становище жінок і особливо погіршують їхні позиції на ринку праці. В умовах падіння рівня виробництва та переходу підприємств у приватну власність зменшується кількість заходів, спрямованих на покращення умов праці, зокрема і праці жінок, що призводить до зростання серед жінок рівня захворювань.

Важливим проявом нерівноправності жінок у сфері праці є слабке, недостатнє залучення жінок з високим рівнем освіти і якостями лідера до керівної діяльності. Залишаються невирішеними питання узгодження сімейного життя з професійною діяльністю, соціальні інфраструктури не пристосовані до потреб жінок. Продовжує існувати нераціональний та нерівноправний розподіл сімейних обов`язків між членами родини, який часто призводить до зниження соціального статусу жінки. Сформувався ланцюжок традиційних уявлень про соціальні ролі і права жінок в українському суспільстві: для соціальної самореалізації жінка повинна мати дітей, паралельно вона повинна робити внесок до сімейного доходу, тобто працювати поза домом, але при цьому стримувати свої кар`єрні амбіції і насамперед дбати про кар`єру чоловіка. Усталилася думка, що жінці не потрібне кар`єрне просування, оскільки в разі економічної кризи та нестачі робочих місць взагалі очікується, що вона поступиться робочим місцем чоловіку.

Негативно впливають стереотипи стосовно традиційних для певної статі професій: багато видів діяльності просто не розглядаються як можливі сфери застосування жіночих сил і знань. Навпаки, деякі з професій вважаються суто жіночими. Таким чином, останнім часом в Україні істотно загострились проблеми реалізації трудової активності жінок у сфері найманої праці (що завжди було і залишається нині основним об`єктом застосування робочої сили) та підприємництва. Процеси скорочення можливостей реалізації трудової активності жінок певною мірою суперечать світовим тенденціям жіночої зайнятості, оскільки, за даними МОП, загальний рівень реалізованої трудової активності жінок, починаючи з 1980 року, не тільки не скоротився, а навіть зріс. Ще стрімкіші темпи зростання спостерігаються в країнах, що розвиваються.

Ситуація, що спостерігається в Україні, є наслідком загальної економічної кризи, яка охопила практично всі галузі економіки. Але найбільше потерпають сьогодні ті галузі промисловості, які традиційно були місцем застосування, передусім, жіночої праці: легка, харчова, медична тощо. Відповідно, саме за рахунок скорочення попиту на робочу силу в цих галузях скоротився загальний рівень зайнятості жінок.

Подальше просування у напрямку розв`язання названих проблем потребує, по-перше, вдосконалення законодавчої бази, а по-друге, спільних дій владних та економічних структур суспільства, усунення звичних стереотипів.

Економічні та соціальні труднощі, що їх переживає українське суспільство, стоять сьогодні на заваді статевій рівноправності. Разом з тим, сучасний період характеризується глибокими соціальними змінами, які можуть надати жінкам можливість вийти на передній план та відігравати провідну роль у побудові нового демократичного суспільства, в основі якого лежатимуть якість життя та рівноправність жінок і чоловіків.

Третій підрозділ присвячений участі жінок у громадських організаціях як засобу активізації їхньої політичної активності.

Сьогодні в Україні нараховується понад 40 всеукраїнських та понад 1000 місцевих жіночих організацій обласного, міського і районного рівнів. Жіночі організації України впливають на вдосконалення законодавства та механізмів щодо поліпшення становища жінок, прагнуть до суспільного визнання організованого жіночого руху як важливого державотворчого чинника.

Сьогоднішній стан розвитку українського жіночого руху характеризується інтеграцією українського фемінізму з наукою та політикою, активним включенням організованого українського жіноцтва в діяльність ООН та міжнародних жіночих організацій, співробітництвом зі спорідненими організаціями інших країн.

Виділено наступні складові сучасного жіночого руху в Україні: традиційні жіночі організації, соціально орієнтовані організації і організації жінок, що прагнуть самореалізуватися у політичній, соціальній та комерційній сферах. Вказано на основні перешкоди на шляху жіночого руху – низький рівень самосвідомості та активності жінок, брак інформаційної підтримки, різноспрямованість діяльності неурядових жіночих організацій (частина їх обмежується національно-культурницькими або державницькими завданнями, уникаючи роботи з відстоювання політичних, юридичних, соціальних інтересів жінок), неналагодженість їхньої взаємодії з органами виконавчої влади.

Виокремлено два підходи жіночих організацій до формування належної політики стосовно соціостатевих груп – гендерно-нейтральний та гендерно-чутливий. Гендерно-нейтральний підхід базується на визнанні гендерної рівності та нехтування гендерними відмінностями. Гендерно-чутливий підхід базується на визнанні об`єктивного існування протилежних статей і обов`язкового врахування цих розбіжностей при прийнятті рішень, які стосуються відносин між ними.

Аналіз діяльності найвідоміших жіночих організацій дозволяє стверджувати, що вони хоча і не стали суб`єктами політики, однак стали ефективною формою самоорганізації жінок і підтвердили, що громадянська активність є найнадійнішою гарантією відстоювання інтересів соціальних, у т.ч. статевих, страт.

ВИСНОВКИ І РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Непридатність концептуальних засад вирішення жіночого питання, що залишились у спадок від комуністичної доби, зумовила потребу у єдності науково-теоретичних і політико-практичних складових формування суспільної позиції щодо жіночої проблеми. В концептуальному відношенні це спричинило особливий наголос на питаннях забезпечення рівності жінок у політико-правовій та соціально-економічній сферах і на визначальній ролі держави у цій справі. Водночас саме гендерна рівність відкриває можливості для розвитку руху на захист прав усіх громадян незалежно від їхньої біологічної статі.

2. Участь жінок у прийнятті доленосних для них рішень суттєво обмежена. Політичне середовище України сформоване на традиції панування мускулінної, чоловічої ідеології. У програмах і передвиборних документах гендерна проблема не відбита. Партії розглядають жіноцтво, його організаційні структури переважно як об`єкт впливу та застосування політичних технологій.

Симптомом гендерної розбалансованості політичного життя стала поява жіночих партій – феномена, неможливого в умовах гендерного паритету. Однак, жіночі партії поки що не стали творцями гендерної перспективи. Значна частина їх членів продовжують відтворювати “охоронну” концепцію щодо жінок і сподіватися на патерналістські державні заходи як на єдиний засіб зняття усіх жіночих проблем.

Задача розширення політичної участі жіноцтва потребує державного правового стимулювання їх залучення до партійної діяльності. Найбільш надійною гарантією такого залучення має бути законодавче квотування частки жінок у виборчих списках політичних партій.

3. Залишається слабо концептуально розвиненою і практично реалізованою така засада гендерної політики в Україні як участь жінок у прийнятті важливих для них рішень, а також їхня присутність в органах державної влади та місцевого самоврядування, особливо на керівних посадах.

Порівняльний аналіз гендерної рівноваги в місцевих органах виконавчої