ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кулик Олександр Вікторович

УДК 1(091)

ПОНЯТТЯ “СУСПІЛЬСТВО СПЕКТАКЛЮ” ТА ЙОГО

КОНЦЕПТУАЛЬНІ КОРЕЛЯТИ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Дніпропетровськ –2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Пронякін Володимир Іванович,

Дніпропетровський національний

університет, професор кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Верніков Марат Миколайович,

Одеський національний університет ім. І.І.Мечнікова,

завідувач кафедри культурології

кандидат філософських наук, доцент

Палагута Вадим Іванович,

Національна металургійна академія України,

завідувач кафедри інженерної педагогіки та

методики професійного навчання

Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, Київ.

Захист відбудеться 23 червня 2005 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г.Шевченка, 1. Палац студентів ДНУ, кімната 30.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий 18 травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради ____________ Окороков В.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У другій половині минулого століття західне суспільство пережило низку трансформацій, що обумовили виникнення спектакулярних теорій. Разом с тим, в історії західної філософії мали місце (починаючи з Античності) уявлення, що можуть бути порівняні з сучасними спектакулярними теоріями. Таким чином, теоретичний аналіз поглядів авторів, які найбільш послідовно розвивали поняття “суспільство спектаклю” (Ж.Бодрійяр, Г.Дебор, Ж.Дерріда) уявляється актуальним не лише задля виявлення ступеня укоріненості цих поглядів в реаліях сучасної культури, але й з метою встановлення зв’язків з ідейною спадщиною минулого, а також у контексті з’ясування ролі філософської традиції в формуванні зазначеного концепту.

В Україні останніми роками набули особливого масштабу дискусії стосовно нагальних питань, що стоять перед вітчизняними дослідниками філософії. В цих дискусіях вчені не піддають сумніву тезу щодо позитивності критичного підходу (що здійснюється зокрема в рамках поняття “суспільство спектаклю”) щодо доктрин, які проповідують гегемонізм та уніфікацію. Оскільки людство, переживши в ХХ сторіччі цілу низку світових катастроф, що відбулися здебільшого завдяки пануванню тоталізуючих теорій, все більше усвідомлює необхідність світоглядної переорієнтації. В даному контексті здається особливо нагальним дослідження подібних до концепції “суспільство спектаклю” філософем, презумпціями яких є поліцентризм, плюралізм та антиутопізм.

У той же час з точки зору трансформаційних процесів у сучасній Україні особливе значення набуває констатація спектакулярними теоретиками деяких важливих вад сучасного стану Заходу, якому притаманні явища гіпертехнізації, віртуалізації життя, сплощення внутрішнього світу членів соціуму. Зараз за умов, коли Україна бере за орієнтир так звані розвинуті країни, особливо важливо дослідити специфіку західної культури, зокрема, приклади її рефлексії. Теоретична думка Заходу здатна продемонструвати особливості розвитку такого все ще незвичного для України сучасного суспільства західного типу, застерегти щодо неминучих вад його становлення і щодо тих негативних моментів, рецепт подолання яких ще не винайдений. Стимулює зацікавленість у дослідженні прикладів західної рефлексії спектакулярних феноменів факт стрімкого зростання останніми роками ступеня технізації нашого суспільства, прогресування на українському ґрунті процесів, які розглядаються вітчизняними дослідниками як подібні до тих, що зображують поняття “суспільство спектаклю”.

Таким чином, виявляється актуальним здійснення історико-філософських розвідок, які повинні уточнити категоріально-понятійний апарат західних теоретиків минулого століття у контексті тлумачення змісту поняття “суспільство спектаклю”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з науково-дослідницькою програмою кафедри філософії Дніпропетровського національного університету “Філософія науки і духовна культура на межі тисячоліття” (реєстраційний номер 0199V001308).

Мета і задачі дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження – історико-філософська реконструкція та систематизація змісту поняття західної філософії другої половини XX століття “суспільство спектаклю”. Для досягнення цієї мети дисертант намагався вирішити наступні дослідницькі задачі:

- виділити текстуально представлені джерела спектакулярної тематизації в історії західної думки та систематизувати дослідницькі підходи до осмислення спектакулярної тематики;

- виявити специфіку спектакулярного трактування простору та часу в історії західної філософії;

- дослідити своєрідність інтерпретації теоретиками спектакулярності терміна “гістерезис”;

- визначити історико-філософську самобутність спектакулярного трактування соціальної подоби;

- дослідити в межах історії західної думки таку компоненту спектакулярної теорії, як тезу щодо зростання ступеня симуляційності соціальної подоби.

Об’єкт дослідження - культурно-онтологічний зміст поняття західної філософської думки XX століття “суспільство спектаклю”.

Предмет дослідження - світоглядні трансформації поняття “суспільство спектаклю” в історичному плині сучасної західної філософії.

Методи дослідження. Дисертант намагався у своєму дослідженні плідно застосовувати наступні методи: історичний та логічний (у сукупності), діалектику, герменевтику, феноменологію, структуралізм.

Вважаючи, що будь-яке явище може бути вірно пізнаним лише в його виникненні, розвитку та згасанні, дисертант, тим не менш, гадає, що історичний розвиток означає наявність більш та менш істотних явищ, що пробуджує до життя логічну вибірковість

в дослідженні. Тому методики історичного та логічного дослідження є присутніми в дисертації в вигляді методів, що застосовуються сукупно. В якості знаряддя знаходження та вирішення протиріч, які містяться у поняттях, у даній дисертації виступає діалектика. Цінною дисертант вважає також особливість трактування філософською герменевтикою розуміння як нескінченного процесу, що втілюється зокрема в принципі герменевтичного кола. Важливим для історико-філософського дослідження дисертант також визнає здійснення феноменологічного “епохе”, в результаті чого предметом дослідження стає свідомість, яка розглядається з точки зору її інтенціональної природи. Структуралізм використовувався дисертантом для виявлення спільних рис елементів досліджуваного матеріалу, а також для встановлення закономірностей трансформацій цих елементів.

Наукова новизна отриманих результатів є обумовленою вибором теми, що не отримала розгорнутого дослідження та систематичного викладення, і полягає в наступному.

- Аргументовано, що у понятті “суспільство спектаклю” специфічно відбиваються інтенції західної думки щодо розуміння функцій дискретності в онтологічних структурах;

- Продемонстровано синонімічність таких концептуальних корелятів поняття “суспільство спектаклю” як “симуляція” (Ж. Бодрійяр), “утворення подоб” (Г. Дебор) та “деконструкція” (Ж. Дерріда).

- Зазначено, що специфічність поняття “суспільство спектаклю” багато в чому походить від намагання сучасних західних філософів виявити спектакулярность у будь-яких гістерезисних процесах;

- Аргументовано тезу, що своєрідність спектакулярної теорії в західній думці полягає, поза іншим, і в твердженні про те, що особливості генезису і функціонування соціальної подоби визначаються онтологічними константами.

- Зроблений висновок про корінну відмінність конструктів Ж. Бодрійяра, Г.Дебора, Ж.Дерріда від поглядів К.Маркса, Р.Барта, Г.Маркузе.

- Доведено, що історико-філософська своєрідність поняття “суспільство спектаклю” полягає також і в тезі, що зростання ступеня симуляційності соціальної подоби не може бути призупинено.

- Обґрунтовано тезу, що у понятті “суспільство спектаклю” відображене таке трактування часу, коли останній розуміється як утілений у дискретний простір буття.

- Представлена розгорнута концепція трактування поняття “суспільство спектаклю”: яка полягає у тому, що, по-перше, будь-яка спроба філософів концептуально відтворити взаємодію часових та просторових континуумів обертається підміною взаємодії реальної взаємодією подоби; звідси, по-друге, випливає, що спектакулярная версія буття в онтологічній проекції розгортається як “всесвітній спектакль”, а у соціальній проекції - як “соціальний спектакль”.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їхнього застосування в курсі історії західноєвропейської філософії, при читанні спецкурсу з історії західної філософії другої половини ХХ століття, курсів вітчизняної та зарубіжної культури, філософської антропології. Робота дисертанта допомагає осмисленню та уточненню поля досліджень історії філософії, розвитку та виявленню повного змісту її понятійного апарату в контексті вивчення західної теоретичної думки другої половини ХХ століття.

Особистий внесок дисертанта. Дисертаційне дослідження носить самостійний характер, положення і висновки дисертаційної роботи належать дисертанту. Роботи, що були опубліковані дисертантом по темі дослідження, є самостійними.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження апробовані на II міжнародній конференції “Динаміка наукових досліджень’2003” (Дніпропетровськ, 26-27 жовтня 2003 р.); на всеукраїнській науковій конференції “Всеукраїнські філософсько-богословські читання. Православ’я у світовій культурі” (Дніпропетровськ, 20-21 листопада 2003 р.); на VII міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта’2004” (Дніпропетровськ, 23-25 лютого 2004 р.); на V міжнародній науково-теоретичній конференції “Про природу сміху” (Одеса, 21 квітня 2004 р.); на Міжнародній науково-теоретичній конференції “Філософія І. Канта і сучасність” (Дніпропетровськ, 13-14 травня 2004 р.), а також на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Дніпропетровського національного університету.

Публікації. Зміст дисертації знайшов своє відображення у п’яти статтях у фахових наукових виданнях з філософських наук.

Структура та обсяг дисертації зумовлені метою та завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів і шістьох підрозділів, висновків та списку використаної літератури, який налічує 322 позиції. Основний зміст роботи викладений на 180 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано зв’язок роботи з науковою темою кафедри філософії Дніпропетровського національного університету; визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження; розкриті теоретично-методологічні підстави дослідження, вказується наукова новизна роботи та науково-практичне значення одержаних результатів. Також у вступі розміщені відомості щодо самостійного характеру роботи дисертанта, вказані дані стосовно апробації результатів дослідження та стосовно публікацій автора.

Перший розділ “Огляд літератури за темою дисертації та методологія дослідження” присвячено аналізу літератури та методологічним засадам дослідження.

У підрозділі 1.1. “Огляд літератури за темою дисертаційного дослідження” залучена до розгляду, аналізу та систематизації література, що репрезентує: а) філософську думку, яка передує появі поняття “суспільство спектаклю”; б) конструкти власне теоретиків спектакулярності, в) розробки зарубіжних (у тому числі й пострадянських) дослідників, які порушують питання, що пов’язані зі спектакулярною тематикою, д) підходи вітчизняних авторів до дослідження спектакулярної тематики.

Зазначається, що в історії західної філософської думки ще з часів Античності присутні роботи, в яких порушуються питання ілюзорності буття, наявні порівняння всесвіту з “театром”. Низка авторів (Платон, Марк Аврелій, Секст Емпірик, Боецій, Фома Аквінський, Д.Бруно, Дж. Берклі, Д.Юм, Д.Дідро, І.Кант, Шеллінг та інші) вважали можливим у рамках філософського дискурсу застосування слів “спектакль”, “театр”, “гра”, “неправда” у якості характеристик суспільного життя чи навіть буття у цілому. Втім, ця тематика не була основною для наведених авторів, посідаючи маргінальне положення в загальному корпусі їхніх теоретичних конструктів.

Проте, в працях Ф.Ніцше та К.Маркса тема порівняння буття зі спектаклем отримує новий розвиток, завдяки вже більш значному інтересу даних авторів до вказаної проблематики (у порівнянні з попередньою філософською традицією). Ф.Ніцше і К. Маркс представили два протилежних варіанти осмислення вказаного теоретичного поля. Ф. Ніцше пояснював схожість буття зі спектаклем онтологічними причинами, а К. Маркс – суспільно-історичними трансформаціями. Ці два підходи отримали подальший розвиток. Перетворившись, завдяки так званому лінгвістичному повороту (розробки Ф. де Соссюра, Л. Вітгенштейна та інших) в працях

низки авторів у специфічний варіант сприйняття буття у якості інтертекстуального феномена. Традицію (в наведеному аспекті) Ф.Ніцше продовжив М.Гайдеггер, а потім і власне теоретики спектакулярності. Традицію (в наведеному аспекті) К.Маркса творчо розвинув Р.Барт та інші автори.

Виникнення власне поняття “суспільство спектаклю” дисертант відносить до шістдесятих –сімдесятих років минулого сторіччя. В цей час три французьких автори (Ж. Бодрійяр, Г.Дебор, Ж.Дерріда) незалежно один від одного опубліковують праці, в яких докладно розглядають аспекти спектакулярності суспільства та всесвіту. Ця тема стає центральною для їхньої творчості, що й надає дисертанту можливість називати Ж.Бодрійяра, Г.Дебора та Ж.Дерріда теоретиками спектакулярності.

Починаючи з сімдесятих років XX століття поняття “суспільство спектаклю” увійшло до широкого філософського обігу, причому наявні як приклади жорсткої критики (Дж.Серль, К.Норріс) поглядів спектакулярних авторів, так і приклади критичного сприйняття та розвитку спектакулярних концептів чи їхніх концептуальних корелятів ( К.-О. Апель, П.Вірільо, Ф. Джеймісон, Ю.Крістьова, П. де Ман, П.Рікьор, Р. Рорті, Ю. Ґабермас, У. Еко). Низка сучасних західних теоретиків досліджує історико-філософські аспекти теорії спектакулярності. Британський дослідник Е. Хасей наводить паралелі між теоріями Г.Дебора і Ж. Бодрійяра, а також демонструє зв’язок конструктів цих авторів зі спадщиною К. Маркса, Ж. Батая та широкого спектру теоретиків ХХ століття. Інший британський автор Ф.Едвардс вважає спектакулярну теорію “однією з ключових у ХХ столітті”, досліджуючи її вплив на низку філософських течій, зокрема марксистської спрямованості. Французький дослідник К.Бусей намагається пояснити своєрідність спектакулярної теорії через вивчення контактів Г. Дебора з відомими західними теоретиками. Американський автор Д. Бодже досліджує розбіжності між поняттям “карнавал”, що розробляли М.Бахтін, Ю.Крістьова та терміном “спектакль” спектакулярної теорії. Також Д.Бодже аргументує наявність розбіжностей між розробками Ж.-Ф. Льотара та спектакулярною теорією. Американські дослідники С.Бест і Д.Келнер реконструюють генезис спектакулярної компоненти в теоретичній спадщині Ж.Бодрійяра, Г.Дебора та Ж. Дерріда.

На пострадянському просторі багато авторів у своїх роботах порушують спектакулярную проблематику (Н. Автономова, О.Гурко, І.Ільїн, Б.Марков, М. Риклін, О. Соболь та інші). Причому пострадянські автори при розгляді спектакулярної проблематики спираються не тільки на роботи західних дослідників, але й активно залучають розробки таких мислителів як

Ю.М.Лотман, М.М. Бахтін, М.К. Мамардашвілі, які у рамках радянської науки представили своє самобутнє бачення процесів функціонування знаків, карнавальної культури, феномену театральності буття. На початковому етапі дослідження спектакулярної тематики пострадянські філософські співтовариства турбувало перш за все питання: чи є теоретична спадщина Ж.Бодрійяра, Г.Дебора, Ж.Дерріда власне філософією. На поточний момент з цього приводу дискусії практично не точаться, оскільки переважна більшість дослідників дійшла висновку про те, що вказані теоретики є саме філософами. До такої точки зору прийшли, наприклад, Н. Автономова, Д. Галкін, О. Грицанов, О.Гурко, Г.Заїченко, І. Ільїн, В.Лапицький, В. Лук’янець, Б.Марков, Г.Михалкович, О.Петровська, М. Риклін, Д.Сілічев, О.Соболь, Л. Стародубцева та інші. Хронологічно другим етапом у обговоренні пострадянськими дослідниками спектакулярної тематики стала дискусія про ступінь онтологічної глибини процесів спектакулярності. В рамках даної дискусії більшість авторів дійшла висновку про наявність глибоких онтологічних передумов тих процесів, що зображені у понятті “суспільство спектаклю”. Таку позицію поділяє, наприклад, Н.Автономова, О.Гурко, О.Петровська, Д.Сілічев, О.Соболь.

Безпосередньо в Україні спектакулярну тематику розпочали порушувати нещодавно. Хоча ще Г.С. Сковорода в своїх філософських працях казав про “вселенський театр”, зауважуючи: “хіба я не розумію, що мудрі люди життя людське уподобили комедіальним ігриськам?”. Про насущність історико-філософського дослідження спектакулярних теорій свідчать роботи низки українських дослідників. Зокрема, приклад історико-філософського дослідження течій західної теоретичної думки, до яких відносять й спектакулярну теорію, репрезентують роботи І.В. Бичко, В.С.Горського, С.Б.Кримського, В.В.Ляха, М.В.Поповича, В.Г. Табачковського, В. І.Ярошовця .

Серед підходів сучасних українських дослідників до вивчення феноменів спектакулярності можливо відмітити наступні. Одні автори пов’язують виникнення спектакулярності з технізацією сучасного світу, відповідно датуючи появу спектакулярних процесів ХХ століттям (О. Бурова, Т. Талько та інші). У той же час низка авторів (наприклад, М.Попович, Л.Нікітін) вважає, що спектакулярні феномени були присутні і на етапах існування суспільства, що передують сучасному. Цікавою є позиція В.Пронякіна, який відмічає чуттєвість української культури до впливу спектакулярних феноменів. На його думку, у вітчизняній культурі, яка не дістала свого часу культурних “щеплень” (Реформація та ін. ), немає імунітету до спектакулярної гіпертехнізації суспільства, тому наше суспільство є уразливим до ритмів техногенного життя.

Українську філософську спільноту також цікавлять питання осмислення плюральності всесвіту, що порушує у тому числі і поняття “суспільство спектаклю”. Наприклад, В. Табачковський пише, що західні дослідники другої половини ХХ століття зображають навколишню дійсність як “хаосмос”, зауважуючи позитивні моменти таких теорій. В. Лук’янець підкреслює необхідність відмови від філософії тотожності і переходу до філософії відмінності; на його думку, світ – це “гра”. Т.Метельова, розглядаючи дві моделі –“мультиверсумну” і “універсумну”, стає на бік прибічників першої. В. Окороков намагається застосовувати топологічний метод в історико-філософських розвідках, зокрема тих, що порушують питання творчості спектакулярних теоретиків.

Велику роботу з дослідження поняття “суспільство спектаклю” здійснює О.Соболь, яка плідно розробляє шляхи порівняння спектакулярних теорій Г. Дебора, Ж. Бодрійяра, Ж.Дерріда, наполягає на статусі “філософ” для кожного з цих авторів. В своїх роботах О.Соболь залучає до філософських дискусій навколо проблеми спектакулярності широкий та різнобічний матеріал, демонструючи унікальні для української дослідницької думки розробки в сфері осмислення спектакулярної тематики.

Розглянувши основну літературу по темі дисертації можна зробити висновок, що, не дивлячись на поступове зростання інтересу філософської спільноти до спектакулярної тематики, кількість глибоких власне історико-філософських досліджень поняття “суспільство спектаклю” є недостатньою як за кордоном, так і, особливо, у вітчизняній літературі. Оскільки поза увагою дослідників опинилися питання взаємозв’язку онтологічних конструктів теоретиків спектакулярності та філософської традиції, яка їм передує; зовсім немає послідовних досліджень феноменів спектакулярного гістерезису, а також співвідношення термінів “симуляція”, “створення подоб”, “деконструкція”. Відсутні історико-філософські дослідження соціальної подоби, зокрема роботи, що мали б на меті дослідження феномену зростання ступеня симуляційності соціальної подоби.

У підрозділі 1.2. “Методологія дослідження” формулюються методологічні принципи дисертації і розкривається зміст використаних у роботі методів.

Оптимальною методологією для історико-філософського дослідження поняття “суспільство спектаклю” дисертант вважає сукупне використання історичного, логічного методів, а також застосування діалектики, герменевтики, феноменології, структуралізму.

Спільне застосування історичного та логічного методів було важливим для реконструкції процесу становлення та розвитку поняття “суспільство спектаклю”, та, більш широко, - виходячи з намагання підвищити ступінь наближення дослідника до істини, оскільки сукупне застосування даних методів забезпечує контроль історичного методу можливостями логічного методу та навпаки.

Придатною для ефективного знаходження та вирішення протиріч, що виникають під час дослідження спектакулярної проблематики, дисертант вважає у першу чергу діалектику. Цей метод допоміг плідно розглянути порушене Ж.Бодрійяром, Г.Дебором та Ж.Дерріда питання співвідношення у процесі генезису спектакулярних феноменів таких онтологічних реалій як простір та час.

Здатними допомогти наблизитися до скритих підтекстів різноманітних теорій, що є актуальними в контексті історико-філософського вивчення поняття “суспільство спектаклю”, дисертант вважає розробки Г.-Г.Гадамера у сфері герменевтики. Оскільки без намагання емпатії внутрішнього світу автора, важко зрозуміти, що саме вкладалося ним у ті чи інші теоретичні конструкти. В першу чергу ця особливість герменевтичного методу дозволила наблизитися до осягнення однієї з найбільш “темних” для когітального сприйняття тем спектакулярного теоретизування - проблеми гістерезисного буття компонентів спектакулярного всесвіту, що ще не дістала необхідного дослідження філософськими спільнотами.

Важливим також уявляється здійснення феноменологічного “епохе”, яке призводить до того, що предметом дослідження стає свідомість, яка розглядається с точки зору її інтенціальної природи. Феноменологічний метод застосовувався в першу чергу при розгляді місця у спектакулярній теорії концептуальної спадщини трьох спектакулярних авторів – Ж.Бодрійяра, Г.Дебора, Ж.Дерріда.

Структуралізм, у першу чергу його класичний варіант, що був розроблений К.Леві-Стросом, дозволяє розшукувати ознаки подоби та відсутності збігу серед складових теорій, що досліджуються, а також допомагає у справі встановлення закономірностей трансформацій цих компонентів.

У дисертації були враховані різні підходи дослідників аспектів спектакулярної теорії, оскільки критичний розгляд робіт попередників надав дисертанту додаткові можливості для проведення даного дослідження.

Другий розділ “Історико-філософські аспекти онтологічного змісту поняття “суспільство спектаклю” присвячено дослідженню історико-філософської специфіки базових засад поняття “суспільство спектаклю” - його онтологічної компоненти.

У підрозділі 1.1. “Своєрідність спектакулярного трактування простору та часу в історії західного світоуявлення” аргументується, що спектакулярні

теоретики дали своє власне самобутнє трактування простору та часу, продовжуючи присутню з часів Античності у західної філософії традицію розгляду питань співвідношення дискретності простору та здійснення буття всесвітом у якості цілого (Марк Аврелій, Боецій, Д.Бруно, І.Кант, Ф. Шеллінг та інші).

Ж. Бодрійяр, Г.Дебор і Ж. Дерріда, розглядаючи простір у якості сукупності континуумів, що обмежені у просторовому вимірі, розвивають тезу, що розділення є частиною єдності світу, постулюючи наступне. По-перше, наявність “основи, що об’єднує” (у Ж.Бодрійяра це – “спокуса”, у Г.Дебора – “комунікація”, у Ж.Дерріда – “пошта”) онтологічного масштабу, яка є однією з передумов ілюзорності буття; і в цьому позиція спектакулярних теоретиків певним чином нагадує теоретичні конструкти, що мали місце в історії філософії раніше (у Боеція “Фортуна”, яка “грає усім”, у Ф.Шеллінга – “дух неправди, який псує божественний зв’язок”, у Ф.Ніцше - “вічний комедіограф - Діоніс”). По-друге, здійснення пантериторіального та пантемпорального процесу утворення подоб сегментів простору (Ж. Бодрійяр – “симуляція”, Г.Дебор – “утворення подоб”, Ж. Дерріда – “деконструкція”), який супроводжує прибуття об’єднаних названою основою у сукупне буття континуумів, що є обмеженими у просторі. Цей концептуальний момент є винаходом саме теоретиків спектакулярності, якому, напевно, немає аналогів в історії західної думки.

На думку теоретиків спектакулярності, однією з передумов наявності всесвітнього спектаклю є час, оскільки прибуття конечних континуумів дискретного простору у буття цілого здійснюється саме завдяки часу. Причому, виходячи з поняття “суспільство спектаклю”, час становить собою фактично лише “момент становлення”. Минуле та майбутнє, будучи репрезентованими фрагментарно та поза лінійною перспективою, виявляються “розчиненими” в теперішньому часі (у цьому моменті спектакулярне трактування часу є близьким до темпоральних теорій пізнього періоду творчості М. Гайдеггера).

У підрозділі 2.2. “Поширення явищ гістерезису на всі аспекти буття як риса, що виділяє теоретиків спектакулярності у контексті традицій західної думки” було знайдено ще одну специфічну (в історико-філософському сенсі) рису онтологічної компоненти поняття “суспільство спектаклю”, а саме - надання гістерезисним процесам онтологічної розмірності.

Теоретики спектакулярності вважають, що будь-які подоби континуумів простору здійснюють буття безвідносно до своїх оригіналів. Продовжуючи своє існування і в тому випадку, якщо певний конечний континуум простору, що породив цю подобу, стає позбавленим своєї попередньої організації.

Цей бік онтології спектакулярної теорії з точки зору історії філософії є також специфічним та характеризується самобутнім переносом релятивістських інтенцій, що є властивими західній думці ще з часів Античності (Геракліт, Марк Аврелій, Секст Емпірик та інші) на проблематику онтологічного існування подоб. У даному аспекті спектакулярна теорія є близькою до позиції Ф.Ніцше, який категорично спростовував наявність “мосту” між подобою та її оригіналом.

Як було показано у ході дослідження, теорія спектакулярності містить специфічну (в історико-філософському сенсі) онтологічну компоненту, яка виступила своєрідним фундаментом, на якому теоретиками спектакулярності й надбудовувалися усі інші конструкти поняття “суспільство спектаклю”. Наявність онтологічного базису складає важливішу історико-філософську специфічність теорії спектакулярності, оскільки схожі теорії глобальної ілюзорності, що були репрезентовані такими авторами як, наприклад, Р.Барт, позбавлені онтологічних підвалин.

В третьому розділі “Історико-філософська специфіка сегменту змісту поняття “суспільство спектаклю”, який характеризує соціальні феномени” розглядається своєрідність (в історико-філософському сенсі) компонента спектакулярної теорії, який порушує питання функціонування соціуму.

В підрозділі 3.1. “Своєрідність у концептуальних межах західної думки спектакулярного трактування соціальної подоби” йдеться про особливості розуміння спектакулярними авторами соціальної подоби.

Зазначається, що спектакулярне трактування соціальної подоби є самобутнім, відрізняючись від: теорій, що виводять ілюзорну компоненту суспільного життя з особливостей історичного розвитку суспільства (К.Маркс); конструктів, що вказують на корені існування подоб лише в техногенності сучасної цивілізації (Г.Маркузе); концептів, що трактують соціальну подобу в якості феномена, якого можна позбутися чи то шляхом революційних перетворень (Р.Барт), чи то завдяки еволюції суспільства (Ю. Ґабермас).

На відміну від названих авторів, спектакулярні теоретики вважають, що будь-якому соціальному дискурсу протягом усього існування суспільства є притаманним утворення подоб. Ж.Бодрійяр, Г.Дебор, Ж.Дерріда заперечують минущий характер соціальної подоби.

Генезис соціальної подоби теоретики спектакулярності зображують аналогічно своїм онтологічним розробкам, центруючи увагу на дискретності (тільки тепер – соціального), а також на “поєднанні того, що не може бути поєднаним” (тільки тепер - за допомогою соціальної взаємодії). На їхню думку, суб’єкти соціальних відносин не можуть безпосередньо взаємодіяти (оскільки “іншість” не можна уявити без відокремлення від Іншого, тому й існує вакуум у місці відриву між суб’єктами соціальної взаємодії); для взаємодії є необхідними “проміжні об’єкти”, - подоби, які містять не повну копію соціального “тексту”, а лише його фрагменти.

В аспекті використання текстуальних аналогій по відношенню до соціальної тематики теоретики спектакулярності не становлять якогось оригінального напрямку в західній думці. В ХХ столітті ціла низка авторів постулювала важливу роль “опосередкування знаками, символами та текстами” для сприйняття соціальних феноменів (наприклад, М.Даммит, Д. Девідсон, П.Рікьор, Р.Рорті). Однак, на відміну від згаданих теоретиків, спектакулярні автори пов’язують текстуальну модель з онтологічною констатацією всесвітнього “спектаклю” (в цьому аспекті спектакулярні автори ближче до позиції Ж.Батая, та, особливо, А.Арто).

На думку спектакулярних теоретиків, соціальна подоба не відображає сутність того суб’єкта соціальної взаємодії, яку вона, як очікується, повинна відображати. В цьому концептуальному моменті, позиція спектакулярних теоретиків близька до конструктів Ж. Батая, Ж. Дельоза, М.Фуко, Ж. Лакана. Виходячи з поняття “суспільство спектаклю”, відповідність соціальної подоби її оригіналу може статися лише випадково. Тут має місце фундаментальне протиріччя між позицією спектакулярних теоретиків і вченням Платона про те, що “мудрі” здатні бачити не тільки “театр тіней”, але й правдиве світло реального. А також є наочною розбіжність розробок спектакулярних авторів з конструктами К.Маркса, Р.Барта про наявність свідомого характеру дій “осіб-виробників”, які здатні осягнути те, що реально відбувається в суспільстві.

Теоретики спектакулярності стверджують, що суспільні відношення за умов існування подоб уявляють собою ірраціональний соціальний спектакль. Кожний суб’єкт соціальних відносин виступає як своєрідний актор, який лише “грає” реальне, не маючи змоги репрезентувати собою власне реальність. Тут спектакулярні конструкти демонструють більш рішучу відмову від констатації раціональності соціального життя, ніж теорії К.-О.Апеля, Г.-Г.Гадамера, Д.Девідсона, У.Еко, що зображують часткову раціональність соціального. На думку Ж.Бодрійяра, Г.Дебора, Ж.Дерріда, фальсифікація соціального життя є глобальною. Тут спектакулярна теорія суперечить конструктам М.Фуко, які обґрунтовують тезу про те, що державна влада здатна контролювати чи спрямовувати спектакулярні процеси. Згідно з переконаннями спектакулярних авторів, будь-яка соціальна дія має характер монологу, оскільки присутність подоб не припускає діалогічну взаємодію.

Ще однією фундаментальною засадою спектакулярної теорії є твердження, що поява соціального спектаклю була обумовлена симуляцією ще до народження суспільства. Таким чином, Ж. Бодрійяр, Г.Дебор, Ж.Дерріда уявляють всю історію людства як історію симуляції суспільного.

В підрозділі 3.2. “Специфічність в рамках історії західної думки спектакулярного розуміння зростання ступеня симуляційності соціальної подоби” на тлі тенденцій західної думки розглядається порушене спектакулярною теорію питання прогресування процесу симуляції соціального.

Теоретики спектакулярності вважають, що соціальні подоби здатні виступати об’єктами симуляції. Причому “слід” оригіналу в подобі з кожним актом симуляції все більше витончується. В цьому аспекті поняття “суспільство спектаклю” нагадує вчення Платона про зменшення ступеня відповідності оригіналу в результаті репродукування ідей.

Зростання ступеня симуляційності соціальної подоби теоретики спектакулярності вважають залежним від спливання часу. В цьому аспекті позиція теоретиків спектакулярності є близькою до теорії Ф. Ніцше про те, що люди “все більше заражаються акторством”, а також до конструктів У.Еко, який аргументує, що з розвитком суспільства “природного” залишається все менше.

Разом с тим теоретики спектакулярності констатують, що розвиток техніки стимулює симуляцію, однак, на відміну від Г. Маркузе, вони вважають таке становище не причиною, а наслідком суспільного спектаклю.

На думку авторів теорії спектакулярності, зростання ступеня симуляційності соціального призвело до того, що реальне для суб’єктів соціальних відношень є фактично відсутнім, а будь-які соціальні відношення представляють собою не більше ніж спектакль.

У висновках подано головні результати дослідження.

Дослідження поняття “суспільство спектаклю” в широкому спектрі історії західної філософії демонструє, що у цьому концепті теоретичної думки другої половини ХХ століття творчо розвинуті ідеї, що є притаманними багатьом течіям філософії Заходу ще з часів Античності. Маються на увазі онтологічні за своїм рівнем узагальнення погляди про схожість буття з ілюзорною виставою та інтенціями щодо дискретності простору і щодо наявності у всесвіті основи, що об’єднує, а також уявлення про час, позбавлений лінійної перспективи. Однак, Ж.Бодрійяр, Г.Дебор, Ж.Дерріда, розробляючи поняття “суспільство спектаклю”, не тільки самобутньо вирішили питання поєднання цих названих моментів, але й вивели порівняння буття та театру з маргінальних сфер філософського дискурсу на якісно новий рівень теоретизування, центруючи на ньому головну увагу свого дослідницького пошуку. Інші автори (Платон, Марк Аврелій, Секст Емпірик, Боецій, Фома Аквінський, Д.Бруно, Дж. Берклі, Д.Юм, Д.Дідро, І.Кант, Шеллінг, Ф.Ніцше, К. Маркс, М.Гайдеггер, Ж.Батай, Ж. Лакан, Р. Барт, Г.Маркузе, М.Фуко, Ж.Дельоз та інші) порушували у своєму філософуванні феномени, що в сучасній історіографії дістали назву спектакулярних, частіше за все мимохідь, приділяючи основну увагу іншим теоретичним питанням.

Спорідненість поглядів Ж.Бодрійяра, Г.Дебора, Ж.Дерріда (в історико-філософському сенсі) полягає не тільки в тотожності загального духу їхнього спектакулярного теоретизування, але й в синонімічності таких важливих концептуальних корелятів поняття “суспільство спектаклю” як “симуляція” (Ж. Бодрійяр), “ утворення подоб ” ( Г. Дебор ) та “ деконструкція ” (Ж.Дерріда). Ці терміни описують один й той самий процес – ауторепродукування спектакулярного всесвіту шляхом утворення симулякрів.

Історико-філософська своєрідність поняття “суспільство спектаклю” в контексті західної філософської думки полягає ще й в тому, що теоретики спектакулярності у своїх розвідках надають гістерезисним процесам масштаб онтологічних явищ. Ж.Бодрійяр, Г.Дебор, Ж.Дерріда розглядають будь-які процеси як ті, що породжують подоби континуумів простору, які здійснюють буття безвідносно до своїх оригіналів. У цьому концептуальному моменті особливо показовою є релятивістська складова поняття “суспільство спектаклю”, оскільки він (концептуальний момент) передбачає принципову відсутність тотожності, яка супроводжується постійним прогресуванням викривлення реальності.

Саме на онтологічному базисі спектакулярні автори надбудовували всі інші свої теоретичні конструкти (зокрема в сфері соціальної філософії). І в цьому полягає важлива історико-філософська особливість поняття “суспільство спектаклю”, оскільки цей чинник дозволяє відрізняти спектакулярну теорію від багатьох інших вчень про ілюзорність соціального життя, які ґрунтуються в основному на трактуванні історичних чи соціологічних закономірностей розвитку суспільства (К.Маркс, Г.Маркузе, Р. Барт, М.Фуко та інші).

Ще одна цікава з точки зору історії філософії специфіка поняття “суспільство спектаклю” полягає в тезі спектакулярних авторів про те, що зростання ступеня симуляційності соціальної подоби постійно прогресує. На думку цих теоретиків, розпочався цей процес з моменту виникнення суспільства та має супроводжувати соціум протягом всього його існування. Виділення цієї риси, що притаманна спектакулярній теорії, допомагає більш чітко розрізнити концептуальний зміст поняття “суспільство спектаклю” та розробки К.Маркса, Р.Барта, Ю. Ґабермаса та інших авторів, які стверджували, що нарощування ілюзорних компонент у суспільстві може бути призупиненим.

У цілому поняття західної філософії другої половини ХХ століття “суспільство спектаклю” може бути охарактеризоване наступним чином. Цей концепт описує результат втілення завдяки часу у буття дискретного простору всесвіту, що об’єднаний основою, яка зв’язує його частини. Причому, при цьому втіленні будь-яка спроба взаємодії будь-яких конечних континуумів простору призводить до підміни реальної взаємодії подобою взаємодії, що й народжує буття, “яке може бути порівняно з тим, що творять актори”, означаючи в онтологічної проекції - “всесвітній спектакль”, а в соціальній проекції - “соціальний спектакль”.

Основний зміст дисертації викладено в публікаціях:

1. Кулик А.В. “Общество спектакля” в философии постмодернизма: понятийный и содержательный аспекты // Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія. Філософія. Політологія. Вип. 6.– Д.: ДНУ, 2000. – С. 64–70 (0,5 др. а.).

2. Кулик А.В. Онтологические аспекты философии Ж. Деррида // Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія. Філософія. Політологія. Вип. 7. – Д.: ДНУ, 2001. - С. 129–136 (0,5 др. а.).

3. Кулик А.В. Онтологические аспекты философии Ж. Бодрийяра //Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. Збірник наукових праць. – Д.: РВВ ДНУ, 2002. –С. 58–67 (0,5 др. а.).

4. Кулик А.В. Онтологическое содержание понятия “общество спектакля”: вариант Ги Дебора // Грані. – 2003. – № 6(32). –С. 75–81 (0,6 др. а.).

5. Кулик А.В. Пастиш как понятие спектакулярных теорий второй половины двадцатого века // Дьоб/?окса. Збірник наукових праць з філософії та філології. Вип. 5. Логос і праксіс сміху.—Одеса: ОНУ ім. І.І. Мечникова, 2004. –С. 190–195 (0,4 др. а.).

АНОТАЦІЯ

Кулик О.В. Поняття “суспільство спектаклю” та його концептуальні кореляти. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05. – історія філософії. – Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню історико-філософського специфіки поняття “суспільство спектаклю” в контексті філософії Заходу. Дослідження дозволило встановити концептуальні подібності та розбіжності між спектакулярною теорією французьких авторів Ж.Бодрійяра, Г.Дебора, Ж.Дерріда та вченнями Платона, Ф.Ніцше, К. Маркса, М. Гайдеггера, Р. Барта та інших мислителів. Аргументовано, що історико-філософська своєрідність поняття “суспільство спектаклю” корениться в першу чергу в його специфічному онтологічному підґрунті, зокрема в самобутньому вирішенні проблеми дискретності простору. Встановлено синонімічність теоретичних конструктів “симуляція” (Ж.Бодрійяр), “утворення подоб” (Г.Дебор), “деконструкція” (Ж.Дерріда).

Ключові слова: історія філософії, “суспільство спектаклю”, спектакуляризація, подоба, симуляція, деконструкція.

АННОТАЦИЯ

Кулик А.В. Понятие “общество спектакля” и его концептуальные корреляты. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05. – история философии. – Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2005.

Диссертация посвящена исследованию историко-философской специфики понятия “общество спектакля” в контексте философии Запада. Исследование позволило установить концептуальные сходства и различия между спектакулярной теорией французских авторов Ж. Бодрийяра, Г. Дебора, Ж. Деррида и учениями Платона, Ф. Ницше, К. Маркса, М. Хайдеггера, Р.Барта и других мыслителей. Аргументировано, что историко-философское своеобразие понятия “общество спектакля” коренится прежде всего в специфической онтологической фундированности данного концепта, в частности, в самобытном решении проблемы дискретности пространства.

Установлено, что Ж. Бодрийяр, Г.Дебор и Ж. Деррида, рассматривая пространство в качестве совокупности конечних континуумов, развивают тезис, что разделение является частью единства мира. Теоретические поиски спектакулярных авторов приводят их к констатации существования “объединяющего начала” онтологической размерности (у Ж. Бодрийяра – это “соблазн”, у Г.Дебора – “коммуникация”, у Ж.Деррида –“почта”). Причём наличие данного начала признаётся спектакулярными авторами в качестве важнейшей предпосылки иллюзорности бытия. Виявлено, что в данном аспекте позиция спектакулярных теоретиков имеет сходство с теоретическими конструктами, которые разрабатывались в философии ранее (у Боэция - “играющая всем Фортуна”, у Шелинга – “дух лжи, который извращает божественную свіязь”, у Ф.Ницше - “вечный комедіограф – Дионис”).

Аргументировано, что понятие “общество спектакля” разрабатывалось также на основе развития спектакулярными авторами представления о существовании пантемпорального и пантерриториального процесса образования подобий сегментов пространства. Доказано, что термины, применяемые спектакулярными авторами для именования данного процесса синонимичны (Ж. Бодрийяр – “симуляция”, Г.Дебор – “образование подобий”, Ж. Деррида – “деконструкция”).

Доказано, что понятие “общество спектакля”, опираясь на обобщения онтологического масштаба, постулирует присутствие спектакулярных феноменов на всех этапах существования общества. В этом аспекте спектакулярная трактовка социального подобия является самобытной, отличаясь от целого ряда теорий. В частности, от концептов, которые выводят иллюзорную компоненту социальной жизни из особенностей исторического развития общества (К.Маркс); теорий, утверждающих, что существование подобий коренится в техногенности современной цивилизации (Г.Маркузе); конструктов, которые трактуют социальное подобие в качестве феномена, который можно изжить или путём революционных изменений (Р.Барт), или благодаря эволюции общества (Ю. Хабермас).

Ключевые слова: история философии, “общество спектакля”, спектакуляризация, подобие, симуляция, деконструкция.

SUMMARY

Kulik O.V. Concept of “society of spectacle” and its conceptual correlates. – Manuscript. Thesis for a degree of Candidate of Philosophical Science in speciality 09.00.05 – History of Philosophy. – Dnipropetrovsk, 2005.

The thesis is devoted to the research of historical-philosophical originality of concept “society of spectacle” within the context of Western philosophy. The investigations permitted to define conceptual differences and similarities between theory of spectacle by French theorists J. Baudrillard, G. Debord, J. Derrida and doctrines of Plato, F. Nietzsche, K. Marx, M. Heidegger, R. Barthes and others. Kulik O.V. interprets the specific ontological basis of the concept “society of spectacle” as main characteristic of historical-philosophical originality of the theory of spectacularization. Synonymy of “simulation” (J. Baudrillard), “creating of images”( G. Debord), “deconstruction” (J. Derrida) is demonstrated in the thesis.

Key words: history of philosophy, “society of spectacle”, spectacularization, image, simulation, deconstruction.