ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КЕЛЕМБЕТ

СТАНІСЛАВ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 930. 2 (470) + 94 (470) “14/15”

КНЯЗІ НИЖЕГОРОДСЬКО-СУЗДАЛЬСЬКОЇ ЗЕМЛІ

В КІНЦІ XIV – СЕРЕДИНІ XV СТОЛІТЬ

(ІСТОРИКО-ГЕНЕАЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС)

07. 00. 06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ДНІПРОПЕТРОВСЬК – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історіографії та джерелознавства Дніпропетровського національного університету.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Болебрух Анатолій Григорович, Дніпропетровський національний університет, завідувач кафедри історіографії та джерелознавства.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Швидько Ганна Кирилівна, Національний гірничий університет (м. Дніпропетровськ), професор кафедри історії та політичної теорії;

кандидат історичних наук

Абросимова Світлана Вікторівна,

Дніпропетровський історичний музей ім. Д. Яворницького, провідний науковий співробітник.

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М. Грушевського, м. Київ.

Захист відбудеться “ 23 ” листопада 2005 р. о 13.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.14 в Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “ 17” жовтня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Кривий І. О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність дослідження. Навряд чи підлягає сумніву те, що для повноти висвітлення історичного процесу в усій його різноманітності в межах певної країни чи держави важливу роль відіграють дослідження регіонального рівня. Лише встановивши специфіку розвитку окремих історичних областей, зрозумівши, яким саме чином відбивались у них загальні закономірності та які мались особливості, можна запобігти певній схематизації історичного процесу. Особливо це стосується історії окремих регіонів періоду державного поліцентризму (удільної роздробленості), коли багато з них являли собою фактично самостійні державні утворення.

У даній роботі досліджується специфіка політичного розвитку, протягом певного періоду, одного з таких регіонів Північно-Східної Русі – Нижегородсько-Суздальської землі, – найтіснішим чином пов’язана з генеалогією та біографістикою її правлячого князівського роду. Соціальний лад середньовічного суспільства був таким, що походження певної особи докорінним чином визначало її громадське становище, а отже і роль в історії. Особливо це стосується правлячих династій, право яких на владу вважалося виключним і беззаперечним, переважно розглядаючись як надане їм самим Богом. Не була виключенням і Давня Русь, де поняття держави, по суті, ототожнювалось з особами її князів та династією Рюриковичів Толочко О. П. Русь: держава і образ держави. – К., 1994. – 37 с.; цим пояснюється, що переважна більшість писемних даних, що збереглися від того часу, відображають саме діяльність представників княжого роду (поряд з історією церкви). Звідси випливає та важлива роль, яку при дослідженнях з періоду середньовіччя відіграє генеалогія правлячих династій. Стосовно дуже значної ролі генеалогічного фактору в історичному процесі для Східної Європи, а саме наслідків згасання правлячих династій та династичних шлюбів, можна навести такі відомі приклади, як ліквідація державної самостійності Галицько-Волинської Русі (1340 р.) та польсько-литовська Кревська унія (1385 р.).

Загальновизнаного трактування предмету й завдань генеалогії не існує. Вони коливаються від вкрай вузького – напр. “допоміжна історична дисципліна, що займається вивченням походження родів, родин та окремих осіб, родинними зв’язками, складенням родоводів” (“Радянська історична енциклопедія”), до найбільш широкого – напр. “Генеалогія як історична дисципліна займається з’ясуванням походження тієї чи іншої особи, встановленням (…) всієї сукупності родинних зв’язків даного роду, поряд з дослідженням його місця та ролі в історії шляхом вивчення всіх видів діяльності представників цього роду” (А. І. Аксьонов). Кобрин В. Б. Перспективы развития генеалогических исследований // Генеалогические исследования. Сборник научных трудов. – М., 1994. – С. 25. Оскільки в сучасній науці переважає останнє трактування Дмитриева О. В. Генеалогия // Введение в специальные исторические дисциплины. – М., 1990. – С. 6, то дану роботу цілком можна розглядати як власне генеалогічне дослідження.

Однак на думку В. Б. Кобріна, яку поділяє дисертант, наведені та їм подібні визначення генеалогії є не зовсім вдалими – занадто вузькими або, навпаки, занадто широкими. Тому згаданий дослідник запропонував наступне “компромісне” формулювання предмету та завдань цієї галузі історичної науки: ““Генеалогія – історична дисципліна, що займається вивченням та складанням родоводів, з’ясуванням походження окремих родів, сімей та осіб і виявленням їх родинних зв’язків у тісній єдності з встановленням основних біографічних фактів про діяльність, соціальний статус та власність цих осіб”. Тим самим генеалогія не відривається від біографістики, але й не змішується з нею”. Кобрин В. Б. Указ. соч. – С. 25-26. Погоджуючись з таким визначенням, дану роботу навряд чи варто розглядати як чисто генеалогічне дослідження, зважаючи на наявність у ній як генеалогічних, так і джерелознавчих та власне історичних сюжетів. На думку автора, для подібного дослідження найбільш доцільно вжити такий термін, як “історико-генеалогічний дискурс”, суть якого полягає у розмірковуванні через призму генеалогії та біографістики князів Нижегородсько-Суздальської землі над особливостями історичного процесу в цьому регіоні.

В дисертації досліджується складний історичний період, протягом якого Нижегородсько-Суздальська земля була приєднана до Московської держави. У другій половині XIV ст. даний регіон складав територію одного з найбільш значних державних утворень Північно-Східної Русі. Велике князівство Нижегородсько-Суздальське виникло у 1341 р., коли кн. Суздальський Костянтин Васильович отримав від хана Узбека ярлик на важливі поволзькі міста Нижній Новгород та Городець. Однак молода держава проіснувала всього півстоліття. У 1392 р. вел. кн. Московський Василь Дмитрович вирушив до Орди та ціною величезних хабарів купив у хана Токтамиша ярлик на Нижній Новгород та Городець, повернувши їх до складу вел. князівства Володимирського (котре на той час вже остаточно стало спадковою вотчиною московських володарів). Під владою місцевого князівського роду було залишено лише Суздаль, тобто відновлювалась ситуація, яка існувала до 1341 р. Однак князі Суздальські після цього зовсім не збиралися миритися з втратою багатої Нижегородської землі, практично відразу розпочавши боротьбу з Москвою за її повернення під свою владу. Ця боротьба тривала загалом ще цілих півстоліття, відбуваючись з перемінним успіхом: протягом даного періоду місцевим “отчичам” кілька разів вдавалось, хоч й на незначний строк, досягати своєї мети – відновлення державної самостійності Нижегородсько-Суздальської землі.

Якщо історія вел. князівства Нижегородсько-Суздальського до кінця XIV ст. відносно повно висвітлена у літописах та досліджена в сучасній історіографії – головним чином у роботі В. А. Кучкіна Кучкин В. А. Нижний Новгород и Нижегородское княжество в XIII – XIV вв. // Польша и Русь. – М., 1974. – С. 234-260., – то для періоду з кінця XIV до середини XV ст. ситуація цілком протилежна. Доля Нижегородсько-Суздальської землі, та її правлячої династії зокрема, за вказаний хронологічний відтинок є одним з найскладніших та недостатньо досліджених питань російської історії XIV – XV ст. Свідчення джерел з даного питання дуже стислі та фрагментарні, особливо щодо часу після 1418 р. В узагальнюючих працях з історії формування Московської централізованої держави періоду, який настав після першого приєднання Нижегородської землі до Москви в 1392 р., достатньої уваги не приділяється (наприклад, у книзі В. В. Мавродіна про нього не сказано жодного слова, до того ж помилково стверджується, що в 1392 р. до складу Московської держави було включено не лише Нижній Новгород з Городцем, але й князівство Суздальське Мавродин В. В. Образование единого Русского государства. – Л.,1951. – С. 130.). Дослідники, в роботах яких приділено увагу проблемним питанням нижегородсько-суздальської історії зазначеного періоду, тлумачать їх досить суперечливо, особливо щодо хронології; це пояснюється, головним чином, відсутністю звичних для даного часу прямих літописних свідчень. Залишаються невстановленими та необґрунтованими навіть такі хронологічні віхи, як дати приєднання Суздальського князівства до Московської держави та остаточної ліквідації політичної самостійності Нижегородсько-Суздальської землі.

Тим часом тема дослідження, на думку автора, є досить важливою та актуальною, перш за все, для розуміння особливостей московської централізаторської політики та політичних умов, у яких вона здійснювалася. Адже Нижегородсько-Суздальська земля була саме тим регіоном Північно-Східної Русі, де протягом досліджуваного періоду найбільш гостро стикалися інтереси її трьох основних політичних чинників – Московської держави, яка тільки набирала своєї майбутньої міці, удільних князів, що вже втрачали своє колишнє значення, та Орди, яка внаслідок внутрішніх процесів розкладу поступово втрачала верховну владу над північноруськими землями. В історичній літературі чомусь залишився непоміченим той факт, що кн. Суздальські були єдиною династією немосковського походження, представники якого після втрати своїх спадкових володінь продовжували вести вперту та небезуспішну боротьбу з Москвою за їх повернення.

Досить важливим і натомість таким, котре ще не отримало належної оцінки, є питання про взаємовідносини Москви, нижегородсько-суздальських князів та новоутвореного Казанського ханства у середині XV ст. Відомо, що Казань – одна зі спадкоємиць Золотої Орди, – так і не поширила своєї постійної влади на жодну з північноруських областей. Однак спочатку такі спроби мали місце, і два перших казанських хана – Улук-Мухаммед та Мамутек, – двічі на короткий термін передавали Нижегородсько-Суздальську землю під владу вигнаних звідти “отчичів”, які стали їхніми першими і єдиними вассалами на Русі.

Зрештою, будь-які події та явища минулого, навіть незалежно від спричиненого ними впливу на майбутнє, в кожному разі заслуговують права на увагу історичної науки.

Досліджувана тема має певний звязок також з історією України, а точніше – Великого князівства Литовського, до складу якого тоді входила більша частина українських земель. Зокрема, т. зв. “татарський фактор”, що відігравав основну роль у політичній історії Нижегородсько-Суздальської землі, займав важливе місце і в політиці вел. князів Литовських, так само як їхні відносини з Московською державою – головною суперницею нижегородсько-суздальських князів. Тому від політичної орієнтації Литви інколи певним чином залежали й події в Нижегородсько-Суздальській землі (щодо цього можна навести кілька прикладів з часів правління вел. князя Вітовта). Можна говорити й про те, що остаточна перемога Москви над нижегородсько-суздальськими князями хоч і опосередковано, але певною мірою позначилася і на майбутньому частини українських земель. Так, ця перемога була важливим досягненням московської централізаторської політики, інтенсивне продовження якої вже через півстоліття привело до включення до складу Московської держави Сіверської землі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота складає частину досліджень, які виконуються кафедрою історіографії та джерелознавства ДНУ в рамках держбюджетної теми „Проблеми використання загальнонаукового теоретико-методологічного досвіду у дослідженнях історії України XVII – ХХ століть” (№ 0100V005253).

Об’єктом дослідження є комплекс джерел з політичної історії Нижегородсько-Суздальської землі кінця XIV – середини XV ст., всі відомі нам аспекти якої так чи інакше були пов’язані з діяльністю представників роду князів Суздальських. Відповідно предметом дослідження є генеалогія і діяльність князів Нижегородсько-Суздальської землі. Рід князів Суздальських вів своє походження від Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, який у 1247 р. отримав в уділ Суздаль, що й став спадковою “отчиною” його нащадків. Генеалогія цієї гілки Рюриковичів, на відміну від решти князівських родів Північно-Східної Русі, містить в собі деякі досить складні (до того ж заплутані в історіографії) питання, які вимагають уточнення та додаткового обґрунтування. Достатньо сказати, що в роботі з генеалогії Рюриковичів сучасного українського дослідника Л. Войтовича Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI столiть). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. – Львів, 2000. – 652 с. розділ про кн. Суздальських, по суті, базується на давно вже застарілій книзі А. В. Екземплярського Экземплярский А. В. Великие и удельные князья Северной Руси в татарский период, с 1238 по 1505 г.: В 2 т. – СПб., 1891. – Т. II. – X, 696 с., 9 л. табл., повторюючи і всі помилки останньої. Всі наявні свідчення про кн. Суздальських, розпорошені по різноманітних джерелах (деякі з них залишилися невикористаними в історіографії), у наш час вочевидь вимагають ретельного критичного аналізу та систематизації.

Основна мета дослідження полягає в тому, щоб подати систематизований історико-генеалогічний нарис про представників роду кн. Суздальських з кінця XIV до середини XV ст., висвітливши всі відомі аспекти їхньої діяльності, шляхом здійснення критичного аналізу наявного комплексу джерельного та історіографічного матеріалу. Для досягнення поставленої мети слід вирішити такі дослідницькі завдання:

–

–

–

–

–

–

–

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з кінця XIV по середину XV ст. Нижньою хронологічною межею є перша ліквідація державної самостійності великого князівства Нижегородсько-Суздальського (1392 р.), верхньою – остаточна втрата князями Суздальськими суверенних прав на свої володіння та їхній перехід на московську службу (1450-ті рр.). У той же час, якщо брати до уваги джерелознавчий аспект теми, то її верхня хронологічна межа підвищується до середини/другої половини XVI ст. (час складення протографів відомих родовідних книг).

Просторові рамки дослідження обмежуються, в основному, територією Нижегородсько-Суздальської землі; у той же час діяльність князів Суздальських найтіснішим чином була пов’язана з татарськими ханствами колишнього Джучієвого улусу та Москвою, а наприкінці досліджуваного періоду – також з Великим Новгородом, Псковом та Тверью.

Наукова новизна роботи полягає, насамперед, у тому, що вона є першим узагальнюючим історико-генеалогічним дослідженням про долю правлячої династії Нижегородсько-Суздальської землі протягом того складного перехідного періоду, коли цей регіон пройшов шлях від самостійного феодального державного утворення до звичайної московської провінції. В роботі використано дані деяких джерел, які стосовно теми дослідження залишились поза належною увагою в існуючій історіографії. На основі критичного аналізу джерельно-історіографічного матеріалу значно уточнено, а в окремих випадках переглянуто послідовність та хронологію правління останніх князів Суздальських і Нижегородських. Встановлено з максимально можливою точністю такі важливі дати, як дата першого приєднання до Московської держави Суздальського князівства і остаточної втрати політичної самостійності Нижегородсько-Суздальської землі. Детально висвітлена основна роль Золотої Орди та Казанського ханства в епізодичних успіхах нижегородсько-суздальських “отчичів”, для яких, по суті, єдиною опорою у боротьбі з Москвою були згадані татарські держави. Доведено прямий зв’язок між успіхами московської централізаторської політики в регіоні та процесом поступового ослаблення влади ординських ханів.

Наукове та практичне значення дисертаційного дослідження полягає в можливості використання його результатів у наукових працях, навчальних посібниках і лекціях з джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін та історії Росії періоду середньовіччя, у дослідженнях та довідниках з генеалогії Рюриковичів, а також при здійсненні поповненого та удосконаленого перевидання корпусу актів Північно-Східної Русі (у коментарях стосовно датувань окремих документів), котре є досить актуальним археографічним завданням.

Постановка та вирішення поставленої в дисертації проблеми здійснені автором особисто, без співавторів.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у формі доповідей на двох підсумкових конференціях історичного факультету Дніпропетровського національного університету та II Міжнародній науково-теоретичній конференції на історико-правничому факультеті Ніжинського державного педагогічного університету (“Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті”). За темою дисертації опубліковано три статті автора у фахових періодичних виданнях та наукових збірниках.

Структура дисертації підпорядкована досягненню мети та вирішенню основних завдань дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів (вісімнадцяти підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури, додатку. Загальний обсяг рукопису становить 190 сторінок. Список використаних джерел та літератури нараховує 129 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт і предмет, мета й завдання дослідження, окреслюються його хронологічні та територіальні рамки, розкривається наукова новизна та практичне значення роботи, подається інформація щодо її апробації.

Перший розділ – “Історіографія та джерела. Методика дослідження”, – складається з трьох підрозділів.

Перший підрозділ – “Історія вивчення проблеми”, – присвячений характеристиці стану наукової розробки теми. У ньому подано огляд робіт, які тою чи іншою мірою мають відношення до теми дослідження. Цей огляд має узагальнюючий характер, а існуючі в історичній літературі точки зору з окремих проблемних питань наводяться у відповідних розділах дисертації.

У перших багатотомних курсах з історії Росії В. М. Татіщева, М. М. Щербатова, М. М. Карамзіна та С. М. Соловйова у різних місцях міститься лише переказ небагатьох літописних повідомлень про кн. Суздальських за 1394 – 1418 рр., а також змісту двох опублікованих на той час їх договірних грамот з князями Московськими. Татищев В. Н. История российская. – М.; Л., 1965. – Т. V. – 344 с.; Щербатов М. М. История российская от древнейших времён. – СПб., 1902. – Т. IV. – Ч. I. – 12 с., 776 стб., 6 с., 16 л. табл.; СПб., 1903. – Т. IV. – Ч. II-III. – 6 с., 1040 стб.; Карамзин Н. М. История государства Российского. – СПб., 1842. – Книга II. – Т. V. – 242, 178 стб. (репринтне видання – М., 1989). Серед них наукову цінність для нашої теми становить хіба що робота Соловйова, в якій, зокрема, вперше відзначено факт існування самостійного Суздальського князівства принаймі до 1425 р.

З спеціальних же праць у дорадянський період з’явилося лише дві. Перша з них, М. Храмцовського Храмцовский Н. Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода. – Нижний Новгород, 1857. – Ч. 1. – 128, 32, 4 с.; Нижний Новгород, 1859. – Ч. 2. – 224, 30, 8, 2 с., була написана не фаховим істориком, а краєзнавцем-аматором. ЇЇ цінність полягає, насамперед, у тому, що автор згадує про князівські поховання XV ст., які збереглися до його часу в нижегородських соборах; тобто дана праця може розглядатися не лише як пам’ятка історіографії, але певною мірою і як історичне джерело. Другою роботою є відома книга А. В. Екземплярського Экземплярский А. В. Указ. соч., один з розділів якої спеціально присвячено князям великого князівства Нижегородсько-Суздальського. Цей розділ до нашого часу залишається єдиним опублікованим узагальнюючим дослідженням, у якому зібрані та систематизовані (за персональним принципом) всі відомі автору дані про кн. Суздальських. Серед недоліків роботи Екземплярського слід зазначити, по-перше, відсутність біографій представників останнього покоління вказаного роду, які ще зберігали суверенні князівські права на свої володіння; по-друге, критичний аналіз дослідником свідчень використаних джерел є досить поверховим та недосконалим, а деякі з них залишилися для автора невідомими.

Вивченням різноманітних питань середньовічної історії Суздальської землі протягом всієї своєї наукової діяльності займався незаслужено забутий у науці І. М. Стаховський (1892 – 1952). Один з розділів його фундаментальної узагальнюючої праці – “Князья суздальские и суздальско-нижегородские (родословная в связи с историей княжеств)”, судячи з назви, повністю відповідає темі нашого дослідження. Відомо, що І. М. Стаховський користувався такими неопублікованими джерелами, як синодики суздальських і володимирських монастирів та соборів. На превеликий жаль, згадана робота, незважаючи на вказане в історіографії її наукове значення та побажання публікації, залишилася не виданою Рогов А. И. Забытый историк Суздальской земли (Научное наследство И. М. Стаховского) // Археографический ежегодник за 1973 г. – М., 1974. – С. 238-241.; з цієї причини можливості її використання для дисертанта не існує (не вдалося навіть встановити місцезнаходження рукопису).

Становлення радянського актового джерелознавства Північно-Східної Русі періоду т. зв. феодальної роздробленості пов’язане, насамперед, з науковою діяльністю Л. В. Черепніна. Перу цього дослідника належить спеціальна двотомна праця, присвячена аналізу всього відомого на той час комплексу актових джерел Північно-Східної Русі XIV – XV ст. Черепнин Л. В. Русские феодальные архивы XIV – XV вв. – М., 1948 – Ч I. – 472 с.; М., 1951. – Ч II. –428 с. Погляди Черепніна на процес формування Московської централізованої держави, в т. ч. і на особливості входження до її складу Нижегородсько-Суздальської землі, викладено в узагальнюючій монографії дослідника з вказаного питання. Черепнин Л. В. Образование Русского централизованного государства в XIV – XV вв. Очерки социально-экономической и политической истории Руси.– М., 1960. – 899 с. Незважаючи на безперечне наукове значення праць Л. В. Черепніна, деякі його висновки з окремих проблемних питань є недостатньо обґрунтованими, а інколи прямо суперечать свідченнями джерел, що залишились поза увагою дослідника. Джерелознавчі недоліки праць Черепніна та його окремі помилки були вказані вже відомим радянським медієвістом О. О. Зіміним, зокрема, у двох статтях, присвячених датуванню актів XIV – XV ст. Зимин А. А. О хронологии духовных и договорных грамот великих и удельных князей XIV – XVI вв. // Проблемы источниковедения. – М., 1958. – Сборник VI. – С. 275-324; Зимин А. А. Актовые подделки Троице-Сергиева монастыря 80-х гг. XVI в. // Вопросы социально-экономической истории и источниковедения периода феодализма в России. Сборник статей к 70-летию А. А. Новосельского. – М., 1961. – С. 248-251. У роботі Зіміна про події правління вел. князя Московського Василя Темного (1425 – 1462) Зимин А. А. Витязь на распутье. Феодальная война в России середины XV в. – М., 1991. – 288 с., питанням, пов’язаним з темою даного дослідження, і зокрема боротьбі кн. Суздальських з Москвою, належної уваги не приділено.

У 1950 – 1964 рр. зусиллями радянських археографів було здійснено фундаментальну публікацію всього комплексу актового матеріалу Північно-Східної Русі до початку XVI ст. Видавцем частини цього комплексу, зокрема й суздальських та нижегородських грамот, був І. А. Голубцов, який склав до них цінні історико-джерелознавчі коментарі. Акты социально-экономической истории Северо-Восточной Руси конца XIV – начала XVI веков. – М., . – Т. II. – 727 с.; М., 1964. – Т. III. – 687 с. В середині XX ст. з’явилася також кілька джерелознавчих статей, присвячених різноманітним аспектам досліджуваної теми – Б. О. Рибакова, Н. Д. Мец та І. Б. Грекова. Рыбаков Б. А. Из истории московско-нижегородских отношений в начале XV в. (мощевик княгини Марии 1410 г.) // Материалы и исследования по археологии СССР. – 1949. – № 12 – С. 186-191; Мец Н. Д. Некоторые вопросы систематизации монет Суздальско-Нижегородского княжества // Историко-археологический сборник. – М., . – С. 308-318; Греков И. Б. К вопросу о датировке так называемой второй духовной грамоты московского князя Василия I // Проблемы общественно-политической истории России и славянских стран. – М., 1963. – С. 141-145. Історія Нижегородсько-Суздальської землі та її правлячого князівського роду займає значне місце у творчості одного з провідних сучасних російських медієвістів В. А. Кучкіна. Кучкин В. А. Нижний Новгород и Нижегородское княжество в XIII – XIV вв. // Польша и Русь. – М., 1974. – С. 234-260; Кучкин В. А. О Нижних Новгородах – “Старом” и “Меньшом” // История СССР. – 1976. – № 5. – С. ; Кучкин В. А. Флоря В. Б. О докончании Дмитрия Шемяки с Нижегородско-Суздальскими князьями // Актовое источниковедение. – М., 1979. – С. 191-217; Кучкин В. А. “Данная” черницы Марины // Исторические записки. – 1982. – Вып. 108. – С. 294-316; Кучкин В. А. Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в X – XIV вв. – М., 1984. – 350 с.

З робіт, що вийшли у пострадянський період, можна згадати генеалогічний довідник за редакцією С. В. Думіна Дворянские роды Российской империи. Под редакцией С. В. Думина. – СПб., 1993. – Т. I. та узагальнюючу історико-генеалогічну працю українського дослідника Л. Войтовича. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI столiть). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. – Львів, 2000. – 652 с. Книга узагальнює декілька робіт автора. Втім, розділи вказаних книг, присвячені генеалогії кн. Суздальських, самостійного значення не мають, оскільки вони базуються, головним чином, на застарілій роботі А. В. Екземплярського, повторюючи й всі помилки останньої. Єдиною ж спеціальною роботою з теми за останнє десятиріччя (наскільки це відомо автору) є стаття А. А. Горського. Горский А. А. Замужества дочери Василия I и судьба Нижегородского княжения // Восточная Европа в древности и средневековье. Генеалогия как форма исторической памяти. Материалы конференции. – М., 2001. – С. 71-74.

У сучасній українській історіографії, за виключенням згаданого розділу книги Л. Войтовича, роботи, безпосередньо присвячені темі дисертації, поки що відсутні. Але через ту безперечну обставину, що в Північно-Східній Русі традиції державної влади та міжкнязівських відносин багато в чому йшли з часів домонгольської Київської Русі, певний зв’язок загального характеру з темою дослідження мають праці таких відомих українських медієвістів, як П. П. Толочко, М. Ф. Котляр, О. П. Толочко. Напр.: Толочко П. П. Древняя Русь: очерки социально-политической истории. – К., 1987 – 245 с.; Толочко А. П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992. – 224 с.; Толочко О. П. Русь: держава і образ держави. – К., 1994. – 37 с.; Котляр М. Ф. Як і чому настала удільна роздробленість на Русі (XII – XIII ст.). – К., 1998. – 106 с.; Котляр М. Ф. Історія давньоруської державності. – К., 2002. – 236 с. Відносно недавно вийшов курс лекцій Н. Лешкович, присвячений особливостям формування та розвитку Московської держави XIV – XVI ст. Лешкович Н. Утворення та розвиток Московської держави XIV – XVI ст. Текст лекцій. – Львів, 2001., де, зокрема, аналізується і московська централізаторська політика стосовно удільних князівств Північно-Східної Русі. Певний інтерес становлять і роботи з історії України татарського та литовського періодів, що сприяють об’ємному розумінню загальної геополітичної ситуації на теренах Східної Європи XIV – XV ст.; з таких праць можна відзначити книгу О. В. Русиної. Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / Україна крізь віки. – К., 1998. – Т. 6. – 320 с.

Другий підрозділ першого розділу – “Джерельна база: класифікація та загальний аналіз”. Весь комплекс джерел, що містять відомості з досліджуваної теми, згідно з найбільш поширеною типолого-видовою класифікацією (розробленою Л. М. Пушкарьовим), належить до типу писемних джерел До них, на мій погляд, варто відносити й пам’ятки нумізматики, цінні, в основному, своїми написами, хоча цей вид можна включати і до типу речових джерел., до родів як документальних, так і наративних. Виходячи з визначення виду як сукупності джерел, які історично утворилися й характеризуються єдиною внутрішньою формою (структурою), що має витоки з єдності походження, змісту та призначення під час створення, джерельна база дослідження досить чітко поділяється на такі види: 1) літописи; 2) актові документи; 3) родовідні розписи; 4) літературні твори; 5) синодики; 6) пам’ятки епіграфіки та нумізматики. З них перший та четвертий види загалом відносяться до роду наративних джерел, а решта – до документальних (при тому, що деяким з них іноді притаманні ознаки обох родів).

Літописні зводи є основним джерелом з історії князів Нижегородсько-Суздальської землі для періоду до 1418 р. включно, надалі ж вони повідомляють лише поодинокі свідчення з даної теми. У досліджуваний історичний період власне літописання в межах вказаного регіону не велося. З тих небагатьох літописних записів, що містять дані з нашої теми, більшість належать перу московських літописців. Вірогідно, саме цією обставиною слід пояснювати те, що досить важливі події, пов’язані з боротьбою кн. Суздальських з Москвою за Нижній Новгород, у літописах знайшли дуже слабке відображення. Варто зазначити, що про події періоду найбільш гострого протистояння кн. Суздальських та Москви у 1410-х рр. ми довідуємось з пам’яток, що відбивають не московське, а тверське літописання (Тверський та Никонівський літописи).

Наступним видом джерельної бази досліджуваної теми, надзвичайно для неї важливим, але недостатньо вивченим, є актові документи. Вони вимагають ретельного і, як наслідок, досить значного за об’ємом аналізу всього комплексу грамот. Таке джерелознавче дослідження, завданням якого є, насамперед, встановлення дат складення окремих документів, становить зміст самостійного (другого) розділу даної роботи.

Джерелом першочергової вартості з генеалогії князів Суздальських досліджуваного періоду є родовідні розписи, складені вже тоді, коли нащадки згаданих князів знаходились на московській службі. Найдавніший родовід кн. Суздальських, складений у 1490-х рр., міститься у т. зв. Типографському родословці (серед генеалогічних статей, приписаних до Типографського літопису). У середині XVI ст. виникають вже об’ємні родовідні книги, що об’єднували родоводи знатних родів Московської держави та укладалися, головним чином, з практичною метою – вирішення т. зв. “местнических” суперечок при призначенні на високі військові та державні посади (оскільки службова кар’єра тоді залежала переважно від знатності походження певної особи). Детальне вивчення родовідних книг було здійснене у роботах Н. П. Лихачова Лихачев Н. П. Государев родословец и Бархатная книга. – СПб., 1900. – 14 с. та особливо М. Є. Бичкової Бычкова М. Е. Родословные книги XVI – XVII вв. как исторический источник. – М., 1986. – 216 с., яка зібрала дані про всі відомі списки цих пам’яток (близько 130 рукописів) та розподілила їх на кілька окремих редакцій. Перші редакції родовідних книг з’явились у 1540-х рр. У 1555 р. була складена офіційна родовідна книга – т. зв. “Государєв родословець”. У самостійному вигляді ця пам’ятка не збереглася, але вона повністю увійшла до складу більш пізньої офіційної родовідної книги – “Бархатної книги”, укладеної наприкінці XVII ст. На основі “Государєва родословця” виникло також кілька приватних редакцій родовідних книг. У даній роботі використано, окрім “Бархатної книги”, також два опубліковані списки родовідних книг XVII ст.

Серед пам’яток давньоруської нелітописної літератури такими, що містять відомості з досліджуваної теми, є два церковних послання та літературна біографія вел. князя Тверського Бориса Олександровича, написана тверським ченцем Фомою.

Важливим генеалогічним джерелом, особливо для дослідження генеалогії князівських родів, є синодики (пом’яники) – переліки певних осіб, складені з метою їх поминання під час церковних служб. Цінність цього виду джерел полягає в тому, що через винятково важливе призначення синодиків (адже йшлося про поминання душі померлого) жодної свідомої фальсифікації у них бути не могло, що, втім, повністю не виключало можливості механічних помилок переписувачів. У даній роботі використано важливі відомості про кн. Суздальських, що містяться у т. зв. Патріаршому синодику, який було складено в Москві у XVII ст. на основі місцевих синодиків різних регіонів Російської держави.

Нарешті, ще одним різновидом джерел з досліджуваної теми є пам’ятки епіграфіки та нумізматики. До нашого часу збереглися два твори прикладного мистецтва – срібні ковчеги-мощевики з датованими написами 1410 та 1414 рр., що належали дружині та сину вел. князя Нижегородського Данила Борисовича. Надзвичайно цінним джерелом є напис на втраченому хресті нижегородського Спасо-Преображенського собору, наведений з оригіналу у книзі архімандрита Макарія (1857 р.). До пам’яток епіграфіки відносяться також намогильні плити на похованнях деяких нижегородсько-суздальськиих князів, про які згадується в роботі нижегородського краєзнавця середини XIX ст. М. Храмцовського (встановити, чи збереглись ці плити до нашого часу, автору не вдалося). Пам’ятки нумізматики – іменні монети суздальських та нижегородських князів, – в основному описано систематизовано у роботах А. А. Ільїна, Н. Д. Мец та Г. А. Федорова-Давидова. Ильин А. А. Классификация русских удельных монет. – Л., 1940. – Вып. I. – 44 с., 13 л. табл.; Федоров-Давыдов Г. А. Монеты Московской Руси. – М., 1981. – 222 с.; Федоров-Давыдов Г. А. Монеты Нижегородского княжества. – М., 1989. – 253 с.

Третій підрозділ першого розділу роботи – “Методика дослідження”. Методичною та теоретичною основою дослідження є принципи історизму, об’єктивності та системності, положення про діалектичний зв’язок явищ і процесів у суспільстві, про необхідність їхнього адекватного пізнання на основі вказаних принципів. Для наукового, об’єктивного аналізу історичної дійсності застосовуються такі спеціальні методи дослідження, як історико-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-генетичний, реконструкції. В силу специфіки теми дослідження та ступеню її вивченості в історіографії особливе значення для досягнення поставленої мети та завдань набуває джерелознавча критика джерел, як внутрішня, так і зовнішня. При її проведенні застосовуються такі суто джерелознавчі методи, як виявлення та відбору джерел і формування їх комплексів, встановлення часу й місця їх появи (наприклад, не можна ставити до одного ряду свідоцтво жалуванної грамоти суздальсько-нижегородського князя першої половини XV ст. та свідчення родовідної книги, складеної у Москві в середині XVI ст.), мотивів створення, текстологічного вивчення, зіставлення (якщо певний факт підтверджується перехресними свідоцтвами різних, не пов’язаних між собою за походженням джерел, то це можна вважати гарантією його достовірності), виявлення об’єктивної цінності джерела для конкретного дослідження тощо. При датуванні недатованих актових документів (що має особливе значення через обмеженість джерельної бази) застосовується методика, яка полягає, в основному, у зіставленні деяких побіжних вказівок текстів грамот з подіями, хронологія яких відома з інших джерел, а також у порівнянні недатованих актів з близькими їм за змістом датованими (детальніше див. розділ 2). У генеалогічному розділі роботи використовується найбільш поширена методика складення родовідного, або поколінного розпису. Дмитриева О. В. Указ. соч. – С. 26-27.

Другий розділ – “Актові джерела”, – складається з семи підрозділів.

У першому підрозділі – “Загальна характеристика”, – розкривається значення актових документів для дослідження теми, стан збереженості цього різновиду джерел, подається класифікація актів за їхнім призначенням, викладається методика датування недатованих документів.

Актові документи містять надзвичайно важливі дані з історії роду кн. Суздальських наприкінці XIV – у середині XV ст. У першу чергу це стосується їхньої боротьби з Москвою за повернення під свою владу Нижегородської, а в середині XV ст. і Суздальської землі. Так, етапи згаданої боротьби для періоду після 1418 р. у літописах взагалі не знайшли жодного відображення. Ми зустрічаємося з унікальною для Північно-Східної Русі ситуацією, коли тридцятирічний період політичної історії певного регіону доводиться вивчати практично лише на підставі коротких та вкрай фрагментарних свідчень давніх грамот, залучаючи літописні дані лише для обґрунтування їхніх датувань та загальної характеристики політичної ситуації.

Вся сукупність давніх актів Північно-Східної Русі за їхніми первісними власниками та місцями зберігання чітко поділяється на дві специфічні групи: з однієї сторони, архіви світських феодалів, а з іншої – духовних землевласників. Ці дві групи актів дуже суттєво відрізняються за ступенем своєї збереженості до нашого часу. Якщо з світських архівів вцілів, причому в далеко не повному вигляді, лише один – московський великокнязівський, – то про монастирські архіви можливо стверджувати, що з їхнього первісного обсягу збереглося (в оригіналах або списках) близько двох третин документів; це пояснюється, насамперед, практичним значенням актів для монастирського землеволодіння аж до XVIII ст. У наш час всі відомі актові документи Північно-Східної Русі періоду XIV –XV ст. повністю опубліковані; основну їх масу зібрано у фундаментальних виданнях 1940 – 1960-х рр., а досить незначні доповнення до цього корпусу, що вийшли пізніше, даних про нижегородсько-суздальських князів не містять.

За своїм призначенням наявні актові документи, що містять відомості з досліджуваної теми, розподіляються на такі різновиди: договірні грамоти князів (“докончания”); князівські