імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Куцепал Світлана Вікторівна

УДК 1(091) (44) “19”

ОНТОЛОГІЯ В СУЧАСНІЙ ФРАНЦУЗЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського

факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор

Ярошовець Володимир Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії філософії

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Горський Вілен Сергійович,

Національний університет

„Києво-Могилянська академія”,

професор кафедри філософії та релігієзнавства

доктор філософських наук, професор

Хома Олег Ігорович,

Вінницький національний технічний університет,

завідувач кафедри філософії

доктор філософських наук, доцент

Окороков Віктор Броніславович,

Дніпропетровський національний університет,

професор кафедри філософії

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “13” червня 2005 р. о 10 годині на

засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. .

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

ім. М. Мак-симовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “12” травня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. В. Караульна 

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. На зламі століть, а тим більше – тисячоліть, філософія прагне осмислити досягнення минулого, визначити домінуючі парадигми сьогодення, окреслити шляхи майбутніх інтелектуальних розвідок. Починаються пошуки нових принципів філософствування, встановлюються модерні філософські матриці, обґрунтовуються ідеали і цінності, завдяки яким можливо коли не здолати, то принаймні мінімізувати кризові процеси, що зазвичай охоплюють людство при переході з одного століття до наступного. Теперішня ситуація зміни тисячоліть не стала винятком із цього правила, оскільки сучасна філософія не відмежовується від пошуку нових цінностей, котрі мають оптимізувати життєвий світ людства і реанімувати духовну культуру, навпаки – саме філософія здійснює узагальнення здобутків сучасників, інколи навіть випереджаючи їхні духовно-моральні новації.

Однією з характерних ознак сьогодення є постійний взаємообмін між життєвим світом і культурою, з одного боку, та філософією – з другого. Саме цей взаємообмін вимагає від філософії модернізації старих і створення нових понять і принципів, дослідження духовно-ціннісних векторів культури і критичного осмислення досягнень людського духу.

Сучасна філософія характеризується конвергенцією світоглядних форм, оскільки у творчості філософів переплітаються проблеми логіки, метафізики, етики, історії філософії. Суб’єкт-об’єктне відношення вже не постає тотально-визначеним, бо змінюється якісна природа суб’єкта, котрий може бути індивідуально-особистісним, частковим або навіть груповим (класовим). Сьогодні філософії властива філіація ідей: кожний філософ обов’язково шукає опертя у спадщині своїх попередників (не завжди відкрито визнаючи це), але при цьому прагне додати власний доробок. Чи не найбільш визначальною особливістю сучасної філософії виступає взаємоперехід раціонального та ірраціонального, тому важко зараз знайти філософа, у творчості якого не перепліталися б ірраціональні та раціональні мотиви. Усе це пояснює труднощі, з якими стикається історик сучасної філософії, котрому необхідно мати здатність віднайти єдність у розрізнених фрагментах філософських побудов, бути спроможним до інтуїції цілісності.

Не викликає сумніву твердження про те, що історія являє собою спосіб існування людської культури, певний вимір людського буття. Тому особливо важливу роль відіграє те, що існує у теперішній момент, завдяки чому утворюються передумови виникнення нового знання, нових парадигм. Саме тому історія філософії характеризується чіткою спрямованістю, де вектор дослідження, хоча й прямує від минулого, та все ж обов’язково має пройти через теперішнє. Саме тому одна з основних вимог до сучасного фахівця в цій галузі – бути мислячим учасником філософського процесу.

Багато філософів вважають головною ознакою філософії минулого століття здійснення так званого „лінгвістичного повороту”, внаслідок чого будь-яка філософська проблема розглядається крізь призму лінгвістики або логічної семантики, а структура та засоби мови перетворюються на трансцендентальне означуване для всякого пізнавального дослідження. Але з-за будь-якого філософського утворення, що перебуває у полоні лінгвістики, завжди прозирає онтологічний каркас (навіть у фундатора цього повороту Л. Вітгенштейна теорія вічних об’єктів – онтологічна основа концепції). Питання про Буття домінує у французькій філософії ХХ ст., зокрема у творчості Ж.-П. Сартра, Ж. Дельоза, А. Бадью та ін. Так А. Бадью кваліфікує минуле століття як „онтологічне”, а „візитівкою” Ж. Дельоза виступає виголошена на сторінках „Логіки смислу” теза про те, що філософія зливається з онтологією, яка у свою чергу контамінується з одноголоссям Буття.

Творча практика французьких мислителів призводить до того, що ХХ ст. стає поворотним пунктом у розвитку філософії, оскільки характерне для напрацювань мислителів ХVІІІ–ХІХ ст. суб’єкт-об’єктне відношення, яке мало за мету, з одного боку, створити програми суверенізації людини, а з другого – знайти можливість зв’язку суверенного людського духу зі сферою Іншого, залишилось у минулому. Сучасна західна філософія проголосила несуттєвими дуалізми суб’єкта й об’єкта, буття й свідомості, сутності та явища. На теренах філософії життя та феноменології виникає оновлена онтологія, котра спочатку сприймалась як „онтологія суб’єктивності”, а потім, під упливом психоаналізу та структуралізму, перетворилася на вчення про світ, де не залишилось місця для суб’єкта як фундаментального поняття. Значний внесок у формування такої онтології здійснили французькі мислителі, починаючи від Ж.-П. Сартра і закінчуючи Ж.-Ф. Ліотаром. Усе це пояснює актуальність опрацювання саме французької версії онтології.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України”, науково-дослідна робота філософського факультету № 01БФ041-01 „Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Актуальність дослідження аргументується також далеко не достатнім ступенем наукової розробки означеної теми. Не зважаючи на популярність вивчення некласичної філософії взагалі і французької її складової зокрема, цілісного аналізу генези і досягнень цього філософського феномена немає. У вітчизняній філософії це пов’язано, передусім, з ідеологічним тиском, який до кінця 80-х років минулого століття практично позбавляв учених можливості об’єктивно і всебічно досліджувати ті філософські системи та погляди, що розходилися з методологічними настановами марксизму, тому з усіх персоналій, котрі згадуються у даному дослідженні, увага приділялася лише Ж.-П. Сартру, який мав певне відношення до марксизму. Другою причиною неналежного рівня висвітлення концепцій французьких філософів можна вважати незначну кількість перекладів їхніх текстів (Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі, Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотара) українською мовою. Справедливості заради зауважимо, що й російські переклади з’являються в основному лише протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років минулого століття.

Варто зазначити, що у працях вітчизняних філософів (І. Бичка, Є. Бистрицького, В. Горського, В. Окорокова, М. Савельєвої, В. Табачковсько-го, В. Шинкарука, О. Хоми, В. Ярошовця та ін.) було проведено дослідження онтологічної складової філософського знання, здійснено поєднання трансцендентальних і прагматичних аспектів буття. При студіюванні цієї проблеми неможливо було оминути увагою розвідки французьких мислителів другої половини ХХ століття, оскільки методологічні основи такого підходу закладені екзистенціалізмом Ж.-П. Сартра, а пізніше доповнені ідеями М. Фуко, Ж. Дельоза, Р. Барта.

У сучасній французькій філософії можна виділити онтологічні складові мови, пізнання, культури, соціальної філософії, антропології тощо. З’ясування цих аспектів здійснювалося у працях Н. Автономової, А. Гулиги, І. Ільїна, В. Личковаха, В. Лук’янця, В. Ляха, Н. Маньковської, Н. Мотрошилової, Т. Ойзермана, В. Подороги, М. Рикліна, Є. Свірського, К. Сігова, О. Соболь, Г. Тульчинського, Л. Філіппова, І. Цехмістро та ін.

Велике значення мають розробки, присвячені аналізові процесу переходу від класичної до некласичної форми філософії (П. Гайденко, Г. Заїченко, А. Зотов, А. Єрмоленко, В. Кузнєцов, В. Лекторський, М. Мамардашвілі, Н. Мотрошилова, Е. Соловйов, В. Пронякін та ін.; П. Слотердайк, Е. Трельч, Ю. Габермас, У. Еко, М. Гайдеггер та ін.). Кризова свідомість суспільства, аксіологічна проблематика, трансцендентальний характер буття досліджується у розвідках А. Горак, В. Ільїна, В. Ляха, В. Пазенка, Є. Причепія, М. Савельєвої, В. Табачковського, В. Ярошовця та ін. У роботах О. Александрової, А. Бичко, М. Булатова, Л. Дротянко, К. Жоля, В. Загороднюка, Г. Заїченка, А. Конверсь-кого, Л. Конотоп, Ю. Кушакова, Т. Мотренка, І. Огородника, Б. Парахонського, Н. Поліщук, М. Поповича, С. Пролєєва, Т. Суходуб, А. Толстоухова, І. Хоменко, В. Чуйка та ін. розглядаються теоретико-світоглядні проблеми, без урахування яких неможливе сучасне історико-філософське дослідження.

У цілому сьогодні можна стверджувати, що серед істориків філософії вже сформувалася провідна думка про специфіку французької філософії другої половини ХХ ст. Дехто з них піддає негації її постмодерний характер; особливо виразно це виявляється у працях окремих російських філософів (Г. Тульчинський, В. Тітов, С. Чупрова, Н. Юліна та ін.), до цієї ж традиції можна віднести розвідку А. Сокал та Ж. Брікман „Інтелектуальні виверти. Критика сучасної філософії постмодерну”.

Українські дослідження сучасної французької філософії ще не структурувалися в монографії, переважно досі вони являють собою статті у періодичних виданнях. Проте більшість дослідників за постмодерним фльором змогли розгледіти важливі проблеми, осмислені французькими авторами, оцінити глибину аналізу і всебічність підходів до розгляду і „вічних”, і викликаних до життя бурхливим сьогоденням проблем філософії.

У контексті теми дисертаційного дослідження слід коротко згадати й доробок зарубіжних істориків філософії ХХ ст. Найавторитетніші праці належать К. Баталеру, Д. Белламі, Д. Ваттімо, В. Вельшу, Д. Віллоубі, Ф. Джеймісонові, П. Козловскі, Д. Лоджу, Л. Мак-Кеффі, А. Турену, М. Фідерстону, К. Фремптону, І. Хассану.

Мета даного дослідження: системний аналіз онтологічних параметрів у сучасній французькій філософії, розглянутої в контексті її зв’язків, впливів і взаємовпливів з історико-філософською традицією та сучасним їй філософським дискурсом; визначення місця і ролі фундаментальних проблем буття у філософських пошуках кінця ХХ ст.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовно розв’язати такі дослідницькі завдання:

виявити методологічні підходи та історіографічну базу дослідження сучасної французької філософії;

з’ясувати характер взаємозв’язку модерну та постмодерну, визначити місце і значення останнього у французькій філософії другої половини ХХ ст.;

визначити особливості та специфіку французької філософської рефлексії, розкрити основні онтологічні проблеми: буття світу, буття людини, буття свідомості, буття соціуму в доробках французьких мислителів (Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж.-Ф. Ліотар, Ю. Крістєва, Ф. Гваттарі, М. Фуко);

розглянути зазначену проблематику в контексті загально-філософського розвитку та в діалозі й полеміці з іншими філософськими напрямками і школами; визначити сутність трансформацій онтологічної складової постсучасного мислення;

розкрити основні віхи становлення сучасної французької філософії, показати вплив окремих мислителів (західних, російських, українських) і філософських шкіл на характер філософування, довести зв’язок минулого та сучасного у філософському дискурсі Франції кінця ХХ – початку ХХІ століття;

осмислити парадокси онтологій Ж.-П. Сартра і Ж. Дельоза, вибудованих на нових методологічних засадах та розкрити їх концептуальні основи і значення при переході від класичної до посткласичної філософії;

означити специфіку нової доктрини мислення – складки, – сформульованої Ж. Дельозом; розкрити роль цього концепту в утвердженні всеєдності Буття;

з’ясувати місце постметафізичних концептів „ризома”, „differance”, „відмінність” у створенні нової онтології, репрезентованої у наробках французьких філософів кінця ХХ ст., розкрити специфіку взаємозв’язку зазначених концептів;

показати специфіку онтологічного аналізу антропологічних проблем, здійсненого у творчості французьких мислителів, зокрема у концепції М. Фуко і шизоаналітичному проекті Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі;

аргументувати, що проблеми організації та функціонування суспільства займають чільне місце у працях французьких філософів і, більш того, онтологізація суспільного розвитку може вважатися одним із основних моментів філософської рефлексії сучасних французьких мислителів;

окреслити тенденції розвитку французької філософської думки другої половини ХХ ст. та її місце в контексті сучасного філософського дискурсу, виявити зв’язок класичної та посткласичної методології у розвідках французьких мислителів.

Об’єкт дослідження: французька філософія другої половини ХХ ст. та її внесок в обговорення основних тем світової філософії і започаткування нових мисленнєвих стратегій.

Предмет дослідження: онтологічна проблематика у французькій філософії другої половини ХХ ст.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять надбання класичної філософії та праці вітчизняних і російських авторів, фахівців у галузі сучасної західної філософії, онтології, феноменології, епістемології (Н. Автономової, І. Бичка, Є. Бистрицького, П. Гайденко, А. Зотова, Н. Мотрошилової, В. Табачковського та ін.). Провідним методологічним інструментарієм дисертації є фундаментальні дослідницькі засади наукового аналізу – принципи об’єктивності, системності, цілісності, розвитку та взаємозв’язку, єдності логічного та історичного, що дають змогу розкрити основні ідеї французьких філософів другої половини ХХ ст., з’ясувати їхній генезис і виявити близькість або, навпаки, оригінальність відносно провідних філософських проектів ХХ ст. Також велике значення мають засади інтерпретації і критики феноменологічного методу, запроваджені у творах А. Лоя та Є. Причепія. Застосовано й запропоновані Н. Мотрошиловою методи реконструкції і змістовного співставлення паралельних пошуків нових філософських парадигм, метод знаходження передбачень і випереджень в історичному розвитку філософської думки різних країн і культур. Такий підхід уможливлює залучення до історико-філософсь-кого дискурсу нових голосів, акцентування уваги на ідеях, яким досі не надавалося належного значення.

У дисертаційному дослідженні застосовувалися методи компаративного аналізу, структурного функціоналізму і синергетики, завдяки чому предмет дослідження тлумачиться як ціле, як система з її структурними компонентами (О. Білий, М. Булатов, Є. Головаха, Б. Головко, В. Горський, Л. Добронравова, В. Загороднюк, В. Кізіма, А. Конверський, С. Кримський, В. Лях, В. Рижко, В. Табачковський, В. Шинкарук, В. Ярошовець).

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у ньому вперше у вітчизняній філософії здійснено цілісний аналіз онтологічної складової сучасної французької філософії, доведено, що трансцендентальне мислення епохи постсучасності трансформується у нелінійні онтології, характерні для посткласичної філософії. Основним результатом дослідження є сутнісне витлумачення і типологізація онтологічних складників французької філософії другої половини ХХ ст.: онтологія пізнання, людини, суспільства.

Досягнення вказаного результату стало можливим завдяки обґрунтуванню низки положень, що претендують на наукову новизну і виносяться на захист:

узагальнено основні підходи до визначення сутності постмодерну і доведено, що французька філософія другої половини ХХ ст. являє собою оригінальну культурно-історичну парадигму мислення, якій властиві граничні концепти й очевидності, завдяки яким створюється онтологічна визначеність мислення досліджуваної епохи, і яка не може бути обмежена рамками постмодерну, бо її смислове навантаження значно глибше;

розкрита трансформація основних онтологічних проблем – буття світу, буття людини, буття свідомості, буття соціуму – в низці характерних концептів (розрізнення, складка, археологія знання, метанаратив, режим речення та ін.), створених французькими мислителями (Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж.-Ф. Ліотар, Ю. Крістєва, Ф. Гваттарі, М. Фуко);

з’ясовано, що існують фундаментальні точки перетину та лінії тяжіння, які пов’язують французьких філософів (М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі) з представниками як західної, так і російської й української філософії (Платон, Г. Лейбніц, І. Кант, Г. Гегель, Ф. Ніцше, Е. Гусерль, З. Фройд, М. Гайдеггер, Г. Сковорода, С. Франк, П. Флоренський та ін.), а саме: всеєдність, кордоцентризм, екзистенційність тощо;

показано парадокси нової онтології Ж.-П. Сартра, вибудованої на межі Буття та Ніщо, доповненої і збагаченої онтологією смислу Ж. Дельоза, концептуальними основами якої є нонсенс і парадокс, завдяки чому було встановлено, що багатоманітність онтологічних проектів є результатом закономірного переходу від класичної (метафізичної) до посткласичної (постметафізичної) філософії;

проаналізовані традиційні бінарні опозиції „буття–мислення”, „простір–час”, „єдність–відмінність”, „розрізнення–повторення” з точки зору посткласичної філософії, і підтверджено, що класична та посткласична методології не суперечні, а взаємопов’язані і споріднені між собою;

уперше детально проаналізовано нову доктрину мислення у філософії Ж. Дельоза – „складку”, сутність якої полягає у неспинному згортанні речей та розгортанні їх у теперішньому й майбутньому у межах світу-монади, доведено, що саме завдяки наявності складок і згинів утверджується буття як Єдине.

розкрито сутність і значення ризоматичної моделі, скристалізованої посткласичною філософією, що полягає в утвердженні засадничих принципів гетерогенності, множинності та рівноправності, показано значення останніх у функціонуванні світу, мислення і пізнання, і доведено, що концепт differance Ж. Дерріда унаочнює втілення ризоматичного характеру нової онтології, репрезентованої у працях французьких філософів другої половини ХХ ст.;

з’ясовано основні здобутки сучасної французької філософії у визначенні сутності і призначення людини, котрій випало на долю життя у період девальвації цінностей і панування „метанаративів”, – філософські концепти „людина безуму” М. Фуко і „людина бажання” Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, – і обґрунтовано, що ці поняття не суперечать основним історико-філософським образам людини, а є результатом сучасного стану суспільства, ідеології та філософії.

виявлено, що завдяки шизоаналітичному проекту соціальної онтології Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі стало можливим розкриття сутності сучасного західного суспільства, визначення його основних рушійних сил і тенденцій розвитку;

на основі компаративістського аналізу основних ідей французьких філософів другої половини ХХ ст. і концепцій І. Канта, Г. Гегеля, Е. Гуссерля, З. Фройда, М. Гайдеггера та ін. доведено, що посткласична філософія виявляє принципово нові некласичні методи мислення постсучасної епохи (реконструктивний, деструктивний, деконструктивний), завдяки яким з’ясовується співвідношення часу і смислу, часу і значення, часу і певної системи кодів тощо;

показано, що французька філософія другої половини ХХ ст. є критичною, однак ця критика є іманентною, позбавленою трансценденталізму класичного ґатунку, і має стверджувальний характер, оскільки її результатом стає створення власного оригінального простору філософствування і мислення, заселеного концептами та поняттями, котрі, будучи народженими у лоні класичної філософії (подія, час, простір, бажання, несвідоме тощо), отримують нову топологію у нелінійному вимірі постсучасності.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження. Отримані результати дають обґрунтоване цілісне уявлення про основну проблематику французької філософії другої половини ХХ ст., про основний методологічний та концептуальний інструментарій, яким послуговуються французькі мислителі при розгляді онтологічної проблематики. Це дозволяє здійснити перехід від розгляду окремих складових частин феномену постсучасної французької філософії до її системного дослідження з урахуванням усіх компонентів, взаємозв’язків та взаємовпливів між ними. Завдяки цьому доведено, що посткласична філософія, репрезентована працями французьких філософів другої половини ХХ ст., є спадкоємицею класичної філософії, існує з останньою у єдиному історико-філософському континуумі.

Практичне значення. Отримані результати і висновки можуть слугувати методологічною базою для розробки концепції історико-філософського дослідження, також використовуватися при розробці нормативних курсів і спецкурсів з історії філософії, теоретичної філософії, онтології, філософської антропології і соціальної філософії. Результати і висновки даного дослідження можуть застосовуватися при викладі окремих тем курсу „Некласична філософія другої половини ХХ ст.”.

Апробація теми та результатів дослідження здійснена при обговоренні на кафедрі історії філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка і кафедрі філософії Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка; у виступах дисертантки на Міжнародних та Всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: VII–ХІ Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (Харків, 2000–2004); II–IV міжнародних наукових конференціях Українського феноменологічного товариства (Київ, 1999, 2003); Міжнародній науковій конференції “Плюралізм раціональності в філософії модерну: феномен Паскаля” (Київ, 1999); Філософсько-антропологічних читаннях, присвячених С. Б. Кримському, М. Л. Злотиній, І. В. Бичкові (Київ, 2000–2001); Міжнародній науково-теоретичній конференції “Філософія Джона Локка і сучасність” (Дніпропетровськ, 2001); Міжнародній науково-практичній конференції „Філософія та історія філософії” (Київ, 2003); Міжнародній науково-теоретич-ній конференції “Філософія Імануїла Канта і сучасність” (Дніпропетровськ, 2004) та ін.

Результати дисертаційного дослідження висвітлені в монографії „Французька філософія другої половини ХХ століття: дискурс із префіксом „пост” (14,55 др. арк.), у 22 наукових статтях, надрукованих у фахових виданнях, загальним обсягом 11,5 др. арк., а також у 14 інших публікаціях загальним обсягом 5,3 др. арк.

Кандидатська дисертація на тему „Епістемологічна функція мови: на матеріалі французького постмодернізму” була захищена у 1997 році, її матеріали у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура дисертаційного дослідження зумовлена специфікою її предмета та логікою розкриття теми, а також метою та головними завданнями дисертаційного дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, п’яти розділів, які містять сімнадцять підрозділів, висновків (загальний обсяг основного тексту – 347 стор.) та списку використаних джерел (546 позицій на 28 стор.).

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь розробленості проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження і зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначається її теоретична та методологічна основа та джерельна база, сформульовано концептуальні положення. які визначаються новизною і виносяться на захист. Встановлено теоретичне і практичне значення дослідження, описано форми апробації його результатів.

У першому розділі „Методологія та історіографія дослідження” на тлі загальної характеристики філософської ситуації ХХ ст. визначаються основні методологічні підходи до розгляду саме французької філософії другої половини ХХ ст., простежується ступінь розробки означеної проблематики як у здобутках західної філософії, так і в напрацюваннях вітчизняних і російських дослідників, оцінюються переваги й означуються проблемні питання, котрі потребують спеціального розгляду. Доводиться, що постмодерна філософія безперечно заслуговує на розробку чіткої методології дослідження, оскільки являє собою самостійний, цілісний і життєздатний феномен.

У першому підрозділі – „Методологія дослідження: синтез класичних та некласичних підходів” – розглядаються особливості філософської ситуації у Франції після травневих подій 1968 р., котрі породили відмову від діалектики, призвели до тлумачення останньої як ілюзії. Місце тотожності і заперечності, тотожності та суперечності займають відмінність і повторення, розпочинається рух розуму назустріч власному „Іншому”. Зазначені причини обумовлюють необхідність використання у даному дослідженні специфічних, посткласичних методів, багато з яких сформульовано самими французькими філософами (археологічний і метод епістем М. Фуко, деконструктивний метод Ж. Дерріда, метод розкриття ізоморфізму М. Серра тощо). Водночас зазначено, що розкрити сутність новацій французьких філософів неможливо без звернення до проблематики класичної філософії, котра виступає засадничим матеріалом для інтенцій Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко, тому використовуються компаративістський, герменевтичний методи, метод інтерпретації, єдності логічного та історичного тощо. Отже, основними у запропонованому дослідженні стали як класичні (діалектичний (трансцендентальний), герменевтичний та феноменологічний), так і покликані до життя самою посткласичною французькою філософією (реконструктивний, деструктивний та деконструктивний) методи, що дали змогу простежити рецепцію класичних ідей і концепцій у творчості французьких філософів другої половини ХХ ст., розкрити сутність і значення концептів, створених Ж. Дельозом, Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотаром – ризома, складка, differance, епістема тощо.

У другому підрозділі – „Історіографія досліджуваної проблематики” розглянуто літературу з теми наукової обсервації, закладено концептуальні основи дисертаційної роботи. Автор проводить історико-філософське зіставлення праць представників західної, російської та вітчизняної філософської думки, котрі з’ясовують зазначену проблематику, зупиняючись детальніше на дослідженнях, що мають найбільш знаковий характер.

У другому розділі „Новий вимір сучасності у розвідках французьких філософів другої половини ХХ ст.” розкрито різні точки зору на сутність теперішнього стану суспільства, історії й філософії, визначено співідношення модерної і постмодерної філософії, доведено, що постмодерн несумісний із жодними „ізмами”, оскільки виступає проти будь-яких старих і нових гегемоністських зазіхань, визначені основні характеристики ризоматичної онтології Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі. Встановлено, що характерною рисою французької філософії другої половини ХХ ст. можна вважати боротьбу з класичною рефлексивною філософією і філософією суб’єкта. Французькі мислителі прагнули змістити акценти у хрестоматійному декартівському постулаті, вийти за межі філософії суб’єкта. Варто зазначити, що подібна настанова була властива вже Ф. Ніцше, а у французькому інтелектуальному загалі розроблялася не лише авторами, ідеї яких аналізуються у репрезентованому дослідженні, а й визначними представниками культури та філософії – М. Бланшо, Ж. Батай, Г. Башляр.

У першому підрозділі – „Префікс „пост-„ як атрибут сучасної мисленевої стратегії Заходу” – акцентовано увагу на тому, що про постмодернізм як характерний вияв сучасної філософії вже впродовж кількох десятиліть точаться суперечки, пов’язані із з’ясуванням його сутності, визначенням основної проблематики, а, головне, з розв’язанням проблеми співвідношення модерну і постмодерну, встановленням чи взаємовиключності цих концепцій, чи, навпаки, їхньої спадковості та взаємодоповнюваності.

У дисертації вказується, що термін „постмодернізм” має досить солідну історію свого функціонування. Здебільшого використання префікса „пост-” мало позначати ті негативні переживання, які супроводжують перехід у посткреативну епоху, або, навпаки, позитивні почуття, пов’язані з подоланням певної негативної ідеології. Пік активності вживання префіксу „пост-” переважно в архітектурі й літературі припадає на 70–80-ті роки минулого століття.

У зазначений проміжок часу, завдяки зусиллям Ж. Бодрійяра, Ж. Дерріда, Ж.-Ф. Ліотара в моду входить „деконструктивістський постмодернізм”, котрий характеризується деконструктивністю та негативною діалектикою. 80-ті роки минулого століття ознаменувалися виникненням позитивних напрямків постмодернізму – „конструктивного”, „екологічного”, „реструктивного” тощо.

Дисертантка зазначає, що у будь-якому випадку очевидним є факт, що постмодернізм виникає з приходом нової епохи, яка визначається глобальними історичними змінами у сприйнятті світу, людини, соціуму, мислення і виробництва. А враховуючи те, що корінь слова „модерн” походить від латинського слова „modo”, що позначає „просто зараз”, „тільки-но”, неважко зрозуміти очевидне значення, яке приписується слову „постмодернізм” – „постсучасність”, тобто „після того, що було тільки-но що”. Як писав Ж.-Ф. Ліотар, постмодернізм уявляється не смертю модерну, а модернізмом у момент його народження, цей момент перетворюється в його перманентний стан. Мислитель визначав відмінності від анти-модернізму, що являв собою заплутаний клубок точок зору на оточуючий світ та еклектичного змішання всього з усім, коли всі смаки беруться до уваги й обслуговуються суто ринковим способом.

У другому підрозділі „Модерн та постмодерн: опозиція чи спадковість?” автором проаналізовано сутність епохи модерну і доведено, що остання в історії людства охоплює собою новий і новітній час і має власні особливості у розвитку й потрактуванні соціуму, філософії та самої історії. Основним проявом епохи модерну є постійна модернізація (і у цьому випадку ми не маємо логічної тавтології, оскільки терміни несуть у собі різне семантичне навантаження). Саме модернізація породжує нестримний рух уперед, котрий здійснюється як суспільством, так і філософією.

У цьому розділі показано, що сучасна західна філософія породила термін „проект модерну”, необхідний для означення переходу до іншого виміру реальності, який умовно можна назвати „проектом постмодерну”. Для „проекту модерну” характерні, крім модернізації, – індустріалізація, диференціація діяльності та соціальних ролей, інтеграція виробництва й розподілу, інтелектуальна диференціація і секуляризація знання. Наука в епоху модерну виконує двоїсту роль – одночасно і великого творця, і підступного Мефістофеля, її раціональність та антираціональність постійно вступають у зіткнення між собою. Мета модерної епохи – досягнення прогресу, а усвідомлення ціни цього прогресу – це вже турбота наступної епохи.

Дисертанткою з’ясовано, що епоха постмодерну (пост-, оскільки настає після модерну) покликана розв’язати всі суперечності, породжені її попередницею, пояснити, чому „благі наміри” модерну замість побудови суспільства прогресу і достатку, утопічного щасливого майбутнього призвели до цілої низки криз і катастроф, поставивши людство на межі зникнення. Саме відмова від ілюзорних ідеалів „проекту модерну” надихає творчість французьких філософів другої половини ХХ ст., але, разом з тим, усі їхні філософські концепції не виникають із нічого: вони постають легітимними спадкоємцями модерних побудов попередньої філософії.

У третьому підрозділі „Ризоматичний каркас сучасної французької філософії” наголошено, що утворюється новий образ світу, який відстоює постсучасна філософія Франції. Він характеризується наявністю ліній артикуляції та розчленування, страт і територіальностей, але водночас у цьому світі таке ж значення мають лінії вислизання, рухи детериторизації і дестратифікації. Рухи щодо цих ліній утворюють або феномени відносного гальмування, або, навпаки, стрімкості та розриву. Домінантою такої картини світу виступає множинність, котра, отримуючи характер субстанції, утворює різні види машин (військову, політичну, соціальну, виробничу тощо). Бінарність модерного світосприйняття змінюється ризоматичністю мислення постсучасності, яка виявляється у тому, щоб мислити в речах, посередині та між речами. Лише завдяки цьому можна усвідомити, що історія людства і соціуму, об’єктивної і соціальної реальності, пізнання і культури дискурсивна, що вона перетинається і рветься, утворює нові реальності (або симулякри) у найнедоречніших місцях, характеризується поліфонічністю, плюралістичністю та поліцентричністю. Поняття „структури”, випещене та викохане філософією модерну, витісняється поняттям „ризоми”, позбавленої жорсткої систематизації, ієрархічно впорядкованої організації. Домінуючою ідеєю постсучасної філософії, репрезентованої працями французьких авторів, стає ідея непаралельної еволюції різнорідних утворень, різниці потенціалів, на основі якої відбувається перехід з однієї ліній розвитку на іншу. Паралелізм, структурність та лінійність відходять у минуле разом з модерною (класичною) філософією, натомість її змінюють нелінійні утворення посткласичної філософії.

Проведений аналіз дає можливість стверджувати, що сучасна ситуація у філософії характеризується послабленням єдності, відмовою від тотальності, на зміну якій приходить розкріпачення частин. Більше немає Єдиного та Цілого, а великі метанаративи вже не викликають звичної довіри. Разом з тим, поступово зникають песимізм і смуток з приводу згубленої цілісності.

Великих нарацій більше не існує, проте їм на зміну прийшла множинність обмежених і гетерогенних мовних ігор, тобто форм життя та активності. Не лише прийняття цієї множинності, її легітимація являє, на думку французьких філософів, сутність постмодерну, але також і акцентування уваги на можливості або неможливості консенсусу в сучасному плюралістичному суспільстві.

Авторка констатує, що будь-яка нова епоха, котра проголошується в культурі, мистецтві або науці, викликає необхідність визначити зміст попереднього циклу, оскільки нове завжди пов’язане з пам’яттю про минуле, з визначенням хронологічних рамок і генеалогії попереднього проміжку часу. Постмодерн, будучи парадигмою сучасної філософії, звісно, не виникає з нічого: він екзистенційно-онтологічно пов’язаний з філософією Модерну, хоча й витрактовує основні положення останньої досить своєрідно.

У третьому розділі „Буття пізнання як складова нової онтології другої половини ХХ ст.” проаналізовано багатоманістність онтологій, породжених філософської думкою Франції у минулому столітті.

У першому підрозділі „Феноменологічна онтологія Ж.-П. Сартра як дихотомія Буття та Ніщо” наголошено, що звернення до ідей Ж.-П. Сартра у контексті даного дослідження може бути пояснено такими причинами. По-перше, безперечно, що саме екзистенціалізм був протягом ХХ ст. найбільш впливовою і глибокою течією не лише у західній (С. К’єркегор, М. Гайдеггер, К. Ясперс, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр), а й у російській філософії (М. Бердяєв, Л. Шестов). Власне, завдяки йому відбулося радикальне переосмислення всієї попередньої новоєвропейської традиції філософствування.

По-друге, сучасна мозаїчна картина філософських дискурсів не може бути осягнена без звернення до екзистенційних концепцій ХХ ст., котрі певною мірою її й породили.

По-третє, екзистенційна філософія вперше рішуче відмовилася від раціоналістичного потрактування людини, змістивши акцент у визначенні вихідної характеристики особистості з Ratio на існування. Звернувшись до проблеми людського існування, вона зробила „поворот до буття”, поставивши питання про його філософський сенс. Підтвердженням цієї тези може слугувати відоме висловлювання К. Ясперса, що екзистенція – це одне із слів, якими позначають буття. Залишивши у минулому аналіз людини крізь призму суб’єктивності, екзистенціалізм почав розглядати людину як певний спосіб буття.

У цьому розділі показано, що Ж.-П. Сартр на відміну від традиційної онтології, котра була вченням про фундаментальні структури світу, розробляє онтологію свідомості. Він широко послуговується ідеями М. Гайдеггера, але при цьому конструкція його попередника – „буття-в-світі” – транспонується французьким філософом на поняття „людська реальність”. Свідомість розглядається Ж.-П. Сартром як неантизація (neantisation), ніщоження і як свобода. Саме свобода дає можливість „піднятися” над ситуацією і зрозуміти, що будь-яка рефлексія передбачає дорефлексивну свідомість. Свідомість має суперечливу природу, оскільки розуміється як буття, котре є те, чим воно не є, і не суть те, чим воно є, тому людське буття можна характеризувати як незавершене, відкрите в можливості, і його суттєвою характеристикою виступає часовість. Свідомість постійно проецирує себе в майбутнє, якого ще немає, і разом з тим, постійно неантизує себе, тобто не є вже тим, чим було лише мить тому. Онтологія Сартра утверджує двоїстість буття. Ніщо не існує, а тому, воно є запереченням буття, заперечення, у свою чергу, є дещо, але зовсім не ніщо. Отже, заперечення не виводиться з буття, яке може бути визначене через свою достатність.

У другому підрозділі „Онтологія смислу Ж. Дельоза – парадокси та закономірності постсучасного Ratio” вказано, що окреслена у праці французького мислителя онтологія характеризується певними атрибутами: по-перше, вона деперсоналізована; по-друге, – звільнена від суб’єктно-об’єктного відношення; по-третє, – силами, котрі організують будь-який процес, постають воля, бажання та насолода (задоволення). Треба пам’ятати, що для філософа мислення, свідомість, пізнання являють собою проекції віртуальної реальності, дають можливість світу культури, що є рухливою множиною „текстів”, в яких губиться і розчиняється свідомість окремого індивіда та його діяльність, функціонувати в часі та просторі, бути „тут” і „зараз”.

Тому Ж. Дельоз у „Логіці смислу” ставить за мету аналіз не метафізичної глибини, „безодні без відмінностей і властивостей”, наповненої традиційними бінарними опозиціями класичної філософії, а простору поверхні, тієї безпідставної підстави, яка уможливлює існування смислу. Завдяки значенню, що виражається в думці, мові, реченні, встановлюється межа між речами і реченнями (у категоріях традиційної метафізики – між мисленням і буттям). Існування поверхні не скасовує ні глибини, ні висоти, але вони для отримання смислу повинні містити події або ефекти, виступаючи відносно один одного квазі-причинами і спричиняючи за собою процес становлення, який реалізує взаємооберненість причини й ефекту. Смисл – це не тільки (і не стільки) безпристрасний і стерильний ефект поверхні – це ще й величезна генетична сила, яка породжує світ індивідуальностей, речей і тіл. Усе це можливо лише на поверхні, але при цьому необхідно пам’ятати, що всередині поверхні „згорнута” глибина, яка саме й здатна організувати поверхні.

Дисертантка доходить висновку, що сенс Буття одночасно може бути нонсенсом, більш того, саме з нонсенсу він і утворюється, оскільки останній наділяє онтологічним смислом усі існуючі сутності. Нонсенс протиставляється відсутності смислу, оскільки постійно створює нескінчену кількість симулякрів (що у даному контексті тотожньо виробленню незліченної кількості смислів), а це доводить, що нонсенс – це однозначність Буття. Нонсенс – це те, що не має смислу, але одночасно й те, що протилежне відсутності останнього, що саме по собі дарує смисл, тобто нонсенс онтологічно є смислом.

У третьому підрозділі „Новий інструментарій пізнання – відмінність та повторення у концепції Ж. Дельоза” проаналізовано працю “Відмінність та повторення”, де мислитель прагне довести тезу про те, що згадані поняття в сучасній філософії посіли місце тотожності та заперечення, тотожності та суперечності. Пояснення такого стану речей він убачає в тому, що сучасний світ уже не є світом уявлень, де тотожність була не просто бажаною гостею, а найчастіше – господинею. Тепер ми маємо світ симулякрів, у якому людина більше не переживає Бога, а тотожність суб’єкта не переживає тотожності субстанції. Усе, що нас оточує, – лише симуляція, „оптичний ефект” від гри відмінності та повторення, але симулякр при цьому не можна розглядати як просту копію, навпаки, одне з його призначень полягає в тому, щоб відкидати як будь-які копії, так і будь-які зразки.

Дисертантка констатує, що французький мислитель розпочинає з претензії до метафізики, а саме з критики її методологічної настанови про те, що повторення являє собою загальність. Ж. Дельоз виділяє у складі загальності два класи – якісний клас подібного, схожого, і кількісний клас рівноцінного, а також визначає закон загальності, за яким один її термін може бути замінений (заміщений) іншим. Саме такий обмін (заміна) частково визначає нашу поведінку у ставленні до загальності. Повторення має сенс і стає необхідним лише відносно того, що не може бути заміненим. Традиційна метафізика надавала повторенню – і в цьому полягала її помилка – дві основні властивості. По-перше, вважалося, що повторювати – це означає належати до одиничного або особливого, котре позбавлене подібного (рівноцінного). Відбувалося протиставлення загальності як загальності часткового і повторювання як універсальності особливого. Для Ж. Дельоза повторення полягає у наданні „першому разу „енної сили”, тому „улюбленим органом” повторення він визначає серце.

По-друге, для традиційної метафізики властивою була точка зору, що загальність належить до множини законів, а закон тлумачився як подібність попередніх йому суб’єктів, відповідність останніх його формулюванням і вимогам. Для Ж. Дельоза, навпаки, повторення протизаконне, можливе лише як наслідок дива, бо спрямоване проти схожої форми і рівноцінного змісту закону.

Ж. Дельоз розрізняє дві форми повторення – повторення-міра та повторення-ритм, причому перше – це лише видимість і абстрактний ефект другого, але у будь-якому випадку повторення становить собою неконцептуальну відмінність. Така відмінність має два вияви: або як різницю між об’єктами, представленими одним поняттям, для якого відмінність постає як зовнішнє; або як внутрішнє Ідеї, котре розгортається як чистий рух, що створює динамічні простір і час, які відповідають Ідеї.

У цьому розділі показано, що надзвичайно велике значення приділяється Ж. Дельозом категорії відмінність, оскільки Буття виражається у відмінності, тобто виникає вимога створення нового розуміння буття, а відповідно і нової раціональності, нового логосу. Відмінність в однозначному бутті може проявлятися двома способами – як ієрархія або як дистрибуція. Кожна з них, у свою чергу, вводить відмінність двома шляхами. Дистрибуція першим шляхом (Ж. Дельоз називає його божественним) розподіляє те, що вже є розподіленим, а другим (демонічним) – розподіляє те, що ще не є розподіленим, на кшталт того, як кочові племена захоплюють території, або коли відбувається перерозподіл чогось.

У четвертому підрозділі „Дихотомія „difference”/”diffйr?nce” у філософських наробках Ж. Дерріда” досліджено внесок мислителя у створення філософії відмінності. На його думку, класична філософія визначальними поняттями вважала „тотожність”, „єдність”, „цілісність”, „тотальність” тощо. Їм підпорядковувалися поняття багатоманітного, множинного, відмінності. Прийшов час створити нову філософію, взасадничену на категорії „розрізнення”, оскільки не можна ігнорувати наявність різноманітних відтінків смислу, несхожість предметів і явищ дійсності, їх протистояння. Тому одним із засобів філософування має стати differend (дискусія, констриктивна суперечка), що дає змогу співмислити з опонентом.

Ж. Дерріда утворює концепт „differаnce”, який постає одним із засобів руйнування структури метафізики і виникає внаслідок того, що мислитель, доводячи примат письма над усним мовленням, ставить за мету відмову від тлумачення трансцендентального як категорії, що позначає межу між буттям та сущим.

У своїй книзі „De la grammatologie” Ж. Дерріда зазначає, що якби існувала дефініція differance, вона полягала б в обмеженні, призупиненні деструкції гегелівського зняття скрізь, де воно задіяне. Differance покликане означати точку, де ми пориваємо із системою зняття та спекулятивної діалектики. Ця конфліктність differance ніколи не підлягає тотальному