КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТИЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КОТЧЕНКО Тарас Едуардович

УДК 141.7:316.42

КОНЦЕПЦІЯ ОСЬОВОГО ЧАСУ КАРЛА ЯСПЕРСА

У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОСТІ

(СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ)

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та політології Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

КАСЬЯН Володимир Іванович.

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор

НОВІКОВ Борис Володимирович,

Національний технічний університет

України (КПІ),

декан факультету соціології,

завідувач кафедри філософії;

кандидат філософських наук

НАДОЛЬНИЙ Микола Іванович,

Інститут філософії імені Г.Сковороди

НАН України, відділ соціальної філософії,

старший науковий співробітник.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “26” вересня о “14” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.17 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий ”25” серпня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О.Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Для конструктивного аналізу специфічних реалій кінця ХХ – початку ХХІ століття та для розробки соціальних прогнозів й реальних планів розвитку конкретного суспільства необхідним є осмислення попередніх етапів суспільного поступу. Рівень сучасного суспільного поступу характеризується різноманітними та багатоплановими проявами явищ, співвідносних, по-суті, з розвитком людства у минулому. Мова йде про “минуле”, яке охарактеризоване німецьким філософом ХХ століття Карлом Ясперсом як “Осьовий час”.

Розгляд розробленої К.Ясперсом концепції Осьового часу в умовах сучасного суспільного поступу визначає соціально-філософський контекст цієї концепції. Вважаємо, що розроблена К.Ясперсом концепція Осьового часу має евристично – методологічний потенціал та вмотивовує дослідження можливих проявів „нового” Осьового часу, що постає як актуальна та цікава проблема.

Сучасний глобальний цивілізаційний процес конституюється в межах утвердження Постмодерну як моделі суспільного світосприйняття. Постмодерн поступово приходить на зміну іншій суспільній теорії - Модерну. Трансформація Модерну в Постмодерн відбувалася в досить вузьких хронологічних рамках. Можна припустити, що теорія Модерну знайшла практичну реалізацію протягом другої половини ХХ століття, коли проявилася залежність людини від Машини – універсалії технократизованого Розуму. Утвердження Модерну як моделі суспільного світосприйняття характеризувалося реверсуванням відносин системи “Людина – Природа”, що підтверджується багатьма екологічними катаклізмами та усвідомленням сучасною людиною загрози екологічної катастрофи. Застосування надбань науки та техніки в галузі інформаційних технологій, розробка методів недопущення екологічної катастрофи, прояв глобалістичних тенденцій – це ті позитивні риси, які визначають сучасний етап трансформації теорії Модерну в Постмодерн.

Становлення Постмодерну як однієї із моделей суспільного світосприйняття супроводжується формуванням нового типу особистості – людини епохи Постмодерну, завданням якої є збереження власної природи, переосмислене використання надбань науково–технічного, суспільно–політичного розвитку, відродження основ духовності та моральності, зважене використання енергоресурсів та гуманне ставлення до оточуючого природного світу, збереження демократичного світоустрою. Таким чином можна зробити припущення: сучасний етап історичного розвитку суспільства постає як „новий” Осьовий час.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження є праці видатних філософів О.Больнова, М.Вебера, М.Я.Данилевського, А.Тойнбі, О.Шпенглера, К.Ясперса. Велике значення для розробки обраної теми має спадщина як зарубіжних філософів, істориків (М.Блока, І.В.Голубович, П.С.Гуревича, І.Н.Іонова, В.М.Лейбіна, Х.Ортеги-і-Гассета, Б.В.Ракитського, Е.Б.Рашковського, Ю.І.Семенова) так і українських вчених – В.П.Андрущенка, І.В.Бойченка, Л.В.Губерського, М.Ю.Зелінського, В.С.Лук’янця, М.І.Михальченка, І.Ф.Надольного, О.Л.Соболь, Т.І.Ящук.

Окремі питання щодо конструктивних особливостей теорій Модернізму та Постмодернізму у контексті глобалізаційної парадигми сучасного суспільства представлені у дослідженнях К.З.Акопяна, Р.А.Арцишевского, Д.Белла, О.Г.Білоруса, А.Б.Вебера, О.М.Гончаренко, Р.Г.Дугіна, І.Валлерстайна, М.Кастельса, В.С.Крисаченка, Н.Г.Кондратьєва, В.Л.Кузьменко, Б.В.Новікова, Л.В.Савіна, А.Тоффлера, І.Т.Фролова, М.Фуко М.А.Чешкова, О.В.Чумакова.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження проводилося у межах державної наукової тематики ”Київська філософська школа та сучасна освіта в Україні”: № 0104 U 003127, яка розроблялася у Переяслав-Хмельницькому державному університеті імені Григорія Сковороди.

Мета й завдання дослідження. Мета роботи полягає у тому, щоб проаналізувати оригінальну концепцію історичного розвитку К.Ясперса як некласичного, виявити евристично –методологічний потенціал концепції Осьового часу в контексті становлення глобалізаційно-постмодерністської парадигми. Поставлена мета обумовлює розв’язання таких дослідницьких завдань:

– у контексті становлення теорії єдності та лінійності проаналізувати концепцію Осьового часу К.Ясперса як некласичного типу історичного розвитку;

– охарактеризувати конструктивні відмінності Модернізму та Постмодернізму як теорій суспільного розвитку;–

у компаративному контексті розглянути розмаїтість тлумачень глобалізації як об’єктивного процесу сучасності;

– розкрити значення концепції глобалізації та теорії Постмодернізму як визначальних факторів історичного поступу на початку ХХІ століття;

– обґрунтувати можливість “нового” Осьового часу та довести дієвість “нового” Осьового часу у контексті сучасності.

Об’єкт дослідження – концепція Осьового часу К.Ясперса.

Предметом дослідження є евристично – методологічний потенціал концепції К.Ясперса в дослідженні факторів сучасного розвитку суспільства, які формують “новий” Осьовий час.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження складають такі методи: історичний, діалектичний, компаративний, структурно–функціональний, систематизації та метод аналізу та синтезу. Зокрема, за допомогою діалектичного методу проаналізовано динаміку історичного поступу людства та специфічні і в деякій мірі аналогічні моменти сучасності Осьовому часу минулого. На основі методу аналізу та синтезу проаналізовано ступінь важливості концепції Осьового часу для становлення теорії єдності та лінійності історичного розвитку.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації проаналізовано концепцію Осьового часу як складову оригінальної філософсько-історичної системи німецького філософа К.Ясперса. Досліджуючи оригінальність бачення вченим закономірностей історичного поступу, визначено соціально-філософський характер цієї концепції. Компаративний розгляд сучасних концепцій глобалізації та висвітлення характерних особливостей теорії Постмодернізму уможливлює дослідження передумов “нового” Осьового часу.

Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається в таких теоретичних положеннях:

- на підставі аналізу поглядів на історичний поступ, які характерні для концепцій М.Я.Данилевського, А.Тойнбі, О.Шпенглера і яким властива циклічність та цивілізаційний підхід, більш раціональним є запропонований та обґрунтований К.Ясперсом лінійний характер історичного поступу людства. Єдність та лінійність історичного розвитку підкреслює некласичний характер історичного розвитку людства. Окрім того, концепція Осьового часу визначає гуманістичну спрямованість історичного поступу суспільства;

- аналізуючи початок третього тисячоліття, обґрунтовано, що концепція глобалізації та теорія Постмодерну виступають найхарактернішими рисами історичного процесу кінця ХХ – початку ХХІ століть. На сучасному етапі глобалізація є загальним планетарним рухом цивілізації, що проявляється як безумовно важливий фактор впливу на історичний поступ суспільства. Утвердження теорії Постмодерну передбачає обдумане та виважене використання результатів загальносуспільного та науково-технічного прогресу;

- аргументовано, що глобалізація та Постмодерн є подіями, важливість яких співвідносна з подіями періоду Осьового часу. Звідси - розвиток глобалізаційних процесів та утвердження Постмодерну в якості однієї із моделей суспільного світосприйняття є ознаками становлення “нового” Осьового часу. Глобалістичні тенденції та постмодерністські світоглядні орієнтири визначають напрямки розвитку як окремої особистості так і суспільства в цілому;

- досліджуючи евристичний та методологічний потенціал концепції Осьового часу, визначено, що концепція Осьового часу є не тільки філософсько–історичною, а також соціально–філософською парадигмою. Переосмислення Осьового часу як соціально–філософської категорії ґрунтується на дослідженні можливих проявів Осьового часу на сучасному етапі історичного поступу людства.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає у розкритті евристичного та методологічного потенціалу концепції Осьового часу у контексті становлення глобалізаційно-постмодерністської парадигми, у висвітленні специфіки концепції Осьового часу як складника філософської системи К.Ясперса. Практичне значення полягає в можливості використання теоретичних положень та висновків дисертації як методологічної бази для соціально-філософських досліджень, які повинні сприяти подальшому поглибленню знання про характер і сутність концепції Осьового часу як філософсько–історичної та соціально–філософської парадигми. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані для викладання вузівських спецкурсів філософської спеціалізації.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи автора.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати проведеного дослідження обговорювалися на методологічних, науково-практичних семінарах кафедри філософії і політології Переяслав – Хмельницького ДПУ імені Григорія Сковороди та наукових конференціях: “ХІ Всеукраїнські Сковородинські читання (Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди, 2003); VIII міжнародна науково-практична конференція ”Творчість та освіта у вимірах ХХІ століття” (м. Київ, Національний Технічний Університет України, 2005); ІІ Міжнародна наукова конференція “Соборність України: історична спадщина і виклики часу (Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди, 2005), ІІ Міжнародна науково-практична конференція “Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики” (м. Київ, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2005).

Публікації. Основні результати дослідження опубліковані в трьох статтях у фахових наукових виданнях.

Структура та обсяг дисертації обумовлені логікою розв’язання поставленої мети. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку основної використаної літератури (212 позицій). Обсяг роботи – 172 сторінок, основна частина – 155 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обгрунтовуєтсья актуальність теми дисертації, з’ясовується ступінь наукової розробки досліджуваної проблеми, розкривається об’єкт, предмет, мета й завдання дисертаційної роботи, методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів та їх теоретичне й практичне значення, відображаються апробації й публікації результатів наукового дослідження.

У першому розділі “Сутність концепції Осьового часу Карла Ясперса”, який містить три підрозділи, розглядаються теоретико–філософські основи осягнення історичного поступу суспільства, визначаються складові концепції Осьового часу К.Ясперса, аналізується співвідношення обґрунтованого К.Ясперсом Осьового часу із доісторичним періодом суспільства та подальшого, “післяосьового”, етапу історичного розвитку людства.

У підрозділі 1.1. - “Теоретико – філософські аспекти осягнення історії” - розглянуто методологічно–функціональні основи філософії історії, проаналізовано оригінальність концепції Осьового часу як головного складника філософсько-історичної системи К. Ясперса.

Зокрема визначено, що філософія історії виконує такі методологічні функції: субстанціональна - відображає філософське дослідження та розуміння історичного процесу як форми існування людини; рефлективна (формальна) - здійснює філософське осмислення природи історичного пізнання та теоретичних способів вивчення історії.

У контексті свого становлення та розвитку, філософія історії вирішує в субстанціональній та рефлективній частині наступні завдання:

- констатація головних причин та рушійних сил історії, виявлення закономірностей історичного розвитку, природних, соціальних, культурних, політичних факторів, які обумовлюють зміст та мету історії, етногенез, соціогенез та культурогенез.

- членування історії на епохи, етапи, періоди, стадії. Це дає можливість розглядати історію як впорядкований процес, де кожний наступний історичний проміжок обумовлений попереднім.

- виявлення загальної форми поступу історії (лінія, коло, спіраль та ін.), що уможливлює розуміння співвідношення між минулим, теперішнім та майбутнім.

- з’ясування смислу історії, що визначається як реалізація конкретних принципів, ідей, сенсу або цінності в історичному розвитку.

Визначено, що об’єктом філософського аналізу є історія суспільства у поєднанні з імпульсами та поштовхами, які зумовлювали історичний розвиток як окремих цивілізацій та етносів, так і всієї планети.

Зроблено висновок, що розвиток філософії історії відображається в прагненні тлумачити події та факти у їхньому узагальненні та у проникненні в сутність історичного процесу. Історичний поступ, рушієм якого є людина, ґрунтується на природному та соціальному факторах у їхній єдності.

У підрозділі 1.2. - “Структурні елементи концепції Осьового часу Карла Ясперса” - аналізуються складові Осьового часу – наріжної концепції філософської системи німецького мислителя, обґрунтовується інноваційність бачення К.Ясперсом закономірностей історичного поступу людства, визначається місце та роль людини в філософсько–історичній концепції вченого.

Визначено, що основою доведення К.Ясперсом можливості Осьового часу історії виступає Філософська віра. Взаємозалежність Осьового часу та Філософської віри постає як основа лінійності та єдності всесвітньо–історичного поступу суспільства. Окрім того, Філософська віра уможливлює вирішення співсумісності розуму та екзистенції, яка об’єднує, а не роз’єднує суспільство.

Формуючи власну лінійну схему історії, К.Ясперс заперечував, що її віссю є боговтілення, наголошуючи на загальному значенні вісі історичного поступу для всього людства, тоді як поява Христа важлива лише для християн.

Розглядається механізм утвердження Осьового часу як поворотної історичної епохи людства. Характерним для цього періоду є одночасність виникнення у культурах давнього світу важливих для всього людства основотворчих понять філософії, релігії та усвідомлення людиною своєї історичності. Одночасне виникнення основ духовного життя суспільства конституюється як певний паралелізм розвитку, на якому наголошував німецький філософ. К.Ясперс вважав, що питання про паралелізм подій Осьового часу, який він спостерігає у Китаї, Індії та на теренах первісного Заходу, не можна пояснити простою зміною соціальних умов, оскільки зміна соціальних умов є частиною феномену Осьового часу. Виходячи з цього, К.Ясперс говорить про таємницю одночасності, заперечуючи гіпотезу про контакти між культурами цих регіонів.

На думку автора, соціолог В.Єремеєв висунув цікаву гіпотезу для пояснення синхронності впливу Осьового часу на духовний розвиток регіонів давнього світу. Російський вчений розглянув арифмосиміотику, в основі якої було певне “осьове” вчення, час існування якого цей дослідник відніс до 551 та 479 рр. до н.е.

Концепція Осьового часу К.Ясперса є визначальним елементом його бачення та розуміння закономірностей розвитку історії. Як уже зазначалося, феномен Осьового часу пов’язаний із феноменом Філософської віри. Момент появи Філософської віри був початком Осьового часу. Осьовий час постав як ряд грандіозних змін у свідомості людини, її світовідчутті. Людина вперше осягнула межі власного буття, переживши граничну ситуацію. Людині стала зрозумілою історія, - вона осягнула свою історичність. Зміни у розвитку свідомості людини, які спостерігалися протягом 800 та 200 рр. до н.е., виявили існування того типу людини, який існував до другої половини ХХ століття.

У підрозділі 1.3. - “Взаємозв’язок Осьового часу та історії” - з’ясовується значення феномену Осьового часу Ясперса для подальшого, “післяосьового”, історичного розвитку, проаналізовано важливість великих культур древності у становленні історичного розвитку Заходу та Сходу. Підкреслюється умовна полярність між Заходом та Сходом у творенні історичної картини історії після прориву Осьового часу. Протистояння Сходу та Заходу проходить через увесь історичний поступ останніх. К.Ясперс користується цим прийомом для того, щоб наголосити на загальному, що характеризує Захід та Схід з точки зору взаємозв’язку та взаємодоповнюваності цих регіонів.

Проаналізовано специфічні риси Заходу, які, на думку К.Ясперса сприяли виникненню та розвитку науки та техніки. Такими рисами німецький вчений вважав географічне положення, політичну свободу та раціональність, які формувалися протягом історичного поступу останнього.

Знайомство європейців з глибиною та значимістю східних культур розпочалося із праць Фрідріха Шеллінга (1775-1854), Фрідріха Макса Мюллера (1823-1900), Пауля Дойссена (1845-1919). У працях цих мислителів східна традиція постає не як екзотика чи як пройдений етап історії, а як рівноправна частина світового історичного процесу.

Автор обстоює думку, що період Осьового часу слугує певним ферментом, який об’єднує людство в рамках єдиної світової історії. Окрім того, концепція Осьового часу визначає гуманістичну спрямованість історичного поступу суспільства, що ґрунтується на припущеннях філософа щодо можливого наступного Осьового часу історичного розвитку та визнанням людини як єдиного суб’єкта цього розвитку.

У підрозділі 1.4. – “Співвідношення доісторії та історії у контексті концепції Осьового часу” – акцентовано увагу на важливості доісторичного періоду історії для формування передумов виникнення Осьового часу та подальшої історії людства, аналізується формування історичних та біологічних якостей людини, запропонованих К.Ясперсом.

Виділені К.Ясперсом фактори, що впливали на формування людини, є важливими та значущими для тодішнього становлення природи людства в цілому та свідомості кожної людини. Найбільш цікавим і важливим фактором формування людської природи є утворення груп та співтовариств. Це, як підкреслює К.Ясперс, є основною відмінністю від груп де панує владарювання та покора, властивих приматам. Цей фактор розглядається як специфічно людський феномен: соціальність людини реалізується в створеній нею державі. Утворення груп, співтовариств та держави людиною, не відмовляючись від потреб статті (на відміну від тимчасових груп тварин, руйнуючих своє об’єднання під час періоду задоволення своїх потреб), є найхарактернішою рисою соціальності людини як доосьового періоду так і сучасності.

Проаналізовано компаративний метод К.Ясперса при розгляді ним доісторії та історії. Зроблено висновок, що доісторія тлумачиться німецьким вченим як період становлення біологічних рис людини, формування її основних звичок та нахилів. Історія постає як розвиток якостей людської природи та свідомості, передача досвіду, знання та віри.

Аналіз критичних зауважень щодо обґрунтованих К.Ясперсом складників концепції історичного розвитку людства виявив неоднозначність у сприйнятті вченими напрацювань мислителя. Так, Л.С.Гумільов використовуючи власну концепцію етногенезу, критично характеризував Осьовий час. С.Айзенштадт та Ян Асман розглядали концепцію Осьового часу позитивно: вони віддали належне прагненням К.Ясперса вибудувати власну філософську систему. С.Айзенштадт прагнув дослідити роль „трансцендентного” у контексті прориву Осьового часу народами, які визначали історію післяосьового періоду. Ян Асман, деталізувавши картину доісторичного періоду розвитку людства на прикладі єгипетської цивілізації, запропонував ретельніше переглянути значення концептуальності та універсальності концепції Осьового часу для сучасників.

У другому розділі “ХХ століття в баченні К.Ясперса”, який охоплює три підрозділи, проаналізовано бачення вченим найсуттєвіших проявів ХХ століття. Автор обстоює думку, що для дослідження можливості “нового” Осьового часу, необхідно чітко окреслити витоки основних проблем ХХ століття, які впливатимуть на майбутній історичний розвиток суспільства. Ретроспективний погляд на визначальні чинники історичного розвитку протягом ХХ століття дозволяє замислитися над помилками, які допускало людство у своєму історичному поступі зазначеного періоду. Адже, за твердженням Ясперса, погляд у минуле, уважний аналіз помилок та оцінка дій дає шанс людству успішно існувати у майбутньому.

У підрозділі 2.1 – “Філософсько – історичний підхід як методологічний принцип тлумачення суспільства ХХ ст. Карлом Ясперсом” – аналізується еволюція усвідомлення власної історичності особистістю протягом історичного поступу.

Проводиться думка, що розгляд К.Ясперсом розвитку осягнення особистістю власної історичності постає як певний методологічний принцип, з позицій якого вчений характеризує події ХХ століття.

Обстоюється думка, що усвідомлення історичності людиною ХХІ століття проявляється як прагнення визначити власну історичність та довести значення історичності для загального поступу людства.

Історичність людини розглядається як усвідомлення нею співвідношення „минуле – сучасне - майбутнє”. Минуле постає як осяжна далечінь, події якої піддаються критичному аналізу. Якщо людина аналізує події минулого, то це засвідчує її прагнення уникнути помилок минулого в майбутньому.

У підрозділі 2.2. – “Роль мас у становленні історичної ситуації ХХ століття” – звертається увага на розгляд К.Ясперсом мас як суб’єктивного чинника історичного поступу. Визначено, що німецький філософ відносив явище мас до найхарактерніших проявів ХХ століття.

Проаналізовано багатозначність поняття “маси” Ясперсом. Зроблено висновок, що можливими шляхами утворення мас вчений розглядав ситуативний та технічний фактори. Маси виникають та формуються за умов втрати людиною свого справжнього світу, традицій та ґрунту, коли людина стає повністю контрольованою та конституюється як замінна частина якогось синтетичного механізму. Вплив техніки на особистість проявляється у підпорядкуванні техніці, що передбачає звуження життєвих горизонтів, виконання беззмістовної праці, утвердження безперспективної моделі буття людини.

Зроблено висновок, що маси характеризуються однорідністю своїх проявів та квантитативною ознакою, позбавлені зв’язку із традиціями, існують на самому низькому рівні свідомості. Найвпливовішими факторами формування мас розглядаються ситуація та техніка. Народ має певну структуру, усвідомлює власну життєву позицію, є носієм субстанціональності та квалітативності.

У підрозділі 2.3. – “Нігілізм як прояв нівелювання духовності ХХ століття” – висловлюється думка, що на фоні загального прогресу та розвитку науки і техніки нігілізм постає як виразник кризи духовності ХХ століття. Досліджуються прояви нігілізму та шляхи його утвердження, на яких наголошував К.Ясперс. Він був впевнений, що ХХ століття виявило перетворення релігії із надбань загального ґатунку в особисті надбання людини. Аналізуючи прояви сумніву у вірі, філософ прийшов до висновку, що поширення сумніву набуває загального значення та перестає бути характерним для вузького кола індивідуалістів. Утвердженню нігілізму в суспільстві сприяє в значній мірі науково–технічний прогрес.

У цьому підрозділі проаналізовано феномен нігілізму, характеристику якого пропонує соціолог Вольфганг Крауз. Визначено дві позиції цього явища: екстравертна - активна та інтровертна - пасивна, байдужа. Досліджуючи цей феномен, австрійський соціолог акцентує увагу на суперечливих проявах нігілізму.

Зроблено висновок, що утвердження нігілістичного світосприйняття людиною ХХ століття утруднює досягнення свободи як неодмінного фактору розвитку її екзистенції. Окрім того, нігілізм постає вирішальним чинником, який впливає на вибір людини між сурогатною соціальною вірою чи вірою у свободу.

У підрозділі 2.4. – “Вплив науки та техніки на розвиток історичної ситуації ХХ століття” – визначено, що наука та техніка постають як впливові фактори формування історичного поступу людства у ХХ столітті та є новоутвореннями, які характерні в значній мірі для Європи. Зокрема, К.Ясперс зазначав, що відмінності у цьому аспекті між Азією та Європою найчіткіше проявляються в кінці XIX - на початку XX століття.

Звертається увага на генезу науки та техніки, яку запропонував К.Ясперс. На думку філософа, поступ останніх окреслюється трьома етапами:

- раціоналізація. Остання виявляється як загальнолюдська якість, що виникла одночасно із людиною в якості „донаукової науки”. Основним проявом цієї „донаукової науки” є раціоналізація міфів та магії.

- становлення методологічно усвідомленої науки - грецька наука та зачатки наукового пізнання у Китаї та Індії.

- виникнення сучасної науки, яка починає розвиватися з кінця Середньовіччя. Ця наука сприяла формуванню та розвитку характерних рис європейської культури.

Визначено, що наука та техніка є суттєвими факторами формування напрямку та характеру історичного поступу людства протягом ХХ століття. Технічний прогрес визначає характер діяльності людини, впливає на розвиток особистості. Разом з тим, людина відіграє керівну роль у системі взаємозв’язків “техніка – людина”.

У підрозділі 2.5. – “Історична перспектива людського існування” - проаналізовані можливі шляхи історичного розвитку суспільства, запропоновані К.Ясперсом. Окрім того, акцентується увага на тому, що майбутнє є складником історичної концепції людського існування у його цілісності.

Прогнозування перспектив розвитку людського суспільства належить до надзвичайно актуальних тем. На сучасному етапі суспільного розвитку прогнозування та передбачення явищ, подій, наслідків прийнятих рішень набуває глобального характеру. Розглядом цих питань займаються багаточисленні установи та організації. Проблема майбутнього вимагає залучення представників різних галузей науки. Дослідженням майбутнього займаються Римський клуб, Коннектикутський інститут дослідження майбутнього, корпорація ”РЕНД”, „Ресурси для майбутнього”; Чикагський та Каліфорнійський університети (США); „Комітет наступних 30 років” (Англія); футурологічні інститути у Франції, Німеччині, Голландії. Існують також міжнародні асоціації: „Світове товариство футурологів”, „Людство 2000 р.”, „Світ майбутнього”.

Відомо, що визначенням майбутніх пріоритетних напрямків розвитку суспільства займається футурологія, основи якої сформувалися в 60 – 70 роках минулого століття. Швидкий розвиток науки та техніки протягом ХХ століття визначив принципи всеохоплюючого прогресу, що викликало питання про межі розвитку науки та техніки. Свідоме відношення до подій минулого, свідоме переосмислення його помилок є безумовним чинником, який впливає на майбутній вибір людини.

У третьому розділі “Передумови становлення “нового” Осьового часу”, який складається із трьох підрозділів, розглядаються концепція глобалізації та теорія Постмодернізму як визначальні фактори історичного поступу суспільства на початку ХХІ століття. Проведений аналіз вищеназваних факторів підтверджує можливість “нового” Осьового часу історичного розвитку.

У підрозділі 3.1. – “Феномен глобалізації як чинник історичного поступу людства на сучасному етапі” – розглядаються передумови виникнення, перші прояви цього об’єктивного процесу, аналізуються прогнози різних вчених, які передбачали утворення співтовариства світового масштабу.

Показано, що початки глобалізації були виявлені К.Ясперсом при характеристиці подій Осьового часу. Перші глобалістичні тенденції періоду Осьового часу, які ґрунтувалися на спілкуванні, проявилися у діяльності конфуціанців та даосистів у Китаї, буддистів, індусів та джайнистів в Індії, зороастрійців в Ірані та грецьких філософів.

Обґрунтовано, що науково-технічний прогрес, інноваційні комунікативні засоби, інтенсивний розвиток світової економіки, стрімкий розвиток транспортних засобів стали матеріальними передумовами утвердження глобалістичних тенденцій ХХІ століття. Значними прискорювачами глобалізаційних процесів були наслідки погіршення екології планети, зміни в усвідомленні людиною свого положення в світі, у характері та змісті зв’язків між окремими особистостями, соціальними групами, народами та країнами.

Визначено, що на початку ХХІ століття термін „глобалізація” є зручним засобом висловлення думок різнофахових вчених стосовно переважної більшості аспектів людського існування. Кожен із них вбачає у цьому терміні певний сенс: для декого – це можливість вільного доступу до духовних цінностей різних культур, для інших – можливість пофантазувати на тему майбутнього розвитку економіки, екології, політики, культури, релігії, для третіх – привід для викладення своїх думок з приводу питань, які навіть опосередковано не належать до проблеми глобалізації.

Проводиться думка, що глобалізація постає як засіб боротьби проти нівелювання духовності, технократизації та інформатизації суспільства. Вирішуючи глобальні проблеми, люди досліджують не тільки власне становище у світі, а також й навколишню дійсність. Аналіз людиною свого становища у сучасному ситуативному контексті постає як прагнення звернутися до глибин своєї свідомості.

Обстоюється думка, що глобалізація є процесом об’єктивним, тобто таким, який не залежить від особи, або від групи осіб. Ґрунтуючись на об’єктивності глобалізації як процесу, потрібно визнати, що цей процес не можливо прискорити чи загальмувати, до нього необхідно пристосовуватись.

Зроблено висновок, що глобалізація є одним із найважливіших чинників розвитку суспільства на сучасному етапі історичного поступу людства. Існують два підходи до розуміння цієї проблеми: оптимістичний та песимістичний. Деякі вчені (наприклад, О.О.Гусейнов) розглядають цей процес як перспективний напрямок подальшого розвитку людської цивілізації. Інші, наприклад, А.Б.Вебер, вважають, що глобалізація є суттєвим фактором посилення стійкості світового авторитаризму. Автор відстоює думку, що глобалізація є об’єктивний та неоднозначний процес, який відзначається цілим рядом внутрішніх протиріч. Подолання цих внутрішніх протиріч постає як конкретне завдання для людини третього тисячоліття. До глобальних проблем сучасності належать: збереження енергоресурсів, проблема навколишнього середовища, нерівномірність економічного розвитку, охорона здоров’я, демографічний вибух.

У підрозділі 3.2. – „Постмодерн – універсальна ознака сьогодення” – проаналізовано становлення теорії Постмодернізму як однієї із моделей суспільного світосприйняття. Розглянуто передумови трансформації Модерну в Постмодерн.

Проводиться думка, що цю трансформацію найбільш адекватно витлумачує теорія постіндустріального суспільства, в основу якої покладено дослідження та розробки Д.Белла, З.Бзежинського, Д.Рісмана, М.Понятовського, А.Турена та ін.

Показано, що теоретики постіндустріального суспільства пропонують особливе бачення історичного розвитку людства, який можна охарактеризувати як трирівневий. Вони притримуються думки, що соціум протягом свого розвитку проходить три фази: доіндустріальне – аграрне, індустріальне, постіндустріальне або інформаційне. Визначено, що найбільш поширеними поняттями, які застосовуються для визначення нового рівня розвитку людства, є „постіндустріальне суспільство” та „інформаційне суспільство”. Постає питання: яке поняття найбільш повно характеризує ситуацію на початку третього тисячоліття? Проблемність цього питання підсилюється ще й семантичною близькістю запропонованих термінів: постіндустріальне суспільство є інформаційним, тому що вирішальним видом діяльності у такому суспільстві є інформаційна діяльність. У такому значенні „інформаційне суспільство” виявляє свою вичерпність у порівнянні із суспільством „постіндустріальним”. Автор притримується думки, що їхнім спільним недоліком є абсолютизація науково–технічної складової сучасності. В результаті такої абсолютизації поза суспільством залишаються духовні орієнтири, духовне життя суспільства взагалі.

Наголошується, що утвердження теорії Постмодерну як однієї із теорій суспільного розвитку передбачає відтворення індивідуальних рис людської особистості. Це стає можливим при застосуванні новітніх інформаційних технологій, які сприяють зменшенню залежності особистості від машини.

Зроблено висновок, що теорія постіндустріального суспільства найбільш повно розкриває методологічний інструментарій теорії Постмодернізму – однієї із теорій розвитку сучасного суспільства. Утвердження Постмодернізму передбачає становлення якісно нового типу особистості – людини Постмодерну. Постмодерністське світосприйняття приходить на зміну Модерну, який відзначається могутнім впливом механістичного Розуму на людську особистість. Становлення Постмодерну як теоретичної концепції сучасного розвитку суспільства та як типу світосприйняття розглядається як можливий прояв „нового” Осьового часу.

У підрозділі 3.3. – Глобалізація та Постмодерн як ознаки прояву “нового” Осьового часу на початку ХХІ століття” – розглядаються глобалістичні тенденції та Постмодерн як можливі прояви „нового” Осьового часу.

Проводиться думка, що на початку ХХІ століття суспільство постає у декількох вимірах: інформаційне та постмодерне. Перевага надається теорії Постмодерну, оскільки саме ця модель сучасного суспільства найбільш повно та адекватно визначає рівень змін сучасного суспільства. Окрім того, визначальним фактором становлення теорії Постмодернізму є не тільки застосування інноваційних технологій, але й зміна світоглядних позицій сучасної людини – людини Постмодерну.

Стверджується, що концепція глобалізації та теорія Постмодернізму зазначають перехід людства до нового рівня існування. Глобалістичні тенденції та постмодерністські світоглядні позиції сучасної людини є виразником її духовного поступу до гуманізму, свободи та волі. Це засвідчує масштабність якісних змін у свідомості кожного члена світового співтовариства.

Показано, що визначений К.Ясперсом феномен Осьового часу сприяв формуванню основ Модерну. Оскільки, як відомо, саме період Осьового часу відзначився становленням основних категорій мислення, свідомості, видів світосприйняття, усвідомлення меж світу та власного буття людини. Сформувався той тип людини, який, як переконує німецький вчений, існує й понині.

Обґрунтовуючи можливість „нового” Осьового часу, наголошується на відродженні духовності людини. Окрім того, грандіозні зміни відбуваються не тільки у світі, а й у самій людині. Людина по–новому оцінює межі власного буття: для людини доступний тепер увесь світ, вона здатна, використовуючи технічні засоби, без перешкод пересуватися у просторі та часі. Особливим видається переживання людиною граничних ситуацій.

“Новий” Осьовий час постає як цілком можливий наступний етап історичного розвитку суспільства. Підґрунтям такого припущення можна вважати існування різноманітних технологій, які уможливлюють якісні зміни людини. Мова йде про інформаційні технології, біотехнології, нанотехнології, тощо.

Найяскравішим проявом модифікованого Осьового часу можна вважати формування постмодерністської свідомості людини. Відхід від модерністських світоглядних позицій, повернення людини до усвідомлення власної суті є, важливим кроком вперед. Справді, вплив технократизованого Розуму на окрему особистість та на суспільство взагалі, постає як неорабство, в яке потрапила людина, захоплено використовуючи технічні засоби задоволення потреб. Звільнення від пут технократизму було спровоковано самою людиною. Техногенні катастрофи, ілюзорно абсолютна надійність техніки, обмеженість природо–сировинної бази сприяли осмисленому, новому сприйняттю власного стану в світі.

Зроблено висновок, що на початку ХХІ століття людське суспільство переходить на новий рівень існування. Цей перехід конституюється в межах утвердження глобалістичних тенденцій суспільства та трансформації Модерну в Постмодерн як однієї із моделей суспільного світосприйняття. На сучасному етапі історичного розвитку “новий” Осьовий час постає як цілком можливий етап розвитку людської історії. Початком “нового” Осьового часу пропонується вважати формування основ постмодерністської свідомості, які визначають якісно інший тип особистості. Це проявляється перш за все у переосмисленому застосуванні надбань науково–технічного, суспільно–політичного прогресу – спадщини Модерну, прагненні відродити основи власної духовності та моральності, постмодерністському усвідомленні неперехідності гуманізму, демократичних засад суспільства та свободи, розвитку всепроникаючої комунікації, становленні відкритого співтовариства націй.

Дослідження ознак та передумов становлення “нового” Осьового часу на сучасному етапі історичного поступу суспільства визначає евристичне та методологічне значення концепції Осьового часу К.Ясперса.

ВИСНОВКИ

Проаналізований у дисертаційному дослідженні соціально-філософський характер концепції Осьового часу як головного складника оригінальної філософської системи К.Ясперса, дозволяє конкретизувати результати дослідження у наступних положеннях:

Згідно із дослідницькими завданнями, на підставі змістовного аналізу концепцій М.Я.Данилевського, А.Тойнбі, О.Шпенглера, які характеризуються як циклічні та вирізняються цивілізаційним підходом, визначено, що лінійний характер історичного поступу людства, запропонований та обґрунтований К.Ясперсом є більш раціональним.

У ході дослідження доведено, що феномен Осьового часу історії та Філософська віра постають як визначальні фактори лінійності історичного процесу. Феномен Філософської віри є основою для доведення Ясперсом можливості Осьового часу історії. Філософська віра постає як спосіб вирішення співсумісності розуму та екзистенції, що об’єднує, а не роз’єднує суспільство.

2. Аргументовано, що екзистенційна філософія мала вирішальний вплив на формування філософської системи К.Ясперса: аналізуючи історичний поступ німецький вчений акцентує також увагу на ролі та місці людини в історичному процесі. Враховуючи концепції екзистенційної філософії Кіркегора, погляди Канта та Гегеля, Ясперс обґрунтовує власну концепцію, ознакою якої є гуманістичність.

У ході дослідження показано, що обґрунтувавши феномен Осьового часу як початок історії, К.Ясперс структурує історичний процес. Він визначає період, який передував подіям Осьового часу, як доісторію. Доісторичний період характеризувався біологічним становленням людини, початком використання знарядь праці, вогню та прирученням звірів. Події післяосьового періоду історії відзначалися становленням історії народів, які змогли трансформуватися, відповідно до вимог Осьового часу. Саме протягом післяосьового періоду історичного розвитку відбулося становлення певних рис західного типу свідомості: раціоналізації, винахідництва та усвідомлення світу як певної даності. Саме ці риси сприяли інтенсивному науково–технічному розвитку та формуванню загальносуспільного прогресу.

Визнаючи переваги Заходу в розвиткові науки та техніки та в формуванні всезагального прогресу, К.Ясперс не надає виняткового значення народам Заходу у формуванні історичної картини. Для нього усі народи, які здійснили прорив Осьового часу, є виключно важливими для розвитку загальної картини історичного поступу людства. Він наголошує на відсутності пріоритету того чи іншого народу чи континенту у формуванні картини єдиної історії.

Зроблено висновок, що сучасна К.Ясперсу історична епоха створена європейським прогресом та раціональністю. ХХ століття охарактеризоване вченим як епоха техніки та початків глобалізації. Вчений розглядав техніку та науку як чинники, які справили грандіозний вплив на формування історичної ситуації ХХ століття. Окрім того, перевага технічного фактору у суспільстві призводила до утвердження апарату забезпечення та перетворення народу в маси. Поряд із проблемою становлення апарату забезпечення та нівелювання народу до рівня мас, ХХ століття, на думку К.Ясперса, постає як епоха утвердження нігілізму, який стає новою соціальною релігією, сприяючи швидкому перетворенню людини в маси. Користуючись термінологією постмодерністської теорії розвитку історії, можна визначити епоху ХХ століття як апогей Модерну

3. На основі аналізу критичних зауважень щодо обґрунтованих Ясперсом складників концепції історичного розвитку людства визначено, що Л.С.Гумільов, С.Айзенштадт та Ян Асман неоднозначно сприйняли напрацювання мислителя у царині філософії історії. Так, Л.С.Гумільов, який принципово не сприймав екзистенціалізм як філософський напрямок, критично характеризував концепцію Осьового часу, використавши власну концепцію етногенезу. Критиці Гумільов піддав також „Філософську віру”. На думку вченого, цей феномен філософсько – історичної концепції К.Ясперса негативно впливає на етнос, в якому вона існує. Поява Філософської віри у етногенезі засвідчує перехід від підйому до акматичної фази, її утвердження супроводжується обскурацією. Проте, вчений зробив висновок: якщо запропонований К.Ясперсом механізм виникнення, розвитку та утвердження Філософської віри діє, то Осьовий час потрібно розглядати не як єдиний Осьовий час історії, а як явище, що періодично повторюється в усіх великих процесах етногенезу.

С.Айзенштадт та Ян Асманн розглядали концепцію Осьового часу Ясперса позитивно: вони віддали належне прагненням Ясперса вибудувати власну філософсько – історичну систему шляхом обґрунтування концепції Осьового часу.

4. На основі порівняльного аналізу поглядів М.П.Іванова, Р.Г.Дугіна, К.З.Акопяна, А.А.Зіновієва, Ю.В.Яковця визначено, що глобалізація як об’єктивний процес є характерною рисою історичного поступу на початку ХХІ століття та загальним планетарним рухом людської цивілізації.

Аргументовано, що глобалізація є наслідком технологічного та економічного розвитку людства. Це, в свою чергу, сприяє перетворенню технічного та економічного розвиту на політику та на ідеологію світу, який розвивається. Таким чином можна визначити, що технологічний прогрес, інформаційна революція, інтенсивне зростання світової економіки, стрімкий розвиток транспортних засобів стали матеріальними передумовами, які призводять до утвердження глобалістичних тенденцій сучасного ХХІ століття. Значними прискорювачами глобалізаційних процесів є наслідки, спричинені погіршенням екології планети, важливими перемінами демографічного плану, змінами в усвідомленні людиною свого положення у світі, у характері та змісті зв’язків між окремими особистостями, соціальними групами, народами та країнами. Зростання значення міжнародних зв’язків, розвиток економічної взаємозалежності країн, створення єдиних стандартів життя та спільних ідеологій розглядається як можливе підтвердження процесу глобалізації. Глобалізація є безумовно важливим чинником розвитку на сучасному етапі історичного поступу людства. Окрім того, подолання внутрішніх протиріч цього процесу постає як конкретне завдання для людини третього тисячоліття.

5. Здійснено аналіз передумов трансформації Модерну в теорію Постмодернізму. Аргументовано, що теорія постіндустріального суспільства найбільш повно розкриває методологічний інструментарій теорії Постмодернізму – однієї із теорій розвитку сучасного суспільства.

Зроблено висновок, що трансформація модерністського світобачення у Постмодерн відбувалася паралельно з утвердженням глобалістичних тенденцій, які постали ще наприкінці ХХ століття. Формування постмодерністського світобачення пропонує вивільнення людини від впливу технократизованого розуму. Це дає можливість повернутися до індивідуального та своєрідного в людині, що характерне для кожного члена суспільства. Утвердження постмодерністських тенденцій у всіх сферах буття людини може бути запобіжним заходом проти розвитку тоталітаризму у всіх його проявах. Постмодерн виступає проти абсолютизації та утвердження привілегійованого стану будь – якого знання, у контексті сьогодення – проти тотального наступу інформаційних технологій. Не зважаючи на гегемоністичні намагання інформаційних технологій, спроби підпорядкувати єдиному центру засоби масової комунікації сьогодні переживають поразку. Справа у тому, що модерністське світобачення не є визначальним у сучасних умовах: світ втратив ієрархічність системи та імперативність будь – якого центру.