КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КОТЛЯРОВА Тетяна Олександрівна

УДК 246.3:130.123:94(47)"9/16"

ІКОНОБОРСЬКІ ІДЕЇ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ

КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ:

РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ АСПЕКТ

09.00.11 – релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства

Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент

САРАПІН Олександр Васильович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра релігієзнавства.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук,

САГАН Олександр Назарович,

Секретаріат Президента України,

науковий консультант Президента України;

кандидат філософських наук, доцент

ЧЕКАЛЬ Людмила Анатоліївна

Київський національний університет

технологій та дизайну,

кафедра філософії та культурології.

Провідна установа – Національний університет

"Києво-Могилянська Академія",

кафедра філософії та релігієзнавства, м. Київ.

Захист відбудеться "26" грудня 2005 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 в Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка:

м. Київ-01033, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "25" листопада 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О. Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процес формування культурних цінностей на теренах незалежної України важко уявити без поглибленого вивчення і освоєння багатогранної духовної спадщини минулого. В умовах національно-культурного і духовного відродження України особливо актуальним стає долучення до тих цінностей минулого, що сприяли поступовому оформленню вітчизняної православної традиції, своєрідність якої зумовлена була переважно її ідейним зв’язком з візантійською культурою.

Візантійський вплив, зокрема, простежується у сприйнятті і культивуванні іконошанування, формування якого зазнало істотної трансформації та адаптації ще у духовному житті Київської Русі. При цьому неможливо зрозуміти своєрідність традиції іконошанування без вирішення проблеми іконоборських впливів. Саме іконоборські ідеї та уявлення усунули надмірну формалізацію у шануванні ікон і сприяли остаточному утвердженню та виокремленню у християнському світі феномену українського православ’я. З іншого боку, іконоборські тенденції спричинили появу єресей та опозиційних рухів у вітчизняній історії. Отже, іконоборство постає досить складним історико-культурним феноменом.

У дослідницькій літературі цей феномен викликав неоднозначні, а подекуди навіть суперечливі міркування і оцінки. Наукові дискусії стосовно його виникнення, розвитку, суті та богословських витоків тривають й нині. Багато істориків, філософів і богословів розкривали у своїх творах основні причини зародження іконоборства, його подальший розвиток та зв’язок з єретичними напрямками. Проте дослідники здебільшого розглядали це явище як таке, що було присутнє лише в історії Візантії та пізніше в епоху Реформації у Західній Європі. Натомість проблему іконоборських впливів на духовне життя Київської Русі можна охарактеризувати як недосліджену.

Донедавна залишаючись “білою плямою” у вітчизняній історії, історії філософії та релігієзнавстві, дана проблема не одержала ще належної розробки у релігієзнавчій літературі. Це також стосується і дослідження витоків, змісту та характеру іконоборських уявлень на Русі. Їх аналіз є важливим для зміцнення основ української духовності, для розуміння історії складних політичних відносин між державою та церквою, а також для вивчення стосунків між різними релігійними течіями у незалежній Україні з метою запобігання міжконфесійних протистоянь.

У дослідницьких колах побутує думка щодо визначальної ролі в історії вітчизняної культури феномену ісихазму. Проте варто зазначити, що його вплив на духовне життя Русі врівноважувався все-таки іконоборськими ідеями. Тобто елементи гуманізму могли з’явитися також і в ході іконоборських актів, що мали місце в історії Київської Русі та Московської держави. У зв’язку з цим виникає потреба ґрунтовного аналізу розуміння ідей києворуського і московського іконоборства.

Актуальність окресленої проблеми також зумовлюється необхідністю наукового узагальнення духовного досвіду християнства на Русі, поглибленого вивчення явища іконоборства та особливостей його впливу на розвиток духовності як у Київській Русі, так і в Московській державі. У зв’язку з цим досить показовою є реконструкція виявів іконоборства на підставі аналізу тих заходів, що проводилися Руською православною церквою з метою захисту ікон. З іншого боку, компаративне висвітлення змісту і характеру іконоборських уявлень та ідей дозволяє виявити ідентичність у розвитку християнської традиції Русі.

Джерельною базою дисертаційного дослідження є богословські твори візантійських авторів: “Три слова на захист іконошанування” Іоана Дамаскіна, “Послання до Платона про вшанування ікон. Перше спростування іконоборців. Друге спростування іконоборців. Третє спростування іконоборців” Феодора Студита. У дослідженні використовувалися історико-літературні пам’ятки: “Києво-Печерський патерик”, “Повість врем’яних літ” Нестора-літописця. З метою дослідження практичного іконоборства залучалася церковно-юридична література: “Рязанська кормча” 1284р., “Єфремівська кормча” ХІІ-ХІІІ ст., “Варсонофієвська кормча” ХІV ст. Особливо ретельно дисертанткою вивчалися такі літературно-полемічні твори як: “Послання Феодосія Печерського про віру варязьку”, “Слово про ідолів” св.Григорія, “Пам’ять і похвала князю руському Володимиру” Іакова Мніха, “Повчання проти стригольників” єпископа Стефана Пермського, “Послання в Псков проти стригольників” митрополита Фотія, “Еллінський літописець” переписаний Іваном Чорним у 1485р., “Послання Новгородському митрополиту Зосімі” архієпископа Геннадія, “Послання єпископу Ніфонту Суздальському” і “Послання іконописцю” Йосипа Волоцького.

Крім того, авторка у дисертаційному дослідженні спирається на історичні, філософські та богословські твори, зокрема на праці з онтологічної, антропологічної та гносеологічної проблематики. Під час аналізу відповідної літератури і вирішення поставлених завдань виникла потреба звернутися до праць українських і російських філософів: М.Поповича, В.Крисаченка, М.Заковича, Л.Конотоп, В.Лубського, О.Сагана, В.Бондаренка, М.Громова, О.Замалєєва, Б.Меліоранського, та інших. Вагоме підґрунтя при з’ясуванні причин виникнення і поширення явища іконоборства в історії Руської церкви створюють праці видатних істориків: М.Брайчевського, П.Толочка, Ю.Павленка, І.Огієнка, К.Успенського, Б.Рибакова, Я.Лур’є, М.Тихомирова, Д.Ліхачова, В.Буганова тощо. Для розуміння ж закономірностей становлення і розвитку духовної культури на Русі мають значення роботи українських філософів В.Зеньковського, В.Горського, І.Огородника, Ю.Завгороднього, Л.Чекаль, Т.Горбаченко, В.Зоца, В.Козленка, Г.Середи та інших. Дослідження явища іконоборства також неможливо уявити без вивчення богословського та естетичного значення феномену православної ікони. Серед дослідників в цьому напрямку слід відзначити С.Булгакова, Є.Трубецького, Я.Креховецького, В.Лєпахіна, В.Ярему, С.Аверінцева, В.Бичкова, Ю.Калініна, Д.Степовика тощо. Більшої об’єктивності дослідженню надало звернення до принципових положень праць дореволюційних російських філософів, істориків, літературознавців, мистецтвознавців та досліджень сучасних богословів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах теми “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” (номер державної реєстрації – 01БФ041-01) філософського факультету Київського національного університету імені Т.Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є вивчення особливостей функціонування явища іконоборства на Русі у різні історичні періоди (Київський та Московський).

Досягнення визначеної мети у дисертаційній роботі передбачає необхідність вирішення таких завдань:

довести факт існування іконоборства у Київській Русі та проаналізувати зовнішні й внутрішні чинники, що сприяли розвитку іконоборських уявлень;

відзначити особливу роль чудотворної ікони у попередженні іконоборських виявів та боротьбі з ними у процесі християнізації Русі;

визначити види і форми іконоборських акцій, що мали місце на руських землях;

з’ясувати іконоборську мотивацію єретичних рухів ХІV – XVІ cт. стригольників і жидовілих та властивого їм несприйняття ікон;

довести наявність спільних тенденцій у розвитку києворуського і московського іконоборських процесів;

розкрити теоретичне і практичне значення наслідків цих процесів в історії та філософії України і Росії.

Об’єктом дисертаційного дослідження є іконоборство як культурно-історичний феномен.

Предметом дисертаційного дослідження є іконоборські ідеї та уявлення у культурному середовищі Київської Русі і Московської держави.

Методи дослідження. При вирішенні поставлених завдань авторка виходить із загальних методологічних принципів наукового дослідження. Це, зокрема, принцип історизму, застосування якого зумовлює необхідність розкриття явищ виникнення та розвитку іконоборських ідей і уявлень на Русі в їх хронологічній послідовності та процесуальності.

У відповідності з поставленими у дослідженні завданнями було використано методи компаративістики, аналізу, синтезу та аналогії. Відтак компаративний підхід передбачає, з одного боку, зіставлення візантійських і давньоруських іконоборських виявів, а з іншого – виявлення спільного і відмінного в іконоборських процесах Київської Русі і Московської держави.

Використання авторкою цих методів ґрунтується на загальнонаукових принципах об’єктивності, світоглядного плюралізму, гуманізму, системності, діалектики, а також специфічно релігієзнавчих принципах: толерантності та конфесійної неупередженості.

Наукова новизна отриманих результатів. У дисертації авторка дослідила і на значному фактологічному матеріалі довела, що явище іконоборства існувало не лише в Московській державі, але і в Київській Русі з часів її християнізації. У ході дослідження було здійснено релігієзнавчий аналіз різноманітних іконоборських акцій, які мали місце на Русі, та встановлено, що наслідки іконоборських рухів простежуються і в подальшій історії України та Росії. Їх вплив помітно відчутний у сучасному духовному житті української спільноти.

Проведене дослідження дало можливість обґрунтувати низку положень, що відрізняються науковою новизною:

доведено, що іконоборські уявлення у Київській Русі існували і поява їх була викликана, по-перше, єретичними впливами, що пов’язані переважно з ідейними рухами Візантії та Болгарії: аріанством, маніхейством, павлікіанством, богомільством, а по-друге – пропагуванням іконоборських ідей на Русі іудеями, вихідцями з Хазарського каганату та негативним ставленням до ікон з боку давньоруського населення у зв’язку з особливим тлумаченнями слов’янами-язичниками образу;

арґументовано, що поширення на Русі чудотворних ікон, з одного боку, сприяло наверненню язичників до християнства, а з іншого – стало формою протидії іконоборським акціям, про що свідчать давньоруські писемні джерела, описуючи чудесну допомогу ікон та їх захист саме від виступів святотатців;

виявлені особливості синкретизації іконоборських ідей з місцевими віруваннями та уявленнями Русі, які на рівні буденної свідомості набувають ознак практичного іконоборства. Серед поширених на побутовому рівні різновидів іконоборства дисертанткою виокремлено іконоспалення та іконорозбійництво;

встановлено, що в іконоборських уявленнях стригольників (XIV ст.) прослідковується вплив обрядовір’я, але в цілому іконоборські риси цього єретичного напрямку були зумовлені його антицерковним характером. Натомість іконоборство в ідеології новгородсько-московських єретиків (ХV – ХVІст.) відрізнялось відчутним радикалізмом, а вчення деяких провідних діячів цього руху (Федора Куріцина, Івана Чорного, Вассіана Патрикєєва, Феодосія Косого) можна порівняти з реформаційним рухом на Заході;

доведено наявність спільних тенденцій у розвитку києворуського і московського іконоборських процесів, а саме: критика ідолопоклонства, що стала загрозою для іконошанування; філософсько-релігійні та єретичні впливи, які несли у собі іконоборські ідеї; засилля обрядовір’я, фанатичні зловживання і зростання власного вільнодумства; неосвіченість і необізнаність духовенства та мирян у питаннях православного вчення порівняно з єретиками;

з’ясовано, що наслідки іконоборських процесів в історії та філософії України і Росії мають теоретичне і практичне значення. Адже іконоборська полеміка спричинила необхідність визначення феномену православної ікони, теоретичного обґрунтування питань церковного мистецтва та створення власного богословського твору про іконошанування ("Послання іконописцю" преподобного Йосипа Волоцького). Практичне значення полягає, насамперед, в усвідомленні важливості поширення освіти і у піднесенні богословського рівня білого духовенства.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Виконане дисертаційне дослідження дає можливість поглибленого вивчення історії іконоборських уявлень та ідей на Русі для більш адекватного розуміння специфіки християнської традиції. Результати дослідження можуть бути використані при вивченні явища іконоборства у подальшій історії руської православної церкви на території України і Росії. Основні напрямки дослідження дають поштовх до майбутніх наукових розробок, більш детальнішого вивчення філософії іконоборства. Отримані результати можуть стати підґрунтям для всебічного осмислення формування вітчизняної культури у процесі її духовного відродження.

Матеріали дисертації можуть бути використані при вивченні вузівських курсів релігієзнавства, історії, а також спецкурсів, спецсемінарів, при написанні курсових і дипломних робіт та в подальшій розробці наукових проблем з релігієзнавства та історії.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни одержані дисертанткою самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались та доповідалась на аспірантських семінарах і щорічних міжнародних наукових конференціях студентів, аспірантів та викладачів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченко “Дні науки” у 2002 та 2003 рр., “Шевченківська весна” у 2003 р., “Людина – Світ – Культура” у 2004 р.

Матеріали дисертаційного дослідження були використані при підготовці до семінарських занять з курсів “Релігієзнавство”, “Історія світової релігієзнавчої думки”. Його висновки обговорено на теоретичних семінарах кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Т.Шевченка.

Публікації. Основні висновки та результати, сформульовані у дисертації, викладені в чотирьох статтях у фахових наукових виданнях та тезах виступів на чотирьох наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження зумовлені логікою дослідження, яка випливає з поставленої мети і головних завдань. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що містить 325 найменувань. Дисертація містить 170 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, показано зв’язок роботи з науковими програмами, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано його мету та головні дослідницькі завдання, вказано на теоретико-методологічні засади й джерельну базу дослідження, розкрито його наукову новизну, а також теоретичне і практичне значення, описано форми апробації дослідження та його структуру.

У першому розділі “Аналітичний розгляд дослідницької літератури з проблем іконоборства” подається загальний стан теоретичної розробки проблеми іконоборства.

У дослідницькій літературі даний феномен розглядається з різних позицій – історичної, релігієзнавчої, філософської, соціально-політичної, культурологічної тощо. Історіографія іконоборства чітко вказує на те, що цей феномен упродовж віків не втрачає своєї актуальності і, відповідно, потребує особливої уваги та ретельного аналізу. Принагідно зауважимо, що тлумачення явища іконоборства у різноманітних теоретичних дослідженнях є неоднозначним і потребує уточнення. Тому авторка дисертаційного дослідження, враховуючи особливості потрактування терміну “іконоборство”, дає цьому феномену власне визначення: іконоборство – це комплекс уявлень та ідей, які ґрунтуються на несприйнятті ікон, зображення Христа, ангелів, святих, мощів тощо і супроводжуються відповідними практичними діями.

З метою з’ясування перших виявів іконоборства у християнському світі та визначення їх суті дисертантка звертається до праць таких дослідників як А.Безансон, Я.Пелікан, В.Болотов, М.Бібіков, М.Сюзюмов, А.Дворкін, Я.Креховецький, В.Лєпахін та інші. У цих дослідженнях здійснюються спроби встановити дохристиянське коріння даного феномену, подаються свідчення про іконоборські течії, що відносяться до доби раннього християнства, та аналізуються події, пов’язані з історією іконоборських суперечок до VIII століття.

Оскільки найбільшої гостроти набула боротьба проти ікон у Візантії з VIII по ІХ ст., то особливо важливим і необхідним для дисертантки стало дослідження багатьох праць, присвячених саме цим подіям. Зокрема серед зарубіжних дослідників візантійський період іконоборства вивчали Ш.Монтеск’є, Г.Герцберг, А.Гарнак, А.Тойнбі, А.Грабар, Г.Острогорський та інші. Особливо ретельно досліджувалося явище іконоборства у VIII-ІХ ст. російськими вченими М.Смірновим, Б.Меліоранським, Г.Флоровським, В.Васильєвським, Л.Успенським, І.Андрєєвим, К.Успенським, Б.Горяновим тощо. Таким чином, в історіографії візантійського іконоборства знайшли відбиток усі напрямки історичної думки, а у запропонованих вченими концепціях яскраво віддзеркалюється вплив подій та ідей, зумовлених їх трактуванням у світогляді різних епох.

У цілому проблемою, іконоборства займалося багато вчених, проте у дослідницькій літературі цей феномен, головним чином, розглядається як такий, що був присутній лише в історії Візантії та пізніше в епоху Реформації у Західній Європі. Як наслідок – недостатнім є вивчення функціонування цього феномену в країнах Східної Європи (у тому числі й на Русі). Зокрема серед тих дослідників, які з’ясовували лише деякі аспекти впливу іконоборських ідей на Русі, відзначено В.Іконнікова, Ф.Терновського, П.Кудрявцева, М.Кондакова, М.Левченка, О.Клібанова, Н.Казакову, Я.Лур’є, В.Зоца. При цьому об’єктом досліджень переважно є іконоборські уявлення, які потрапили на Русь разом із християнством, розвивалися і набували тут своєрідного характеру.

При дослідженні іконоборських уявлень на Русі дисертантка зважала й на те, що поширення їх здійснювалося в умовах напруженої боротьби християнства із язичництвом та єресями. Тому нагальною потребою було звернення авторки до цілої низки наукових праць таких дослідників, як Н.Гальковський, Б.Павлович, Б.Рибаков, М.Попович, О.Рапов, Г.Носова, котрі вдавалися до аналізу співвідношення язичницьких і християнських світоглядних принципів на Русі. Над проблемою зовнішніх єретичних впливів, що потрапили у духовне середовище Русі, працювали також дослідники: С.Князьков, А.Веселовський, Є.Анічков, М.Сперанський, М.Тихонравов, Ф.Успенський, Д.Іловайський, А.Карташев, Б.Флоря та інші.

У другому розділі “Іконоборські впливи в Київській Русі: їх витоки, особливості сприйняття та наслідки”, який охоплює три підрозділи, з’ясовано питання щодо існування іконоборських уявлень у Київській Русі: їх історичні витоки, шляхи проникнення та поширення, можливість сприйняття ікон як священних предметів, роль чудотворної ікони та перші спроби іконоборства на Русі.

У підрозділі 2.1. “Історичні витоки та можливі шляхи проникнення іконоборських уявлень на територію Київської Русі” акцентується увага на проблемі походження іконоборських уявлень у складі багатьох єретичних учень, що потрапляли на Русь разом із християнством. У зв’язку з цим важливо наголосити на ролі Кримського півострова, де було чимало грецьких колоній і який став місцем заслання інакомислячих – тих, що не погоджувалися із вченням ортодоксальної церкви. Відтак у VIII - ІХ ст. півострів був притулком для шанувальників ікон під час іконоборства у Візантії, а після перемоги іконошанування в Криму намагалися знайти порятунок деякі іконоборці (наприклад, павлікіани). Тому з Візантії через Крим єретичні вчення, що містили інколи й іконоборські ідеї, потрапляли згодом на Русь. Проте подібні впливи проникали не лише з кримських володінь Візантії, але й з боку Подунав’я, Болгарії і знищеної на початку Х ст. Великої Моравії. Серед основних єретичних рухів, що здійснили значний вплив на формування іконоборських уявлень на Русі, відзначено аріанство, маніхейство, павлікіанство, богомільство.

Встановлено, що іконоборські уявлення у складі різноманітних єретичних вчень потрапляли на Русь через мандрівників, подорожуючих іноземців та паломників. Зокрема серед цих багаточисельних іконоборських єресей авторка особливої уваги надає болгарському богомільству. Адже саме воно найбільше сприяло оформленню давньоруського вільнодумства і поширенню іконоборських уявлень. Вплив богомільських ідей на духовні процеси Київської Русі збігається з введенням християнства, коли існували відповідні умови для сприйняття та засвоєння як ортодоксальних, так і єретичних (в т.ч. іконоборських) ідей. З часом загострення суспільно-політичних суперечок на Русі у ХІ–ХІІ ст. створювало сприятливий ґрунт для діяльності єретиків. Наприклад, богомільську єресь на руській землі намагалися розповсюджувати ченці Адріан Скопець (у 1004р.) і Дмитро (у 1123р.).

Зазначено, що на Русі богомільство у деякій мірі наблизилося до світогляду язичницьких волхвів, про що свідчать літописні фрагменти “Повісті врем’яних літ”. Жерці та волхви у Київській Русі були вороже налаштовані по відношенню до християн і часто організовували народні повстання. Повстати на чолі з волхвом означало розпочати боротьбу з церквою, зі священиком, з християнськими догматами та обрядовістю (в т.ч. іконошануванням).

У підрозділі дисертантка з’ясувала також впливи елементів іудаїзму в релігійному середовищі Київської Русі, адже іудеї теж заперечують шанування ікон. У зв’язку з цим відзначено важливу роль хазарського періоду в давньоруській історії та походження іудейського елементу в києворуській культурі завдяки слов’яно-єврейським зв’язкам ІХ – Х ст. Авторка, оперуючи історичними джерелами, наводить факти запеклої боротьби руського народу проти євреїв та їх звичаїв (1113р.). Крім того, саме в цей період київські євреї різко виступали проти християнства. Тому на Русі, окрім єретиків, іконоборцями могли бути і більшість іудеїв. Підсумовуючи вплив релігійних єресей на формування та поширення іконоборських уявлень у Київській Русі, не варто стверджувати про домінанту того чи іншого єретичного вчення. Русь швидше виступала як відкрите суспільство, що вбирало все необхідне з матеріальної та духовної культури сусідніх держав, а також внаслідок своєрідної синкретизації язичницьких вірувань з християнством.

У підрозділі 2.2. “Розуміння “образу” у слов’ян та можливість сприйняття ікон як священних предметів в Київській Русі” запропоновано визначення поняття “ікона” або “образ” в сучасній інтерпретації, у рамках ортодоксального християнства та в релігійних уявленнях слов’ян з метою встановлення можливості сприйняття руськими язичниками зображень на іконах. З’ясовано, що в сучасному розумінні слово “ікона” закріпилося за священним зображенням та предметом культу і поклоніння, а слово “образ” частіше слугує для означення абстрактного духовного уявлення про предмет чи явище. В ортодоксальному християнстві поняття “ікона” та “образ” тотожні і пов’язані з найважливішими подіями у біблійній історії: сотворінням людини, її гріхопадінням та зміною образу Божого у людині через Христа, шляхом Боговтілення. Для з’ясування поняття “образу” у релігійній свідомості язичників авторка виходила з уявлень давніх слов’ян про тіло, душу та загробне життя. Встановлено, що для слов’янина-язичника термін “образ” означає “образ людини” як соціальної істоти. Коли ж людина помирає, її образ втрачається. Для язичників світ покійників був безликим. Таким чином, можливість сприйняття язичниками православних ікон або мощів як священних предметів було навряд чи прийнятним для їх релігійної свідомості, незважаючи на притаманне їм широке поклоніння власним культовим предметам. При цьому дисертантка акцентує увагу саме на недостатньому розумінні важливості споглядального та богословського значення ікони для народу в силу діаметрально протилежних релігійних уявлень християн та язичників. Багато фактів вказують на те, що богословське осмислення сприйняття і шанування ікон, що набуло вдосконалення під час іконоборських процесів у Візантії, не стало поширеним явищем на Русі, а існувало лише у середовищі освічених християн. Особливо це стосується віддалених від центру земель Київської Русі, де переважало язичництво.

У підрозділі 2.3. “Роль ікони в утвердженні християнства на Русі та перші спроби іконоборства” розглянуто проблему взаємовідносин між язичниками та християнами у Київській Русі, визначено роль ікони (в т.ч. чудотворної) в утвердженні християнства та в запобіганні іконоборським виступам, за допомогою фактичного матеріалу здійснено реконструкцію перших спроб іконоборства на Русі.

У підрозділі констатовано, що період християнізації на Русі був досить складним і довготривалим. Антивізантійські та антицерковні настрої, що супроводжувалися в першу чергу протистоянням з боку язичництва, були достатньо сильними і перешкоджали запровадженню християнства. Крім того, для навернення язичників до нової віри вкрай необхідним було застосування сильних засобів впливу на народні маси, які були б могутнішими за чари волхвів та чаклунів. Очевидно лише православні ікони могли мати таку силу, особливо чудотворні образи, які спочатку привозилися з Візантії, а пізніше дивовижним чином “являлись” на Русі. Найбільш вірогідно, що особливе сприйняття населенням Київської Русі саме чудотворних ікон виникло в результаті трансформації християнства під впливом східнослов’янського дохристиянського світогляду, який продовжував існувати в руській культурі протягом усього середньовіччя. Адже ніщо так не притягувало і не вражало просту руську людину у повсякденному житті як диво від ікони. Слов’янин-язичник міг розраховувати у своєму житті лише на диво, отримане від волхва. Тому волхви як верховні жерці, особи, що виконували провідну роль у збереженні ритуальних процесів та хранителі язичницьких вірувань, що виступали проти християнства, вороже ставилися до чудотворних ікон.

Авторка відзначає, що на Русі мали місце спроби наруги над культовими предметами. Пошкодження хрестів та ікон, надрізання та надписи на стінах розумілися як святотатство. Київська Русь хоча й прийняла вчення про ікони разом з іншими догматами православної церкви, проте не уникнула практичного іконоборства. Про це свідчать факти різання, відщипування, розсічення священних предметів та написання на стінах церков неблагочестивих висловлювань. З метою боротьби із явищами наруги над християнськими культовими предметами Руська церква у своїх доповненнях до Статуту Володимира надавала право на переслідування святотатців. Про наявність фактів іконоборства та святотатства на Русі свідчать і церковно-юридичні пам’ятники, зокрема Кормчі книги.

Важливим у ході дисертаційного дослідження стало виявлення деяких фактів, що свідчать про знайомство на Русі з іконоборськими ідеями. Зокрема у словнику давньоруської мови слова “иконожьгъчи, “иконоразбиици, “иконоразбитель” стоять поряд зі словом “иконоборьц”. Словник, у свою чергу, посилається на Рязанську Кормчу 1284р., Єфремовську Кормчу ХІІ ст. та Варсонофієвську Кормчу ХІVст., де “иконожьгъчи” тлумачиться як єретики-іконоборці, що спалювали ікони, а поняття “иконоразбиици” та “иконоразбитель” вказують на осіб, що руйнують ікони. Однак всі згадані назви іконоборства, що існували у давньоруській мові, а відтак і в духовному середовищі Київської Русі, хоч і різні за формою але схожі між собою за значенням. Дисертантка вважає, що зазначені давньоруські назви були фіксацією виявів практичного іконоборства на Русі, від якого, очевидно, і мали своє походження. Якщо у Візантії боротьба проти ікон носила яскраво виражений ідейний (богословсько-догматичний) характер, то у Київській Русі вона у більшості випадків існувала на побутовому рівні. Тому у Візантійській імперії частіше вживався термін “іконоборство”, а в києворуських землях більш зрозумілим було засудження іконоспалення та іконорозбійництва. Поняття “іконоборство”, що використовувалося як означення певних дій безпосередньо спрямованих проти ікон та православ’я, частіше зустрічається в руській літературі починаючи з ХІV ст.

У розділі 3 “Ідеї іконоборського руху та їх наслідки у духовному житті Московської держави”, що складається з двох підрозділів, проаналізовано подальший розвиток іконоборських уявлень на Русі у ХIV – XVI ст. в таких єретичних рухах, як стригольництво та жидовілі, а також визначено вплив іконоборських ідей на формування руського іконопису та трансформацію православ’я.

Підрозділ 3.1. “Виникнення іконоборських уявлень в єретичних вченнях стригольників у ХIV – XVст.” присвячено з’ясуванню наявності іконоборських ідей у вченні новгородсько-псковської єресі стригольників. Багато дослідників намагалися встановити походження цього руху та можливі зовнішні єретичні впливи, які стали основою для його виникнення в руській історії. Дисертантка дійшла висновку, що єресі стригольників не вдалося уникнути впливу багатьох єретичних течій і серед її складових елементів можна назвати язичницькі, богомільські, караїмські, протестантські тощо, однак стригольництво було самобутнім явищем на Русі зі своїми ідеями та специфічними рисами. Відзначено, що єресь стригольників не мала чітко окресленої системи, об’єднувала людей з неоднаковими поглядами щодо критики церковної ідеології і утворювала різноманітні напрямки. Серед основних стригольницьких течій слід виділити ті, що відзначалися поміркованим ставленням до церкви і визнавали православні храми. Але водночас існував лівий радикальний напрямок, прибічники якого заперечували церкву, її догмати та обряди. У ході дослідження встановлено, що саме у середовищі крайнього лівого напрямку стригольників розвивалися іконоборські ідеї.

Авторка особливо акцентує увагу на тому, що до іконоборських виступів єретиків спонукали й внутрішньо-церковні причини, зокрема різноманітні зловживання християн, які вшановували ікони з особливим фанатизмом не у православному розумінні. Доволі поширеними були різні відхилення від ортодоксального шанування ікон, які частково давали підставу іконоборцям заперечувати всю іконографію. Таке неправославне ставлення до ікон (інколи просто язичницьке) з боку різноманітних вільнодумних течій, що пізніше переростали в іконоборські рухи, становило загрозу для Руської церкви.

На підставі свідчень Новгородського літопису з’ясовано, що перші спроби іконоборства у Новгороді мали місце у 1340 р. і супроводжувалися розгортанням народних рухів, спаленням церков та ікон. Зокрема саме іконоспалення було досить поширеним явищем у практиці єретиків. Одними із центрів антицерковних рухів у ХІV ст. були також міста Твер та Ростов. Крім того в 1380-х роках у Ростові виникає окремий єретичний та іконоборський напрямок, їдеї якого подібні до поглядів антитринітаріїв з їх принциповою критикою догмату Трійці. Також досить ретельно досліджено вчення представників лівого крила псковських стригольників ХV ст., що заперечували воскресіння мертвих, критично сприймали догмат про народження Христа від Діви Марії та були іконоборцями. У підрозділі зроблено висновок, що стригольницький рух виник у середовищі нижчого духовенства і носив риси синкретичного характеру, а тому й іконоборські акції у цей період відбувалися на побутовому рівні і видавалися незначними для відображення в історичних пам’ятниках. Однак через невеликий проміжок часу деякі елементи іконоборських уявлень увійшли до ідеології інших єретичних напрямків на Русі у ХV – ХVІ ст.

Підрозділ 3.2. “Вияви іконоборства у вченнях новгородсько-московських єретиків кінця ХV – XVІ ст.” містить докладний аналіз передумов виникнення та джерел походження іконоборських ідей у вченні новгородсько-московських єретиків, що відомі у руській історії під загальною назвою “жидовілі”. Дисертантка відзначає, що саме із виникненням єресі жидовілих іконоборські уявлення на Русі набули найбільшого розмаху і дали підставу тогочасним захисникам православ’я вважати дану єресь першою в історії Руської держави.

На думку деяких дослідників, основним аргументом, який пояснює походження та назву єресі, є їх безпосереднє наближення до іудаїзму, який стимульовав розвиток іконоборських ідей у середовищі “жидовілих”. Авторка наголошує, що питання про єврейський елемент у новгородсько-московській єресі є досить суперечливим. Виникнення цього єретичного напрямку могли зумовити й інші чинники. Так, наприклад, на той час на Русі стрімко зростало вільнодумство, проникали такі єретичні течії, як караїмство, богомільство, аверроїзм. Тому, скоріше за все, вчення жидовілих увібрало в себе елементи найрізноманітніших єресей, однак переосмислених на основі власної доктрини та синкретизованих. Маючи своїм початком зовнішні неруські впливи, єресь поступово у подальшому своєму розвитку трансформується, розгалужується і набуває самобутніх рис.

У дисертації розглянуто різноманітні погляди на зміст та ідеологію єресі жидовілих. Авторка стверджує, що дана єресь, яка являє собою суміш багатьох ідей і тлумачень, безпідставно об’єднана під назвою “жидовілі”. В ідеології новгородсько-московських єретиків містяться елементи різноманітних єретичних учень, тому й у самій єресі, подібно до стригольників, існували окремі напрямки. Помітною є й відмінність між новгородською і московською єрессю. У зв’язку з цим зазначено, що іконоборські ідеї жидовілих теж не були однаковими за своєю суттю (наприклад, іконоборські уявлення у суперечці щодо зображення Трійці у вигляді ангелів та чітко виражене іконоборство руських антитринітаріїв).

У підрозділі констатовано, що іконоборські акції новгородсько-московських єретиків були більш фанатичними і жорстокими. На підставі історичних свідоцтв зазначено, що глумливе ставлення єретиків до ікон, хрестів вказують на вияви практичного іконоборства, яке інколи набувало досить вражаючих простонародних форм. Іконоборці своїми діями намагалися показати, що ікони і хрести безсилі проти тих, хто ними нехтує. Вони, здійснюючи подібні святотатства, наполегливо заперечували ікони, спираючись на певні світоглядні раціоналістичні принципи і посилаючись на авторитетні першоджерела (Біблію, Псевдо-Діонісія Ареопагіта тощо). Провідними діячами напрямку “жидовілих” та засновниками іконоборських ідей на Русі у ХV – ХVІ ст. були Федір та Іван-Волк Куріцини, Іван Чорний, Матвій Башкін, Вассіан Патрикєєв, Феодосій Косой та інші. Дисертантка також проаналізувала рішення Московських Соборів 1490, 1504 та 1551 років, які засуджували дії єретиків і торкалися проблем іконоборства на Русі. Адже іконоборські ідеї, що виникли у вченні руських єретиків без сумніву були достатньо живучими і дуже небезпечними.

Підсумовуючи відзначимо, що лише з розповсюдженням єресей стригольників, а пізніше жидовілих, виникає потреба у створенні стійкої богословської концепції іконошанування на національному ґрунті, а також у створенні праці, яка б могла дати вичерпуючі відповіді, вирішити непорозуміння і подолати сумніви, що виникли саме у Руській церкві. Такою працею виявилося “Послання іконописцю” преподобного Йосипа Волоцького, в якій створено комплекс богословських уявлень Русі ХV ст. щодо іконошанування і підведено підсумок багатовіковій практиці існування церковного образу.

ВИСНОВКИ

У результаті дисертаційного дослідження підведено теоретичні підсумки, розкрито сутнісні характеристики києворуського і московського іконоборського процесу та окреслено перспективи подальшого дослідження обраної теми. Відтак дисертантка наголошує на наступних положеннях.

Лише із запровадженням християнства на Русь почали проникати різноманітні єретичні вчення, що містили іконоборські ідеї. Знайомство з християнством відбувалося переважно під час завойовницьких походів до Чорноморського узбережжя та Криму у ІХ ст., де на той час проводилася активна місіонерська діяльність, зміцнювалося ортодоксальне християнство, але були надзвичайно актуальними і питання щодо іконошанування та іконоборства, які хвилювали Візантійську імперію та мали поширення в її кримських колоніях.

Досить відчутними в Київській Русі були зовнішні впливи єретичних вчень, що містили у собі іконоборські ідеї. Подібні вчення надходили переважно із сусідніх країн: Візантії, Болгарії, Сербії, тощо. Серед найбільш відомих єресей відзначено аріанство, маніхейство, павлікіанство, богомільство.

Формування іконоборських уявлень в Київській Русі відбувалося під впливом іудейської культури, адже ще у ХІ ст. на Русі знаходились іудейські громади, які походили головним чином від нащадків хазарських іудеїв. Негативне ставлення іудеїв до ікон відоме з перших часів існування цього феномену в церковній практиці християн.

Іконоборські тенденції з’явилися внаслідок складного процесу християнізації Київської Русі, особливо у зв’язку із протистоянням язичницької опозиції (наприклад: негативне ставлення до ікон з боку давньоруського населення, пов’язане із своєрідними уявленнями слов’ян-язичників про образ, душу, тіло та потойбічне життя; антихристиянські повстання очолювані волхвами тощо).

Важливу роль у християнізації руського населення та боротьбі проти іконоборських виступів відігравали чудотворні ікони. Однак по відношенню до чудотворних образів були негативно налаштовані захисники та шанувальники язичницьких обрядів – жерці, волхви та чаклуни у Київській Русі, а також єретики-іконоборці в Московській державі.

До появи іконоборських виступів на Русі призвело формальне та двовірне ставлення християн до ікон (особливо у віддалених північних районах, сільській місцевості). Подібне відношення виникло через нерозуміння складного богословського вчення про ікони, а також через утилітарне ставлення до православного образу внаслідок ототожнення його з язичницькими ідолами та культовими предметами. Таке синкретичне сприйняття ікон інколи приводило до надмірного шанування та прямого ідолопоклонства. Як наслідок – поява практичного іконоборства на побутовому рівні, представленого у вигляді іконоспалення та іконорозбійництва.

На розвиток іконоборських ідей в середовищі новгородсько-псковського руху стригольників ХІV ст. вплинуло язичництво та різноманітні вільнодумні течії. Однак протягом свого існування стригольники розділились на декілька напрямків, а іконоборські ідеї розвивались переважно у лоні крайнього лівого напрямку. Іконоборство цього єретичного напрямку має риси антицерковного характеру. Проте найбільшого розмаху на Русі іконоборство набуло з ХV по ХVІ ст. в ідеології новгородсько-московської єресі жидовілих. Їх вчення вирізнялося найбільшим радикалізмом, а іконоборські акції проводилися досить фанатично і жорстоко. Іконоборські настрої також зміцнювалися завдяки політичній ситуації у Московській державі, особливо за правління Івана ІІІ, який підтримував єретиків-іконоборців. В результаті іконоборські ідеї жидовілих створили серйозну небезпеку для Руської православної церкви.

У цілому на Русі іконоборські уявлення розвивалися поступово, носили еволюційний характер, починаючи з поодиноких спалахів у Київській Русі і набуваючи більших масштабів в єретичних рухах Московської держави. Крім того, розвиток іконоборства в обох державних утвореннях має низку спільних тенденцій, серед яких слід відзначити: зовнішні філософсько-релігійні та єретичні впливи, внутрішні чинники (засилля обрядовір’я, фанатичні зловживання, зростання власного вільнодумства), критика ідолопоклонства, виступи проти чудотворних ікон тощо.

Демонстрації практичного іконоборства на Русі та аргументи, які висували іконоборці, намагаючись спростувати феномен православного образу, призвели до суттєвих наслідків в історії Руської церкви. На жаль, іконоборські акції (як в Київській Русі, так і в Московській державі) призвели до знищення великої кількості творів церковного мистецтва, втрати цінних екземплярів давньоруського іконопису. Однак до появи іконоборства на руських землях більшість православних не мала розуміння і усвідомлення важливої ролі церковного мистецтва у зміцненні православ’я та формуванні духовної культури. Створення власного богословського твору на захист іконошанування та постанови Стоглавого Собору у 1551 році сприяли остаточному утвердженню та виокремленню ікони як православного феномену у християнському світі. Перемога Руської церкви над єретиками-іконоборцями та вирішення питань іконопису означало торжество православ’я на Русі подібно до подій у Візантії 843 року.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Котлярова Т.О. Особливості сприйняття чудотворних ікон в традиції Київської Русі ІХ – ХІІ ст. // Наукові записки Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. – Київ, 2003. - Вип. 12. – С.84 – 91.

2. Котлярова Т.О. Іконоборські уявлення в єретичних вченнях на Русі ХІV – ХVІ ст. // Наука. Релігія. Суспільство. – Донецьк, 2004. – № 1. – С.181 – 185.

3. Котлярова Т.О. Єретичні вчення в Київській Русі та їх вплив на формування іконоборських уявлень // Українське релігієзнавство. Бюлетень. – Київ, 2004. – № 2/2004(30). – С.105 – 115.

4. Котлярова Т.О. Єретичні ідеї на землях України в 14 – 16 ст. та їх зв’язок з єресями в Московській державі // Наука. Релігія. Суспільство. – Донецьк, 2004 . – № 4. – С.25-31.

5. Котлярова Т.О. Ідея “образу та подоби божої в людині” в традиції ісихазму (за Григорієм Паламою) // Філософія. Політологія: Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2002. - Вип.42. – С.77.

6. Котлярова Т.О. Феномен чудотворної ікони та її роль в духовному житті Київської Русі ІХ – ХІІ ст. // Філософія. Політологія: Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2003. - Вип.55. – С.109.

7. Котлярова Т.О. Іконоборські уявлення та ідеї у Візантії й на Русі у ХV – ХVІ ст.: порівняльний аналіз // Філософія. Політологія: Вісник Київського університету імені Тараса