ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

КАРПІНСЬКА ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 378:78.03 (477)

РОЗВИТОК ЗМІСТУ МУЗИЧНО-ФОЛЬКЛОРИСТИЧНИХ ДИСЦИПЛІН У СИСТЕМІ ВИЩОЇ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

(20-ті рр. ХХ – поч. ХХІ ст.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті педагогіки АПН України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор

Олексюк Ольга Миколаївна,

Київський національний університет культури і мистецтв, завідувач кафедри теорії музики і музичного виховання

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Гупан Нестор Миколайович,

Київський юридичний інститут МВС України,

проректор з навчально-методичної роботи;

кандидат педагогічних наук, доцент

Овчарук Ольга Володимирівна,

Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв м. Києва, доцент кафедри музикології

Провідна установа: Уманський державний педагогічний університет

ім. Павла Тичини, кафедра педагогіки,

Міністерство освіти і науки України, м. Умань

Захист відбудеться ” січня 2006 року о 16 00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій частині Інституту педагогіки АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д.

Автореферат розісланий 15 грудня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Д.Березівська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Здобуття Україною державної незалежності позитивно вплинуло на всі прояви національного життя. У “Національній доктрині розвитку освіти” (2002) акцентується на пріоритети гуманізації й демократизації освіти, потребу зміцнення духовного й інтелектуального потенціалу нації. Важливим виявом національного відродження в музичній освіті стало посилення музично-фольклористичної підготовки студентів вищих навчальних закладів, поява нової спеціалізації цього процесу – “Музичний фольклор”. Упродовж усієї історії України фольклор був одним із головних складників музичного виховання. Спеціальних досліджень з проблеми теоретичних засад і практичних шляхів упровадження музично-фольклористичних дисциплін у систему вищої музичної освіти України поки що не створено. Тому кожен з дослідників проблеми музично-фольклорних традицій і народно-побутового музичного виховання повинен самостійно аналізувати зразки фольклору, “розшифровувати” закодовану в них музично-виховну інформацію.

За цих умов набуває актуальності вдосконалення й упровадження в практику вищих навчальних закладів (ВНЗ) ефективних форм вивчення народної музики та навчання музично-фольклористичних дисциплін, дослідження історії становлення й розвитку педагогічних аспектів в галузі музичної фольклористики, історії вітчизняного музично-фольклорного традиційного виховання. Реформування системи вищої освіти в Україні, зокрема музичної, спонукає вчених-педагогів до глибокого вивчення і творчого осмислення позитивного навчально-виховного досвіду минулого, який не лише збагачує сучасну педагогіку новими фактами й теоретичними положеннями, але й робить можливим прогнозування її майбутнього розвитку.

Розвиток змісту музично-фольклористичних дисциплін як педагогічний феномен може досліджуватись у різних аспектах. Це передусім вивчення проблеми соціокультурних чинників, якими визначався цей процес. Аналіз суспільно-політичної ситуації в Україні з 20-их р. ХХ ст. до поч. ХХІ ст. проведено як у працях класиків вітчизняної історичної науки (М.Грушевський, Д.Дорошенко, І.Крип’якевич), так і в дослідженнях сучасних українських учених (А.Борисенко, С.Кульчицький, О.Субтельний, Ю.Шаповал та ін.). В них витлумачено об’єктивні умови, основні тенденції розвитку економічного, політичного й культурно-освітнього життя українського суспільства.

Важливим для розуміння сутності тенденцій розвитку змісту вищої музичної освіти було вивчення їх на загальному тлі історії становлення національної системи освіти й педагогічної думки, що має місце у працях відомих вітчизняних істориків педагогіки (Л.Березівська, Л.Вовк, М.Євтух, Г.Кловак, О.Любар, Д.Федоренко, М.Стельмахович, О.Сухомлинська, М.Ярмаченко та ін.).

Дослідження розвитку вітчизняної педагогічної думки загалом, музично-педагогічної зокрема (О.Богданова, С.Горбенко, Р.Дзвінка, К.Динев, А.Карпун, О.Овчарук, А.Омельченко, Л.Проців та ін.) спричинилося до розв’язання багатьох питань, які стосуються музичної освіти: педагогічні умови засвоєння народних звичаїв (В.Пабат), формування гуманістично-орієнтованої світоглядної позиції майбутніх учителів засобами народно-пісенної творчості (А.Карпун), розвиток педагогічного інтересу до музичної народно-пісенної творчості у вчителів початкових класів та підготовці вчителів до виховної роботи в школі на матеріалі фольклору (Т.Танько), використання пісенно-обрядового фольклору в процесі професійної підготовки учителя музики (Л.Філоненко).

Розкриттю історико-педагогічних проблем музичної освіти сприяє також цілий спектр сучасних дидактичних досліджень провідних учених, де визначено шляхи реформування змісту, форм, методів сучасної мистецької освіти та перспективи її подальшого розвитку (А.Болгарський, С.Горбенко, І.Зязюн, О.Олексюк, Г.Падалка, О.Рудницька та ін.).

Становлення циклу теоретичних дисциплін (“Музичний фольклор”, “Музична фольклористика”, “Історія народно-музичного виконавства”, “Транскрипція”, “Співочі стилі” та ін.), які є вирішальними для підготовки спеціалістів за фахом “Музичний фольклор” (“Етномузикологія”), відбувалось під значним методичним впливом філологічних курсів, зокрема усної народної словесності, що викладались в університетах з другої половини ХІХ ст. Завдання нашого дослідження зумовили аналіз основ вивчення та методики викладання фольклору, зокрема праць таких російських учених, як М.Азадовський, Ф.Буслаєв, О.Веселовський, О.Міллер та ін., а також ознайомлення з науковим доробком українських славістів – Л.Білецького, О.Бодянського, М.Костомарова, М.Максимовича, О.Потебні, І.Срезневського, М.Сумцова та ін.

Історіографічний огляд проблеми дає підстави стверджувати про відсутність комплексного системного дослідження розвитку змісту музично-фольклористичних дисциплін як закономірного, об’єктивно зумовленого й цілісного процесу. У науковій літературі наявне лише фрагментарне висвітлення окремих аспектів цього соціокультурного явища, розрізнених як у науково-теоретичному, так і в хронологічному плані.

Тому важливість об’єктивного осмислення історичного досвіду розвитку музично-фольклористичних дисциплін у вітчизняній вищій школі, потреба в реформуванні змісту освіти на основі творчого використання спадщини минулого та недостатня наукова розробленість проблеми зумовили своєчасність і актуальність обраної теми дисертаційного дослідження: “Розвиток змісту музично-фольклористичних дисциплін у системі вищої музичної освіти України (20-ті рр. ХХ – поч. ХХІ ст.)”.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 20-ті рр. ХХ – поч. ХХІ ст. Нижня межа пов’язана з початком викладання музично-фольклористичних дисциплін у системі вищої музичної освіти України, верхня – з інтенсивними процесами реформування вищої музичної освіти в умовах незалежної Української держави.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до основних напрямів досліджень, передбачених планами наукової роботи Академії педагогічних наук України, Інституту педагогіки, лабораторії історії педагогіки з теми “Розвиток ідей про національну освіту та виховання в творчій спадщині українських педагогів (ІХ – ХХ століття), державний реєстраційний № 0100U006264. Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського (протокол № 7 від 4 квітня 2002 року) та узгоджено на засіданні бюро Ради з координації наукових досліджень в галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 5 від 14.05.2002 року).

Об’єкт дослідження – система вищої музичної освіти України.

Предмет дослідження – зміст музично-фольклористичних дисциплін у системі вищої музичної освіти України у 20-их р. ХХ – поч. ХХІ ст.

Мета дослідження – висвітлити розвиток змісту музично-фольклористичних дисциплін упродовж досліджуваного періоду як цілісного історико-педагогічного феномена, визначити дидактичний потенціал нагромадженого досвіду в сучасних умовах реформування вищої освіти України.

Відповідно до предмета й мети визначено такі завдання дослідження:

- проаналізувати процес становлення й розвиток змісту музично-фольклористичних дисциплін у системі вищої музичної освіти;

- визначити передумови, основні етапи, чинники й тенденції розвитку досліджуваного феномена;

- охарактеризувати особливості підготовки фольклористів-музикознавців у системі вищої музичної освіти України на кожному з визначених етапів;

- узагальнити досвід розвитку змісту музично-фольклористичних дисциплін на сучасному етапі та перспективи його використання у вищій музичній освіті України.

Методологічну основу дослідження становлять загальнотеоретичні й методологічні принципи наукового пізнання та діалектичного розуміння суті історико-педагогічного процесу; системний підхід до вивчення педагогічних явищ; філософські й педагогічні положення про єдність загальнолюдського й національного, зв’язок теорії і практики, історії та сучасності. Науковий пошук здійснювався на основі науково-педагогічних та науково-фольклористичних підходів, скерованих на вивчення складних історико-педагогічних об’єктів: системний і структурно-генетичний підходи дали змогу здійснити глибокий науковий аналіз процесів розвитку викладання музично-фольклористичних дисциплін у контексті соціальних, економічних та культурно-освітніх процесів, що відбувалися в Україні впродовж досліджуваного періоду.

Теоретичну основу дослідження становлять положення про історію розвитку вітчизняної культури в суспільно-політичному контексті ХХ ст. (О.Бойко, О.Веселова, Д. Дорошенко, О.Огієнко, Л.Шевченко), про результати дослідження з питань становлення й розвитку національної системи освіти та педагогічної думки (А.Алексюк, М.Барна, Г.Ващенко, С.Вдович, А.Вихрущ, Л.Вовк, В.Гомоннай, Н.Демяненко, М.Євтух, Т.Завгородня, С.Золотухіна, В.Кравець, О.Сухомлинська, Б.Ступарик, М.Ярмаченко), про теорію навчання вищої освіти (С.Вітвицька, В.Демчук, І.Зязюн, О.Олексюк, М.Приходько, О.Савченко, С.Уланова).

Для вирішення поставлених завдань використовувалися такі методи дослідження:

- системно-структурний (здійснено теоретичний аналіз, синтез, систе-матизацію, узагальнення і класифікацію друкованих джерел із досліджуваної проблеми);

- історико-генетичний (розглянуто розвиток змісту музично-фольклористичних дисциплін у динаміці, часовій послідовності, просторових межах, висвітлено суспільно-політичні, соціально-економічні, культурно-національні передумови виникнення та визначено етапи розвитку змісту музично-фольклористичних дисциплін);

- історико-ретроспективний (визначено основні тенденції розвитку змісту музично-фольклористичних дисциплін, чинники й організаційно-педагогічні засади цього процесу);

- порівняльно-зіставний (на основі аналізу навчальних планів, програм, підручників і посібників на різних етапах розвитку змісту музично-фольклористичних дисциплін зіставлено й порівняно виявлені факти і явища);

- емпіричний (проведено індивідуальні й групові бесіди з метою вивчення стану підготовки музикознавців-фольклористів у сучасній системі вищої музичної освіти та анкетування).

Джерельна база дослідження. Фактологічний матеріал дисертації становлять матеріали Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (ф.50 М.Грінченка, ф.67 А.Дзбанівського, ф.1 М.Леонтовича, ф.62 К.Стеценка), Центрального державного історичного архіву України, бібліотек і архівних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України (ф. К-32 К.Квітки, ф.36-3 М.Грінченка, ф.4-3/12 О.Стеблянка, ф.232 Ф.Колесси), архіви Національної музичної академії ім. П.І.Чайковського, Київського національного університету культури і мистецтв. Джерелами дослідження послужили монографічні праці фольклористів та музикознавців, підручники, посібники та методичні матеріали досліджуваного періоду, навчальні програми вивчення музичного фольклору у вищій школі, праці вітчизняних педагогів, матеріали історико-педагогічних досліджень (автореферати, дисертації, монографії, періодична педагогічна преса ХХ ст., довідково-бібліографічна література).

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає в тому, що вперше на основі цілісного дослідження визначено три послідовні етапи розвитку змісту музично-фольклористичних дисциплін у системі вищої музичної освіти: 1920 – 1950 рр.; 1960 – поч. 90-их р. ХХ ст.; середина 90-их р. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.

У результаті системного аналізу навчальної літератури, навчальних планів, програм виявлено шляхи становлення та формування змісту музично-фольклористичних дисциплін у навчальних закладах України в 20-их р. ХХ – поч. ХХІ ст. Визначено специфіку викладання музичного фольклору та фольклористики в системі вищої музичної освіти (академії музики, університети культури і мистецтв вивчають фольклористику: методологія аналізу народної музики, музично-педагогічні факультети – фольклоризм: спів та гра народної музики у фахових композиторських обробках).

З’ясовано особливості підготовки музикознавців-фольклористів у різних типах навчальних закладів (спочатку здійснювалася підготовка через аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, потім – через вищі музичні навчальні заклади). Обґрунтовано основні напрями навчально-методичної (створення навчальних планів, програм, посібників, укладання хрестоматій) та наукової діяльності з музичного фольклору (проведення семінарів, науково-практичних конференцій з проблем народної музики та її видання).

Подальшого вивчення й узагальнення набули педагогічні погляди на розвиток музично-фольклористичних дисциплін, а також питання змісту, форм та методів підготовки музикознавців-фольклористів у системі вищої музичної освіти.

Уточнено поняття “зміст музично-фольклористичних дисциплін у вищій музичній освіті”, обґрунтовано доцільність використання аналізу наукового обігу маловідомих фактів й джерел, що розширюють обсяги історико-педагогічних аспектів підготовки музикознавців-фольклористів у системі музичної освіти України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що фактичний матеріал, основні положення та висновки дослідження сприяють збагаченню історико-педагогічного знання, дають нові матеріали для розуміння, усвідомлення й аналізу змісту викладання музично-фольклористичних дисциплін. Зібраний, проаналізований, узагальнений матеріал і результати дослідження введені до змісту курсів історії музичної педагогіки та історії педагогіки у Вінницькому державному педагогічному університеті імені М.Коцюбинського, а також можуть використовуватися при укладанні підручників, навчальних посібників та іншої навчально-методичної літератури з музичного фольклору при створенні окремого курсу для викладання у вищих музичних навчальних закладах. Ряд положень дослідження використано в підготовці планової колективної роботи відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України ”Історія української фольклористики”, окремі матеріали ввійшли до розділу про викладання й вивчення музичного фольклору в системі вищої освіти України.

Аналіз навчальних планів різних університетів і різних напрямів підготовки фольклористів-музикознавців може послужити одним з орієнтирів для вдосконалення підготовки майбутніх фахівців. Результати дослідження можуть використовуватися при подальшій розробці навчальних курсів з фольклору і фольклористики в академіях музики, університетах культури і мистецтв, на музичних і музично-педагогічних факультетах.

Вірогідність сформульованих у результаті проведеного історико-педагогічного дослідження наукових положень і висновків забезпечується опорою на принципи історизму та об’єктивізму, використанням широкої джерельної бази, кількісним, якісним та системним аналізом дослідницьких матеріалів, застосуванням комплексу методів адекватних меті, предмету й завданням роботи.

Апробація результатів дослідження відбувалася у вигляді доповідей на засіданні лабораторії історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України, на Міжнародній науковій конференції “Пам’яті Климента Квітки”(Київ, 2003 р.), на звітних наукових конференціях викладачів і студентів Вінницького педагогічного університету ім. М.Коцюбинського (2001, 2002, 2004 рр.), на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Розвиток змісту освіти як історико-педагогічна проблема” (Чернівці, 2003 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження відображено у 8-и одноосібно опублікованих статтях, з них 5 - у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг дисертації – 199 сторінок: основний текст – 174 сторінки; список використаних джерел охоплює 25 сторінок, 287 найменувань (272 літературних джерела та 15 архівних справ).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження для сучасної історико-педагогічної науки, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету, сформульовано завдання і методологічну основу дослідження, розкрито методи дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення роботи, наведено дані про апробацію та впровадження результатів у практику.

У першому розділі – “Становлення змісту музично-фольклористичних дисциплін у музичній освіті кінця ХІХ – початку ХХ ст.” - досліджено генезис суспільної свідомості щодо ставлення до музичного фольклору як складової музичного виховання і освіти, висвітлено педагогічні засади впровадження музично-фольклористичних дисциплін у систему вищої музичної освіти України.

У ході дослідження визначено, що в історичному плані витоки педагогіки як системи і правил передачі знань та умінь між поколіннями беруть початок з первісного суспільства. Синкретизм, тобто нерозчленованість на складники, органічна комплексність початкових стадій розвитку суспільства був показовий для мислення первісної людини, яке було наочно-образним і включало як матеріально-предметну діяльність, чуттєво-образну сферу сприймання, так і освітньо-виховні складники. У первісному суспільстві система ритуалів, магічних дій була відпрацьована на інтуїтивному рівні жерцями й вождями як оптимальне керівництво життям общини і підкорення вчинків кожного її члена потребам виживання роду. Найважливіше місце в ритуалах належало музиці і ритму, які сприяли колективній гармонізації почуттів кожного члена общини.

Аналіз літератури свідчить, що усвідомлення виховних можливостей музики вперше відбулося в античній Греції. Тоді ставлення до суспільної ролі музики визначалося насамперед її виховним значенням, адже естетична роль музичного мистецтва посідала підпорядковане місце. Антична наукова думка розвивала погляди на музичне виховання в рамках філософії.

У Середньовіччі з корекцією на вимоги християнського монотеїзму також можна спостерігати увагу насамперед до утилітарно-виховного потенціалу музики. Саме в цей період загострюється протистояння християнства з тисячолітніми традиціями народної музичної культури язичництва. На думку вчених, боротьба церкви з язичництвом на східнослов’янських землях завершилася виникненням двовір’я: язичництво розчинилося в християнських обрядах. Це мало позитивні наслідки: фольклор як дорогоцінний спадок минулих тисячоліть дожив до наших днів, було збережено видатні надбання музичного виховання, що налічували тисячі років.

До ХVІІІ ст. фольклор не усвідомлювався як окрема складова культури й органічно входив у побут широких верств населення, феодальної знаті і царських дворів. З другої половини ХVІІІ ст. серед освічених верств населення Західної Європи починається усвідомлення фольклору як величезної історичної і культурно-виховної цінності (Т.Вартон, І.-Г.Гердер Т.Персі, та ін.). В епоху Просвітництва увагу літераторів, музикантів, істориків привертають сільські обряди, поезія і музика. На кінець ХVІІІ ст. суспільна думка визначилася у ставленні до фольклору як до важливої складової музичної культури. Однак на цьому етапі була ще відсутня документальна й наочна база викладання його в навчальних закладах.

У дослідженні показано, що наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. фольклористика розвивалася в рамках загального музично-культурного процесу. Розпочинається запис і видання фольклорних мелодій – у вигляді репертуарного джерела для світського виконання, що знаменувало якісно новий ступінь інтересу до народної музики – музикування на основі фольклорних мелодій в освічених верствах суспільства (записи З.Дзюбаревича, І.Прача, В.Трутовського, видання “Богогласника”). ХІХ століття було позначене діяльністю збирачів народної музики О.Гулака-Артемовського, А.Коціпінсь-кого, О.Кольберга, М.Лисенка, О.Рубця, П.Сокальського і десятків інших, зусиллями яких і було створено наочну й документальну базу майбутньої наукової і навчальної фольклористики.

З другої половини ХІХ ст. вперше ставляться питання про необхідність включення фольклору до переліку навчальних предметів консерваторій (В.Одоєвський, О.Сєров, П.Сокальський). Подібні питання порушуються і на початку ХХ ст. (О.Маслов та ін.). Офіційним відбиттям цих процесів було оприлюднення в 1906 р. Музично-етнографічною комісією рішення про необхідність викладання музичного фольклору у приватних і державних музичних навчальних закладах. Було визначено близько 15-и тем з музичного фольклору і фольклористики, які мали б вивчати у консерваторіях.

Але до 1917 року ця програма не була реалізована. Лише М.Лисенко з утворенням його Музично-драматичної школи (на правах вищого навчального закладу) у 1907 р. зробив першу в тодішній Росії спробу ввести викладання гри на бандурі. Він заклав основи майбутнього музичного виховання на фольклорних засадах. Саме його треба вважати першим практиком-педагогом із упровадження музичного фольклору у вищі музичні навчальні заклади не тільки в Україні, але й у колишній Росії.

Молодші сучасники й однодумці М.Лисенка – В.Верховинець, М.Леонтович, Я.Степовий, К.Стеценко, Г.Хоткевич, – передусім зосередили зусилля на шкільному музичному вихованні, оскільки вбачали в шкільній освіті фундамент музично-фольклорного виховання. Крім того, до 1917 року у вищих музичних закладах Росії музично-фольклористичні дисципліни не викладались, тим більше не викладався український фольклор. Вже після жовтневого перевороту К.Стеценко розробив проект організації музичного навчання в єдності всіх ланок: від школи до університету, в якому пропонував відкрити спеціальні музичні факультети, де студенти могли б отримати не лише кваліфікацію вчителя музики, але й дослідника та збирача музичного фольклору.

Таким чином, проведені дослідження дозволили зробити висновок, що наприкінці ХІХ – у перші десятиріччя ХХ ст. було створено достатню документально-наочну базу вивчення та викладання фольклору.

У другому розділі – “Музично-фольклористичні дисципліни як складова змісту у вищих музичних закладах України (1920 – 1990 рр.)” – досліджено історію становлення навчальної літератури з фольклору та її основну проблематику, з’ясовано методологічні основи та зв’язок із суміжними дисциплінами, проаналізовано впровадження музичного фольклору в освіту й навчання за етапами: 1920 – 1950 роки, 1960 – початок 90-их років ХХ ст., визначено специфіку кожного з цих етапів, охарактеризовано шляхи становлення музично-фольклористичних дисциплін.

Народна музика до середини ХІХ ст. дістала визнання як основоположний чинник становлення національної української композиторської школи. Водночас, ставши важливим фактором творення національної культури, народна музика, як і раніше, не отримала місця серед навчальних предметів консерваторій. У середовищі музикантів переважав прагматичний підхід: ставлення до фольклорних мелодій як тематизму в авторських творах.

У дослідженні визначено, що вчені-філологи обґрунтували функцію фольклору як складової загальної історії словесності, в якій народна творчість посідала чільне місце в авторській творчості. Це був принципово новий методологічний підхід до визначення ролі й місця фольклору. Встановлення естетичних, історичних, освітніх, пізнавальних цінностей народної творчості зусиллями передової університетської професури детермінувало появу спецкурсів з фольклору, а також використання окремих зразків фольклору в лекціях із словесності (Ф.Буслаєв, П.Владимиров, О.Веселовський, О.Потебня та ін.). Завдяки зусиллям вище названих учених фольклор було остаточно усвідомлено як самостійний навчальний предмет. Розроблялись основи жанрово-родової структури фольклору і методики його викладання, створювалась спеціальна навчальна література – посібники й підручники. Ці наукові й методико-педагогічні досягнення було використано музикознавцями, коли на початку ХХ ст. визріли умови для започаткування викладання народної музики у вищих навчальних музичних закладах.

Проведені дослідження дозволили визначити два основні етапи у формуванні змісту музично-фольклористичних дисциплін у ХХ ст.. Хронологічними межами першого етапу вважаємо 20-і – 50-і р. ХХ ст., другого – 60-і – початок 90-их рр. ХХ ст. Третій етап охоплює середину 90-х р. ХХ ст. – перші роки ХХІ ст.

Особливістю першого етапу було те, що матеріали з українського музичного фольклору спочатку викладалися в музичних навчальних закладах на території Радянського Союзу у вступних розділах до історії музики (російської, української, білоруської тощо), однак протягом цих років фольклор поступово перетворювався на окремий предмет з відповідним методичним забезпеченням. Першим зразком спеціальної навчальної літератури з цієї проблеми можна вважати “Історію української музики” М.Грінченка, де комплексно подавався аналіз розвитку народної музичної творчості, церковної музики й авторської творчості. Учений також розпочав читання курсу українського фольклору в Музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка і написав ряд нарисів з жанрів фольклору.

У 20-і роки ХХ ст. К.Квітка викладав курс етномузикології (ряд розділів і тем з музичної фольклористики) в Археологічному інституті, Музично-драматичному інституті в Києві. З другої половини 30-их років ХХ ст. за його участю створено Кабінет народної музики при Московській консерваторії, пізніше, у 1940 р., – першу в історії музичної освіти СРСР кафедру музичного фольклору. Він написав нариси з української народної музики, численні методичні праці з викладання народної музики, розробив програми курсів фольклору для різних музичних спеціалізацій, започаткував підготовку аспірантів-етномузикологів.

Помітний внесок у розвиток викладання музично-фольклористичних дисциплін зробив також Г.Хоткевич – письменник, театральний діяч, талановитий бандурист, який вивчав питання становлення методики навчання грі на музичних народних інструментах. Учений розробив докладну комплексну програму вивчення народної музики в музичних ВНЗ України. Практична частина цієї програми передбачала вивчення автентичного фольклору, середовища носіїв народних музичних традицій, а теоретична частина складалася із восьми “вертикалей”: ладово-гармонічні особливості народної музики, способи виконання, вивчення родів і жанрів фольклору, побут і світогляд народу, регіональні особливості фольклору, порівняльний аспект з іншими слов’янськими музичними культурами, гармонізація народних мелодій, стилізація і фольклоризована авторська творчість. Програма орієнтувала студентів на проведення самостійних досліджень з цих питань і написання рефератів.

Через політичні обставини розвиток української музичної фольклористики на Східній Україні гальмувався. Однак ці процеси продовжувались і в західноукраїнських землях, де у Львові у 1938 р. Ф. Колесса видав першу навчальну працю з фольклору.

У 1939 році П.Попов уклав першу навчальну “Програму з українського фольклору”, яка заклала основи й визначила структуру курсу фольклору у майбутньому. Основні її позиції зберігаються у викладанні й сьогодні. Нарешті наприкінці 1950-х років було видано підручник Т. Попової ”Російська народна музична творчість”, який відіграв важливу роль у розвитку методичного забезпечення курсу народної музики. Проте викладачі історії української музики змушені були через відсутності спеціальної літератури з музичного фольклору залучати жанрові розділи про фольклор в навчальну літературу з авторської музики.

Другий етап – 60-і – початок 90-их рр. ХХ ст. – пов’язаний з поступовим формуванням змісту музично-фольклористичних дисциплін і розробкою основ музично-фольклористичної освіти. Це значною мірою було зумовлено потребою в розвитку народних хорів і підготовці керівників-хормейстрів для цього виду мистецтва. У 1970-ті роки було розпочато створення комплексу музично-фольклористичних дисциплін. Закладались і організаційні основи музично-фольклористичної освіти. Так, у 1972 році розпочато набір на спеціалізацію “Народний хор” в тодішньому Київському інституті культури ім. О.Є.Корнійчука і організовано першу кафедру Народного хорового співу. Таку необхідність продиктувало життя: кадри керівників народних хорів не готував жоден музичний заклад, тоді як у 1974 році в Україні налічувалося 15422 народних хори і фольклорних ансамблі. Для підготовки хормейстерів-народників було введено такі нові фольклористичні дисципліни: народна музична творчість, розшифровка народних мелодій, фольклорні експедиції, фольклорний ансамбль, постановка народної манери співу. З 1979 р. почали проводитися студентські фольклорні експедиції. Вони не були включені до навчального плану, але відбувалися у вигляді цільових відряджень.

Розвивались і теоретичні основи змісту музично-фольклористичних дисциплін. Серед фундаментальних праць відзначимо “Нариси з історії української музики” (1964). У першій частині цього видання народній музиці було приділено майже 100 сторінок. Кардинальні зрушення в цій ділянці відбулися, починаючи з 1990-го року: вийшли навчальні посібники з народної музики, створено кафедри музичної фольклористики в ряді консерваторій та університетів, виникло нове відгалуження музичної освіти – музично-фольклористична освіта.

Відомості про музичний фольклор і авторську музику були подані у 4-х томах “Історії української музики”, ґрунтовній праці відділу музики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України (1989-1992 рр.), а також у підручнику Л.Корній “Історія української музики” (1996-1998 рр.). Але з появою спеціальної навчальної літератури з фольклору і фольклористики (праці А.Іваницького “Українська народна музична творчість”, “Українська музична фольклористика: методологія і методика”, “Основи логіки музичної форми: проблеми походження музики”) вміщення фольклорних розділів у підручники з історії музики якщо й не втратило сенс, то принаймні вимагало принципово іншого розв’язання проблеми. Зокрема, прикладом такого підходу була “Історія російської музики” (1983) Ю.В.Келдиша, де зроблено наголос на взаємозв’язках народного і професійного музичного мистецтва, музичний побут, на громадський інтерес до фольклоризму. Названі навчальні посібники А.Іваницького забезпечили методичні основи викладання фольклору і фольклористики в музичних ВНЗ України, а також викладання цілого комплексу дисциплін та озброїли викладачів і студентів передовою навчальною літературою.

Проведені дослідження дозволяють констатувати, що розвиток суспільного інтересу до фольклору, наукові, збирацькі й педагогічні досягнення завершились у 90-их роках ХХ ст. виокремленням у музичній освіті України самостійної окремої музично-фольклористичної галузі. Незважаючи на величезний ідеологічний тиск, видатні представники української фольклористики і музичної педагогіки заклали міцні науково-педагогічні основи викладання фольклору і формування музично-фольклористичних дисциплін.

У третьому розділі – “Реформування змісту музично-фольклористичних дисциплін у вищій освіті кінця ХХ – початку ХХІ ст.” – досліджено третій етап розвитку змісту музично-фольклористичних дисциплін у вищій освіті, формування спеціалізації “Музичний фольклор” у системі вищої музичної освіти України та її особливості в різних типах навчальних закладів (колишніх консерваторіях, нині музичних академіях), університетах культури, на музично-педагогічних факультетах університетів, а також проаналізовано виховну, навчально-методичну та наукову діяльність з музичного фольклору і фолькло-ристики у вищій музичній освіті в зазначений період.

Встановлено, що за радянських часів підготовка музикознавців-фолькло-ристів здійснювалася тільки через аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, однак фахівців цього профілю за весь повоєнний період було підготовлено не більше 10 осіб. Тільки у середині 90-их років ХХ ст. відбулися кардинальні зміни і склалися умови для навчання із спеціалізації “Музичний фольклор” у музичних вищих навчальних закладах, а також розпочалася підготовка фольклористів-музикознавців. Тому ці роки є початком третього етапу розвитку змісту музично-фольклористичних дисциплін, який охоплює середину 90-их р. ХХ ст. – перші роки ХХІ ст.

До 1993 року в підготовці музикантів-фольклористів переважала орієнтація на виховання керівників та артистів народних хорів. Але в 1992 –1994 рр. у Київській та Львівській консерваторіях створюються кафедри етномузикології та проблемні науково-дослідні лабораторії музичної етнографії (ПНДЛМЕ), які бурхливо розвиваються протягом 90-х рр. Лабораторії стають другим, крім кафедр, осередком навчальної, виховної, науково-дослідної та архівної роботи. Серед завдань роботи таких лабораторій були: фіксація (документування) зразків народної музики, їх аналіз, вивчення, підготовка до поширення. За станом на кінець 90-их років ХХ ст. у фондах лабораторій тільки 4-ох українських консерваторій було зосереджено величезний фонд – 24 тисячі зразків народної музики, зібраних силами викладачів і студентів.

З відкриттям кафедр музичної фольклористики розпочинається підготовка фольклористів-музикознавців. Фольклористів готують із студентів історико-теоретичного факультету, але за окремими робочими навчальними планами в межах спеціалізації “Музикознавство”, кваліфікація “Музикознавець, лектор, викладач”. Студенти-фольклористи вивчають понад 15 спеціальних фольклористичних дисциплін.

Тоді ж окрему спеціалізацію було відкрито в Київському національному університеті культури і мистецтв при кафедрі фольклористики, народно-пісенного та інструментального виконавства. На відміну від колишніх консерваторій (зараз – академій музики) у КНУКіМ підготовка фольклористів-музикознавців ведеться за окремим навчальним планом за спеціальністю 7.02.02.05 “Музичне мистецтво”, спеціалізація “Музичний фольклор”, кваліфікації “Викладач, артист ансамблю, керівник фольклорного ансамблю”. Але в консерваторіях така окрема спеціалізація й досі відсутня.

Необхідно відзначити проведену останніми роками значну роботу з підготовки типових та робочих програм, методичних посібників, хрестоматій з народної музики: наприклад, на кафедрі фольклористики, народно-пісенного та інструментального виконавства Київського національного університету культури і мистецтв цю роботу виконано за всім комплексом фольклористичних дисциплін (18 предметів), створено досконалий навчальний план підготовки спеціалістів з фаху “Музичний фольклор”.

До окремих видів методичної роботи належать науково-творчі та науково - практичні конференції, семінари викладачів музичного фольклору, методичні наради з викладання певних циклів дисциплін. Наприклад, методики й практики керівництва студентськими фольклорними ансамблями. У цій галузі українські фахівці досягли такого рівня кваліфікації, що їх запрошують для проведення практичних занять до Польщі, Голландії, Франції тощо.

Крім вказаних навчальних закладів, підготовка фольклористів-музико-знавців розпочалася також у Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка та Львівському національному університеті ім. І.Я.Франка. Тут є власна специфіка. Підготовка ведеться при кафедрах фольклористики філологічних факультетів за фахом “Фольклористика”, спеціалізація “Етномузикологія”, кваліфікація “Викладач української мови й літератури, етномузиколог”. У цих університетах таку підготовку розпочато з 2000 року.

Результати досліджень свідчать, що свої особливості має і вивчення та викладання музичного фольклору на музично-педагогічних факультетах українських педагогічних університетів. Тут провідне місце в навчальному процесі належить не спеціальним фольклористичним дисциплінам, а фольклоризму (співу та грі народної музики у фахових композиторських обробках), бо йдеться не про підготовку власне фольклористів-музикознавців, а вчителів музики та співу, які були б обізнані з народною музикою, але спиралися б при цьому на академічні традиції. Не менше, ніж 15 навчальних дисциплін (солоспів, гра на музичних інструментах, сольфеджіо, хор, оркестр, ансамбль, диригування, методика музичного виховання та ін.) насичені матеріалами фольклору значно більшою мірою, аніж це має місце в консерваторській освіті. Сюди ще варто додати тематику дипломних і курсових робіт, які часто виконуються на матеріалах фольклору (фольклоризму). Крім того, діє продумана система вступних випробувань, де також значна увага відводиться знайомству з фольклорними мелодіями та їх використанню у творчості українських і російських композиторів. Отже, на музично-педагогічних факультетах фольклор у його дидактичній і виховній ролях посідає найвагоміше місце.

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. навчальні музичні заклади посіли провідне місце не тільки у фаховій підготовці фольклористів (що природно), але й у галузі науково-дослідної діяльності у сфері збирання та опрацювання українського фольклорного масиву в Україні. Починають регулярно з’являтися періодичні та неперіодичні видання, монографії, збірники з проблем музичної фольклористики та викладання музично-фольклористичних дисциплін: “Проблеми етномузикології” Національної музичної академії ім. П.Чайковського, “Наукові записки” Тернопільського державного педагогічного університету, комплексні дослідження фольклору та етнографії на зразок фундаментального колективного дослідження Харківської академії культури “Муравський шлях-97” та багато інших. Таким чином, підсумовуючи, варто підкреслити: розгортання навчальної, виховної та наукової роботи в галузі музичного фольклору і фольклористики, особливо на межі ХХ і ХХІ ст. створює переконливу картину становлення музично-фольклористичної освіти в Україні.

ВИСНОВКИ

1. Становлення змісту музично-фольклористичних дисциплін як складової вищої музичної освіти охоплює ХVІІІ - початок ХХ ст. Цей період характеризується поступовим усвідомленням того, що музичний фольклор є найдавнішим культурним комплексом, що ввібрав виховний, естетичний, етичний тощо досвід людства, який є вкрай важливим для цивілізованого світу. Систематичне збирання і вивчення фольклору розпочинається за доби Просвітництва у ХVІІІ ст., коли народжуються ідеї використання фольклорних традицій в освітній сфері, формується фольклористика, розпочинається публікація музичних записів фольклору, з’являються обробки народних пісень для голосу і фортепіано. Ці процеси активно розвиваються у ХІХ ст., коли закладаються підвалини історичного й теоретичного вивчення народної музики.

Вирішальне значення для його становлення як навчальної дисципліни в цей час відіграли досягнення філологічних наук: прогресивні представники університетської професури опрацювали структуру жанрів фольклору, їх історичне значення, зв’язки з народним побутом, історією та інші теоретичні проблеми вивчення й викладання народної словесності.

2. Наприкінці ХІХ ст., поряд з теоретичним вивченням фольклору в університетах, велике значення приділялося становленню композиторських шкіл, зокрема - української композиторської школи. Тому в консерваторіях, насамперед у композиторських класах, створювалася методика використання народно-музичного тематизму в авторській музиці. Обидві ці лінії – вивчення народної творчості в університетах і консерваторіях – поєднувало прикладне ставлення до фольклору. Філологи насамперед вивчали фольклор в рамках історії словесності (і як складову загального літературного процесу), а музиканти (музикознавці та композитори) віддавали перевагу фольклоризму. Авторитет філологічної науки мав велике громадське й методологічне значення для усвідомлення потреб викладання музичного фольклору.

3. На початку ХХ ст. вперше проголошується необхідність заснування в консерваторіях і університетах спеціальних кафедр народної музики. Відкриваються перші класи гри на народних інструментах у музичних навчальних закладах, у зміст підготовки музикантів включаються елементи викладання музично-фольклористичних дисциплін. В Україні формується когорта педагогів-музикантів, знавців народної музики, які продовжують збір народних мелодій, створюють перші навчальні посібники з хорового співу, гри на бандурі, музично-фольклорного виховання, закладають теоретичну й практичну базу викладання музичного фольклору в навчальних музичних установах. Введення нових навчальних предметів зумовлюється потребами суспільства, а їхнє впровадження в навчальний процес відбувається тоді, коли створена наукова база. На етапі апробації нових дисциплін відбувається пошук їхньої специфіки – у змісті, методах викладання, меті вивчення.

4. У розвитку змісту музично-фольклористичних дисциплін у вищих музичних навчальних закладах України можна виділити три послідовні етапи:

Перший етап (20-і – 50-і р. ХХ ст.) - визначається тим, що від викладання окремих матеріалів з українського музичного фольклору в музичних навчальних закладах СРСР лише у вступних розділах до історії музики - до поступового перетворення фольклору як окремого предмета з відповідним методичним забезпеченням.

Другий етап (60-і – поч. 90-их р. ХХ ст.) характеризується поступовим формуванням змісту музично-фольклористичних дисциплін і розробкою основ музично-фольклористичної освіти. Тут простежується кілька тенденцій щодо навчального використання народної музики: перша - фольклор виступає лише як складова змісту вступних лекцій з історії української музики, що зумовлювалося насамперед відсутністю спеціальних навчальних праць з української народної музики. Друга тенденція позначена виокремленням музичного фольклору і фольклористики з-поміж музично-історичних циклів авторської творчості і виділення їх у самостійні теоретичні або практичні предмети (як навчання гри на народних музичних інструментах), а згодом – формування на цій основі окремих спеціалізацій. На цьому етапі поступово формується викладання окремого комплексу фольклористичних дисциплін: музичного фольклору, історії фольклористики, історії народно-музичного виконавства, методики і практики збирання, розшифровки народної музики, аналізу народної музики.

Третій етап (середина 90-их р. ХХ ст. – перші роки ХХІ ст.) відзначається формуванням спеціалізації “Музичний фольклор” у системі вищої музичної освіти України. Формуються її особливості залежно від типу навчального закладу: музичні академії, університети культури, музично-педагогічні факультети університетів. На цьому етапі також утворюється відповідна система виховної, навчально-методичної та наукової діяльності з музичного фольклору і фольклористики у вищій музичній освіті.

Різні етапи розвитку змісту музично-фольклористичних дисциплін позначені впливом таких чинників, як потреба суспільства в розвитку музичної культури, зміни в завданнях освіти, що відбивали трансформації суспільного життя, розвиток національної музики, а також організаційно-педагогічні умови й можливості розвитку всієї системи вищої музичної освіти.

5. Підготовка фольклористів-музикознавців у системі вищої музичної освіти України на кожному з визначених етапів мала свої особливості. На першому етапі така підготовка відбувалася лише через аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України. Тому говорити про систему та достатню кількість підготовлених спеціалістів неможливо.

Масова фольклористична освіта у вищих навчальних закладах розпочинається на другому етапі. Тоді ж відкривається кафедра народного хорового співу у Київському державному інституті культури та розпочинається читання спеціальних курсів “Народна музична творчість” і “Розшифровка народних мелодій”, створюється перший студентський фольклорний ансамбль і, що є особливо важливим, починають проводитися регулярні студентські фольклорні експедиції.

Кардинальні зміни в підготовці музикантів-фольклористів відбуваються на третьому