Нацiональна академiя наук України

Iнститут мовознавства

КОЛЕСНИК Валентина Олександрівна

УДК 811. 163. 2’ 276 (477)

ДЕБАЛКАНІЗАЦІЯ

БОЛГАРСЬКИХ ПЕРЕСЕЛЕНСЬКИХ

ГОВІРОК В УКРАЇНІ

Спеціальність 10.02.03 – слов’янські мови

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 2005

Дисертацiєю є рукопис.

Роботу виконано на кафедрi загального та слов’янського мовознавства Одеського нацiонального унiверситету iм. I.I. Мечникова.

Науковий консультант – доктор фiлологiчних наук, професор

Смольська Аделаїда Костянтинiвна,

Одеський нацiональний унiверситет iм.I.I. Мечникова,

професор кафедри загального та слов’янського

мовознавства

Офiцiйнi опоненти: доктор фiлологiчних наук, професор

Стоянов Iван Андрiйович,

директор Iнституту славiстики i мiжнародних

вiдносин Київського славiстичного унiверситету

доктор фiлологiчних наук, доцент

Черниш Тетяна Олександрiвна,

Київський нацiональний унiверситет iм. Тараса

Шевченка, професор кафедри полонiстики

доктор фiлологiчних наук, доцент

Васильєва Людмила Павлiвна,

Львiвський нацiональний унiверситет iм. I. Франка,

професор кафедри слов’янської фiлологiї

Захист вiдбудеться 15 березня 2005 р. о 14 годинi на засiданнi спецiалiзованої вченої ради Д 26.172.01 при Iнститутi мовознавства iм. О.О.Потебнi НАН України (01001, Київ – 1, вул. Грушевського, 4).

Iз дисертацiєю можна ознайомитися в бiблiотецi Iнституту мовознавства iм.О.О.Потебнi та Iнституту української мови НАН України (01001, Київ – 1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розiслано 11 лютого 2005 р.

Учений секретар спецiалiзованої вченої ради,

доктор фiлологiчних наук, професор Н.Г.Озерова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Лінгвобалканологія – розділ мовознавства, що вивчає формування, розвиток і сучасний стан мов балканського мовного союзу (БМС), склад балканізмів як невід’ємної риси цих мов – залишається особливо актуальною, оскільки дозволяє глибше пізнати кожну мову БМС у синхронії та діахронії, зокрема і болгарську мову. Особливо цінним є загальнобалканський погляд на кожну з мов БМС – болгарську, новогрецьку, албанську і румунську – під час аналізу граматичних категорій. Входження болгарської мови до слов’янської сім’ї і водночас до БМС зумовлює особливу увагу до неї у зіставних та порівняльно - історичних дослідженнях.

У БМС болгарська мова посідає особливе місце: займаючи на Балканах центральне географічне положення, вона перебуває у безпосередніх контактах з кожною із балканських мов, виступаючи посередником їхнього взаємовпливу, а повнота вияву в ній балканізмів дала підстави оцінювати її як еталон чи інваріант БМС, як синтез характерних рис усіх балканських мов.

Сучасна болгарська мова є результатом тривалого історичного розвитку, однією з визначальних ліній якого була аналітизація граматичної структури; остання внаслідок міжмовних контактів – впливів інших мов з відмінною граматичною структурою. Балканізація граматичної будови не заступила основного слов’янського лексичного фонду болгарської мови, хоча в складі її лексики і з’явилося чимало балканізмів. У такій двоєдності – із збалканізованою граматичною структурою i збереженим значною мірою давнім словниковим складом – болгарська мова існує не лише в метрополії на Балканах, а й у говірках у віддаленні від основного ареалу її побутування, переселенських анклавах різної величини й різного часу виникнення. Дослідники неодноразово відзначали, що мовні контакти інтенсивно відбувалися насамперед у діалектах, тому при дослідженні генези й етапів формування БМС увага має бути зосереджена насамперед на говірках, а не на писемних текстах. При цьому велике значення мають свідчення як архаїчних діалектів, так і говірок пізніших формацій – новожитніх у межах метропольного континууму та переселенських. Останні дозволяють відтворити деякі архаїчні риси, уже втрачені говірками метрополії.

На Півдні України уже майже 200 років проживають болгари-переселенці і функціонують переселенські болгарські говірки. Українське і російське мовне оточення щодо граматичної будови відрізняється від болгарських говірок, які в цілому зберігають балканський граматичний тип. Оскільки між носіями болгарських говірок і неболгарським оточенням майже 200 років існували контакти і взаємодія різного ступеня інтенсивності, то закономірно постає питання: чи ці контакти зумовили зміни структури переселенських говірок, зокрема чи збереглися балканські риси граматичної будови і словникового складу цих говірок. Можна припускати, що, попри консервацію багатьох рис вихідного стану переселенських говірок, в їх структурі мали б постати нові елементи як наслідок взаємодії з іноструктурним мовним довкіллям. Водночас могла відбутися втрата і тих рис, які визначають балканське обличчя цих говірок – втрата балканізмів. Тому важливим завданням дослідження болгарських переселенських говірок є з’ясування наявності чи відсутності їх дебалканізації – втрати балканських рис їх структури, а за наявності дебалканізації – окреслення напрямів як процесу трансформації структури говірок. Таке дослідження доцільно ґрунтувати на текстах, які, відтворюючи реальне діалектне мовлення, не лише фіксують говіркові елементи, а й сигналізують про функціональне навантаження архаїчних чи інноваційних елементів, дозволяють визначити місце архаїчних балканських рис у структурі сучасних говірок.

Хоча сьогодні у болгаристиці фундамент історичної діалектології, крім свідчень пам’яток, складають „Български диалектен атлас” (БДА), дескриптивні праці C.Стойкова, М. Сл. Младенова, Т.Бояджиєва, М.Віденова, І.Кочева, Б.Шкліфова та ін., а також діалектні словники, однак відчутною є відсутність достатньої інформації про переселенські болгарські говірки в Україні та узагальнення на зразок праці М. Сл.Младенова про болгарські говірки в Румунії. Ця обставина зумовлює актуальність різнопланового вивчення болгарських говірок в Україні, зокрема і через призму проблем структури і генезису БМС.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з комплексними науковими темами кафедри загального та слов’янського мовознавства Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова „Норми та інновації в слов’янських мовах та діалектному континуумі” та „Етнолінгвістичний словник болгарських говірок України”.

Метою роботи є дослідження стабільності / змінності визначальних балканських рис у структурі болгарських говірках України, вияв причин і ступеня інтенсивності структурних трансформацій говірок.

Завдання дослідженя: –

здійснити систематичне обстеження болгарських говірок в Україні, створити діалектну фонотеку і текстотеку цих говірок;–

виявити визначальні балканізми у структурі говірок;–

з’ясувати функціональне навантаження балаканізмів у переселенських говірках;–

встановити генетичну основу переселенських говірок у їх відношенні до діалектів метрополії;–

окреслити ті ділянки структури говірок, у яких послідовно зберігаються балканізми, і в яких відзначена інтенсивна втрата балканізмів; –

встановити залежність втрати балканізмів від внутрішньомовних і позамовних чинників.

Об’єктом дослідження є болгарські переселенські говірки в Україні; зокрема, в Одеській обл. це говірки сіл: Благоєво (далі – Бл), Виноградівка, давніша назва Чумлекьой (Вч), Городнє, давн. Чійшія (Чш), Зоря, давн. Камчік (З), Євгенівка, давн. Арса (Є), Кам’янка (Кам), Кирнички (Кир), Колісне, давн. Кулєвча (Кул), Криничне, давн. Чушмелія (Кр), Червонознам’янка, давн. Катаржино (Кат), Нова Іванівка (НІ), Нові Трояни (НТ), Рівне, давн. Купоран (Р), Суворово (С), Петрівка, давн. Чага (Ч), Петрівськ, давн. Петросталь (Пт), Червоноармійське, давн. Кубей (Куб), Ярове, давн. Гюльмен (Я); у Миколаївській обл. – Тернівка (Т), у Кіровоградській обл. – Вільшанка (В), в АР Крим – Старий Крим (СК); залучено також інформацію говірок: Банівка (Б), Василівка (Вас), Виноградівка, давн. Бургуджі (Вб), Виноградне, давн. Хасан-Батир (Вх), Дєлєни (Дл), Дмитрівка (Дм), Задунаївка (Зд), Калчеве (Кл), Оріхівка (Ор), м. Болград (Бг) та деякі інші (див. карту говірок).

Ці говірки є засобом повсякденного побутового спілкування болгар в Україні, яких за даними „Всеукраїнського перепису населення в Україні 2001 р.” налічується 204,6 тисяч (в Одеській обл. – 150,6 тис., у Запорізькій обл. – 27,7 тис., у Миколаївській обл. – 5,6 тис., у Кіровоградській обл. – 2,2 тис.).

Предметом аналізу є балканізми у граматичній структурі говірок (артикль, посесивний датив, редуплікація, аналітичні дієслівні форми, так звані да-конструкції), динаміка, напрями змін балканізмів на тлі змін лексичних балканізмів.

У дисертації використано описовий та зіставний методи, а також методику аналізу текстової поведінки мовних одиниць.

Джерельною базою дослідження послужили тексти, які записано у 1996-2003 рр. (350 текстів), записи матеріалів за спеціальною програмою (понад 2 тис. фіксацій), розрізнені спостереження над діалектним мовленням. Тексти як найінформативніше джерело діалектних свідчень відтворює мовленнєво-мисленнєву діяльність та асоціативно-вербальну мережу, передмовленнєву готовність індивідуума, його текстовий потенціал. До текстотеки включено розповіді діалектоносіїв різних поколінь про традиційну матеріальну та духовну культуру; вони поділяються на: а) створені оповідачами у момент записування (таким текстам у дослідженні надано перевагу); б) відтворювані, частково клішовані (розповіді про звичаї та свята); в) неодноразово повторювані, зокрема казки, що зберігають найархаїчніші структурні елементи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше у славістиці досліджено балканські риси у переселенських болгарських говірках, які функціонують у східнослов’янському (небалканському) мовному оточенні, з’ясовано напрями та інтенсивність динаміки балканських мовних рис, що розширює можливості моделювання сучасного стану і напрямів розвитку слов’янських мов БМС; розкрито евристичний потенціал новожитніх переселенських говірок як різновиду діалектних систем.

Теоретичне значення дослідження полягає у комплексному аналізі дебалканізації болгарських переселенських говірок на граматичному, а також на лексичному рівнях внаслідок іншомовних впливів та позамовних факторів, у вияві закономірностей розвитку структури переселенських острівних говірок.

Практичне значення дисертації полягає у створенні емпіричної бази вивчення болгарських переселенських говірок; у вияві кола динамічних і сталих ділянок структури говірок, що уможливлює створення ареально орієнтованої порівняльної граматики балканських діалектів і балканського словника, укладанні словника та етнолінгвістичного атласу болгарських говірок Півдня України, балканського лінгвістичного атласу. Теоретичні положення та діалектний матеріал можуть бути використані у лінгводидактиці вищої школи.

Особистий внесок здобувача полягає у розробленні концепції дослідження трансформації діалектних систем переселенських говірок, що перебувають у типологічно відмінному мовному оточенні; у формуванні емпіричної бази діалектних даних.

Апробацію результатів дисертації здійснено у доповідях на міжнародних та загальноукраїнських наукових конференціях, зокрема, на I-IХ міжнародних Кирило-Мефодіївських конференціях (Одеса, 1995-2003), міжнародній конференції „Българите в Северното Причерноморие” (Велико Търново, 1998), Четвертому міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999), ХП Міжнародному з’їзді славістів (Краків, 1998), конференціях „Ю.І. Венелін і болгарське національне відродження” (Київ, 2002), „Делото на све-тите братя Кирил и Методий и европейските ценности” (Софія, 2003), „Мовні, історико-культурологічні та політичні проблеми слов’янського світу” (Миколаїв, 2003), „Терновка і проблеми дослідження історії та культури болгар і греків Півдня України” (Миколаїв, 2003), VI Міжнародній науковій конференції „Русистика і сучасність” (Одеса, 2003).

Дисертацію обговорено на засіданні кафедри загального та слов’янського мовознавства Одеського національного університету імені І.І.Мечникова.

Теоретичні й практичні результати дисертації викладено в 38 публікаціях, зокрема в монографіях „Дебалканізація болгарських переселенських говірок в Україні. Граматична система” (Одеса, 2003), „Евгеновка (Арса). Ономастика. Говор. Словарь” (Одеса, 2001) та 36 статтях (21 – у фахових виданнях, затверджених ВАК України).

Структура і обсяг дисертації. Робота складається із вступу, п’яти розділів, висновків, списків джерел та використаної літератури, що нараховує 450 найменувань, умовних скорочень та двох додатків. Обсяг роботи без списку використаної літератури і джерел – 337 с. Повний її обсяг – 560 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, методи, об’єкт, предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження, вказано його зв’язок з науковими програмами.

У першому розділі “Основні проблеми балканського мовознавства” проаналізовано етапи розвитку лінгвобалканістики, наведено типи та основний інвентар граматичних балканізмів, оцінено спроби встановлення кола лексичних балканізмів, викладено сутність дискусій щодо репертуару та прийомів визначення балканізмів. Зазначено, що основи балканології було закладено у ХVШ ст., хоча виокремлення її як окремої лінгвістичної дисципліни відбулося у ХІХ ст.; схарактеризовано внесок Й.Копітара, Ф.Міклошича, Г.Вайганда, А.Мейє, П.М.Селіщева, Х.Сандфельда, М.Малецького, П.Скока, Б.П.Хашдеу, Дж.Бартолді, М.Трубецького, Р.Якобсона, В.Георгієва, С.Б.Бернштейна, Я.Седлачека, С.В.Семчинського, З.Голомба, Г.Шаллера, Е.Банфи, Г.Р.Солти, А.Мінчевої, Т.В.Цивян, Г.П.Цихуна, О.І Дьоміної та ін.; окреслено основні періоди становлення балканології; наведено інформацію про діяльність наукових центрів балканології в різних країнах світу та спеціалізовані наукові видання з цієї проблематики. Підкреслено, що в лінгвобалканології постійно посилювався інтерес до глибинних рис мовних структур, а не до випадкових чи периферійних явищ.

Докладно проаналізовано поширені у балканології погляди на причини виникнення балканізмів, підкреслено роль мовних контактів, субстрату, внутрішній саморозвиток рис, успадкованих від прамови. Зазначено, що в характеристиці БМС центральне місце належить морфосинтаксису, хоча сьогодні вже описано фонологічні системи балканських мов, лексичні балканізми. Відзначено, що розвиток балканістики тісно пов’язаний від розвитку славістики, у якій, на думку В.Русанівського, настав якісно новий етап – створення комп’ютерного банку славістичних даних, що сприяє піднесенню теоретичного рівня та інформативності славістики і балканістики.

Окремо розглянуто проблему сутності мовного союзу (глотосиндесму, лінгвоунії), під яким, за М.Трубецьким, визнаємо мовну групу, що складається із мов з великою схожістю в синтаксичній і морфологічній структурах, зі значним збігом культурної лексики, подібністю звукової системи, але без систематичних звукових відповідників, збігів у звуковій структурі морфологічних елементів та спільності основного шару лексики.

Формування БМС було зумовлене дією кількох факторів: часу – мовна і культурна взаємодія тривала багато століть; території – контакти відбувалися на відносно обмеженій території; впливали компактність розселення балканських народів, наявність високорозвинених престижних культур з багатовіковою історичною традицією (греко-візантійська, римсько-романська, слов’янська), вплив палеобалканського етнолінгвістичного субстрату та адстрату (турецького, романського), поширення двомовності та багатомовності, спільних рис фольклору і народних звичаїв.

У дисертації представлено різні погляди дослідників на коло мов БМС, виділення в ньому центру й периферії (до ядерних мов БМС відносять албанську, болгарську, македонську, румунську; до периферійних – грецьку, сербську, частково – хорватську (штокавське наріччя); до мов третього рангу – турецьку, словенську та угорську); проаналізовано структурні особливості мов БМС кожної з груп; підкреслено доцільність розмежування понять (і проблематики) балканослов’янських і півдоннослов’янських мов та подано дискусійні погляди на відношення карпатоукраїнських діалектів і БМС. Як свідчать нові дослідження, у болгарській мові особливо сильною є тенденція до аналітизму; лише в ній наявна аналітична іменна система. Болгарській мові притаманні такі граматичні балканізми: артикль; наявність аналітичних форм майбутнього часу дієслів із допоміжним дієсловом ще; злиття форм родового і давального відмінків; редуплікація – вираження прямих і непрямих додатків за допомогою іменників і займенників або двох займенників (повного й короткого) (Ивана го викам; него го няма); аналітичний спосіб творення форм компаратива і суперлятива; відсутність інфінітива; наявність да-конструкцій. Засвідчено і кінетичний балканізм – у знакових жестах так і ні. Дослідження балканізмів не зводиться до протиставлення спільнослов’янська спадщина – запозичені балканські структури й елементи, а охоплює і проміжні, перехідні явища, які є результатом трансформації слов’янських вихідних мовних одиниць, змінених під впливом балканських механізмів і процесів. Тому поняття балканізм охоплює усі можливі трансформації граматичної структури, викликані якісними і кількісними змінами в умовах балканського мовного середовища.

Другий розділ “Артикль: Функції й тенденції розвитку” присвячено проблемі артикля, який становить одну із структурних особливостей болгарської мови, є спеціальним засобом вираження категорії означеності, під якою розуміють конкретність в індивідуальному, кількісному і родовому аспектах. Відомо, що категорія означеності / неозначеності (або детермінованості / недетермінованості) належить до універсальних, маючи у різних мовах свої набори формальних засобів вираження. Означений артикль у болгарській мові постпозитивний, що спостерігаємо також у скандинавських, румунській, албанській та вірменській мовах; причин і часу його постання в болгарській досі залишається предметом дискусій. У давньоболгарській мові вказівні займенники крім дейктичної, вказівної функції, виконували і анафоричну функцію, від якої походять вказівні займенники 3 ос. і артикль. Перетворення демонстратива в артикль відбувалося шляхом двостороннього послаблення: зменшення демонстративного компонента значення і послаблення характерного для вказівних займенників підкреслення (шляхом логічного наголосу). Л.Мілетич (за ним – С.Младенов, Б.Цонєв) уважав, що означений артикль – це суто болгарське явище; вже в давньоболгарський період можна констатувати його наявність. У староболгарській мові була потрійна система вказівних займенників, що збереглася в родопському говорі і почасти в тринському: для вказівки на загальну означеність (мажот, жената, детето), на близькі предмети (мажос, женава і женаса, детево і детесо) і далекі предмети (мажон, женана, детено). Займенникові форми були відмінюваними. Членні форми мали тільки загальні назви, у власних назвах, які вказують на одиничні предмети, відсутній спеціальний морфологічний засіб вираження означеності.

Окремо розглянуто дискусії навколо проблеми артикля в російській та давньоруській мовах (погляди О.О.Шахматова, О.М.Пєшковського, П.М.Селіщева, І.Б.Кузьміної й О.В.Немченко, Л.Л.Касаткіна).

Постання постпозитивного артикля, на думку В.Георгієва, є типовим прикладом конвергенції в мовах БМС, наслідок поєднання кількох явищ: слов’янського постпозитивного артикля при прикметниках; енклітичного вживання вказівних займенників у давньоболгарській; постпозитивного артикля в субстраті; вплив однієї з форм грецького означеного артикля. Загальною передумовою, ймовірно, стало ослаблення демонстративної сили вказівних займенників в усіх індоєвропейських мовах. Препозитивні вказівні займенники поступово зазнали семантичних змін, втративши чисту дейктичність і набувши спершу артиклеподібного, а згодом – цілком артиклевого значення. У розвитку вказівних займенників і в утворенні означених препозитивних артиклів індоєвропейські мови виявляють паралелізм.

Дискусійним залишається і визначення часу виникнення артиклевої системи: І.Гилибов уважає, що формальне утворення артикля завершилося в ХІІІ ст. (аргументом є форма злиотъ рабъ у Добрєйшевому Євангелії з перенесенням артикля -отъ від іменника до прикметника); за К.Мірчевим, розвиток цього артикля для всіх іменних категорій відбувався між ІХ-Х і ХІІІ-ХІV ст., з яких два століття Болгарія перебувала під владою Візантії; Й. Курц припускає, що початок вживання членних форм сягає ХІ-ХII ст., а артикля – до ХIII ст.; Г.Сване відносить виникнення артикля до X-XI ст. Однак, попри різність підходів щодо джерел та умов постання артикля у болгарській мові його архаїчність не піддається сумніву, як і структурна релевантність на загальнослов’янському тлі. Тому актуальним залишається докладний аналіз артикля у структурі різних діалектів, зокрема, і переселенських говірок в Україні.

Традиційно артикль відносять до функціонально-семантичної категорії (ФСК), яка має кілька назв: детермінація, означеність / неозначеність, „положення”.

Категорія означеності / неозначеності (детермінації) у болгарській мові формально значно відрізняється від способів її вираження в інших західноєвропейських мовах: в останніх формальне протиставлення є еквіполентним, а в болгарській – привативним, оскільки маркованим є тільки означений член опозиції у межах синтетичної словоформи, тобто результатом є вищий ступінь граматикалізації. При цьому основне значення немаркованого члена цієї категорії не встановлено. Деякі дослідники вважають протиставлення потрійним: означений артикль – неозначений займенник - артикль – нульовий артикль.

Означений артикль був єдиним видом артикля, граматична реальність якого не заперечується, а детермінуючі властивості не піддаються сумніву. Проте стосовно конкретного розуміння категоріального значення детермінанта у формі вираженні означеного артикля спостерігаються різні погляди авторів.

Детермінуючу роль означеного артикля мовознавці вбачають головним чином у звуженні й конкретизації значення іменника, яке саме по собі є загальним. Артикль як мовний засіб іменної детермінації функціонує в двох семантичних площинах: предметній та поняттєвій. У плані предметних семантичних відношень означений артикль служить для детермінації одиничних предметів мовлення (функція індивідуалізації) та окремо взятої групи предметів (функція партикуляції) або “моральної сукупності” предметів (функція узагальнення). Більшість граматистів визначають граматичну реальність тільки означеного артикля. Вживання інших артиклів, крім означеного, має спорадичний і граматично неврегульований характер. Граматисти виділяють різну кількість артиклів як щодо видової характеристики, так і щодо конкретних морфологічних форм. Граматичний статус неозначеного артикля заперечується багатьма дослідниками, а ті, що виділяють його як елемент граматичної системи, розходяться в оцінці його морфологічних форм. Категоріальні значення означеності / неозначеності формально виражаються вживанням чи невживанням означеного артикля. Граматичне значення недетермінованості в болгарській мові, на думку багатьох лінгвістів, набуло категоріального статусу з усіма притаманними йому властивостями: семантична опозиція до детермінованості; наявність спеціальних граматичних форм вираження, відносна врегульованість уживання в мовленні.

У болгарській мові неозначеність іменника виражається за допомогою так званої нечленної форми – нульового артикля, під яким розуміють значущу відсутність артикля, яка співвідноситься з наявністю означеного або неозначеного артиклів і яка передає семантичне навантаження; відсутність артикля перед іменником означає неозначеність останнього. Нульовий артикль вживається тоді, коли предмет, що позначений іменником, оцінюється поза класифікацією чи індивідуалізацією; з одноартиклевістю пов’язана багатозначність нуля в болгарській мові.

Деякі дослідники вважають систему артиклів трикомпонентною: означений артикль – неозначений займенник-артикль – нульовий артикль, відносячи до цієї категорії лексему един, займенникові прикметники, неозначені займенники. Для підкреслення неозначеності найчастіше використовують неозначені займенники, ослаблені форми порядкового числівника – неозначені частки един (една, едно, едни) “один, деякий” у функції артикля. На цій підставі нерідко говорять про неозначений препозитивний артикль. Однак багато болгаристів (Л.Андрейчин, Ст.Стоянов, Т.Шамрай, Кр.Кабакчієв) не визнають існування в болгарській мові неозначеного артикля; інші ж (В.Станков, Хр.Стаменов, В.Косеска-Тошева, Ю.С.Маслов), визнаючи наявність, підкреслюють його факультативність. Ст.Георгієв стверджує, що в болгарській мові не існує сформованого неозначеного артикля, а частка един не тільки передає значення неозначеності, але й має низку інших значень; це додатковий засіб підкреслення неозначеності; един указує на числову одиничність, кількісну детермінацію, хоча це вже не число. І.І.Ревзін зазначав, що це слово може вживатися в екзистенціальних та у власне-неозначених висловлюваннях, причому в езистенціальних слово един майже ніколи не знає еліптизації, натомість у власне-неозначених факультативність його використання спостерігається часто. Останнє свідчить, що в болгарській мові відсутній граматикалізований неозначений артикль, але наявний схожий на артикль неозначений займенник, що майже граматикалізувався в екзистенціальній функції. Ст.Буров стверджує, що в болгарській мові специфічна означеність виражена морфологічно означеним артиклем, специфічна неозначеність – “членом един”, а неспецифічна означеність – нульовим неозначеним членом.

Отже, існування неозначеного артикля як лексико-граматичного засобу вираження категорії означеності / неозначеності в болгарській мові остаточно не доведена. Дискусії щодо статусу лексеми един зумовлені різним ступенем її граматикалізації – вона може мати кількісне значення, може виконувати функцію займенника, що інтенсифікує, або частки, а може використовуватися як засіб вираження специфічного граматичного значення; щодо останньої функції виникає найбільше суперечок.

У болгарській літературній мові лексема един може мати 6 значень, вживатися у стійких словосполученнях. У досліджуваних говірках найбільш поширеними є наступні функції: 1) для позначення одиничності, як кількісний числівник один: Дай ми идин самун л’aп; Идна палавината га мачи (Кат); И трит’е са събрали на ино м’aсто; Инъ зами с дв’a глави (Кр); В ина къшта съ ч’етъри къшт’a (Т); Като са жен’aт в нейа закол’aт идин бурдух (З); 2) в екзистенційній функції, переважно у сполученнях идин път ‘одного разу, колись’, идно времи ‘колись, одного разу’, имало едно време ‘жив собі, був собі’: Ут идно вр’еми (3); Ино вр’еми, гату б’aх малка, худих да танцувам (Я); Ф идно вр’ем’е бабит’е гату б’aа млади уд’ее накич’ени з китки; Нъ инъ дзаран той ми пуч’укъ нъ връта (Чш); Аз го ч’увах идин път’ (Кр). Идин път върв’aх пу тоо мост; Идин път аз удих нъ гости (Чш); Идин път си додах позну ут удома (Я); Идин път’ з аткъса бугайу, нач’ена да кулоти кравит’е (В); у цій функції един частіше вживається на початку розповіді при першій згадці про якісь події; 3) у підсилювальній функції – а) ‘тільки, лише’, б) у сполученні з не – ‘анітрохи, навіть’, в) ‘цілий, весь’: Ше испишит’е ина титратка н’еска ‘Сьогодні ти весь зошит спишеш’ (Кр); Т’a н’е пуста инъ сълдзъ (Кр) ‘Вона не пролила ні сльозинки’; Нито идин гул’aй б’ез з’ел’е ни минава ‘Жодні веселощі без капусти не обходиться’ (Кр); Ни ина цигарка н’aма курина ‘Не викурив жодної цигарки’(Кр); Там устанаха ини камани ‘Там залишилося тільки каміння’ (Я); Ко остава на ч’ул’aк - идни умразии ‘Що залишається людині – тільки ненависть’ (Кул); Зим’aта пр’етставл’aвала идна гола ст’еп’ ‘Земля являла собою лише голий степ’ (НІ); На ик’ен’д’ейа – ино парч’енци л’aп и ина филийка сирини ‘На полудень – тільки шматочок хліба і шматочок бринзи’ (З). Це ж значення в говірках передається і за допомогою лексем сал чи седе – ‘тільки’: Там съ устънаа сал камъни, ни знам квик, и повичи ништу ‘Там залишилося тільки каміння, не знаю яке, і більше нічого’ (Чш); лексема един надає реченню значення неозначеності: Там съ устънаа ини камъни, ни знам кой ги дукаръ ‘Там залишилося якесь каміння, не знаю, хто привіз’(Чш); 4) у функції неозначеності един послідовно уживається в казках. Ф инъ гуръ имълу млогу м’ечки; Ф иднъ гуръ имъши зайци (Чш).

У досліджуваних говірках найчастотнішими стійкими словосполученнями є: с’aкуй идин, ката идин, що мають значення ‘будь_який, усякий, кожний, кожен з вас’; словосполучення по едно време має значення ‘одного разу, якось’ та‘раптом, враз, і весь’; пу ино времи –‘пізно’ (Чш); словосполучення идин билюк – ‘багато’, на ино – ‘усі разом’ ино зафіксовано і в субстантивованій формі кажа едно / ~ ино: Ас ше кажа ино (З); Йас ки кажа ино (Т); словосполучення идно друго має значення ‘різні речі; дещо’, як і в літературній болгарській мові: Ф духофка с’е п’еч’ем’е идно друго фътр’е (Кир).

У досліджуваних говірках граматикалізацію един як неозначений артикль засвідчують тільки тексти казок: Имълу идин д’aду и иднъ бабъ; Ми кут ни гу шт’еш, упичи иднъ питкъ и жъ йа търкулниш; Т’a му уп’еклъ иднъ питкъ; Върв’aлу, върв’aлу и ср’aшта идно гиран’чи; То утишло, намерилу иднъ мутичкъ; Върв’aлу, върв’aлу и стигнълу иднъ собичкъ; Върв’aлу, върв’aлу и стинъ идни абълки; И ср’ешнълу иднъ кучкъ; То з’елу иднъ кл’ечкъ; Зав’елу гу ф идин шупрон. Вживання лексеми един на початку оповіді є обов’язковим композиційним елементом, словесною формулою, особливо в тих випадках, коли необхідно створити тло фольклорно-казкової епічної оповіді. Таким чином, архаїчний шар говірки зберігає той етап розвитку болгарської мови, коли існували передумови граматикалізації лексеми един.

Окрему проблему становить вживання артикля з власними іменами та назвами родичів. Власні назви як найдетермінованіші слова в мові менше всього вимагають маркування артиклем, що є одним з доказів його взаємодії із семантикою імені. У староболгарській мові членні форми мали тільки загальні назви, а в сучасній літературній мові при більшості власних назв артикль відсутній, виняток становлять демінутиви типу Анчето, Васката та деякі географічні назви, переважно назви гір: Карпатите, Алпите та ін. У досліджуваних говірках артикль з власними назвами вживається частіше, ніж у літературній мові, особливо в атрибутивних сполученнях. Насамперед це назви гір, височин, низин, а також мікротопоніми – Гребл’ето, П’есоко, Поповото (Т), особливо якщо це атрибутивні сполучення – Бузиковата баш’ч’а (Т), Мийал’yвата маала та ін. Назви країн, міст, сіл з артиклем, як правило, не вживаються: Татко му ф Кошково жув’aл - тo Буйалик сига; Той закон’чи т’ехникум ф Ад’еса; Ас ни съм била у Бендеры (Кат); Има коконосушилка в Болград; Идин чил’aк казал, д’ето Измаил лити дъш; Връштам с’е аз Ад’ес (Кр); виняток становлять власні назви Буджак, Бесарабия, Молдова, Русия, останнім часом Украина які нерідко вживаються з артиклем: Б’есарабийата в Буджака; Ний удихми в Мълдавийатъ; Той си дуд’е ут Рус’ейатъ (Чш); Утидах у Малдавийата; Украината ни дава сичкити права на нас (Є); Б’aх у Русийата (Я); але водночас: П’ер’есил’енийету ут васточ’ната ч’аст’ на Балгарийа в аснавном било в Румынийа, Малдова, Б’есарабийа (НІ:25); Ний удихми в Българийа л’aтуска (Чш). Високу стабільність уживання артиклевих форм з власними назвами засвідчує говірка с-ща Старий Крим: артиклеві форми з власними назвами вживаються за тими ж правилами, що і з назвами загальними: И утидаха на Уралът; Йа б’aх в армийата, на Крымскийат фронт; А пък сетн’aк кат зеха пак Кримът, нийе не испратиха в Грузийа; В Губата б’aхме колку; Йа сега живъ на Кубанът (СК). Особлива цінність цих свідчень у тому, що в усіх випадках у говірці с-ща Старий Крим вжито так званий повний артикль, який у літературній мові вживається тільки при іменниках у функції підмета. Артиклеві форми більшою мірою характерні для імен і прізвиськ.

Таким чином, у досліджуваних говірках з артиклем вживаються: 1) демінутиви від власних імен на -е, -и, -че, - Вас’ту, Ван’ту, Колиту, Мит’ето, П’ет’ту, Л’ен’чито; 2) давні чоловічі і жіночі болгарські імена із закінченням на -а, де відбувається узгодження за формою: Дъм’aнката, Хилипката, Начката, Митката, Ван’aта, Сашата, Шурата, Ф’ед’aта, Димата, Йурата, П’ет’aта. Зината, Тудората; 3) прізвиська: Гуштера, Кумар’a, Танука (Я), Робъджонъ мъ пугледнъ; Буквътъ има новъ мъциклъ (Чш); Пунгата Марус’a, Дойката Иван, Ч’апата Коли, Паноч’ката Л’ена, Ванч’урката Хана, М’ечката Вал’a, Пундзарата Л’она, Баснар’a Коста, Баснарката Марийа, Кишл’aку Мишката, Калцунката Тодора, Цацику Митката, Бабичката Никола, Максимкото Ал’екси (Кул), але: Джон мъ пугл’еднъ и ми къза (Чш).

Зафіксовано також плеонастичні форми, у яких артикль одночасно вживається з ім’ям і з прізвиськом (Кишл’aку Мишката, Цацику Митката), що свідчить про втрату артиклем статусу детермінатора, несприйняття носіями говірки цих форм як артиклевих. Форми на -то (-ту), -та діалектоносії часто сприймають як демінутиви, тому ними частіше називають дітей. Зафіксовано випадок формально потрійної детермінації: на Руската Шурата Вовата и Багачова Тан’a се ожен’a (Кат).

Отже, у мовленні старшого і середнього покоління артиклеві форми власних імен поширені і найчастіше мають гіпертрофований вигляд; старі болгарські народні імена сьогодні вживаються рідко, а нові імена, запозичені переважно зі східнослов’янського іменника, вживаються, як правило, без артикля. У сфері артиклевих форм залишаються прізвиська та демінутиви. Вживання прізвиськ з артиклем пояснюють їх походженням переважно від загальних назв, при цьому артикль надає прізвиськам “значення” індивідуальної означеності і перетворює їх у власні назви. Як бачимо, з артиклем вживаються тільки ті власні назви, які для носіїв говірки відомі, детерміновані, частовживані і мають традицію вживання з артиклем.

На межі між загальними і власними назвами перебувають назви спорідненості, оскільки вони одночасно передають узагальненість і означеність, належність без спеціальних формальних засобів. Болгари-переселенці в Україні зберегли здебільшого традиційну основу сімейних відносин і архаїчну систему спорідненості. Досі в досліджуваних говірках функціонують лексеми девер і зълва, вуйчо і вуйна, леля і сваку, чичо, чинка, етърва, кака, баджанаци, шуреи та ін., які були складниками традиційної культури болгар і зумовлювалися багатолюдністю патріархальної сімейної общини, що жила як родина.

Іменники мама і татко мають особливий функціональний статус у багатьох європейських мовах. У болгарскій мові іменник мама і майка без присвійного займенника використовуються у дискурсі сімейної комунікації (Мама си дойде ‘Мати прийшла’), а в позасімейному спілкуванні іменник майка вживається із присвійним займенником (Майка ми си дойде); подібні особливості функціонування демонструють і інші назви цього кола: тате, татко і баща ми, баба і баба ми, вуйчо і вуйчо ви та ін. Тенденцію до спрощення системи спорідненості демонструють і досліджувані говірки, хоча в них збереглося чимало архаїчних рис, зокрема розмежування родичів по лінії матері й батька (вуйчо ‘брат матері’ і чичо ‘брат батька’).

Рисою болгарської системи спорідненості є розмежування родичів за віком, що є збереженням дотурецької тюркської риси (дружину молодшого чоловікового брата, його двоюрідного брата, а в деяких болгарських говорах – і дружин усіх молодших братів називали драгине, драгинко, старшу сестру чоловіка – калинка, а молодшу – малинка; загальнопоширеним є звертання до старшого брата – бате, а до старшої сестри – кака). Відзначена тенденція до вживання назв родичів без артикля. Іменники мама, майка, тате, татко ніколи не вживаються з артиклем, якщо мова йде про своїх батьків; перед короткою займенниковою формою вони також не вживаються з артиклем; у цих же випадках не вживається артикль і з деякими іншими назвами родичів: баба, дядо, леля, вуйчо, вуйна, стрина, чичо, бате, кака. Однак іменники брат і сестра для вказівки на приналежність можуть вживаються у безартиклевій та в артиклевій формах – сестра му і сестрата му. Іменники син і дъщеря у ситуації передачі значення приналежності у безартиклевих формах менш офіційні, ніж в артиклевих; однак форма тъст ми навіть у мовленні зустрічається рідше, ніж тъстът ми. Демінутиви від назв родичів завжди вживаються з артиклем: майчицата ми, бащицата ми, братчето ми та ін. Тільки з артиклем вживається іменник мъж (як і в літературній мові): Маже й б’еши ут Гил’м’ан; Маже й на систра му доди; у говірці с-ща Старий Крим – Мъжът ми руски; Йа с мъжът б’ех в Балгарийа. Перед короткими формами займенників іменники на позначення родичів, як правило, вживаються з артиклем; без артикля – лише іменники на позначення батька, матері та деяких інших близьких родичів: мама му, тату му, л’ел’а му, систра му, брат му: Тати доди; Майка ти доди; Майка ми дъртичка; Брат му има два сина; Зан’ес гу на л’ел’а; Л’ел’а ти болна; Уйна ти та мули да напишиш писмо; Кака нали ти каза да умийш чинити; Питай кака си; За чич’у напраи тва.

У мовленні старшого покоління таке вживання стабільне, чого не можна сказати про мовлення молоді, у якому назви родичів найчастіше вживаються без артикля: Тук майка (замість майката) на гуд’еника привързва свадбарит’е (Вч); Свадбарит’е ут къд’е лапиту бутат на булката раката, гату т’a храни св’екър (замість свекъра) и св’екърва (замість свекървата) за да направ’aт см’aх; Гату збирът парити пубаштима (замість побащимът) носи тва бл’yду ду кумъ; Св’екър (замість свекърът) и св’екърва (замість свекървата) аб’ештават идно кило ракийа (Вч); Пубаштим (замість побащимът) тр’aбалу да вид’е свадбата (Пт); На връва закач’ат даръ на кумуйти, св’екъра, св’екървата, баба (замість бабата) и д’aду (замість дядото); Той иди сас музика, сас радит’ели (замість родителите), рудовит’е (Я). В безартиклевій формі назви спорідненості вживаються в говірці Старий Крим і в мовленні старожилів: Мойа майка уттам (замість моята майка); И от мойа майка, б’едната, стара, сичку зе (замість моята майка) (СК). У говірці с-ща Старий Крим з назвами спорідненості не вживаються й інші детермінативи: Пурабутих, и сетн’a йа найдах майка и сестрите и брат (замість майка си, сестрите си, брат си); Пу руску майка така хуртуваше (замість майка ми).

Відсутність будь-яких детермінативів при імені у переселенських говірках свідчить про вплив східнослов’янських мов, де в таких конструкціях немає детермінативів, пор.: Гудиника дар’aва д’aду (замість дяду си) и баба (замість баба си) (Я); найбільше це явище зафіксоване у говірці Старий Крим: Вот синът ми зарат татка и майка дойдеха тука (замість майка ми); Татку умр’е, брата убиха, майка е тука – в П’ер’евалофка (замість брат ми, майка ми).

У чушмелійській говірці членні форми, особливо у назвах родичів, виявляють більшу нестабільність, ніж в інших говірках: тут детермінативами частіше виступають займенникові форми. Нестабільність у вживанні артикля виявляє іменник мъж у значенні ‘людина’ і ‘чоловік’: Кака ми аз мажо си додва у дума; Мъж ми си доди пийан; Мажъ й силну красиу танцува; без артикля частіше вживається із займенником 1 особи – мъж ми.

Таким чином, у досліджуваних говірках назви родичів детерміновані більшою мірою займенниками, ніж артиклем.

Окремо розглянуто індивідуалізуючу функцію артикля. Зокрема підкреслено, що грамема означеність у болгарській мові може виражати конкретність трьох типів: а) індивідуальна означеність; б) кількісна повнота; в) родова (генерична) означеність; домінуючою є функція індивідуалізація, що перейнята із вказівної функції займенників. Головною функцією балканського дейксису, на думку Т.В.Цив’ян, залишається освоєння суб’єктом простору; йдеться про т. зв. потрійний (постпозитивний) артикль -т-/-с-, -в-/-н-, що відомий у болгарських (родопських, тринських), македонських (західних та деяких центральних), сербських (тімоцьких) говірках і в македонській літературній мові. Ця потрійна опозиція (яка повинна бути доповнена неозначеним і нульовим артиклем, хоча їхній зв’язок із простором не виявляється настільки безпосередньо) реалізується по-різному. Означений артикль -т- вживається у своїй звичайній функції загальної детермінації. У колі потрійної опозиції він виступає нейтральним стосовно простору (ситуація змінюється, коли він протиставляється неозначеному члену). Мовець одержує можливість означити свій власний простір і його масштаби за відстанню між об’єктами; він повідомляє, що оцінено ним як близьке (своє), а що як далеке (чуже). Це демонструють “локалізаційні діалоги” з чітко експлікованою