Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

КУЛІКОВ Володимир Олександрович

94 (477.54/.62)?„1861/1917”

СЕЛЯНСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО ХАРКІВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ХАРКІВ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Калініченко Володимир Вікторович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна,

завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, доцент

Темірова Надія Романівна,

Донецький національний університет,

професор кафедри історіографії, джерелознавства, археології та викладання історії

кандидат історичних наук, доцент

Бєліков Юрій Анатолійович,

Харківська національна академія міського господарства

доцент кафедри історії і культурології

Провідна установа: | Інститут історії України НАН України

(відділ історії України ХIХ – початку ХХ ст.),

м. Київ

Захист відбудеться 15 квітня 2005 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (адреса: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. V-58 ).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 14 березня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Актуальність вивчення селянського господарства визначається його важливим місцем у соціально-економічній системі України. В пореформену епоху Україна, як і вся Російська імперія, до складу якої вона входила, залишалась аграрною країною: понад 90 % населення становило селянство. Селянство залишалось найбільш чисельним станом, який за своєю питомою вагою далеко випередив усі інші стани разом узяті. Незважаючи на інтенсивний розвиток промисловості, аграрний сектор економіки залишався головним. При цьому провідна роль у цьому секторі належала селянському господарству, яке давало більшу частину як валової, так і товарної сільськогосподарської продукції. Рівень життя й ефективність господарювання селянства позначались на таких важливих показниках, як рівень забезпечення населення продуктами сільського господарства, місткість внутрішнього ринку, середній культурний рівень населення і т. ін.

Практична актуальність визначається необхідністю вироблення стратегії реформування сучасного аграрного сектора України, що вимагає звертання до історичного досвіду. Особливо цікавим у цьому плані є період другої половини ХІХ – початку ХХ ст., коли в аграрному секторі спостерігалось переплетення різних соціально-економічних укладів, існування різних форм власності на землю і різних соціальних типів господарств. Порівнюючи розвиток сучасного й пореформеного села, можна побачити багато схожих проблем: невисока продуктивність праці в селянському господарстві, його недостатня матеріально-технічна база, брак необхідних капіталів і т.д., що негативно позначалось на загальному виробничому рівні селянського господарства, особливо порівняно із провідними західними країнами.

Розвиток селянського господарства був неоднаковим у різних регіонах України. Вивчення теми в губернському масштабі дозволить розкрити мікрорегіональні особливості й місцеву специфіку функціонування селянського господарства й аграрного сектора взагалі. Харківська губернія була однією з дев’яти губерній Наддніпрянської України, що перебувала у складі Російської імперії. Розвиток селянського господарства на Харківщині мав свою специфіку – воно розвивалося у найбільшому промисловому районі України, фактичним центром якого був Харків. Отже, виробники сільськогосподарської продукції в цьому регіоні мали стабільний і все зростаючий ринок збуту, а надлишок робочої сили із села міг швидше знайти застосування у промисловості, ніж в інших губерніях України.

Об'єктом дослідження є селянське господарство Харківської губернії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Предметом дослідження є основні сторони життя й діяльності селянського господарства Харківської губернії: його демографічна характеристика, землеволодіння і землекористування, матеріально-технічна база і сільськогосподарське виробництво.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація написана в рамках проблеми вивчення соціально-економічної та політичної історії України ХІХ – ХХ ст., що розробляється на кафедрі історії України Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Хронологічні межі роботи охоплюють 1861 – 1917 рр. Нижня межа дослідження обумовлена селянською реформою 1861 р., що поклала початок прогресивним реформам 60-70-х років ХІХ ст., які розчистили шлях для розвитку в країні ринкових відносин. Верхня межа пов’язана з революційними подіями 1917 р., що призвели до падіння спочатку політичного, а згодом і соціально-економічного устрою Російської імперії.

Територіальні межі дослідження охоплюють Харківську губернію в адміністративних кордонах другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Мета дослідження визначена з урахуванням актуальності та ступеня наукової розробки теми – дати всебічну комплексну характеристику селянського господарства Харківської губернії у другій половині XIX – на початку ХХ ст.

Виходячи з цього, основними завданнями дослідження є:

§ дати демографічну характеристику селянського населення і її вплив на виробничо-економічну діяльність селянського господарства;

§ проаналізувати баланс трудових ресурсів селянського господарства, визначити наскільки було забезпечене селянське господарство трудовими ресурсами і яку частину воно мало відчужувати в інші галузі народного господарства країни;

§ з’ясувати роль і місце сільської громади та селянської поземельної общини;

§ встановити рівень забезпеченості знаряддями праці та ефективність використання виробничої бази;

§ визначити рівень сільськогосподарського виробництва селянського господарства та його динаміку;

§ визначити соціально-економічний лад селянського господарства

Методологія і методи дослідження. В основі методології роботи - принципи сцієнтизму, міждисциплінарності, епістемологічного оптимізму, системності.

Для вирішення конкретно-проблемних завдань дослідження застосовувався історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний методи та структурний аналіз.

Особливе місце в роботі займають методи математичної статистики. Серед таких методів – аналіз і виявлення взаємозв’язків (кореляційний, регресійний аналіз), спеціальні методи аналізу динамічних рядів, багатомірний статистичний аналіз (кластерний, факторний, дискримінантний) і т.д. Значне місце в роботі займає математичне моделювання. Більшість моделей відображуючо-вимірювальні, але також побудовано альтернативну імітаційно-прогностичну модель динаміки селянського господарства. Особливу увагу приділено графічному аналізові, який використовується як із метою більш наочного представлення даних, так і в якості самостійного етапу аналізу.

Практична реалізація цих методів переважно здійснювалась в рамках комп’ютерних програм MS Excel та STATISTICA.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в роботі вперше у вітчизняній історіографії здійснено комплексне дослідження історії селянського господарства Харківської губернії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.; зокрема, дано демографічну характеристику сільського населення; проаналізовано баланс та структуру робочої сили селянського господарства; визначено функції сільської громади та поземельної селянської общини, встановлено її значення для розвитку селянського господарства; розглянуто стан виробничої бази і ефективність її використання; досліджено динаміку сільськогосподарського виробництва у селянському господарстві; визначено соціально-економічний лад селянського господарства; побудовано імітаційно-прогностичну модель динаміки селянського сільськогосподарського виробництва; з’ясовано сутність та причини так званого аграрного питання та можливі шляхи його подолання.

Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані при розробці вузівських курсів лекцій з історії України і рідного краю; підготовці спецкурсів і спецсемінарів із соціально-економічної історії. Досвід вивчення селянського господарства може бути корисним громадськості країни в наші часи, коли так жваво дебатуються питання про приватизацію землі, розбудову фермерського господарства.

Апробація роботи: Основні положення й висновки дисертації обговорювалися на кафедрі історії України історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Матеріали дослідження доповідались автором на вузівських, всеукраїнських і міжнародних конференціях: ХХ Краєзнавчій конференції молодих вчених „Слобожанщина на межі культур” (Харків, 2002); Міжнародній науковій конференції „Історична наука: проблеми розвитку” (Луганськ, 2002); Конференції співробітників історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (Харків, 2003); IX Міжнародній конференції асоціації „Історія й комп’ютер” (Москва, 2004).

Основний зміст роботи викладено у 2 публікаціях тез конференцій та 4 наукових статтях, розміщених у фахових виданнях.

Структура роботи визначається системним підходом і побудована за проблемним принципом. Основна частина дисертації складається з п’яти розділів. Перший розділ присвячено аналізу літератури й джерел по темі, другий, третій і четвертий – основним складовим селянського господарства, в п’ятому реалізований структурний аналіз внутрішнього ладу селянського господарства на основі математичного моделювання.

Загальний обсяг роботи становить 323 с. Із них 178 с. основного тексту, список джерел і літератури нараховує 536 бібліографічних позицій на 45 с., додатки – 163 таблиці та графіка на 100 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, розкрито об’єкт, предмет, мету та завдання роботи, окреслено хронологічні й територіальні межі, визначено методологію, наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, рівень апробації та структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база” проаналізовано стан наукової розробки теми, дано характеристику джерельної бази дослідження.

Розгляд історіографії проблеми здійснено за хронологічно-територіальним принципом.

В дорадянський період основні питання історії селянського господарства знайшли відображення в науковій літературі, але переважно в межах всієї Європейської Росії. До 1917 р. були написані спеціальні праці, присвячені вивченню окремих проблем, з’явився цілий ряд узагальнюючих праць по темі Янсон Ю.Э. Сравнительная статистика России и Западно-Европейских государств. Т.1: Территория и население. – СПб., 1878; Кавелин К.Д. Крестьянский вопрос: Исследование о значении крестьянского дела, причинах его упадка и мерах к поднятию сельского хозяйства и быта поселян. – СПб., 1882; Карышев Н. Крестьянские вненадельные аренды. Т.2: Итоги экономического исследования России по данным земской статистики. – СПб., 1892; Каблуков Н.А. Об условиях развития крестьянского хозяйства России (Очерки по экономии сельского хозяйства). – М., 1899; Косинский В.А. К аграрному вопросу. Вып.1: Крестьянское и помещичье хозяйство. – Одесса, 1906; Кауфман А.А. Вопросы экономики и статистики крестьянского хозяйства. – М., 1918; Ленін В.І. Розвиток капіталізму в Росії // Повне зібр. творів. Пер. з 5-го рос. вид. Т. 3. – К., 1970. – С. 1-576 та ін.. В цей же період з’явились роботи і по окремих губерніях чи регіонах України Ковалевский М.М. Общинное землевладение в Малороссии // Юридический вестник. – 1885. – № 1. – С. 36-69; Постников В.Е. Южнорусское крестьянское хозяйство. – М., 1891 та ін.. В межах Харківської губернії вивчались лише окремі аспекти селянського господарства Клинген И. Описание Волчанского уезда Харьковской губернии в сельскохозяйственно-статистическомком отношении. – Харьков, 1882; Гордеенко Е. О положении сельского хозяйства и земства в Харьковской губернии. – Харьков, 1885; Святловский Е. Материалы по вопросу о санитарном состоянии русского крестьянства. Медико-топографическое описание Волчанского уезда Харьковской губернии (Дисс. докт. медицины). – Харьков, 1887; Куколь-Яснопольский К. Описание экономического положения крестьянского населения Старобельского уезда и причин его задолженности. Ч.1. – Харьков, 1897; Бюджеты крестьян Старобельского уезда Харьковской губернии. – Харьков, 1915 та ін.. Майже всі дослідники цього періоду сходились у висновках про незадовільний рівень народного добробуту, поганий стан матеріально-технічної бази, низький культурний рівень населення, але шляхи виходу з кризи бачили різні. Для народників – це зрівняльний розподіл землі через общину, для марксистів – ліквідація феодальних пережитків і поміщицького землеволодіння, націоналізація землі, для лібералів – підвищення культурного рівня селянства та скасування обмежень свободи пересування населення, агротехнічні заходи в сільському господарстві тощо. Дослідники цього періоду ввели до наукового обігу велику кількість джерел. Разом із тим, при використанні дореволюційної літератури слід враховувати тогочасний рівень теорії та методики досліджень, вузькість джерельної бази та ін.

Вивчення історії селянського господарства продовжилось у наступний – радянський період, в межах якого можна виділити ще кілька підперіодів.

Так, у 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. відбуваються певні зміни в тематиці та методиці досліджень. Особливу увагу авторів цього періоду привертають проблеми внутрішнього ладу та соціальної диференціації селянського господарства Челинцев А.Н. Теоретические основания организации крестьянского хозяйства. – Харьков, 1919; Макаров Н.П. Крестьянское хозяйство и его эволюция. Т. 1. – М., 1920; Суханов Н.К. К вопросу об эволюции сельского хозяйства. Социальные отношения в крестьянском хозяйстве России. – М., 1924; Фортунатов А.Ф. Экономика и статистика сельского хозяйства. Несколько страниц из истории. – М., 1925; Чаянов А.В. Крестьянское хозяйство: Избранные труды. – М., 1989 та ін.. Головним чином це було пов’язано із розвитком так званого організаційно-виробничого напрямку в аграрній науці.

Значний спад у вивченні пореформеного села як всієї Росії, так і України відбувається в 30-х – першій половині 50-х років ХХ ст. Хоча в цей період вийшло кілька спеціальних праць по темі Погребінський О. Столипінська реформа на Україні. – Одеса, 1931; Шиян К.К. Столыпинская аграрная реформа в Харьковской губернии: Дисс. … канд. іст. наук. – Харків, 1940; Карнаухова Е.С. Размещение сельского хозяйства в России в период капитализма (1860-1914). – М., 1951 та ін., вузька документальна база й особлива політизація історичних праць позначалися на якості як спеціальних, так і узагальнюючих робіт впродовж досить тривалого часу.

Нова хвиля інтересу до проблем аграрного ладу й історії селянського господарства другої половини ХІХ – початку ХХ ст. починається з другої половини 1950-х років. У період з другої половини 50-х до кінця 80-х рр. ХХ ст. значно просунулось вперед вивчення окремих елементів аграрного ладу і селянського господарства в масштабах як всієї Росії, так і України і окремих її частин Теплицький В.П. Реформа 1861р. і аграрні відносини на Україні (60-90 рр. ХІХ ст.). – К., 1959; Бондаревський А.В. Волосне управління та становище селян України після реформи 1861 року. – К., 1961; Ковальченко И.Д. Соотношение крестьянского и помещичьего хозяйства в земледельческом производстве капиталистической России // Проблемы социально-экономической истории России. – М., 1971. – С. 171-194; Дружинин Н.М. Русская деревня на переломе 1861-1880 гг. – М., 1978; Анфимов А.М. Крестьянское хозяйство Европейской России 1881-1904 гг. – М., 1980; Авраменко А.М. Эволюция земельных отношений на Левобережной Украине в конце ХIХ – нач. ХХ века: Дисс. … канд. ист. наук. – Харьков, 1985; Ковальченко И.Д., Моисеенко Т.Л., Селунская Н.Б. Социально-экономический строй крестьянского хозяйства Европейской России в эпоху капитализма (Источники и методы исследования). – М., 1988 та ін..

В цілому радянcька історіографія зробила величезний вклад у вивчення історії селянського господарства. Але через ряд серйозних загальних вад радянської історіографії, в тому числі й у вивченні історії селянського господарства, більшість її висновків потребують серйозної ревізії, бо, безумовно, не можна назвати об’єктивною оцінку радянськими істориками таких, наприклад, питань, як реформи 60-х років ХІХ ст., урядову політику в селянському питанні, роль селянської громади, питання мобілізації землі, диференціація селянства та ін. Потребує перевірки точка зору радянської історіографії про основну причину кризи в аграрному секторі (самодержавство, поміщицьке землеволодіння, селянську громаду) та ін.

Після 1991 р. інтерес до вивчення історії селянського господарства не знизився. Більше того, відбувається розширення проблематики, вдосконалення теорії та методики досліджень. Але вивчення переважно здійснюється в межах Європейської Росії Зырянов П.Н. Крестьянская община Европейской России 1907-1914 гг. – М., 1992; Кучумова Л.И. Сельская община в России (вторая половина ХIХ века). – М., 1992; Моисеенко Т.Л. Крестьянское хозяйство России на рубеже XIX – ХХ вв. // Россия в ХХ веке: Историки мира спорят. – М., 1994. – С. 77-83; Буховец О.Г. Социальные конфликты и крестьянская ментальность в Российской империи нач. ХХ века: Новые материалы, методы, результаты. – М., 1996; Казарезов В.В. Крестьянский вопрос в России (конец XIX – первая четв. ХХ в.). Т. 1. – М., 2000; Тюкавкин В.Г. Великорусское крестьянство и Столыпинская аграрная реформа. – М., 2001 та ін.. В рамках України за цей період не з’явилось жодної монографії, спеціально присвяченої цьому питанню, а лише кілька статей і ряд дисертацій Якименко М.А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму // Укр. іст. журнал. – 1991. – № 2. – С. 54-63; Якименко М.А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні після скасування кріпосного права (1861-1918) // Укр. іст. журнал. – 1996. – № 1. – С. 3-14; Сусоров С.В. Аграрне питання в Україні: причини, прояви, шляхи розв’язання (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.). – Херсон, 1997; Присяжнюк Ю.П. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.) // Укр. іст. журнал.– 1999. – № 3. – С. 23-33; Присяжнюк Ю.П., Горленко Л.М. Ринкова еволюція аграрних відносин в Україні (друга половина ХІХ ст. – 1905 р.) // Укр. іст. журнал.– 2000. – №5. – С. 88-97 та ін.. В масштабах Харківської губернії вивчались лише деякі сторони селянського господарства Майстренко В.С. Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії: Дис. … канд. іст. наук. – Харків, 1997; Маслов М.П. Розвиток селянського промислового підприємництва у Харківській губернії (1861-1914 рр.): Дис. … канд. іст. наук. – Харків, 1998 та ін..

Таким чином, історія пореформеного селянського господарства знайшла широке відображення у науковій літературі. Найбільшу увагу дослідників привертала історія селянського господарства в рамках всієї Росії. Хоча, незважаючи на величезну кількість праць, як узагальнюючих, так і присвячених окремим його сторонам, чимало процесів і явищ історії селянського господарства залишаються недостатньо з’ясованими. Більше того, комплексної праці, де б були розглянуті усі найважливіші питання історії селянського господарства з 1861 по 1917 рр. так і не з’явилось.

В масштабах України основні аспекти історії пореформеного селянського господарства також знайшли відображення в багатьох наукових роботах. Досить ґрунтовно вивчені такі питання, як селянське землеволодіння, землеробство, соціально-класова структура і диференціація селянства, селянські рухи та ін. Недостатньо досліджені такі проблеми, як матеріально-технічна база селянського господарства України (крім землеволодіння), селянська земельна оренда, системи землеробства й тваринництво у селянському господарстві. Велика кількість питань взагалі залишилась поза увагою дослідників. Зокрема, майже не вивчені такі питання, як демографічна характеристика селянського населення, селянська громада, внутрішня структура, бюджети селянського господарства і т.п.

Щоб комплексно вивчити селянське господарство України у пореформений період потрібно спочатку провести дослідження в межах окремих регіонів. У рамках Харківської губернії історія селянського господарства в другій половини ХІХ – на початку ХХ ст. спеціально не вивчалась. Така ситуація вплинула на вибір дисертантом цієї проблеми в якості об’єкта свого дослідження.

Основою джерельної бази роботи стали масові статистичні джерела. При розгляді цього комплексу джерел їх було поділено на дві великі категорії: урядову статистику та земську аграрну статистику, які, в свою чергу, можна поділити на ряд дрібніших категорій.

До комплексу урядової статистики відносяться матеріали, що збирались різними урядовими відомствами й установами: ЦСК МВС Росії, Міністерством землеробства, Міністерством фінансів, військовим відомством та ін. Цей комплекс умовно поділяється на такі групи: 1) земельні, воєнно-кінські, сільськогосподарські переписи та перший Всеросійський перепис населення 1897 р.; 2) поточна статистика (сільськогосподарська, статистика народонаселення, мобілізації землеволодіння та ін.), що збиралась різними відомствами; 3) одноразові обстеження окремих сторін селянського господарства тощо.

Комплекс матеріалів земської статистики по Харківській губернії доцільно поділити на такі групи: 1) комплексні переписи селянських господарств; 2) бюджетні обстеження селянських господарств; 3) поточна статистика (збір відомостей через мережу добровільних кореспондентів); 4) епізодичні обстеження окремих сторін аграрного розвитку губернії.

Значний матеріал міститься у фондах Державного архіву Харківської області. Великий інтерес тут являють фонди канцелярії губернатора, харківського губернського статистичного комітету, органів місцевого самоврядування тощо (загалом використано матеріали 13 архівних фондів).

Важливим комплексом джерел є періодична преса.

В цілому джерельна база з цієї теми досить значна та різноманітна. Вона охоплює усі сторони життя й діяльності селянського господарства, але з різним ступенем повноти. Краще відображений стан виробничої бази селянського господарства, питання народонаселення. Разом із тим, при всьому різноманітті масових джерел, прямих даних про соціально-економічний лад селянського господарства (баланс трудової сили, товарність господарства і т.д.) не багато. Особливо важко простежити еволюцію соціально-економічного ладу селянського господарства. У зв’язку з цим постає гостра необхідність у застосуванні спеціальних математичних методів обробки та аналізу існуючої джерельної бази з метою підвищення її інформативної віддачі й добування з неї прихованої інформації.

Другий розділ – “Селянське населення” присвячений вивченню історії селянського населення, оскільки функціонування селянського господарства ґрунтувалося на праці селян.

В першому підрозділі здійснено аналіз демографічної поведінки селянського населення. Зроблено висновок, що впродовж всього пореформеного періоду Харківська губернія залишалась селянською як за становою структурою – 90,8 % становили селяни, так і за трудовим складом і способом життя – 78,5 % населення основний прибуток отримували за рахунок ведення власного сільського господарства, що робило селянське господарство надзвичайно важливою складовою народного господарства.

Для сільського населення був характерний доіндустріальний тип відтворення населення із значною долею молодих поколінь і невеликою – літніх. Демографічна поведінка сільського населення Харківської губернії свідчить про панування тут на протязі всього пореформеного періоду такого типу демографічного переходу (званого у демографічній літературі – другим), який характеризується високою народжуваністю, високою смертністю, але із тенденцією до поступового скорочення, і високий природний приріст населення. Разом з тим, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. намітився перехід до наступного (третього) типу демографічного переходу. Аналіз демографічної поведінки свідчить, що визначальний вплив на неї мав як економічний фактор, так і традиційна ментальність селянства, успадкована від доіндустріальної епохи.

Високий природний приріст населення приводив до швидкого зростання абсолютної кількості селянського населення, яке за пореформений період на Харківщині подвоїлось: з 1425,9 тис. чол. у 1863 р. до 3102,6 тис. чол. у 1913 р.

Незважаючи на поступове зниження, рівень смертності сільського населення був дуже високим. Середня тривалість життя сільського жителя Харківської губернії наприкінці ХІХ ст. становила всього 30,5 років. Це було набагато менше, ніж у сусідніх європейських країнах.

Вступали у шлюб селяни рано і більшу частину життя у продуктивному віці перебували у шлюбі. Родина була для селянина головним господарським осередком. Наявність сім’ї – це обов’язкова умова функціонування селянського господарства, оскільки на селі існував розподіл трудових обов’язків за віком і статтю.

За віросповіданням більшість селян Харківської губернії були православними, за національною приналежністю – українцями. Величезна частка неписьменних селян негативно впливала на розвиток селянського господарства і всієї економіки країни і Харківської губернії зокрема.

У другому підрозділі проаналізовано баланс трудових ресурсів селянського господарства. Визначено, що половину селян становили люди у продуктивному віці.

Велику роль для селянського господарства мали різні промисли. Але інтенсивність праці впродовж року розподілялась нерівномірно, значно підвищуючись у період виконання польових робіт.

Селянське господарство в цілому було достатньо забезпечено трудовими ресурсами, але вони не було рівномірно розподілені між господарствами, тому частина господарств урівноважувала трудові ресурси або шляхом найму, або продажу робочої сили. Баланс робочої сили був позитивним: селянське господарство продавало робочої сили більше, ніж наймало. Але абсолютна більшість господарств належали до трудового типу, тобто такого, що задовольнялись переважно власними трудовими ресурсами.

Третій підрозділ присвячено вивченню сільської громади, яка значно впливала на організацію селянського господарства. Сільська громада була, з одного боку – адміністративною, з іншого – господарською одиницею. Необхідність спільного ведення господарства та кругова порука приводили до абсолютизації влади громади. У дисертації показано, що не слід ототожнювати сільську громаду, як адміністративну сільську одиницю, з поземельною общиною, як поземельним селянським союзом. Це два різні інститути на селі. Сільська громада була багатофункціональною організацією. До найважливіших її функцій відносились управлінська, соціальна, культурно-виховна та ін.

У третьому розділі – “Виробнича база селянського господарства” проаналізовано основні компоненти виробничої бази селянського господарства: селянське землеволодіння та землекористування, робочу худобу, сільськогосподарський реманент, будівлі.

Основу матеріально-технічної бази селянського господарства становила земля. На початку ХХ ст. селяни Харківської губернії зосереджували понад ? всього землеволодіння. Селянське землеволодіння в пореформений період складалось з надільної й приватної землі. Незважаючи на поступове зниження питомої ваги протягом пореформеного періоду, надільна земля залишалась основою селянського землеволодіння. При тогочасному рівні ведення землеробства надільне землеволодіння не задовольняло потреби селянського господарства у землі, тим більше, що воно було дуже нерівномірно розподілене між окремими розрядами селян та місцевостями губернії. Для того щоб розширити земельне користування, селяни купували та орендували землю.

Автором дослідження розрахована кількість землі, що знаходилась у фактичному користуванні селян. Фактичне землекористування складалось із землі, що була у власності селян, плюс орендована земля, що використовувалась в господарстві, мінус земля, здана в оренду іншим господарям. Селянське землекористування на рубежі 1870-80-х рр. становило приблизно 3003,4 тис. дес., в тому числі 2570,3 – надільна (85,5 %), 134,1 тис. дес. – приватна (4,5 %), 299,0 тис. дес. – орендована (10,0 %) земля. На початку ХХ ст. площа селянського землекористування складалась з 2663,1 тис. дес. надільних (78,5 %), 510,8 тис. дес. приватних (15,0 %), 220,9 тис. орендованих (6,5 %) земель. Разом – 3394,8 тис. дес. Тобто за 28 років площа селянського землекористування збільшилась на 391,4 тис. дес., або на 13,0 %. За ці роки відбулись і структурні зміни у селянському землекористуванні: значно збільшилась частка приватних земель, перемістившись на друге місце після надільного землеволодіння, частка якого зменшилась. Проаналізовані дані показують зменшення абсолютної й відносної частки орендованої селянами землі. Але наведені цифри слід вважати лише як мінімально можливу частку селянського землекористування, оскільки дані про орендовані селянами землі значно занижені.

Більш точні дані про співвідношення основних фондів у селянському землекористуванні дає подвірний перепис 1913 р. по 10 повітах Харківської губернії. За даними перепису, склад селянського землекористування був таким: 50 % – надільна земля, 30 % – приватна, 20 % – орендована. В основній своїй масі селянське землеволодіння було дрібним, але протягом пореформеного періоду відбувалось розшарування господарств за кількістю надільної землі та концентрація її в заможних господарствах. У приватному землеволодінні процеси диференціації та концентрації відбувались ще інтенсивніше.

Протягом пореформеного періоду відбувалось становлення селянських господарств фермерського типу. Їх частка була незначною – не більше 10-15 %, але вони стали реальною альтернативою поміщицькому господарству.

Абсолютну більшість селянського землеволодіння й землекористування становили землі сільськогосподарського призначення, частка яких сягала 80-85 %. Це створювало сприятливі умови для заняття сільським господарством.

В Харківській губернії переважали общинна форма надільного землеволодіння, якою було охоплено понад 90 % усіх селянських земель. Але форми землекористування часто не співпадали з формами землеволодіння. Велика кількість селянських общин при формальному збереженні общинної форми землеволодіння фактично користувалася землею подвірно. Особливо багато таких общин було в північно-західних повітах Харківської губернії.

Необхідним елементом виробничої бази була робоча худоба. Основу робочої худоби становили воли й коні. Незважаючи на деякі позитивні зрушення протягом пореформеного періоду, селянське господарство не було в достатній мірі забезпечено робочою худобою. Майже 30 % господарств взагалі не мали робочої худоби, решта – задовольнялись в основному однією одиницею робочої худоби. Нестача необхідної робочої сили змушувала селян вдаватись до супряги і найму робочої худоби. Лише трохи більше третини усіх селянських господарств обробляли землю власною худобою.

Незадовільним було і забезпечення селянського господарства сільськогосподарським реманентом. Кількість його була недостатньою, а якість низькою. Удосконалений реманент мав лише невеликий прошарок заможних господарств. Отже, більшість сільськогосподарських робіт виконувалась за допомогою примітивних знарядь праці.

Важливе місце у матеріально-технічній базі селянського господарства займали будівлі. Абсолютна більшість селянських будівель залишалась дерев’яними із солом’яним або очеретяним дахом. Селяни були невимогливі до житлових умов, які відрізнялись скромністю, що часто межувала з убогістю.

У цілому виробнича база селянського господарства була відсталою і недостатньою, що серйозно гальмувало розвиток сільського господарства. Виходом з цього скрутного становища могло стати впровадження сільськогосподарської кооперації вертикального типу і налагодження ефективної системи кредитування селянського господарства.

Четвертий розділ – “Сільськогосподарське виробництво у селянському господарстві” присвячений вивченню виробництва у селянському господарстві сільськогосподарської продукції.

В другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. провідною галуззю селянського господарства Харківської губернії було рільництво. Друге місце займало тваринництво. У цих галузях селянам належала більша частина валової продукції, яка протягом пореформеного періоду збільшувалась.

Впродовж періоду, що розглядається, в системі землеробства селянського господарства відбулись значні позитивні зміни, які привели до переходу від напівпримітивної (перелогово-рябопільної) системи землеробства до екстенсивної парової трипільної (з елементами рябопілля). Але ці зміни відбувались дуже повільно і з великою затримкою. Як відомо, екстенсивні системи землеробства в розвинутих країнах переважали в епоху феодалізму, тому на початок ХХ ст. трипільну систему землеробства слід вважати анахронізмом. Агрокультура селянських полів знаходилась на надзвичайно низькому рівні, що негативно позначалось на виробництві продукції рільництва. Підвищити врожайність можна було за рахунок впровадження інтенсивних технологій, прогресивних сівозмін, угноєння ґрунту тощо, тобто шляхом інтенсифікації сільського господарства.

В своїй основі землеробство – основна галузь селянського господарства, залишалась екстенсивним, хоча намітились процеси його інтенсифікації. Про це свідчить приріст валових зборів продукції рільництва більше, ніж у 2,5 рази за 1883-1915 рр., причому цей приріст відбувся саме за рахунок підвищення врожайності зернових культур, тобто інтенсивними методами. В середньому за 1883-1915 рр. на душу сільського населення надільні землі давали збору п’яти культур без урахування насіння (ярової пшениці, озимого жита, ячменю, вівса та озимої пшениці) на 1,2 тис. крб., збільшившись з 0,9 тис. в 1883-1890 рр. до 1,6 тис. в 1911-1915 рр.

Незважаючи на значне зростання протягом періоду, що вивчається, врожайність на селянських полях у Харківській губернії залишалась низькою, значно поступаючись у цьому розвиненим європейським країнам. Середня врожайність п’яти основних зернових культур в 1883-1915 рр. в Харківській губернії на надільних землях становила 38,9 пуд/дес. Якщо показник врожайності чотирьох зернових культур (пшениці, жита, ячменю та вівса) станом на 1913 р. по Харківській губернії прийняти за 100 %, то у Німеччині він становив 204,4 %, Великій Британії – 186,2 %, Канаді – 144,5 %, Австро-Угорщині – 138,8 %, Франції – 126,6 %, США – 102,9 %.

Зберігалась жорстка залежність землеробства від природно-кліматичних умов, що при збереженні однобічного зернового напрямку значно підвищувало ризик неврожаїв.

В умовах панування зернового землеробства, що давало селянам основні засоби до існування, сплачувалися податки, особливого значення набув ринок зерна. Виробництво і ринок сільськогосподарської продукції були тісно взаємопов’язані. Але товарність продукції селянського рільництва була невисокою, частка товарних надлишків без урахування насіння не перевищувала 30 % зборів зернових.

Друге місце після рільництва у селянському господарстві посідало тваринництво. Протягом пореформеного періоду відбулось значне зростання поголів’я худоби, але в перерахунку на одне селянське господарство кількість тварин практично не змінилася. На початок ХХ ст. селяни зосереджували близько 80 % поголів’я тварин. Селянське господарство було недостатньо забезпечене продуктивною худобою. Близько третини господарств взагалі не мали корів, значною була частка господарств без свиней, овець та іншої продуктивної худоби. Ті селянські господарства, які тримали продуктивну худобу, обмежувались невеликою кількістю тварин, тому частка худоби та продуктів тваринництва, що надходила на ринок, була дуже незначною. Худоба вирощувалась переважно для задоволення внутрішніх потреб селянського господарства.

В окремому підрозділі з’ясовано сутність та причини так званого аграрного, або селянського питання. Зазначається, що саме низький рівень сільськогосподарського виробництва селянського господарства призводив до відносного малоземелля і аграрного перенаселення.

Зроблено докладний аналіз загальної динаміки сільськогосподарського виробництва і побудовано імітаційно-прогностичну модель, а саме, змодельовано ситуацію альтернативного розвитку селянського господарства при збереженні довгострокових тенденцій, що намітилися в дореволюційний період. Результат аналізу показав наявність позитивних тенденцій у сільськогосподарському виробництві і можливість їх збереження у майбутньому. При цьому підкреслюється, що поліпшення становища відбувалось досить повільно, і сільське селянське господарство в основній своїй масі залишалось низькопродуктивним.

П’ятий розділ “Соціально-економічний лад селянського господарства” присвячений структурному аналізу селянського господарства.

В першому підрозділі проаналізовані бюджети селянського господарства Старобільського повіту Харківської губернії в 1910 р. Матриця вибраних первинних даних 90х101 була проаналізована за допомогою програми STATISTICA 6.0. Виходячи з гіпотези про наявність серед досліджуваних об'єктів груп, що різняться між собою розміром і типом, було проведено групування господарств. В якості показника величини господарства, був обраний розмір валового прибутку на двір, як перемінна, найбільш корельована з іншими. Докладно проаналізовано по окремих групах та всіх господарствах разом, основні середні показники, структуру матеріально-технічної бази, валового прибутку, виробничої бази, трудових ресурсів та ін. Аналіз середніх та структурний аналіз доповнений кореляційним та регресійним аналізом з метою виявити зв’язки між основними компонентами господарства, побудовано ряд моделей що відображують ці зв’язки.

В другому підрозділі проаналізовано соціально-економічний лад селянського господарства на основі зведених даних. Докладно проаналізовано матеріали пообщинних групувань подвірного перепису 1905 р. по Старобільському повіту. В ході аналізу було відібрано 45 абсолютних і відносних показників та 242 перемінних. Отримана таким чином кількісна матриця 242х45 і стала основою подальшого аналізу. За допомогою факторного аналізу всі господарства були поділені на групи таким шляхом: після ранжирування за ознакою фактора „заможність” вони були розбиті на квартілі. В результаті було отримано чотири групи по 61 об’єкту в першій і другій та по 60 – у третій та четвертій групах. Так само, як і по бюджетах, докладно розглянуті пересічні характеристики виділених груп, структура основних компонентів виробничої бази тощо, а кореляційний аналіз дозволив виявити взаємозв’язки основних соціальних і виробничо-економічних показників.

Подібно до групування селянських общин, проведено групування більш великих територіальних одиниць – волостей. На цьому рівні є можливість порівняти результати перепису 1905 р. із обстеженнями попередніх років – з земським обстеженням сільських громад губернії в 1879-1881 та обстеженням Старобільського повіту кінця 90-х років ХІХ ст. До аналізу увійшли 25 волостей Старобільського повіту. Ці волості були поділені за середнім рівнем заможності общин і по кожній групі і по всіх волостях докладно вивчено середні характеристики.

Спираючись на дані подвірного перепису 1913 р., що охопив 10 з 11 повітів Харківської губернії, було вивчено соціально-економічний лад селянського господарства Харківської губернії на рівні повітів. Виділення якісно-однорідних груп повітів проводилося за допомогою кластерного аналізу. Було виділено три кластери. По кожній групі проаналізовано основні середні показники.

В результаті аналізу вказаних джерел дисертант дійшов таких висновків: розмір господарства і його забезпеченість трудовими ресурсами залишалися важливою передумовою заможності селянського господарства. Трудовими ресурсами всі прошарки селянського господарства були забезпечені достатньо. Баланс трудових сил мав позитивне сальдо, тобто продавали власної робочої сили більше, ніж використовували найманої. Але у міру підвищення заможності господарств відчуженість робітників господарства на заробітки поза господарством знижувалась.

Виробничий капітал був нерівномірно розподілений серед селянства. На селі існувала досить значна майнова диференціація. Основні засоби виробництва концентрувались у вищих групах. Різниця у доходах і забезпеченні матеріально-технічною базою між полярними групами села була багаторазовою.

Принципи ведення господарства були приблизно однаковими в різних групах господарств, скрізь основою було землеробство, тваринництво грало другорядну роль. Ефективність використання праці й капіталу була досить низькою. Основна частка валової та чистої продукції залишалась всередині господарства, на ринок йшла порівняно невелика частина прибутку господарства. Рівень сільськогосподарського виробництва в межах губернії був не однаковим. В цілому він підвищувався у напрямку від південно-східних до північно-західних повітів губернії.

Більшість селянських господарств належала до трудового типу. Але були і типи господарств, що відрізнялися своєю соціальною природою – це господарства, що продавали робочу силу на стороні більше, ніж використовували у власному господарстві – це „робітники із наділом” та частка господарств підприємницького типу, що розширювали виробництво сільськогосподарської продукції на ринок. Слід зазначити, що соціальна диференціація була виражена набагато менше, ніж майнова. Але ці висновки зроблені нами переважно на основі вивчення даних по Старобільському повіту, який виділявся серед інших повітів губернії особливо низьким рівнем розвитку, меншою товарністю селянського господарства і взагалі, відсталим і екстенсивним характером сільського селянського господарства. Тому по всій губернії рівень соціальної стратифікації повинен був би проявитись більше.

Аналіз взаємозв’язків окремих елементів селянського господарства дозволив розкрити структурні особливості різних груп села. Основні компоненти були тісно взаємопов’язані і збалансовані. Це свідчить про значну втягненість господарства в товарно-ринкові відносини. Потяг до структурної раціональності та збалансованості був особливо характерним для вищих груп села, які здебільшого і впливали