НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

КРУПИНА Віктор Олександрович

УДК 94 (477) “1917/1920”

Білий рух в Україні (1917-1920 рр.)

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Буравченков Анатолій Олександрович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

Волковинський Валерій Миколайович,

Інститут історії України НАН України, провідний

науковий співробітник відділу історії України ХІХ –

поч. ХХ ст.;

кандидат історичних наук, доцент

Сорока Юрій Михайлович,

Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, доцент кафедри архівознавства та

спеціальних галузей історичної науки.

Провідна установа: Донецький національний університет, м. Донецьк.

Захист відбудеться 29 квітня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий 26 березня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Період Української революції позначений співіснуванням та боротьбою за владу в Україні різних політичних режимів. Окрім більшовицьких, польських та українських національних сил на теренах України намагалися ствердитися і російські антибільшовицькі сили ліберально-консервативного спрямування, відомі як Білий рух. Відтак, історія Білого руху в Україні є невід’ємною складовою історії визвольних змагань 1917 – 1921 рр.

Події Української революції 1917 – 1921 рр. справили величезний вплив на подальшу долю України. Специфіка географічного розташування України в центрі Європейського континенту, її своєрідна роль “проміжної” держави між Сходом і Заходом обумовлювали завжди і обумовлюють нині постійний інтерес до неї з боку сусідніх країн. Відсутність свого часу досвіду державного управління завадило українському керівництву скористатися конфліктом між Польщею, Радянською Росією, Білим рухом і переломити хід подій на свою користь. В цьому контексті зв’язок тогочасних процесів і сьогодення очевидна. Лавірування на протиріччях інших держав, врахування їхніх інтересів і послідовне відстоювання українських національних інтересів було необхідним керівництву держави в 1917 – 1921 рр. і є необхідним нині. Це й робить досвід минулого (як позитивний так і негативний) особливо актуальним. Оволодіння ним, врахування в сучасному державному житті України дозволило б не припускатися прикрих помилок минулого, зробити процес оновлення державності більш ефективним і стабільним.

Радянська історична наука Білий рух не досліджувала, оскільки вважала його спорідненим за характером з українським національним рухом і таким, що не вартий наукової уваги. Всебічне об’єктивне висвітлення антибільшовицького руху було неможливим, оскільки це не вкладалося в усталену схему громадянської війни. Актуальність дослідження Білого руху в Україні підкреслюється відсутністю досліджень з даної проблематики. Нарешті, залучення матеріалів учасників Білого руху відкриває нове бачення Української революції.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках дослідницьких робіт історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Історія формування і розвитку Української держави” (державний реєстраційний номер 01БФ046-01).

Об’єктом вивчення став Білий рух як військово-політичне явище в історії України. Під Білим рухом автор розуміє сукупність російських військово-політичних сил, об’єднаних патріотичною метою зберегти цілісність і незалежність російської держави, продовжити її капіталістичний розвиток та відновити позиції Росії на міжнародній арені, зберегти культурні і релігійні цінності російського народу шляхом перемоги над німецькими військами, пізніше – їх “ставленниками”-більшовиками. Вирішення основних державних питань відкладалося до скликання Всеросійських установчих зборів по закінченні громадянської війни.

Білий рух в Україні – це діяльність російських ліберально-консервативних сил, консолідованих навколо ідеї відродження великодержавної Росії, спрямована проти української державності.

Предметом дослідження є процес зародження та функціонування Білого руху, його ідеологічна платформа та внутрішня політика, поширення на теренах України, боротьба з радянською владою та стосунки з українськими національними урядами.

Хронологічні межі. В дисертації розглянуто період від початку формування ударних частин на Південно-Західному фронті в 1917 р. до евакуації “білих” військ з Криму в листопаді 1920 року.

Територіальні рамки охоплюють територію України в її сучасних межах.

Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз та об’єктивна оцінка історії Білого руху в Україні. Виходячи з цього, визначені основні завдання:–

схарактеризувати джерельну базу та історіографію Білого руху в Україні;–

прослідкувати процес зародження та становлення Білого руху в 1917 – 1918 роках у контексті подій Української революції;–

визначити ідеологічні засади Білого руху та місце України в його ідеології;–

проаналізувати перебіг боротьби Збройних сил Півдня Росії з радянською та українською національною владою в 1919 році;–

виокремити специфіку ставлення Білого руху до української національної влади в 1920 році;–

визначити вплив Білого руху на розвиток Української революції.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму, об’єктивності, системного аналізу. Предмет дослідження обумовив застосування перш за все проблемно-хронологічного методу. Це дозволило з належною повнотою відтворити багатогранну історію Білого руху на території України в часовій послідовності. Аналіз історичних умов виникнення та розвитку руху, співставлення з іншими політичними силами та режимами влади здійснено за допомогою порівняльно-історичного методу. Діалектичний метод використано для висвітлення подій, процесів, явищ та їх наслідків у взаємовпливах, причинно-наслідкових зв’язках і динаміці. Аналітичний і узагальнюючий методи застосовано у висновках, в яких підсумовано історію Білого руху в контексті подій Української революції.

Наукова новизна роботи полягає у постановці та розробці актуальної проблеми, яка не знайшла всебічного та об’єктивного висвітлення в українській історичній науці. На основі широкого пласту джерел, частина з яких вперше вводиться до наукового обігу, автор проаналізував історію Білого руху в контексті розвитку подій Української революцію. В дисертації сформульовано визначення Білого руху, показано його особливості в Україні. Охарактеризовано ідейну платформу Білого руху, місце України в його ідеології, переглянуто оцінки його внутрішньої політики. В дисертації висвітлено маловідомі сторінки діяльності “білих” в Україні, з’ясовано вплив Білого руху на перебіг українських визвольних змагань. Вперше простежено стосунки українського національного та Білого рухів, що розширює уявлення про Українську революцію.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що результати дослідження, факти, положення і висновки можуть бути використані при розробці цілісної історії Білого руху в Росії, історії громадянської війни, Української революції та визвольних змагань 1917 – 1921-х років, створенні узагальнюючих наукових праць.

Наукова апробація. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на спільному засіданні відділів історії Української революції 1917 – 1921 рр. та історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України НАН України. Окремі положення та висновки дисертації доповідались на міжнародних науково-практичних конференціях “Історія Батьківщини. Україна на зламі століть” (Київ, 2002), “Україна – Росія: історія та сучасність” (Умань, 2002) та “Розвиток науки в університеті за 170 років очима молодих вчених та студентів” (Київ, 2004), а також Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська Держава і гетьманський рух новітньої доби” (Київ, 2003).

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів і висновків (170 сторінок), списку джерел і літератури (426 позицій, 39 сторінок) та додатків (16 сторінок).

Основний зміст дисертації відображено у 4 наукових публікаціях, опублікованих у фахових виданнях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено її хронологічні рамки, мета, завдання, наукова новизна, теоретична і практична значущість дисертації.

Перший розділ – “Історіографія та джерельна база дослідження” – присвячений аналізу літератури та джерел з теми дисертаційного дослідження. Зокрема, зазначено, що у розвитку вітчизняної історіографії Білого руху в Україні 1918 – 1920-х рр. прийнято виділяти три періоди: 1) 1920-ті – сер. 1950-х рр.; 2) ті рр. – поч. 1990-х рр.; 3) з 1990-х рр Козерод О.В. Историографические проблемы Белого движения в Украине. – Харьков, 1998. – С.5-6.. Дана періодизація загалом характеризує й розвиток досліджень Білого руху в Україні періоду 1917 – 1920 рр.

В радянській історіографії історія Білого руху практично не досліджувалася. Загальне уявлення про “контрреволюцію” в Україні можна почерпнути лише з літератури під кутом “боротьби з контрреволюцією”. Нечисленні епізоди про Білий рух мали здебільшого заідеологізований характер. Вивчення Білого руху розпочалося ще в період його становлення та розвитку. Перші публікації противників Білого руху з’явилися в роки громадянської війни і мали переважно пропагандистський характер. В них закладався класовий підхід до дослідження “контрреволюції”. Найяскравіше це проявилося при дослідженні внутрішньої політики Білого руху. Автори були одностайні, що соціально-економічні заходи Білого руху були приречені на невдачу, оскільки проводилися руками “ворогів трудящого люду” Мальт М. Деникинщина и крестьянство // Пролетарская революция. – 1924. – №1. – С.104-158; його ж. Деникинщина и крестьянство // Пролетарская революция. – 1924. – №4. – С.144-178; №5. – С.64-86..

В середині 1920-х рр. з’явилися більш грунтовні праці з історії Білого руху. На значній джерельній базі Д.Кін розглянув соціально-економічну політику режиму А.Денікіна, звернув певну увагу на значення “українського питання” в 1919 р. На відміну від наступних авторів, Д.Кін відзначив згубні наслідки для білогвардійців їх конфронтації з українцями, вказуючи, що “боротьба з регулярними петлюрівськими частинами і націоналістичною партизанщиною чимало зашкодила Денікіну” Кин Д. Деникинщина. – Л., 1925. – С.243.. Важливі аспекти військової історії Білого руху проаналізував М.Какурін Какурин Н. Как сражалась революция: в 2-х тт. – М.-Л,1925., проте розвиток подій в Україні та українсько-білогвардійська війна 1919 р. в праці розглянуто поверхово. Певне місце в історичній літературі 1920 – 1950-х рр. знайшли питання співробітництва “білих” режимів з країнами Антанти та ролі “українського фактора” у загостренні їх стосунків Анулов Ф. Союзная интервенция на Юге России // Антанта и Врангель. Сб.Ст. – Вып.1. – М.- Пг., 1923. – С.70-202; Гуковский А.И. Французская интервенция на Юге России 1918-1919 г. – М.-Л., 1928; Загородских Ф.С. Борьба с деникинщиной и интервенцией в Крыму. – Симферополь, 1940. .

Взагалі, напрацювання 1920 – 50-х рр. характеризуються певною суперечливістю. З одного боку, широка джерельна база, надавали певні можливості для наукової розробки проблеми, проте з іншого, даються взнаки дедалі більша політизація науки, утвердження культу особи Й.Сталіна та вульгаризація історичних методів дослідження.

Після ХХ з’їзду КПРС (1956 р.) створилися більш сприятливі умови для ширшого вивчення проблем “контрреволюції”, що відбувалося в контексті розробки загальних тем “революція і контрреволюція” та “боротьба з контрреволюцією”. Позитивні наслідки політичної “відлиги” призвели до появи в середині 1960-х рр. деяких праць, де Білий рух був прямим об’єктом наукової уваги Алексашенко А.П. Крах деникинщины. – М., 1966; Иванов Н.Я. Корниловщина и ее разгром. Из истории борьбы с контрреволюцией в 1917 г. – Л., 1965; Капустин М.И. Заговор генералов (Из истории корниловщины и ее разгрома). – М., 1968.. З’явились праці, присвячені окремим аспектам Білого руху в Україні, причому автори намагалися показати зв’язок української національної влади з “контрреволюцією” Фрайман А.А. Борьба с контрреволюционным мятежом Корнилова на Украине // Исторические записки. – Т.61. – 1957. – С.122; Гамрецький Ю.М. Більшовики та їхні ідейні противники на Україні в 1917 р.: співвідношення сил // УІЖ. – 1987. – №11. – С.64-80; Королівський С.М. Боротьба трудящих України проти заколоту Корнілова. – Харків, 1957 та ін. . Пояснюючи причини поразок Червоної армії влітку 1919 року, радянські історики стверджували про наявність єдиного антибільшовицького фронту, причому українські збройні сили і Збройні сили Півдня Росії (ЗСПР) виступали в якості союзниківВладимирцев В.С. Партия – организатор разгрома контрреволюции на Юге. – М., 1971; Зенушкина И.С. Советская национальная политика и буржуазные историки. – М., 1971; Лихолат А.В. Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917–1922 рр). – К., ; Супруненко М.І. Боротьба трудящих України проти денікінщини. – К., 1979..

Внутрішня політика “білих” режимів в працях 1960-х – кінця 80-х рр. трактувалася радянською історіографією як “ліквідація революційних завоювань Великого Жовтня”, “відновлення колишньої економічної могутності експлуататорських класів буржуазії та поміщиків”. Реакційно-поміщицький характер Білого руху, на думку радянських істориків, зумовлював реставрацію буржуазно-поміщицьких відносин у соціально-економічній сфері, що зумовило обмеженість соціальної бази Білого руху Вовк Т.А. З історії боротьби робітничого класу України проти білогвардійської контрреволюції в тилу Денікіна // Вісник Київського університету. Історичні науки. – Вип.27. – 1980. – С.30-37; Лях Р.Д. Розв’язання аграрного питання на Україні 1917 – 1923 рр. – К.-Донецьк, 1977; Міщенко С.О. Боротьба трудящих України проти білогвардійської армії Денікіна. – Ужгород, 1963..

Загалом, радянській історіографії властиві догматизм та поверхове висвітлення історії Білого руху, що призвело до своєрідної “білої плями” в науковій літературі. Класовий підхід до історії призводив до наперед заданих висновків з історії Білого руху, продиктованих “Коротким курсом історії ВКП(б)”. Відкриття на поч. 1990-х рр. “спецхранів” призвело до розширення джерельної бази та сприяло застосуванню нових методологічних підходів. Одна з перших спроб переглянути “білу” боротьбу була здійснена Ю.Поляковим у передмові до “Очерков Русской Смуты” А.Денікіна, перевидання яких планувалося на початку 1990-х Деникин А.И. Очерки Русской Смуты. Крушение власти и армии, февраль – сентябрь 1917. – М., 1991. – С.5-68.. Проте в оцінці Української революції як “штучного німецького витвору” та Білого руху в Україні Ю.Поляков поділяв погляди А.Денікіна.

В сучасній російській історіографії дослідження Білого руху переживають своє відродження. Помітним явищем стала монографія В.Цвєткова Цветков В.Ж. Белые армии юга России. – М., 2000., присвячена методам комплектування та соціальному складу “білих” армій. Теорія і програма державного будівництва Білого руху на півдні Росії стали предметом зацікавлення Я.Бутакова Бутаков Я.А. Белое движение на юге России: концепция и практика государственного строительства (конец 1917 – начало 1920 г). – М., 2000.. Він дійшов висновку про історичну і політичну обгрунтованість дій А.Денікіна “по відновленню тісної інтеграції України з Росією”. В цілому, на розвиток сучасної російської історіографії все ще впливає ідеологізований підхід. Так, один з провідників української революції С.Петлюра вважається “крайнім націоналістом”, “інтриганом і авантюристом”, який очолював сепаратистський рух.

Осібне місце в російській історіографії належить працям Ю.Гражданова та В.Зіміної Гражданов Ю.Д., Зимина В.Д. Союз орлов: Белое дело России и германская интервенция в 1917-1920 гг. – Волгоград, 1997; Зимина В.Д. Внутренняя политика белого правления П. Скоропадского // Революция и гражданская война: новое осмысление. Материалы международной научной конференции. – Симферополь, . – С.40-41., які вважають режим П.Скоропадського білогвардійським. На нашу думку, це не відповідає дійсності. По-перше, Українська Держава – це консервативний режим на національній основі, що суперечить основним ідеологічним постулатам Білого руху – “єдина, велика і неподільна Росія”. По-друге, гетьман П.Скоропадський вів мирні переговори з більшовиками, причому були досягнуті певні домовленості. Важко уявити інший білогвардійський режим, який вів би мирні переговори з більшовиками.

В сучасній українській історіографії, попри значну зацікавленість дослідників періодом визвольних змагань 1917 – 1921-х рр., історія Білого руху в Україні практично не досліджена. Вітчизняні науковці розробляють історію окремих сторінок Білого руху в Україні Іванець А. Українське підпілля у армії Врангеля // Пам’ять століть. – 2002. – №5. – С. ; Кравцевич В. Що сталося в Києві 31 серпня 1919 року // Військово-історичний альманах. – 2000. – Число 1. – С. 24-45 та ін..

Одним з перших огляд взаємовідносин української національної влади з “білим” табором здійснив Д.Табачник Табачник Д. Українська Держава і Біла гвардія: від протистояння до запізнілого компромісу //Політика і час. – 1996. – №7. – С.59-68; №8. – С.67-75.. Руйнацію “білого” тилу селянським рухом під проводом Н.Махна висвітлено у дослідженнях В.Верстюка та В.Волковинського Верстюк В.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918 – 1921). – К.,1992; Волковинський В. Нестор Махно: легенди та реальність. – К., 1994.. Автори одностайні у висновках, що каталізатором розмаху цього анархістського руху став провал аграрної політики А.Денікіна, антагонізм до влади якого посилювався соціальним складом учасників Білого руху. Робітничу політику А.Денікіна проаналізовано в працях О.Реєнта Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: Соціально-економічні та політичні зміни 1917 – 1920 рр. – К., 1996; його ж. У робітнях історичної науки. – К., 1999., який розглянув місце “робітничого питання” у внутрішній політиці ЗСПР, звернув увагу на деструктивну роль “кірстовщини” в робітничому русі тощо. Роль “білих” сил в розгортанні політичної боротьби в Україні висвітлено в працях, присвячених політичній історії України Гриценко А.П. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні (кінець 1917 – початок 1919 р.) Історичні зошити. – К., 1993; Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. – Т.2: Революція в Україні: політико-правові моделі та реалії (1917 – 1920) / В.Ф.Солдатенко (кер.), В.Ф.Верстюк. – К., 2003.. Питанню діяльності “білої” адміністрації в Україні 1919 р. присвячений розділ Д.Архієрейського в колективній праці “Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси” Архієрейський Д. Денікінський терор // Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси. – К., 2002. – С.161-177..

В 1996 р. захистив кандидатську дисертацію з історіографії проблем Білого руху в Україні, яка в 1998 р. вийшла окремою монографією, О.Козерод Козерод О.В. Білий рух в Україні (червень 1919 – листопад 1920 рр): історіографія проблеми. Дис. … канд. іст. наук. – Харків, 1996; його ж. Историографические проблемы Белого движения в Украине. – Харьков, 1998.. В його роботах зроблена спроба узагальнити історію досліджень Білого руху в Україні. Однак автор подекуди переключається на історіографію проблеми “боротьба з Білим рухом”.

Найповніший аналіз Білого руху в Україні на сьогодні проведено А.Буравченковим Буравченков А. Білий рух (в Україні) // Енциклопедія історії України. – К., 2003. – С.279-281; його ж. Білий рух (в Україні) // Довідник з історії України (А-Я). (за заг. ред. І.Підкови, Р.Шуста.) – К., 2001. – С.66-67.. Автор концептуально розкрив його сутність, проілюстрував вузлові моменти в його відносинах з українською національною владою. Дослідник подав новітні оцінки Білого руху, визначив його місце в спектрі багатьох режимів влади в Україні. Загалом, сучасна українська історіографія досить повільно відходить від установок радянського часу. Головною метою Білого руху продовжує вважатися “реставрація монархічного устрою”, а надмірний патріотизм спонукає до приписування А.Денікіну “українського походження” Мироненко О. Денікінщина // Українське державотворення: невитребуваний потенціал. Словник-довідник. – К., 1997. – С.121.. Трапляється і відверта некомпетентність, коли дослідники звертають читача до неіснуючих мемуарів Лавра Корнілова Козерод О.В. Историографические проблемы Белого движения в Украине. – Харьков, 1998. – С.80; Іваненко В.В., Голуб А.І., Удод О.А. Очищення правдою. (Відома і невідома Україна в об’єктиві ХХ сторіччя) – К., 1997. – С.58..

Проблеми історії Білого руху знайшли певне відображення в зарубіжній історіографії, де розробляються як окремі, так і загальні питання Білого руху в Росії Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни // Проблеми вивчення історії української революції. – К., 2002. – С.14-53; Халас И. Диктатуры белогвардейских генералов в период гражданской войны в России. 1917-1921 // Авторитарные режимы в Центральной и Восточной Европе (1917 – 1990-ые годы). – М., . – Вып.1. – С.41-52; Procyk A. Russian Nationalism and Ukraine. The Nationality Policy of the Volunteer Army during Civil War. – Edmonton, Toronto, 1995.. Американський дослідник П.Кенез присвятив праці аналізу ідеології та загальним проблемам Білого руху Kenez P. Civil War in South Russia, 1918. – Berkeley, 1971; Ibid. Civil War in South Russia, 1919-1920: The Defeat of the Whites – Berkeley, 1977.. На думку автора, його ідеологію можна розкрити через з’ясування духовного світу білогвардійців. П.Кенез справедливо зазначив, що військовий менталітет основної маси учасників руху виявився недоліком у боротьбі, яка мала політичний характер Кенез П. Идеология Белого движения // Россия в ХХ веке. Историки мира спорят. – М., . – С.273.. На основі матеріалів архіву П.Врангеля в Гуверівському інституті (США) Н.Росс проаналізував всі сфери життя “білого” Криму в 1920 році Росс Н.Г. Врангель в Крыму. – Frankfurt, 1982.. В контексті національної політики автор розглянув і “українське питання”, спроби П.Врангеля зав’язати стосунки з повстанцями. Це вигідно відрізняє Н.Росса від інших іноземних дослідників. Більшість досліджень з історії Білого руху в англомовній історіографії не мають чітко виражених ознак “тоталітарної” або “ревізіоністської” шкіл, поєднуючи здобутки попередників.

Російська емігрантська історіографія Білого руху представлена здебільшого колишніми учасниками Білого руху. Її попередниками були пропагандистські публікації в ході громадянської війни. Важливе місце серед перших публікацій посідає праця, присвячена історії стосунків Української Держави з Білим рухом Краткая записка истории взаимоотношений Добровольческой армии с Украиной. – Ростов-н/Дону, 1919.. Автор, полковник Д.Чайковський, наголосив на принципових ідеологічних розбіжностях між білогвардійцями та борцями за українську державність, які визначили їх конфронтацію.

Окреме місце в емігрантській історіографії займає праця колишнього члена Харківського центру Добровольчої армії О.фон Лампе Деникин А.И., Лампе А.А., фон. Трагедия Белой армии. – М., 1991., який припускає, що з українцями належало “розмовляти дещо інакше”. Визнаючи деякі помилки Білого руху в “українському питанні”, він висловив досить сміливу думку про те, що ““українців” гетьмана було доцільно визнати” Там само. – С.21.. Такі твердження, однак, є поодинокими в емігрантській історіографії. Загальними рисами цих та інших білоемігрантських авторів є відверто негативне ставлення до української державності, виправдання дій “білих” у боротьбі з “німецьким творінням”.

Історія Білого руху знайшла певне висвітлення в працях істориків української діаспори. Вони розглядають Білий рух переважно у зв’язку з боротьбою українських армій проти добровольців в другій половині 1919 р. Серед авторів переважають військові, тому найширше розглянуто хід війни УНР зі ЗСПР.

Протистояння з білогвардійцями в 1919 р. простежено у працях колишніх командирів української армії Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921рр. – К., 1995; Капустянський М. Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 р. – Кн.ІІ. – Ч. ІІІ. – Мюнхен, 1946. Становище в Україні під час її окупації Добровольчою армією, стосунки УГА з Білим рухом, руйнацію українцями денікінського тилу під час І Зимового походу детально проаналізував О.Доценко Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919-6.V.1920). – К., 2001; його ж. Літопис української революції. – Т.2. – Кн.4. – К.-Львів, 1923.. Спільними рисами даних робіт є зображення Білого руху як монархічного середовища чорносотенців, які принесли в Україну соціальне та національне гноблення. В той же час подекуди спостерігається його недооцінка, пріоритет віддається зображенню боротьби з більшовиками. Важливе місце в історіографії проблеми посідає “Україна в огні і бурі революції” І.Мазепи Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.1917-1921: в 3-х тт. – Прага, 1942., в якій автор детально розглянув спроби Директорії УНР зав’язати переговори з Добровольчою армією влітку-восени 1919 р., схематично описав війну з нею та детально проаналізував договір Української Галицької армії (УГА) зі ЗСПР.

Джерельна база досліджуваної теми складається з документів і матеріалів з архівних фондів, комплексу документальних публікацій, мемуарної літератури і преси.

Основний пласт архівних джерел зосереджений в Російському державному військовому архіві. Значна частина матеріалів зберігається в фондах Штабу Головнокомандуючого Руською армією (ф.39540), штабу командуючого військами Київської області (ф.39666), штабу Добровольчої армії (ф.39720) та ін. В них зібрано документи переважно військово-оперативного характеру, ознайомлення з якими дає змогу уявити структуру організації “білого” табору, простежити реалізацію проектів та нововведень.

У Державному архіві Російської Федерації містяться документи “Празького архіву”. У фондах відділу пропаганди Особливої наради при Головнокомандуючому ЗСПР (ф.440), управлінні юстиції при Головнокомандуючому ЗСПР (ф.3435) та інших містяться агітаційні матеріали та політичні зведення, зібрання законодавчих документів, журнали засідань Особливої наради тощо. Подібні документи дозволяють простежити політичне кредо білогвардійців.

Важливими для дослідника є матеріали кількох фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. У фондах головнокомандуючий ЗСПР (ф.4175), Військові частини й установи Добровольчої армії (ф.4593) та інших зберігаються накази та розпорядження “білої” влади, відомче листування, які знайомлять з діяльністю “білої” влади в Україні.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України містяться матеріали, що характеризують Білий рух за більшовицькими джерелами. У фонді ЦК КП(б)У (ф.1) містяться звіти народного комісаріату військових справ, оперативні зведення військових частин про хід бойових дій в Україні, розвідувальні дані, які дають змогу простежити становище тилу “білих” армій та населення на окупованих територіях. Особливу важливість мають повідомлення комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У (ф.5) та комісії з історії комуністичної партії і Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У (ф.17). В них містяться передруки матеріалів про Білий рух в Україні з інших архівів.

Становище Полтавської губернії під час її окупації Добровольчою армією в 1919 р. розкривають матеріали фондів Полтавського губернського управління Управління внутрішніх справ при головнокомандуючому ЗСПР (ф.2173) та окружного інспектора Київського учбового округу (ф.3935), що зберігаються в Державному архіві Полтавської області.

Збір і систематизація документів, що стосуються громадянської війни і Білого руху, розпочалися одразу по закінченню боротьби на півдні Росії. Складені Д.Кіном та О.Гуковським підбірки документів, в яких наводяться оригінали діловодної та міжвідомчої документації “білих”, друкував журнал “Красный архив” Аграрная политика Врангеля // Красный архив. – 1928. – Т.26. – С.51-96; Врангелевщина // Красный архив. – Т.38. – 1930. – С.3-46 та ін.,.

В 1960-90-х роках публікувалися тематичні збірники, присвячені громадянській війні в Україні Киевщина в годы гражданской войны и иностранной военной интервенции (1918-1920). Сб. документов и материалов. – К.,1962; Харьковщина в период гражданской войны и иностранной военной интервенции 1918-1920 гг. Сб. документов и материалов. – Харьков, 1971., які містили певну, хоч і мінімальну, кількість документів з історії Білого руху. Серед них осібне місце займає “Гражданская война на Украине” Гражданская война на Украине: в 3-х тт. 4-х кн. – К., 1967.. Контекстний аналіз відповідних частин збірника показує, що в них зосереджені переважно більшовицькі матеріали. Джерела білогвардійського походження, за нашими підрахунками, займають не більше 5загальної кількості. Отже, історію Білого руху підштовхували вивчати по більшовицьких джерелах. Після розпаду СРСР кількість опублікованих матеріалів збільшилась Из документов белогвардейской контрразведки в 1919 г. // Русское прошлое. – 1991. – №1. – С.150-173; Из документов белогвардейской контрразведки. Секретная сводка о работе Харьковского Освага // Русское прошлое. – 1991. – №2. – С.340-349 та ін..

Доповнює опубліковані документи мемуарна література. Зважаючи на політичний режим, поява мемуарів діячів Білого руху в СРСР 1920-1930-х рр. в “чистому” вигляді була практично неможливою, тому поява навіть цензурованих уривків спогадів “білих” була значною подією. Частина спогадів білогвардійців в країні стала доступною завдяки започаткованій в середині 1920-х рр. серії “По мемуарам белых”. Загалом вийшло 5 томів, один з яких був присвячений спогадам білогвардійців про події в Україні Революция на Украине. По мемуарам белых. Сост. С.А.Алексеев, под ред. Н.Н.Попова. – М.-Л., 1930..

В кінці 1990-х років розпочато перевидання спогадів білогвардійців-емігрантів. Один з томів цього видання був присвячений історії Білого руху в Україні в 1918 році 1918 год на Украине. – М., 2001.. В ньому підібрані матеріали про “біле” підпілля в Україні, оборону Києва від петлюрівців восени 1918 року тощо. Особливо важливим джерелом є праця А.Денікіна Деникин А.И. Очерки Русской Смуты: В 5 тт. – Париж-Берлин, 1922-1926., в якій значну увагу приділено Україні. Автор простежує розвиток подій в Україні в 1918 р. та їх сприйняття на Дону та Кубані, детально аналізує становище Української Держави, тоді як українсько-білогвардійська війна 1919 року описана поверхово. Аналіз “Очерков Русской Смуты” показує, що А.Денікін і після розгрому Білого руху не змінив поглядів на українську державність. На відміну від А.Денікіна, значно менше місця “українському питанню” приділив у своїх спогадах П.Врангель Врангель П.Н. Воспоминания. Южный фронт. Ноябрь 1916 – ноябрь 1920 гг. В2-х тт. – М., 1992..

Ґрунтовним підходом до написання мемуарів відзначаються й інші російські та українські воєначальники, які вміщують документи, роблять спроби їх проаналізувати Лукомский А. Воспоминания //Архив Русской революции. – М., 1991. – Т.5. – С.101-196; Т.6. – С.81-161; Махров П.С. В белой армии генерала Деникина. Записки начальника штаба Главнокомандующего Вооруженными силами Юга России. – СПб., ; Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. Переговори й війна з російською Добровольчою армією. – Париж, 1940.. Загальними рисами російських мемуаристів є негативне ставлення до української незалежності, постійне апелювання до її “німецького походження” тощо. Автори уніфікують революційні процеси в Україні з аналогічними в радянській Росії, особливо відзначають ніби-то відсутність народної підтримки в української влади, оминаючи при цьому ставлення населення до “білого” режиму.

Джерельну базу дисертації суттєво збагатили матеріали періодичної преси. Цінність представляють білогвардійські видання “Великая Россия”, “Вечернее время”, “Таврический голос” та ін. Аналізуючи газетні матеріали слід враховувати наявність в “білому” таборі цензури. Важливу, проте обмежену і не завжди достовірну інформацію про Білий рух в Україні містять українські видання “Нова Рада”, “Стрілець”, “Український козак” та ін. При роботі над ними автор враховував особливості цього виду джерел: насиченість у інформативному відношенні, пропагандистське спрямування повідомлень тощо.

Отже, історіографічний та джерельний аналіз визначеної проблеми свідчить, що окремі її аспекти ще мало досліджені та потребують перегляду вже усталені точки зору. Наявна джерельна база є достатньою для відтворення історії Білого руху в Україні в 1917-1920-х рр.

Другий розділ “Виникнення і становлення Білого руху (1917 – 1918 рр.)” присвячений зародженню та становленню Білого руху, аналізу його сутності.

У дисертації розглядаються передумови зародження Білого руху, “демократизація” Російської армії та її наслідки, формування ударних частин. Білий рух сформувався як військова опозиція до Тимчасового уряду. Його ядро становили військові, а з середини 1918 р. до руху “за порятунок Батьківщини” приєднуються політики та громадські діячі. Важливе місце в роботі приділено аналізу політичної платформи Білого руху, яка розвивалася і доповнювалася відповідно до зміни обстановки.

В Україні зародження Білого руху мало свою специфіку, яка проявилася влітку-восени 1917 р., коли заходи, спрямовані на посилення центральної влади у Петрограді та наведення порядку в країні (Корніловський виступ), мали обмежене коло прибічників. Побоювання Центральної Ради консервативних і патріотичних настроїв російського офіцерства, яке з початком “демобілізації” Російської армії зупинялося в Україні, зумовили дискримінацію останнього за професійною і національною ознакою.

Наголошується, що УНР і Білий рух в кінці 1917 – на поч.1918 р. мали тотожну стратегічну ціль – наведення порядку в країні, проте різнилися засобами для її досягнення. Центральна Рада виступала за поглиблення революційного поступу і подальшу демократизацію, тоді як Білий рух – за уповільнення демократизації і “замороження” революційних змін.

Аналізуються відносини Української Держави і Добровольчої армії. Зазначається, що німецька присутність та курс П.Скоропадського на розбудову незалежності суперечили символу віри Білого руху – збереження “єдиної, великої, неподільної Росії”. Це і лягло в основу ворожого ставлення Добровольчої армії щодо України. Незважаючи на дружній нейтралітет гетьмана до “білих”, останні уникали прямих контактів і проігнорували готовність П.Скоропадського створити антибільшовицьку коаліцію. Розглядається діяльність організаційних центрів Добровольчої армії та російських правих політичних організацій (“Союз відродження Росії”, “Національний центр” та ін.) в Україні, які становили “пробілогвардійське лобі” в Українській Державі і надавали всебічну підтримку Білому руху. Зокрема, за нашими підрахунками, Катеринославський, Харківський та Кримський центри з літа до кінця 1918 р. відправили в армію не менше 2500 офіцерів та добровольців і переправили на південь значну кількість зброї та спорядження. Важливе місце відведено подіям жовтня-грудня 1918 р., коли відбулися важливі зміни в Україні. Підкреслюється, що “білі” сили мали потенціал для захоплення влади в Києві, проте далася взнаки відсутність в їх поглядах та діях консолідації.

У третьому розділі “Білий рух у боротьбі з більшовизмом в Україні та Директорією УНР (1919 – березень 1920 рр.)” розглядається інтервенція країн Антанти на півдні України, боротьба ЗСПР з українським національним рухом в 1919 – на початку 1920 рр. Інтервенція військ Антанти на півдні України дала поштовх для розвитку Білого руху. Відбулася оптимізація його організаційної структури, додала впевненості практична підтримка союзників. Проте війська Антанти зайняли очікувальну оборону навколо Одеси. Проведенню активних наступальних дій заважали невизначеність у стосунках “білих” з союзниками у питанні контролю над Одеським регіоном. Внутрішні суперечки “білих” сил навколо конструкції влади, викликані нерозробленістю політичної платформи Білого руху, посилювалися напруженими особистими стосунками французького (д’Ансельм, Фрайденберг) та російського (О.Санніков, О.Гришин-Алмазов) командування.

Висвітлюються контакти французького окупаційного командування з Директорією УНР. Неоднозначна позиція французів в “українському питанні” була викликана їх прагматичним розрахунком використати українські війська проти більшовиків, що не знаходило розуміння у командування ЗСПР. Погіршення відносин між Білим рухом і союзниками відбувалося на фоні загострення суперечностей в Білому таборі, посилення втручання французів у внутрішні справи Росії та активізації контактів останніх з українською національною владою.

Попри невдалу спробу окупації України за допомогою союзників, Білий рух продовжував навесні 1919 р. утримувати Донбас. В результаті походу ЗСПР на Москву влітку – восени 1919 р. була окупована Лівобережна, Наддніпрянська Україна та її південь. Наріжний камінь політичної доктрини Білого руху – збереження “єдиної, великої, неподільної Росії” – обумовив його політичну і військову конфронтацію з українським національним рухом. Автор сформулював антиукраїнські засади “білої” пропаганди, які складалися зі звинувачення у “німецькому походженні” українського національного руху, зрадництві та політичному авантюризмі українських провідників, що надзвичайно звузило платформу для переговорів.

Внутрішня політика “білої” влади в Україні базувалася на засадах законності, поваги до історичного укладу життя населення, еволюційного шляху оновлення господарства і за спрямованістю на “середняка” мала потенціальних прибічників в Україні. Однак відновлення поміщицького землеволодіння та дотримання принципу “не визначення наперед” шляху розв’язання найважливіших державних питань перетворили “білих” на реакціонерів, що на фоні корінної ламки дореволюційного устрою українськими урядами сприймалося населенням як реакція.

Війна українських армій та ЗСПР закінчилася поразкою українців. Перехід УГА на бік “білих” не посилив останніх, призвівши до закінчення фронтальної боротьби українців за незалежність.

У четвертому розділі – “Кримський період Білого руху (квітень – листопад 1920 р.)” – розглядаються зміна курсу внутрішньої політики П.Врангеля та його ставлення до “українського питання”.

Швидкий відступ ЗСПР в кінці 1919 – на поч. 1920 р. був свідченням відсутності підтримки режиму А.Денікіна в українського населення. Прагматичний підхід П.Врангеля до засад внутрішньої політики призвів до відходу в сфері внутрішньої політики від принципу “не визначення наперед” шляхів розв’язання деяких державних питань. П.Врангель пішов на революційний для Білого руху крок – легалізував самочинне захоплення землі селянами, що стало основою його аграрної реформи. Її сутність полягала у закріпленні земель за селянськими господарствами незалежно від того, на якому праві вони нею володіли. Розмір викупу за землю складав вартість п’ятої частини середнього за останні 10 років врожаю, сплачувану рівними долями протягом 25 років. В розділі аналізується хід аграрної реформи та її наслідки. Відзначається, що земельна реформа сприяла подоланню певного відчуження у стосунках “білої” влади та українського населення. Завдяки соціально орієнтованому характеру реформи П.Врангелю вдалося зав’язати стосунки з повстанськими загонами отаманів Брови, Федорченка, Чорної Хмари, які діяли на Лівобережній Україні. З ними були досягнуті певні домовленості, проте реальній співпраці завадило зволікання “білих”.

Важливе місце в дисертації займає висвітлення українсько-білогвардійських стосунків в 1920 р. Вони мали бути визначені в силу кількох обставин: національного складу Руської армії, в якій українці становили від 50 до 75 %, та проукраїнських настроїв білогвардійців. Пошук контактів з С.Петлюрою мав підтвердити втілення гасла “хоч з чортом, але проти більшовиків і за Росію”.

В