Потенційним чинником такої небезпеки стала зміна реального статусу етнічних спільнот у новоутворених державах. В Україні це проявилося, зокрема, у набутті етнічними українцями статусу національної більшості, а росіянами – статусу національної меншини, що спричинило зміни в емоційному стані обох спільнот, особливо їх кримських сегментів (с. 215–216). Актуалізувалося питання про статус кримськотатарського народу, а також національних меншин і навіть “псевдоетносів” та “псевдоменшин” (проекти Донецько-Криворізької республіки, Новоросії, політичного русинства). Немалою мірою утримувало ситуацію від загострення регіональне розміщення зон етнічних протиріч і потенційних конфліктів. Ця обставина, по суті, стала об’єктивним чинником маргіналізації конфліктного потенціалу та його “амортизування” й орієнтації мобілізованої етнічності в культурно-просвітницький бік (с. 217–225).

Розділ 3. Природа, зміст та динаміка етнічних протиріч і конфліктів у контексті трансформації суспільства і держави в Україні представляє результати теоретичного і праксеологічного осмислення сучасних суспільних протиріч і конфліктних ситуацій з етнічної складовою.

У підрозділі 3.1. Причинно-факторні зв’язки розглянуто можливості застосування до аналізу української ситуації найбільш відомих конфліктологічних концепцій вивчення та пояснення природи незбігу інтересів і протистояння між етногрупами або всередині них та між ними і державою. З’ясовано співвідношення соціальних і примордіалістського чинників виникнення етнічних конфліктів у виявленні загальних і найбільш поширених причин та факторів етнічного протистояння. Серед концепцій, які ґрунтуються на соціально-економічному поясненні етнічних протиріч і конфліктів, розглянуті, зокрема, неомарксизм, концепція модернізації, раціоналістичний підхід (с. 243–246).

На підставі порівняльного аналізу цих концепцій автор формулює висновок, що жодна з них не може бути визнана єдино вірною і достатньою для здобуття достовірного знання про предмет дослідження. Адже жодне з етноконфліктних явищ не може бути пояснене якоюсь однією причиною чи якимось одним чинником. У кожному випадку відбувається переплетіння обставин економічного, політичного, культурного та іншого змісту, і відокремити їх, по суті, неможливо (с. 246). Дія причиноформуючих чинників відбувається одночасно в кількох просторово-часових площинах. По-перше – в обставинах конкретної етноконфліктної ситуації. По-друге – на певному етапі розвитку того чи іншого етнополітичного простору. По-третє – в ситуації дії тенденцій, властивих сучасній глобалізації. Щодо останнього аспекту, в дисертації детально досліджений взаємозв’язок динаміки феноменів модернізації та етнічності (с. 246–251) і обґрунтовано висновок, що причини та фактори етнічних протиріч і конфліктів в Україні та інших пострадянських країнах мають з’ясовуватися через аналіз взаємовпливів модернізаційних змін і особливостей посттоталітарної, посткомуністичної суспільної специфіки. Йдеться про наслідки втручання колишніх режимів у природні процеси етногенези і націотворення та конфліктогенну спадщину національної політики минулого, в тому числі у частині ігнорування права націй на самовизначення; незавершеність та непослідовність економічних і демократичних політичних перетворень; криза легітимності влади; часткова неадекватність реаліям пострадянської етнонаціональної політики та інтересів етнонаціональних еліт; актуалізація націоналістичної ідеології; прагнення народів до створення власних національних держав; етноконфесійні проблеми; зміни в суспільних статусах етнічних спільнот; брак визначеності стосовно моделі суспільно-політичного розвитку; економічна криза; популярність ідей етнічного наповнення влади (так званий “номенклатурний націоналізм”) та інших виявів етнічного корпоративізму; нерозвиненість громадянського суспільства; наявність етнічних сегментів з різними системами цінностей; зумовлена модернізаційними змінами криза етнічної ідентичності та інші (с. 251–275).

У підрозділі 3.2. Соціально-економічні аспекти з’ясовуються соціально-ресурсні виміри суспільних відносин, в яких виявляються етнічні протиріччя. Показано, що зростання дистанції у міжетнічному взаємосприйнятті, помічене в останні роки соціологами, має підстави пов’язуватися з тим, що в ситуації загальних соціально-економічних негараздів та невдоволення ними з боку населення в окремих сегментах останнього може наростати негативне ставлення не тільки до влади, а й до людей іншої етнічної ідентичності. Громадяни певної національності, що представляють в етнодемографічному сенсі меншинну групу, також нерідко схильні звинувачувати в своїх проблемах державу, більшість населення якої в цілому або в окремих її регіонах має відмінну від їхньої етнічну ідентичність. Інше джерело етнічних протиріч на соціально-економічному ґрунті – диспропорції в рівнях розвитку регіонів України, які накладаються на відмінності в етнічній та етномовній структурі населення (с. 278–283).

Найбільш гостро проблема дефіциту соціально-економічних ресурсів проявилася в процесі повернення й облаштування громадян, раніше депортованих за національною ознакою, та їхніх нащадків. Упродовж 1991–2003 років витрати України на потреби репатріантів досягли 776 млн. грн. Однак цих коштів (трохи більше 3100 грн. у перерахунку на одного репатріанта) виявилося вкрай недостатньо. Крім того, лідери кримських татар виявляли невдоволення, оскільки в загальному обсязі державних коштів, які виділялися на потреби репатріантів, питома вага сум на облаштування їхнього народу, була значно меншою, ніж його частка поміж тих, хто поверталися (с. 286–289). Перелік питань, з приводу яких формувалися й формуються протестні настрої репатріантів кримськотатарської національності, за півтора десятиліття змінився мало. На початок 2004 року цими питаннями залишалися нестача житла (6,3 тис. родин кримських татар стояли на квартобліку як такі, що потребують житла, а ще 20 тис. забудовників – разом із членами сімей це понад 100 тис. осіб – не могли закінчити будівництво через дефіцит коштів); низька якість життя (40% місць компактного поселення кримських татар не забезпечувалися водою, 8% – електроенергією, рівень їх газифікації не перевищував 5-7%, каналізаційних мереж вони практично не мали); безробіття і породжена ним бідність (із 136 тис. працездатних кримських татар роботу мали менше половини); недостатність коштів на започаткування власного бізнесу; незабезпеченість земельними ділянками для ведення власного господарства та ін. (с. 289–296).

На ґрунті проблеми доступу до земельних ресурсів виникали епізоди прямого протистояння між кримськими татарами і владою та слов’янським населенням. Небезпека продовження й навіть загострення подібної конфліктності залишається цілком реальною. Для відвернення або пом’якшення такої перспективи потрібні ревізія правочинності рішень органів місцевого самоврядування та влади автономії у сфері земельних відносин, інвентаризація території населених пунктів і земельного фонду, формування реєстру власників землі, а також реєстру осіб з-серед тих, хто повернулися та збираються повертатися з місць репатріації і бажають та мають законне право на отримання земельних ділянок. Таке право може бути надане їм у відповідному законі про відновлення прав репатріантів (с. 297–302).

Етнічну складову містило також протистояння між АРК і центральною владою з приводу розподілу податків, які збираються на території автономії (с. 302).

У підрозділі 3.3. Політичний вимір розглядаються конфліктогенні аспекти проблеми політичної участі етнічних спільнот. Серед цих аспектів – питання представленості кримських татар та інших репатріантів в органах влади й державного управління на території АРК; небажання влади визнавати Курултай та Меджліс кримськотатарського народу, правові й політичні труднощі в питаннях такого визнання; етнополітичні та правові колізії з приводу Декларації Курултаю про національний суверенітет кримськотатарського народу тощо. Етнопротестний потенціал на півострові також живився й живиться сепаратистськими настроями серед місцевої комуністичної та іншої політичної еліти (с. 305–308).

Причини політичної етноконфліктності в Криму зазвичай пов’язані з егоцентричною поведінкою якогось із суб’єктів етнополітичних відносин і реакцією на неї іншої сторони. Усунення цих причин вимагає відходу від звичної моделі “демократії більшості” в бік компромісної моделі узгодження політичних інтересів усіх складових кримської поліетнічності – найменш і найбільш чисельних спільнот, автохтонів і прибулих (с. 310–324).

Тим часом вітчизняний досвід політичної участі нечисленних етнічних спільнот дає приклади як порозуміння між етнічною більшістю та меншістю (приміром, у Чернівецькій області), так і випадків загострення ситуації внаслідок неадекватних дій і вимог окремих етнополітичних суб’єктів всупереч чинному законодавству. До останніх належали, приміром, прийняття донськими казаками сходу України присяги на вірність Росії, претензії утвореного частиною німецької меншини Фольксрату на право представляти всіх німців України, заяви “політичного русинства” про надання Закарпаттю автономного статусу (с. 324–329).

Порівняння програмних положень найвідоміших політичних партій стосовно етнонаціональної сфери та аналіз етнічної складової їхньої участі у виборчих перегонах (с. 329–368) спонукає до висновку, що для успіху на парламентських виборах замало тільки етнічної риторики; необхідно, щоб остання сполучалася з риторикою власне політичною та соціально-економічною.

Здатна спричинити міжетнічні протистояння орієнтація частини конкуруючих в Україні політичних сил на різні мовно-культурні сегменти населення, загострення міжрегіональних протиріч та протиріч між центральною владою і регіонами України (с. 369).

У подальшому можна передбачати зростання вимог етногруп щодо їх участі у розподілі влади або, принаймні, в частині посилення їхнього впливу на прийняття рішень. За такої перспективи виникнення або уникнення конфліктності у сфері етнонаціональних відносин великою мірою залежить від впливу на ситуацію з боку органів державної влади (с. 371).

У підрозділі 3.4. Ціннісний та психологічний аспекти розглядаються ті питання етнічних протиріч і конфліктів, які найтяжче піддаються компромісному узгодженню й гармонізації. Соціологічні обстеження показують, що як такі етнокультурні цінності посідають поважне місце в свідомості громадян, але в порівнянні з іншими ціннісними орієнтирами вони не є пріоритетними і надто конфліктогенними (с. 372–375). Однак в разі цілеспрямованої ідеологізації феномена етнічної ідентичності останній починає відігравати активнішу роль як чинник динамізації міжетнічних стосунків та психологічної орієнтації етногруп або на конфлікт з певними суспільними суб’єктами, або на пошук порозуміння й компромісу. Відповідні ситуації присутні в тій частині етнополітичного простору України, де актуалізовані питання незбігу громадянської ідентичності з етнокультурною, регіональних відмінностей у ставленні етновідмінних сегментів населення до радянського минулого і комуністичного режиму, до Української повстанської армії (с. 375–378).

Розглядається зміст конфлікту з приводу мовно-культурної моделі суспільства (с. 380–393), зокрема, щодо тенденцій етномовної динаміки українського загалу (с. 385–390, таблиці 2, 4 на с. 643, 645), забезпечення мовних прав кримських татар (с. 394–395), навколо спроб утвердження різними етнічними спільнотами домінування своїх цінностей над цінностями інших груп – “боротьба пам’ятників” та “хрестоповал” у Криму (с. 397–401). Проаналізовано конфліктні аспекти етноконфесійних відносин (с. 402–407, таблиці 7, 9, 10 на с. 648–649, 651–652).

Особливу функцію в етноконфліктах виконують психологічні відмінності конфліктантів. Подоланню психологічних бар’єрів має сприяти зближення культур. У дисертації піддано критичному розгляду концепції, які гіперболізують цивілізаційні відмінності між різними етнічними спільнотами України (с. 408–426). Зокрема, результати соціологічного вивчення психологічних характеристик найбільших спільнот – української і російської дозволяють стверджувати, що їх відповідні настанови більшою мірою орієнтовані не на протистояння, а на взаємопорозуміння і навіть взаємопроникнення (с. 422). Встановлено також, що у психологічній мотивації поведінки більшості загалу всіх етнічних сегментів населення домінує стриманість, готовність вгамовувати пристрасті (с. 426). Ілюстрацією цього є, зокрема, ситуація в Криму, де демонстрація кримськими татарами готовності до рішучих дій являє собою не вияв етнічної нетерпимості, а прагматичне застосування попередження й актуалізації реальних проблем як засобу досягнення конкретних цілей (с. 427).

Важливим показником відсутності психологічних передумов міжетнічної ворожості є, зокрема, переважання серед населення громадянської самоідентифікації над етнічною (с. 433), а також середній рівень інтегрального індексу національної нетолерантності в Україні (с. 439).

Аналіз переконує, що суто ціннісні конфлікти для сучасної України є нетиповими. Наявність в її етнокультурному просторі різних культурно-цивілізаційних сегментів не зумовлює фатальної неминучості суспільних конфліктів через етнопсихологічні відмінності. Порівняно невисокий рівень конфліктності в психології етногруп дозволяє припустити вірогідність їхньої взаємної психологічної акультурації з такими вірогідними наслідками, як становлення спільної національної ментальності на ґрунті збігу матеріальних та інших інтересів, а також способів і умов їх реалізації (с. 441).

У підрозділі 3.5. Зовнішньополітичні впливи увагу зосереджено на діях суб’єктів міжнародних відносин, якими може бути посилена або послаблена етноконфліктність в Україні. Йдеться, зокрема, про владні або наближені до влади кола Російської Федерації та їхні ініціативи щодо “захисту співвітчизників” в частині вимог надання російській мові статусу другої державної в Україні, використання політизованого активу російської меншини для політичного тиску на українську центральну і регіональну владу спробами стимулювати сепаратистські настрої в Криму (с. 449–459). Втручання російських владних органів в етномовну та етнокультурну ситуацію в Україні виводить на поверхню ті емоції й почуття, які посилюють міжетнічну недовіру і продукують конфліктні настрої. Як показують дані таблиць 6 і 8 (с. 647, 650), серед джерел таких настроїв – етнорегіональні відмінності в геополітичних орієнтаціях населення.

На етнополітичну ситуацію в Україні безпосередній вплив справляють також стосунки з Румунією, Польщею, ФРН, Туреччиною та іншими країнами, діяльність різних міжнародних організацій, приєднання України до основних міжнародних пактів, спрямованих на захист прав національних меншин. Наголошено на позитивних впливах програм Ради Європи та Організації з безпеки і співробітництва в Європі на вирішення деяких проблем кримськотатарського народу (с. 461–469). Разом з тим, деякі ініціативи міжнародних організацій, зокрема щодо впровадження в українське правове поле терміну “корінні народи”, ускладнили етнополітичну ситуацію в Україні (с. 470).

На Україну та її поліетнічне населення впливають чинники відмінні за своїми цивілізаційними характеристиками і геополітичними орієнтаціями. Наслідки цих впливів у різних етнічних спільнотах і в різних регіонах країни містять потенціал як міжетнічного взаєморозуміння (загальна згода щодо обов’язковості додержання міжнародно визнаних правових принципів і норм у питаннях захисту національних меншин), так і полеміки між етногрупами з приводу ієрархії пріоритетів економічного і політичного розвитку країни й суспільства.

Розділ 4. Регулятори етнонаціональних відносин в Україні підсумовує досвід застосування правових, інституційних державних та громадянських чинників запобігання розвиткові етнічних протиріч у конфлікти.

У підрозділі 4.1. Правові засади реалізації етнонаціональних інтересів розкривається залежність між правовим полем держави та рівнем етноконфліктності на її території. У процесі формування нормативно-правових засад державної етнополітики Україна використовувала власний досвід та відповідні напрацювання міжнародного права, країн західної демократії. Однак не завжди обґрунтовані правові запозичення з-за кордону щодо форм розв’язання деяких подібних, але далеко не тотожних для різних держав етнічних протиріч і конфліктних ситуацій спричиняли постановку питань, на які ще не віднайдено однозначних відповідей. Пошук таких відповідей сам по собі продукував зіткнення різних позицій. Оскільки їх носії в ряді випадків представляли різні етнічні інтереси, теоретична полеміка набувала етнополітичного забарвлення і ставала частиною загальної напруги в певних аспектах міжетнічних взаємин.

Найбільш гостра полеміка відбувається з питання співвідношення індивідуальних прав громадянина і групових прав етнічної спільноти. Аналіз правової бази державної етнонаціональної політики показує, що вона, ґрунтуючись на концепції поєднання індивідуальних і групових прав, з одного боку, в основному відповідає суспільним потребам і міжнародним стандартам, а з другого – ускладнює узгоджувальне розв’язання багатовимірних етнополітичних питань і забезпечення у максимально можливому обсязі основних прав україноетнічної спільноти та етнічних меншостей, а також прав громадян, що належать до них (с. 527).

Розглянуто низку колізій у правових нормах регулювання етнонаціональної сфери, зокрема, стосовно меж обов’язкового вжитку української мови, права батьків на вибір освіти для своїх дітей, мови засобів масової інформації, захисту мов національних меншин, надання етнічним меншостям політико-правових преференцій, проблемності впровадження у правове поле України положень актів міжнародних організацій і надання окремим етноспільнотам особливих правових статусів, в тому числі статусу корінного народу (с. 529–550).

Досвід років незалежності засвідчив, що Українська держава дотримувалася таких правових стандартів в етнонаціональних відносинах, які забезпечували їх компромісну спрямованість. Однак розвиток громадянського суспільства і держави, інтеграція України в євроатлантичний політико-правовий простір зумовлюють необхідність вдосконалення правових засад етнонаціональної сфери. Остання зберігає чимало протиріч і конфліктів, латентний стан яких не повинен формувати ілюзій без проблемності (с. 559).

У підрозділі 4.2. Інституції державного етнополітичного менеджменту відтворено процес становлення системи органів, відповідальних за реалізацію етнонаціональної політики держави – Державного комітету України у справах національностей та міграції, Республіканського комітету у справах національностей та депортованих громадян АРК, відділів (або управлінь) у справах національностей та міграції обласних та Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, громадських рад при вищих органах влади України (с. 567–572).

Показано, що свою етнополітичну суб’єктність держава здійснює як безпосередньо, так і посередництвом щодо відносин інших акторів етнонаціональної сфери. Серед помітних позитивних рис чинної державної етнонаціональної політики – її конкретність та адресність, відповідність загальним правовим нормам та порівняно оперативне реагування на найбільш нагальні, особливо гострі, сутнісні й актуальні потреби та інтереси етнічних спільнот, зосередження зусиль не стільки на суб’єктах етнічних відносин, скільки на їх проблемах – економічних, соціальних, культурних та інших, невирішеність яких, як правило, й спричиняє випадки загострення суспільної ситуації.

Аналіз функціональної специфіки державного етнополітичного менеджменту дозволяє стверджувати, що реалізація владними структурами своїх повноважень дозволяє забезпечувати своєчасне виявлення й узгодження етнічних інтересів та задоволення соціальних, культурних і духовних потреб осіб різних національностей, сприяти вільному розвиткові кожної етнічної спільноти та розкриттю її духовного потенціалу і реалізації етнічної самобутності (с. 576).

Тенденції та перспективи подальшого розвитку ситуації в сфері етнонаціональних відносин в Україні визначатимуться здатністю державного управління до ефективної самоорганізації з урахуванням змін у сфері етнонаціональних відносин, у тому числі на засадах забезпечення динамічного балансу між централізацією і децентралізацією етнополітичного менеджменту, виробленням та упровадженням єдиної вседержавної етнонаціональної політики з одночасним підтриманням належної самостійності органів регіональної влади й місцевого самоврядування. Активніше залучення самих етнічних спільнот та їх організацій до процесу ухвалення важливих для них рішень також посилюватиме функціональну дієвість виконавчої вертикалі. Разом з тим, владним органам важливо уникнути спокуси спрощення ситуації посиленням адміністративних методів регулювання та регламентування етнонаціональної сфери. Невиправдане адміністрування здатне спровокувати появу деструктивних різновидів політичної мобілізації етнічних спільнот та їх гуртування навколо конфліктно орієнтованих лідерів, програм і гасел, може спричинити етнічну солідаризацію на ґрунті відмови від ліберально-демократичних цінностей та безкомпромісного протиставлення своїх інтересів інтересам інших суспільних суб’єктів з державою включно (с. 580–581).

У підрозділі 4.3. Громадські організації етнічних спільнот викладено результати вивчення питань взаємозалежності процесів етнонаціональної самоорганізації і формування громадського суспільства. Відтворено етапи становлення українських, російських, кримськотатарських, єврейських, німецьких, польських, грецьких та інших організацій (с. 583–589). Сформульовано пропозиції щодо оптимізації правового забезпечення такої форми самоорганізації меншин, як національно-культурна автономія (с. 599–601). Відзначено, що самоорганізація етнічності активізується у взаємозв’язку з процесами виборів до органів влади та місцевого самоврядування (с. 604–605). Доведено, що поряд з культурним аспектом етнічного відродження дедалі виразніше проявляє себе його політичний вимір.

Політичний потенціал етнічних спільнот суттєво послаблюється розколами в їхньому середовищі, спричиненими виникненням альтернативних одна одній організацій і боротьбою між ними за право представляти всю меншину (с. 598–599, 606). Позитивним проявом політизації меншин слід визнати зростання їх активності у боротьбі з фактами ксенофобії, що суттєво зменшує конфліктність в етнополітичному просторі України (с. 607–608).

В правовому сенсі сприятливе ставлення влади до етнічної самоорганізації засвідчило конструктивність діалогу між державою і різними сегментами суспільства. Однак останні надто залежать від органів державного етнополітичного менеджменту, і не лише вітчизняного. Доки не буде подолано соціально-економічну кризу та її наслідки, рівень реальної “громадянськості” етнополітичної сфери більшою мірою залежатиме від волі одного із суб’єктів суспільних відносин – від держави, від її матеріальних можливостей та міри демократичності й відданості правовим нормам і моральним імперативам (с. 608, 610).

ВИСНОВКИ

Результати дисертаційного дослідження підтверджують продуктивність розведення понять “етнічне протиріччя” та “етнічний конфлікт” як методологічного засобу адекватного визначення суспільної функції обох феноменів. Крім суто теоретичного уточнення послідовності етапів визрівання етноконфліктів, таке розведення запобігає передчасному застосуванню в регулюванні об’єктивних протиріч тих методів, які мають застосовуватися до носіїв цих протиріч у разі зіткнення між ними. Тим самим суспільно необхідне втручання у міжетнічні взаємини набуває здатності уникати конфліктопровокуючих наслідків.

Аналіз етнічних протиріч і конфліктів на прикладі української етнополітичної ситуації дозволяє визначити етнічний конфлікт як різновид суспільного конфлікту, а відтак уможливлює застосування для його типологізації загальних конфліктологічних підходів. Властивий їм поділ конфліктів за інтересами та потребами сторін на ресурсні, статусні й ціннісні дозволяє в кожному конкретному етноконфліктному випадку найбільш адекватно визначити сутність протиріччя, на ґрунті якого визріває міжетнічне протистояння. Така типологізація дає змогу уникнути однобічного виведення природи етноконфліктів із суто меркантильних і прагматичних зацікавлень їх учасників, увільняє від пошуку якогось специфічного “етнічного підґрунтя” задля визнання (позначення) того або іншого суспільного конфлікту етнічним. Водночас вона дозволяє належним чином враховувати етнічні відмінності як складову і навіть рушій багатьох суспільних відносин.

Поліетнічність України є об’єктивним, історично сформованим компонентом її суспільних реалій. Відмінності в етнічній структурі, мовних, культурно-світоглядних, геополітичних та інших орієнтаціях населення України продукують і протиріччя на ґрунті незбігу відповідних інтересів. Разом з тим, відмітною ознакою українства в усі часи була його специфічна культурна толерантність – здатність сприймати і засвоювати інші культури й світогляди. Тому кількісно переважаючий і формально визнаний титульним український етнос не є носієм асиміляційної загрози для етнічних меншин.

Сучасну Україну можна визначити регіоном з порівняно низьким ступенем етноконфліктності і відсутністю антагоністичних протиріч у міжетнічних стосунках, з переважанням компромісної налаштованості етнічних спільнот і з загальним визнанням міжетнічного миру й злагоди як цінності вищої за вірогідні вигоди від етнополітичних “перемог”.

Застосування до етнополітичних проблем України загальної типології конфліктів показує, що в українських умовах не було етнічних конфліктів, які являли б собою якийсь один конкретний тип етноконфлікту в чистому вигляді. Кожен з них поєднував риси, властиві різним типам. Разом з тим, в кожній з етноконфліктній ситуацій зазвичай домінувала або домінує якась одна конкретна сторона, що надає цій ситуації специфічних характеристик.

Серед особливостей сучасної етнополітичної ситуації в Україні, в тому числі його конфліктної складової, – перехідний стан всього суспільного життя, відсутність стабільних інститутів громадянського суспільства і традицій публічного громадського обговорення актуальних питань, недостатність досвіду самоорганізації на груповому і регіональному рівнях. Водночас в Україні немає випадків “непримиренної” боротьби. Навпаки, у більшості випадків спостерігається психологічна готовність конфліктантів до компромісу, до виявлення емпатії, готовності зрозуміти інтереси протилежної сторони.

У більшості конфліктних ситуацій з присутністю статусних етногрупових вимог останні не були провідними, підпорядковувалися або ресурсним, або ціннісним потребам, через що боротьба за владу не стала домінантною метою конфліктантів. Тим самим політизація етнічності, яка зазвичай найбільш повно проявляє себе у домаганні владних можливостей, в Україні найчастіше пов’язана з питаннями розподілу матеріальних благ, тобто тими питаннями, де досягнення компромісу найбільш вірогідне. Ціннісні питання також не набували самодостатнього значення, оскільки майже завжди сприймалися потенційними конфліктантами як менш значущі, порівняно з питаннями соціально-економічними.

Україна до останнього часу показувала приклад того, що зважена державна політика запобігання гострим етноконфліктам і застосуванню в них насильства, а також політика розв’язання виниклих конфліктів може бути результативною навіть в умовах соціально-економічної кризи, коли владні органи позбавлені достатніх ресурсів для задоволення матеріальних потреб етногруп. Цей досвід, з одного боку, підтверджує відсутність прямої залежності між соціально-економічним станом етнополітичного суб’єкта і мірою його конфліктності. З другого боку, цей самий досвід підкреслює важливість компетентного етнополітичного менеджменту як умови і чинника відвернення та розв’язання конфліктних ситуацій в етнополітичній сфері.

Стратегічним завданням держави має залишитися сприяння вільному розвиткові, взаємопроникненню й зближенню культурних, цивілізаційних цінностей етносів, які проживають на українських теренах. Головними й постійними чинниками уникнення конфронтаційної перспективи мають бути:

–

–

–

–

–

–

Перелічені чинники та найбільш ефективні форми їх реалізації найлегше узгоджуються з особливостями розвитку різних етносів та цивілізацій і здатні сприяти міжцивілізаційному, внутрі- та міжетнічному порозумінню на теренах України.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія

1.

Рецензії:

Майборода О. Причини етноконфліктів та можливості їх запобігання // Політичний менеджмент. – 2004. – № 6 (9). – С. 181–184.

Омельчук Д., Батурін Д. Етнічні чинники політичних відносин в Україні // Людина і політика. – 2004. – № 4 (34). – С. 154–155.

Книги у співавторстві

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

Брошури у співавторстві

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

Статті у наукових виданнях

17.

18.

19.

20.

21.

22.

23.

24.

25.

26.

27.

28.

29.

30.

31.

32.

33.

34.

35.

36.

37.

38.

39.

40.

41.

42.

43.

44.

45.

46.

47.

48.

49.

50.

51.

52.

53.