КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КУРНИШОВА ЮЛІЯ В’ЯЧЕСЛАВІВНА

УДК 327.54 (73+430) “1958/1963”

БЕРЛІНСЬКА КРИЗА 1958-1963 РР. І ЗОВНІШНЯ

ПОЛІТИКА США

Спеціальність 07.00.02 – Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Гончар Борис Михайлович,

завідувач кафедри нової та новітньої історії

зарубіжних країн

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Камінський Євген Євменович ,

завідувач відділом трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

кандидат історичних наук, доцент

Мінгазутдінов Ігор Олександрович

доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Провідна установа Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться 16 травня 2005 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці ім. М. Максимовича. Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано "4" квітня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел і літератури. (Загальний обсяг дисертації 220 стор.; основний текст – 197 стор.; список використаних джерел і літератури – 275 позицій).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Ознакою біполярної системи світу повоєнної доби було політико-ідеологічне та військове протистояння конфліктуючих блоків, що були згуртовані навколо СРСР та США. Одними з найнебезпечніших криз у відносинах між ними стали події 1958-1963 рр. навколо Берліна, що увійшли в історію як друга Берлінська криза та Карибська криза 1962 року.

Високі ставки під час найгостріших моментів Берлінської кризи, зокрема, загроза безпосереднього зіткнення, змусили обидві наддержави внести суттєві корективи у свою зовнішню політику і відмовитися від орієнтації на військово-силові методи розв’язання кризових ситуацій в Європі. З’явилась перспектива поєднання „кризової дипломатії” з обмеженим співробітництвом і навіть партнерством. Дослідження набутого США досвіду розв’язання Берлінської кризи є необхідним для усвідомлення основних засад американської зовнішньої політики, що обумовлює актуальність теми дисертації.

Події навколо Берліна були предметом наукових розвідок фахівців різних спеціальностей – істориків, політологів, військових аналітиків. Проте джерельна база для всебічного дослідження питань, пов’язаних з „берлінською проблемою” довгий час залишалася доволі вузькою. Крім того, позиція радянських, а часом і американських вчених, мала яскраво виражений заідеологізований характер. Отже, неупереджене висвітлення проблеми з використанням нових документів з американських архівів має велике значення для сучасної історичної науки.

Ще одним аспектом, який підсилює актуальність обраної теми є те, що Берлінська криза сприяла формуванню сучасної моделі трансатлантичних відносин, в якій патерналістські прагнення США вступають у суперечність з намаганнями країн Західної Європи діяти на міжнародній арені самостійно. У відносинах США з Францією, і частково ФРН, вперше відбулось “розходження стратегічних культур” і з’явилося невдоволення одноосібними діями Вашингтона.

Об’єктом дослідження є Берлінська криза 1958-1963 рр. як етап загострення міжнародних суперечностей у відносинах між СРСР та США.

Предметом дослідження є політика США щодо проблеми Берліна у 1958-1963 рр., в контексті протистояння з СРСР та змін в американській зовнішньополітичній стратегії щодо Західної Європи.

Мета дослідження полягає в здійсненні узагальнюючого історичного аналізу процесу розробки та реалізації політики США щодо берлінської проблеми та її впливу на міжнародні відносини на європейському континенті наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років. Для досягнення мети дослідження необхідно розв’язати наступні завдання:

з’ясувати стан наукової розробки теми та охарактеризувати джерельну базу дослідження;

дослідити етапи виникнення та розвитку проблеми Берліна, еволюцію підходів США до її розв’язання з урахуванням об’єктивних зовнішніх та внутрішніх факторів, які впливали на загальний стан справ у Європі в повоєнний час;

розкрити вплив Берлінської кризи на розвиток американсько-радянських відносини наприкінці 1950-х на початку 1960-х рр.;

з’ясувати вплив чинника ядерної зброї у військово-стратегічному плануванні Вашингтона в розв’язанні Берлінської кризи;

проаналізувати вплив Берлінської кризи на трансатлантичні відносини США з країнами Західної Європи;

простежити зв’язок Берлінської і Карибської криз.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період 1958-1963 рр. – від проголошення ультиматуму Голови Ради Міністрів СРСР М.С. Хрущова щодо перетворення Берліна на демілітаризоване вільне місто до завершення конфронтації СРСР і США з підписанням Договору про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою, який позначив нисхідну фазу Берлінської кризи.

Для створення цілісної картини еволюції політики США щодо Берліна було здійснено аналіз передумов виникнення „берлінської проблеми” і перших спроб її розв’язання як силовими (перша Берлінська криза 1948-1949) так і переговорними методами.

Методологічну основу дослідження склали принципи історизму та багатофакторності. Принцип історизму дозволив виявити загальноєвропейський контекст політики США під час Берлінської кризи, з урахуванням геополітичних змін, які відбувалися на той момент на міжнародній арені. Застосування принципу багатофакторності дозволило вивчити широкий комплекс факторів, які впливали на формування та реалізацію зовнішньополітичного курсу США.

Зазначені принципи реалізовувалися за допомогою застосування історичних методів – порівняльного, ретроспективного, синхронічного та методу критики історіографічних джерел.

Міждисциплінарний характер дослідження обумовив використання аналітичної системи Дж. Розенау, який класифікував потенційні сили впливу на зовнішню політику за п’ятьма пунктами: глобальному, соціальному, внутрішньополітичному, індивідуальними особливостями правлячих еліт та роллю лідера держави Див.: Rosenau J. Turbulence in world politics. A theory of change and continuity. –Princeton, 1990..

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на основі залучення й аналізу широкого кола джерел і літератури, здійснено спробу неупередженого дослідження еволюції зовнішньої політики США щодо розв’язання Берлінської кризи 1958-1963 рр. Значна частина джерел, що розкривають сутність і перебіг кризи, вводиться у науковий обіг вітчизняної історичної науки автором вперше. В роботі розширено знання про процес вироблення і реалізації зовнішньої політики США як пошуку узгоджених позицій державних органів та посадовців: президента, апарату Білого дому, держдепартаменту, Ради національної безпеки тощо; визначено вплив Берлінської кризи на погіршення трансатлантичних відносин США з країнами Західної Європи через різні погляди на шляхи розв’язання кризи. В роботі дістала подальшого розвитку теза про зв’язок Берлінської та Карибської криз і було встановлено, що поліпшення американсько-радянських відносин та початок політики розрядки, які раніше пов’язували з завершенням Карибської кризи, були частково обумовлені вдалим подоланням Берлінської кризи.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати поглиблюють знання про еволюцію і характер політики США в умовах міжнародних криз, удосконалюють спроможність прогнозувати виникнення та перебіг міжнародних кризових ситуацій. Фактичний матеріал і висновки дисертації можуть бути використані в узагальнюючих працях з історії зовнішньої політики США та міжнародних відносин періоду “холодної війни”, у викладанні курсів новітньої історії, історії та теорії міжнародних відносин та в практичній зовнішній політиці.

Апробація дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідалися, обговорювалися та були схвалені на Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми німецької історії, політики, економіки, культури” (Брест, 2003 р.), Четвертих архівознавчих читаннях „Особові архівні фонди: актуальні проблеми дослідження та використання” (Київ, 2002 р.), науковій конференції “Німецько-французькі та українсько-польські взаємини у ХХ столітті в історичному порівнянні” (Київ, 2003 р.), Міжнародній конференції „Глобалізаційні процеси в сучасному світі: виклики та шанси для України” (Львів, 2003 р.), науковій конференції молодих вчених та аспірантів „Україна і світ: історія, сьогодення, майбутнє” (Київ, 2003 р.), Міжнародному семінарі “Викладання міжнародних відносин і європейських студій у вищій школі: досвід, розвиток і нові підходи” (Дніпропетровськ, 2003 р.), науково-освітньому форумі з міжнародних відносин „Лідерство та контрлідерство у світі” (Воронеж, 2004 р.), Міжнародній літній школі „Закінчення холодної війни і сучасні проблеми безпеки” (Геленджик, 2004 р.), Міжнародній конференції „Національності і плюралізм: від старого до нового світу” (Варшава, 2004 р.)

Публікації. Основні положення дисертації викладені в шести статтях, загальним обсягом 2,9 др.арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дисертації” розглянуто стан наукової розробки теми, охарактеризовано основні джерела по темі дослідження.

Стан наукової розробки проблеми. Загальний стан історіографії дослідження характеризується відсутністю цілісних робіт, присвячених аналізові формування та реалізації зовнішньої політики США щодо розв’язання Берлінської кризи.

Аналізуючи радянську історіографію можна виділити дві характерні ознаки. По-перше, радянські дослідники не мали доступу до першоджерел, які б могли пролити світло на процес прийняття політичних рішень американським керівництвом. По-друге, головна перешкода для об’єктивної розробки тем із зовнішньої політики США періоду холодної війни полягала в необхідності для дослідників працювати в рамках радянської парадигми. І хоча науковий доробок радянських вчених включає значний фактичний матеріал, для більшості історичних досліджень 1950-1980 рр. був властивий яскраво виражений ідеологізований характер.

В роботах Г. Акопова, В. Білецького, В. Висоцького Берлінська криза пояснюється як агресивна реакція західних держав на „оборонні” заходи країн соціалістичного блоку, спрямовані на стабілізацію режиму Німецької Демократичної Республіки і припинення „підривної діяльності”, яка велася з Західного БерлінаАкопов Г.М. Западный Берлин. Проблемы и решения. – М., 1974; Белецкий В.Н. За столом переговоров: обсуждение германских дел на послевоенных международных совещаниях и встречах. – М., 1979; Высоцкий В.Н. Западный Берлин и его место в системе современных международных отношений. – М., 1971.. Хоча в цих працях можна простежити спроби авторів дослідити зовнішню політику США з урахуванням впливу, який здійснювали на неї внутрішні і зовнішні чинники, загальний тон робіт відзначається відсутністю об’єктивного аналізу проблеми Західного Берліна, тенденційним висвітленням політики західних держав.

Теоретичні і методологічні проблеми дослідження міжнародних криз розроблялись в працях В. Гантмана, Н. Дороніної, В. Журкіна, Є. Єгорової Международные конфликты современности / Под ред. В. И. Гантмана. – М., 1983; Доронина Н. И. Международный конфликт. – М., 1981; Журкин В. В. США и международно-политические кризисы. – М., 1975; Егорова Е.В. США в международных кризисах (политико-психологический аспект) – М., 1988 . Автори типологізують міжнародні конфлікти, здійснюють аналіз західних концепцій подолання криз, а також, на конкретних прикладах, характеризують зовнішню політику окремих країн. Так, В. Журкін, посилаючись на вислів американського теоретика міжнародних відносин Г. Снайдера, справедливо зазначає, що для періоду 1950-1960 рр. „законними” методами поведінки США в міжнародних кризових ситуаціях були: „війна нервів”, демонстрація сили волі, або навпаки, ірраціональність поведінки Журкин В.В. Вказана праця. – С. 37.

Початковому етапу розв’язання німецького і берлінського питань присвячено монографію С. Віскова та В. Кульбакіна. Вона містить детальний опис формування і застосування на практиці союзницької політики щодо переможеної Німеччини, заснований на документах із архівів СРСР і НДР. Висков С.И., Кульбакин В.Д. Союзники и “германский вопрос” 1945-1949 – М., 1990. Основний акцент зроблено на формуванні політики СРСР, що робить працю дещо однобічною.

А. Філітов на основі широкого кола джерел з розсекречених на початку 1990-х рр. російських архівів досліджує етапи розв’язання німецького питання в більш широкому часовому проміжку, що дозволяє йому простежити динаміку загострення міжнародної ситуації через його неврегульованість та зробити ґрунтовні висновки щодо трансформації радянської політики щодо нього. Филитов А.М. Германский вопрос: от раскола к объединению. Новое прочтение – М., 1993. Монографія А. Філітова є одним з кращих комплексних досліджень німецької проблеми, але її недоліком також є побіжність у висвітленні позиції США.

У 1995 році побачив світ збірник статей, в якому проблемам Німеччини і Берліна присвячені статті В. Малькова, А. Філітова та Т.Домрачева, В.Зубока та З. Водоп’янової. Холодная война: новые подходы, новые документы. / Под ред. М. М. Наринского. – М., 1995. Основну увагу в згаданих статтях приділено формуванню, динаміці та результатам політики СРСР під час Берлінської кризи 1958-1963 років з погляду осмислення нових документів.

Спеціальних досліджень, присвячених політиці США в перебігу Берлінської кризи 1958-1963 років на теренах СНД не здійснювалось. Частково цієї проблеми торкалися в своїх роботах М. Павлов, А. Рощін, М.Стрілець. Павлов Н.В.Объединение или рассказ о решении германского вопроса с комментариями и отступлениями – М., 1992; Рощин А.А. Послевоенное урегулирование в Европе. – М., 1989; Стрелец М.В. ФРГ и проблемы сокращения вооружений в Европе (1949-1990). – Брест, 1997.

Серед українських вчених варто виділити дослідження С.Юрченка, В.Чумака, які присвячені військовим і геополітичним аспектам формування зовнішньої політики США. Юрченко С.В. США и международные кризисы в биполярном мире (1940-1960-е годы) – Севастополь, 2000; Чумак В. М. Ядерна стратегія США: від перевершення до нерозповсюдження. – К., 1999.

У зарубіжній науковій літературі, передусім американській, аналіз зовнішньої політики США під час Берлінської кризи займає значне місце. Проте слід враховувати, що більшість американських документів були в обмеженому доступі до кінця 1980-х років, їх опублікування почалося з початком 1990-х, а отже, вони були недоступні дослідникам.

Найбільш цікавими серед великого масиву ранніх праць, що присвячені цій тематиці є розвідки О. Катудала, К. Кейта, Д. Шіка та Р. Слуссера Catudal H.M. Kennedy and the Berlin Wall crisis: A Case Study in U.S. Decision Making . – Berlin, 1980; Cate C. The Ides of August: The Berlin Crisis, 1961. – N. Y., 1978; Schick J. M. The Berlin crisis , 1958-1962. – Philadelphia, 1971; Slusser R. M. The Berlin crisis of 1961. – Baltimore , 1973.. Зазначені автори, доповнюючи один одного у викладі багатого фактографічного матеріалу, загалом дотримуються схожих позицій щодо характеру зовнішньої політики США в період Берлінської кризи. Так, вони відзначають орієнтацію на переговори з СРСР як основну складову американського курсу. Основним недоліком цих праць є те, що їх автори змушені були будувати свої гіпотези на матеріалах преси та спогадах сучасників тих подій, через те, що величезний масив документів залишався закритим.

Формування ядерної політики президентів Д. Ейзенхауера і Дж. Кеннеді у зв’язку з наростанням кризи навколо Берліна було предметом широкого аналізу серед американських дослідників. Одні з них, як, наприклад, Т. Ботті Botti T.J. Ace in the hole. Why the United States did not use Nuclear Weapons in the Cold War, 1945 to 1965. – Westport, Connecticut., 1996., на основі документів та інтерв’ю, реконструювали загальні погляди адміністрацій США на можливість застосування ядерної зброї. Інші аналізували її роль у міжнародних відносинах в умовах холодної війни. Bundy M. Danger and survival – N.Y., 1988.. Для дослідників-ревізіоністів характерним є проведення залежності зовнішньої політики країни від фактору володіння нею могутньою зброєю. Г.Алперовіц, С.Амброуз, В.Лафебер відзначають, що американська зовнішня політика під час Берлінської кризи стала надто мілітаризованою і ті, хто приймали рішення, були зацікавлені у постійному збільшенні військових замовлень. Alperovitz G. Atomic diplomacy: Hiroshima and Potsdam; The use of the atomic bomb and American confrontation with Soviet power. – N.Y.,1965; Ambrose S. Rise to globalizm: American foreign policy since 1938. – N.Y., 1976; LaFeber W. America, Russia and the cold war. 1945-1980. – N.Y., 1980.

Дослідники К.Крейг та Р. Іммерман аналізують зовнішню політику президента Д. Ейзенхауера, однак, роблять вони це під різними кутами зору. В центрі уваги К.Крейга знаходиться розвиток стратегії „нового погляду” Д. Ейзенхауера на уникнення війни з СРСР і її реалізація всупереч опозиції його адміністраціїCraig C.Destroying the village: Eisenhower and thermonuclear war. – N.Y., 1998.. Автор дещо ідеалізує постать Д. Ейзенхауера і наполягає на спадковості його стратегії адміністрацією Дж. Кеннеді. У монографії Р.Іммермана досліджується вплив, який здійснював держсекретар США Джон Ф.Даллес на Д.Ейзенхауера у прийнятті зовнішньополітичних рішень Immerman R.H. John Foster Dulles: piety, pragmatism, and power in U.S. foreign policy. – Wilmington., 1999.. Його висновки перегукуються з висновками російського американіста В. Малькова, який на початку 1990-х років мав можливість вивчити записи конфіденційної бесіди кореспондента „Юнайтед Прес Інтернешнл” Г. Шапіро та радника М.С. Хрущова Ю.Жукова, яка відбулася в січні 1958 року. В своєму звіті про цю зустріч Жуков писав: „Він (Шапіро—В.М.) заявив, що в США склалася незвична ситуація, коли в країні зараз „два президента”—з внутрішніх питань помічник президента Адамс, а з зовнішніх—Даллес” Мальков В.Л. Разведка и контрразведка в период “холодной войны”// Холодная война: новые подходы, новые документы. – М., 1995

Монографія Т. Шварца Schwartz T.A. America’s Germany: John J. MacCloy and the Federal Republic of Germany. – Cambridge, 1991. має особливе значення для аналізу персоналій, і, зокрема, розкриває вплив Аденауера на прийняття зовнішньополітичних рішень в США. Проте, автор більше тяжіє до аналізу західнонімецької ніж американської позицій.

Заслуговує на увагу праця Дж. Оусланда Ausland J.C. Kennedy, Khrushchev and the Berlin-Cuba crisis, 1961-1964. – Oslo, 1996.. Фактично вона є спогадами учасника подій (він був членом Берлінської оперативної групи), але одночасно автор виступає і як дослідник. На його думку, конфронтація навколо Берліна в серпні 1961 року була тільки початком хронічної кризи, кульмінація якої відбулася в жовтні 1962 під час Карибської кризи. Цінність даної роботи полягає в тому, що в ній достатньо критично і об’єктивно висвітлюється діяльність американської розвідки та процес вироблення узгодженої політики між США та їх європейськими союзниками. Водночас, відчувається, що автор недооцінює значення Берлінської кризи особливо в порівняні з кризою Карибською.

Історик та журналіст М. Бешлосс вважає, що Дж. Кеннеді в зовнішній політиці був більше схильним до ризиків у порівнянні зі своїм попередником – Д.Ейзенхауером Beschloss M.R. The Crisis Years: Kennedy and Khrushchev 1960-1963. – N. Y, 1991; Idem. Mayday: Eisenhower, Khruschev, and the U-2 Affair – N.Y., 1986.. Дві монографії, в яких автор торкається подій Берлінської кризи, є одними з найбільш детальних досліджень даного періоду. Разом з тим, нові документи залишились не доступними для дослідника.

Основну увагу Н. Гелба, П. Вайдена, А. Туси зосереджено на подіях 1961 року, які, на їх думку, стали переломним етапом кризи. Gelb N. The Berlin Wall. Kennedy, Khrushchev, and a Showdown in the Heart of Europe. – N.Y., 1986; Wyden P. Wall: The Inside Story of Divided Berlin. – N.Y., 1989; Tusa A. Last division. Berlin and the wall. – London., 1996. Дослідниця А. Туса робить такий висновок: „Стіна, грубе і жорстоке явище, створила дві Німеччини, визначила останню секцію кордону Схід-Захід в розділеній Європі, створила передумови для окремого розвитку обох блоків і разом з тим, зробила їх існування безпечнішим” Tusa A. Op.cit – С.343

Значний інтерес становлять праці, присвячені діяльності розвідувальних служб СРСР і США та таємній дипломаті під час кризи. Серед перших, хто здійснив теоретичне осмислення цієї теми у зв’язку з подіями навколо Берліна – Р. Гартхофф, Дж. Геддіс, автори колективної праці „Поле битви Берлін” – Дж. Бейлі, С.А. Кондрашов, Д.Е.Мерфі. Garthoff R. Journey through the cold war: a memoir of containment & coexistence. – Washington, 2001; Gaddis J. The long peace: inquiries into the history of the Cold War. – N. Y., 1987; Бейли Дж., Кондрашов С., Мерфи Д. Поле битвы Берлин: ЦРУ против КГБ в “холодной войне”. – М., 2000 .

Джерельною базою дисертаційної роботи є опубліковані документи виконавчої влади США, офіційні заяви і промови американських президентів, документи держдепартаменту США.

До початку 1990-х років у науковому обігу була лише незначна частина документів щодо німецького і берлінського питання U.S. Department of State. Documents on Germany, 1944-1985. Revised edition. –Washington , 1986; Documents on Berlin 1943-1963. Sel. And ed. By Heidelmeyer W., Hindrichs G. – Munchen, 1963; Selected Documents on Germany and the Question of Berlin. 1944-1961. – London. Her Majesty’s Stationery Office, 1961.. Втім, нещодавно (після спливання тридцятирічного терміну засекречення урядових документів) архівами США було надано доступ до колекцій, які відображають цей період і величезна кількість нових розсекречених документів дозволяє провести всебічне дослідження політики США під час Берлінської кризи 1958-1963 років. Йдеться про опублікування в 1993-1994 рр. документів в серійному офіційному виданні Foreign Relations of the United States (далі FRUS ), які покликані надати “найбільш повне зібрання архівних матеріалів в межах відповідальності держдепартаменту США” Foreign relatoins of the United States (FRUS), 1958-1960, vol.VIII, Berlin crisis, 1959-1960. Washington: Government Printing Office, 1993.-P –ІV..

Чотири томи документів FRUS, які вміщують понад півтори тисячі документів, охоплюють найбільш важливі аспекти перебігу Берлінської кризи періоду адміністрацій президентів Д. Ейзенхауера і Дж. Кеннеді, включно з переговорами з Радянським Союзом, міжсоюзницькими дебатами, військовим плануванням та розробкою концепції реагування США на радянські ультиматуми. Збірники FRUS є найбільш повним зібранням документів і складаються з файлів виконавчої влади, президентських паперів, створених або затверджених держсекретарем матеріалів, стенограм зустрічей вищого керівництва США, документів дипломатичних служб і місій, а також офіційного листування з іноземними урядами і представництвами. До збірників FRUS було включено значну кількість документів, які торкаються воєнних питань, особливо це стосується паперів керівників Об’єднаного Комітету Начальників Штабів, Ради національної безпеки та Міністерства оборони США. Не розсекреченими залишились лише документи, що стосуються діяльності Центрального розвідувального управління та частина паперів президентів Д. Ейзенхауера та Дж. Кеннеді.

Збірки документів, що були опубліковані в СРСР, в першу чергу „Радянський Союз і берлінське питання” та „Зовнішня політика Радянського Союзу і міжнародні відносини” Советский Союз и Берлинский вопрос (документы). – М., 1948; Внешняя политика Советского Союза и международные отношения. Сборник документов. – М., 1962-1963. містять обмежену кількість документів, до того ж підібрані досить тенденційно. У 2004 році побачив світ збірник, який містить унікальну підбірку документів із розсекречених партійних архівів, які стосуються найважливіших питань внутрішньої і зовнішньої політики, і, зокрема, політики СРСР з німецького питання Президиум ЦК КПСС. 1954-1964. Черновые протокольные записи заседаний. Стенограммы. Постановления. Т.1: Черновые протокольные записи заседаний. Стенограммы / Гл. ред. А.А. Фурсенко. – М., 2004..

В рамках дослідницького проекту з міжнародної історії „холодної війни” при центрі В. Вільсона у 1993-2001 рр. було опубліковано документи із архівів колишнього СРСР, Польші, НДР, Чехословаччини Повний перелік документів опублікованих у Cold War International History Project Bulletin наведено у списку використаних джерел і літератури. . Вони стали важливим доповненням до американських документальних публікацій оскільки проливають світло не тільки на особливості еволюції радянської політики в берлінському питанні часів Й.Сталіна і М. Хрущова, але й на роль в ній генерального (пізніше—першого) секретаря ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини В. Ульбрихта.

Події Берлінської кризи знайшли широке висвітлення в мемуарній літературі. Серед тих, хто стояв біля витоків прийняття зовнішньополітичних рішень і залишив свої спогади найбільш інформативними є мемуари президента США Д. Ейзенхауера, держсекретарів Д. Ачесона та Д. Раска, канцлера ФРН К. Аденауера, прем’єр-міністра Великобританії Г. Макміллана, посла США в СРСР Ч. Болейна, американського військового губернатора в Німеччині, а згодом представника президента у ФРН Л. Клея, міністра флоту, а згодом і міністра з питань озброєнь США, особистого радника президента П. Нітце, посла США у ФРН Д. МакГі. Eisenhower D. The White House years, 2 vol. – N.Y., 1963; Acheson D. Present at the creation: my years in the state department. – N.Y., 1969; As I saw it. – by D.Rusk as told to Richard Rusk. – N.Y., 1990; Аденауер К. Воспоминания. 1959-1963. – М., 1970; Macmillan H. Pointing the way. – London, 1972; Ibidem. Riding the storm, 1956-1959 – London, 1971; Ibidem. At the end of the day. – Lоndon, 1973; Bohlen C. Witness to history, 1929-1969 – N.Y., 1973; Clay L. The papers of general Lucius D.Clay. – Ed. By Smith J.E. – Bloomington, 1974; Nitze P.H. From Hiroshima to Glasnost. At the Center of Decision. – N.Y.,1989; McGhee George. At the Creation of a New Germany. – L ,1989. Хоча всі вони позначені різним ступенем суб’єктивізму, однак є цінним джерелом для глибшого розкриття теми дисертації.

Значний обсяг мемуарної літератури залишили також сучасники подій Берлінської кризи, тогочасні політичні діячі, соратники президентів Д.Ейзенхауера та Дж. Кеннеді: Р.Феррел, Т. Соренсен, П.Селінджер, А.Шлезінгер. Р. Гілсман Robert H. Ferrell ed.The Eisenhower Diaries. – N. Y., 1981; Sorensen T. Kennedy. – N.Y., 1965; Salinger P. With Kennedy. – N.Y., 1966; Schlesinger A. A thousand days: John F. Kennedy in the white house. – Boston, 1965; Hilsman R. To move a nation: the politics of foreign policy in the administration of John F.Kennedy. – N.Y., 1967.. Їх спогади містять значну кількість фактичного матеріалу, який не завжди прослідковується за документами.

Спогади радянських учасників „холодної війни” також стали цінним джерелом даної роботи. Однак, їх достовірність дуже різна. Із мемуаристики членів вищого керівництва значний інтерес становлять спогади М. Хрущова, а спогади А.Громика є варіантом офіціозної історії радянської зовнішньої політики Khrushchev Remembers: The last testament/ Transl.a.ed.by S. Tallbott – L.,1974; Громико А.А. Памятное. Кн.1 – М., 1988.. Із спогадів дипломатів відзначимо книги А. Добриніна, Г. Корнієнка, Щ. Гриневського, М. Семіряги, К. Коваля, О. ТрояновськогоДобрынин А.Ф. Сугубо доверительно (1962-1986) – М., 1996; Корниенко Г. М. Холодная война. Свидетельство ее участника. – М., 2001; Гриневский О.А. Тысяча и один день Никиты Сергеевича. – М., 1998; Семиряга М.И. Как мы управляли Германией. – М., 1995; Коваль К.И. Последний свидетель. “Германская карта” в холодной войне. – М., 1997; Трояновский О. Через годы и расстояния. – М., 1997..

Отже, аналіз історіографії з даної проблеми свідчить, що попри існування великої кількості праць, відчувається потреба у комплексному дослідженні зовнішньої політики США під час Берлінської кризи 1958-1963 років. Використання багатої джерельної бази з критичною її оцінкою та узагальнене осмислення попереднього історіографічного набутку дає можливість об’єктивно розкрити поставлену в дисертації проблему.

У другому розділі „Виникнення проблеми Берліна та її вплив на міжнародні відносини” в історичній ретроспективі розглянуто еволюцію берлінської проблеми від її виникнення відразу по завершенню Другої світової війни до першої розрядки в радянсько-американських відносинах середини 1950-х років.

Берлінська проблема була тісно пов’язана з німецьким питанням. Фактично ж, вона виникла на основі відсутності чіткої міжнародної регламентації статусу міста, а також засад доступу до нього. Відразу після завершення війни у Вашингтоні спостерігалася деяка розгубленість, невизначеність щодо подальшої долі Берліна. Однак, з початком обмеження доступу в місто, яке чинив СРСР, на Заході почали усвідомлювати, що політичні наслідки поразки в Берліні завдадуть значного удару західній політиці в Німеччині. У відповідь на радянську блокаду Берліна 1948-1949 рр., країни Заходу організували повітряний міст, що не тільки утримував кризу в мирних рамках, зумовив її згортання без застосування сили, але й стимулював процеси, протилежні до тих, на які сподівався Й.В. Сталін у випадку втілення своїх задумів. Перша Берлінська криза, як її стали називати пізніше, консолідувала країни Заходу навколо США, прискорила процес утворення ФРН і НАТО, продемонструвала, що свою присутність у Берліні США пов’язують з довготерміновими ставками в Європі. Лідери США прийшли до висновку, що “краще мати половину Німеччини повністю, ніж цілу Німеччину наполовину” Вислів К. Аденауера цит.за: Дрожжина Т.Е. Путешествие в историю Германии.-СПб., 1997 – С . 123.. В результаті поділ країни на десятиліття став найважливішою проблемою для самої Німеччини, але разом з тим, заклав підвалини для стабілізації в післявоєнній Західній Європі.

Перша Берлінська криза зафіксувала різке загострення міжнародної ситуації, зі зростаючою можливістю військового зіткнення СРСР і західних держав. Оскільки можливість ескалації конфлікту до війни вважалась високою, США намагалися діяти обережно, не провокуючи широкомасштабних військових заходів з боку суперника. Було покладено початок американській орієнтації на політико-дипломатичні інструменти в розв’язанні конфліктів в Європі, при наявності в резерві чітко розробленої військової доктрини і стратегічного планування. Фактично, досвід першої Берлінської кризи примусив Вашингтон завжди тримати Берлін в полі підвищеної військово-політичної уваги. Тим більше, що з радянських ініціатив було зрозуміло, що СРСР планує використовувати проблему Берліна як засіб тиску й надалі.

Зусилля СРСР і США протягом 1950-х рр. не призвели до вироблення домовленості щодо довгострокового політичного статусу міста. Берлінське питання залишалося невід’ємною частиною німецького питання, яке після проголошення держав ФРН і НДР у 1949 році вступило в нову стадію. В 1950-ті рр. зросла роль США як гаранта стабільності в Європі. Союзницька військова і західнонімецька політична присутність в західних секторах міста постійно дошкуляли східнонімецькому режимові і СРСР. Оскільки Радянський Союз прагнув заморозити і легітимізувати політичний статус-кво в Центральній Європі, ізольоване місто надавало спокусливу можливість „вирвати” у Заходу визнання НДР.

У третьому розділі дисертації „Політика адміністрації Д.Ейзенхауера під час Берлінської кризи (1958-1960)” досліджується процес вироблення та реалізації американської політики щодо Берліна в умовах кризи, розпочатої ультиматумом М. Хрущова щодо ліквідації окупаційного статусу Берліна і його перетворення на вільне демілітаризоване місто.

Перший період другої Берлінської кризи, який хронологічно збігається з двома останніми роками адміністрації президента Д. Ейзенхауера, характеризувався особливими змінами як в міжнародному порядку, так і в методах його підтримання. Головний акцент в зовнішньополітичній доктрині США зміщується з військових на політичні аспекти ядерного озброєння, зі стратегії збройного конфлікту, на стратегію залякування противника. Ультиматум М. Хрущова 1958 року поставив Вашингтон перед вибором між вірністю ідеї німецького возз’єднання і можливим міжнародним конфліктом. Д. Ейзенхауер і Дж. Даллес, які скептично ставились до перспективи скорого возз’єднання, віддали перевагу переговорам, а не конфронтації. Президент був переконаний, що загроза правам західних держав у Берліні не є достатньою причиною для збройного втручання. Крім того, серед причин, які змусили творців американської політики бути гнучкими, можна виділити наступні: по-перше, криза, яку розпочав ультиматум М. Хрущова, була безпосередньою конфронтацію між СРСР і США, що могла вийти з під контролю і перетворитися на повномасштабний конфлікт; по-друге, Берлін, на відміну від ситуації 1948 року, не тільки не можна було утримати за допомогою повітряного мосту, але й взагалі захистити, що визнавав сам держсекретар Дж. Даллес; по-третє, обидві сторони конфлікту мали союзників, з позиціями яких треба було рахуватися і тому Вашингтон весь час знаходився в пошуках консенсусу прийнятного для всіх; і по-четверте, що було, можливо, основною причиною гнучкості — у Білому домі не вірили, що М. Хрущов доведе справу до війни.

Американський президент був готовий обговорювати статус Берліна, але не ставив під сумнів американську військову присутність в Європі. Женевська конференція 1959 року збільшила напруженість у відносинах, не дивлячись на те, що західні міністри декларували протилежне. Наступна чотирьохстороння зустріч – паризький самміт в травні 1960 року – також закінчився колапсом. І причина була не тільки в збитому під Свердловськом американському розвідувальному літаку У-2, а й в тому, що не існувало такого розв’язання берлінської проблеми, на яке могли погодитися всі чотири країни. Проблема Берліна настільки переплелася з усіма іншими повоєнними дилемами, які турбували як Захід так і Схід, її розв’язання врешті-решт так ускладнилось, що межувало з неможливим. Надія на компроміс, і то нетривала, з’явилась тільки під час зустрічі Д. Ейзенхауера і М. Хрущова у вересні 1959 року в Кемп-Девіді, де лідери обох держав не тільки окреслили можливості взаємних поступок, але й погодились, що ситуація навколо Берліна є “ненормальною”. Самміт в Парижі мав якщо не зафіксувати офіційну домовленість, то принаймні покласти початок її виробленню. Внутрішні і зовнішні обставини змусили радянського лідера розпочати новий виток кризи і залишити її розв’язання до приходу до влади в США нової адміністрації.

У четвертому розділі „ Спроби розв’язання берлінської проблеми в період адміністрації Дж. Кеннеді” розглядається найбільш гострий період Берлінської кризи і політика США щодо її подолання.

Політика Дж. Кеннеді щодо берлінського питання пройшла еволюцію, яку хронологічно можна поділити на три періоди. Під час першого – від інавгурації президента до початку спорудження Берлінського муру – Дж. Кеннеді не бачив можливості досягнення компромісу на тих умовах, які пропонував СРСР, без нанесення удару по міжнародному престижу США. Успадковані від попередньої адміністрації суперечки з союзниками і відсутність власної чіткої політичної концепції щодо Берліна змусили президента відкласти двосторонні переговори з цієї проблеми до червня 1961 року, коли відбулась зустріч Дж. Кеннеді та М. Хрущова у Відні. За період майже піврічної підготовки Вашингтон дав зрозуміти, що три умови вважає незмінними і такими, що не підлягають обговоренню: право берлінців на самовизначення, присутність у Західному Берліні союзницьких військ і вільний доступ до нього. Під час віденської зустрічі „порожній портфель” президента і його заклики до збереження статус-кво призвели до нового ультиматуму, що на відміну від попередніх, поставив обидві держави перед потенційно найбільш небезпечним періодом конфронтації. Вже у липні 1961 року під час одного з інтерв’ю Дж. Кеннеді дещо пом’якшив свою позицію, оголосивши, що американські зобов’язання стосуватимуться лише Західного Берліна.

Другий період тривав від зведення Берлінського муру до розгортання радянських ракет на Кубі (серпень 1961 – жовтень 1962) і позначився двома загостреннями кризи – танковим протистоянням на перепускному пункті між Західним і Східним Берліном ( т. зв. КПП „Чарлі”) в жовтні 1961 року та обмеженням повітряного доступу в західні сектори Берліна в лютому – березні 1962 року. Пасивна реакція Вашингтона на спорудження Берлінського муру обумовила кризу довір’я до США у ФРН, яку президент спробував подолати, збільшивши американські війська у Західному Берліні на дві тисячі чоловік аби продемонструвати готовність розгорнути військові сили на берлінській сцені. Проте, виведення американських танків під час конфронтації на КПП “Чарлі” переконливо засвідчило, що Захід не намагатиметься відновити доступ у східні райони міста. Заради поліпшення відносин з СРСР американський президент був готовий піти на ускладнення відносин зі своїми союзниками. Так, переговори між Д. Раском та А. Громико були близькі до досягнення певного компромісу з берлінського питання, але втручання К. Аденауера та Ш. де Голля погіршило і без того нестабільне радянсько-американське зближення. Ймовірно, домовленість щодо Берліна відвернула б найбільш небезпечну конфронтацію між СРСР і США – Карибську кризу, і створила б сприятливий клімат для перефокусування уваги на інші актуальні проблеми. Проте, принципові розходження не дозволили втілити це на практиці.

Третій період розпочався з Карибською кризою, адже радянські ядерні ракети були розміщені на Кубі, в тому числі, аби послугувати перевагою у переговорах стосовно берлінської проблеми. Проте з улагодженням Карибської кризи стало зрозуміло, що угоди стосовно Берліна досягнути неможливо без того, аби порушити три „життєво важливі” для Заходу умови, на незмінності яких США продовжували наполягати. Замість цього увагу було зосереджено на не менш важливому питанні обмеження гонки озброєнь. Договір про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою, що був підписаний в серпні 1963 року, фактично був певною „прихованою” домовленістю з німецького і берлінського питань. Відбулось формальне визнання НДР, оскільки вона з часом була допущена до підписання договору, як і ФРН, що перешкоджало ремілітаризації останньої. В свою чергу, М. Хрущов запевнив, що СРСР визнаватиме три умови Заходу і більше не ініціюватиме тиску на Західний Берлін.

У висновках підсумовуються такі основні положення, що виносяться на захист:

Стан наукової розробки теми дисертації характеризується трьома ознаками: переважно ідеологізованим забарвленням досліджень проведених як у США, так і в колишньому СРСР; відсутністю у