ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Лубчинський Андрій Анатолійович

УДК94 (477) „1921-1929”:63.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ УКРАЇНИ В 20-х РОКАХ ХХ ст.

07.00.01. – Історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2005

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана

на кафедрі історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін Кам’янець-Подільського державного університету

Науковий керівник: кандидат історичних наук, професор

Рибак Іван Васильович,

Кам’янець-Подільський державний університет, завідувач кафедри історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Ботушанський Василь Мефодійович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри історії України

Доктор історичних наук, професор

Каденюк Олександр Степанович,

Подільський державний аграрно-технічний університет,

завідувач кафедри історії, соціології і політології

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра новітньої історії України, (м. Львів)

Захист відбудеться „_24_” ___лютого_______ 2006 р. о _10.00___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий „_19_” ___січня______ 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.Я.Лупул

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що в сучасних умовах в Україні відбуваються суттєві зміни в соціальній та економічній структурі аграрного сектора. Ці зміни викликані реформуванням усього народногосподарського комплексу. Тому є доцільним звернутися до історичного досвіду запровадження елементів ринкової економіки в сільському господарстві в 20-х роках ХХ століття. Зосередження уваги саме на цьому періоді історії народу України обумовлюється певними факторами. По-перше, при визначенні шляхів соціально-економічного розвитку домінуючого значення набуває врахування історико-економічної спадщини з її досягненнями, втратами та помилками. По-друге, на сучасному етапі соціально-економічних перетворень в Україні у суспільному житті виникають явища, що були характерними і в 20-ті роки. По-третє, існує потреба проаналізувати сутність і напрями аграрної політики того періоду, що є основою впровадження ринкових відносин у сільському господарстві. По-четверте, наукову зацікавленість викликають альтернативні підходи у визначенні перспектив, напрямків, форм і методів розвитку аграрного сектора України та соціальних змін в ньому в період непу. Аналіз цих підходів дозволить вибрати із багатьох моделей ринкової економіки ту, що найбільше відповідає сьогоденню.

Стан сільського господарства у 20-ті роки визначив низку соціально-економічних проблем, які потребують глибоких аналітичних і синтезованих оцінок.

Звернення до теми обумовлено ще й тим, що в українській історіографії на сьогоднішній день немає єдиної узагальнюючої праці, яка б розкривала проблеми господарської діяльності всіх верств селянства на основі багатоукладності господарювання та відповідних соціально-економічних змін на селі.

Все це свідчить про те, що обрана тема дослідження має не тільки науково-пізнавальний характер, але й набуває практичного значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження здійснено в рамках наукового проекту „Влада і суспільство на Українських землях у ХІХ – початку ХХ ст.: тенденції розвитку в контексті історії Центрально-Східної Європи” інституту історії України НАН України.

Мета і завдання дослідження полягає в тому, щоб на основі принципів історизму і об’єктивного аналізу документів більшовицької партії, законодавчих та виконавчих органів радянської влади, господарських установ та конкретних історичних матеріалів архівних фондів розкрити і показати характер формування соціальної та функціонування економічної структур в аграрному секторі України.

Визначена мета обумовила необхідність вирішення наступних завдань:

- дослідити стан, специфічні особливості й тенденції сільськогосподарського виробництва в середині 20-х років і, головне, їхній вплив на зміну соціально-економічних пріоритетів в українському селі;

- розкрити альтернативні підходи щодо визначення перспектив та можливих шляхів і форм господарювання в аграрному секторі, їх вплив на формування соціальної структури на селі;

- проаналізувати сутність та економічну доцільність аграрної політики уряду в 20-х рр., ефективність механізму управління розвитком аграрного сектора України;

- показати вплив землевпорядних заходів на розвиток орендних відносин, міграційних процесів та поглиблення соціально-економічної диференціації українського селянства;

- з’ясувати причини кризових явищ у сільськогосподарському виробництві України.

Об'єктом дослідження є комплексне вивчення механізму і форм господарювання українського селянства в період впровадження ринкових відносин та їх вплив на зміну соціально-економічної структури на селі в період нової економічної політики.

Предметом дослідження є:

- зміни в соціальній структурі українського селянства на основі економічних перетворень в країні;

- альтернативні підходи різних наукових шкіл економістів-аграрників 20-х років щодо перспектив становлення і розвитку сільськогосподарського виробництва;

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети на всіх етапах дослідження застосовувався комплекс різних методів, які взаємно доповнювали один одного, що можна назвати системним підходом у методології дослідження. У роботі використано такі методи:

1) поєднання історичного і логічного аналізу для виявлення причин змін в соціально-економічній структурі аграрного сектора;

2) метод структурно-генетичного аналізу та синтезу при аналізі становища сільського господарства в 1921 - 1928 рр.;

3) порівняльний метод, при допомозі якого можна простежити етапи запровадження ринкових засад, співставлення і порівняння різних підходів щодо визначення форм власності і господарювання в аграрному секторі.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження визначені об'єктивним процесом історичного розвитку і охоплюють період від запровадження нової економічної політики у 1921 р. і до її згортання у 1927-1928 рр., які визначаються становленням нових соціально-економічних відносин.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію губерній, що входили до складу УСРР у 20–х роках.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукову новизну засвідчують такі конкретні наукові результати:

- здійснено комплексний підхід до вивчення соціально-економічних перетворень на селі, а також складових елементів структури сільськогосподарського виробництва, як єдиної соціально-економічної системи аграрного сектора;

- співставлено аграрну політику уряду України, господарських діячів з альтернативними підходами представників наукових шкіл щодо соціально-економічних перетворень в аграрному секторі України, у яких перевага надавалася економічним факторам;

- показано прорахунки влади щодо створення сільськогосподарської виробничої бази;

- визначено зміни виробничих відносин в українському селі;

- теоретично осмислено та інтерпретовано ряд важливих понять: соціальна структура, соціальна та майнова диференціація селян, індивідуальні селянські господарства, кооперативні об'єднання селян в умовах впровадження ринкових відносин.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення і висновки, фактичний матеріал може використовуватись для подальшого дослідження даної теми і суміжної проблематики, осмислення особливостей запровадження ринкових відносин та їх впливу на соціальну структуру в аграрному секторі в сучасних умовах. При реформуванні сучасних аграрних відносин бажано враховувати досвід 20-х років, особливо при формуванні і прийнятті аграрної законодавчої бази, яка повинна відновити у селянина відчуття господаря.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи пройшли апробацію на кафедрі історії народів Росії та спеціальних історичних дисциплін Кам’янець-Подільського державного університету, та кафедрі історії України Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, а також на ІV Буковинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 125-річчю заснування Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, ХІ Подільській історико-краєзнавчій конференції тощо. Наукова проблематика дослідження тісно пов’язана із загальною спрямованістю тематики науково-дослідних робіт означеної кафедри.

Публікації. Результати дослідження відображені у 3 статтях, що вміщені у наукових фахових виданнях, котрі входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації будується на проблемно-хронологічному принципі. Дисертація складається з вступу, огляду історіографії і джерел, чотирьох розділів, що, в свою чергу, поділяються на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 184 сторінки, основний текст складає 168 сторінок. Список використаних джерел включає 210 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження, його територіально-географічні та хронологічні межі, методологічні засади та методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та апробацію, структуру роботи і публікації автора по темі дослідження.

У першому розділі - „Історіографія та джерельна база дослідження” зроблено аналіз стану висвітлення проблеми у працях вітчизняних та зарубіжних авторів. Подано характеристику джерельної бази дослідження, залученої до розкриття теми.

Історіографію проблеми можна поділити на п’ять періодів: 1) 1920 – 1924 рр.; 2) 1925 – 1930 рр.; 3) з поч. 30-х – до середини 50-х років; 4) кінець 50-х – 1985 р. 5) 1986 р. – до сьогодення.

Публікації початку 20-х років є прикладом протистояння поглядів щодо форм господарювання та власності в аграрному секторі України. Поява багатоукладності в сільському господарстві створила реальну методологічну базу для існування різноманітних наукових напрямків, шкіл, концепцій.

В працях В.Мілютіна, М.Мещерякова, М.Блінова - теоретиків воєнного комунізму відбувається протистояння поглядам представників організаційно-виробничого напрямку О.Чаянова, Б.Бруцкуса, В.Качинського, М.Макарова, О.Філіповського, І.Короткова та ін які вважали, що розвиток індивідуального селянського господарства та сільськогосподарської кооперації - це перспектива соціально-економічної стабільності в аграрному секторі.

У літературі другого періоду відбувався пошук специфічного соціалістичного змісту господарювання, що відображено в роботах М.Вольфа, М.Гуревича та ін. Це праці пропагандистської спрямованості, але в них використано і введено до наукового обігу матеріали партійних, радянських і земельних органів. Представниками когорти дослідників і управлінців були М.Бухарін, О.Шліхтер, Г.Петровський та інші, які здійснювали економічну політику, керуючись ідеологічними мотивами та внутрішньополітичною ситуацією в країні.

Соціально-економічні відносини в українському селі вивчали М.Кантор, М.Соболів, О.Лозовий, П.Маслов та ін. Вони досліджували кооперативний рух та його вплив на окремо взяте селянське господарство. Питанням оренди землі займались дослідники О.Тіхоміров, С.Сосновий та М.Моравінський. Землевпорядкування вивчали О.Триліський, В.Соловейчик, П.Попов та інші. Шляхи надходження коштів у аграрний сектор, відповідно до соціального статусу селянина, визначено в роботах А.Сліпанського, С.Фесенко, К.Григор’єва.

У 30-х - 50-х роках починається третій період вивчення історії сільського господарства періоду нової економічної політики.

Методологічну основу у вивченні та дослідженні доколгоспного селянства поклав „Короткий курс ВКП(б)” 1938 р. Автори „Курсу” стверджували, що в 20-ті роки існувала загроза повної реставрації великого капіталістичного виробництва, а це призвело б до розорення селян, посилення прошарку „куркулів” і саме головне – це могло б сприяти поразці пролетарської революції і соціалізму в цілому.

Наукові видання з аграрної проблематики до середини 50-х років мали характер колективних видань істориків, економістів, політичних діячів з історії народного господарства України і зводились деякими авторами – М.Поповим, М.Власовим - до виконання ленінського кооперативного плану методом колективізації.

У виданнях четвертого періоду пропагувалися оцінки розвитку сільськогосподарського виробництва відповідно до рішень з'їздів, конференцій, пленумів ЦК КПРС і Компартії України. Саме в такому напрямку написані праці Л.Марчука та І.Слинька. Аграрній політиці радянської влади в Україні у відбудовний період 20-х років ХХ ст. належать публікації О.Залевського та В.Цибульського.

В науковій літературі цього періоду з’являються праці, в яких використовуються методи математичного дослідження. Це роботи В.Пушкова, І.Промахіної, Ю.Бокарева, Л.Бородкіна та ін.

Значний внесок у вивчення доколгоспного радянського села вніс В.Данілов, який зосередив увагу на господарських аспектах життя сільгоспвиробників.

Проблемам розв’язання аграрного питання в Україні присвячені праці Р.Ляха та Б.Мигаля.

До даного періоду відноситься етап повоєнного дослідження історії науковцями української діаспори. У працях Б.Винара та М.Трихреста причини впровадження непу визначалися прагненням більшовиків утримати владу.

Із середини 80-х р. починається п’ятий етап вивчення концепцій та сутності непу. З’являються публікації вчених економістів Л.Горкіної, Т.Дерев'янкіна, Г.Кліміної та інших, в яких аналізуються ефективність функціонуючої економіки конкурентного типу, розглядаються деякі аспекти економічних відносин між містом і селом.

Принципово по-іншому оцінюють передумови колективізації та згортання непу історики Л.Беренштейн, С.Кульчицький, Г.Мигрін, П.Панченко, Ф.Джос, О.Каденюк - аналізують раніше опубліковані праці, докорінно з інших методологічних засад відтворюють та оцінюють процеси економічного розвитку українського села 20-х років ХХ ст.

Трагізмом голодоморів і безвихідним становищем українських селян в роки суцільної колективізації проникнуті роботи істориків-аграрників І.Рибака, А.Морозова, А.Матвєєва. Історія аграрних відносин України у ХХ – початку ХХІ ст. висвітлюється у спільній праці дослідників О.Завальнюка та І.Рибака „Новітня аграрна історія України”.

Першими фундаментальними дослідженнями індивідуального селянського господарства України періоду 1921-1929 років є монографія В.Калініченка, в якій проаналізовано стан індивідуального селянського господарства України.

В кінці 80-х років з’являються публікації А.Ноува (Великобританія), у яких розглядається доля непу з точки зору внутрішньо-політичної боротьби серед більшовицьких лідерів, та І.Витановича (США) про історію створення і розвитку кооперативного руху в Україні в 20-х роках.

Джерелами вивчення соціально-економічних змін в аграрному секторі України 20-х р. ХХ ст. є архівні фонди Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВОВ України). Це офіційні документи вищих законодавчих та виконавчих органів влади України – стенографічні звіти VIII, IX, X, XI Всеукраїнського з’їздів рад, сесій Всеукраїнського ЦВК і його Президії, протоколи засідань Раднаркому УСРР, колегії Наркомзему УСРР, звіти про роботу місцевих органів влади, службове листування, матеріали вибіркових переписів селянських господарств.

Джерельний характер носять матеріали періодичної преси: “Бюлетень Наркомзема УССР”, “Радянський селянин”, “Сільський господар”, “На аграрном фронте” тощо.

Таким чином, аналіз історіографії та джерельної бази дослідження соціально-економічної структури аграрного сектора України періоду нової економічної політики свідчить, що вона цілком достатня і достовірна для розкриття теми.

У другому розділі - „Особливості реформування аграрних відносин на початку 20-х років ХХ ст.” проаналізовано вирішення аграрної проблеми в Україні та вплив аграрних відносин на соціально-економічний стан селян.

Невирішеність селянського питання була однією з головних причин політичного та соціального протистояння в лютому-березні 1917 р. У своїй діяльності всі українські уряди розглядали аграрне питання переважно в політичному контексті, а надзвичайно важливі питання відновлення зруйнованих селянських господарств, податків та натуральних повинностей залишались поза їх увагою.

У пореволюційний період радянська влада запровадила монополію на торгівлю хлібом. Насильницькими методами через продрозкладку у селян вилучали збіжжя, продукти харчування тощо. Саме з цього часу бере витоки принцип відчуження селянина від землі. В результаті першої хвилі розкуркулення було знищено найбільш продуктивну частину селянських господарств.

У період громадянської війни мав місце процес розмежування селянства як в економічному, так і в політичному напрямках. Відбувалась і соціальна диференціація - різні верстви українського селянства підтримували аграрні програми різних політичних партій. Певна частина українського селянства брала участь у відверто антикомуністичних збройних виступах, оскільки селяни висували гасло “Ради, але без комуністів”. Переважна частина бідноти підтримувала більшовицьку владу, і особливо у складі комнезамів.

Складна політична та економічна ситуація спонукала владу змінювати земельну та продовольчу політику. 27 березня 1921р. надзвичайна сесія ВУЦВК ухвалила постанову про заміну продрозкладки продовольчим податком.

На початку 20-х років на теренах України відбувалось протистояння різних політичних сил і течій, що по-своєму визначали розвиток українського сільського господарства. Найбільшої уваги заслуговували дві головні антагоністичні думки: про розвиток індивідуальних селянських господарств та колективних форм господарювання. Селяни схилялись більше до першого напрямку, державні структури - до другого. Але на селі залишалось безліч інших, особливо соціально-економічних, ще невирішених проблем, зокрема - земельне питання. 27 травня 1922 р. сесія ВУЦВК ухвалила „Основний закон про землекористування”, який став складовою частиною Земельного кодексу УСРР, прийнятого 29 листопада 1922 року. В ньому визначались різні форми землекористування: общинна, індивідуальна, колективна, у вигляді ТСОзів, артілей чи комун. Під прикриттям землевпорядкування по всій Україні прокотилась хвиля „чорних” переділів – самовільного перерозподілу земель заможних селян, з ініціативи комнезамів, спрямованих іноді на зведення особистих рахунків. Невизначеними залишалися критерії, за якими КНС та органи НКВС вирішували, чи є селянин заможником, чи середняком.

Важливим напрямком землеустрою стала ліквідація перенаселення у багатьох регіонах України. Міграційна політика держави була спрямована на переселення частини сільського населення з густонаселених регіонів у степові, де існувала реальна можливість наділити землею усіх бажаючих.

23 грудня 1921 р. РНК УРСР своєю постановою ухвалила створити в Україні селянські комітети взаємодопомоги - КВД. Радянська влада реальної підтримки нужденним не надавала. Віковічні традиції слов’янської селянської взаємодопомоги, общинності радянська влада переносила тільки на найбідніше селянство.

Визначення перспектив розвитку аграрного сектора України в значній мірі залежало від точного визначення стану диференціації селянства, що було результатом не тільки об'єктивних, а й суб'єктивних причин. Серед них домінували дії партійних, радянських та сільськогосподарських владних структур. Передусім це проявлялось у визначенні напрямків земельної, продовольчої та податкової політики.

Не змінив стану речей ІХ Всеукраїнський з’їзд рад, який практично легалізував інститут найманої праці. У середовищі індивідуальних селянських господарств мало місце падіння господарчого потенціалу через дроблення. Наслідком парцеляції стало поглиблення диференціації селянства, зниження його товарного рівня, збільшення кількості безінвентарних селянських господарств, а також дефіцит робочої і тяглової сили.

Машинопостачання в Україні здійснювалось через спеціалізовані акціонерні товариства та установи сільськогосподарської кооперації. Важливим заходом, що забезпечував безреманентному селянству обробіток землі, була організація машинопрокатних пунктів. Незважаючи на велику кількість, їхня ефективність була низькою.

Однією з основних причин нерозв’язання аграрної проблеми в Україні в першій половині 20-х років було протистояння соціально-економічного і суспільно-політичного аспектів реформування сільськогосподарської галузі. Зокрема, соціально-економічний аспект аграрної політики передбачав підготовку фінансового механізму реформи, проведення землеоблаштувальних робіт, створення системи земельної адміністрації, забезпечення селян засобами виробництва, врегулювання орендних відносин. При цьому потрібно було враховувати необхідність ліквідації в республіці аграрного перенаселення, зменшення в сільськогосподарському виробництві кількості економічно малоспроможних селянських господарств, забезпечення умов для одночасного (поки що) співіснування різноманітних форм господарювання. Суспільно-політичний аспект залежав від урядової аграрної політики, яку виробляло тодішнє більшовицьке керівництво Успіх аграрної реформи залежав від органічного поєднання обох означених аспектів.

У третьому розділі - „Багатоукладність форм господарювання в аграрному секторі України” розглянуто альтернативні підходи у визначенні перспектив та шляхів розвитку сільськогосподарського виробництва та проаналізовано форми господарської діяльності українського селянства у 20-х роках ХХ ст., що призвело до формування та становлення нових соціальних відносин в аграрному секторі.

Пропозиції про напрямки конкретних шляхів розвитку сільського господарства вносили в ЦК більшовицької партії та РНК СРСР провідні економісти-аграрники М.Д. Кондратьєв та О.В. Чаянов, а також їх послідовники в Україні І.П. Коротков, К.Г. Маньковський, К.С. Кононенко, В.М. Соловейчик та ін. Вони вважали, що не потрібно перебудовувати систему аграрних відносин, що вже склалася, стверджували про необхідність різнобічної раціоналізації індивідуальних селянських господарств сімейного типу, наголошували на тому, що держава повинна сприяти розвитку на селі заповзятливості та підприємництва.

У ЦК ВКП (б) надходили листи багатьох працівників-практиків. Вони були занепокоєні застійними явищами, що виявились в розвитку сільського господарства в середині 20-х років. Проблеми української сільської дійсності розглядав у своєму листі Й.В.Сталіну в травні 1927 р. член колегії Наркомзему УРСР К.Д. Савченко. Він своєрідно охарактеризував стан села: „...Необхідно позбавити селянина пут, створити додатковий стимул для творчості, заповзятливості, ініціативи, взяти продуктивність праці під високий захист партії”.

Позиція правлячої партії підривалась існуючим станом аграрного сектора, зростало незадоволення всіх верств.. Але партійне керівництво вважало, що найкращим виходом із такої ситуації є привселюдне розвінчання будь-яких непартійних шляхів розвитку аграрного сектора. Пропозиції, рекомендації вчених-аграрників та практичних працівників були відкинуті, а їх самих оголосили антимарксистськими та антирадянськими шкідниками.

Аналіз пропозицій вчених говорить, що найбільш оптимальним варіантом могло бути існування в Україні індивідуальних селянських господарств сімейного типу, хазяїв, котрі могли б кооперуватися тільки для вирішення тих господарчих проблем, котрі потребували б від окремо взятої родини великих матеріальних витрат. Таким чином зберігався б на селі принцип колективізму і сам виробник був би зацікавлений у кінцевому результаті своєї праці.

У вирішенні багатопланових проблем розвитку аграрного сектора України не останню роль відігравала сільськогосподарська кооперація. В.І.Ленін відзначав, що кооперативи є по своїй суті підприємствами, які забезпечують не тільки відновлення, а й розвиток сільськогосподарського виробництва. На важливості кооперації для села акцентував увагу М.І.Бухарін у своєму виступі на XIV конференції РКП(б). Він висловив ідею, що у перспективі на селі будуть створені кооперативні колективні господарства бідняцького та середняцького типів, а також кооперативи, засновникам яких будуть і заможні селяни.

Однією з форм сільськогосподарської кооперації в той час були колгоспи та радгоспи. До даної категорії господарств належали товариства спільного обробітку землі (ТсОЗи) та сільськогосподарські артілі.

Важливою формою кооперативного руху в 20-х роках ХХ ст. стали сільськогосподарські товариства та спілки: „Сільський господар” - Всеукраїнська спілка сільськогосподарської кредитної та кустарно-промислової кооперації, Всеукраїнська спілка тваринницької та молочної кооперації „Добробут” та інші.

У 20-х роках колективні господарства не відігравали значної ролі в аграрному секторі України, а також і у виробництві сільськогосподарської продукції. Промовистим був і соціальний склад колгоспів. У 1923 р. до їх складу входило 78 % незаможників, 19 % середняцьких господарств та 3 % складали заможні селяни.

Крім колгоспів та радгоспів, в Україні була присутня ще одна група державних сільськогосподарських підприємств – це господарства цукрових заводів.

Таким чином, в середині 20-х років в сільськогосподарському виробництві України паралельно співіснували різноманітні за формами господарювання селянські господарства. Домінуюче становище займали індивідуальні селянські господарства, серед яких дві третини складали заможні селяни та середняки. Колективні господарства охоплювали в основному селян-бідняків. Але зосередження головних акцентів державної політики на задоволенні вимог та потреб найбідніших верств села обумовлювало надмірне піклування з боку держави щодо створення тих типів сільськогосподарського виробництва, які призвели б до зубожіння селян-одноосібників і сприяли створенню колективних господарств. Запорукою цього було те, що існувала єдина власність на землю – державна.

У четвертому розділі - „Державні методи регулювання соціально-економічного життя українського селянина” обумовлюються владні важелі впливу на українське аграрне виробництво, а також розглянуто соціально-економічний уклад життєдіяльності українського села в кінці 20-х років ХХ ст.

Партійні та державні структури пильно слідкували за розвитком подій на селі, робили все можливе, щоб розвиток сільського господарства не виходив з-під їх контролю. Шлях до запобігання виходу сільського господарства з-під прямого державного контролю та управління голова РНК УСРР В.Чубар вбачав у тому, щоб це керівництво було „... настільки гнучким, настільки всеосяжним, щоб кожна деталь, кожна дрібниця цього господарства була б досить відомою”.

В умовах різноманіття сільськогосподарських відносин активно розвивалась оренда, яка у певній мірі формувала і суспільні відносини та створювала відповідну соціальну структуру на селі. Держава низкою постанов ВУЦВК та РНК УСРР регламентувала функціонування інституту оренди, встановлювала правила та умови постійного та сезонного наймання робітників. Загалом позитивним моментом у впровадженні інституту оренди було те, що переважна більшість орендарів добивалась високих врожаїв.

Для стимулювання сільгоспвиробників різних форм власності держава робила капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво у вигляді кредитів. Сам інститут кредитування сільгоспвиробництва започатковувався для підвищення товарності селянських (як індивідуальних так і колективних) господарств, зміцнення їхньої матеріально-технічної бази, поліпшення агрокультури, посилення грошового та товарного обігу і, головне, за для забезпечення сплати податків державі.

Держава чітко регламентувала коли і кому надавати кредити. Комнезамам, колгоспам, артілям та іншим бідняцьким сільгосппідприємствам кредити надавались на значний термін і під найменші відсотки. Найжорсткіші умови кредитування були щодо заможних індивідуальних сільгоспвиробників.

Сільськогосподарські виробники були поділені державою на дві категорії у відношенні оподаткування. Середняцькі та заможні господарства обкладались занадто великими податками, у той час як колективні господарства мали 25 % знижку.

Паралельно з податковою і кредитною політикою органи державної влади знаходились в процесі постійного пошуку нових шляхів хлібозаготівлі. Важливою формою і методом заготівлі сільськогосподарської продукції 20-х років була контрактація – вирощування сільгосппродукції на державне замовлення. З метою поставити сільського виробника у фінансово-економічну залежність від держави, починаючи з 1927 р. контрактація пов’язувалась з порядком забезпечення селянських господарств посівним матеріалом, якщо в них виникали труднощі з сівбою.

Важливим чинником контролю з боку держави була регламентація цінової політики на сільськогосподарську та промислову продукцію. „Ножиці цін” щорічно „відстригали” у селян близько півмільярда карбованців.

Паралельно розгортався наступ на неп і заможних селян у податковій політиці. У 1926-1927 рр. сума сільськогосподарського податку, у порівнянні з попередніми роками, збільшилась для середняків на 10-30 %, а для заможних селян на 80-180 %, більш того, за ініціативи держави була розпочата кампанія самообкладання податками за власною ініціативою.

Керівники УСРР негативно ставились до ідеї швидкої колективізації. С. Косіор на ІІ-й конференції КП(б) У в квітні 1929 р. говорив „…Ми не маємо наміру силоміць загонити у колективи…” Але загальнодержавна лінія мала на меті інші методи. На них в кінці кінців погодились і в Україні.

Суцільна колективізація, усуспільнення майна і приватного реманенту, вивезення з України нового врожаю та посівних фондів призвела до виникнення продовольчих труднощів, а згодом і голоду на теренах України. У сільському господарстві було знищено найбільш продуктивну силу в товарному виробництві - верству господарів, індивідуальних виробників, котрі у будь-якій іншій країні є основою сільгоспвиробництва.

У висновках викладено результати дослідження та основні положення, що виносяться на захист.

Теоретичний та емпіричний аналіз розвитку процесу реформування соціально-економічних відносин в аграрному секторі України в 20-х роках ХХ століття та місце в ньому селянина, індивідуального виробника сільгосппродукції, дозволяє зробити наступні висновки, узагальнення та рекомендації.

Запровадження нової економічної політики в аграрному секторі при всьому різномаїтті напрямків і форм майбутнього розвитку супроводжувалось реформуванням як соціально-економічної, так і суспільно-політичної структури українського села і відбувалось в складних політико-економічних умовах, що було викликано суперечностями між економічною політикою, яку здійснювали партійні та державні структури, та об’єктивними законами функціонування ринку.

В галузі аграрної теорії визначились два альтернативних підходи щодо можливих шляхів в організації сільськогосподарського виробництва. Перший опирався на досвід воєнного комунізму, передбачав головну лінію розвитку сільського господарства в переході від капіталістичних форм економічного розвитку до адміністративно-командної, державної, метою якої була суцільна колективізація. Другий шлях пов’язувався з відродженням сільського господарства, посиленням його товарності, співіснуванням в аграрній сфері як великих, так і малих підприємств, поширенням різних форм кооперації, що відкривало б широке поле діяльності як державним, так і приватним, індивідуальним сільськогосподарським виробникам.

Реформування аграрного сектора України призвело, по-перше, до зміни форм власності та господарювання; по-друге, зазначеними процесами були охоплені різні за соціальною та професійною належністю селяни; по-третє, відбулися зміни в соціально-професійному складі сільськогосподарських товаровиробників, з’явились нові соціальні групи; по-четверте, склались передумови для становлення, розширення та утвердження нових форм виробничої та соціальної структури.

Зміни соціально-економічних відносин на селі мали на меті відновити та зміцнити ринкові відносини періоду нової економічної політики. Український селянин сприйняв ці перетворення, вони відображали його бажання бути господарем на землі.

Результати аграрних перетворень торкнулись також агропромислової інтеграції. Переробні підприємства, як інтегратори, брали в оренду землю для виробництва необхідної сільськогосподарської продукції.

Проведена у 20-х роках реструктуризація сільського господарства стала реальним кроком до становлення в Україні таких соціально-економічних відносин, в основі яких лежать загальнолюдські цінності, права та інтереси селянина, свобода у виборі форм і методів господарювання в аграрній сфері.

Політика уряду України щодо сільського господарства характеризувалась підпорядкуванням єдиній системі державного капіталізму як перехідній формі до завершеної соціалістичної організації всього народного господарства.

Дослідження соціально-економічних змін в аграрному секторі України у 20-х роках ХХ століття дозволяє простежити пошуки ефективних шляхів і методів розвитку сільськогосподарського виробництва і почерпнути певні уроки: а) відмовитися від адміністративно-командних методів щодо сільськогосподарського виробництва; б) сприяти розвитку кредитної кооперації; в) контрактація повинна мати не примусовий, а економічно виважений характер, вона повинна бути вигідною як сільськогосподарському виробнику, так і державі; г) потрібно створювати сприятливі умови для утворення і розвитку усіх форм власності й господарювання в аграрному секторі, використовуючи для цього орендні відносини; д) держава повинна забезпечувати стабільне фінансування сільськогосподарських виробничих структур і при цьому дбати про соціальну захищеність селянства.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Лубчинський А.А. Індивідуально-трудове господарство в силовому полі тоталітарного режиму в Україні в 20-х роках ХХ ст. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Збірник наукових праць. Інститут історії України НАНУ. – Київ: 2001. Випуск 2. – С 129-135.

2. Лубчинський А.А. Періодизація вивчення розвитку індивідуального сільськогосподарського виробництва України в 20-х роках ХХ ст. в українській історіографії // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету. - Кам’янець-Подільський: ОІЮМ, 2001. – Т.7(9). – С. 581-590.

3. Лубчинський А.А. Землевпорядні заходи радянського уряду як підготовка до впровадження колективної форми аграрного виробництва. // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: історичні науки. - Кам’янець-Подільський: ОІЮМ, 2004. - Т.13. – С. 220-229.

4. Лубчинський А.А. Особливості розвитку аграрного сектора України в 20-х роках // Матеріали ІV Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 125-річчю заснування Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, 5 жовтня 2000 р., Чернівці. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – C 91-93.

5. Лубчинський А.А. Селянська міграція на Поділлі. // Матеріали ХІ Подільської Історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2004. – С. 309-314.

АНОТАЦІЯ

Лубчинський А.А. Соціально-економічні зміни в аграрному секторі України в 20-х роках ХХ ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. – Історія України. – Кам’янець-Подільський державний університет. – Кам’янець-Подільський, 2005.

У дисертації комплексно дослідженні соціально-економічні зміни в аграрному секторі України в 20-х роках ХХ ст. Джерельна база відображає соціальні та економічні зміни у селянському середовищі котрі відбулись після реформування аграрного сектора України. Проаналізовано аграрні програми існуючих політичних партій, альтернативні погляди представників різних наукових шкіл, а також аграрна програма офіційної влади відносно її практичного впровадження в життя.

Ключові слова: аграрна реформа, аграрні програми, соціально-економічна диференціація, землевпорядкування, кооперація, міграція, контрактація.

АННОТАЦИЯ

Лубчинский А.А. Социально-экономические изменения в аграрном секторе Украины в 20-х годах ХХ века. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. – История Украины. – Каменец-Подольский государственный университет. – Каменец-Подольский, 2005.

В диссертационной работе комплексно исследованы социально-экономические изменения в аграрном секторе Украины в 20-х годах ХХ века. Источниковедческая база отражает социальные и экономические изменения, в крестьянской среде наступившие в связи с реформированием аграрного сектора Украины. В работе проанализированы аграрные программы существовавших политических партий, альтернативные взгляды представителей различных научных школ, а также аграрная программа официальной власти относительно ее внедрения в действие.

Ключевые слова: аграрная реформа, аграрные программы, социально-экономическая дифференциация, землеустройство, кооперация, миграция, контрактация.

ANNOTATION

Lubchynsky A.A. Socio-economic changes in the farming of Ukraine in the 20s of the XX century. - Manuscript.

This Ph.D. thesis is to compete for the academic degree in history on specialty 07.00.01. “History of Ukraine”. Kamyanets-Podilsky State University. – Kamyanets-Podilsky, 2005.

The thesis deals with socio-economic changes in the farming of Ukraine in the 20s of the XX century. Various historical sources were used to show socio-economic situation, hardships and demands of peasants that have been formed during their struggle to solve agricultural issues. Agricultural programs of various Ukrainian political parties of that period and introduction of these agricultural programs of the ruling authority on different periods of time were analyzed. Essences of alternative approaches to perspectives, eventual ways and forms of farming, their influence on the social structure in villages were revealed. Characteristics were given to the effective management coursed by development of all forms of farming. Significance of crediting agriculture, land-surveying policy of the government, rental relations, migratory effect on differentiation of the Ukrainian peasantry were also exposed.

The thesis includes: introduction, four parts, conclusion and literature sources.

Each part is also subdivided into two parts. The first subdivision includes characteristics and analysis of archival documents and literature on the topic. Archival documents are those kept in the State Central archives of the government in Kyiv. Historiographic analysis of the published literature comprises five periods: 1) 1920-1924; 2) 1925-1930; 3) 1931- until the mid of 50s; 4) late 50s – 1985; 5) 1985-up to present time. The second subdivision includes analysis of methods of agricultural problem solutions in Ukraine as well as present agricultural influence on socio-economic situation of Ukrainian peasantry.

The third subdivision includes alternative approaches to determine perspectives and methods of agricultural development, and analysis farming methods in the 20s of the XX century that resulted with creation of new social relations in agriculture.

The forth subdivision includes analysis how the government controlled agriculture, and what was the mode of life in Ukrainian villages in the late 20s.

The conclusion includes research results based on program analysis of agricultural changes made by different political forces, farmers, and various state structures; mistakes made by the government during agricultural reforms in the 20s of the XX century and that are to be avoided in the XXI century.

Key words: agricultural reform; agrarian program; socio-economic differentiation; land surveying, cooperation; migration; contracting.