НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Лещенко Дмитро Сергійович

УДК 347.19+347.2

ПРАВОВИЙ СТАТУС УСТАНОВ

В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.03—цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків—2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ України Міністерства внутрішніх справ України

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, професор

Гопанчук Василь Степанович,

Національна академія внутрішніх справ України,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Жилінкова Ірина Володимирівна,

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого,

професор кафедри цивільного права № 1

кандидат юридичних наук, професор

Шишка Роман Богданович,

Національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри цивільно-правових дисциплін

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра цивільного права

(м. Київ)

Захист відбудеться 7 жовтня 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий 5 вересня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ю.І. Чалий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Удосконалення вітчизняної правової системи відбувається в кількох напрямках, у тому числі шляхом гармонізації національного законодавства із законодавством Європейського Союзу. Прийняті у березні 2004 року Закон України “Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” та постанова Кабінету Міністрів України “Про додаткові заходи щодо посилення роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”, передбачили пріоритетні сфери, у яких в першу чергу має здійснюватись вищезазначена адаптація. Є серед цих пріоритетів й чинне цивільне законодавство України, в частині, що присвячена регламентації діяльності юридичних осіб, відносин власності тощо.

Здійснення процедури адаптації вітчизняних нормативно-правових актів передбачає виявлення суттєвих розбіжностей у цивільному законодавстві нашої держави та країн Європейського союзу і розробку конкретних механізмів їх узгодження. Яскравою спробою здійснити суттєвий крок у приведенні чинного цивільного законодавства до положень права Європейського Союзу стало прийняття у 2003 році Цивільного Кодексу України, який отримав багато позитивних відгуків від цивілістів Нідерландів, Німеччини, Франції тощо.

Разом з тим, більш сучасно та повно регулюючи відносини, що існують в процесі створення та діяльності юридичних осіб, чинний Цивільний кодекс України містить й певні недоліки, які полягають у тому, що окремим видам юридичних осіб присвячено невиправдано мізерну кількість норм, які фактично не спроможні виконати регулятивну функцію права в цій сфері суспільних відносин. Мається на увазі те, що Цивільний кодекс звертає не достатньо уваги на регулювання відносин за участю непідприємницьких юридичних осіб, в тому числі таких учасників цивільних відносин як установи. Внаслідок чого, правова природа, сутність, підстави та порядок створення і діяльності цього виду юридичної особи, залишається на законодавчому рівні врегульованою мінімально, що у цілому не сприяє досягненню бажаної чіткості й визначеності у цих відносинах. Не прийнятий до цього часу й спеціальний закон, що регулював би відносини зі створення та діяльності установ.

Нагальним виглядає й проведення доктринальних досліджень поняття установи, бо переважна більшість сучасних вчених-цивілістів зосередили увагу на аналізі проблем правового становища суб’єктів підприємницької діяльності. На правовому ж становищі непідприємницьких юридичних осіб та особливо такої їх організаційно-правової форми, як установа, робиться значно менший акцент. Виходячи з цього, особливої актуальності набуває проблема пошуку відповідей на значну кількість питань щодо правового статусу установ.

Науковим теоретичним підґрунтям проведеного дослідження проблем правового статусу установ слід визнати наукові роботи таких вітчизняних та російських вчених юристів: В.В. Астахова, Є.В. Богданова, Т.В. Бондара, В.І. Борисової, С.Н. Братуся, А.В. Вєнєдіктова, О.М. Вінник, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, В.А. Дозорцева, І.В. Єлисеєва, І.В. Єршової, І.В. Жилінкової, О.С. Йоффе, А.І. Карномазова, М.С. Корнєєва, В.М. Косака, Ю.П. Косміна, Н.С. Кузнєцової, І.М. Кучеренко, Г.Б. Леонової, Ю.Г. Лєскової, О.Ю. Літвіної, В.В. Луця, Р.А. Майданника, Г.К. Матвєєва, Д.В. Петрова, В.Д. Примака, О.А. Пушкіна, Д.В. Сараєва, С.А. Слипченко, І.В. Спасибо-Фатєєвої, С.Я. Сорокіної, Є.О. Суханова, Ю.К. Толстого, Я.М. Шевченко, О.Ю. Шилохвоста, Р.Б. Шишки, В.С. Щербини та інших.

В актуальності теми дисертаційного дослідження також переконує й ступінь її наукової розробки. Особливості правового становища установ, обсяг їх правоздатності та дієздатності, порядок формування їх майна, обсяг та зміст речових прав приватних та державних установ на належне їм майно, їх цивільна-правова відповідальність за власними зобов’язаннями ґрунтовно не досліджувались. Спеціальні комплексні дослідження правового статусу установ не проводились. Наведеними вище обставинами зумовлюється вибір теми дослідження, її актуальність і науково-практичне значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації затверджена рішенням Вченої ради Національної академії внутрішніх справ України. Дослідження проведене у цій роботі згідно з планом науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України у межах теми “Проблеми вдосконалення цивільно-правових форм захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб”, затвердженої Наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р. “Про тематику пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002-2005 рр.”

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з'ясування теоретичних аспектів правового статусу установ з наступною розробкою науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення відповідних норм чинного вітчизняного законодавства.

Досягненню мети дисертаційного дослідження буде сприяти вирішення наступних завдань: з'ясувати поняття установи як організаційно-правової форми юридичної особи, їх різновиди та місце у системі суб’єктів цивільного права; дослідити поняття та зміст правового статусу установи як учасника цивільних відносин; охарактеризувати основні елементи правового статусу установ; визначитись із обсягом правоздатності та дієздатності установ; встановити та порівняти особливості правового режиму майна приватних та державних установ; з’ясувати механізм цивільно-правової відповідальності установ за власними зобов’язаннями; встановити особливості правового статусу приватних та публічних установ інших країн романо-германської правової системи та сформулювати пропозиції до вітчизняного цивільного законодавства, з урахуванням подальшої адаптації до acquis communautaire (правової системи ЄС).

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини за участю установ, що мають місце при їх створенні та припиненні, при реалізації ними правоздатності під час функціонування, а також при формуванні їх майна, володінні, користуванні, розпорядженні ним, а також при настанні цивільно-правової відповідальності зазначених суб’єктів за власними зобов’язаннями.

Предметом дослідження є правова природа і суть правовідносин, пов’язаних із створенням, функціонуванням (реалізацією правоздатності), припиненням установ, а також формуванням їх майна, володінням, користуванням, розпорядженням ним, а також із настанням цивільно-правової відповідальності цих юридичних осіб за власними зобов’язаннями.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети в процесі дослідження було застосовано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. За допомогою діалектичного (філософського) методу з’ясовувалась правова сутність установ як учасників цивільних правовідносин (суб’єктів цивільного права). Історико-правовий (генетичний) метод використовувався при дослідженні процесу становлення організаційно-правової форми установи та етапів розвитку вчення про речові права установ на належне їм майно. Використання системно-структурного методу дозволило визначити місце установ серед юридичних осіб, а також виявити систему сутнісних ознак, властивих їм як юридичним особам, як непідприємницьким організаціям, і як власне організаційно-правовій формі юридичної особи. Метод формально-логічний надав можливість дослідити особливості правового становища установ, порядок створення, функціонування та припинення приватних та державних установ, а також для обґрунтування відсутності протиріч щодо здійснення ними поряд із основною (непідприємницькою)—підприємницької діяльності. За допомогою порівняльно-правового методу був проведений порівняльний аналіз окремих норм цивільного законодавства України, Німеччини, Росії, що стосуються правового становища приватних та державних установ як учасників цивільних правовідносин з метою внесення пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного законодавства та адаптації його до правової системи ЄС.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у ньому на підставі комплексного підходу до аналізу правового регулювання діяльності установ в умовах ринкової економіки дається характеристика їх правового становища. Проведене дослідження дозволило авторові сформулювати та обґрунтувати низку нових наукових положень та висновків:

1. Дістало подальшого теоретичного розвитку визначення поняття “установа”, під якою пропонується розуміти організацію, що не має членства, фінансується засновником (повністю або частково), створюється для здійснення соціально-культурних та інших непідприємницьких функцій шляхом об’єднання (виділення) майна засновників, яке використовується для досягнення непідприємницької мети. Наведене визначення пропонується закріпити у ч. 3 ст. 83 ЦК України.

2. Удосконалене коло ознак, що розкривають правову сутність установи як організаційно-правової форми юридичної особи, а саме: засновники установи не мають права участі в управлінні нею; засновники не можуть отримувати прибуток від її діяльності; створення установи вимагає обов’язкового об’єднання майна засновників; установи задовольняють суспільні інтереси та потреби фізичних осіб (дестинаторів), що не є їх членами, тобто не перебувають у будь-яких відносинах не лише з установою, а й між собою; не визначено кількісно коло осіб, які користуються послугами установи; установа має непідприємницьку мету, що визначена завчасно волею засновників.

3. Вперше доводиться, що основними (визначальними) елементами, що з однієї сторони складають, а з іншої – розкривають зміст правового статусу установ як учасників цивільних відносин є: правоздатність та дієздатність установ, правовий режим майна установ, порядок та підстави цивільно-правової відповідальності установ за власними зобов’язаннями.

4. Вперше констатовано існування загального правового статусу, що наявний у кожної установи, та існування спеціального правового статусу притаманного окремим видам установ: навчальним закладам, благодійним та науковим установам тощо з наведенням ознак, що відрізняють ці поняття. Під загальним правовим статусом установи, що становить найбільший інтерес для даного дисертаційного дослідження, слід розуміти правову конструкцію, яка за допомогою загальнотеоретичних положень та норм актів цивільного законодавства України визначає реальне положення установи як організаційно-правової форми юридичної особи в конкретних цивільних правовідносинах.

5. Вперше, з урахуванням останніх змін до чинного законодавства України, запропоновано кілька класифікацій установ за різними критеріями (порядком створення, інтересами, які покликані задовольняти установи, цілями діяльності) та розкрито практичне значення цих класифікацій. Встановлений орієнтовний перелік існуючих публічних та приватних установ, а саме: навчальні заклади, наукові установи, заклади охорони здоров’я, архівні установи, благодійні фонди та установи, релігійні навчальні заклади, притулки, заклади культури тощо.

6. Дістало подальшого теоретичного розвитку положення щодо поділу установ на приватні та публічні. Враховуючи адаптацію вітчизняного законодавства до правової системи Європейського союзу, пропонується або прирівняти (уніфікувати) правовий статус публічних установ до правового статусу приватних, або відносити до юридичних осіб публічного права організації, що виконують управлінські функції (органи влади та управління), а до юридичних осіб приватного права, створених державою та її органами влади, соціально-культурні та подібні до них установи.

7. Дістали подальшого теоретичного розвитку положення, присвячені дослідженню поняття “право самостійного розпорядження” щодо майна, отриманого державними установами від власної прибуткової діяльності та з інших джерел, не пов’язаних із засновником, наведено аргументи щодо визнання цього “права” правомочністю права власності. З огляду на необхідність адаптації вітчизняного законодавства до правової системи Європейського союзу, пропонується в подальшому відмовитись від наділення державних установ майном на праві оперативного управління. В той же час, з огляду на недоцільність передачі державного майна у власність державним установам, пропонується закріплювати за ними майно на праві довірчої власності (довірчого управління), що має схожі риси із інститутом оперативного управління.

8. Вперше пропонується закріпити в окремій нормі ЦК України положення про субсидіарну відповідальність засновників за зобов’язаннями приватних установ, як це передбачено для окремих видів господарських товариств, а саме: повних товариств, командитних товариств, товариств з додатковою відповідальністю.

9. На підставі сформульованих теоретичних висновків, запропоновані зміни та доповнення до чинного цивільного законодавства, а саме до: - Цивільного кодексу України; - Закону України “Про власність”; - проекту Закону України “Про непідприємницькі організації”.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені в роботі положення можуть бути використані: 1) у законотворчій діяльності - для внесення змін до норм Цивільного кодексу України (диспозицій ст.ст. 83, 91, 96, 102, 103, 190 тощо) або доповнення його окремою главою “Непідприємницькі товариства та установи”, для врахування висновків, отриманих в ході дослідження при прийнятті спеціального Закону України “Про непідприємницькі організації”; 2) у практичній діяльності приватних та державних установ - під час їх участі у речових та зобов’язальних правовідносинах; 3) у науково-дослідницьких цілях - для подальших досліджень правового статусу приватних та державних установ; 4) у навчальному процесі - при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників, у викладанні курсу загальної частини цивільного права України.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення, висновки та пропозиції, що містяться у дисертації, обговорені, схвалені та рекомендовані до захисту кафедрою цивільно-правових дисциплін Національної академії внутрішніх справ України та використовувалися автором у процесі викладання навчального курсу “Цивільне право”.

Окремі результати наукового дослідження отримали апробацію у наукових доповідях на наукових та науково-практичних конференціях: 1) міжнародна наукова конференція молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.); 2) регіональна міжвузівська наукова конференція молодих вчених та аспірантів “Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (м. Івано-Франківськ, 16 квітня 2004 р.); 3) міжнародна науково-дослідна конференція “Основні напрями реформування ОВС в умовах розбудови демократичної держави” (м. Одеса, 14-15 жовтня 2004 р.); 4) міжнародна наукова конференція молодих вчених “Треті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 5-6 листопада 2004 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення в семи наукових публікаціях, п’ять з яких опубліковано у збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України.

Структура дисертації. Специфіка теми дослідження, сформульовані мета та завдання, визначили структуру дисертації, послідовність та логіку викладення матеріалу. Дисертація складається із вступу, двох розділів, що містять шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 198 сторінок. Кількість використаних джерел - 212 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами та темами, визначається об’єкт і предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічна основа, формулюються основні теоретичні положення, які обумовлюють наукову новизну та виносяться на захист, зазначається практичне значення одержаних результатів та особистий внесок автора в наукову розробку теми, а також наводяться дані про їх апробацію.

Перший розділ “Загальна характеристика установ як учасників цивільних правовідносин” є загальнотеоретичним і складається з трьох підрозділів, в яких особлива увага приділена поняттю установи, визначенню правового статусу установ та розкриття його змісту, з’ясуванню кола ознак, властивих установі як юридичній особі, як непідприємницькій організації, як організаційно-правовій формі юридичної особи, визначенню порядку їх створення, діяльності, припинення, місця цих організацій у системі суб’єктів цивільного права, наводиться класифікація установ.

Підрозділ 1.1. “Поняття установ, їх місце у системі суб’єктів цивільного права” охоплює питання визначення установи, порядку її створення, функціонування та припинення, а також встановлення ознак установи як організаційно-правової форми юридичної особи та її місця в системі суб’єктів цивільного права.

Насамперед автором аналізуються поняття установи, наведені у законодавстві України, інших держав та юридичній літературі. Внаслідок чого, пропонується доповнити легальну дефініцію, наведену у ч. 3 ст. 83 ЦК України такими положеннями: установою вважається організація, що не має членства, її засновники не лише не беруть участі в її управлінні, а й не можуть отримувати прибуток від її діяльності, установа створюється для здійснення соціально-культурних та інших некомерційних функцій і досягнення за рахунок належного їй майна некомерційної мети, що визначається засновниками, установа фінансується засновниками повністю або частково тощо.

Встановлені “спеціальні” ознаки, які характеризують установу саме як організаційно-правову форму юридичної особи. До них відносяться: засновники установи не мають права участі в управлінні нею, створення установи вимагає обов'язкового об'єднання майна засновників, а якщо він один, то виділення цього майна, установи задовольняють суспільні інтереси та потреби фізичних осіб, що не є їх членами (так названих дестинаторів), коло осіб, які користуються послугами установи, не визначене кількісно, мета і направленість діяльності установи визначена завчасно волею засновника, який також визначає спосіб формування органів установи.

Характеризуючи правовий статус установ, автор висвітлює порядок їх виникнення, функціонування та припинення. Звертається увага на те, що приватні установи створюються шляхом об'єднання (виділення) майна засновників на підставі індивідуального або спільного установчого акту, в той час як державні - шляхом виділення майна на підставі розпорядчого акту конкретного владного органу. Спільний установчий акт та об'єднання майна при створенні вказують на те, що засновником приватної установи можуть бути не одна особа, а й декілька юридичних та фізичних осіб у будь-яких співвідношеннях.

Проведений аналіз змісту законів, присвячених окремим видам установ (Закони України “Про вищу освіту”, “Про музеї та музейну справу”) переконують в тому, що установчим документом приватної установи є статут (положення). В той же час, ЦК України не визначає назви установчого акту установи. До того ж, у ньому встановлюється вичерпний перелік вимог до установчого акту, що не є достатнім щодо установ. Пропонується розширити коло обов’язкових відомостей (реквізитів) установчих документів установи, а саме: види діяльності установи, у тому числі потенційні види підприємницької діяльності, склад майна, що може надходити до установи з інших джерел, правовий режим її майна, права та обов’язки установи та її засновника, стосовно переданого установі майна, порядок заміни (підстави усунення від виконання службових обов’язків) керівника або членів правління, коло осіб, які мають право приймати відповідні рішення, а також порядок припинення установи тощо.

Запропоновано доповнити ЦК України положеннями, відповідно до якого установа, не може бути перетворена (реорганізована) в юридичну особу, метою діяльності якої є одержання прибутку.

Автор акцентує увагу на тому, що чинний ЦК України не визначає підстави припинення установ та механізм визначення прав на майно, що залишилося після їх припинення. Внаслідок чого, пропонується доповнити ЦК України нормами, що регулюють підстави та порядок припинення установ, визначення прав на майно установ, що залишилося після їх припинення. Серед підстав для припинення установ слід, зокрема, передбачити: - ухилення від визначеної засновником мети її існування, - неможливість виконання установою статутних цілей. Варіантами вирішення долі майна, що залишається після припинення установи є: - перехід майна, що залишилось після задоволення вимог кредиторів, до осіб визначених в установчих документах установи у якості дестинаторів, - використання цього майна на цілі, заради яких вона була створена, - використання майна на визначені у статуті благодійні цілі.

Підрозділ 1.2. “Визначення правового статусу установ та його основні елементи” присвячений поняттю правового статусу установи та розкриттю його змісту.

Для усунення суперечностей у подальшому, дослідження поняття правого статусу розпочато з термінологічного питання, внаслідок чого, на підставі аналізу юридичної літератури, з’ясовано, що поряд з терміном “правовий статус” для позначення одного й того ж поняття одночасно використовуються також терміни “правове положення” та “правове становище”. Зважаючи на небажаність термінологічної полісемії та традиційність застосування саме терміну “правовий статус” для позначення поняття, що являє собою найбільш загальну характеристику учасників правових відносин, запропоновано відмовитися від використання з аналогічною метою інших термінів.

Під час проведеного дослідження поняття правового статусу встановлено, що до “загальних” ознак установи як юридичної особи-учасника цивільних правовідносин відносяться: організаційна єдність, майнова відокремленість, здатність виступати в цивільному обороті від власного імені, здатність бути позивачем та відповідачем в суді, самостійна цивільно-правова відповідальність, реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства, наділення цивільною правоздатністю та дієздатністю.

На основі аналізу нормативних актів, присвячених установам, дисертант дійшов висновку про те, що у чинному законодавстві України правовий статус окремих видів установ характеризується лише за допомогою загальних ознак притаманних усім юридичним особам.

В той же час встановлено, що у такого різновиду юридичних осіб як установи, що являють собою організації, засновані на об’єднанні майна, найбільш ярко вираженими ознаками є майнова відокремленість та самостійно цивільно-правова відповідальність за власними зобов’язаннями. Ці дві ознаки тісно пов’язані між собою, оскільки перша є матеріальною основою господарської самостійності та самостійної відповідальності юридичної особи, а друга являє собою необхідний наслідок реалізації юридичною особою наданої їй можливості від власного імені набувати майнові права та майнові обов’язки, адже без неї ці права та обов’язки не мали би практичного сенсу.

На підставі цього, обґрунтоване положення, відповідно до якого визначальними елементами правового статусу установ, що розкривають сутність та складають зміст цього поняття є: 1) правоздатність та дієздатність установи; 2) склад відокремленого майна установи, джерела його формування, речові права на нього, що можна охопити поняттям “правовий режим майна”; 3) підстави та порядок цивільно-правової відповідальності установ за власними зобов’язаннями.

Автором запропоновано під правовим статусом установ розуміти таку правову конструкцію, яка за допомогою загальнотеоретичних положень та норм актів цивільного законодавства України визначає реальне положення установи як організаційно-правової форми юридичної особи в конкретних цивільних правовідносинах.

Дисертант дійшов висновку, що окрім поняття правового статусу установ, що застосовується щодо кожної установи, можливо стверджувати про існування “правових статусів”, які притаманні лише окремим видам установ. Наприклад: дошкільний навчальний заклад, що здійснює інноваційну діяльність, може мати статус експериментального, наукова установа, вищий навчальний заклад IV рівня акредитації, що проводять комплексні наукові дослідження загальнодержавного значення та мають світове визнання своєї діяльності може отримати статус національного наукового центру, благодійні установи та фонди можуть поділятися за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві та міжнародні тощо.

У підрозділі 3.1. “Види установ та їх порівняльна характеристика” досліджуються непідприємницькі організації, що можуть утворюватись у формі установи, надається їх класифікація та порівняльна характеристика.

З метою єдиного розуміння організаційно-правової форми установи встановлено орієнтовний перелік публічних та приватних непідприємницьких організацій, які у вітчизняному законодавстві визначаються в якості установ, а саме: навчальні заклади, наукові установи, заклади охорони здоров’я, архівні установи, благодійні фонди та установи, релігійні навчальні заклади, притулки, заклади культури тощо.

У процесі дослідження автор дійшов висновку про наявність організацій, які за своїми ознаками не можуть утворюватись у формі установи, але термінологічно позначаються як “установи”, наприклад, фінансові установи. І навпаки, дисертант акцентує увагу на існуванні непідприємницьких організаціях, які за своєю природою є установами, однак з різних причин, використовують іншу організаційно-правову форму, наприклад, товариства, об’єднання громадян, або як мінімум, у своєму термінологічному позначенні не позначаються як установи.

Виходячи з цього, дисертант запропонував окреслити на законодавчому рівні чіткий перелік непідприємницьких організацій, заснованих шляхом об’єднання (виділення) майна, які мають створюватись тільки в організаційно-правовій формі установи й притримуватися цієї вимоги на практиці, уникаючи ситуацій, коли певна юридична особа будучи за своєю сутністю установою, позначається або визначається як інший різновид юридичної особи.

На основі аналізу чинного законодавства України та фахової літератури, автор дійшов висновку, що найбільш визначальним критерієм класифікації установ є підстави виникнення (порядок створення), за яким вони поділяються на: 1) приватні установи, котрі засновуються одним або кількома засновниками на основі приватно-правового акта (індивідуального або спільного установчого акта); 2) публічні установи, що засновуються, як правило, одним засновником на підставі публічно-правового акта (розпорядчого акту Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування).

Критерієм іншої класифікації установ є характер інтересів, які покликані задовольняти установи. Залежно від нього вони поділяються на: 1) суспільно корисні установи, що покликані задовольняти культурні, соціальні чи економічні потреби суспільства; 2) приватно корисні установи, які мають задовольняти потреби третіх осіб-дестинаторів.

В процесі проведеного дослідження встановлено, що внаслідок поділу юридичних осіб, у тому числі установ, на публічні й приватні, та наявності у ЦК України норм, що в абсолютній більшості регулюють відносини за участю останніх, поза правовим регулюванням залишились участь у цивільних відносинах суспільно-корисних установ, створених державою.

Дисертантом також наведено класифікацію установ за цілями діяльності: благодійною, освітньою, науковою, культурною тощо.

Враховуючи орієнтацію вітчизняного законодавства на правову систему Європейського Союзу, що уніфікує правовий статус юридичних осіб приватного та публічного права, а також те, що різні види суспільно-корисних установ, створених як державою, так і приватними особами регулюються одними і тими ж законами, пропонується переглянути коло установ, що відносяться до публічних та приватних.

Запропоновано до юридичних осіб публічного права відносити установи, що виконують управлінські функції, тобто органи влади та управління. Соціально-культурні та подібні до них установи, створені зазначеними органами або відносити до юридичних осіб приватного права, або прирівняти (уніфікувати) їх правовий статус до правового статусу приватних установ.

Наведена пропозиція була обґрунтована наступним чином: 1) органи влади та управління мають владні повноваження та створюються з метою здійснення переважно управлінських функцій, створені ж ними установи: навчальні заклади, фонди, лікарні тощо не мають владних повноважень і утворюються переважно для задоволення потреб суспільства та дестинаторів; 2) у зарубіжному праві установи являють собою своєрідні органи суспільства, покликані забезпечувати його соціально-культурні інтереси, а не потреби здійснення владних функцій; 3) якщо органи влади та управління створюється виключно державою, то соціально культурні, наукові та інші установи можуть створюватись як державою, так і приватними особами. Факт створення суспільно-корисних установ юридичними особами публічного права ще не свідчить про те, що вони самі отримують такий же статус, підтвердженням чому слугує ст. 167 ЦК України, згідно якої держава може створювати й юридичні особи приватного права.

Другий розділ “Характеристика основних елементів правового статусу установ” присвячений дослідженню правоздатності та дієздатності установ, особливостям правового режиму майна приватних та державних установ, а також підставам та порядку цивільно-правової відповідальності установ за власними зобов’язаннями.

У підрозділі 2.1. “Правоздатність та дієздатність установ” дисертантом з’ясовується момент виникнення, взаємозв’язок та порядок обмеження правоздатності та дієздатності установ.

У процесі дисертаційного дослідження встановлено, що установи, як державні, так і приватні, наділяються спеціальною (цільовою) правоздатністю безпосередньо в силу закону, оскільки для цих непідприємницьких організацій винятком із загального правила про універсальну правоздатність юридичних осіб приватного права, закріпленого у ст. 91 ЦК України, є положення ч. 3 ст. 83 ЦК України.

З метою усунення непорозуміння стосовно правоздатності деяких інших юридичних осіб, ЦК України слід доповнити положенням, яке б дозволяло наділяти цільовою або змішаною правоздатністю окремі види юридичних осіб на підставі норм спеціального законодавства та положень установчих документів цих суб’єктів. Доповнення також потребує ч. 2 ст. 91 ЦК України положенням наступного змісту: цивільна правоздатність може бути обмежена в силу закону, через засновницьке волевиявлення, а також за рішенням суду.

Для запобігання укладення правочинів, які б виходили за межі правоздатності установ, внаслідок чого ст. 86 ЦК України може втратити весь свій регулювальний потенціал, пропонується доповнити ЦК України нормою, відповідно до якої правочин, вчинений всупереч цілям діяльності установи, визначених у її установчому документі, визнається недійсним.

Дисертант відстоює точку зору щодо можливості закріплення у чинному законодавстві положення, відповідно до якого непідприємницька організація, у тому числі установа, може створювати підприємницькі товариства, за умови здійснення ними підприємницької діяльності, визначеної засновником-установою, а також спрямування отриманого прибутку на виконання основних цілей установи-засновника. Цей крок має сприяти унеможливленню існування формальних установ, які фактично є прикриттям створених ними підприємницьких товариств, які не мають за мету забезпечення досягнення цілей їх засновника. Зазначене положення пропонується врахувати при повторному розгляді проекту Закону України “Про непідприємницькі організації” (ст. 6)

Встановлено, що фактично вести мову про виникнення в установи дієздатності можливо не з моменту реєстрації установи, а з моменту формування органів управління цієї особи, бо саме із часу створення органів управління установи у неї, як у юридичної особи, виникає фактична здатність набувати та самостійно здійснювати цивільні права та обов’язки.

На підставі прикладів щодо можливості набуття дошкільними навчальними закладами статусу експериментальних або науковими установами чи вищими навчальними закладами ІV рівня акредитації статусу національних наукових центрів за рахунок їх фактичних дій, додаткового обґрунтування отримали існуючі у фаховій літературі погляди вчених, згідно з якими дієздатність юридичної особи не може “поглинатися” її правоздатністю чи майже повністю ототожнюватись з останньою.

Автор дійшов висновку, що норми ЦК України мають визначати обсяг дієздатності юридичних осіб, у тому числі установ, залежно від їх правоздатності. Виходячи з цього, дієздатність установ, котрі мають цільову правоздатність в силу закону (ч. 3 ст. 83 ЦК України), носитиме цільовий характер, тобто вони зможуть здійснювати лише такі фактичні дії, що відповідають цілям та завданням їх основної діяльності.

Підрозділ 2.2. “Правовий режим майна установ” присвячений розкриттю змісту правового режиму майна установ, визначенню понять “майно” та “правовий режим майна”, з’ясуванню особливостей правового режиму майна приватних та державних установ.

З метою визначення правового режиму окремих видів майна установ дисертант приділив увагу аналізу поняття “майно”. При дослідженні цього поняття виявлені прогалини у правовому регулюванні змісту цього поняття в частині, що стосується таких його складових, як майнові права і майнові обов’язки. Автором узагальнено коло правових явищ, що можуть бути визначені як майнові обов’язки, що є складовою частиною категорії “майно”.

В результаті дослідження легальних дефініцій “правового режиму майна”, які містяться у законах України “Про власність” 1991 року, “Про вищу освіту” 2002 року, “Про правовий режим майна у збройних силах” 1999 року, інших нормативно-правових актах, а також визначень, запропонованих вченими-цивілістами радянського періоду та сучасності, автор пропонує розуміти під правовим режимом майна установ визначений комплексом правових норм та правових засобів порядок регулювання відносин, що виникають при формуванні майна установ, здійсненні ними речових прав (правомочностей володіння, користування, розпорядження) щодо належного їм майна, а також при настанні цивільно-правової відповідальності відповідальності установ за власними зобов’язаннями.

На підставі аналізу законів, присвячених окремим видам установ, дисертант пропонує визнавати в якості джерел формування майна як приватних, так і державних установ: 1) майно, внесене (виділене) засновником (ами) під час створення та в процесі фінансування діяльності установи; 2) отримання доходів від підприємницької та іншої прибуткової діяльності, придбання майна за їх рахунок; 3) отримання доходів від використання майна засновника; 4) отримання майна від інших осіб на цивільно-правових підставах (договори, заповіти, інші правочини) та на підставі інших юридичних фактів; 5) отримання доходів від використання власного майна, що надійшло до установи не від засновника.

У процесі дослідження автор робить висновок, що законодавець чітко не вказує на те, яке майно і на якому речовому праві належить майно приватній установі. В той же час, встановлено, що чинний ЦК України виходить із принципу визнання учасників майнового обігу власниками належного їм майна.

З метою усунення існуючих неузгодженостей, пропонується доповнити ЦК України статтею, що визнавала б приватну установу власником: 1) майна (у т.ч. грошових коштів), переданого засновниками; 2) доходів та майна, придбаного за рахунок дозволеної засновником підприємницької діяльності; 3) майна (у т.ч. грошових коштів), отриманого на цивільно-правових підставах: договір, заповіт тощо; 4) доходів та майна, отриманого від використання власного майна. На підставі чого сформульовано висновок про те, що приватна установа повинна мати право здійснювати всі повноваження власника щодо належного їй майна, але у відповідності до своїх статутних цілей.

Автором у порівняльному аспекті також розглянуто речові права, на яких належить майно державним установам. Внаслідок чого встановлено, що згідно чинного законодавства державна установа наділена правом оперативного управління стосовно майна, переданого їй засновником. Як суб’єкт оперативного управління ця установа може володіти та користуватися майном, що закріплюється за нею засновником. Правомочність розпорядження, щодо майна, закріпленого засновником за державною установа, остання не наділена, за виключенням права розпорядження грошовими коштами, отриманими від засновника. Окрім того, засновник може вилучити у створеної ним установи закріплене за нею майно, що є зайвим, не використовується або використовується не за призначенням.

В той же час, наявність у державної установи права оперативного управління не дозволяє розглядати її повноцінним учасником цивільних відносин, бо останні потребують участі у них юридичних осіб-власників. Суперечить застосування інституту оперативного управління щодо одного з різновидів учасників цивільних відносин і прагненням гармонізації вітчизняного законодавства із законодавством Європейського Союзу, що не використовує подібне поняття. Керуючись подібними міркуваннями, а також з огляду на недоцільність передачі державного майна у власність державним установам у даний період розвитку економіки України, пропонується закріплювати за ними майно на праві довірчої власності (довірчого управління), що має схожі риси із інститутом оперативного управління. Практична реалізація цієї пропозиції, безсумнівно, буде сприяти нормалізації участі державних установ у цивільних відносинах.

Звернено дисертантом увагу й на те, що чинне законодавство України прямо не визначає правовий режим доходів та майна, що отримані установою в результаті своєї діяльності, від інших осіб, наприклад, за договорами пожертви, дарування тощо. В той же час, під час аналізу положень вітчизняних нормативно-правових актів було з’ясовано, що державна установа може самостійно розпоряджатися доходами від самостійної підприємницької діяльності та майном, придбаним за їх рахунок. Враховуючи нормативні приписи та погляди, що висловлюються у фаховій літературі, автором пропонується розглядати згадане вище право самостійного розпорядження як прояв повноважень власника. Визнання “права самостійного розпорядження” правомочністю права господарського відання чи навіть особливим речовим правом (не відомим, до речі, і вітчизняній цивілістичній доктрині) визнається недоцільним, з огляду на адаптацію вітчизняного законодавства до правової системи Європейського Союзу (acquis communautaire), яка не знає цих обмежених речових прав.

У підрозділі 2.3. “Цивільно-правова відповідальність установ за власними зобов’язаннями” розглядаються визначення, форми, підстави та порядок цивільно-правової відповідальності установ, особливості їх відповідальності за власними зобов’язаннями, визначаються склад майна, на яке можуть звертати стягнення кредитори.

З’ясовано, що цивільно-правова відповідальність полягає у настанні для особи передбачених цивільно-правовою нормою негативних наслідків, які є для правопорушника додатковим майновим обтяженням.

Дисертантом підкреслюється наявність загального положення, відповідно до якого приватна юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями самостійно усім належним їй майном.

Встановлено, що норми ЦК України не містять положень про можливу субсидіарну відповідальність засновників приватних установ за зобов’язаннями останніх, як це передбачено наприклад щодо повних і командитних товариств (ч. 1 ст. 119 та ч. 1 ст. 133 ЦК України), товариств з додатковою відповідальністю (ч. 2 ст. 151 ЦК України). Враховуючи непідприємницький характер діяльності приватних установ, пропонується зберегти субсидіарну відповідальність їх засновників за зобов’язаннями цих організацій

Однак, враховуючи існування права власності приватної установи на все належне їй майно, слід передбачити можливість звернення стягнень кредиторів і на майно, передане установі засновниками. В той же час, встановлено, що об’єктами стягнень за вимогами кредиторів не можуть виступати окремі речі з огляду на їх специфіку, наприклад, культове майно духовних навчальних закладів.

На відміну від приватних установ, об’єктами стягнень кредиторів державних установ можуть бути лише кошти, що є в їх розпорядженні (ч. 3 ст. 39 Закону України “Про власність”). Основні фонди, тобто “необхідне” майно, закріплене засновником, заброньоване від стягнень кредиторів. Таким чином, щодо державних установ діє принцип обмеження їх цивільно-правової відповідальності певними видами майна. Разом з тим, автором акцентується увага на відсутності чіткої законодавчої вказівки на те, які саме кошти державної установи можуть виступати в якості об’єктів стягнень кредиторів. Встановлено, що стягнення кредитори можуть звертати на усі кошти, належні державній установі, тобто отримані як від засновника, так і з інших джерел.

Дисертантом також розглянуті висловлені у фаховій літературі погляди стосовно можливості звернення стягнення за зобов’язаннями державних установ на усе майно набуте ними з джерел, не пов’язаних із засновником.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок про необхідність чітко визначити на законодавчому рівні обсяг відповідальності як приватних, так і державних установ. Для чого пропонується передбачити у ЦК України окрему норму присвячену відповідальності приватної установи за власними зобов’язаннями. Також обґрунтована необхідність доповнення статті 39 Закону України “Про власність” положенням згідно якого державна установа не відповідає за своїми зобов’язаннями майном, закріпленим