Національна академія внутрішніх справ України

ЛАЩУК Єфрем Вікторович

УДК 343.20

ПРЕДМЕТ ЗЛОЧИНУ

В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією

є рукопис.

Робота виконана

в Національній академії внутрішніх справ України, МВС України.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор

МУЗИКА Анатолій Ананійович,

Київський юридичний інститут МВС України, проректор з наукової роботи.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

КОРЖАНСЬКИЙ Микола Йосипович,

Юридична академія МВС України, провідний науковий співробітник;

доктор юридичних наук, професор

ГРИЩУК Віктор Климович,

Львівський юридичний інститут МВС України, декан факультету,

завідувач кафедри кримінального права і кримінології.

Провідна

установа:

Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України, відділ проблем кримінального права, кримінології та судоустрою, м. Київ.

Захист відбудеться 26 січня 2005 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.03 в Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

Автореферат розісланий 21 грудня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.Д. Лук’янчиков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вчення про предмет злочину, від часу його виникнення і дотепер, завжди вирізнялося дискусійними положеннями і розвивалося, в основному, завдяки необхідності встановлення предмета злочину у правозастосовній діяльності чи у процесі наукового тлумачення. Саме тому зазначене вчення не викликає щонайменшого сумніву в його призначенні слугувати розвитку кримінально-правової теорії і вдосконаленню юридичної практики.

Кримінальним кодексом України 2001 р. (далі – КК), порівняно з попереднім Кодексом 1960 р., значною мірою оновлені “старі” статті і передбачено чимало новел – зокрема, розширено кількість кримінально караних діянь, що зумовлює, поряд з іншим, необхідність точного встановлення предмета цих злочинів. Перешкодою на шляху до його пізнання є певні вади у вченні про предмет злочину. Так, у кримінально-правовій доктрині неоднозначно вирішується питання про місце предмета у складі злочину (предмет злочину розглядається як факультативна ознака складу злочину, об’єкта посягання, об’єктивної сторони тощо). Немає усталеної відповіді на те, чи може бути предметом посягання інформація, електроенергія, право на майно, дії майнового характеру, норми права, послуги тощо. Звідси невирішеним видається питання щодо матеріальності предмета злочину. Спірним вважається також проблема визнання людини, її органів і тканин предметами злочинів та визнання тотожними у посяганнях проти особи понять предмета злочину і потерпілого. У слідчій та судовій практиці викликає складнощі вирішення питання щодо відмежування предмета від знарядь і засобів вчинення злочину, а, отже, – про долю речових доказів у кримінальній справі (ст. Кримінально-процесуального кодексу України – далі КПК). Потребує подальшого розвитку і вдосконалення класифікація предметів злочинів. Нагальним видається аналіз тлумачення речей як предмета злочину, що згадуються у законах, інших нормативно-правових актах і науковій літературі. Нерідко розуміння сутності одного й того самого предмета злочину різними авторами носить діаметрально протилежний характер.

Перелік зазначених проблем не є вичерпним. Їх існування перешкоджає правильному застосуванню кримінально-правових норм та інколи унеможливлює здійснення справедливого правосуддя.

Отже, сучасний стан наукових розробок, що стосуються предмета злочину, не можна визнати задовільним. Як правило, їм бракує комплексного підходу у вивченні цієї проблеми, за своїм змістом вони позбавлені фундаментальності, зазвичай є фрагментарними чи навіть описовими. Не зайвим буде наголосити й на тому, що в Україні не було захищено жодної дисертації на тему, обрану здобувачем. Утім, варто зазначити, що останнім часом в окремих наукових працях їх автори, долаючи традиційне ставлення юристів до аналізованої проблеми, сміливо і по-новому намагаються вирішити її теоретико-правові аспекти. Це передусім такі науковці, як Д.С. Азаров, О.М. Готін, О.Е. Радутний. Можна стверджувати, що у цьому напрямку накопичені корисні, хоча й неоднорідні знання. Вони потребують систематизації і наукового аналізу у контексті цілісного вчення про предмет злочину.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Праця ґрунтується на положеннях Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № , і виконана на кафедрі кримінального права Національної академії внутрішніх справ України у межах кафедральної теми “Проблеми вдосконалення кримінального законодавства України”.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є наукова розробка нових концептуальних положень вчення про предмет злочину.

Визначені такі головні завдання дослідження: узагальнити погляди вітчизняних і зарубіжних вчених на проблеми об’єкта і предмета злочину, зокрема, щодо визначення поняття предмета злочину та його місця серед інших ознак складу злочину; виявити притаманні предмету злочину ознаки, що дають змогу відмежувати його від знарядь і засобів вчинення злочину; розв’язати найбільш важливі питання про зв’язок і розмежування предмета й деяких інших ознак складу злочину; вдосконалити наукову класифікацію предметів злочинів; проаналізувати найбільш важливі питання кваліфікації суспільно небезпечного діяння з урахуванням предмета злочину; сформулювати пропозиції щодо вдосконалення окремих норм кримінального законодавства України.

Об’єкт дослідження – вчення про предмет злочину в кримінальному праві України.

Предметом дослідження є поняття предмета злочину, його співвідношення з поняттями об’єкта й окремих ознак об’єктивної сторони складу злочину, класифікація предметів злочинів і кваліфікація суспільно небезпечного діяння з урахуванням предмета злочину.

Автором використані такі методи дослідження: історико-правовий метод (застосовувався при аналізі генезису вчення про об’єкт і предмет злочину); метод формально-догматичного аналізу (надав можливість з’ясувати структуру і співвідношення понять, що досліджувалися, а також слугував вивченню відповідних положень кримінального законодавства); порівняльно-правовий метод (окрім іншого, використовувався при аналізі кримінального законодавства зарубіжних країн у контексті вчення про об’єкт і предмет злочину); статистичний метод (був застосований, зокрема, при вивченні відповідних кримінальних справ).

Теоретичну базу дослідження складають праці вітчизняних і зарубіжних вчених минулого і сучасності з кримінального права, кримінології, криміналістики, кримінально-процесуального, цивільного та адміністративного права, а також енциклопедична література. В дисертаційному дослідженні використані надбання науки кримінального права, що містяться у працях таких вчених, як М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, Л.С. Білогриць-Котляревський, Є.В. Благов, В.І. Борисов, Я.М. Брайнін, П.А. Воробей, М.А. Гельфер, В.О. Глушков, В.К. Грищук, О.М. Джужа, М.І. Загородніков, А.П. Закалюк, Є.К. Каіржанов, О.Ф. Кістяківський, О.М. Костенко, Г.А. Крігер, В.М. Кудрявцев, П.С. Матишевський, М.І. Мельник, П.П. Михайленко, А.А. Музика, В.О. Навроцький, А.В. Наумов, М.І. Панов, А.А. Піонтковський, В.Д. Спасович, В.В. Сташис, М.С. Таганцев, О.М. Трайнін, Є.В. Фесенко, В.Д. Філімонов, Є.А. Фролов, М.І. Хавронюк, В.І. Шакун, С.С. Яценко та інші.

Особлива увага приділялася працям В.К. Глістіна, М.Й. Коржанського, С.Ф. Кравцова, Б.С. Нікіфорова, Г.П. Новосьолова, В.Я. Тація, присвяченим проблемам об’єкта і предмета злочину.

Емпіричну базу дослідження складають 220 кримінальних справ, що були вивчені дисертантом у Київському обласному суді, та окремі узагальнення судової практики, які проводилися Верховним Судом України. Зокрема, вивчалася практика прийняття рішень стосовно предметів злочинів як речових доказів у кримінальних справах, здійснювався аналіз особливостей встановлення предмета злочину при його кваліфікації. У зв’язку з цим у Державній митній службі України досліджувалися також аналітичні матеріали стосовно розслідування контрабанди (ст. КК) та контрабанди наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. КК).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що автором на концептуальному рівні обґрунтовано низку якісно нових ідей і висновків щодо розвитку вчення про предмет злочину, які одержані з урахуванням положень Кримінального кодексу України 2001 р. До найбільш важливих новел належать такі:

1. Наведені додаткові арґументи на користь визнання об’єктом злочину (у вузькому розумінні) суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом та у сфері яких завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння. У широкому розумінні об’єктом злочину обґрунтовується називати елемент складу злочину, що утворений зазначеними суспільними відносинами (обов’язкова ознака), а також включає в себе предмет злочину та потерпілого від злочину (факультативні ознаки).

2. Новим змістом наповнене кримінально-правове поняття потерпілого як жертви злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що характеризує людину, з приводу якої вчиняється злочинне діяння та (або) на організм якої здійснюється злочинний вплив.

3. На новому концептуальному рівні вдосконалене визначення поняття предмета злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та (або) шляхом безпосереднього впливу на які вчиняється злочинне діяння. Отже, оригінально в порівнянні з існуючими у науці кримінального права підходами визначається взаємозв’язок об’єкта і предмета злочину. Зокрема, на відміну від традиційного бачення місця предмета посягання у складі злочину (як його факультативної ознаки) обґрунтовується необхідність вважати предмет злочину факультативною ознакою об’єкта злочину. Наголошується на тому, що місце предмета злочину визначено не в структурі суспільних відносин, а поряд з ними, – як самостійного юридичного поняття, що має, в багатьох випадках, однорідні з предметом суспільних відносин властивості.

4. Обґрунтоване авторське розуміння фізичної ознаки предмета злочину. Вона трактується дисертантом як можливість сприйняття людиною тих чи інших матеріальних утворень (матеріальних цінностей) за допомогою органів чуття або фіксування їх спеціальними технічними засобами. У контексті такого підходу предметом злочину можна і потрібно визнавати, зокрема, інформацію, електричну, теплову та інші види енергії, в окремих випадках – органи, тканини, кров людини.

5. Наповнені новим змістом фізична, соціальна та юридична ознаки предмета злочину. Зокрема, фізична ознака розкривається шляхом розширення меж поняття матеріальності предмета злочину; соціальна ознака визначається взаємозв’язком предмета злочину з об’єктом кримінально-правової охорони через визнання предмета цінністю; юридична – характеризується наявністю злочинних діянь, вчинених з приводу відповідних матеріальних цінностей та (або) спрямованих безпосередньо на них, підпорядкуванням предмета об’єкту злочину, суб’єктивним ставленням до нього злочинця (бажання вплинути на предмет певним чином), а також факультативністю та формою визначення у кримінально-правовій нормі.

6. Вперше в українській кримінально-правовій літературі розроблені правила визначення предмета злочину, що можуть значно полегшити процес його встановлення при кваліфікації суспільно небезпечного діяння. Розроблені також правила розмежування предмета злочину і знарядь та засобів його вчинення. Стверджується, зокрема, що на відміну від знарядь і засобів (“активні” ознаки складу злочину), предмет злочину завжди є “пасивним” – саме на нього спрямовані дії злочинця.

7. Оновлена “традиційна” класифікація предметів злочинів – при її вдосконаленні використано не лише соціально-економічні критерії, а й здійснена класифікація предметів відповідно до законів формальної логіки (поділ цих понять за обсягом і змістом); залежно від походження (природного чи соціального); за правом власності (приватної, комунальної, державної). Уперше в кримінально-правовій доктрині розроблена класифікація предметів злочинів за кримінально-правовими ознаками (залежно від об’єкта кримінально-правової охорони, безпосереднього об’єкта злочину та форми визначення у кримінально-правовій нормі). До наукового обігу введені такі категорії, як “матеріальні блага”, “матеріальні антиблага”, “основний предмет злочину”, “додатковий предмет злочину” та “альтернативний предмет злочину”.

8. Поширено ідею про необхідність виокремлення нового поняття “предмет суспільно небезпечного діяння”. Останній успадковує всі ознаки, які притаманні предмету злочину, однак відрізняється від нього тим, що характеризує не злочин, а власне суспільно небезпечне діяння (такі речі не можуть називатися предметом злочину через відсутність у діях особи складу злочину).

9. Вперше у вітчизняній кримінально-правовій доктрині сформульовано визначення помилки в предметі злочину як хибного уявлення особи про наявність або відсутність, рід, властивості чи кількість предметів, з приводу яких та (або) впливаючи на які вона вчиняє суспільно небезпечне діяння.

10. На підставі вивчення вітчизняного досвіду коментування Кримінального кодексу України виявлені певні вади наукового тлумачення кримінально-правових норм у частині предмета злочину. З метою усунення існуючих суперечностей, неповноти викладення матеріалу, відсутності належного обґрунтування окремих положень стосовно того чи іншого предмета злочину сформульовані відповідні пропозиції у сфері правозастосовної діяльності.

11. З урахуванням результатів проведеного дослідження визначено шляхи подальшого вдосконалення відповідних положень чинного законодавства України. Зокрема, обґрунтовується необхідність прийняття Закону “Про захист конфіденційної інформації”; наведені додаткові аргументи на користь криміналізації порушення адвокатської таємниці; пропонується нова редакція ст. КК, а також зміни до ст. КПК.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертації положення, узагальнення, висновки і рекомендації можуть вважатися певним творчим доробком автора в теорії кримінального права, оскільки спрямовані на подальший розвиток вчення про об’єкт і предмет злочину.

Авторські зауваження і пропозиції до проектів постанов Пленуму Верховного Суду України “Про деякі питання кваліфікації злочинів у сфері господарської діяльності”, “Про викрадення, виготовлення, зберігання та інші незаконні дії зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями і радіоактивними матеріалами”, “Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів”, “Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил” і “Про судову практику в справах про хабарництво” направлені до Верховного Суду України і певною мірою враховані в остаточній редакції зазначених документів (лист Верховного Суду України від 25.06.2002 р. № , листи Київського інституту внутрішніх справ від 26.02.2002 р. № /1–182, 47/1–185 і від 18.11.2002 р. № /1–1329).

Основні положення і результати дисертаційного дослідження можуть використовуватися: у процесі подальшого вдосконалення Кримінального кодексу України, інших нормативно-правових актів; при підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України з питань кваліфікації відповідних суспільно небезпечних діянь з урахуванням предмета злочину; для вдосконалення діяльності правоохоронних органів; в освітянській та науково-дослідній роботі.

Особистий внесок здобувача в опублікованих у співавторстві статтях становлять результати його власних наукових розробок проблем, пов’язаних із визначенням поняття предмета злочину як факультативної ознаки об’єкта злочину, а також визначенням предметів окремих злочинів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися на трьох науково-практичних конференціях: “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників” (Київ, 2001); “Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (Київ, 2002); “Проблемы правоприменительной деятельности в Республике Беларусь” (Гродно, 2003).

Результати дисертаційного дослідження використовуються у вищих юридичних навчальних закладах при викладанні кримінального права.

Публікації. Основні положення дисертації висвітлені у 4-х наукових статтях (з яких 3 – у збірниках наукових праць і 1 – в науковому журналі), що опубліковані у наукових фахових виданнях України, 4-х тезах доповідей на науково-практичних конференціях і 4-х статтях у Юридичній енциклопедії.

Структура дисертації. Праця складається зі вступу, трьох розділів (що об’єднують вісім підрозділів), висновків, списку використаних джерел (332 найменування), додатку. Повний обсяг дисертації становить – 262 сторінки, з них обсяг основного тексту – 194 сторінки, обсяг використаних джерел і додатку – 68 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації висвітлені положення, що наведені вище – у структурній частині автореферату “Загальна характеристика роботи”.

Розділ 1 – “Теоретичні основи пізнання предмета злочину” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Вчення про об’єкт злочину як теоретична передумова пізнання предмета злочину” досліджуються поняття, правова природа та генезис вчення про об’єкт злочину в кримінальному праві. Розглядаються позиції вітчизняних і зарубіжних вчених щодо сутності об’єкта злочину. Зокрема, аналізуються ідеї визнання об’єктом злочину соціальних цінностей, благ, норм права, інтересів, людини, речей, правовідносин, суспільних відносин. Наголошується на правильності використання категорії суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, для пояснення змісту об’єкта злочину. На думку дисертанта, об’єкт злочину доцільно розглядати одночасно у двох площинах – у вузькому розумінні, що відображає його зміст, і в широкому – розкриває, окрім того, форму (структуру) цього поняття. У вузькому розумінні об’єктом злочину є суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, у сфері яких завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння. Об’єкт злочину в широкому розумінні – це елемент складу злочину, що утворений суспільними відносинами, які охороняються кримінальним законом та у сфері яких завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння (обов’язкова ознака), а також включає в себе предмет злочину і потерпілого від злочину (факультативні ознаки). Останнього потрібно відмежовувати від потерпілого як учасника кримінального процесу, а також від предмета злочину і суб’єкта суспільних відносин. Потерпілий від злочину (жертва злочину) – це факультативна ознака об’єкта злочину, що характеризує людину, з приводу якої вчиняється злочинне діяння та (або) на організм якої здійснюється злочинний вплив.

Водночас дисертант наводить додаткові аргументи на користь позиції щодо розмежування об’єкта злочину і об’єкта кримінально-правової охорони. Зазначені поняття розрізняються за їх структурою і значенням, – зокрема, об’єкт злочину слугує для з’ясування спрямованості посягання (злочинного впливу) і характеру заподіяної шкоди чи загрози її заподіяння; об’єктом кримінально-правової охорони є всі ті блага, що забезпечуються кримінально-правовою охороною.

У підрозділі 1.2. “Предмет як факультативна ознака об’єкта злочину” аналізуються питання щодо значення предмета злочину та визначення його місця у складі злочину, висвітлюється співвідношення понять об’єкта і предмета злочину, формулюються поняття й ознаки предмета злочину, а також визначаються актуальні проблеми встановлення предмета злочину.

Загальним висновком дослідження стосовно місця предмета у складі злочину та його взаємозв’язку з об’єктом злочину є теоретичні положення, відповідно до яких предмет злочину розглядається як факультативна ознака об’єкта злочину. Об’єкт і предмет злочину взаємопов’язані тим, що предмет злочину нерідко збігається з предметом відповідних суспільних відносин. Проте відмінність між предметом злочину та предметом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, полягає, по-перше, в тому, що предмет злочину, на відміну від предмета суспільних відносин, завжди є матеріальним утворенням. По-друге, предметом злочину можуть бути і ті матеріальні цінності, відносини з приводу яких законодавець не ставить під кримінально-правову охорону. По-третє, предмет злочину, на відміну від предмета суспільних відносин, завжди піддається злочинному впливу. По-четверте, предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, а предмет суспільних відносин – це обов’язковий структурний елемент суспільних відносин, без якого вони не існують.

Дисертант дійшов висновку: предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та (або) шляхом безпосереднього впливу на які вчиняється злочинне діяння.

Автор наповнює новим змістом ознаки предмета злочину: фізичну, соціальну та юридичну.

Фізична ознака характеризує матеріальність предмета злочину. Дисертант вважає, що матеріальність потрібно визначати емпірично: матеріальними (фізичними) слід вважати цінності, що можуть сприйматися органами чуття людини або спеціальними технічними засобами. Визначення у такий спосіб поняття матеріальності дає змогу визнавати предметом злочину ті цінності, матеріальність яких юристами здебільшого категорично заперечувалася (чи заперечується), а також надає можливість чітко відмежовувати ці предмети від тих явищ, які можуть лише усвідомлюватися людиною.

Автор критично оцінює положення п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності”, в якому зазначається, що предметом шахрайства є не тільки майно, а й право на нього, а предметом вимагання, окрім цього, і будь-які дії майнового характеру. Також видається некоректною пропозиція окремих юристів щодо визнання комп’ютерної інформації “віртуальним предметом”, оскільки “віртуальність” як термін означає умовну реальність – те, чого не існує в дійсності. Дисертант вважає, що предметом злочину не можуть бути певні права, соціальні норми, гідність, ідеї, поняття та інші нематеріальні утворення. І, навпаки, предметом злочину можна і слід вважати, зокрема, інформацію (ст. 330 КК), електричну, теплову та інші види енергії (п. ст. Митного кодексу України і ст. КК), органи або тканини людини (ст. КК), кров людини (ст. КК).

Соціальна ознака характеризує предмет злочину як цінність – те, що оцінюється, тобто включено у систему відносин між людьми. Речі або інші матеріальні утворення, які не мають цінності (не оцінюються), не можуть бути предметом злочину. Для кримінального права не мають значення, наприклад, небесні тіла. Критерії оцінки матеріальних речей можуть бути різними: корисність, безпека, соціальне значення тощо. Вони дають підстави виділяти, зокрема, позитивні цінності (матеріальні блага) і негативні цінності (матеріальні антиблага).

Юридичну ознаку предмета злочину визначають: наявність злочинних діянь, вчинених з приводу відповідних матеріальних цінностей та (або) спрямованих безпосередньо на них; підпорядкованість предмета об’єкту злочину; суб’єктивне ставлення злочинця до предмета (бажання вплинути на нього певним чином); форма визначення (як саме – безпосередньо чи опосередковано предмет злочину визначений у кримінально-правовій нормі) та факультативність (предмет не є обов’язковим для всіх складів злочинів).

На підставі наведених ознак розроблено такі правила визначення предмета злочину: 1) предмет злочину – це матеріальні цінності, що фіксуються органами чуття людини або спеціальними технічними засобами; 2) предмет злочину є складовою об’єкта злочину та нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами, які охороняються кримінальним законом; 3) предмет злочину пов’язаний з об’єктивною стороною – з приводу предмета вчиняються злочинні діяння та (або) здійснюється безпосередній злочинний вплив на нього, а також предмет відрізняється від “активних” ознак – знарядь і засобів вчинення злочину своєю “пасивністю” і зв’язком з об’єктом злочину; 4) предмет злочину пов’язаний з метою злочинця певним чином на нього вплинути (саме з приводу цього предмета вчиняється злочин); 5) предмет злочину є факультативною ознакою об’єкта злочину (якщо він визначений у законі або логічно випливає з його змісту, – предмет стає обов’язковою ознакою конкретного складу злочину). При вирішенні питання про визнання певних матеріальних цінностей предметом злочину зазначені правила необхідно застосовувати у їх сукупності.

У підрозділі 1.3. “Предмет та ознаки об’єктивної сторони складу злочину: проблеми взаємозв’язку і розмежування” розглядаються актуальні проблеми відмежування предмета злочину від ознак об’єктивної сторони. Зокрема, аналізуються взаємозв’язок предмета злочину та злочинного діяння і його наслідків; відмежування предмета від знарядь і засобів вчинення злочину.

На думку дисертанта, предмет злочину є притаманним злочинам, що вчиняються як активними діями, так і бездіяльністю. Наслідки злочинного діяння можуть полягати у змінах (якісних чи кількісних) не лише у сфері суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, а й у предметі злочину. Наслідки злочину можуть безпосередньо вказувати на відповідний предмет злочину (наприклад, істотна шкода при незаконному полюванні (ст. 248 КК) завдається шляхом знищення саме предмета злочину – певних тварин).

Зважаючи на особливу важливість питання про відмежування предмета злочину від знарядь і засобів вчинення злочину, дисертантом розроблені правила розмежування цих ознак: 1) знаряддя і засоби є завжди “активними” ознаками злочину, тобто завжди використовуються злочинцем для досягнення певного результату; предмет злочину є “пасивним” – саме на нього спрямовані діяння злочинця; 2) властивості предмета, як правило, передбачається використовувати у більш-менш віддаленому майбутньому, а властивості засобів (знарядь) завжди використовуються злочинцем безпосередньо при вчиненні злочину; 3) якщо предмет злочину завжди вказує на ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, а також характеризується злочинним впливом на нього у вигляді дії чи бездіяльності, то знаряддя і засоби, навпаки, характеризують дію злочинця (з їх допомогою вчиняється злочин, підсилюється злочинна дія); 4) знаряддя й засоби залежать від наявності предмета або потерпілого від злочину (жертви злочину) і, навпаки, предмет злочину не залежить від наявності тих чи інших знарядь і засобів вчинення злочину. Наведені правила мають застосовуватись у їх сукупності.

Розділ 2 – “Класифікація предметів злочинів та її кримінально-правове значення” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Теоретичні проблеми загальної класифікації предметів злочинів” розглянуті поняття наукової класифікації та її критерії, наведена історія класифікації предметів злочинів, а також здійснена їх загальна класифікація.

У кримінально-правовій доктрині існує класифікація предметів злочинів, розроблена М.Й. Коржанським і С.Ф. Кравцовим. Особливість класифікації за М.Й. Коржанським полягає в тому, що він використав закон логічного поділу понять “від загального до конкретного”, створивши подвійну підпорядкованість предметів: “вертикальну” (за “ієрархією”) і “горизонтальну” (за соціально-економічними ознаками). Класифікація предметів злочинів, що запропонована С.Ф. Кравцовим, відображає лише родові, притаманні окремим групам предметів, соціально-економічні ознаки. Дисертантом виявлені як позитивні, так і спірні положення наведених класифікацій. Ним використана і вдосконалена класифікація предметів злочинів за соціально-економічними ознаками, а також запропоновано нові критерії класифікації.

Так, за правилами формальної логіки, автор поділяє предмети злочинів: за обсягом – на загальні (наприклад, майно), часткові (приватне майно), одиничні (гаманець Петренка); за змістом – на конкретні (зокрема, коноплі – ст. 310 КК) і абстрактні (наркотичні засоби – ст. КК). Залежно від походження предмети злочинів поділяються на предмети природного походження (створені природою) і предмети соціального походження (створені людиною). За правом власності виділені предмети, що перебувають у приватній (наприклад, майно, що належить судді, – ст. 378 КК), державній (зокрема, кошти Державного бюджету України – ст. 210 КК), комунальній (комунальне майно – ст. 233 КК) чи іншій формі власності. За соціально-економічними властивостями виокремлені: 1) предмети тваринного і рослинного світу (наприклад, звірі, птахи, риба, рослини – ст.ст. 245, 248, 249, 250 КК); 2) інформація (відомості, документи – ст.ст. 176, 182, 361 КК тощо); 3) предмети-символи (наприклад, Державний Герб України, Державний Прапор України, Державний Гімн України, офіційно встановлений або піднятий прапор чи герб іноземної держави – ст. 338 КК; знак для товарів і послуг, фірмове найменування, кваліфіковане зазначення походження товару – ст. 229 КК); 4) предмети культури та мистецтва (зокрема, релігійні споруди, культові будинки, пам’ятки історії або культури – ст.ст. 178, 298 КК); 5) предмети, що мають економічне значення (бюджетні кошти, цінні папери тощо – ст.ст. 210, 223 КК); 6) предмети, що належать до сфери транспорту і зв’язку (зокрема, засоби зв’язку, транспортні засоби – ст.ст. 277, 289 КК); 7) предмети, стосовно обороту яких встановлено особливий правовий режим (зброя, бойові припаси, вибухові речовини, наркотичні засоби тощо – ст.ст. , 263, 307 КК); 8) предмети, що мають особливе загальнодержавне значення (метрополітени, вокзали, аеропорти, мости тощо – ст. КК). Автор називає зазначену класифікацію загальною, оскільки в дисертації пропонується також класифікація предметів злочинів за кримінально-правовими ознаками (спеціальна класифікація). Особливий статус мають такі предмети злочину, як органи, тканини, кров (частини тіла людини). Тому вони винесені автором за межі будь-якої класифікації предметів злочинів.

Окрема увага дисертантом приділена класифікації інформації (як предмета злочинів) за режимом доступу до неї. Пропонується такий її поділ: 1) інформація з відкритим доступом – тобто та, до якої має доступ будь-яка особа (передбачена, зокрема, ст.ст. 176, 177, 221, 229, 238, 259, 285, 295, 300, 301, 338, 353, 361, 362, 363, 373, 375, 383, 384, 385, 386, 396, 435, 436, 445 КК); 2) інформація з обмеженим доступом, яка відповідно до ст. 30 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. поділяється на такі види: а) таємна інформація (державна таємниця – ст.ст. 111, 114, 328, 329, 422 КК); інша таємна інформація (ст.ст. 330, 381, 387 КК); б) конфіденційна інформація (інформація, що належить окремим фізичним чи юридичним особам і є предметом злочинів, передбачених ст.ст. 132, 145, 159, 163, 168, 182, 231, 232 КК).

Наведені класифікації мають як наукове, так і прикладне значення – зокрема, вони можуть сприяти більш глибокому дослідженню предмета злочину, слугувати з’ясуванню специфіки тих суспільних відносин, які існують з приводу різноманітних предметів, а також розкривають особливості впливу окремих властивостей предмета злочину на кваліфікацію діяння.

У підрозділі 2.2. “Класифікація предметів злочинів за кримінально-правовими ознаками” розроблено класифікацію предметів за такими критеріями, як об’єкт кримінально-правової охорони, безпосередній об’єкт злочину та форма визначення предметів у кримінальному законі.

За об’єктом кримінально-правової охорони, та певною мірою ґрунтуючись на положеннях цивільного законодавства (ст. 178 Цивільного кодексу України), предмети злочинів автором поділяються на матеріальні блага (позитивні цінності) і матеріальні антиблага (негативні цінності). Зазначені поняття у сукупності складають категорію “матеріальні цінності”, яка використовується дисертантом для визначення поняття предмета злочину. Матеріальними благами автор вважає матеріальні цінності, що мають позитивне значення для людини. Матеріальні блага можуть бути двох видів: 1) предмети, що не вилучені з цивільного обороту (наприклад, тварини – ст.  КК; товари – ст. КК); 2) предмети, що є обмежено оборотоздатними, тобто перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (зокрема, снотворний мак чи коноплі – ст. 320 КК; отруйні і сильнодіючі речовини – ст. КК). Матеріальні антиблага – це матеріальні цінності, певні діяння з якими становлять загрозу для суспільства та окремих громадян, внаслідок чого законодавець забороняє обіг таких цінностей. Іншими словами, це предмети, що вилучені з цивільного обороту. До матеріальних антиблаг, зокрема, належать: підроблені гроші (ст. КК); фальсифіковані вимірювальні прилади чи інструменти (ст. КК); твори, що пропагують культ насильства і жорстокості (ст. 300 КК).

Залежно від класифікації безпосередніх об’єктів злочинів автор поділяє предмети на основні і додаткові. Основний предмет злочину – це матеріальні цінності, визначені у диспозиції кримінально-правової норми і характеризують основний безпосередній об’єкт злочину. Додатковий предмет злочину – це матеріальні цінності, визначені у диспозиції кримінально-правової норми і характеризують додатковий безпосередній об’єкт злочину (наприклад, основним предметом вимагання (ст. 189 КК) є чуже майно чи документи, що засвідчують право на майно, а додатковим – відомості, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці та які погрожує розголосити винуватий). Поряд з основним і додатковим (але за межами зазначеної класифікаційної групи) необхідно також виділяти альтернативний предмет злочину – матеріальні цінності, що визнаються основним чи додатковим, але не єдиним серед інших предметів даного злочину (зокрема, вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини і вибухові пристрої є альтернативними предметами злочину, передбаченого ч. 1 ст. КК).

Залежно від форми визначення в кримінальному законі предмети злочинів поділяються здобувачем на безпосередньо визначені (прямо вказані у законі) та опосередковано визначені (логічно випливають зі змісту кримінально-правової норми при її тлумаченні). Наприклад, безпосередньо визначеним є предмет крадіжки – чуже майно (ст. КК), а опосередковано визначеним – кошти, що повинні сплачуватись як податок, збір чи інший обов’язковий платіж (ст. КК). Наведена класифікація має сприяти подоланню труднощів у кваліфікації суспільно небезпечних діянь особи, пов’язаних зі встановленням предмета злочину. Автор вважає некоректним ототожнення понять опосередкованої визначеності предмета у кримінально-правовій нормі, його факультативності у складі злочину і “безпредметності” злочинів. У дисертації наведене відповідне обґрунтування цього застереження.

Підрозділ 2.3. “Безпредметні” злочини у кримінальному праві” присвячено дослідженню сучасного стану проблеми “безпредметних” злочинів та обґрунтуванню її вирішення.

У кримінально-правовій доктрині існують різні позиції стосовно аналізованих злочинів. Вони зводяться в основному до вирішення проблеми матеріальності предмета злочину та його взаємозв’язку з об’єктом посягання. Зокрема, одні дослідники визнають “безпредметними” ті злочини, у яких предмет не визначено у диспозиції кримінально-правової норми або відповідні цінності є нематеріальними. Позиція інших полягає в тому, що “безпредметних” злочинів не існує. Її прихильники, як правило, ототожнюють предмет злочину з об’єктом злочину чи предметом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Автор вважає некоректним твердження про те, що “безпредметних” злочинів не існує. Правильна відповідь на це запитання залежить насамперед від правильного визначення безпосереднього об’єкта злочину і від того, який зміст вкладається в поняття предмета злочину.

На думку дисертанта, “безпредметними” слід вважати злочини, склади яких не передбачають предмет як обов’язкову ознаку (тобто предмет злочину не визначено у диспозиції кримінально-правової норми), або зазначена у диспозиції цінність не може ним називатися, оскільки відсутні ознаки предмета злочину. Зроблений висновок про те, що проблема “безпредметних” злочинів є продуктом недосконалості вчення про об’єкт і предмет злочину. Однак її розробка слугувала розвитку і вдосконаленню відповідних доктринальних положень кримінального права.

Розділ 3 – “Предмет злочину і кваліфікація суспільно небезпечного діяння: теоретико-прикладні проблеми” складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Особливості кваліфікації суспільно небезпечного діяння з урахуванням предмета злочину” висвітлюються теоретичні положення кваліфікації суспільно небезпечного діяння, особливості його кваліфікації при конкуренції кримінально-правових норм з урахуванням предмета злочину та кваліфікації діяння, пов’язаного з помилкою в предметі злочину.

На думку дисертанта, поряд з поняттям “предмет злочину” доцільно також вживати термінологічний зворот “предмет суспільно небезпечного діяння” – матеріальні цінності, з приводу яких та (або) безпосередньо впливаючи на які особа вчиняє суспільно небезпечне діяння (за відсутності будь-якої обов’язкової ознаки певного складу злочину). Зокрема, поняття “предмет суспільно небезпечного діяння” (а не злочину) необхідно використовувати при кваліфікації суспільно небезпечних дій, вчинених неосудною особою.

Аналіз конкуренції кримінально-правових норм з урахуванням предмета злочину надав змогу дійти висновку, що ознаки предмета злочину можуть впливати на створення законодавцем спеціальних норм. Правильне встановлення предмета злочину може слугувати також розв’язанню питань конкуренції загальної і спеціальної кримінально-правових норм, передбачених, зокрема, ст.ст. 146, 185, 186, 187, 262, 289, 308, 312, 313, 357, 362 КК. Здобувач вважає, що подоланню конкуренції безпосередніх об’єктів може слугувати розроблена ним класифікація предметів злочинів на основний і додатковий.

Пропонується авторське визначення помилки в предметі злочину (див. п. 9 рубрики автореферату “Наукова новизна одержаних результатів”). Помилка в предметі злочину як вид фактичної помилки поділяється на такі види: 1) помилка в однорідних предметах і предметах різного роду; 2) помилка в якості (наявності чи відсутності певних властивостей предмета); 3) помилка в кількості (наявності чи відсутності певних кількісних показників предмета); 4) помилка у наявності чи відсутності предмета злочину. Важливість дослідження питання про помилку в предметі злочину визначається передусім необхідністю правильної кваліфікації діяння, диференціації кримінальної відповідальності, що, зрештою, сприяє подальшому зміцненню законності.

Підрозділ 3.2. “Предмет злочину у контексті тлумачення кримінального закону” містить аналіз проблем судового та наукового тлумачення кримінально-правових норм у частині предмета злочину. Дисертантом досліджені усі випадки висвітлення предмета злочину у постановах Пленуму Верховного Суду України, наведені окремі приклади із судової та слідчої практики. Констатовано, що роз’яснення аналізованих положень стосовно предмета злочину у відповідних постановах зумовлено необхідністю: 1) розкриття його змісту; 2) наведення переліку можливих предметів окремих злочинів; 3) визначення впливу кількісно-якісних змін у предметі злочину на кваліфікацію останнього; 4) регламентування порядку визначення вартості тих чи інших предметів, або надання переліку їх кількості, розмірів чи інших критеріїв оцінки; 5) кваліфікації суспільно небезпечного діяння з урахуванням предмета злочину; 6) вирішення питання про речові докази, якими нерідко виступають предмети окремих злочинів. Наголошується на тому, що акти судового тлумачення мають рекомендаційний характер.

Автором розроблена порівняльна таблиця встановлення предмета злочину при доктринальному тлумаченні статей Особливої частини КК і здійснений аналіз її складових (на основі чотирьох коментарів КК). Вивчення вітчизняного досвіду коментування надало можливість виявити певні вади наукового тлумачення кримінально-правових норм у частині предмета злочину. Це і протиріччя, і неповнота викладення матеріалу, і відсутність належного обґрунтування відповідних положень стосовно коментованого предмета злочину. Так, встановлено 120 випадків, коли в одному або двох (трьох) коментарях КК предмет злочину визначено, тоді як в іншому коментарі (чи коментарях) аналізована цінність предметом злочину не визнається, або про нього у коментарі не згадується взагалі; виявлено 48 випадків розбіжностей між коментарями КК з приводу визнання тієї чи іншої речі предметом злочину; у 75 випадках в науково-практичних коментарях Кодексу йдеться про наявність потерпілого, тоді як про предмет злочину не згадується; в інших аналогічних випадках визначається одночасно і потерпілий, і предмет злочину. Те, що в коментарях досить часто викладені суперечливі, а подекуди – абсолютно протилежні погляди щодо тлумачення того чи іншого терміна, яким позначено предмет злочину, може негативно впливати на правозастосовну діяльність. Зроблений висновок є очевидним, оскільки на практиці застосування кримінально-правових норм ґрунтується, як правило, на положеннях лише одного з існуючих коментарів КК. Автором пропонується в юридичній практиці не обмежуватися використанням лише одного коментаря Кримінального кодексу України, виключити можливість надання будь-якому із коментарів статусу “офіційного” і монополізації у сфері наукового тлумачення кримінального закону. Обґрунтовується важливість не уникати вищою судовою інстанцією України тлумачення спірних і незрозумілих положень кримінального закону. Дисертант вважає, що будь-яке тлумачення закону має ґрунтуватися на врахуванні якомога більшої кількості джерел, бути виваженим і однозначним.

ВИСНОВКИ

Основні положення дисертаційного дослідження, окрім тих, що висвітлені вище, відображені, зокрема, в таких пропозиціях до чинного законодавства України:

1. На думку дисертанта, ст. 182 КК України має забезпечувати кримінально-правову охорону конфіденційної інформації від злочинних посягань. Однак, зважаючи на недостатнє законодавче врегулювання відносин у сфері обігу конфіденційної інформації, дієвість зазначеної норми ставиться під сумнів. У зв’язку з цим видається необхідним прийняття Закону України “Про захист конфіденційної інформації”, де б визначався перелік відповідної інформації, порушення обігу якої (без дозволу її власника) може тягти юридичну відповідальність. Закон має також містити перелік інформації, що не може вважатися конфіденційною,