ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЛЕБЕДЄВА ГАННА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 97 (477) „1917-1920”

ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКІ ПАРТІЇ ЕСЕРІВ І МЕНШОВИКІВ

В УКРАЇНСЬКІЙ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІЙ

РЕВОЛЮЦІЇ 1917 – 1920 РОКІВ

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Дніпропетровськ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України, українознавства та правознавства

Дніпродзержинського державного технічного університету, Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

ВЄТРОВ РАДІЙ ІВАНОВИЧ,

Дніпродзержинський державний технічний

університет, професор кафедри історії України,

українознавства та правознавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ГУСЄВ ВІКТОР ІВАНОВИЧ,

Київський національний університет,

професор кафедри історії для гуманітарних

факультетів історичного факультету

доктор історичних наук, професор

ГОЛУБ АНАТОЛІЙ ІВАНОВИЧ,

Дніпропетровський національний університет,

професор кафедри російської історії

Провідна установа: Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться „23” червня 2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м.Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8

Автореферат розісланий „21” травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент І.О. Кривий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Під час Української національно-демократичної революції 1917–1920 рр. в Україні активно діяла велика кількість політичних партій різних напрямів – від крайніх правих, буржуазних, до лівих, соціалістичних. Особливим було те, що тут діяли як суто українські національні, так і загальноросійські партії. Важлива роль у політичному житті тогочасної України належала партіям соціалістичної спрямованості.

На початковому етапі Української національно-демократичної революції російські есери і меншовики були найбільш чисельними та впливовими серед загальноросійських політичних партій в Україні. Вони брали активну участь у створенні Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів і керували діяльністю багатьох з них, активно працювали в міських думах, земствах, громадських організаціях та на протязі усієї революції користувалися необмеженим впливом у профспілках. Тому вони були вагомою політичною силою, без урахування якої неможливо було досягти успіхів у революції. На цьому неодноразово наголошували лідери національно-визвольного руху М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, І. Мазепа Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К, 1991. – С. 30; Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції: У 3 ч. Репринтне відтворення видання 1920 р. – К, 1990. – Ч. 1. – С. 295; Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923: У 2 т. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932. – С. 60; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 - 1921. – Прага, 1942. – Т.1: Центральна Рада – Гетьманщина – Директорія – С. 132..

Отже, вивчення діяльності загальноросійських політичних партій есерів та меншовиків є актуальним через їх вагомий вплив на розв’язання основних завдань Української національно-демократичної революції: державотворчого, робітничого, аграрного та інших соціально-економічних та політичних питань. Доля революції певною мірою залежала від ставлення російських есерів та меншовиків до трьох основних національних держав – Української Народної Республіки доби Центральної Ради, Української Держави Павла Скоропадського та Директорії УНР, а також від взаємовідносин між загальноросійськими та українськими соціалістами.

Разом із тим, в історичній науці ще й досі відсутнє комплексне дослідження історії діяльності загальноросійських партій есерів та меншовиків у добу Української національно-демократичної революції 1917–1920 рр. Всебічний і ретельний аналіз діяльності цих партій, як окремих суб’єктів революції, допоможе значно повніше відтворити історію Української національно-демократичної революції, краще зрозуміти причини її успіхів та невдач, перемог та поразок.

Новітня українська історична наука, що розвивається в умовах демократизму, багатопартійності, плюралізму в суспільно-політичному та духовному житті, надає можливість дати по-справжньому об’єктивну оцінку діяльності загальноросійських партій есерів та меншовиків в Україні. Все це у сукупності й обумовило звернення у даній роботі до однієї з важливих сторінок політичної історії України.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана в межах науково-дослідницької роботи кафедри історії України, українознавства та правознавства Дніпродзержинського державного технічного університету за темою: „Політичні партії України наприкінці ХІХ – першій чверті ХХ ст”. Номер державної реєстрації 0100U005202.

Мета дослідження полягає у всебічному аналізі стратегії й тактики загальноросійських партій есерів і меншовиків упродовж усієї Української національно-демократичної революції, визначити їх вплив на вирішення головних соціально-економічних та політичних питань революції, з’ясувати наслідки діяльності меншовиків та есерів в Україні 1917–1920 рр.

Завдання, які були поставлені для досягнення вказаної мети, наступні:

? визначити основні теоретико-методологічні засади дослідження проблеми та послідовно використати їх в процесі вивчення й узагальнення матеріалу;

? шляхом критичного аналізу джерел та літератури з історії діяльності загальноросійських партій есерів і меншовиків визначити їх місце і роль в Українській національно-демократичній революції;

? охарактеризувати склад, чисельність та соціальну базу есерів і меншовиків в Україні на різних етапах розвитку національно-демократичної революції;

? дослідити стратегію й тактику есерів і меншовиків стосовно УНР доби Центральної Ради, Української Держави П. Скоропадського та Директорії УНР і визначити їх вплив на вирішення українського національного, державотворчого, робітничого, аграрного та інших соціально-економічних та політичних питань;

? розкрити характер взаємовідносин між російськими соціал-демократами і есерами та українськими соціал-демократами і есерами;

? з’ясувати політику есерів і меншовиків щодо більшовиків в умовах Української національно-демократичної революції;

? виявити зміни політичного впливу есерів і меншовиків в Україні на протязі 1917–1920 рр., розкрити причини, що призвели до падіння їх авторитету та політичної поразки наприкінці Української національно-демократичної революції.

Об’єктом даного дослідження є загальноросійська партія соціалістів-революціонерів (есерів) і соціал-демократична робітнича партія (меншовиків) у добу Української національно-демократичної революції.

Предметом дослідження є цілі, завдання, методи та форми діяльності російських есерів і меншовиків за умов українського революційного процесу 1917–1920 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з березня 1917 до кінця 1920 рр. – від початку до завершення Української національно-демократичної революції.

Територіальні рамки дослідження обмежуються територією дев’яти українських губерній, які входили до складу колишньої Російської імперії напередодні Лютневої революції 1917 р.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на основі широкого кола джерел і досягнень сучасної вітчизняної та світової історичної науки у дисертації комплексно досліджена діяльність загальноросійських партій есерів і меншовиків у роки Української національно-демократичної революції.

Зокрема:

? з’ясовано, що у вітчизняній та зарубіжній історіографії відсутнє комплексне дослідження історії загальноросійських партій есерів та меншовиків у добу Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. та визначено головні напрями дисертаційного дослідження;

? удосконалено характеристику складу, чисельності і соціальної бази загальноросійських партій есерів і меншовиків в Україні на різних етапах Української національно-демократичної революції, розкрито особливості розміщення та співвідношення партійно-політичних сил українського та російського таборів;

? виявлено, що специфіку діяльності есерів та меншовиків в Україні визначав український національний фронт;

? з’ясовано, що впродовж усієї Української національно-демократичної революції есери і меншовики коливалися від підтримки до опозиції українським державам, заважаючи конструктивній державній діяльності українства;

? додаткової аргументації одержало положення про те, що головні політичні розходження між українськими і загальноросійськими соціалістичними партіями полягали у різному ставленні до українського національного самовизначення, а також у бажанні есерів та меншовиків забезпечити собі лідерство в об’єднаному таборі революційної демократії, внаслідок чого так і не було створено альянсу українських та російських соціалістів для спільної боротьби проти більшовиків;

? у дослідженні з’ясовано, що есери та меншовики були такими соціалістичними партіями, що знаходилися в опозиції до більшовиків, котрі монополізували право вирішувати долю всього українського народу;

? виявлено, що на початку революції російські есери і меншовики були найбільш впливовими та масовими серед усіх загальноросійських партій в Україні, а в 1919-1920 рр. відбувається невпинне падіння їх політичного впливу через відсутність чіткого плану дій, хитання між різними воюючими таборами, бажання як найкраще пристосуватись до політичної ситуації в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що матеріали дисертації можуть бути використані в процесі викладання загальних курсів з історії України, при підготовці лекційних курсів, спецкурсів з історії міжнародного соціалістичного руху, при написанні узагальнюючих праць з історії Української національно-демократичної революції, курсових та дипломних робіт.

Особистий внесок здобувача полягає у постановці і самостійному вирішенні важливої наукової проблеми з історії діяльності загальноросійських партій есерів та меншовиків у добу Української національно-демократичної революції 1917–1920 рр. Ретельний аналіз стратегії і тактики есерів та меншовиків відносно державотворчої діяльності українства, вирішення головних соціально-економічних та політичних питань революції дозволив з’ясувати, що політика есерів та меншовиків, як третьої сили, була одним з чинників зриву процесу українського державотворення, однією з причин поразки Української національно-демократичної революції.

Апробація результатів дисертації. Основні висновки та положення дисертації обговорювалися на методичних семінарах та засіданнях кафедри історії України, українознавства та правознавства Дніпродзержинського державного технічного університету. Результати дослідження оприлюднені на ІІ міжвузівській науково-теоретичній конференції, присвяченій 75-річчю Луганського сільськогосподарського інституту (Луганськ, 1996), Всеукраїнській науковій конференції „ХХ століття – століття революцій” (Дніпропетровськ, 1997), ІІ Міжнародній конференції „Наука і освіта ’99” (Дніпропетровськ, 1999), ІV Міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта ’2001” (Дніпропетровськ, 2001), ІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Східні слов’яни: історія, мова, культура, переклад” (Дніпродзержинськ, 2003), III Всеукраїнській науковій конференції „Інтелігенція і влада” (Одеса, 2003), VII Міжнародній науково-практичній конференції „Наука і освіта ’2004” (Дніпропетровськ, 2004), VIIІ Міжнародній науково-практичній конференції „Наука і освіта ’2005” (Дніпропетровськ, 2005).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в 14 публікаціях загальним обсягом 4,0 др. арк., серед яких чотири статті у фахових виданнях, дві статті у збірниках наукових праць, тези восьми виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг основного тексту дисертації становить 177 сторінок. Список джерел та літератури складається з 445 найменувань на 34 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені мета, завдання, предмет, об’єкт, хронологічні та територіальні рамки дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, охарактеризовано особистий внесок здобувача та апробацію результатів дисертації.

Перший розділ дисертації „Методологія, історіографія та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі „Теоретико-методологічні засади дослідження” обґрунтовується вибір методів дослідження, які були використані під час роботи над дисертацією. Сис-темний підхід дав змогу врахувати, що на діяльність російських есерів та меншовиків в Україні впливали різні фактори – національні, суспільно-політичні, соціально-економічні, ідеологічні. Наукова об’єктивність дозволила розкрити дійсну роль загальноросійських соціалістичних партій в Українській революції, выключивши особисті симпатії до окремих партій та їх лідерів. Принцип історизму допоміг з’ясувати під впливом яких чинників змінювалися взаємовідносини російських есерів і меншовиків з українськими національно-визвольними силами. Порівняльно-історичний метод надав можливість з’ясувати загальні та специфічні, відмінні риси російських есерів і меншовиків в Україні, зрозуміти причини еволюції їх політичних програм. Проблемно-хронологічний метод дозволив розділити досліджувану проблему на окремі аспекти, визначені в розділах дисертації, у кожному з яких історичні сюжети розглядаються в хронологічній послідовності. Синхронний метод допоміг розглянути і порівняти процеси, що в один і той же час відбувалися в Україні і в Росії. Статистичний метод дав можливість підрахувати чисельність російських есерів і меншовиків в Україні та по окремих її регіонах. Застосування методу періодизації допомогло вивчити діяльність російських соціалістичних партій у конкретних історичних умовах з урахуванням якісних змін та розвитку. Поєднання перелічених принципів та методів дозволило якнайповніше реалізувати поставлену мету.

У другому підрозділі „Історіографія та джерельна база історії діяльності загальноросійських партій есерів і меншовиків в Україні в 1917–1920 рр.” подано аналіз наявної літератури і джерел по темі дисертації та визначені основні напрями дослідження. З урахуванням наукових, концептуальних, ідейно-політичних критеріїв історію діяльності загальноросійських партій есерів і меншовиків в Україні можна умовно поділити на декілька етапів, які відображають розвиток історіографічного процесу в післяреволюційні, радянські і пострадянські часи.

Перший етап охоплює час від початку 1920-х до початку 1930-х рр. Його характерною ознакою є наявність двох напрямків. Перший утворили видатні діячі, лідери українського національно-визвольного руху М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, І. Мазепа, П. Христюк, М. Шаповал Грушевський М. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. – К., 1992; Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції. Ч. І–ІІІ. – К.–Відень, 1920; Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932, Т.2: Українська гетьманська держава. 1918. – Ужгород, 1930; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. – Т.1: Центральна Рада - Гетьманщина - Директорія. – Прага., 1942; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 рр. – Т. 1- 4. – Прага, 1921, 1922; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1927 та ін. . В своїх працях вони розкривали хід та логіку революційного процесу 1917–1920 рр. в Україні, висвітлювали діяльність різних українських політичних партій, намагалися з’ясувати основні причини їх історичної поразки і зникнення з політичного життя, надавали інформацію щодо позицій загальноросійських партій есерів та меншовиків в Україні. Ці роботи стали першим кроком у вивченні історії політичних партій у добу Української революції.

Другим був напрямок розроблений та сформований радянськими істориками. Й. Гермайзе, М. Равич-Черкаський, М. Яворський створили роботи, в котрих багато уваги приділялося історії політичних партій в Україні Гермайзе Й. Нариси з історії революційного руху на Україні: У 2 т. – К, 1926. – Т. 1: Революційна українська партія (РУП); Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии Украины. – К, 1923; Яворський М. Історія України в стислому нарисі. – Х., 1929.. В цілому їх зміст зводився до ідеологічного виправдання безкомпромісної боротьби, що вели комуністи проти своїх ідеологічних опонентів. У працях І. Вардіна, С. Діманштейна, Б. Колєснікова, М. Попова, Д. Ерде зображувалася „контрреволюційна, антирадянська” діяльність партії меншовиків Вардин И. Партия меньшевиков и русская революция. – М., 1922; Диманштейн С. Кто такие меньшевики. – Х., 1923; Колесников Б. Профессиональное движение и контрреволюция. Очерк из истории профессионального движения на Украине – Х., 1923; Попов Н.Н. Мелкобуржуазные антисоветские партии (шесть лекций). – М., 1924; Эрде Д. Меньшевики. Какие партии были в России. – Х., 1929.. Роботи М. Рафеса і А. Хабенського присвячені діяльності Бунду Рафес М. Очерки по истории „Бунда”. – М, 1923; Хабенський А. Єврейськи дрібнобуржуазні партії в Українській Центральній Раді // Літопис революції, 1932. – № 3–4.. У працях А. Луначарського, М. Покровського, С. Черномирдика розкривається „неминуча поразка і політичне банкрутство” партії есерів Луначарский А. Бывшие люди. Очерк истории партии эсеров. – М., 1922; Покровский М. Что установил процесс так называемых „социалистов- революционеров”. – М., 1922; Черномырдик С. Эсеры (партия социалистов-революционеров). – Х., 1925.

.

У цілому, на протязі першого етапу була розпочата робота по збиранню та вивченню основних джерел з історії політичних партій, хоча історія діяльності меншовиків та есерів в Україні не стала предметом самостійного вивчення. Більшість праць репрезентуючи унікальні свідчення очевидців і тому у висновках праць переважає особиста оцінка подій.

Другий етап тривав з початку 1930 до середини 1950-х рр. У зв’язку з утвердженням в СРСР тоталітарного режиму, диктатури Й. Сталіна, вивчення історії всіх партій, крім більшовицької, було фактично заборонено. Партії меншовиків і есерів були оголошені „дрібнобуржуазними”, „антирадянськими”. У 1930-х–1940-х рр. виходили лише роботи, які віддзеркалювали офіційний сталінський погляд на історію опозиційних політичних партій, котрі вважалися відверто контрреволюційними, тому виправдано знищеними Волин М., Попов Н. Очерки истории Коммунистической партии (большевиков) Украины. – Х., 1931; Попов Н.Очерки истории ВКП(б). – М., 1936.. Принципи об’єктивності фактично зник з історіографічної практики, а принцип історизму був підпорядкований принципу більшовицької партійності. Радянська історична наука зазначеного етапу знаходилася в кризовому становищі.

З другої половини 1950-х до кінця 1980-х рр. тривав третій етап розробки історії російських соціалістичних партій. Під впливом „хрущовської відлиги” почалося більш ґрунтовне вивчення історії різних політичних партій, які діяли в на початку XX ст. Радянська історична наука стала більш динамічною, проте це був частковий успіх. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. знов збільшився перелік заборонених тем, напрями і межи досліджень визначалися рішеннями правлячої партії. Лише в 1960-х–1970-х рр. вперше з’явилися спеціальні дослідження діяльності есерів і меншовиків в Росії Гусев К. Крах партии левых эсеров. – М., 1963; Його ж. Партия эсеров: от мелкобуржуазного революционизма к контрреволюции. – М., 1975; Рубан Н. Октябрьская революция и крах меньшевизма. – М.,1968; Комин В. Банкротство буржуазных и мелкобуржуазных партий России (начало ХХ – 1920). – М., 1965; Спирин Л. Классы и партии в Гражданской войне в России (1917–1920). – М., 1968; Його ж. Крушение помещичьих и буржуазных партий в России. – М., 1977; Подболотов П. Крах есеро-меньшевистской контрреволюции. – Л., 1975; Шестак Ю. Борьба большевистской партии против национализма и оппортунизма Бунда. – М., 1980.

, а у 1980-х рр. були видані узагальнюючи монографії, де знайшла відображення історія основних „непролетарських” партій Непролетарские партии России. Урок истории. – М. 1984; Басманов М., Гусев К., Полушкина В. Сотрудничество и борьба. – М., 1988; Подболотов П., Спирин Л. Крах меньшевизма в Советской России. – Л., 1988 та ін..

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. почалося вивчення історії діяльності політичних партій в Україні Курас І., Полушкіна В. До питання про політичний та організаційний крах українських буржуазно-націоналістичних партій (1917–1920 рр.) // Наукові праці з історії КПРС. – Вип. 22. – К., 1968. – С. 7–19; Гамрецкий Ю. Криза дрібнобуржуазних партій на Україні в 1917 р. // Укр. іст. журн. – 1976. – № 12. – С. 74–81; Вєтров Р., Корольов Б. Криза меншовицьких організацій на Україні в період підготовки більшовиками Жовтневої революції // Укр. іст. журн. – 1979. – № 4. – С. 60-68 та ін.. Починаючи з 1980-х рр. створюються фундаментальні узагальнюючі праці про діяльність українських „дрібнобуржуазних партій” з моменту їх виникнення до політичної загибелі. Це були роботи відомого історика І. Кураса – саме його праці стали основоположними при вивченні історії українських політичних партій Курас И. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. – К., 1978; Його ж. Великий Жовтень і крах націоналістичного реформизму на Україні. – К.,1985; Його ж. Повчальний урок icтopii (Ідейно-політичне банкрутство української соціал-демократичної робітничої партії). – К., 1986 та ін.. Вони відрізнялися великим обсягом нового фактичного матеріалу, глибоким і докладним розкриттям внутріпартійного становища українських соціалістичних партій на всіх етапах їх діяльності. Хоча роботи І. Кураса і були просякнуті комуністичною ідеологічною догматикою, вони і сьогодні не втратили наукового значення.

У роботах Р. Вєтрова Ветров Р. Победа Октябрьской революции и банкротство меньшевиков на Украине. – Х., 1983; Його ж. Победа Октябрьской революции и банкротство эсеров на Украине. – Д., 1983. висвітлювалась діяльність меншовиків і есерів в Україні у період Жовтневої революції 1917 р. Монографія з історії меншовизму була єдиною працею з даної проблематики. Дослідник показав розколи, які відбувалися в партії протягом 1917 р., визначив чисельний склад, соціальну базу, на яку спиралися меншовики в Україні. Але багатий фактичний матеріал поєднується із заідеологізованими прорадянськими оцінками російських соціалістів.

Зауважимо, що посилення адміністративного тиску на істориків у радянські часи значно вплинуло на зниження рівня досліджень. Разом із тим, не слід однозначно оцінювати творчий доробок істориків 1960–1980-х рр., коли було накопичено значний документальний матеріал і розпочато вивчення історії політичних партій України.

Вагомий внесок у дослідження політичної історії Pociї і України зробили закордонні дослідники Бургина А. Социал-демократическая меньшевистская литература: Библиограф. указатель. – Stenford, 1968.; The Mensheviks: From the revolution of 1917 to the Second World War / Ed. by L. Haimson. – Chicago, 1974.. Певне значення для нашого дослідження має робота колишнього меншовика С. Воліна Волин С. Меньшевики на Украине (1917-1921) / Ред. Ю.Фельштинский. – Benson, Vermont: Chalidze Pablications,1990.. Широке коло документальних джерел, що збереглися в архівних центрах зарубіжжя, дозволило автору послідовно викласти історію меншовицької партії в Україні. Проте, багато фактів автор оцінює з меншовицьких позицій. Історії української революції та діяльності політичних партій України присвячена робота вченого української діаспори Ю. Бориса Boris Jyry. The Sovietization of the Ukraine, 1917–1923: The Communist doctrine and practice of national self determination. – Edmonton, 1980..

Таким чином, з середини 1950-х до середини 1980-х рр. два потоки – радянський та західний, як і раніше, існували окремо один від одного. Радянська історична наука до середини 1980-х рр. вже вичерпала свої внутрішні ресурси для саморозвитку і почала відроджувати негативні фактори попередньої сталінської доби. Саме західні вчені підготували інформаційний прорив, що стався на межі 1980-х–1990-х рр. у радянській, а потім і пострадянській історіографії.

Четвертий етап історіографії означеної проблеми розпочався наприкінці 1980-х на початку 1990-х рр. Перебудова та політика гласності призвели до радикальних змін умов розвитку історичної науки, коли були роз’єднані поняття „наука” та „марксизм-ленінізм”. Завдяки цьому значно зріс інтерес вітчизняних фахівців до політичної історії початку XX ст., розширилася тематика досліджень. Підсумки радянської історіографії російських соціалістичних партій підбили П.Подболотов та Л. Спірін Подболотов П. А., Спирин Л. М. Крах меньшевизма в Советской России. – Л., 1988. , проте збереження старих методологічних підходів знецінює ретельно зібраний ними фактичний матеріал.

Починаючи з серпня 1991 р. пріоритети досліджень українських істориків кардинально змінилися. Вирішальну роль в цьому процесі відіграло те, що після проголошення суверенною України державою зник ідеологічний диктат однієї політичної партії. Ламаючи старі догми та стереотипи, історики з позицій об’єктивності та історизму підходили до висвітлення комплексу проблем, пов’язаних із виникненням, розвитком та історичними наслідками діяльності українських політичних партій Солдатенко В. До питання про початок громадянської війни на Україні // Укр. іст. журн. – 1991. – № 7. – С. 16–26; Курас I., Турченко Ф., Геращенко Т. М.І. Міхновський: постать на тлі епохи // Укр. іст. журн. – 1992. – № 9. – С. 76–91; № 10–11. – С. 63–79; Кульчицький С. Центральна Рада. Утворення УНР // Укр. іст. журн. – 1992. – № 5. – С. 11–83; № 6. – С.73–94; Шморгун П. Політичні партії України на початку ХХ століття: соціальний склад, чисельність, типологія // Наукові праці з питання політичної історії. Вип.172. – К., 1992. – С. 14–25; Ветров Р. О политической гибели меньшевиков на Украине в начале 20-х годов // Политические партии и движения Украины Х1Х – ХХ вв. – Д., 1993; Кокін С., Мовчан О. Ліквідація більшовиками правоесерівської і меньшовицької опозиції в Україні. 1920–1924рр. – Історичні зошти. – К., 1994; Реєнт О. Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради // Укр. іст. журн. – 1994. – № 4. – С. 3–18.

. У роботах українських дослідників містяться дані, які підтверджують значний вплив загальноросійських соціалістичних партій на українських трудящих у 1917–1920 рр.

Важливе значення для нашого дослідження має монографія В.Гусєва Гусєв В. Бунд, Комфарбанд, євсекції КП(б)У: місце в політичному житті України (1917–1921). – К., 1996.. Це перша ґрунтовна узагальнююча робота про діяльність Бунду в Україні під час національно-демократичної революції, у якій дослідник визначив місце та роль Бунду у політичному житті України 1917–1921 рр., з’ясував його взаємовідносини з загальноросійськими політичними партіями.

Закордонні дослідники також продовжили свою роботу по систематизації та вивченню діяльності політичних партій меншовиків і есерів The Making of Three Russian Revolutionaries: Voices from the Menshevik Past / Ed. by L. Haimson. – Cambridge, 1987; Меньшевики после Октябрьской революции: Сборник статей и воспоминаний Б.Николаевского, С.Волина, Г.Аронсона / Ред. Ю.Фельштинский. – Benson, 1990; Хаймсон Л. Меньшевизм и большевизм (1903-1917). Формирование менталитетов и политической культуры. – М., 1994; Верт Н. История Советского государства 1900–1991: Пер. с франц. 2-е изд. – М., 1998.. Тематика Української національно-демократичної революції та політична історія нашої країни залишаються цікавими для західних дослідників сучасності Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції й громадянської війни // Укр. іст. журн., 2002. – № 4. – С. 122–137. та ін..

На початку 1990-х рр. з’явилися роботи російських вчених, де історія політичних партій розкривається з позицій нової методології Волобуев О., Ильящук Г. Послеоктябрьский меньшевизм // История СССР. – 1991. – № 2; Миллер В. Меньшевики в 1917 г. – М., 1994; Тумаринсон В. Меньшевики и большевики: несостоявшийся консенсус (Опыт исторической реконструкции). – М., 1994; Меньшевики в 1917 году: В 3-х т. Т. 1–2. – М., 1994–1995; Т. 3. – М., 1997; Политическая история России в партиях и лицах. – М., 1993; Политические партии России в контексте её истории. – Ростов - на - Дону, 1998; Политические партии России: история и современность / Под ред. проф. А. Зевелева. – М., 2000. та ін.. Білоруські вчені також видали узагальнюючу працю з історії політичних партій Росії Октябрь 1917 и судьбы политической оппозиции: В 3 ч. – Гомель, 1993. – Ч.1: Политические партии России.. Але у всіх цих роботах не приділяється увага діяльності есерів і меншовиків в Україні, їх взаємовідносинам з українськими соціалістами та урядами.

У цілому, характерною рисою історіографії політичних партій другої половини 1990-х рр. став перехід закордонних дослідників від висвітлення окремих питань з історії минулого до узагальнення політичного досвіду тієї чи іншої партії. Незважаючи на оригінальність цих робіт, безоглядна орієнтація на концепції закордонних вчених гальмуватиме пошук власних методологій.

У другій половині 1990-х – на початку 2000-х рр. в Україні з’явилися оригінальні монографії, в яких розкривається історія як українських, так і російських політичних партій Калмакан І., Бриндак О. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в ХХ ст. – О., 1997; Вєтров Р. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900–1925рр.). – Дніпродзержинськ, 1997; Вєтров Р., Донченко С. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900–1925 рр.). – Д.; Дніпродзержинськ, 2001; Донченко С. Ліберальні партії України (1900–1919). – Дніпродзержинськ, 2004.. Дослідження А. Голуба допомогли нам порівняти політику українських та російських соціалістів, з’ясувати причини відсутності єдності між українським та загальноросійським соціалістичним рухом Голуб А. Європейській обрій української соціал-демократії. – Д., 1988; Його ж „Передусім бути українцями…” (Міжнародна діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії у першій половині ХХ століття). – Д., 2003..

Відомий український історик В. Солдатенко у своїх фундаментальних працях всебічно і об’єктивно дослідив історію та історіографію Української революції Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіографія. – К., 1997; Його ж. Українська революція. Концепція та історіографія (1918-1920). – К., 1999; Його ж. Українська революція: історичний нарис. – К., 1999.. Велику увагу автор приділив діяльності українських політичних партій та їх лідерів, а також розглянув деякі аспекти діяльності загальноросійських партій в Україні.

Значний внесок у дослідження історії Української революції зробив В. Верстюк, який підготував ґрунтовну узагальнюючу працю з історії Української Центральної Ради Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навчальний посібник. – К., 1997.

. Дослідник докладно охарактеризував позиції українських та загальноросійських політичних партій та розкрив участь представників загальноросійських партій в роботі Центральної Ради.

До узагальнюючих праць з історії Української національно-демократичної революції належить робота В. Литвина Литвин В. Україна: доба війн і революції (1914–1920). – К., 2003.. Автор розкрив особливості політичної системи України на різних етапах революції, визначив роль загальноросійських партій у роботі Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів.

Окремо слід відзначити фундаментальне шеститомне дослідження політичної історії України, другий том якої повністю присвячений Українській революції 1917–1920 рр. Політична історія України ХХ століття: У 6 т. / Ред. кол.: І.Курас та ін. – К., 2003. – Т. 2: Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917–1920).. Автори В. Солдатенко і В. Верстюк дослідили особливості взаємовідносин українських і загальноросійських політичних партій. У центрі дослідження була діяльність найактивніших українських партій – УПСР та УСДРП, які саме і очолили боротьбу за національне визволення України.

У сучасну добу з’являється чимало наукових публікацій з історії Української національно-демократичної революції Бойко О. Політичне протистояння української Центральної Ради і більшовиків (жовтень – грудень 1917 р.) // Укр. іст. журн.–2003.–№ 4.–С. 25–40; Любовець О. Проблема української державності в програмах і діяльності українських політичних партій (березень-листопад 1917) // Укр. іст. журн. – 2003. – № 4.– С. 12–28.

. Статті відомого українського історика С. Кульчицького відрізняються новими підходами до цієї проблематики Кульчицкий С. Терновый венец 1917 года – 2. Были ли события 7 ноября 1917 года революцией // Зеркало недели. – 2004. – 6 ноября. – С. 21; Терновый венец 1917 года – 3. Когда и почему потерпела поражение Украинская революція? // Зеркало недели. – 2004. – 27 ноября. – С. 22.. Дослідник намагається концептуально переосмислити факти, накопичені радянською історіографією.

Діяльність різних політичних партій України 1917–1920 рр. досліджувалась у численних кандидатських дисертаціях, але їх автори торкалися історії російських соціалістів лише побіжно Нагорний В. Більшовизм та український націонал-комунізм в добу революції 1917-1920 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 1995; Висоцький О. Діяльність УСДРП та УПСР у 1900–1920 роках: історико-порівняльний аналіз: Автореф. дис... канд. іст. наук. – Д., 2000 та ін.

. Дисертація О. Голікової хронологічно охопила період нашого дослідження, але автор не акцентувала увагу на визначенні місця та ролі загальноросійських соціалістичних партій в Українській революції Голікова О. Меншовики в Україні у роки революції і громадянської війни: Автореф. дис... канд. іст. наук. – Х., 2000..

Підводячи загальний підсумок аналізу літератури та визначаючи стан історіографічної розробки теми дослідження, слід визнати суттєвий внесок істориків у вивчення діяльності різних політичних партій під час Української революції. Водночас, слід підкреслити, що в сучасній історичній науці немає комплексного дослідження діяльності російських есерів та меншовиків на різних етапах Української революції, їх ставлення до державотворчої діяльності українського табору, не з’ясовані стосунки українських і загальноросійських політичних партій, які раніше висвітлювалися здебільшого тенденційно, однобічно. Отже, обрана автором тема дисертації до цього часу майже зовсім не вивчена, що й зумовило її вибір для дослідження.

Джерельна база дисертації широка і різноманітна. Вона складається з архівних та опублікованих джерел. Вивчені і використані архівні джерела представлені комплексом документів, що зберігаються в Російському центрі збереження і вивчення документів новітньої історії м. Москви (РЦЗВДНІ), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ) – фонди 1115, 1216, 4656, Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) – фонди 5, 41, 57, 265, Центральному державному історичному архіві України м. Києва (ЦДІАКУ) – фонди 321, 1419, 1435 та Державному архіві Дніпропетровської області (ДАДО) – фонди 1, 24.

Найбільш цінні документи були виявлені у фондах РЦЗВДНІ: архів ЦК партії соціалістів-революціонерів (Ф. 274), архів ЦК РСДРП 1917–1923 рр. (Ф. 275) та періодичні видання ЦК РСДРП (м) і місцевих установ партії (Ф. 622). Вони збагатили дисертацію великим обсягом партійних документів есерів та меншовиків, які ілюструють офіційні лінії партій з українського національного питання, характер взаємовідносин російських соціалістів з іншими партіями, їх ставлення до Української національно-демократичної революції, роботу соціалістів в Україні.

Опубліковані джерела за принципом походження та цільового призначення ми умовно поділили на чотири групи:

1. Друковані документи загальноросійських партій есерів та меншовиків – протоколи, резолюції, постанови, звіти з’їздів, конференцій тощо. Опрацювання цих джерел допомогло визначити особливості стратегії й тактики есерів і меншовиків, з’ясувати їх позиції щодо національно-визвольного руху.

2. Офіційні документи українських політичних структур, політичних партій, збірки документів та мaтepiaлiв, що складалися за певною темою. Вони допомогли відтворити загальну політичну ситуацію, що склалася в 1917–1920 рр. і зробити оцінку місця і ролі есерів і меншовиків у політичній системі України.

3. Мемуарна література дала змогу відтворити реальну історичну картину зазначеного періоду. Велике значення для дослідження мають мемуари, автори яких репрезентували різні полюси суспільного протистояння. Завдяки своїй інформативності мемуари суттєво доповнили свідчення інших джерел, хоча автором критично перевірялася інформація, що у них міститься.

4. Значна кількість важливих подробиць була автором почерпнута з численних періодичних видань загальноросійських партій есерів і меншовиків. Серед есерівських видань найважливішими є журнал „Партийные известия ЦК эсеров”, Центральний орган есерів „Новое дело”, органи Київської організації есерів „Воля народа”, Харківської – „Земля и воля”, Катеринославської – „Трудовой народ” та ін. Діяльність меншовиків в Україні допомогли дослідити журнал „Партийные известия ЦК РСДРП”, щотижневий політичний журнал „Новая заря”, органи Київського комітету РСДРП(м) „Знамя труда”, Катеринославського – „Наша борьба”, Харківського – „Социал-демократ”, Одеського – „Южный рабочий” та ін. Періодичні видання Рад робітничих та солдатських депутатів допомогли визначити вплив російських соціалістів на трудящих.

Аналіз джерельної бази даного дисертаційного дослідження свідчить про її достатність і достовірність, що дозволяє докладно, з позицій сучасної наукової методології висвітлити діяльність загальноросійських політичних партій есерів та меншовиків у добу Української національно-демократичної революції.

Другий розділ - „Державотворча діяльність Центральної Ради і ставлення до неї російських есерів та меншовиків (березень 1917- квітень 1918 рр.)” налічує три підрозділи. В першому з них - „Місце і роль російських есерів і меншовиків у політичній структурі України на початку національно-демократичної революції” автор характеризує соціальну базу і чисельність загальноросійських партій есерів та меншовиків на початку Української національно-демократичної революції і робить висновок, що меншовики та есери були найчисельнішими соціалістичними партіями в Україні. Навесні 1917 р. їх загальна кількість складала більше, ніж 50 тис. осіб: приблизно 35 тис. есерів та 15–16 тис. меншовиків. Що стосується українських соціалістичних партій, то УПСР складала 10 тис., УСДРП – близько 5 тис., разом – 15 тис. осіб. Більшовиків в цей час в Україні налічувалося 14 тис. осіб.

Російські есери і меншовики переважали в більшості Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, активно працювали в міських думах, земствах та інших органах місцевого самоврядування, впродовж усієї революції керували діяльністю профспілкового руху, а після квітневої політичної кризи 1917 р. увійшли до „коаліційного уряду”, ставши урядовими партіями. Есери та меншовики посідали важливе місце в політичній системі України і діячі українського національно-визвольного руху були вимушені враховувати їх вимоги у державній роботі.

У другому підрозділі – „Взаємини російських есерів і меншовиків з Центральною Радою під час прийняття І та ІІ Універсалів” визначено, що вимоги українського табору про надання Україні національно-територіальної автономії, викликали обурення з боку російських соціалістів. Вони закликали трудящих до рішучої боротьби проти „самочинного” здійснення автономії і докоряли українським соціалістам, що вони діють разом зі своєю буржуазією, а не російськими соціалістами, розколюючи єдиний табір революційної демократії.

З березня до липня 1917 р. російські есери та меншовики знаходилися в опозиції до Центральної Ради і значно ускладнювали її роботу. Після прийняття ІІ Універсалу, в якому йшлося про перетворення Центральної Ради в крайову владу Тимчасового уряду та поповнення її складу представниками національних меншин, розпочалося співробітництво російських соціалістів з УЦР. Напередодні Жовтневого перевороту в Україні налічувалося 67–70 тис. есерів, та близько 40 тис. меншовиків. Але, не дивлячись на кількісну перевагу, російські соціалісти були