Академія педагогічних наук України

Інститут вищої освіти

Литус Інна Іванівна

УДК 101.1:316+930.1

РІВНІ ТА ФОРМИ ІСТОРИЧНОГО ПІЗНАННЯ В КОНТЕКСТІ ПОСТНЕКЛАСИЧНОЇ НАУКИ

(ФІЛОСОФСЬКО­ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ)

09.00.03 соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Центру гуманітарної освіти НАН України.

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор

Рижко Володимир Антонович, директор

Центру гуманітарної освіти НАН України.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Мокляк Микола Миколайович,

Національний авіаційний університет,

професор кафедри соціології;

кандидат філософськи наук

Фадєєв Володимир Борисович,

Інститут філософії НАН України,

завідувач сектором філософських проблем етносу та нації.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

кафедра філософії гуманітарних наук.

Захист відбудеться “27” жовтня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України (01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9).

Автореферат розісланий “21” вересня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.С.Горбунова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Необхідність змістовного аналізу концепцій історичного пізнання набула останнім часом особливої актуальності в зв’язку з посиленням інтересу до минулого. Одним із найперспективніших напрямків дослідження на цьому шляху є використання теоретичних здобутків новітніх концепцій, що формуються в умовах постнекласичної науки і намагаються подолати однобічність класичних теорій, побудованих на засадах еволюціонізму, в зв’язку з цим, перед вітчизняною історичною наукою постала ціла низка проблем, частину яких автор спробує проаналізувати в дисертаційному дослідженні.

По-перше, стоїть завдання поновлення історичних зв’язків між минулим і сьогоденням в умовах втрати спільного соціального досвіду різних поколінь, наростання тенденцій “поглинання” минулого сучасністю, скорочення історичної пам’яті, поширення нігілістичних оцінок історичних подій вітчизняної історії.

По-друге, подолання ідеологічних нашарувань в осмисленні історії нашої країни, що мали місце за панування комуністичної ідеології, призвело до змін в орієнтації гуманітарного знання. Історіографія радянського періоду, в цілому сповідуючи концепцію “об’єктивних законів історичного розвитку”, проблематику гуманістичних вимірів історії підпорядковувала аналізові її загальних закономірностей, тенденцій, рушійних сил, чинників, тобто здійснювала історичне дослідження в контексті ідей універсалізму. Сучасна вітчизняна історична наука перебуває в пошуках нових теоретичних підходів та визначення ідеалів і норм історичного пізнання.

По-третє, в сфері світового історичного пізнання (в найширшому розумінні) відбувається серйозна концептуальна трансформація, що пов’язана з відмовою від крайнього сцієнтизму та визнанням рівноправності різних теоретичних підходів в сучасному гуманітарному знанні та інтерпретації проблем історії.

Поняття історичного пізнання поєднує в собі не лише теоретико-методологічні проблеми, філософські ідеї та концепції, а також багаторівневість історичної науки, що відкриває перспективу вдосконалення форм історичного пізнання. Вирішенню цих проблем сприяє сучасне цивілізаційне тлумачення історичного процесу, методологія комплексного історичного аналізу, виокремлення історичних форм суспільної і індивідуальної свідомості тощо.

Вибір теми дисертаційного дослідження продиктовано існуючим дефіцитом наукових розробок з теорії та методології історичного пізнання в сучасній вітчизняній філософії та історіографії. Теоретичні доробки в вітчизняній філософії історії здебільшого зосереджують свій інтерес на дослідженні історичного процесу та особливостях його протікання, а не на рефлексії відносно специфіки історичного пізнання. Тому дослідження теоретичних способів осягнення історії, окреслення предмету, рівнів та форм історичного пізнання, здійснене в контексті постнекласичної науки, зокрема в межах так званої формальної філософії історії, має суттєві ознаки актуальності.

Актуальним виступає також завдання прояснення спільного та відмінного між філософсько-історичним, теологічним та історіографічним способами історичного пізнання.

Ступінь наукової розробки проблеми. В сучасній українській філософії, окрім суто теоретичних основ історичного пізнання, досліджуються зокрема і соціально-філософські його аспекти. Так, Л.В. Губерський, В.П. Андрущенко, М.І. Михальченко вважають, що основною умовою відродження української нації є цінності, переосмислені у контексті української традиції й сучасного досвіду. С.Б. Кримський обгрунтував оригінальне бачення глобальності історії, що характеризується двома площинами – всеохоплюючою цілісністю та внутрішніми ціннісно-смисловими інваріантами. Ю.В. Павленко дослідив сутнісні розбіжності між Сходом та Заходом, враховуючи географічне розташування України. О.О. Шморгун на передній план ставить особистісний момент при аналізі соціально-політичних та національно-культурних форм та інститутів в історії людства. В.Г. Табачковський піднімає низку теоретичних та методологічних питань філософії історії, проблему сенсу історії та плюралізму її тенденцій. Теорією історичного пізнання І.В. Бойченко вважає філософію історії, а також співвідносить філософію історії з історичною наукою. Питання історії української культури розробляє в своїх працях М.В. Попович, що є дуже важливим для вирішення проблеми ідентифікації української нації. Серед зарубіжних розробок в теорії історичного пізнання важливими є праці Г. Ріккерта, Р.Дж. Коллінгвуда, К. Поппера, М.А. Барга, І.А. Гобозова, І.Д. Ковальченка, А.І. Ракітова, М.С. Розова, В.К. Фінна, І.Н. Іонова, К.В. Хвостової та інших, в яких розглядаються питання методології історичного пізнання, зокрема, уточнення окремих його методів. Водночас у вітчизняній літературі відсутні цілісні, концептуальні дослідження проблем рівнів та форм історичного пізнання, з погляду світоглядних та методологічних зрушень в постнекласичній науці та філософії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота здійснена в межах науково-дослідної теми Центру гуманітарної освіти НАН України “Особливості сучасної філософсько-методологічної культури” (НДР №0105000638).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка концепції еволюції рівнів та форм історичного пізнання в контексті ідеї постнекласичної науки.

Ця мета передбачає вирішення наступних завдань:

1. Зясувати, які зміни відбулися в рівнях та формах історичного пізнання на етапі постнекласичного розвитку науки та формування постмодерного (інформаційного) суспільства. Для реалізації цього завдання необхідно було здійснити аналіз основних етапів становлення історичної науки.

2. Довести, що на передтеоретичному рівні історичного пізнання предметом виступає конституювання історичної ідентичності конкретної спільноти в межах окресленого історичного часу, а на теоретичному рівні, окрім ознак історичної ідентичності, предмет ще окреслюється в залежності від форми смислового поля (системи абстракцій), що застосовується в історичному пізнанні.

3. Проаналізувати специфіку основних форм теоретичного пізнання історії: теологічної інтерпретації історії, філософії історії та наукової історіографії.

4. Конкретизувати засадничі категорії, за допомогою яких здійснюються інтерпретації історії, як в філософії, так і в інших формах теоретичного пізнання історії.

5. Довести, що філософія історії постнекласичного періоду є невід’ємною частиною сучасного історичного пізнання і відіграє важливу роль у визначенні його предмету та методів.

6. Провести розмежування змісту предмету історичного пізнання на передтеоретичному та теоретичному рівнях.

Об’єкт дослідження – історичне пізнання як галузь соціального пізнання, особливості його класичного та постнекласичного варіантів.

Предмет дослідження – рівні та форми історичного пізнання в контексті постнекласичної науки.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять історичний, компаративний, системно-структурний методи. На підставі історичного підходу проаналізовано розвиток філософської концептуалізації історичного пізнання. На основі компаративного методу здійснено порівняльний аналіз і запропоновано постнекласичну типологізацію концептів історичного пізнання, що розкриває можливості та альтернативність сучасної його моделі. За допомогою системно-структурного методу, важливим елементом якого є принцип цілісності, уточнено основний зміст провідних концепцій історичного пізнання.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дисертації полягає у розробці теоретичної моделі рівнів та форм історичного пізнання.

Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається в таких теоретичних положеннях:

- на підставі аналізу теоретичних джерел та засад сучасних концептуальних підходів у розробці теорії історичного пізнання обгрунтовано висновок, що його предмети на передтеоретичному та теоретичному рівнях значно різняться, але в умовах постнекласичного розвитку науки вони взаємодоповнюють один одного;

- здійснено порівняльний аналіз та проаналізовано специфіку основних форм передтеоретичного та теоретичного рівнів історичного пізнання: міфу, історичного опису, філософії історії, теологічної інтерпретації історії та наукової історіографії і встановлено, що теоретичний рівень історичного пізнання складають класична, некласична та постнекласична наукові парадигми;

- розкрито основний зміст постнекласичних форм історичного пізнання. Постнекласична теологічна інтерпретація історії спрямована на пошук сенсу і спрямування історії, стверджує наймасштабнішу мету історії, яка втілюється в символі “Царство Боже”, але обгрунтування здійснює в термінах історичних подій, соціальних та природничо-наукових фактів. Постнекласична наукова історіографія акцентує увагу на документальній базі історії та унікальності історичних подій. Постнекласична філософія історії аналізує категоріальний апарат та методологію історичного пізнання; синтезує результати розвідок наукової історіографії і світоглядні настанови теології історії в перспективі рівноправності всіх теоретичних підходів історичного пізнання для сучасності.

- виявлено теоретичні можливості постнекласичного історичного пізнання. Показано, що в постнекласичній науці відбувається зрощування історичної науки з іншими соціогуманітарними дисциплінами, зокрема соціологією, соціальною психологією, теорією соціальних комунікацій, а футурологічний та прогностичний аспект історичного пізнання стають більш вагомішими.

- розкрито основний зміст засадничих категорій історичного пізнання. Узагальнення й систематизація сучасних концепцій історичного пізнання дозволило конституювати категоріальний апарат, без якого неможливе формування сучасної теорії історії. Уточнено зміст поняття “історичний факт”, яке відображає не лише фрагмент дійсності, а, передусім, значиму подію як носія певних сенсів. Аналіз поняття “всесвітньо-історичне”, яке позбавлене уваги завдяки широко розповсюдженим нині підходам в історичному пізнанні, що відкидає вимоги всесвітньої історії (цілісність, спрямованість, закономірність, поступальність суспільного розвитку), дозволив сформулювати сучасну інтерпретацію поняття, яке найчіткіше відображається в категорії “глобальне”, що розкриваєься в єдності історичного процесу із збереженням самобутності культур;

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає у розкритті основного змісту, особливостей категоріально-понятійного апарату філософії історії, поглибленню знань про предмет та методи історичного пізнання. Практичне значення даного дослідження полягає в можливості використання одержаних результатів, положень та висновків в навчальному процесі. Матеріали наукової роботи можуть бути задіяні у підготовці та викладанні курсу “Філософія” для аспірантів НАН України, нормативного курсу “Філософія історії” та у розробці відповідних лекційних і семінарських спецкурсів з філософії історії.

Апробація дисертаційного дослідження. Основні теоретичні положення дисертаційного дослідження викладено на науково-практичних конференціях “Сучасна філософсько-методологічна культура науковця” (Центр гуманітарної освіти НАН України, Київ, 2002), “Філософія права в Росії: Вітчизняна війна 1812 року і розвиток російської політичної культури” (Київ, 2002) та на засіданнях Лабораторії постнекласичних методологій Центру гуманітарної освіти. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри філософії і філософії науки та культурології Центру гуманітарної освіти НАН України.

Публікації. Результати досліджень опубліковані в 4 наукових статтях, з них 3 – у фахових наукових виданнях.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження обумовлені поставленою метою та завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на дев’ять параграфів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 192 сторінки, список використаної літератури містить 278 найменувань на 15 сторінках.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, з’ясовується ступінь наукової розробленості досліджуваної проблеми, розкривається об’єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів та їх теоретичне й практичне значення, відображаються апробації й публікації результатів наукового дослідження.

Розділ перший – “Передтеоретичні форми історичного пізнання” складається з трьох підрозділів. Автором розкрито особливості дослідження минулого історії на передтеоретичному рівні історичного пізнання та порівняння його з більш пізніми формами.

У підрозділі 1.1. – “Вирізнення рівнів та форм історичного пізнання як філософська проблема” окреслено основні етапи розвитку наукової думки, що присвячені проблемам історичного пізнання. Аналізуються основні підходи визначних теоретиків історії Г. Ріккерта, Р. Дж.Колінгвуда, К. Поппера, Р. Арона. Проаналізовано погляди російських дослідників методології історії М.А. Барга, І.А. Гобозова, В.Ж. Келле, М.Я. Ковальзона, І.Д. Ковальченка, Н.Г. Козіна, А.І. Ракітова, В.К. Фінна, І.Н. Іонова, К.В. Хвостової. Розглянуто доробок українських дослідників філософії історії Л.В. Губерського, М.В. Поповича, В.П. Андрущенка, М.І. Михальченка, С.Б. Кримського, Ю.В. Павленка, О.О. Шморгуна, І.В. Бойченка, В.Г. Табачковського, Л.М. Димитрової, Г.В. Бондаренка. На основі критичного розгляду вказаних підходів визначено власне місце у розв’язанні проблеми ідеї розрізнення рівнів та форм історичного пізнання та їх співвідношення в постнекласичному контексті. Показано, що дослідженню підлягають як передтеоретичні, так і теоретичні форми історичного пізнання.

У підрозділі 1.2. – “Проблемність історичного пізнання в міфі” розглядаються межі та особливості пізнання минулого в міфологічному світогляді. Автор полемізує з тезою М. Еліаде про протистояння міфу та історії, а також з гіперкритичним відношенням до міфу як квазі-історії Р.Дж. Коллінгвуда. Визнання обмеженості евристичного потенціалу міфу в пізнанні минулого (відсутність датування, міфологізація діючих осіб тощо) не може заперечити ряд фундаментальних рис, які закладають основи історичного пізнання.

Антропологізація міфічних сюжетів – одна з головних рис міфічного світогляду. В свою чергу, сакралізація дій антропоморфних героїв дає підставу для визначення предмету пізнання в минулому саме як людських дій (res gestae). Культивування знання про минуле в міфі (“священна історія народів” згідно М.А. Баргу) надає сенс його пізнанню та слугує фундаментом для всього соціального знання.

Предметом міфологічної форми передтеоретичного рівня історичного пізнання слугує ідентичність суб’єкта пізнання (певної спільноти) певним архетипам та парадигмам, оскільки саме в минулому міститься ґенеза світу, людини, суспільства та закладені надприродними істотами відповідні парадигмальні (героїчні) образи та архетипи.

Означено, що обмеженість історичного пізнання в міфі викликана циклічним розумінням часу та сугестивним і догматичним характером міфологічного світогляду.

У підрозділі 1.3. – “Історичний опис: на шляху від мистецтва до науки” міститься аналіз ранньоісторичного опису. Встановлено, що всі міфологічні персонажі поступово зникають як суб’єкти історичної дії, головними діячами стають люди, представники певної етнічної спільноти. На передній план висувається вимога достовірності історичної оповіді, від чого залежить питання належності її чи то до історії, чи то до мистецтва. Точне датування набуває для історичного опису провідного значення, без цього історична подія втрачає достовірність. Час сприймається як чинник, що відіграє важливу роль в життєдіяльності людини і суспільства. Поняття причинності, починаючи від Фукідіда, використовується стосовно історичних описів і поєднано з ідеєю руху в часі. Деміфологізація діючої особи є головною умовою появи історичних описів.

Обґрунтовано, що історичні персонажі виокремлюються серед інших людей не за рахунок фантастичних здібностей, а завдяки певним соціальним характеристикам, що дозволило їм залишити свій слід в історії. Характерною ознакою стало також перетворення конкретно-етнографічного в конкретно-історичне. Якщо міф ставив в центр уваги категорії власної культури, то історичний опис зосереджується на історичних подіях, які частіше всього відбувались у контактах з культурами “чужинськими”. Найсуттєвішою ознакою історичного опису стає авторство. Навіть попередники істориків, до яких А.І. Неміровський відносить міфологів і логографів, були відомими, хоча лише збирали міфи, та здійснювали їх поетичну (перші) і прозову (другі) обробку.

Підсумком аналізу стає визначення історичного опису як специфічної форми прагматичного рівня історичного пізнання, важливою ознакою якої є авторське (історика) розмежування, розрізнення та виокремлення певних достовірних подій, ситуацій і процесів історичної реальності з фіксацією часового моменту.

Предметом історичного опису на передтеоретичному рівні історичного пізнання є конституювання визнаними (відомими) авторами історичної ідентичності конкретної спільноти в межах окресленого історичного часу та її прояв в певних соціально-значущих подіях та явищах минулого, в яких беруть участь представники даної спільноти.

У другому розділі - “Основні форми теоретичного пізнання історії”, який містить три підрозділи, здійснено тематизацію особливостей предмету теоретичного пізнання історії в теології, філософії та історіографії, вказано на їх специфіку та характерні ознаки. На підставі проведеного аналізу в розділі розкрито роль і співвідношення основних форм теоретичного рівня історичного пізнання, класичного його варіанту, що полягає в спорідненості концептуальних підходів (обгрунтування універсальної історії). Однак, перебування довгий час у жорсткій опозиції не дозволяло теологічній інтерпретації історії, філософії історії та науковій історіографії використати спільний евристичний потенціал.

У підрозділі 2.1. – “Історія в теологічній інтерпретації: проблема сенсу та спрямування історичного процесу” розглядються релігійно-детерміновані форми інтерпретації історії в християнстві.

Зокрема зазначається, що предмет пізнання в теології історії зумовлений пошуком сенсу історичних подій. Об’єднуючи минуле, сучасне та майбутнє в єдине ціле, християнська теологія висунула ідею об’єктивної історії, тобто історії як процесу. Виник такий засіб інтерпретації історичних подій, який вимагав дошукування смислу не в мотивах історичних діячів, а в самих подіях. В рамках християнського світосприйняття це означало необхідність пояснити події в термінах поза- і надісторичних, трансцендентних їх сенсів. В результаті ідея історії прийняла форму теології історії.

В рамках теологічної інтерпретації історії походження людини, поява різних рас і народів осмислюється як єдиний процес – так закладається основа універсальної історії. Християнська теологія історії систематизує багатоманітну історичну фактичність в певну єдність – ідею всесвітньої історії.

Періодизація історичного процесу, здійснена в теології історії (Августин, Йоахим Флорський) на певних антропологічних чи теологічних засадах, дає змогу формувати певні класифікації та типологізації, систематизувати історичні факти та вирізняти на цій основі такі події, які можуть бути проінтерпретованими як визначальні для того чи іншого періоду чи для всесвітньої історії в цілому. У всесвітню історію вноситься, таким чином ідея порядку, розвитку та організації (яка остаточно підриває міфічну ідею циклічності буття, мотиви коловороту). Розвиток – від однієї людини (Адама) до вселенського людства, порядок і організація – в об’єднанні у вселенську Церкву та підпорядкуванні історії задуму Божому.

Провіденційність теології історії також була однією з найсуттєвіших її рис. Теологія приписує історичні події виявам Провидіння, внаслідок чого хід цих подій може бути визначений заздалегідь. Антиномія між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій вирішується догматичним шляхом ігнорування реальної різноманітності культур і цивілізацій, але це породжує схематизм та догматизм, котрий закриває можливість діалогу з іншими теоретичними підходами до історії.

У підрозділі 2.2. – “Філософія історії як класичний варіант інтерпретації історичного процесу” показано, що первинну теоретичну проблему конституювання історії як цілісного феномену філософія історії переймає в структурно-спорідненої з нею теології історії. Але філософії історії належить оформлення основних концептуальних ознак ідеї універсальної історії. Класична філософія історії добивається єдності історії, висуваючи концептуальну схему пошуку історичних законів та закономірності історичного процесу. В параграфі вказується на видозміну універсальної історії в філософії, те, які недоліки та переваги філософського варіанту теоретичного відношення до історії.

Ідеї Декарта, Спінози, Лейбніца сприяли на поч. XVІІІ ст. розвитку раціоналізації історичного пізнання. Винаходи в природничих науках, епохальні географічні відкриття, збір етнографічних даних про неєвропейські народи, поява нової європейської літератури – формують загальне бачення історичної багатоманітності та пошук раціональної мети в якості ідеї прогресу людства та стимулюють розвиток філософії історії.

Передумовою становлення філософії історії була втрата єдності історії, розпад всесвітньої історії на окремі історії народів, котрі постулювала теологія історії. І.Г. Гердером закладено основи історичного світогляду, в якому не визнається зверхності класичної епохи. Завдяки усвідомленню історичної особливості і висоти власної епохи філософія історії започатковує та утверджує метафізичну цінність історії та розуміння її як специфічного шляху до істини.

На основі дослідження класичних теорій (Г.В.Ф. Гегель та ін.) було показано зміну уявлень про історію: від пошуку її мети до пошуку причинності історичних подій, до єдності та незмінності людської сутності та осягнення універсального історичного процесу. Постулюючи єдність і цілісність історії класична філософія історії добивається ще й констатації єдності історії, віднаходячи властиві їй закони та закономірності: філософи тематизували наявність об’єктивно існуючих, сутнісних взаємозв’язків історичних подій та явищ. Саме ці необхідні та відтворювані зв’язки явищ (закони) і скріплюють в єдине ціле історичне життя. Одначе, історія втрачає потойбічні виміри свого існування, які в теології історії розумілись як прояви божественної волі. Надприродне повністю вилучається з теоретичного розгляду історії, а на його місце постає історизм, тобто філософськи оформлений культ історії. Антиномія між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій вирішується філософією історії шляхом спрямування дослідницького інтересу на пошук законів історичного розвитку людства, проте це супроводжувалось ігноруванням культурного багатоманіття та схематизмом і європоцентризмом (гегелівське розмежування „історичних” та „неісторичних” народів.

У підрозділі 2.3. - “Наукова історіографія: від класики до некласичних парадигм історії” показано, що в рамках позитивізму та неокантіанства формується науковий характер історіографії. Поєднує ці напрямки те, що обидва вони в своїй основі мають ідею розуму, яка належить Просвітництву, зокрема теорію про відносно невелику кількість вічних істин, доступних розумінню кожної людини. В параграфі констатується властивість історіографії раціонально оцінювати минуле. В науковій історіографії було сформульовано теоретичне завдання – відкрити загальні засади, що зумовили специфіку окремих історичних епох, і те, чим викликана їх послідовна зміна.

Важливою проблемою є відношення наукової історіографії до історичного факту: позитивістська історіографія підходить до історичного факту як до пасивного історичного джерела. О. Конт звернув увагу істориків на методологію природничих наук, які починають дослідження із визначення фактів, поступово переходячи до причинних зв’язків між ними. Від накопичення фактів залежить якомога повне виявлення історичних законів. В. Дільтей розмежовує природничонаукові та історичні факти. Перші – це відтворення зовнішньої дійсності органів чуття, а другі – відтворюють історичні свідчення. Наслідком такого підходу є позбавлення історичного факту важливих рис: об’єктивної реальності, відмежування від суб’єкта, повторюваності тощо.

Загалом, формування принципу історизму в науковій історіографії ХІХ ст. ґрунтувалось на емпіричних засадах і мало такі ознаки: історичне дослідження повинне бути емпіричним і спиратись на оригінальні історичні джерела, їх достовірність гарантується системою спеціальних наукових методів.

Антиномію між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій класичною науковою історіографією розв’язано не було, оскільки дослідницький інтерес історіографії було спрямовано на пошук системи спеціальних наукових методів, що їх розробляють спеціальні історичні дисципліни, але ці методи здатні були забезпечити достовірність окремих емпіричних фактів, але не єдність концептуального бачення історії.

Одначе, становлення наукової історіографії, на відміну від історичного опису, дозволило створити основу для теоретичних узагальнень, незалежно від конструктів теології історії та філософії історії.

Розділ третій – “Еволюція форм постнекласичного історичного пізнання” містить три підрозділи і присвячений дослідженню концептуальної трансформації, що обумовлена відмовою від крайнього сцієнтизму та визнанням рівноправності теоретичних підходів (теології історії, філософії історії та наукової історіографії) в сучасному гуманітарному знанні та інтерпретації проблем історії постнекласичною наукою.

У підрозділі 3.1. - “Трансформація понятійного та категоріального апарату історичного пізнання в постнекласичному суспільствознавстві” розглядаються умови, за яких можливе переосмислення таких історичних категорій як “історичеий факт”, “історична подія”, “тривалі часові протяжності”, “наратив” тощо.

Прикметною є проблема використання поняття “історична подія” в класичному підході: трактування події в історичній науці; місце, яке посідає подія в класичній філософії історії; втрата гносеологічної та логіко-методологічної ознак події в некласичній філософії історії та історичній науці.

Важливо зазначити, що концепція О. Шпенглера зруйнувала класичну схему “прогресу” всесвітньої історії. В цій концепції “подія” втратила ореол неповторюваності, що спричинило втрату інтересу істориків до події і зацікавленість більш тривалими часовими протяжностями. Постнекласична філософія історії обґрунтовує подію не як опис конкретного феномену, а як те, що відбувається навколо неї, констатуючи таким чином зацікавленість тим резонансом, що спричинила подія. А.І. Ракітов обґрунтував поняття ”подія” як впорядкування в часі соціально-значущих феноменів і процесів минулого, що і складає головну мету історичного пізнання. Ж. Бодрійар показав роль ЗМІ в пізнанні історії та у некритичному сприйнятті події сучасним суспільством. Констатується виокремлення в постнекласичній філософії тенденції переходу монополії в аналізі подій від історіографії до засобів масової інформації. Зникає дистанція між історичною подією та її інтерпретацією та нівелюється виваженість теоретичних та ціннісних оцінок. Таким чином, істотними рисами історичної події є принципова незавершеність (існування минулих подій в інтерпретації ЗМІ), доступність, спрямованість на спрощене сприйняття пересічним реціпієнтом, відкритість для нових інтерпретацій, реінтерпретацій, невизначеність її важливості.

В даному параграфі також досліджено тенденцію наративістського тлумачення історичного пізнання як різновиду літературного дискурсу. Х. Уайт констатує відсутність в історії причинно-наслідкових зв’язків: минуле розглядає як текст, який носить наративний характер. Л. Стоун та Л. Гріффін обґрунтовують поняття “наратив” як складну оповідь що є хронологічно послідовною і має відкритий фінал. Досліджено вклад постмодернізму у розуміння наративного знання – гранднаративи (меганаративи).

Аналіз категорії “історичний факт” показує, що історична наука не кумулятивна, бо позбавлена реального об’єкта; важливі факти минулого – факти духовні, які повністю не пізнавані, але можуть бути основою різних інтерпретацій.

В постнекласичний період відбулася модифікація категорії “всесвітньо-історичне”: стали заперечуватись такі риси історії, як цілісність, спрямованість, закономірність, поступальність суспільного розвитку. Сучасною інтерпретацією категорії “всесвітньо-історичне” можна назвати категорію “глобальне”. Глобалістський універсалізм зберігає свою актуальність і в контексті постнекласичного філософського мислення в якості цивілізації як неповторного індивіда історичного масштабу та уособлення безлічі історичних індивідів (як більших, так і менших). Основне завдання постнекласичного історичного пізнання в період глобалізації полягає у відновленні здатності до культурного анамнезу (пригадування) і самоідентифікації за допомогою діалогу з іншими.

У підрозділі 3.2. - “Евристичні можливості стадіально-формаційного та цивілізаційного підходів” розглядається сучасна інтерпретація формаційного та цивілізаційного методологічних підходів, що, ідентифікуються, відповідно, як моністичний та плюралістичний. Приділено особливу увагу не лише критиці формаційного підходу, а й сучасним уявленням формаційної теорії, що ґрунтується на розрізненні власне формаційної теорії та формаційного редукціонізму як її особливої форми. Формаційний редукціонізм полягає у зведенні множини людського життя до формаційних характеристик, тобто до способу виробництва, базису, надбудови тощо.

Головна відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в тім, що цивілізаційний підхід розкриває сутність, сенс будь-якої історичної епохи через її людський вимір. Цивілізаційний підхід у філософії історії – це синтетична ідея, в якій присутній ряд пов’язаних між собою, але відносно самостійних вимірів: загальноісторична парадигма (цивілізація – це особливий вид окремого конкретного суспільства; філософсько-антропологічна парадигма (орієнтується на дослідження людини і її світу); соціокультурна парадигма (цивілізація співвідноситься не з культурою в цілому, а з її занепадом чи з підйомом); технологічна парадигма (способом формування і розвитком цивілізації виступають суспільні технології виробництва і відтворення життя).

Встановлено, що формаційний та цивілізаційний підходи протистоять тільки за певних їх витлумачень. Поняття “формація” охоплює все суспільство, соціальні явища та процеси, а цивілізація – суспільство, де головна увага звертається на духовні елементи: традиції, звичаї, менталітет людей тощо. В ході дослідження співвідношення формаційної та цивілізаційної теорій в постнекласичному суспільствознавстві показано, що предметом і сферою застосування формаційної теорії є історія як об’єктивний, незалежний від свідомості і волі людей результат її діяльності, а предметом і сферою цивілізаційного підходу є історія як процес життєдіяльності людей, орієнтованих на певні цінності. Відтак, йдеться про взаємодоповнюваність та співіснування цих підходів в постнекласичному історичному пізнанні.

У підрозділі 3.3. - “Співвідношення і взаємодія сучасної історіографії, теології та філософії історії” здійснено філософсько-історичний аналіз основних рівнів історичного пізнання та констатується теоретична значимість постнекласичних форм історичного пізнання. Філософія історії, наукова історіографія та теологія історії виявили потребу у спільному використанні евристичного потенціалу та подолали досить жорстку опозицію в систематизації знання про предмет історичного пізнання.

Підкреслено, що на формування сучасної концепціїї історичного пізнання великий вплив справив постмодернізм. Автором сформульована основна відмінність між модерністським історичним мисленням та постмодерністським, що полягає в тому, що в модерністській формі історичного мислення зв’язок між минулим і теперішнім усвідомлюється в концепції часової зміни. Історичним мисленням створюється враження, що минуле рухається до сучасної ситуації. Постмодерністською історіографією генетичний зв’язок між минулим і теперішнім повністю розвінчується. Але постмодернізм протистоїть розвитку і використанню теоретичних концепцій, про що зазаначав К.Гіртц, пропонуючи „стислий опис” замість „конструювання теорії”.

Тому, на нашу думку, коли мова йде про формування нової теорії історичного пізнання, доцільно звернутися до поснекласичної науки, яка дозволяє упорядкувати використання різноманітних концепції і забезпечити формування єдиного історичного смислового універсуму.

Як доводить дисертант, предметом історичного пізнання є історичний процес як всеосяжне і єдине ціннісне утворення та його розрізнення на теоретичному рівні, що визначається світоглядними настановами тієї чи іншої форми: для наукової історіографії предметом історичного пізнання виступає соціально-значуща діяльність людей у минулому; для теології історії предметом є пошук сенсу історичного процесу як прояву божественної діяльності; для філософії історії предметом виступає осмислення умов можливості історичного пізнання. Саме філософія здатна забезпечити встановлення толерантного дискурсу про світоглядні, ціннісні та методологічні основи репрезентації історії, подолати міфологізації та причини негативного ставлення до інших форм теоретичного осягнення історії.

висновки

Результати дослідження дали можливість сформулювати такі узагальнені висновки:

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми виявлення структури історичного пізнання, форм репрезентації історії на дотеоретичному та теоретичному рівнях в контексті ідеї класичної, некласичної та постнекласичної філософії.

Результати дослідження дали можливість сформулювати такі узагальнені висновки:

1. На передтеоретичному рівні історичного пізнання минуле певного народу чи культури розглядається як “історичний світ” чи принаймні центр такого світу задля конституювання історичної ідентичності:

Предметом пізнання минулого в міфі постає ідентичність конкретної спільноти певним архетипам та парадигмам, що сугестивним способом конституюють певну спільноту, субстанційні (сакральні) засади способу буття якої раз і назавжди закладені в минулому і періодично відтворюються в ритуалі.

Предметом історичного опису є конституювання визнаними (відомими) авторами історичної ідентичності конкретної спільноти в межах окресленого історичного часу та її прояв в певних соціально-значущих подіях та явищах минулого, в яких беруть участь представники даної спільноти.

2. На теоретичному рівні предметом історичного пізнання є побудова універсальної історії з метою подолання антиномії між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій:

Класична теологія забезпечує концептуальну єдність історії, висуваючи схему історії як богонатхненого процесу. Її предметом виступає універсальна історія, що досягається шляхом пояснення подій в термінах поза- і надісторичних, трансцендентних їх сенсів. Теологія історії систематизує багатоманітну історичну фактичність в певну єдність – історію всього людства, котра охоплює всіх людей і всі народи. Антиномія між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій вирішується догматичним шляхом ігнорування реальної різноманітності культур та цивілізацій. Але це породжує схематизм та догматизм, котрий закриває можливість діалогу з іншими теоретичними підходами до історії.

Класична філософія добивається констатації єдності історії, висуваючи концептуальну схему закономірності історичного процесу. Її предметом є внутрішня логіка історичного процесу, а не відтворення окремих подій. Антиномія між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій (проблема їх ієрархії) спрямовувала дослідницький інтерес на пошук законів історичного розвитку всього людства, проте це супроводжувалось ігноруванням культурного багатоманіття та схематизмом і європоцентризмом (особливо гегелівське розмежування “історичних“ та “неісторичних народів”).

Класична історіографія розкриває єдність історії, висуваючи на передній план пошук достовірності історичних джерел та їх повноту. Її предметом визнається повнота відтворення окремих подій, історії окремих країн чи народів як частини універсальної історії. Антиномія між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій в історіографії залишається нерозв’язаною, оскільки дослідницький інтерес історіографії спрямовано на пошук системи спеціальних наукових методів, що їх розробляють спеціальні історичні дисципліни. А ці методи здатні забезпечити достовірність окремих емпіричних фактів, але не єдність концептуального бачення історії.

3. На відміну від класичних форм репрезентації історії, постнекласичні форми виявили потребу у спільному використанні евристичного потенціалу наукової історіографії, теології та філософії історії, подолали жорстку опозицію в систематизації знання про предмет історичного пізнання. В межах постнекласики подолано суперечність між спільною теоретичною настановою побудови універсальної історії та розірваністю предметів історичного пізнання цих теоретичних форм (характерне для класичного періоду). Евристичні можливості стадіально-формаційного та цивілізаційного підходів також вимагають, на наш погляд, зближення цих концептуальних підходів замість їх протиставлення в історіографії та філософії історії.

Постнекласичне історичне пізнання характеризується плюралізмом методів та світоглядних настанов між основними теоретичними підходами:

4. Теологія історії розкриває сенс і спрямування історії та теоретично обґрунтовує єдність “минулого – теперішнього – майбутнього” на основі норм та цінностей людського життя і трансісторичне його значення в перспективі майбутнього.

5. Наукова історіографія забезпечує достовірність пізнання минулого шляхом науково-критичних досліджень (розшуку, збору, впорядкуванню та опублікуванню) документальної бази історії; доводить історичну унікальність та самобутність подій, осіб, регіонів, культур, періодів тощо.

6. Філософія історії формує категоріальний апарат та методологію історичного пізнання; синтезує результати розвідок наукової історіографії і світоглядні настанови теології історії в перспективі рівновартості всіх теоретичних підходів історичного пізнання для сучасності.

7. Предметом історичного пізнання постає історичний процес як всеосяжне і єдине ціннісне утворення, як історичний смисловий універсум.

На дотеоретичному рівні формами репрезентації історії виступають міф та історичний опис. На теоретичному рівні історичного пізнання формами репрезентації історії є теологія історії, філософія історії та наукова історіографія. Розрізнення предмету тієї чи іншої форми репрезентації історії визначається світоглядно-ціннісними настановами теоретичного підходу до історії.

8. Постнекласичне історичне пізнання, враховуючи його міждисциплінарний характер, має особливий предмет – універсальну історію як зміну й розвиток в часі соціальної значущості й цілеспрямованої діяльності людей (філософія історії), унікальність та неповторність її проявів (історіографія), співвідношення цілей людини та сенсу історії (теологія історії).

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Еволюція методології історичного пізнання // Totallogy – XXI (четвертий випуск). Постнекласичні дослідження. – Київ: ЦГО НАН України. – 2000. – с.277-287.

2. Повернення “історичної події” в постнекласичній філософії історії // Totallogy – XXI (п’ятий випуск). Постнекласичні дослідження. – Київ: ЦГО НАН України. – 2001. – с.249-359.

3. Теоретичні форми осягнення історії в постнекласичному історичному пізнанні // Схід. Аналітично–інформаційний журнал. – 2002. – с.47-51.

4. Проблеми теорії та теоретичних знань в історичному пізнанні // Наукові і освітянські методології та практики. – Київ: ЦГО НАН України. – 2003. – с.231-240.

АНОТАЦІЯ

Литус І.І. Рівні та форми історичного пізнання в контексті постнекласичної науки (філософсько-історичний аспект). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук Ураїни, Киів, 2005.

Дисертація присвячена аналізу теоретичних способів (форм) осягнення історії з огляду сучасної постнекласичної науки. В роботі здійснена комплексна характеристика предмету і методів історичного пізнання.

Виокремлюються передтеоретичний та теоретичний рівні історичного пізнання та форми історичного пізнання: міф, опис, теологія історії, філософія історії, наукова історіографія. Встановлена гносеологічна амбівалентність та взаємодоповнюваність всіх наведених рівнів та форм історичного пізнання в контексті постнекласичної науки. Розкрито міждисциплінарний характер предмету постнекласичного історичного пізнання, його сегментація в залежності від форм і методів пізнання.

Ключові слова: історичне пізнання, постнекласична наука, передтеоретичний і теоретичний рівні історичного пізнання, міф, історичний опис, теологічна інтерпретація історії, філософія історії, наукова історіографія.

АННОТАЦИЯ

Литус И.И. Уровни и формы исторического познания в контексте постнеклассической науки (философско-исторический аспект). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории. – Институт высшего образования Академии педагогических наук Украины, Киев, 2005.

Диссертация посвящена концептуальному анализу теоретических уровней и форм постижения истории, а также перспектив развития современных концепций исторического познания с позиций современной постнеклассической науки.

Особое внимание уделяется аспекту, касающемуся формулированию предмета исторического познания на предтеоретическом и теоретическом уровнях. Установлено, что предметом исторического познания на предтеоретическом уровне является историческая идентичность отдельно взятой общности. На теоретическом уровне, кроме исторической идентичности, предмет исторического познания формируется в зависимости от формы смыслового поля (теологии истории, философии истории, научной историографии). Теология истории может находить смысл и направленность истории и теоретически обосновывает единство прошлого, настоящего и будущего, через ценности человеческой жизни; научная историография обеспечивает достоверность познания прошлого путем научно-критических исследований документального базиса истории; философия истории формирует категориальный аппарат и методологию исторического познания, синтезирует результаты исследований научной историографии и мировоззренческие установки теологии.

В работе обосновывается положение, что постнеклассические формы исторического познания могут использовать совместный эвристический потенциал и преодолеть оппозицию в систематизации знания о предмете исторического познания для формирования теоретической модели истории.

Автор показывает, что формами исторического познания на предтеоретическом уровне являются миф и историческое описание, которые имеют прагматический характер, что обусловлено интересом в обосновании идентичности определенного сообщества. Интерес не позволяет ни мифу, ни историческому описанию достичь уровня отстраненности и объективированности, характерных теории. Теоретический уровень исторического познания включает в себя теологию истории, философию истории и научную историографию. В работе установлена гносеологическая амбивалентность и взаимодополняемость всех приведенных уровней и форм исторического познания.

В диссертации исследованы классический, неклассический и постнеклассический этапы формирования исторического познания. Автор отмечает, что только постнеклассическое историческое познание, выделяясь плюрализмом методов, мировоззренческих установок между основными теоретическими подходами и своим междисциплинарным характером, дает возможность для построения теоретической модели истории, используя исторически сложившиеся уровни и формы познания истории.

Диссертант делает вывод, что междисциплинарный характер постнеклассической науки дает возможность систематизировать знание о предмете исторического познания. Постнеклассическое историческое познание имеет особый предмет – универсальную историю как смену и развитие во времени социальной значимости и целеустремленной деятельности людей (философия истории), уникальность и неповторимость ее проявлений