ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЛІВЕНКО ІРИНА МИКОЛАЇВНА

УДК 821.161.2(73).09

МОДЕЛЬ СВІТУ ТА ФОРМИ ЇЇ ХУДОЖНЬОГО ВИРАЖЕННЯ

В ПОЕЗІЇ ЮРІЯ ТАРНАВСЬКОГО

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української літератури Дніпропетровського національного університету, Міністерство освіти і науки України (м. Дніпропетровськ).

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор,

Заверталюк Нінель Іванівна,

професор кафедри української

літератури Дніпропетровського

національного університету

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор,

Куценко Леонід Васильович, професор

кафедри української літератури та журналістики

Кіровоградського державного педагогічного

університету ім. В. Винниченка

кандидат філологічних наук, доцент кафедри

теорії та історії світової літератури КНЛУ,

Зборовська Ніла Вікторівна,

старший науковий співробітник Інституту

літератури ім. Т. Шевченка НАН України

Провідна установа: Одеський національний університет

ім. І. І. Мечникова, кафедра української

літератури, Міністерство освіти і науки України,

м. Одеса

Захист відбудеться 13 червня 2005 року о 10:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті (49025, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1, Палац культури студентів ДНУ, кімн. № 12).

Із дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розіслано „12” травня 2005р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради _________________ І.В.Кропивко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Юрій Тарнавський – українсько-американський письменник, представник Нью-Йоркської Групи поетів, широко відомий у світі серед українських читачів. Його творчий доробок складають поетичні, прозові і драматичні твори. Від 1990 року, коли в журналі „Україна” з'явилася добірка віршів поета під назвою „Стебла вітру”, його творчість є предметом зацікавлення літературознавців в Україні (в діаспорі він поцінований раніше). Дослідники його творчості відзначають у поезії письменника екзистенціалістські, сюрреалістичні засади, елементи реалізму, конструктивізму, кубізму, синкретичність уживаних автором естетичних і поетикальних засобів, що виявляють оригінальність авторської моделі світу в ній.

Актуальність наукового розгляду теми „Модель світу та форми її художнього вираження в поезії Юрія Тарнавського”. Наш час – доба пошуку духовності, національної ідеї, стратегії розвитку світового суспільства. Гострота, з якою зараз постали ці питання, зумовлена кризою гуманістичної спрямованості культури, духовною катастрофою як результату „смерті Бога” у ХІХ ст. і наслідку цього – „смерті людини” у ХХ ст. (Е.Фромм), що відбилося в модерністичному мистецтві. ХХІ століття потребує планетарної свідомості – нового типу мислення, яке М.Бахтін визначає як гуманітарне. Воно дозволяє засвоювати світ духовно-смисловим чином як аксіологічну сутність. Завданням гуманітарного мислення є наповнення світу вищим сенсом, співпричасністю його до людини, суспільства; розкодування змісту культури за її пам'ятками, текстами, знаками, кодами, шифрами. Пізнавальний акт у такому контексті є „зустріччю суб'єктів”, тобто гуманітарне пізнання є спів-творчістю, спів-діяльністю, спів-знанням. Отже, гуманітарне мислення формує цілісне уявлення про світ, світоустрій, визначає місце людини в ньому, інтерпретує соціальні, культурні, природні явища. Осмислення моделі світу в художній творчості пропонує зріз адаптації суспільства до гуманітарного мислення, оголює проблеми, пов'язані з цим процесом, забезпечує наступність у засвоєнні людського досвіду. Модель світу в такому ракурсі є матрицею моделей більш абстрактного рівня, адже вона синтетично презентує проблеми психологічного і соціально-історичного характеру.

Модель світу, що витворюється внутрішнім голосом і словом поета, є динамічною домінантою творчості Ю.Тарнавського; пізнати закодовану в ній сутність світу і форми цього кодування є принципово важливим для прочитання її неоднозначного тексту. На сьогодні цілісного системного аналізу поезії Ю.Тарнавського в обраному нами аспекті в літературознавстві немає. У працях відомих науковців, зокрема О.Астаф’єва, Ю.Барабаша, А.Бондаренко, Т.Гундорової, Н.Зборовської, М.Ільницького, І.Котика, Р.Лиші, В.Моринця, М.Москаленка, Т.Остапчук, С.Павличко, М.Ревакович, Т.Салиги, М.Чубінської досліджуються різні аспекти поетичної творчості Ю.Тарнавського: її світоглядна основа, своєрідність версифікації й художніх образів (зокрема жіночих), еротизм і засоби його вираження, традиції і новаторство. Оцінки його поезії загалом неоднозначні, часом дискусійні (наприклад, Н.Зборовської та М.Чубінської). Утім об’єктивним буде відзначити, що питання вибудованої в поезії Ю.Тарнавського моделі світу як концептуального компонента вираження світобачення поета та як організуючого (й реорганізуючого) елементу стилю не знайшло свого висвітлення. Це і продиктувало завдання охарактеризувати еволюцію моделі світу як смислотвірний і стилеорганізуючий конструент поетичної творчості Ю.Тарнавського, з’ясувати її роль в естетико-поетикальній системі його поетичних творів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української літератури Дніпропетровського національного університету згідно з планом комплексної науково-дослідної роботи „Малодосліджені сторінки української літератури в аспекті поетики художнього тексту”. Тему і план-проспект дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради при Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” від 17 квітня 2003р., протокол № 2.

Метою роботи є осмислення змісту моделі світу в поезії Ю.Тарнавського, її еволюції (в інтерпретаційному, інтеграційному й стилетвірному аспектах) та форм її художнього структурування. Для її досягнення необхідно розв’язати такі завдання:–

осмислити природу, функції моделі світу, форми її художнього вираження (теоретичний аспект);–

визначити пріоритети творчої самореалізації автора в поезії Ю.Тарнавського (декларативність проголошуваного ставлення до традиції – реальна орієнтація на неї; художньо-естетичні орієнтири на модерністичні типи творчості);–

розглянути концептуальність моделі світу та її функціонування в поетичній системі Ю.Тарнавського (філософський, соціокультурний, культурологічний, естетичний, історико-літературний ракурси);–

виявити інтегративні (екзистенціалістські, сюрреалістичні) риси моделі світу, стильові домінанти їх вираження, співвіднесення традиційного й новаторського в художньому осмисленні концепції світу і людини;

–

–

– з’ясувати семантичні, образні домінанти структурування моделі світу в поезії Ю.Тарнавського;

– визначити особливості реалізації мисленнєвих схем, що в системі опозицій організують модель світу, і характер їх зумовленості концептуальним підґрунтям творів.

Об’єктом дослідження є поетичні твори Ю.Тарнавського (цикли „Життя в місті”, „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні Є-Є”, „Поезії про ніщо”, „Нулі й одиниці”, „Зео півонії”, „Фотографії, це квіти”, „Ось, як я видужую”, „Ідеальна жінка”, „Врослі вірші”, „Дорослі вірші”, поеми „Оперене серце”, „Місто київ та ям”, „У ра на”). З метою порівняльного аналізу залучаються твори світової (Х.Л.Борґеса, Р.-Ґріє, Т.Еліота, П.Неруди, Дж.Лондона, Т.Драйзера, С.Льюїса, Р.Райта, Д.Болдуїна) й української літератури, в тому числі письменників Нью-Йоркської групи (Патриції Килини, Віри Вовк, Богдана Бойчука, Емми Андієвської).

Предметом дослідження в дисертації є модель світу в поезії Ю.Тарнавського, її еволюція, світоглядні й поетикальні властивості.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці теоретиків і практиків модернізму А.Бретона, С.Далі, А.Камю, Ж.-П.Сартра, З.Фройда, К.Юнга, а також Т.Гундорової, М.Гуса, В.Днєпрова, Д.Затонського, В.Івашевої, В.Кємєнова, Ж.Лакана, Ж.Лапланша, Р.Леслі, М.Моклиці, Ж.-Б.Понталіса, П.Реверді, В.Руднєва, К.Рохаса, в роботах яких розглядаються різні аспекти модернізму (філософський, психологічний, культурологічний, літературний), вплив його ідей на формування типів художньої творчості, питання онтології модерного тексту. У процесі виконання дисертації вагомими стали й розвідки Р.Барта, М.Гайдеґґера, Г.-Ґ.Ґадамера, Т.Еліота, Я.Мукаржовського, В.Руднєва, З.Фройда, М.Фуко, а також А.Зеленського, А.Зеленько, Ю.Лотмана, В.Постовалової, О.Скубач, В.Топорова, К.Фролової, Т.Цив’ян, у яких розкривається зміст поняття „модель світу” і його функції в художньому творі, А.Анісімова про типи мислення в культурологічному ракурсі, Ю.Барабаша, Н.Зборовської, М.Ільницького, І.Котика, В.Моренця, М.Москаленка, С.Павличко, Т.Салиги, М.Чубінської та інших про поетичну творчість Ю.Тарнавського.

Основними в методології дослідження є принципи текстового аналізу Р.Барта Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – 2-е вид., доповнене. За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис. – 2002. – С.491-496.

, концептуальна стратегія якого полягає у вивченні рухливої та динамічної структуризації тексту художнього твору як динамічної реальності Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 392с.

. У дослідженні моделі світу в поезії Ю.Тарнавського використано насамперед аналітичний і філологічний методи. Перший дозволив виокремити конструенти моделі світу, другий – розглянути її смислові аспекти та характер їх художнього вираження. Урахування специфіки функціональної поетики вагоме в осмисленні моделі світу з точки зору герменевтики, що сприяє прочитанню змісту творів, а також їх інтертекстуального аналізу у співвіднесенні з іншими (попередніми й сучасними) творами та дискурсами (художніми, філософськими тощо).

Практично значимим є залучення до аналізу моделі світу в третьому розділі „Своєрідність художнього вираження концепції світ – людина” алгоритмічної методики А.Анісімова, що унаочнює виявлення рис художньо-естетичної спадковості модерністичних творів і критеріїв характеристики моделі світу поезії Ю.Тарнавського. У розгляді еволюції моделі світу в поезії Ю.Тарнавського застосовано порівняльно-історичний метод, який розкриває місце поета в загальномистецькому контексті модернізму ХХ ст. Порівняльно-типологічний підхід дозволив виявити сутнісні особливості поезії, елементи біографічного методу – простежити шляхи еволюції моделі світу; елементи психологічної та семіотичної методологій актуалізували наукову інтерпретацію художнього тексту. Орієнтація на названі методи й прийоми в аналізі тексту в заданому аспекті дали можливість вирішити висунуті завдання. Оперування термінологією структурної поетики (елемент, система, відношення, структура, рівень, індекс, опозиція, модель) забезпечує системність викладу результатів дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає насамперед у тому, що проблема моделі світу в поезії Ю.Тарнавського вперше постала предметом спеціального дослідження. Досі літературознавці торкалися її лише побіжно, в процесі розв’язання інших проблем поетики тексту. Аналіз еволюції моделі світу в поезії Ю.Тарнавського здійснюється вперше. У процесі аналізу визначаються співвіднесеність моделі світу у творчості Ю.Тарнавського із світоглядними й естетико-поетикальними модерністичними засадами, своєрідність її онтологічного змісту, її зумовленість типом творчості письменника, самобутність системи дефініцій світ – людина, людина – світ, світ – природа – цивілізація як основи художнього структурування моделі світу, характер її образного втілення.

Особистий внесок здобувача полягає в системному аналізі поезії Ю.Тарнавського в обраному ракурсі, що зумовило синтетичне осмислення світоглядної й естетико-поетикальної її специфіки на рівні структурування моделі світу й характеристики її компонентів у співвіднесенні з образною системою й мисленнєвими опозиціями.

Практичне значення роботи визначається тим, що її матеріал доповнює вивчення поетичного доробку Ю.Тарнавського і може бути використаний у подальшому його дослідженні. Ідеї та аналітичні розробки теми, здійснені в дисертації, можуть бути залучені до викладання курсу історії української літератури, при проведенні спецкурсів і спецсемінарів, написанні курсових та дипломних робіт на філологічних факультетах вищих навчальних закладів.

Апробацію результатів дисертації було здійснено на Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях „Поетика художнього тексту” (Дніпропетровськ, 2001, 2002), „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2003, 2004), „Українська література: питання поетики” (Одеса, 2004), VІ Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 2003), звітних наукових конференціях ДНУ (2002, 2003). Текст дисертації було обговорено на засіданні кафедри української літератури ДНУ.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, одного теоретичного й двох аналітичних, та висновків. Список використаних джерел включає 232 позиції. Дослідження викладено на 211 сторінках, із них 195 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, визначено її актуальність і ступінь новизни, сформульовано мету та завдання роботи, її предмет, акцентовано теоретико-методологічну основу, окреслено теоретичну і практичну вартісність одержаних результатів та форми їх апробації, а також зазначено структуру та обсяг роботи.

У першому розділі дисертації „Художня модель світу: теоретичний дискурс” осмислено інтерпретацію поняття моделі світу в літературознавстві, визначено роль світосприйняття автора у структуруванні моделі світу в художньому творі. Схарактеризовано світоглядні й естетико-поетикальні засади моделювання світу в поетичній творчості Ю.Тарнавського.

1.1. „Модель світу: філософський, літературознавчий, лінгвістичний аспекти”. Розгляд художньої моделі світу систематизує вивчення творчості кожного митця, адже вона (модель) презентує авторське світобачення, розуміння письменником ідеалу, унаочнює значущі для нього складові світу, акцентує відношення між ними. Вона є результатом суб'єктивного (авторського) його сприйняття, впорядкованого, образно оформленого й реалізованого в художньому творі. Особливості художнього втілення світу дозволяють вести мову про функціонування в художньому творі моделі-аналога (твориться відповідно до уже наявних об'єктів, реальних з позиції творця відношень між ними) і моделі-зразка (змодельований автором світ пропонується ним як зразок). Унікальність літератури як виду мистецтва полягає в тому, що моделювання реалізується в ній подвійно: моделюючи дійсність, що відбилася протягом тисячоліть у свідомості народу, мова виступає „моделюючою системою” Гірц К. Інтерпретація культур: Вибране есе / Пер. з англ.. – К.: Дух і Літера, 2001. – С.20.. Основою моделі світу в такому ракурсі є система бінарних опозицій (Т.Цив'ян), яка віддзеркалює дійсність не лише в мові загалом, а й у мові художнього твору. Таким чином, осмислення моделі світу в художньому творі дозволяє синтезовано вивчити світоглядні, філософсько-естетичні основи творчості, естетико-поетикальний аспект їх утілення, здійснити диференціацію творів (чи творчості загалом) за типом творчості, тобто узагальнити й систематизувати різні ракурси вивчення творчої спадщини митця.

У підрозділі 1.2. „Інтерпретація типу творчості Юрія Тарнавського в літературознавстві” висвітлюється сумарний досвід вивчення поезії Ю.Тарнавського, його творчих пошуків у ракурсі типу творчості. Дослідники його творчості, насамперед поетичної, відзначають широкий діапазон виявлення в ній світоглядних й естетико-поетикальних позицій митця (екзистенціалізм світоглядного підґрунтя – О.Астаф?єв, Ю.Барабаш, Б.Бойчук, А.Бондаренко, Т.Гундорова, Н.Зборовська, М.Ільницький, В.Моренець, Т.Остапчук, М.Ревакович, Б.Рубчак; сюрреалізм естетико-поетикального рівня – О.Астаф?єв, Ю.Барабаш, Б.Бойчук, А.Бондаренко, М.Ільницький, І.Котик, М.Сорока; конструктивізм стилю перших збірок поета – В.Моренець; реалізм пізньої творчості – Т.Салига; кубізм у драмі – Т.Гундорова; постмодернізм останніх поетичних творів митця – Ю.Барабаш, Т.Гундорова, Н.Зборовська). Одностайність більшості з них у визначенні превалювання екзистенціалістського й сюрреалістичного в поезії Ю. Тарнавського, як і його розвитку в напрямку до постмодернізму, єдності елементів реалізму й кубізму зумовлена характером художнього матеріалу.

У другому розділі „Концептуальність моделі світу в поезії Ю.Тарнавського” мова йде про специфіку світобачення поета, формулюються критерії диференціації моделі світу в поезії Ю.Тарнавського, її різновиди (концептуальна та індивідуально-авторська; зразок чи аналог), тип ліричного героя в ній, розглядаються системотворчі складові моделі світу, характер їх динаміки й способи художнього втілення. У поетичній творчості Ю.Тарнавського виразно простежуються модерністичні тенденції художнього моделювання дійсності, зумовленого людською суб'єктивністю, вираження співвіднесеності людини й дійсності. Концептуально значущими для різних типів моделей світу є не стільки складові моделі світу, скільки особливості зв’язку, взаємодії між ними. Значущими компонентами моделі світу є „людина-дійсність” (людина з її складним внутрішнім світом та природа і (чи) соціум як середовище існування людини), тип ліричного героя. Індивідуально-авторська модель світу в поезії Ю.Тарнавського є явищем складним, подекуди синкретичним. Її природа випливає із сутності типу творчості поета, що дозволяє вести мову про два різновиди моделі світу, які мають відповідне (у межах модернізму) концептуальне підґрунтя.

2.1. „Світ цивілізації в поезії Ю.Тарнавського: екзистенціалістський вимір” складається з двох підрозділів.

2.1.1. „Замкненість світу цивілізації з погляду ліричного героя”.

У поезії Ю.Тарнавського зображений здебільшого світ цивілізації. Його рисою є відчуженість стосовно людини, що і є домінантою екзистенціалістської моделі світу. У її інтерпретації головним є художнє осмислення позиції людини в цивілізаційному, байдужому до її стану світі, що зумовлює характеристику дії світу на людину. Позиція людини в обставинах такого світу трактується як активно інтровертивна: ставлення ліричного героя до світу виявляється через вираз глибокої й постійної рефлексії світу й занурення у власні переживання. Характеристика світу передана через настроєві епітети („висохлі ріки доріг”, „в залізобетоннім / садку”), авторські оксюморони („обрій / за тобою / буде викривлений”), метафори („груба корова / снігу / мукає / за вікном”; „городчик, / зарослий бур'яном часу”), порівняння („авто, холодне, як погляди / прохожих”; „Ніч чорна, / мов дно історії”), що розгортають тему агресивності світу. Її відчуття поглиблюється за допомогою деталей ігнорування ним (світом) особистісного. Реалізація цього змісту як „заперечення декорацій” (М.Ільницький) зближує таких двох несхожих поетів як Ю.Тарнавський і І.Драч (у І.Драча „Некрологи ровесників спалюють мої очі. / Іржавіють друзі і в кар’єру люто спішать” Драч І. Вибрані твори: В 2т. – К.: Дніпро, 1986. – Т.1: Поезії. – С.86., „Як шалено росте залізо, / Лізе в танки, в ракети, в броню, / Лізе в тіло і в душу лізе” Там же. – С.44.), що засвідчує типологічний зв’язок літератур, діаспорної і материкової, у способах моделювання світу.

Екзистенційно загострене бачення навколишнього світу як порожнечі, хаосу, світу байдужого й агресивного, породжує хворобливу реакцію ліричного героя. Попри розуміння банальності („як смак банана / в роті”) своїх відчуттів, він усвідомлює свою приреченість як залежність від постійних мушу і повинен. Невипадково у багатьох віршах Ю.Тарнавського варіюється дієслово мушу: „я мушу”, „я примусив себе”, „я мусітиму”, „мушу наповнити яму / слізьми”. У наголошуванні повинності Ю.Тарнавський перегукується з Лесею Українкою. В обох поетів обов’язок інтерпретується як обтяжлива умова існування людини в суспільстві, хоча Леся Українка й не заперечувала „повинності” як обов’язку індивіда перед суспільством, громадою, що є основою патріотичного героїчного чину, вважаючи, що „вибір має бути вільним”Заверталюк Н. Концепція волі у творчості Лесі Українки та форми її вираження // Актуальні проблеми літературознавства. Т.6. / Наук.ред.проф. Н.І.Заверталюк. Зб.наук. праць. – Д: Навчальна книга, 2000. – С.7 . Звичайно, вибір між „мушу” і „можу” (аналогічно й у Ю.Тарнавського) не знімає трагізму в осмисленні цих образів, а лише екзистенційно напружує його.

Людина, не знаходячи розуміння у відчужуючому й байдужому світі, за уявленням поета, концентрується на пошуку гармонії. Результати, набуті у процесі кількаразового „звіряння” свого „я” і реалій дійсності – відчуття болю й самоти. У розвитку мотивів болю, самоти, відчуження, викликаних дійсністю й буттям людини в ній, що є головними в багатьох творах Ю.Тарнавського, формується індивідуально-авторська модель світу на екзистенціалістських концептуальних засадах. Це зокрема простежується у віршах циклів „Життя в місті”, „Ідеальна жінка”, „Фотографії, це квіти”, „Ось, як я видужую”, „Врослі вірші”, „Дорослі вірші”, поемах „Оперене серце”, „У ра на”, „Місто київ та ям”. Паралельно в них розгортаються мотиви пошуку ліричним героєм сенсу життя як гармонії зі світом та відчуження від світу. Людину зображено у взаєминах із соціумом, із жінкою, із самою собою. Акцентовані почуття болю, незадоволення існуванням екстрапольовані на осмислення теми смерті – фатуму, що трансформує сенс життя людини. У цій площині Ю.Тарнавський вибудовує екзистенціалістську модель світу як аналог.

Суб’єктивне начало визначає в поезії Ю.Тарнавського концепцію світу й модель світу у відповідності до світобачення ліричного героя. Це вмотивовує своєрідне співавторство ліричного героя у створенні моделі світу й інтерпретацію його (ліричного героя) типу творчої установки. Поняття співавторства ліричного героя в поетичному творі ґрунтується на структуралістській і постструктуралістській теорії про „смерть автора” (Р.Барт). М.Фуко пропонує замість автора-особи автора-функцію Зубрицька М. Передмова // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – 2-е вид., доповнене. За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис. – 2002. – С.25.. Ю.Тарнавський передає роль творця (автора) моделі світу ліричному героєві. Таким чином, ліричний герой стає носієм певного типу творчої установки (інтровертної чи екстравертної). Це авторський прийом, який увиразнює варіанти модерністичної моделі світу. Внаслідок утвердження індивідуальної волі, поглядів і пріоритетів, що акцентуються ліричним героєм у поезії Ю.Тарнавського свідомо, тип його творчої установки у межах екзистенціалістської моделі світу можна трактувати як інтровертний.

2.1.2. Мотив „подолання відчуження” в художній інтерпретації Ю.Тарнавського. У розвитку індивідуально-авторської моделі світу в поетичних творах Ю.Тарнавського від екзистенціалістського позанаціонального світу до українського ознаки українськості наявні в образах жінки, родини, Батьківщини. Вони є факторами „подолання” відчуження, в яких екзистенціалістська модель світу сфокусовує в собі риси оптимістичні (цикл „Дорослі вірші”, поема „У ра на”). Активізуючи і прямо, й асоціативно традиційні для українського читача дуальні єдності (жінка - берегиня, родина - затишок, Батьківщина - ненька), вони визначають напрям трансформації моделі світу від позанаціональної до національно зорієнтованої (тобто української). У ліричному героєві Ю.Тарнавського як у справжньому представнику епохи раціоцентризму Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. С.25-26. закладена здатність подолати відчуження, проте він виявляється подоланим подіями, які за своєю силою і некерованою спонтанністю є поза раціо (так Ю.Тарнавський тлумачить наголошувані ним історичні моменти). У такому ракурсі ознаки українськості вжиті автором антитетично до домінантного змісту моделі світу, інтерпретуючи останній як викривлений український („Дорослі вірші”, „У ра на”).

2.2. „Сюрреалістична світобудова в поетичній творчості Ю.Тарнавського”. У творах циклів „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні Є-Є”, „Анкети”, „Поезії про ніщо”, „Вино і ропа”, „Нулі й одиниці”, „Зео півонії” світ змодельований сюрреалістично. Його образ сповнений алогічних зв’язків, він фантастичний, ілюзорний, часом химерний; вибудовується за спонтанною „логікою” асоціативного мислення ліричного героя. Подібні характеристики світу ідентифікують його як модель-зразок. Означення „зразок” у такому контексті не тотожнє ідеальному, хоча й включає його. Світ безсвідомого, в який занурено ліричного героя, містить образи, проблеми цілком реальні для людини: і позитивні („щасливі коханці”, літо, „тендітність зелені”), і негативні (могили, самогубство, війни, хвороби, поховання). Відповідно модель-зразок не є ігноруванням емоційно неприйнятного для людини. Зразковою з концептуальної позиції сюрреалістів може бути модель такого світу, в якому при відсутності заборон, ціннісних пріоритетів стверджується значущість того, що людина визначає сама. У ракурсі такого світосприйняття постає колажна картина світу, яка стверджує єдине – пріоритетність скеровуючої ролі несвідомого людини. У Ю.Тарнавського до колажної картини дійсності потрапляють образи пілюлі, телефону, гробів, трупів, зотлілого паперу, задухи пилу, м’яса, краєвиду, води (моря, ріки), домівок, готелю, а також сну або образів зі сну. За психологічними характеристиками особистості людина в цьому світі – екстраверт: уся увага ліричного героя спрямована на світ зовнішній. Світ в аналізованих циклах поета, не зважаючи на те, що він зображений ірреальним і змодельований внутрішніми резервами людини, заступає для ліричного героя реальний, агресивно тиснучий світ. Ліричний герой прагне віднайти задовольняюче його довкілля, але в прагненні його переробити, вдосконалити проявляє себе пасивним. У рамках сюрреалістичної моделі світу він пасивний екстраверт.

Оскільки несвідоме ліричного героя визначає характеристики світу, то у створенні сюрреалістичної моделі-зразка теж виразно помітне його авторство. Поет, який загалом заперечує застосування сюрреалістичної техніки письма, тобто несвідомої, неконтрольованої творчості, раціонально імітує ірраціонально змодельовану дійсність. Він робить носієм несвідомого, яке презентоване в його поезії і продукує модель ірраціонального світу, ліричного героя. Відповідно, автор є творцем ліричного героя, а ліричний герой – моделі світу (моделі-зразка). Характеристики ліричного героя – „режисера” (М.Моклиця) моделі світу – визначають тип його творчої установки як екстравертний, адже він у процесі творення підкоряється несвідомому творчому імпульсуЗборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – С.178..

Властивості змодельованого світу – спонтанність, алогічність, колажність – зумовлюють своєрідність засобів художньої виразності. У створенні моделі-зразка світу сюрреалістичного типу особливу роль відіграють метафора („Ми ховалися за теплом, твореним нашими жменями”), порівняння („Чоловік лежить з / руками, білими / й відкритими біля тіла, як кишені, / вивернені назовні”), авторські неологізми („життєтрус”, „серцетрус”, „метафортеця”). Суперечності реального світу є чинниками його моделі і постають закодованими. Розшифрування їх змісту здійснюється на асоціативному рівні й має більш суб’єктивний, порівняно з висловленими прямо, характер.

Реалії дійсності посідають важливе місце в художньому виокресленні сюрреалістичної моделі світу. Це продиктоване необхідністю акцентувати тиск існуючого світу на ліричного героя, щоб вмотивувати його занурення в ірраціональне: стан тиснучого світу не може не віддзеркалюватись у безсвідомому людини. Тобто, реалії світу, агресивного до неповторності людини, образно проявляються як модель-аналог в ірраціональному світі моделі-зразка. Вони відзначені переважно за допомогою епітетів і метафор („квадратові / неділі, придавлені кубами міста”), порівнянь (самота, „як голе / тіло”). Байдужість і агресивність світу до людини в межах сюрреалістичної моделі світу інші порівняно з аналогічними прикметами екзистенціалістської моделі світу: їх характеристики різняться за своєю вмотивованістю. Причиною тиску світу на людину й неприйняття його нею є притаманне світові (насамперед цивілізації) прагнення підкорити особистісне в людині, уніфікувати його (особистісне начало) до потреб культури й цивілізації. Звідси й акцентування дійсності, байдужої до особистісного в людині, й сприйняття нею світу, повного „контрольних механізмів” культури. Це й умотивовує увагу поета у творенні моделі світу до характеристик ліричного героя.

Диференціюючими критеріями моделі-зразка й моделі-аналога є, по-перше, розгортання мотиву агресії й, по-друге, роль ліричного героя в моделюванні світу. Творча установка ліричного героя в презентації моделі-аналога є інтровертною. Ю.Тарнавський наголошує його свідому рефлексію дійсності: реалізація мотиву агресії є її наслідком, він організовує відношення між складниками моделі реального світу. Очевидно, що тип творчої установки в поезії Ю.Тарнавського ріднить сутність моделі-аналога у творах з різним концептуальним підґрунтям – сюрреалістичним й екзистенціалістським.

У межах сюрреалістичної моделі світу в поезії Ю.Тарнавського ступінь проникнення ознак моделі-аналога (тобто реального світу) в модель-зразок (тобто в ірреальний світ) є різним. Він визначається панорамністю втілення мотиву агресії (характерної для моделі-аналога) чи наявністю фантазійних, подекуди сновидних образів (домінантних у моделі-зразку). Синкретичністю таких ознак відзначається модель світу у віршах циклів „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні Є-Є”, „Вино і ропа”, „Зео півонії” (наприклад, „з рівнобіжних ночей, з яких можна переходити з одної в другу і якими можна проходжатися, як вулицями, з нашого повороту крізь сни людей замість віддалі”; „із-під підлог свідомості худі щури сумління / вилазять гризти черстві буханці душ”; „свідомість вуличним пилом проникає в пусте помешкання мозку”). Риси химерної спонтанності ірреального світу простежуються в циклах „Анкети”, „Поезії про ніщо” й „Нулі й одиниці” („босі ноги місячного світла”, „босі ноги місяця”, „босоногий місяць”; „чоловік блювотою досягає місяця”, „зорі відбиті в калюжах блювоти”, „блювота зір”). Співіснування моделі-аналога й моделі-зразка в межах сюрреалістичної моделі світу свідчить про внутрішньостильовий синкретизм індивідуально-авторської моделі світу в поезії Ю.Тарнавського.

Синкретизм як основа моделі світу в поезії Ю.Тарнавського, проявляється і тоді, коли в екзистенціалістську модель світу вмонтовано алогічні зв’язки між реаліями, елементи гри з ними (ряд віршів циклів „Ось, як я видужую”, „Оперене серце”, „У ра на”, „Фотографії, це квіти”, „Ідеальна жінка”, „Дорослі вірші”): „Нам призначено навіки жувати це гірко-солодке тіло ротом часу”; „думка / пронизує мій мозок, / чи моє життя, / бува, / не пропало так, / як цей пополудень”; або екзистенціалістично навантажені образи впроваджено в сконструйовану за сюрреалістичними „законами” дійсність („Поезії про ніщо”): Смерть відбувається / спокійно, так як стіл / стоїть посеред кімнати”. У першому випадку результатом такого синкретизму є зняття трагічного пафосу, оптимізація екзистенціалістської проблематики; у другому – притлумлюється карнавальна атмосфера сюрреалістичного світу, актуалізуються загальнолюдські (екзистенційні) питання пошуку сенсу життя, глобалізується осягнення ліричним героєм світу і його місця в ньому. Особливим є випадок залучення сюрреалістичної техніки письма у творенні екзистенціалістської моделі світу в поемі „Місто київ та ям”. У ній через констативну манеру стилю розгорнуто мотив відчуження, оголено рису байдужості світу, виражено відчуття приреченості людини потерпати в умовах такого світу.

У третьому розділі „Своєрідність художнього вираження концепції світ – людина” увагу зосереджено на аналізі художнього втілення вихідних мисленнєвих опозицій як презентаторів типів людського мислення і способів художнього моделювання дійсності в поезії Ю. Тарнавського.

Для художнього моделювання світу Ю. Тарнавський використовує опозиції. Їх аналіз дозволяє узагальнити принципи вичленення складових моделі світу в його поетичних творах, простежити їхні взаємозв’язки й динаміку. Подібний підхід є закономірним, оскільки, за Ю.Лотманом, модель світу, закодована в мові, розкривається через опозиції, в ній функціонуючі: розкриваючи закодовані в природі мови смисли, вони виражають і регулюють модель світу в цілому, й національну зокрема Лотман Ю. Анализ поэтического текста. Структура стиха. – Л.: Просвещение, 1972. – С.21-22.. Опозиції репрезентують базові для всього людства типи мислення, що нерозривно пов’язані з етапами його розвитку: первісним та античним (А.Анісімов); притаманна їм рекурсивність уможливлює їх варіативну повторюваність у творах різних епох Анисимов А. Комтпьютерная лингвистика для всех: Мифы. Алгоритмы. Язык. – К.: Наукова думка, 1991. – 208с.. У поезії Ю.Тарнавського розгортання опозицій закорінено в рекурсію вихідної опозиції „мисливець-жертва”, що в авторській моделі світу набуває своєрідної інтерпретації та способу вираження.

У підрозділі 3.1. „Екзистенціалістська інтерпретація опозиції „мисливець-жертва” висвітлюються особливості художнього вираження опозиції „мисливець – жертва” в контексті екзистенціалістської моделі світу в поезії Ю.Тарнавського.

У циклах „Життя в місті” і „Ось, як я видужую” виявлено початкову трансформацію опозиції „мисливець-жертва” – змістовно наближену до первісної схеми мислення, яка відзначається сталістю смислового навантаження складових. У дебютному циклі „Життя в місті” позиції „мисливець” надано тотального характеру. Її сутність виражено через опозицію свій-чужий, одним із утілень якої є опозиція „природа-цивілізація”, що найактивніше інтерпретується автором. Образ цивілізації в названому циклі є домінуючою іпостассю навколишнього світу. Його ключові прикмети – образи каменю, одягу, статуї, машини, будинку, що взяті зі світу неживої природи або рукотворної дійсності. Аналогічні й означення світу цивілізації – твердий, холодний, тісний, гострий, – що увиразнюють риси його агресивності, тиску на людину, яка асоціативно постає жертвою, та наголошують фатальну приреченість останньої. Концептуально значущими в розвитку драматизму цієї опозиції є також образи тіла й імені. Перший співвіднесено з позицією „свій”, другий – утілення нав’язаного людині світом, непотрібного – „чужий”. Таким чином у циклі Ю.Тарнавського „Життя в місті” визначаються ціннісні пріоритети ліричного героя.

У циклі „Ось, як я видужую” зміст опозиції мисливець-жертва, що розгортається теж відповідно до первісної схеми мислення, конкретизується шляхом поєднання спрощеності форми й ліризму. Осмислення проблеми справжності, що зумовлене чітким визначенням ліричним героєм ідеї власного світу, позбавленого суперечностей, що виявляє гармонію людини і світу. Ця ідея лишається нереалізованою через агресивність світу навколо. Проте у змодельованому в циклі світі акцентується ідея „погодження” людини з ним.

3.1.1. „Парадокс „ідеальної жінки”. Диференціація образів жінки в еволюції моделі світу виконує скеровуючу функцію в її розвитку. Образ жінки домінує в циклах „Ідеалізована біографія” й „Ідеальна жінка”. У циклі „Ідеалізована біографія” образ жінки підпорядковується розгортанню мотиву пошуку гармонії світу й змінюється – від гармонійного в очах ліричного героя („У твоїх устах / стебла вітру / і моє ім'я”; „Приносиш зі собою / вітер / і шелест листя”), через змалювання деформації довкілля, яке проявляє свою іманентну обмежуючу й стримуючу сутність до людини („не можу визволитися з-під риштовань / правил цієї планети!”) до наголошення спустошливої дії кохання („Та тепер я – порожнеча: / ти забрав усе!”) й утвердження самотності („Забув / вже навіть / смуток / за тобою. / Пусто, / як після / похоронів / власної / душі!”). Причину цьому герой вбачає у спотворюючій людську натуру цивілізації: „Не хочу / імені, / ні тіла, / ні свідомості!”. Наведені образи постають символами цивілізації, а наскрізний у всій творчості Ю.Тарнавського образ імені, емблема умовності того, що привносить в людське існування цивілізація, виражає відчуження.

Цикл „Ідеальна жінка” розгортає ланцюг трансформацій – Мавка – Вампір – Смерть – емансипована жінка – Мавка – Мати – мати-Природа, – які роблять очевидним характер взаємозв’язку жінки з ліричним героєм, який змінюється також. Остання трансформація образу жінки долучається до іпостасі „мисливець”, тоталізуючи відчуження й самотність: „її ім’я / зникло, / мов потяг / на обрії, / я залишився / сам / серед тундри / часу”. Динаміка цього образу акумулює зміни в характеристиці опозицій, що дозволяє екзистенціалістську модель світу в названих циклах Ю.Тарнавського співвідносити зі схемою античного мислення. Образ жінки в такому контексті можна визначити індексом впорядкування елементів світу, що поглиблює розуміння сутності його моделі: наголошення парадоксальності образу жінки в сприйнятті її ліричним героєм виокреслює й світ навколо нього як парадоксальний.

3.1.2. „Мотив руйнації як кульмінація в зображенні цивілізаційного світу”. Образ жінки значущий для трансформації опозиційних образів й еволюції екзистенціалістської моделі світу („Дорослі вірші”, „У ра на”) у розвитку мотиву руйнації, як вираження наслідків цивілізації. У циклі „Дорослі вірші”, наприклад, простежується зміна іпостасей вихідної опозиції, яка здійснюється в кілька етапів: 1) „мисливець” – світ цивілізації, „жертва” – ліричний герой, жінка поряд із ним (родина); 2) „мисливець” – світ цивілізації, жінка, „жертва” – ліричний герой-самітник; 3) „мисливець” – світ цивілізації, жінка, ліричний герой, який є типовим представником агресивної цивілізації, „жертва” – фізичне і, як наслідок, духовне здоров’я людини, навколишній світ, Всесвіт; 4) „мисливець” – ліричний герой, який усвідомив наслідки власних дій (дій людства) і який відчуває потребу покарати винуватців трагедій і катаклізмів, „жертва” – ліричний герой як символ упевненості в незнищенності й непокараності людства. Відтворюючи еволюцію моделі світу поет активно апелює до реалій історії України, що споріднює його пізню поезію з творчістю Євгена Маланюка.

Аналізуючи роль звернень до історичного минулого в поезіях Є.Маланюка, Л.Куценко підкреслює важливість не лише прагнення поета відновити зв’язок поколінь і „в минулому дати відповідь на причини сучасних трагедій українського народу і нації”, а й „повернути нас до вічних істин, до аксіоматичних понять власної землі, власної держави і самоцінності громадянина цієї держави, дорікаючи нам найболючишими гріхами самозречення, відсутності національної самоповаги, „безбатченківства”, байдужості до власної долі” Куценко Л. Dominus Маланюк: тло і постать. Монографія. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2001. – С.198.. Гнів Ю.Тарнавського, що звучить у його поетичних зверненнях до історії й сучасності українського народу має ту саму природу – причини й мету. Образи „псарні”, „брехні”, „нашийників” постають символами багатовікової долі українського народу. Їх пафос як вияв обурення автора спрямований на те, щоб викликати обурення в читача.

Динаміка вихідної опозиції „мисливець-жертва” унаочнює еволюцію базисної опозиції – від первісної до античної. Наступний крок у розширенні меж опозицій – підпорядкування їх осмисленню проблем національних і загальнолюдських („У ра на”). У висвітленні останніх простежується декілька етапів: 1) відчуження продукує бездуховність; 2) байдужість породжує трагедії; 3) духовний занепад веде до фізичного самознищення. Ліричний герой, який є носієм екзистенціалістської відповідальності кожного за долю всіх, виносить вирок собі. Жертва стає мисливцем. Первісна схема мислення еволюціонує – трансформується в античну. Особливістю реалізації опозицій в екзистенціалістській моделі світу Ю.Тарнавським є те, що ліричний герой, виконуючи роль мисливця, водночас є і „жертвою” як утілення еволюції і людини, і моделі світу загалом.

3.2. „Опозиція „мисливець-жертва” як основа сюрреалістичної моделі світу” Модель світу, змістовно екстрапольована на сюрреалізм („Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Поезії про ніщо”, „Пісні Є-Є”, „Анкети”, „Вино і ропа”, „Зео півонії”, „Нулі й одиниці”), вибудовується як складне й неоднозначне переплетіння ірреального (модель-зразок) і реального (модель-аналог) світів, у художньому прояві яких опозиція „мисливець-жертва” визначає їх співіснування. Її функція стосовно ліричного героя в межах сюрреалістичної моделі світу теж диференціююча.

Сюрреалістична модель світу в поетичних творах Ю.Тарнавського найактивніше представлена моделлю-зразком. Проте ліричний герой у ній не абстрагується від дійсності повністю. Образ реального світу зумовлює наявність опозиції. Саме через опозиції реально існуючий світопорядок репрезентується очима ліричного героя в циклах „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні Є-Є”, „Вино і ропа”, „Зео півонії”. Вони домінують у розвитку мотиву агресії („Часами вибухи гармат, немов з-за гір, доноситься з листів, присланих з фронту”), де статусу жертви набуває людина („Життя починається тільки тоді, / коли тіло стає здригатися від сп’ять ревматизму, / і коли вперше крізь радіоприймач серця / чути нерівний код смерті”) в умовах цивілізації. Складник опозиції „мисливець” постає в різних іпостасях (природа – земля „хоче кусати / наші стани”, жінка – „перехрестя, принесені жінкою, що втекла з великого міста, як гамір, виповнюють кімнати”; соціум – „ніколи не відчиняться двері <…>, перед якими і я, і моє серце, і рот, упали б на коліна <…> і звільнили б мої цілунки від цифр, і чорнила, і смаку металу”). Їх сутність корегує всепроникаюча дія цивілізації. У названих циклах визначене на образному рівні співвідношення складових опозиції незмінне. Їх статичне смислове навантаження зберігає за опозицією „мисливець-жертва” зміст носія первісної схеми мислення. Тобто, в