ЛЯХ Катерина Сергіївна

УДК 94(477.6)(=112.2):316.73”19/19”

НІМЕЦЬКОМОВНІ КОЛОНІСТИ ПІВДНЯ УКРАЇНИ

В МУЛЬТИНАЦІОНАЛЬНОМУ ОТОЧЕННІ:

ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОДІЇ КУЛЬТУР

(ХІХ – початок ХХ ст.)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – | доктор історичних наук, професор,

заслужений працівник науки і техніки України

Турченко Федір Григорович,

Запорізький державний університет,

декан історичного факультету,

завідувач кафедри новітньої історії України

Офіційні опоненти –доктор історичних наук, професор,

заслужений працівник освіти України

Тригуб Петро Микитович,

Миколаївський державний

гуманітарний університет ім. П.Могили,

завідувач кафедри міжнародних відносин,

історії та філософії

кандидат історичних наук, доцент

Венгер Наталія Вікторівна,

Дніпропетровський національний університет,

доцент кафедри всесвітньої історії

Провідна установа –Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка, кафедра історії Росії

Захист відбудеться 25.03. 2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.02 у Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий 22.02.2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасній парадигмі інтерпретації історичного процесу притаманне визнання особливої ролі міжетнічних стосунків як найпотужнішого фактору, що визначав і перебіг грандіозних історичних звершень, і співжиття пересічних представників різних етносів. Особлива увага сучасних політологів, соціологів, етнопсихологів та істориків до проблем інтеркультурного спілкування пояснюється певними тенденціями розвитку сучасного світу. Активний інтерес до формування націй і витворення національних ідентичностей спровокований форсованим розвитком євроінтеграційних процесів. Появі нової наднаціональної спільноти передувала велика робота європейських фахівців по окресленню ментальних кордонів потенційних членів євроспільноти та по переосмисленню ролі кожної європейської нації в історії становлення цього нового суб’єкта історії. Розширення кордонів Європейського Союзу також супроводжується підвищенням уваги до нових учасників проекту “Єдина Європа. Формування нового геополітичного обличчя світу вимагає ревізії і міжнаціональних стосунків в історичній проекції.

Падіння тоталітарного режиму на території колишнього СРСР уможливило повернення цілих етносів, як-от: кримськотатарського народу, німецькомовних етно-конфесійних груп, до українського історичного простору, де їм раніше не знаходилося належного місця, адже конструйована радянською історіографією альтернативна дійсність довільно вирішувала питання про право різних народів, соціальних груп і персон на “прописку.

Дослідження кроскультурних процесів у межах міжетнічних контактів може стати додатковим стимулом до поглиблення вивчення української історії. Так, проведення досліджень у площині взаємної перцепції українців і німецькомовних колоністів (українці очима колоністів і колоністи очима українців) відповідає методологічному зауваженню, яке останнім часом згадується все частіше: по-справжньому зрозуміти себе можна тільки у співставленні з іншими, пізнати будь-який народ можна тільки через вивчення його взаємодії з іншими.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась як частина науково-дослідної теми історичного факультету Запорізького державного університету “Модернізаційний процес в Україні у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. (номер державної реєстрації – 0103U000731). Особистий внесок автора полягає у з’ясуванні впливу модернізаційних процесів у Російській імперії на трансформацію суспільного життя німецькомовних колоністів та на перебіг міжетнічних стосунків у Південній Україні.

Об’єктом дослідження є німецькомовні етно-конфесійні групи Південної України.

Предметом дослідження є форми, прояви і результати економічної, соціально-політичної та культурної взаємодії німецькомовного населення Південної України, з одного боку, з іноетнічним оточенням, а з іншого – з урядовими структурами на Півдні України.

Метою дослідження є визначення ролі німців-колоністів в історії українського народу; аналіз факторів, які впливали на перебіг міжкультурних стосунків німецьких колоністів Півдня України з їх сусідами, та з’ясування обставин формування етностереотипів.

Для досягнення мети розвязуються наступні дослідницькі завдання:

1) дослідити етнокультурну структуру німецької меншини на Півдні України; встановити міру її однорідності;

2) окреслити основні риси етнічного обличчя німецькомовних колоністів Півдня України, з’ясувавши:–

роль общини та общинних лідерів у влаштуванні внутрішнього життя колоній;–

роль релігії у творенні ідентичності німецькомовних колоністів;–

етнічне походження німецьких переселенців та вплив етнічної самосвідомості на розвиток стосунків у межах колоній та міжетнічних відносин поза межами колоністського світу;–

рівні соціокультурної самоідентифікації німецьких колоністів та превалювання того чи іншого рівня самоствердження німця-колоніста в різних життєвих ситуаціях;

3) виокремити рівні та форми взаємодії німецьких колоністів з їх полікультурним оточенням, охарактеризувати зміст і наслідки такої взаємодії;

4) з’ясувати міру впливу державного втручання на міжкультурні взаємини;

5) дослідити внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, соціокультурні фактори, які прямо або опосередковано впливали на міжкультурні стосунки у південноукраїнському регіоні.

Хронологічні межі дослідження: ХІХ – початок ХХ ст. Нижня часова межа зумовлена початком міжкультурної взаємодії німецькомовних колоністів з оточуючим населенням південноукраїнського регіону. Верхня межа є закінченням історичного періоду нового часу та початком новітньої ери в історії, яка співпадає з початком Першої світової війни – фактору, який суттєво вплинув як на життя самого німецькомовного населення краю, так і на перебіг міжкультурних стосунків у Російській імперії загалом і в її південних регіонах зокрема. Протягом обраного для дослідження часу соціальне побутування німецькомовних колоністів пройшло усі етапи розвитку: від певної замкнутості до початку розмивання непорушності релігійно-конфесійної “чистоти та посилення інтеграції німецьких поселян до ширшого українського суспільства.

Територіальні межі дослідження охоплюють Південну Україну, тобто територію трьох губерній – Катеринославської, Таврійської (без Криму) та Херсонської.

Наукова новизна дослідження полягає в комплексному висвітленні теми “діалогу культур. Окреслені основні риси етноментальності німецьких поселенців, простежені основні етапи та наслідки трансформації історичного етносу німецькомовних колоністів. Виокремлені провідні принципи існування колоністських громад, визначено, які фактори мали вирішальний вплив на формування їхнього соціокультурного обличчя. Такий підхід дозволив уникнути хибної уявної маргіналізації німецької громади при викладі перебігу подій, що було б обов’язковим наслідком проекціонування на досліджувану спільноту сучасної системи норм і цінностей. Вперше здійснена спроба окреслити і охарактеризувати рівні соціокультурної ідентичності німецькомовних колоністів та простежити взаємозвязок самоідентифікації колоністів з ідентифікацією їх оточуючим населенням.

На основі вивчення значного емпіричного матеріалу запропонована типологізація рівнів і форм міжкультурної взаємодії німців-колоністів з представниками інших етнічних та релігійних груп. Такий підхід дає змогу конкретизувати історичне дослідження та уникнути безпідставних узагальнень і спрощень.

Простежено формування і трансформацію світоглядних концептів у представників різних груп німецькомовних колоністів та титульного населення краю. Аналіз норм і цінностей спільноти, віддаленої від дослідника не тільки часом, а й приналежністю до іншого цивілізаційного типу, є надзвичайно дієвим способом з’ясувати причини тих чи інших акцій представників німецької громади, оцінити реальний та потенційно можливий розвиток міжетнічних стосунків у регіоні, проаналізувати підгрунтя можливих непорозумінь із сусідами, викликаних неспівпадінням світоглядних установок різних етно-конфесійних спільнот. Це також доповнює наші уявлення про механізми формування етностереотипів.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть стати основою комплексного дослідження проблеми міжкультурних взаємин на території Південної України; вони можуть бути використані при створенні фундаментального дослідження з історії Південної України, при написанні узагальнюючих праць з теорії міжетнічних та міжконфесійних відносин.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження у вигляді доповідей оприлюднювалися на міжнародних та всеукраїнських конференціях: “Історія очима молодих дослідників (Донецьк, 2–4 грудня 1999 р.); “Німецько-французькі та українсько-польські взаємини у ХХ столітті в історичному порівнянні (Київ, 24–25 квітня 2003 р.); “Європейська регіональна історія у ХХ столітті” (Київ, 21–22 листопада 2003 р.); “Історія німців Причорномор’я та українсько-німецькі культурні зв’язки (Одеса, 4–6 жовтня 2003 р.); “Нації та міжнаціональні відносини в історії людства: очима молодих дослідників (Донецьк, 19–20 березня 2003 р.); “Немцы Приазовья и Причерноморья: история и современность (Донецьк, 27–28 вересня 2003 р.); “Німці в історії Київського університету (Київ, 25–26 травня 2004 р.); “Молочна–2004: меноніти і їх сусіди (1804–2004) (Запоріжжя, 2–5 червня 2004); “История немецкой колонизации в Крыму и на Юге Украины в ХІХ–ХХ вв. (Судак, 6–10 червня 2004).

Результати дослідження обговорювалися на засіданні кафедри новітньої історії України Запорізького державного університету.

За підсумками дослідження були прочитані публічні лекції в Генріх-Гейне-університеті (Дюссельдорф, 3 листопада 2004 р.) та Альберт-Людвігс-університеті (Фрайбург в Брайсгау, 9 листопада 2004 р.).

Основний зміст дисертації викладено у 7 статтях і повідомленнях, з яких 4 опубліковано у фахових збірниках.

Структура роботи обумовлена метою, завданнями і характером дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток, списку використаних джерел та літератури (458 позицій), 8 додатків. Загальний обсяг тексту основної частини дисертації становить 184 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність дослідження, окреслені його предмет і об’єкт, визначено хронологічні і територіальні межі, сформульовано мету та дослідницькі завдання дисертації, вказано на наукову новизну, практичне значення та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – “Cтан наукової розробки, джерела та теоретико-методологічні засади вивчення проблеми” – розглядається історіографія досліджуваної проблеми, висвітлюються особливості джерельної бази та пояснюються методи дослідження.

Історіографію проблеми можна умовно поділити на кілька напрямів. Перший напрям складають праці закордонних авторів краєзнавчого, публіцистичного характеру. Першими дослідниками, що намагалися відтворити “український період історії німецькомовних поселенців, були П.Фрізен, Д.Ремпель, Г.Епп, Г.Герлах. Їхні праці відзначаються старанною деталізацією, наявністю карт, планів, ілюстрацій, в них згадується чимало осіб, які зіграли певну роль у становленні німецької общини на нових землях, наведені цікаві біографічні дані. Проте вони носять публіцистичний і мемуарний характер, а історіографічна цінність таких видань знижується відсутністю посилань на джерела, довільністю інтерпретацій.

За стилем написання та за ступенем науково-пізнавальної цінності до цього ж напряму можуть бути віднесені праці А.Клауса, К.Е.Ліндемана та А.А.Веліцина. Корисність таких полемічних робіт є незаперечною: вони стимулюють науковий пошук, будять уяву, дають підказку нових образів, додають динамізму думці. Але при роботі з ними треба бути дуже обережним, не залишати без перевірки навіть тієї інформації, що подається як доведений факт, не піддаватися пасткам, які вони свідомо чи несвідомо розставляють перед дослідником.

Другий напрям історіографії складають праці українських авторів ХІХ – початку ХХ ст. та радянської доби, які вивчали питання колонізації південноукраїнського регіону.

Вивченню заселення південноукраїнських земель присвятили свої праці відомі дослідники А.О.Скальковський та Д.І.Багалій. Вони широко використовують статистичні дані, але, на жаль, ці дані слабо відбивають момент міжкультурної взаємодії різних етнічних та конфесійних груп регіону.

За радянської доби питання про долю переселенців довгий час замовчувалось. І хоча у 70-80-ті рр. такі дослідники, як О.І.Дружиніна, А.М.Кабузан, Я.В.Бойко, розглянули різні аспекти історії колонізації Півдня України, зокрема німецької, для них німці-переселенці – це лише одна з підмножин населення як знеособленої маси, об’єкта колонізаційної урядової політики. Ці автори використовують введені раніше в обіг джерела, спираючись на них без належного критичного ставлення, тому часто їм не вдається уникнути помилок та недоречностей. Їхні грунтовні академічні праці наочно демонструють обмеженість пізнавальних можливостей макроісторичного підходу до інтерпретації минулого, зокрема, такі його недоліки, як перебільшення ролі і можливостей державно-бюрократичної системи в регулюванні соціально-економічних процесів, механістичне розуміння співвідношення духовного і матеріального факторів у життєдіяльності людських спільнот, схильність до середньостатистичних показників, зведення множинності історичної динаміки до псевдонормативних зразків і типів, зокрема, фактичне ігнорування етно-конфесійних відмінностей при формальному їх визнанні.

В останні роки активізувався інтерес українських і російських дослідників до справи предметного вивчення проблеми німецької колонізації Півдня України; їхні праці складають третій напрям в історіографії німецької колонізації Півдня України. Системний погляд на історію міжкультурних контактів у Російської імперії подано в працях І.М.Кулінича та В.І.Наулка ??????? ?.?. ??????????-???????? ????????? ??’????. – ?.,1969; ??????? ?.?. ???????? ??????? ?? ??????? (60-?? ??. XVIII ??. – 1917 ?.) // ??????????? ?????????? ??????. – 1990. – ? . – ?.18–30; ?????? ?.?. ??? ? ??????? ???? ? ???????. – ?.,1998..

Необхідно відзначити дослідження колективу науковців Дніпропетровського національного університету. Так, релігійному фактору життя німецьких колоністів, зокрема, проблемі прозелітизму членів менонітської громади серед українського населення, присвячує свої праці О.В.Безносова ????????? ?.?. ??????? ?????????????? ??????????? ??? ??????? (1850–1905): ????.... ????. ???. ????. – ??????????????, 1997 ?? ??.; питання взаємодії німецькомовних переселенців з їх сусідами в перші роки колонізації досліджує Д.Мєшков ?????? ?. ????????? ? ?? ?????? ?? 1871 ?. // ???????-2004: ???????? ? ?? ?????? (1804–2004). ?????????? ??????? ???????????. ?????????, 2–5 ?????? 2004 ?. – ?????????, 2004. – ?.64–69.. Різноплановими є дослідження С.Й.Бобилєвої; її праці висвітлюють соціально-економічний розвиток німецьких колоній, антинімецьку націоналістську хвилю в російському суспільстві наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., розвиток освіти в німецьких колоніях, життя та діяльність видатних осіб німецького походження в Російській імперії ???????? ?.?. ???????? ????????? ? ?? ??????? ?? ?????????-????????????? ???????? ??? ??????? ?????? ???????? ??? ???? // ??????? ?????????? ???????. – ??????????????, 1995. – ?.19–37 ?? ??.. Необхідно відзначити грунтовні роботи Н.В.Осташевої-Венгер, присвячені економічному розвитку менонітських колоній Осташева Н.В. Основные этапы развития меннонитской промышленности юга Украины в 1860–1920 гг. (На примере Александровского уезда Екатеринославской губернии) // Немцы России в контексте отечественной истории: общие проблемы и региональные особенности: Материалы междунар. науч. конф. (Москва, 17–20 сент. 1998 г.). – М.,1999 – С.61–73 та ін.. Історію “міських німців” Одеси дослідила Е.Г.Плесська-Зебольд.

Запорізькі дослідники О.С.Тедеєв та О.М.Ігнатуша розробляють джерелознавчий бік історії колоністів. Внесок колоністів-менонітів у господарський розвиток регіону досліджено в працях А.І.Карагодіна та М.В.Бєлікової (Романюк). М.В.Крилов та Ю.П.Князьков у межах цієї ж тематики опрацьовують аспект історичної топографії.

Четвертий напрям складають праці зарубіжних дослідників другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Знаковими дослідженнями в цьому плані є праці Х.Діка, Д.Нойтаца, Дж.Стейплза, Д.Брандеса, А.Айсфельда Dyck H.L. Landlessness in the Old Colony: The Judenplan Experiment 1850–1880 / Friesen J. (ed.) Mennonites in Russia 1788–1988. Essays in Honor of Gerhard Lorenz. – Winnipeg, 1989. – P.183–201; Neutatz D. Die “ deutsche Frage” im Schwarzmeergebiet und in Wolhynien. Politik, Wirtschaft, Mentatitдten und Alltag im Spannungsfeld von Nationalismus und Modernisierung (1856–1914). – Stuttgart, 1993; Staples J. Cross-Cultural Encounters on the Ukrainian Steppe. Settling the Molochna Basin, 1783–1861. – Toronto; Buffalo; London, 2003; Brandes D. Von den Zaren adoptiert. Die deutschen Kolonisten und Balkansiedler in Neurussland und Bessarabien 1751–1914. – Muenchen, 1993; Eisfeld A. Die Russlanddeutschen. – Mьnchen, 1992.. Їх дослідження відрізняються широкою джерельною базою, увагою до питань взаємодії та взаємовпливу німецькомовних колоністів у Російській імперії та їх поліетнічного оточення.

До п’ятого напряму відносяться праці, присвячені дослідженню історії релігії та церкви в Російській імперії. Історики, які працюють у межах цього напряму, розглядають історію німецькомовного населення через призму історії відповідних церков чи конгрегацій. Найбільш плідною в цьому плані є так звана “менонітська історіографія, одним із засновників якої вважається П.М.Фрізен і яка нині представлена іменами Дж.Тевза, Дж.Уррі, Д.Плетта та ін. Існує також ряд досліджень, присвячених історії лютеранської та католицької церков у Росії. Так, життя лютеран-євангеліків та реформатів досліджується Г.-Х.Дідріхом, Г.Симоном, Г.Штріккером, а особливості існування католицьких колоній на території Південної України висвітлені в працях К.Келлера, А.Боша та Й.Лінгора. Відомою російською дослідницею історії католицької та лютеранської церков в Російській імперії є О.Ліценбергер. У своїх розвідках дослідниця особливу увагу приділяє з’ясуванню ролі релігії в житті колоністських громад, політики Російської держави до представників тієї чи іншої конфесії.

Окремий напрям у дослідженні теми взаємодії культур складають праці дослідників мовної взаємодії українського, російського та німецького етносів – російських авторів В.Жирмунського, Л.Найдич, А.Домашнєва, Г.Г.Едига та зарубіжних авторів Р.Еппа, Дж. Тіссена та інших.

Таким чином, сучасна історіографія історії німецької колонізації відрізняється розмаїттям напрямків і тем – від позитивістської історії до дослідження ментальності і етноменшинного із застосуванням даних соціології, етнології, лінгвістики, психології тощо. Проте проблема існування етносу, в даному випадку німецького, в інонаціональному середовищі продовжує залишатися актуальною.

Характеризуючи джерельну базу теми, що досліджується, можна запропонувати таку класифікацію використаних писемних джерел за типовою приналежністю:

1. Писемні джерела.

2. Лінгвістичні дані.

3. Фото- і фономатеріали.

4. Предмети матеріальної культури.

В свою чергу серед писемних джерел можна виділити наступні види:

1. Законодавчі акти (маніфести, укази, рескрипти, розпорядження).

2. Контрольно-звітна документація (списки, відомості, рапорти, доповіді, кошториси, плани поселень).

3. Звернення громадян (петиції, прохання, службові записки).

4. Документи справочинства (протоколи конференцій німецьких колоністів, протоколи розгляду судових справ, службове листування).

5. Статистичні матеріали.

6. Періодика.

7. Наративні джерела (щоденники колоністів, подорожні записи мандрівників і посадових осіб, спостереження урядовців, земських статистиків, епістолярні документи).

8. Анкетування (письмове опитування колоністської інтелігенції – вчителів та священиків – за типовими запитальниками).

9. Фольклор (народні та колоністські пісні, прислів’я та приказки, легенди та перекази).

Переважна більшість джерел з історії німецької колонізації – це офіційні документи і матеріали, що містять соціологічні характеристики, узагальнені дані, абстрактні описи тощо. Вони дають різноманітну інформацію, проте з їх допомогою даремно сподіватися дати повнокровний портрет колоністів; особливо важко на їх основі реконструювати внутрішній світ, менталітет колоністів.

Більш інформативною, реальною, відповідною дійсності інформацією є та, що зафіксована в документації нижчих ланок управління. В цих документах більше прагматизму і реальних даних. Хоча при цьому інформація є емпіричною, розпорошеною, частковою, але реальною і абсолютно конкретною. А з вивченням цілих пластів цієї документації такий їх недолік як уривчастість компенсується та вимальовується реальна картина влаштування, побуту колоністів.

Компенсувати недоліки офіційних документів дозволяють джерела наративного характеру. Тут знаходиться важлива інформація, яка висвітлює особливості побуту та менталітету переселенців, їхні традиції і забобони, що їх годі було б шукати серед даних переписів чи у звітній документації. Цінність цих документів полягає в тому, що тільки в них містяться прямі зізнання учасників міжкультурного діалогу, що робить їх використання необхідним для створення повноцінної картини внутрішнього життя колоністів та їх спілкування із зовнішнім світом. Вписати певні сторінки в історію міжнаціональних стосунків у південноукраїнському регіоні допомагає аналіз лінгвістичних даних, зібраних російськими та зарубіжними дослідниками.

Основу джерельної бази дисертаційного дослідження складають документи і матеріали 29 архівних і рукописних фондів державних архівів Запорізької, Одеської, Дніпропетровської областей, а також Інституту рукопису ННБУ ім. В.І.Вернадського (Київ), Запорізького музею українського козацтва та Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького, Головних земельних архівів Фрайбурга, Дюссельдорфа та Штутгарта (Німеччина) та Головного земельного архіву прусської культурної спадщини в Берліні, архіву народної пісні у Фрайбурзі, а також приватних фондів родин фон Маас та Машевських, які вводяться у науковий обіг уперше.

Методологічна основа дисертації. Дане дослідження було виконане в межах парадигми культурної та нової соціальної історії, прикметними ознаками яких є перенесення акцентів в історичному дослідженні з абстрактних схем та моделей розвитку суспільства на людський вимір в історії, увага до таких тем, як побутове життя, життєві практики певних спільнот, культура в її антропологічній інтерпретації тощо.

При проведенні даного дослідження був застосований комплекс спеціально-історичних та міждисциплінарних методів – історико-генетичний, історико-порівняльний, прийоми декомпозиції та структурного аналізу.

Лінгвістичні методи (метод семантичного та прагматичного аналізу) використовувалися для отримання знань про міжкультурну взаємодію, яка позначилася на розвитку мови німецьких колоністів. За допомогою методу психоаналізу вивчалися фантазії, казки, карикатури, що їх можна було знайти у листах, у вигляді зізнань у щоденниках, німецькомовних та російськомовних газетах тощо. При застосуванні психологічного методу емпатії, який полягає у вживанні, проникненні в чужий світ, ми намагалися збудувати в своїй свідомості модель світу, що приблизно відповідала тій, яку мали представники німецького етносу.

У другому розділі – “Еволюція стосунків німецькомовних колоністів Півдня України та урядових кіл Російської імперії – розглядається процес формування німецькомовних етно-конфесійних груп на терені Південної України та їх становище в системі державного управління та самоуправління.

Причинами переселення підданих німецьких держав до Російської імперії були політичне та релігійне невдоволення, нестача землі, перенасичення ринків праці в містах та тиск високих податків. При цьому головним аргументом для німецькомовного населення в рішенні обрати Росію своєю майбутньою батьківщиною були запрошення та обіцянки російського уряду, а також активна діяльність вербувальників, щедро оплачуваних російськими властями. Метою колоністів було реалізування своїх господарчих намірів, досягнення добробуту своєї родини, і, таким чином, забезпечення себе і своїх дітей всілякими – релігійними, економічними, правовими – свободами.

Одразу по переселенню вихідцям з німецьких земель були надані широкі права для самоврядування, результатом чого стало утворення практично автономних колоністських округів, названих дослідниками “державою в державі. Обмеження адміністративного втручання в життя німецьких колоністів надало їм можливість у повній мірі реалізовувати звичні для них життєві практики та влаштовувати побут за звичними моделями. Зі свого боку на першому етапі колонізації держава була зацікавлена в певному відмежуванні німецькомовних поселенців від їхнього оточення, оскільки вважалося, що тільки так колоністи зможуть зберегти свої якості “показових господарів.

З часом окремішність німецьких колоній та слабке поширення їхнього господарського досвіду серед місцевого населення почала турбувати урядові кола, і уряд починає вживати заходів по поглибленню інтеграції німців у суспільство Російської імперії. Вершиною цього процесу став ряд законів 1870-х рр., спрямованих на ліквідацію колоністського статусу іноземних поселенців. З цього часу посилюються асиміляційні впливи, що їх зазнало суспільство німецьких колоністів. Інтеграції німецьких поселян-власників також сприяли модернізаційні процеси, що охопили суспільство Російської імперії.

Німецький колонізаційний проект виявився набагато успішнішим на Півдні України, ніж в інших регіонах імперії (зокрема, на Волзі). Важливою складовою пізнішого успіху цього колонізаційного проекту були мета та настрій, з яким переселенці їхали до Росії, офіційний (урядовий, за встановленими майновим та професійним цензом) та самовідбір (шукачі пригод їхали не в південноросійські господарські колонії, а шукали щастя у великих російських містах), а також господарські приватновласницькі традиції німецьких землеробів. Названі вище якості і цілі колоністів збіглися з цілями сторони, що їх запрошувала. Зацікавлений в економічному зростанню німецьких колоній, російський уряд був налаштований надати їм усі умови: для ефективності управління були створені спеціальні органи для управління іноземними колоніями, колоністи отримали велику кількість зручної землі і пільги на обзаведення. Проте німецький колонізаційний проект був далеко не бездоганним. На першому етапі колонізації неповоротка бюрократична машина Російської імперії запізно реагувала на запити колоністів, обіцянки колоністам не були виконані в повному обсязі, а з другої половини ХІХ ст. починається активне втручаня російської адміністрації в життя німецьких громад.

У третьому розділі – “Соціокультурне обличчя німецькомовного населення Південної України – здійснюється спроба дати характеристику різним німецькомовним етно-конфесійним групам, які колонізували Південну Україну.

Німецькомовні колоністи, які почали своє переселення на Південь України наприкінці ХVІІІ ст., не становили монолітної спільноти. Більше того, знадобилося більше століття, щоб дифузна маса німецьких поселенців перетворилася на те, що сучасні дослідники називають “німецькою меншиною. Факторів, які, особливо на початку колонізації, розділяли німецьких поселенців на окремі спільноти, було декілька. Головні з них – етнічний, мовний та конфесійний. З часом актуалізувалися такі роз’єднуючі фактори, як географічний, економічний та правовий, у той час як етнічний та мовний втрачали свою початкову силу.

Поділ колоністів за етнічною ознакою зберігав свою чинність ще довгий час після їх переселення в Російську імперію і проявлявся, зокрема, у влаштуванні часом змішаних поселень, тобто таких, в яких поряд жили вихідці з різних земель. Увага уряду до етнічних коренів іноземних поселенців Російської імперії посилилася у зв’язку із зростанням впливу на світову політику з боку Пруссії, а надто з появою на політичній карті світу об’єднаної Німеччини. Але з особливою гостротою питання про походження німецькомовних колоністів постане наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли в суспільно-політичних та урядових колах Російської імперії буде піднято питання про “німецьке засилля”. Саме тоді меноніти Південної України “згадають” про своє голландське походження.

З часом, коли розбіжності в походженні німецькомовних колоністів втрачали своє значення як головного фактору їх самоусвідомлення і формувалися нові види ідентичності, підгрунтям яких були спільне проживання в межах окремих колоній або колоністських округів і “територіальний патріотизм, стиралися і мовні розбіжності між різними групами німецьких колоністів, котрі проживали в одній колонії. Вже на території Південної України протягом століть відбувалося злиття говорів, якими спілкувались вихідці з різних німецьких земель, і формувалися нові так звані “місцеві діалекти.

Єдиним чинником, який як на початку колонізації, так і в подальшому чітко і безкомпромісно поділяв таку неоднорідну масу німецькомовних колоністів на декілька великих груп, була конфесійна приналежність. На основі цієї ознаки виділяють три групи німецьких колоністів Півдня України – лютерани, католики та меноніти. Всередині цих груп або існували з самого початку, або формувалися пізніше різні релігійні течії. Оскільки сфера впливу духовних лідерів у німецьких, а надто в менонітських колоніях, поширювалася не тільки на духовні практики колоністів, а охоплювала всі галузі життя, то від того, до якої течії належали лідери общини (як світські, так і духовні), залежали вектори майбутнього розвитку колоній.

На початку колонізації і доки в колоніях не з’явилася власна генерація духовних лідерів, церква була ланкою, що пов’язувала німецьких поселенців з країнами, звідки власне почалася колонізація. Особливо активно розгорталося співробітництво менонітських громад з їхніми духовними братами в Пруссії. Згодом, коли почалося формування нової ідентичності німецьких колоністів на основі злиття дифузної маси німецькомовних поселенців у німецьку меншину, воно відбувалося саме в рамках, утворених надрегіональною церковною організацією.

Шкільна освіта довгий час була сферою активного втручання релігійних установ колоністів, як католиків, так і протестантів. Окрім цього, церква виконувала ще й судову функцію – найстрашнішим покаранням було рішення виборних старійшин та духовних лідерів громад про відлучення порушника від громади та вигнання з общини. Релігія значною мірою визначала відносини представників різних конфесій.

Окрім самоідентифікації німецькомовних колоністів за етнічною та конфесійною ознакою, в даному дослідженні проаналізовано такі локальні рівні ідентичності німецьких колоністів, які визначаються формулами “тихі на землі і “показові господарі, а також простежено процес формування нової – надгрупової ідентичності, який був перерваний Першою світовою війною.

У четвертому розділі – “Соціокультурна взаємодія німецькомовних колоністів Південної України з їх поліетнічним оточенням – автор пропонує типологію міжкультурних контактів німецьких колоністів Південної України з їхнім мультикультурним оточенням та аналіз кожної форми такої взаємодії.

Подається така схема рівнів взаємодії німецькомовного населення Південної України з їх мультикультурним оточенням:

І. Безпосередні контакти німецьких колоністів з населенням південноукраїнського регіону

1.1. Економічна взаємодія німців-колоністів та їх сусідів:

·

·

·

·

1.2. Діяльність німецькомовних колоністів по розповсюдженню сільськогосподарських знань та навичок серед місцевого населення:

·

·

1.3. Шлюбні зв’язки.

1.4. Релігійні контакти.

1.5. Мовні контакти та мовна взаємодія німецьких колоністів і навколишнього населення.

2. Макровпливи на поведінку спільнот та розвиток міжетнічних стосунків:

2.1. Вплив законодавчої політики на розвиток міжетнічних стосунків у регіоні (реформа 1861 р., реформи державного управління 1870-х рр. тощо).

2.2. Роль економічних факторів, модернізації (розвиток економічних відносин у краї: розвиток міст і портів, індустріалізація і модернізація країни).

2.3. Вплив внутрішньо-державних та загально-світових процесів (виникнення на світовій арені об’єднаної Німеччини; оформлення російського націоналізму як державної політики; формування української нації; загострення міждержавної напруженості у зв’язку з наближенням світової війни тощо).

Перший рівень контактів складався з поодиноких випадків взаємодії і був локальним, стихійним, неконтрольованим, незапланованим. І хоча аналіз певних масових дій та конкретних випадків дозволяє встановити закономірність у їх протіканні та скласти сценарій типового перебігу подій, сама специфіка контактів цього рівня вимагає врахування фактору стихійності, емоційності цих контактів.

Другий рівень є надперсональним, макрорівнем. Він охоплює площину державної політики, загальноімперських процесів, міжнародних подій. На ньому також розгорталися міжетнічні процеси, проте їхня специфіка полягала в тому, що вони розгорталися не прямо (у вигляді прямих контактів та конкретних стосунків), а опосередковано, тобто вони лише мали силу впливати на розвиток стосунків людей, які діяли в межах конкретного законодавства, жили в певному економічному і правовому полі. Політика держави, формування громадської думки – це процеси навмисні, контрольовані, свідомі, чітко детерміновані. Проте навіть у таких діях був залишок, побічна дія у вигляді незапланованого або непередбачуваного ефекту. Так, реформа 1861 р., здавалося б, ніяким чином не стосувалася німецькомовного краю, проте наслідки цієї реформи прямо вплинули на розвиток німецьких колоній та стосунків німців з українськими селянами.

Одним з результатів міжкультурної взаємодії є формування у свідомості людей збірного образу сусіда. В масштабах дрібних акцій (наприклад, спорів через володіння землею або роздрібної торгівлі) сусідом могла стати громада сусіднього села, незалежно від того, чи вона належала до тієї ж самої, чи до іншої етнічної або релігійної групи. В таких випадках етнічна чи конфесійна приналежність акторів не надто впливала на перебіг подій.

У масштабах же більш масових або частотних дій (найм, діяльність в якості показових господарів), в яких колоністській громаді протистояли зовнішні по відношенню до колоністів сили, у свідомості колоністів формувався стійкий образ сусіда, який складався з характеристик етнічної та релігійної групи, до якої належав учасник діалогу, а також його соціального стану та особистих характеристик.

У Висновках викладено основні результати дисертаційного дослідження:

1. Порівняльний аналіз взаємодії різних етно-конфесійних груп дозволяє перш за все уточнити соціокультурні характеристики самих учасників міжкультурних контактів, рельєфніше уяснити особливості життєвих практик тих чи інших етносів. Вивчення соціокультурного обличчя учасників міжкультурного діалогу дозволило переглянути деякі положення, що укріпилися у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Серед них – ставлення до німецьких колоністів як до сталої гомогенної групи. Проведений аналіз допоміг провести диференціацію німецькомовного населення Південної України за етнічною та конфесійною ознакою. Більше того, дослідження показало, що стосунки лютеран, католиків та менонітів між собою також можна віднести до категорії міжкультурної взаємодії, рівно як і стосунки перелічених груп з поліетнічним населенням краю.

2. Змістовні узагальнення дозволяє зробити проведений аналіз рівнів і пластів самоідентифікації німецькомовних колоністів та порівняння такого самоусвідомлення з тим образом німецького колоніста, який формувався у свідомості їх контрагентів. Встановлено, що на початку колонізації надзвичайно важливою була етнічна самоідентифікація німецькомовних переселенців. Іншим потужним пластом, що зумовлював самоідентифікацію німецькомовних колоністів, була релігійна приналежність. З часом у середовищі німецькомовних колоністів формується нова ідентичність, яка грунтувалася на спільному проживанні в межах однієї колонії або округу.

Цікаві результати дає співставлення самоідентифікації німецькомовних колоністів Півдня України та ідентифікації їх оточуючим населенням. Шаблонність у формуванні етностереотипів є скоріше інтелектуально привнесеною закономірністю, ніж специфічною рисою тієї чи іншої спільноти. Рівно як німці-колоністи практично не бачили різниці між сусідами українцями і росіянами, які мали виразно відмінні життєві практики, так і в очах українських та російських селян католики, лютерани, сепаратисти, реформати, гуттерці, меноніти, шваби, голландці, гессенці були німцями.

3. Міжкультурна взаємодія німецьких колоністів з їх поліетнічним оточенням розгорталася на різних рівнях і реалізувалася в безлічі форм. Перший рівень охоплював безпосередні контакти німецьких колоністів з населенням південноукраїнських регіонів. Другий рівень, на якому розгорталася кроскультурна взаємодія, реалізувався через макровпливи, які діяли на розвиток міжетнічних стосунків. Серед таких потужних факторів, які опосередковано справляли вплив на перебіг міжетнічних контактів у регіоні, були законодавча політика, модернізація, внутрішньодержавні та загальносвітові процеси.

Аналіз перебігу міжкультурних контактів німецькомовних колоністів з їх оточенням дозволяє переглянути питання ізоляції німецьких колоній. Констатуючи той факт, що стосунки українців з німецькомовними колоністами мали більші цивілізаційні перешкоди, ніж, скажімо, українсько-російські стосунки, одночасно слід зауважити, що положення про ізольованість німецькомовних колоністів, яке продовжує побутувати в історичній літературі, є результатом перебільшених уявлень про ті соціокультурні бар’єри, які реально існували в час, що розглядається. Правильно розставити акценти при обмірковуванні питання про ізольованість німецькомовних колоністів неможливо без урахування того факту, що для ХІХ ст. етнічна відчуженість була нормою як для німецького, так і для українського селянського суспільства, оскільки контрагентами колоністів (як сільських мешканців) у їх соціальних практиках були переважно українські (російські, болгарські та ін.) селяни.

Ізольованість німецькомовних колоністів мала не стільки етнічну, скільки соціальну природу, і в цьому плані німецький поселянин за соціокультурними характеристиками був набагато ближчий до українського селянина, ніж до німця-підприємця або суспільного діяча, а життєві практики українських селян та німецькомовних колоністів мали набагато більше спільних, аніж відмінних рис, як-то: традиціоналізм, консерватизм та відносна замкненість общинного життя, велика роль етнічної і релігійної відчуженості тощо.

4. Великий вплив на тональність міжкультурних стосунків у Південній Україні ХІХ – початку ХХ ст. справляла політика царського уряду. Російська держава прагнула контролювати перебіг всіх процесів в імперії та часто вдавалася до проведення акцій, спрямованих на посилення міжкультурної взаємодії. Такими діями були створення інституту показових господарів німецьких колоністів, розбудова німцями показових плантацій тощо. Загалом, характеризуючи тональність стосунків німецьких колоністів з владними структурами царської Росії, необхідно відзначити нормальну для людської природи двоїстість почуттів, яка позначалася, з одного боку, недовірою до владних дій (і, як результат, мала схильність до самоуправства німецькомовних поселенців), а з іншого боку – пієтетом перед вищим начальством (прояви цього ставлення варіювалися від прагнення колоністів бути відзначеними на всіляких виставках, конкурсах до наочного прояву відданості уряду у вигляді пожертв, подарунків царській сім’ї, запевнень у лояльності). Можливо, тут ми маємо справу з таким сприйняттям дійсності, яке було притаманне і українському селянину, що реалізувалося у формулі – чиновник – корумпований злодій, цар – уособлення справедливості.

5. Оскільки часові рамки дослідження включають у себе цілу епоху, було б помилковим розглядати суб’єктів взаємодії без урахування тих змін, які мали місце в українському суспільстві та колоністських спільнотах. З’являлися нові фактори, які впливали на міжкультурні стосунки, змінювалися самі суб’єкти взаємодії, еволюціонувала і їх взаємодія. При цьому німецькомовні колоністи мінялися швидше, ніж українці, мобільніше реагували на виклики. З другої половини ХІХ ст., особливо після реформи 1871 р., в середовищі німецькомовних колоністів на Півдні України проходять процеси, котрі можна визначити як трансформацію історичного етносу. Насамперед причиною цього стала зміна правового становища колоністів. Суб’єктом влади стають не сімейні та конгрегаційні лідери, не община, а повітова та волосна адміністрація, держава. Перші вимагали збереження самоідентичності, гомогенності, протистояння асиміляції; другі – інтеграції в нове суспільство.

Підкреслюється, що в еволюції міжкультурних стосунків німецькомовних колоністів Півдня України та їхніх сусідів виділяються такі періоди:

І. Перша половина ХІХ ст. – період відносної замкнутості німецьких колоній щодо навколишнього суспільства. Система самоврядування німецьких колоній позбавляла колоністів необхідності вступати в діалог з адміністрацією краю та вчити офіційну мову держави. Німецькі колоністи отримали в розпорядження великі масиви землі, навіть з розрахунком на наступне покоління, що на певний час робило їх суспільства самодостатніми системами. Нарешті, вони мали можливість на свій розсуд влаштовувати своє релігійне життя, розбудовувати свою систему освіти тощо.

ІІ. Друга половина 1850-х рр. – 1871 р. позначилася виникненням земельного голоду в німецьких, а особливо в менонітських колоніях. Через конкуренцію за землю колоністи мимоволі вступали в діалог з навколишнім населенням. З розвитком ринків, індустрії колоністи все більше втягувалися в економічні та суспільні процеси країни. Все більше вихідців з німецьких колоній отримували освіту в російських або русифікованих містах. На середину ХІХ ст. в німецьких колоніях з’являється ціла генерація учасників змішаних німецько-українських (німецько-російських) шлюбів.

ІІІ. 1870-ті рр. – 1914 р. Початок третього періоду пов’язуємо з проведенням реформ державного управління 1870-х рр. Внаслідок цих реформ колишні колоністи були зрівняні в правовому становищі з селянами-власниками. Скасування особливого колоністського статусу мало на меті сприяти інтеграції німецькомовних підданих у російське суспільство. З цього часу в колоністських школах запроваджується обов’язкове вивчення російської мови. Саме в цей період менонітські братські місіонери розпочинають прозелітську діяльність серед православного населення краю, що викликало обурення православної