імені ІВАНА ФРАНКА

ЛОСИК ОРЕСТА МИКОЛАЇВНА

УДК 141.78:130.2

ФЕНОМЕН СВОБОДИ

У ФРАНЦУЗЬКОМУ ДИСКУРСІ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Спеціальність 09.00.03. - соціальна філософія і філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Карась Анатолій Феодосійович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Хома Олег Ігорович,

Вінницький національний технічний університет; завідувач кафедри філософії

кандидат філософських наук, доцент
Петровський Петро Михайлович,
Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, доцент кафедри політичних наук і філософії

Провідна установа: Інститут філософії ім. Г. Сковороди

Національної академії наук України, кафедра філософії, м. Київ

Захист відбудеться 1 липня 2005 року о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “30” травня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.Б. Сінькевич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена чільною роллю феномена свободи у сучасній світовій інтелектуальній та філософській думці. Як світоглядна категорія, свобода присутня в основних ділянках, з якими пов’язане здобуття людиною життєвого досвіду: соціальному повсякденні та екзистенції приватності, культурно-правових нормах та ідейно-ідеологічних настановах, наукових знаннях та філософських “приязнях до мудрості”, а також в етичних, естетичних, мистецьких поглядах, які формують світоглядну повноту сучасної епохи. Закономірно, осмислення феномену свободи – одна з найскладніших соціально-філософських проблематик, що перебуває у центрі уваги дослідників природи громадянського суспільства. Особливо воно актуальне у дебатах, викликаних поширенням глобалізму та (інтер)націоналізму в сучасному світі, а також у міждисциплінарних дослідженнях, присвячених природі новітніх форм ідентичності й толерантності.

Провідного значення феномен свободи набув у новітній філософській течії постмодернізму, зокрема у доробках французьких авторів, став категоріальною основою постмодерністського тезаурусу та світоглядної “постмодерної” парадигми. Постмодерністські практики “ви-вільнення” й “деколонізації”, впроваджені в наукові й культурно-мистецькі середовища, публічну та громадянську соціальність багатьох суспільств, претендують “деконструювати” ідейно-політичні та ментально-духовні підвалини європейської цивілізації та пропонують новітні ідейні горизонти для вільного життєвого простору як цілих спільнот, так і сфери приватності.

Тим не менше, розгляд феномену свободи залишається полемічним та інспіративним для численних аналітиків й інтерпретаторів “постмодерністської сучасності”, зокрема у галузях політичної та соціальної історії, культурознавства, теології, теорії мистецтва й літератури, естетики, ґендерних студій тощо. В українській філософській та гуманітарній сферах феномен постмодерністської свободи осмислюється лише впродовж останнього десятиліття і має вибірково-спеціалізований характер.

Відтак актуальність обраної тематики полягає у кількох теоретичних та практичних аспектах:

1)

2)

3) роллю політичної заангажованості провідних філософів сучасності, що досліджували феномен свободи, та специфікою впливів ідеологічних переконань на спадщину мислителів, зокрема французьких постмодерністів;

4) значенням постмодерністського “стану духу” для інтелектуального й культурного “пейзажів” сучасної Західної цивілізації, особливо в контексті тяглості чи перерваності традицій здійснення свободи, характерних для європейської громадської, політичної, громадянської ідентичностей;

5) гострою потребою долучення української філософської спільноти до колективної співучасті в сучасному міжнародному інтелектуальному та культурному Діалозі про досвід, перспективи та контексти новітніх дискурсивних практик свободи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконується відповідно до теми науково-дослідної роботи кафедри філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка: “Громадянське суспільство як здійснення свободи: соціальний, релігійний та економічний виміри” (Держ. реєстраційний номер 0103U006795), а також відповідає її навчальним програмам.

Метою дослідження є спроба довести, що:

·

·

·

Поставлена мета передбачає послідовне вирішення таких завдань:

1) виокремити контекстуальні, конотуючі та світоглядні умови, що уможливлюють здійснення постмодерністського “стану духу” в контексті інтелектуальної, філософської, громадянської та світоглядної парадигм сучасності;

2) типологізувати складові постмодерністського “стану духу” та диференціювати їх дискурсивне здійснення в культурно-соціальних, наукових, філософських, політично-ідеологічних, художньо-мистецьких галузях;

3) провести методологічну розвідку стосовно історичної та помисленої специфіки постмодерністських дискурсів та практик за допомогою міждисциплінарно інтерпретованої семіотики та методу інтелектуальної біографії;

4) проаналізувати “генеалогію” феномену постмодерністської свободи в контексті європейських французьких витоків її формування як явища, практики і концепту;

5) виявити концептуалізацію соціально-громадянських вимірів постмодерністської свободи в контексті ідейно-ідеологічних уявлень французьких філософів-постмодерністів.

Об’єктом дослідження є розгортання феномену свободи як базової інтелектуальної та гуманістичної складової соціальної, громадської, громадянської та приватної сфер життєдіяльності.

Предметом дослідження є постмодерністська інтерпретація феномену свободи в європейській історії ідей на прикладі соціально-філософської творчості французьких постмодерністів, зокрема спадщини Ж.-Ф. Ліотара.

Методи дослідження матеріалу полягають у застосуванні структурно-функціонального підходу та семіотичного виокремлення міждисциплінарної багатоаспектності поставленої проблематики. Так, витоки постмодерністської свободи досліджуться за допомогою кроскультурного методу, контекстуальні передумови її здійснення – на основі використання передусім семіотичного методу, а конотативні особливості постмодерністського “стану духу” – за допомогою системного підходу й методу інтелектуальної біографії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у дисертаційній праці вперше в українській соціально-філософській думці запропоновано міждисциплінарне дослідження феномену постмодерністської свободи у контексті французького філософського постмодернізму. На основі теоретичного аналізу висунуто такі твердження, що мають наукову новизну і виносяться на захист:

1) Визначено цілісність природи постмодерністського “стану духу” як самобутньої світоглядної, історичної, культурно-соціальної, мовної практики французької новітньої філософії:

а) встановлено критерії розрізнення і класифікації таких ключових понять постмодерністського тезаурусу, як “пост/модерн”, “пост/модерність”, “пост/модернізм”;

б) обґрунтовано, що постмодерністський “стан духу” уособлюється у дискурсивному розумінні феномену свободи та визначених ним наративів ідентичності, багатоманіття, толерантності та практик “вивільнення”, “деколонізації”, “бажання”, “автономії”, “індивідуалізму”, “приватності”.

2) Доведено, що для семіотичної природи постмодерністського дискурсу свободи характерні єдині загальні настанови, які, незалежно від історичних процесів, впливають на культурно-суспільне та психологічно-ментальне тло розвитку цивілізації:

а) апробовано семіолінгвістичний метод визначення контекстуальних складових та особливостей формування дискурсивних практик свободи в європейській модерній та постмодерній парадигмах;

б) уточнено роль мови як явища дискурсу в тому, що у французькому постмодернізмі вона розглядається як невід’ємна складова “духовних тотальностей”, якими виступають політичні, економічні, культурно-етичні та естетичні норми;

в) проаналізовано й підтверджено гіпотезу про те, що дискурсивні практики свободи чи насильства набувають панівного значення завдяки семіотично визначеним “режимам сигніфікації”;

г) з’ясовано, що дискурс здатний виконувати роль колективного світогляду, набувати організуючих, стримуючих, владних ознак, які сигніфікують культурне середовище та сприяють історичному розгортанню його наукової, мистецької, соціальної та етичної епістем.

3) Доведено, що соціальна філософія постмодерністського спрямування розглядає феномен свободи як умову й мету інструментально-функціонального дискурсу, який конотує процесуальність різноманітних культурних та соціальних практик та виступає підставою експериментальних починань у креативних діях:

а) набула подальшого розвитку ідея поширення постмодерного розуміння свободи як спроба нетеоретичного заперечення тяглості наративу “Модерну”, асоційованого із засиллям теоретичного розуму та його раціоналістичних світоглядних форм домінування;

б) обґрунтовано, що постмодерністський дискурс свободи пов’язаний із виявленням та подоланням кризи дискурсивних домінант соціального, політичного, публічного й естетичного примусу особи;

в) доведено, що ідеологічні та політичні концепти свободи зберігають свій вплив на постмодерністську філософію у Франції, проте визначальним щодо неї є інтерпретація свободи на рівні екзистенційного буття людини та її естетично-культурного самовизначення;

г) встановлено, що французький постмодерністський дискурс є таким інтелектуально-філософським середовищем, завдяки якому феномен сучасної свободи конституюється поза межами суто теоретичних рефлексій і постає соціокультурною життєвою практикою та реакцією на фундаментальні зміни у новітній історії.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів визначається актуальністю, новизною та цілісністю наукового дослідження феномену постмодерністської свободи у світоглядно-ідейних практиках сучасності. В основу теоретичного обґрунтування лягло соціально-філософське міждисциплінарне опрацювання можливостей і вимірів здійснення постмодерністської свободи саме у контексті новітніх трансформацій європейських уявлень про свободу, не виключаючи специфіки й т. зв. постколоніального виміру. Тому матеріали дисертаційного дослідження є особливо пізнавальними як для українського (і ширше – східно-європейського) “громадянського” досвіду останніх десятиліть, так і для інших учасників комунікаційного європейського простору.

У практичному аспекті матеріали та окремі складові дисертації можуть застосовуватися для підготовки та читання лекційних курсів філософського, гуманітарного та суспільствознавчого спрямування у вищих навчальних закладах, а також при написанні відповідних розділів підручників, навчальних посібників, курсових і дипломних робіт, енциклопедичних та довідкових видань, монографій та колективних праць із філософії історії, соціальної філософії, культурної антропології та інших міждисциплінарних досліджень у сучасній історії ідей.

Особистий внесок здобувача. Зроблено спробу поглибленої семіотичної інтерпретації контекстуальних особливостей здійснення феномену сучасної свободи, в результаті якої постмодерністська дискурсивна практика свободи постає не як деструкція європейського світогляду, а деконструкція тих світоглядних настанов, що (після Другої світової війни) приховано, “безсвідомо” пропонують практики тоталітаризму, репродукуючи метанаративні дискурси та інтенції на об’єктивність та правду, незалежну від людини. Опрацювання особливостей термінологічної, типологізаційно-методологічної та соціально-філософської площин постмодерністських інтерпретацій свободи обумовило пропозицію аналізувати постмодерністський “стан духу” саме як соціокультурну практику й рефлексію на фундаментальні зміни у новітній історії ідей та гіпотезу про оригінальну широку інтерпретативність власне “французьких” витоків постмодерністської свободи. Постановка і розв’язання всього комплексу завдань дисертації здійснені самостійно.

Апробація результатів дисертації відбувалася паралельно з опрацюванням окремих її розділів. Основні положення дослідження доповідалися на конференціях та семінарах національного та міжнародного рівнів:

Міжнародна наукова конференція “Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні” (Львівський національний університет імені Івана Франка, грудень 2001 р.); Міжнародна наукова конференція “Людина у світі духовної культури” (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 17–18 травня 2002 р.); Міжнародна конференція “Filozofia wobec XXI wieku” (UMCS, Налечов (Польща), 24–27 вересня 2002 р.); Міжнародна термінологічна конференція (Національний університет “Львівська Політехніка”, 25–29 вересня 2002 р.); XIII, XIV, XV наукові сесії НТШ (секція семіотики, історико-філософська секція; березень 2003 р., березень 2004 р., березень 2005 р.); Міжнародна конференція “Miejsce Polski i krajуw Europy Њrodkowej w strukturach unijnych” (UMCS, Люблін (Польща), 11–13 квітня 2003 р.); науковий семінар кафедри філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (грудень 2003 р.); Міжнародна конференція “Людинознавчі філософські читання: Гуманізм. Людина. Цінності” (Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, 8–10 жовтня 2004 р.); Звітні наукові конференції Львівського національного університету імені Івана Франка (секція філософських наук; лютий 2002 р., лютий 2003р., лютий 2004р., лютий 2005 р.).

Результати дослідження висвітлені в 9 публікаціях у наукових виданнях (в тому числі за кордоном), з них 3 статті у виданнях, зареєстрованих ВАК України як фахові.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (6 підрозділів), висновків, списку використаних джерел (280 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 207 сторінок, з них 162 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, об’єкт, предмет, методологічні підходи та основні завдання дослідження, визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, відображено апробацію положень, що виносяться на захист.

У першому розділі “Постмодерність” як поняття і як практика: проблема тлумачення” розкриваються базові теоретично-методологічні, соціально-філософські, культурно-історичні передумови концептуальних положень дисертації.

У першому підрозділі “Еволюція “постмодерності” в історії ідей” розглянуто особливості тлумачення ключових понять постмодерністського гуманітарно-філософського словника (“пост/сучасність”, “пост/модерн”, “пост/модерність”, “пост/модернізм”) та виокремлено типологічні орієнтири постмодерністських “практик”, присутніх у науці, культурі та соціальності.

Дослідження постмодерністських феноменів та практик перебувають у центрі активних обговорень наукових інтелектуальних спільнот. На проблематику “постмодерністськості” ознак, що конституюють сучасну дійсність, натрапляємо в “класичних” працях відомих теоретиків (серед них: А. Роб-Ґрійє, А. Турена, Ж.-Ф. Ліотара, Ю. Крістевої, Ж. Лакана, Ж. Батая, Ж. Дельоза, Ж. Дерріди, П. Віріліо, Дж. Ваттімо, Л. Фідлера, Дж. Барта, Ф. Джеймсона, Л. Гатчеон, Е. Ґелнера, А. Ґелена, А. Гайссена, В. Вельша. Нею цікавляться також філософи, які декларують прихильність до не-постмодерністських та анти-постмодерністських методологій (Ю. Габермас, О. Маркуард, А. Веллмер, Г. Кльоц). У межах спеціалізованих підходів заслуговують на увагу новітні розвідки у галузях семіотики (Дж. Ділі, У. Еко, І. Гассан), соціології (Е. Ґіденс, Н. Луман, У. Бек, З. Бауман, П. Слотердайк, С. Леш), політології та філософії історії (Ф. Фукуяма, П. Кословські, М. Франк, Т. Фрідман, В. Россман), аналітичної філософії (Г. Патнем), прагматизму (Р. Рорті), постколоніальних студій (К. Овенс, Г. Вайт, Е. Саїд, І. Валлерстайн, К. Ґірц), теорії візуальних та пластичних мистецтв (Х.-Б. Оліва, Ч. Дженкс), кібертехнології та масових комунікацій (Ж. Бодріяр, Ж. Ліповецькі).

Серед українських учених, у працях яких розглядається проблематика природи постмодернізму (та постмодерністської свободи), назвемо насамперед фахівців із теорії та історії літератури (О. Пахльовська, М. Зубрицька, В. Агеєва, Т. Гундорова, В. Моренець, О. Забужко, С. Павличко, В. Поліщук, Р. Семків, О. Галета, І. Старовойт, П. Іванишин), культурознавців (В. Скуратівський, С. Грабовський, О. Івашина, Л. Брюховецька, В. Пономарів, М. Стріха), філологів (А. Шкраб’юк, В. Єшкілєв), перекладачів постмодерністської прози (Т. Гаврилів), істориків (Я. Грицак, М. Ісаєвич, А. Заярнюк). У філософському руслі постмодерністською тематикою докладно цікавляться О. Соболь, В. Лук’янець, О. Хома, вибірково опрацьовують її М. Попович, Я. Шрамко, Р. Кісь, А. Карась, М. Маринович, В. Лях, Т. Возняк, О. Івашина, І. Добропас та ін.

У підрозділі опірний акцент здійснено на дослідженнях, що тлумачать історично-філософську етимологію феномену “сучасності” (модерності), особливості його теоретичного осмислення та здійснення в низці ділянок науки, соціальної культури, художньої творчості (праці В. Вельша, З. Краснодембського, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фізерстоуна, З. Баумана). При цьому зазначено, що варто відрізняти понятійні визначення, запропоновані авторами, відомими як родоначальники постмодернізму у філософії (Ж.-Ф. Ліотаром, Ж. Бодріяром, Ж. Дельозом), від дефініцій, поданих аналітиками сучасних змін загалом та постмодернізму як явища зокрема (Ю. Габермасом, І. Гассаном, Ч. Дженксом, Е. Ґелнером).

Відтак запропоновано вважати, що:

? “модерність” (moderne) окреслює тло загальної парадигми Модерну й уособлює собою понадчасовий синонім “сучасності” (modernitй);

? “постмодерність” (postmoderne) необхідно осмислювати в часовій діахронній перспективі соціально-культурних, наукових, політичних, економічних, художніх змін, які засвідчували шлях “модернізації”, властивий Західній цивілізації, починаючи від епохи Просвітництва;

? “постсучасність” – поняття скоріше соціологічне, аніж філософське; його вживаємо при геополітичному аналізі повоєнного довкілля, зорієнтованого, зокрема, на вивчення умов та особливостей глобалізаційних й деколонізаційних процесів;

? “постмодернізм” (postmodernisme) є останньою (чи однією з останніх) фаз здійснення “сучасності” та хронологічно вужчим від “постмодерності”. Його доречно розглядати саме “в аспекті суб’єктивного вияву” (В. Вельш) змін в історії ідей. Зокрема, виправдано характеризувати як “постмодерністські” інновації у культуротворчій сфері (літературі, архітертурі, філософії).

На прикладі концептуально-методологічних підходів Ж.-Ф. Ліотара, І. Гассана, В. Вельша виокремлено та проаналізовано найпоширеніші поняттєві контроверсії сприйняття й оцінювання постмодерністського світогляду, а саме: правомірність вживання його смислових інтерпретацій у наукових контекстах, предметні й тематичні обсяги застосування префікса “пост”, хронологічна варіативність та несистематизованість характерних ознак постмодернізму як явища в історії ідей. Для якісного з’ясування “клімату проблеми” (О. Пахльовська) запропоновано керуватися двома мотиваціями, необхідними, зокрема, для української гуманітаристики та філософії: безпосереднім знайомством з оригінальними роботами постмодерністів (зокрема французьких) та міждисциплінарною методологічною готовністю розуміти полісемантику новітньої форми світогляду. При цьому висунуто тезу, що саме антологічні підходи є серед найбільш адекватних багатофункціональних методично-методологічних орієнтирів для сприйняття, оцінювання та інтерпретації проблематик, які зараховують до “постмодерністських”.

Серед “постмодерністських” орієнтирів у культурній соціальності та світоглядно-філософських аспектах названо плюральність, дискурсивність, паралогічність, диссенсуальність. При цьому враховано, що постмодерністські практики часто ототожнюються з базовими характеристиками сучасності, як от: естетизацією щоденності (коммодіалізацією), глобалізацією (технократизацією, мультикультуралізмом), деколонізацією, в результаті чого нівелюється самобутня вмотивованість їх виникнення та оригінальний характер здійснення. Зауважено, що необхідно розрізняти власне “постмодерністську” практику в сучасній філософії як окрему ділянку інтелектуальних та творчих рефлексій, а в її межах – “постмодерністський дискурс”, представлений виключно французькими філософами (Ж.-Ф. Ліотаром, М. Фуко, Ж. Бодріяром, Ж. Деррідою, Ж. Дельозом, Ж. Ліповецькі та ін.).

У другому підрозділі “Витоки постмодерністського розуміння свободи” простежуються теоретично-сцієнтичні й культурно-мистецькі аспекти історичних і методологічних джерел постмодернізму та загалом – поля здійснення свободи як категорії дієвого пізнання.

У підрозділі арґументовано, чому витоки постмодерністського розуміння свободи розпочинаються від епох Нового часу та Просвітництва – часів структурування “модерної” картини світу й формування однієї з найголовніших парадигм в європейській історії ідей – ґранд-наративу. Науковому раціоналізму картезіанської принциповості була притаманна внутрішня діалектика, яка ініціювала критичний сумнів, схиляла до релятивістського “розламування” світоглядної мета-цілості. Сфера естетичної деміургійності з часу академічних просвітницьких канонів також набула питомого ірраціонально-опозиційного й критично-нонконформістського тяжіння трансформувати (пере- або й де-структурувати) традиційні основи й ознаки “метанаративної” життєвої парадигми. Тому для філософії постмодернізму та особисто для Ж.-Ф. Ліотара постать Р. Декарта стала провісником майбутніх “мутацій мозку та людського духу” (Ж. Жюве), а естетично-філософська аналітика Д. Дідро – зразком вирішення дилем творчої свободи (як і свободи творчості) далеко поза межами мистецького самовираження.

Відзначено, що важливий внесок щодо визрівання постмодерністського розуміння свободи пов’язаний з етапом “модернізації” європейської цивілізації, який настав у другій половині XIX – перших десятиліттях ХХ ст. Так, мистецькі “бунти” в Центральній Європі на початку ХХ ст. також стали важливою складовою культурного семіозу новітньої “постмодерної” парадигми. Естетично-мистецька “субтельність”, “дендизм” та аванґардизм модерністських авторів й теоретиків стала для багатьох постмодерністів зразковим прикладом уявнення та вирішення визрілого в канонах Просвітництва конфлікту навколо осягальних меж і потенціальної свободи пізнання головних феноменів культурної дійсності, зокрема “краси”, “автентики”, “моральності”, “ідентичності”.

В свою чергу, експериментальні розвідки у галузях фізики, математики, геометрії, логіки та природознавства загалом також підтвердили невідворотність переломної кризи (“делеґітимації”) абсолютистських істин у науковій та позанауковій площинах. Їх інновативність базувалася на численних доказах автономного характеру різнорідних елементів світобудови як специфічних локальностей (“дискурсивних практик”, “малих нарацій”). Кожна з них обов’язково взаємодіяла із сусідніми, але реалізувалася самостійно, вільно від будь-яких накинутих догматичних норм та тоталізуючих цінностей. Відзначено, що теоретизування Л. фон Вітґенштайна довкола плюральності й паралогічності “мовних ігор” інтерпретуються як прото-постмодерністські ознаки побільшення вимірів свободи.

Окрім позитивістських та постпозивістських акцентів, витоки наростаючої детоталізації Модерну спостережено в розвитку структуралістських та постструктуралістських течій. Зокрема, на прикладі компаративного аналізу філософсько-інтелектуальної спадщини двох чільників французької інтелектуальної спільноти Ґ. Башляра та Ж.-Ф. Ліотара прослідковано, як саме постструктуралістські маніфести “об’єктивної невизначеності”, “дисперсивної філософії” та “ризикованих ідей” поширюють прорив до (постмодерністської) свободи.

У другому розділі “Контекстуальні особливості дискурсу свободи” проаналізовано семіотично-філософські практики й світоглядно-цивілізаційні контексти, які зумовлюють дискурсивну природу здійснення свободи та “ігрову” специфіку постмодерністського “стану духу”.

У першому підрозділі “Дискурс як умова здійснення свободи” пропонується аналіз семіолінгвістичної мовно-ігрової природи дискурсу як форми світогляду, а в його межах і дискурсивних практик, створюваних ним, або автономних.

Здійснена спроба обґрунтувати тезу, що семіолінгвістична структура кожного дискурсу передбачає ресурси для здійснення та утримання свободи як певного “стану духу” та “стану світогляду” в духовно-етичних та інституційно-політичних площинах.

Так, на прикладі компаративного аналізу критичних рефлексій Ж.-Ф. Ліотара та його духовного авторитета І. Канта про ідейну наповненість кожного світоглядно-парадигмального каркасу зауважено вирішальне значення пошуку та здійснення вимірів індивідуальної та громадянської свобод, зокрема крізь призму приватного та публічного самовизначень. Інакше кажучи, світогляд як метанарація є лише видозміненою формою метафізичних претензій на всеохопність та вичерпність пояснень людини у світі. Така всеохопність неминуче зумовлює детерміністичну структуру дискурсивної практики й водночас, з іншого боку, побільшує (прагнення до) самоздійснення людини поза контурами ієрархічних взаємодій та зобов’язуючих концептів і наративів, що функціонують крізь обемежуючий прогресизм та надісторизм.

За допомогою мовно-ігрових концепцій М. Фуко та Ж.-Ф. Ліотара встановлено дуальну природу дискурсу та дискурсивних практик: вона суміщає тяжіння до уніфікації з розвитком “ферментних” уявлень, опозиційних “леґітимним” судженням. Дискурс самою своєю істотою набуває форм зумовлення і детермінації, тобто елементи примусу, домінації і влади дійсно поширюються у дискурсивних формах (дискурс як механізм поширення насильства, примусу і домінування). Тим не менше, світоглядні орієнтири, пов’язані з дискурсивними схемами “класичних” наративних практик, неминуче тяжіють до призупинення метаоповідального виду розуміння. Така конфронтаційність випливає з дедалі очевиднішого практичного конфлікту між поширенням інтенції приватності та інтимної свободи особи і політичними, соціальними, економічними й, урешті, творчими перешкодами до самоздійснення людини.

Відповідно дискурс як універсальний зразок соціальної структури можна інтерпретувати і як будь-який метанаративний тоталізуючий світогляд, і як такий, що руйнує уявлення про безсумнівні об’єктивні знання, зобов’язання та моделі ідентифікації й пропонує шлях незалежності, ви-вільнення, свободи, суб- (а не пан-) унікальності.

У постмодерністському тлумаченні дискурс прямо пов’язаний з лінгво-семіотичними “іграми”, свідомо чи несвідомо створюваними індивідами або спільнотами. Він ототожнюється з процесами антропосеміозу – усвідомленням та розвитком особою власного актуального буття, ціннісним осмисленням життєвої екзистенції, перетворенням рефлексійного сприйняття та персонального досвіду в виразні форми “повідомлень” (message), які доповнюють розгортання часо-просторової історії видосвіту та допомагають референціям. Тобто за допомогою неперервно-змінного створення дискурсів та перебування в них індивід артикулює сам себе в дійсності. Дискурсивно означуючи дійсність, особа постійно перебуває на шляху де-віртуалізації власної автентичності (приватної свободи), а перебування в референтному спільному культурному просторі сприяє утриманню її громадянської повноцінності (громадянської свободи).

У другому підрозділі “Дискурсивні особливості постмодерністського “стану духу” розглядається “делегітимізуюча” специфіка дискурсивних практик в європейських філософських та цивілізаційних контекстах та розкривається характерність постмодерністського “стану духу”.

Акцентовано, що “статус світогляду”, викшталтуваний у парадигмі класичної науки і раціональності, виявився незадовільним для нових конотацій свободи людини у другій половині ХХ ст., оскільки світоглядна орієнтація людини і суспільства не могли претендувати ні на “раціональну чистоту”, ні на науково визначену зумовленість істиною.

Особливості після-просвітницьцокого дискурсу, що конотує елементи вільного самоздійснення людини, ґрунтуються на прагненні переоцінки цінностей модерного світогляду та в децентрації становища людини стосовно не лише політичної влади, держави та адміністрування, але й щодо публічності, споживання, об’єктивності та єдиної “істини”. Тому ні конотація бажання (сексуальність), ні конотація потягу влади ще не є остаточним і жорстким узвичаєнням примусових чи вільних (незалежних) знакових елементів у дискурсивних практиках.

У підрозділі наголошено, що порив до свободи і прорив до свободи у комунікативний та світоглядний світи може пролягати лише у контексті певних дискурсивних практик, а не через їх відсутність. Тому появу нових знаків, символів і риторики означено як дискурсивну дію значень постмодерністської свободи, які загалом можуть кваліфікуватися як виразні особливості французького постмодерністського дискурсу. Серед них: а-традиційні пошуки стилю й мовлення у художній творчості, естетиці, соціології, філософії, історії, культурознавстві, а також дискурсивний смак до міфотворчості.

Визнано, що “нелінійна” настанова інтерпретації у контексті мислення, розуміння і сприйняття на кшталт “практики писання Дерріди” (Б. Банасяк) може набувати первинного значення у поясненні довкілля чи людського видосвіту. Вона (на рівні естетичного запобігання, за І. Кантом) маніфестує, що розуміння не може бути зведене до детерміністично виведеної раціональності, а зберігає своєю умовою можливості для свободи сприйняття та інтерпретації, і тому пропонує своєрідні компенсаційні форми слово-творення, зокрема у вигляді деконструкційно-паралогічної мовної гри. Підкреслено, що саме у “французькому” світогляді (з огляду на національну унікальність його мовної та психоментальної складових) ознаки постмодерністського “стану духу” (метафорична поліінтерпретативність, плюральність, диссенсуальність) втілюються найбільш яскраво та органічно.

У третьому розділі “Свобода як інтерпретативний феномен постмодернізму” висвітлено ідейно-ідеологічні та соціально-філософські конотації здійснення свободи в інтерпретаціях французьких філософів-постмодерністів.

У першому підрозділі “Конотації феномену свободи у сучасній французькій філософії” висвітлюється вплив “ідеологічних” конотуючих на формування концепцій свободи у Франції, зокрема на становлення постмодерністської течії філософування.

Активні трансформації “інтелектуальних пейзажів” у другій половині ХХ ст. пов’язані з ідеологічними перетвореннями як усередині Франції, так і в цілому на європейському континенті та в Західному світі. Політизація європейських інтелектуальних дискурсів у другій половині ХХ ст. мотивувалася спільною зацікавленістю побільшити виміри громадянської свободи у повоєнному світі, розділеному на капіталістичний та соціалістичний. Підкреслено, що інтелектуали й політика у Франції – дві взаємопов’язані сфери діяльності. Порівняно з іншими європейськоми країнами, насамперед Німеччиною та Великою Британією, базовою основою для місцевих “людей ідеї чи науки” (серед яких не лише представники етнічної більшості) став найбільш контроверсійний вид критики – ідеологічний.

Відзначено, що новітня диференціація ідеологем на “домінуючі” (“правильні”) та “опозиційні” (в тому числі й “маргінальні”) закладалася в контексті таких дискурсивних практик: “виховним” впливом відомих навчальних інституцій, які декларували прихильність тим чи іншим політичним доктринам, харизмою “духовних учителів” та “моральних авторитетів” (серед яких і радянські дисиденти), політично-ментальний спадок ІІ світової війни (т. зв. “топос Освєнциму”, за Т. Адорно), безпосередня участь багатьох інтелектуалів у революційних подіях кінця 60-х років ХХ ст.досвід нонконформізму), наявністю медіальної підтримки, активізація інтелектуальних представників Третього світу та ін.

У підрозділі окремо досліджено роль філософа в “інтелектуальному пейзажі” Франції в другій половині ХХ ст. на прикладі взаємозв’язку між інтелектуальними біографіями французьких філософів і їх розумінням вимірів свободи (Ж.-П. Сартр, Р. Арон, Ж.-Ф. Ліотар та ін.). Зауважено, що завдяки своїй критичності, певною мірою зумовленій ментальною антропологією, французький “інтелектуальний пейзаж” реально впливає на “громадську думку” та формування світоглядних цінностей та ідеалів.

Підкреслено, що для французьких інтелектуалів-філософів переважно зберігається популярність “лівих” поглядів. Ще з часів Французької революції вони репрезентувалися, як універсальні практики боротьби за “свободи”, а у повоєнних десятиліттях ототожнилися з ідеями марксизму, маоїзму, сталінізму та знайшли інтерпретацію у течіях екзистенціалізму, постструктуралізму, ґендерних студіях. Великий вплив на ідейне підґрунтя лівого дискурсу мала атеїстична “філософія свободи” Ж.-П. Сартра, яка леґітимувала будь-які форми перманентної опозиційності кожному тоталізуючому репресивному дискурсу (яким у такому випадку виступала ліберальна демократія).

У дисертації наголошено, що саме через “ліві” тези про опір владі метанаративів у лавах французьких “ґошистів” свого часу були присутні відомі майбутні основоположники французького постмодернізму (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр, Ж. Дельоз). Разом з тим, відкриття репресивних практик радянської моделі свободи (ГУЛАГи) та крах комунізму сприяли поступовому відходу постмодерністських інтелектуалів від лівоекстремістської “барикадної” риторики.

Постмодерністи (а також неоперсоналісти, неогайдеґґеріанці, ситуаціоналісти, “нові ліві”, “нові праві”) перебувають в опозиції як до негативних тенденцій політичної культури ліберального світоголяду, так і до, очевидно, конформістичної позиції більшості колишніх “ґошистів”. Їх інтелектуальна боротьба стосується трактування основних характеристик відкритого суспільства та дефінітивно-ідентифікуючих рис громадянських спільнот, які воно передбачає. У цьому контексті деконструктивний дискурс “перепису” минулого може виступати і як результат філософського переосмислення інтелектуальних біографій, і як спроба оновити “ліві” наративи та включити їх у громадянську модель сучасної Франції.

У другому підрозділі “Феномен справедливої свободи” versus ідеологія (на прикладі концепції Ж.-Ф. Ліотара)” увагу зосереджено на соціально-філософських мотиваціях постмодерністських дискурсів свободи та їх відповідності іншим актуальним осмисленням, запропонованими французькими інтелектуалами.

Постмодерністське осмислення сучасності проаналізовано як один із конструктивних складових історії ідей. На відміну від метанаративної парадигми інтерпретації, постмодерністська свобода не мислиться в глибинах позалюдської реальності, а виявляється сталим компонентом креативного розуміння (інтерпретації) світу і також його олюдненого буття.

На прикладі постмодерністських підходів відомих французьких філософів (Ж. Бодріяра, Ж. Дерріди, Ж. Дельоза, Ж. Ліповецькі та ін.) обґрунтовано, що свобода як дискурсивна практика сучасності має реальний вплив на зміни культурних, соціальних, публічних та громадянських практик у новітній історії ідей. Її здійснення свободи демістифікує низку трансформацій у суспільній та приватній світоглядних площинах. Як знаряддя ідеологічного, правового, економічного, культурного тиску, історія спрямованості “шляху до свободи” сучасного індивіда (члена спільноти, громадянина) демонструє численні сильні та слабкі сторони потуг “вивільнення”: з одного боку, свобода як універсальна цінність спрямовується до миру та демократично-ліберальної версії сучасності, залишаючись “єдиним пунктом справжньої референції для будь-якої рефлексії”, а з іншого – інтерпретація свободи може ставати центральною віссю нової космополітичної диктатури та тотально-тоталітарної уніфікованості культурних, традиційних, расових, релігійних, ґендерних та інших відмінностей, перетворюючись у масштабне, небезпечне, неадекватне, надумане бачення людської та громадянської природи. Зокрема, це стосується інтелектуальних розвідок щодо вивчення підґрунть і реалій демократичних трансформацій та філософсько-політичних констатацій їхніх позитивів і недоліків.

Серед новітніх “тероризуючих” світоглядних практик, які стають предметом соціально-філософських інтерпретацій французьких постмодерністів, виокремлено такі: надмірна технологізація довкілля, негативні наслідки мультикультуралізму, правова несправедливість, глобальна уніфікація та анонімізація культурних форм ідентичності тощо.

У підрозділі цілісно аналізується концептуальна модель здійснення “справедливої свободи” Ж.-Ф. Ліотара, яку також підтримує низка французьких інтелектуалів поновочасності (наприклад, Р. Арон, А. де Бенуа).

Відзначено, що, на відміну від деяких інших французьких постмодерністів (наприклад, Ж. Дерріди чи М. Фуко), Ж.-Ф. Ліотар залишається прихильником т. зв. гомогенної (локальної) дискурсивності. Поряд з необхідними рисами паралогічної плюральності й диссенсуальності, вона передбачає локальну вкоріненість кожної “малої нарації”.

Припущено, що в такому випадку постмодерністські дискурсивні ігрові практики “перечитування” (re-lire) і “колажування” ((bri)collage) фрагментованих уривків наративу “сучасності” можна трактувати в руслі протистояння дискурсів автентичності (зокрема форм національної гомогенності) та інтернаціоналізму. Вони не тільки протистоять новітній мета-тотальності, а й через притаманні їм поступальність, добровільність, взаємну змагальність здатні впорядковувати та інституціалізувати знаки й значення свободи у культурному довкіллі, зокрема через практики свободи вибору й висловлювання, природного багатоманіття, різні форми самототожності (індивідуалізм), ідентичності (автономія, тілесність) та толерантності.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми дослідження феномену постмодерністської свободи, що виявляється у соціально-філософському та міждисциплінарно-семіотичному аналізі можливостей і вимірів її здійснення у світоглядній парадигмі сучасності.

Проблематика сучасної свободи передбачає її розгляд у найбільш вагомих взаємопов’язаних сферах суспільно-громадянської життєдіяльності, а саме: інтелектуальній (науковій, філософській, методологічній); світоглядній (культурній, публічній (громадській), цивілізаційній); ідеологічній (політико-правовій, економічній, громадянській).

Постмодерністська соціальна філософія розглядає свободу як умову і мету інструментально-функціонального дискурсу, що перебуває в активному інтелектуальному та ідеологічному обігах; конотує процесуальність різноманітних культурних та численних соціальних практик; виступає невід’ємною умовою експериментальних починань у кожному креативному акті. Свобода “стану духу” конотує трансформації людського буття як “соціокультурного тексту” (А. Карась) та самоздійснення особи у напрямках урізноманітнення її досвідів і практик, пов’язаних із самоідентифікацією та репрезентативністю. Тому автором запропоновано вважати її пріоритетною ознакою “відчування” сучасності, незалежно від її хронологічних меж.

Базовою контекстуальною особливістю феномену свободи визнано його дискурсивно-ігрову семіолінгвістичну природу. Відповідно практики свободи чи насильства набувають панівного значення у дискурсах завдяки конкретним семіотичним настановам “режимів сигніфікації”.

У дисертації обґрунтовано автентичну тяглість пріоритету свободи в інтелектуальному, духовному та соціальному житті Європи, що прояснена в історіософських (дискурсивна практика “набутої свободи”) та семіолінгвістичних (дискурсивна практика “обставинної свободи”) контекстах. Для досягнення інтерпретаційної повноти у розумінні постмодерністської свободи актуальною залишається філософська й культурно-художня спадщина т. зв. інспіраторів постмодернізму (серед них: Р. Декарта, І. Канта, Д. Дідро, Ш Бодлера, Л. фон Вітґенштайна, В. Беньяміна, Ґ. Башляра). Тісна взаємопов’язаність поступу філософської думки з культурними та ідейно-ідеологічними трансформаціями в Європі дає право говорити про дискурсивну практику “самовизначеної свободи”, яскраво прояснену в французькому постмодернізмі.

Відзначено, що для французького постмодерністського дискурсу свободи, як складової європейського “статусу світогляду”, характерні унікальні конотаційні риси, які надають його контекстуальному здійсненню автономної виразності та водночас урізноманітнюють загальний “семіокультурний текст” цієї парадигми.

До зазначених рис належать такі дискурсивні практики:

а) локальний досвід французького семіо-простору характерний самобутнім переосмисленням тих світоглядних орієнтирів дискурсу сучасності, що асоціюються з репрезентацією влади у будь-якій формі;

б) водночас репрезентація свободи ідентифікується передусім з такими вербальними й невербальними мовно-мисленнєвими знаками, символами й висловлюваннями, що інтенціонують розпізнавання неправдивості значень і концептів, які повноту існування набувають зі світоглядного контексту сприйняття;

в) розпізнавання “неправдивості”, химерності, асоційовані з виявленням домінування, примусу, безсвідомої настанови на панування, поширюваної, зокрема, і на концепт та нарацію самоздійснення особи;

г) неправдивість, домінування, панування функціонують у дискурсивних практиках у личині “симулякру”, що фактуально провокує симуляцію свободи (а також інтимності й приватності) натомість її безпосереднього здійснення;

д) здійснення свободи відтак можливе лише у контексті повсякденного диференціювання “речей та слів” (М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр), на основі а-центричної нарації, що притаманна такому семіотичному “режиму сигніфікації”, який налаштований на денотацію відповідальної свободи у комунікативному людському просторі.

Визнаючи за головні чотири виміри, що “леґітимують” життєву реальність людства (політичний [соціальний], публічний [громадський], громадянський та приватний), у дослідженні наголошено, що саме “постмодерністський” дискурс має помислений та практичний потенціал для радикальних культурних, соціальних, публічних та громадянських трансформацій у новітній історії ідей.

У дисертації особливо заакцентовано, що:

·

·

·

У дисертації встановлено, що французький дискурс постмодернізму є ціннісним осмисленням життєвої екзистенції та здійсненням її під “знаком свободи”. Обґрунтовано, що саме “французький стан духу” не лише констатує чи провокативно стимулює ознаки “радикалізованої” сучасності, а й стає альтернативною пропозицією стосовно дискурсивного подолання тоталізуючих “пасток” минулого та глобократичних “інквізицій” сьогодення у соціальних, наукових, філософських, мистецьких парадигмах сприйняття та у політичному, приватному і громадянському просторах.

ОСНОВНІ ТВЕРДЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ
ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Лосик О. Аспекти постмодерністської свободи в лiберальній філософії Р. Арона (на прикладі “Есею про свободи”) // Вісник Львів. ун-ту ім. І. Франка (Серія: філософ. науки). – Львів: Вид. центр ім. І. Франка, 2004. – Вип. . – С. –140.

2. Лосик О. Інтерпретація постмодерністської свободи в українському філософському дискурсі // Людинознавчі студії: Зб. наук. пр. Дрогобицького держ. педагог. ун-ту ім. І. Франка. – Дрогобич: Вимір, 2003. – Вип. . – С. 69–79.

3. Лосик О. Пост/модерн, пост/модерність, пост/модернізм: генеалогія поняття у гуманітарно-філософському тезаурусі // Проблеми гуманітарних наук: Наук. зап. Дрогобицького держ. педагог. ун-ту ім. І. Франка. – Дрогобич: Вимір, 2004. – Вип. (філософія). – С. –55.

Статті у наукових збірниках і журналах:

4. Лосик О. Філософська артикуляція “дискурсу” та “свободи дискурсування” в постмодерністському світі // Проблеми української термінології: Вісник НУ “Львівська політехніка”. – Львів: Вид. центр НУ “Львівська Політехніка”, 2002. – №453. – C. –327.

5. Losyknoњж i tolerancja w postmodernistycznych dyskursach // Filozofia wobec XXI wieku. – Lublin: Wyd-wo UMCS, 2004. – S. –199.

6. Losykњж intelektualisty: czy dekonstrukcja powinna byж odpowiedalnoњci№ // Zjednoczona Europa a Polska, Litwa i Ukraina (Mat. z konf. – Lublin: Wyd-wo UMCS, 2003. – S. –154.

Тези:

7. Лосик О. М. Інтелектуальна політика в побудові громадянського суспільства // Мат. звітн. наук. конф. філос.фак-ту. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2004. – С. –67.

8. Лосик О. Культурна ідентичність в посттоталітарному контексті: підходи до розуміння // Міжн. конф. “Людина в світі духовної культури”. – К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2002. – С. 29–30.

9. Лосик О. Проблеми феномену свободи в постмодерністичному дискурсі // Міжн. конф. “Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні”. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – С. 42–44.

АНОТАЦІЯ

Лосик О. М. Феномен свободи у французькому дискурсі постмодернізму. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2005.

У дисертаційному дослідженні запропоновано нове вирішення наукової проблеми інтерпретації феномену свободи у контексті французького філософського постмодернізму, яке полягає у міждисциплінарно-семіотичному виясненні можливостей і способів здійснення свободи у світоглядній парадигмі сучасності.

Обґрунтовано, що поширення постмодерного розуміння свободи є спробою нетеоретичного заперечення тяглості наративу “Модерну”, асоційованого із засиллям теоретичного розуму та його раціоналістичних світоглядних форм домінування. У дослідженні уточнено роль мови як явища дискурсу в тому, що у французькому постмодернізмі вона є невід’ємною складовою “духовних тотальностей”, якими виступають політичні, економічні, культурно-етичні та естетичні норми.

Автор доводить, що французький дискурс постмодернізму є ціннісним осмисленням життєвої екзистенції та здійсненням її під “знаком свободи” у контексті з новітніми трансформаціями європейських уявлень про свободу, не виключаючи специфіки і т. зв. постколоніального виміру.

З’ясовано, що постмодерністська інтерпретація свободи висвітлює її як активну громадянську, публічну й приватну позицію (та реакцію) особи в напрямку поширення політичного ліберально-демократичного простору.

Ключові слова: свобода, постмодернізм, дискурс, семіотика, інтерпретація, практики домінування.

SUMMARY

Losyk O.Phenomenon of Freedom in French Postmodernistic Discourse. – Manuscript.

Dissertation thesis for obtaining the scientific degree of the Candidate of Philosophy on a speciality 09.00.03 – social philosophy and philosophy of history. – Lviv Ivan Franko National University. – Lviv, 2005.

The subject of research is new solution of scientific problem of interpretation of the phenomenon of freedom in the context of French philosophical postmodernism. It’s consists in interdisciplinary semiotics analysis of possibilities and dimensions of realization of freedom in the world view paradigm of contemporaneity.

Analysis of features of terminological, typological, methodological and social-philosophical levels of