Національний університет „Львівська політехніка”

Лойко Орест Миронович

УДК 355.2(477)(091)

ІСТОРИЧНА НЕОБХІДНІСТЬ ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ АРМІЇ УКРАЇНИ

20.02.22 – військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету „Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Гусєв Віктор Іванович, доцент кафедри філософії Національного університету „Львівська політехніка”

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Крупський Іван Васильович, професор кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету

ім. Івана Франка

кандидат історичних наук, доцент

Папікян Арташес Леонідович,

начальник кафедри технічних засобів та культурно-просвітницької діяльності у військах Військового інституту Національного університету „Львівська політехніка”

Провідна установа: Національна академія Збройних Сил України Міністерства

оборони України, кафедра історії війн і воєнного мистецтва.

Захист відбудеться „10” червня 2005 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті „Львівська політехніка” за адресою: 79013, м. Львів-13, вул. С. Бандери, 12, корпус 4, аудиторія 204.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету „Львівська політехніка” за адресою: 79013, м. Львів, вул. Професорська, 1.

Автореферат розісланий „6” травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Зінкевич Р.Д.

Підписано до друку

Формат 60ґ90 1/16. Папір офсетний.

Умовн. друк. арк. 1,0. Обл.-видав. арк. 0,89.

Тираж 100 прим. Зам. 6.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Після завершення „холодної війни” політичні та військові лідери майже всіх країн світу почали усвідомлювати, що національному суверенітету загрожують не тільки іноземні війська, а й інші різноманітні форми небезпеки: тероризм, громадянські війни, організована злочинність, кібер-злочини, корупція. Власне, внаслідок цього, майже в усіх збройних силах світових держав проходить нині процес оборонної реформи.

Магістральну спрямованість воєнної політики України, що передбачає захист держави у контексті її національних інтересів від воєнних загроз, формує її прагнення дотримуватися курсу на повномасштабну інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур з питань безпеки та міжнародного військового співробітництва. Реалізація цього дасть нашій країні можливість брати паритетну участь у спільному формуванні європейської політики безпеки й оборони.

Сучасна воєнно-політична обстановка навколо України характеризується динамічністю та нестабільністю подій і процесів. Зберігається потенційна загроза щодо виникнення збройних конфліктів, локальних і регіональних війн, їх ескалації та втягування в них України. В цих умовах роль Збройних Сил у розвитку України, розбудові її мирного майбутнього не зменшилася, а навпаки, – зростатиме ще більше. Всі зміни, що відбуваються у військово-політичній та воєнно-стратегічній обстановці, поставили нашу державу перед об’єктивною необхідністю зміцнення та вдосконалення українського війська. Модернізація Збройних Сил, перетворення їх на ефективний інструмент захисту держави залишається нагальним, одним із головних завдань нашої держави.

Сучасна Україна зосередилася на побудові нової структури війська, вирішила рухатися у напрямку створення професійної армії, компактної, добре оснащеної та вишколеної, яка відповідала б майбутнім завданням безпеки. Цей процес має широкий політичний, суспільний інтерес і громадянський резонанс в Україні. З огляду на потребу реформування всієї сфери безпеки та її пріоритети варто більш докладно проаналізувати процес реформування Збройних Сил України, створення професійної армії майбутнього, зупинитися на принципових положеннях будівництва національного війська, маючи за мету сприяти ефективності, реальній об’єктивності щодо оцінки цього процесу.

Обґрунтуванням необхідності проведення запропонованого автором дослідження залишається відсутність аналітичної роботи, як комплексного підсумку закумульованого досвіду реформування війська, накопиченого у багатьох державах, яка б окреслила процеси трансформації української армії наприкінці XX століття та початку нового століття, висвітлила сучасний стан Збройних Сил України і змалювала перспективи їх переходу на професійну основу.

Таким чином, проблема, поставлена у дисертації, залишається актуальною і вимагає всебічного дослідження. Науковий аналіз пов’язаних з нею матеріалів покликаний сприяти зміцненню теоретико-методологічних засад у контексті обґрунтування національної безпеки України, її найважливішої складової – воєнної безпеки, вдосконаленню перспективних пропозицій будівництва та бойового вишколу її Збройних Сил, практичного застосування ефективних заходів щодо створення правового поля переходу на професійну основу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану та програм науково-дослідної роботи з історії Збройних Сил України, що здійснюється кафедрою історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету „Львівська політехніка”.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи – відтворення на основі джерелознавчого аналізу військово-теоретичних та історичних праць, документів і публікацій у пресі динаміки поступової трансформації організаційно-штатної структури армії, як найважливішої інституції держави, системи її бойового вишколу, оснащення та комплектування.

Загальній меті підпорядковані основні завдання:

- узагальнити досвід трансформації збройних сил провідних країн світу та їх перехід на добровільну систему комплектування;

- визначити основні фактори, які вплинули на рішення політичного та військового керівництва України щодо модернізації українського війська і створення професійної армії;

- дослідити процес трансформації Збройних Сил України протягом минулого десятиліття й узагальнити прогноз щодо майбутнього української армії.

Об’єктом дослідження визначено процес трансформації збройних сил України.

Предметом дослідження окреслено аналіз історичних подій та практичних рішень, які призвели до реформування армії України, її поступової модернізації та часткової професіоналізації.

Методи дослідження складають загальноприйняті у сучасній історіографії принципи об’єктивності, історизму, світоглядного плюралізму, фахової відповідальності, компетентного дослідження явищ у розвитку та всебічності. З метою глибокого й об’єктивного осмислення явищ і процесів, що досліджуються, застосовувалися системний і проблемно-хронологічний підхід, методи аналізу та синтезу, аналогій, систематизації й узагальнення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному вивченні проблеми, яка дотепер не була предметом спеціального дослідження, проаналізовано досвід провідних країн світу щодо створення професійної армії. Разом з тим, отримала певний і комплексний розвиток історіографія запропонованої проблеми. Узагальнено та проаналізовано питання трансформації та модернізації важливої інституції держави – її збройних сил, уважно відстежений процес створення професійного вітчизняного війська, надаються пропозиції щодо загальних практичних дій щодо важливого державотворчого процесу.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та рекомендації узагальнюють історичний досвід будівництва професійних збройних сил, шляхи модернізації армії, висвітлюють чинники створення професійного українського війська. Результати дослідження можуть бути використані при підготовці концептуальних засад військового будівництва України, застосовані законодавчими органами для вдосконалення нормативно-правової бази життєдіяльності Збройних Сил України шляхом розроблення нових, внесення змін і доповнень до чинних нормативно-правових актів. Вони стануть у нагоді військово-політичному керівництву для вирішення інноваційних підходів під час реформування вітчизняного війська з урахуванням сучасних політичних і економічних реалій, актуальних вимог військової думки в сфері національної безпеки й обороноздатності держави. Основні положення дисертації можуть бути використані й у викладацькій роботі при розробці лекцій із курсу спеціальних дисциплін, розробки підручників з історіографії вітчизняного війська.

Особистий внесок здобувача у розробку проблеми полягає в тому, що він уперше у вітчизняній науці, на основі аналізу документів і матеріалів, наукових праць і публікацій у пресі, зробив спробу комплексно охарактеризувати процес трансформації армій провідних країн світу. Дисертант висвітлив процес модернізації Збройних Сил України протягом останнього десятиліття, за допомогою фактичного матеріалу довів, що створення професійного війська України було вимогою часу, визначив характерні риси та вимоги щодо створення професійного українського війська. Виконане наукове дослідження є цілком самостійною авторською роботою.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації апробовані на міжрегіональній науково-теоретичній конференції „Перша світова війна в історичній долі українського народу” (Львів, 2004), воєнно-науковому семінарі „Оборонна політика України та реформування Збройних Сил України” Всеукраїнської громадської організації „Український інститут воєнної історії”(Львів, 2004), а також на засіданнях кафедри історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету „Львівська політехніка”.

Публікації. За матеріалами дисертаційної роботи автором одноосібно опубліковано три наукові праці, з них у фахових виданнях, затверджених ВАКом України – три.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (192 найменування). Загальний обсяг дослідження складає 170 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі подано загальну характеристику дисертаційної роботи: обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання для її досягнення, визначено об’єкт і предмет дослідження, наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, їх апробацію та публікації.

У першому розділі дисертації – Історіографія проблеми та джерельна база дослідження – зроблено огляд наукових праць, проаналізовано українську та зарубіжну історіографію проблеми, наводяться основні напрямки сучасних наукових досліджень за темою дисертації, визначаються чинники впливу на трансформацію сучасної армії, зокрема Збройних Сил України.

В роботі відзначається, що історії перманентної трансформації армії протягом XX століття присвячений чималий масив літератури. Вона різнопланова за проблематикою, глибиною висвітлення аспектів, а також масштабна за формою і жанром. Широким залишається спектр друкованих матеріалів: від газетної публіцистики, проблемних фрагментів в окремих працях, до фундаментальних воєнно-історичних монографій і глибоких дисертаційних досліджень. Однак, вивчаючи наукову літературу в контексті означеної теми дисертації часів СРСР, а вона складає переважну частину всього масиву джерел, автор дійшов висновку, що в радянській історіографії наявний тільки уривчастий фактаж, який не дозволяє скласти всебічної думки про предмет дослідження. Крім того, ця література, а особливо та, що розкриває історію розвитку збройних сил розвинутих країн, зокрема США, оцінює ці армії однобоко й упереджено, що нівелює наукову істину з огляду переваг і проблем військових реформ збройних сил держав Заходу, не дозволяє дослідити їх будівництво та розвиток комплексно.

Автор звертає увагу на те, що радянські засоби масової інформації, науковці в сфері воєнної науки у своїх дослідженнях невтомно створювали стереотип „ворога” і розвінчували його на „фронтах ідеологічної війни”. Будь-яку статтю, монографію, дисертацію з проблем війни та армії характеризувало банальне кліше про „звіриний оскал імперіалізму”, а буржуазна армія оцінювалася як „знаряддя реакції, прислужник капіталу, школа ненависті, розсадник мракобісся”. Тобто, наукові дослідження в сфері війни та війська були спрямовані на критичний аналіз армій буржуазних країн, розвінчування їх реакційного характеру й антикомуністичної спрямованості.

В дисертації зазначається: будь-яке вдосконалення оборонної системи країн Заходу, трансформація їх військових структур сприймалися радянською воєнною наукою упереджено, лише з позиції посилення агресивності імперіалізму. Тому вивчення дослідницьких набутків за радянських часів практично не дозволяє простежити тогочасні досягнення у військовій сфері західних держав, конструктивно осмислити переваги тої чи іншої армійської модернізації. Разом з цим, у деяких роботах окремих радянських авторів і у колективних працях міститься цінний матеріал з військової історії армій буржуазних країн, зокрема США, який дозволив дисертанту визначити власну позицію щодо створення професійних армій західних держав. Фактологічний матеріал, наведений у цих роботах, автор коректно використав у запропонованому дослідженні.

Автор доводить, що аналіз матеріалів сучасної вітчизняної військово-історичної науки переконливо свідчить: переважна частина українських дослідників зосередила свою увагу як на минувшині українського війська, так і на сучасних проблемах будівництва Збройних Сил України у динаміці. Це, власне, й обумовлює недостатню кількість узагальнюючих праць, присвячених військовому будівництву новітньої доби в зарубіжних країнах, вивченню їх позитивного досвіду щодо створення професійних збройних сил. Окремі праці військових фахівців мають інформаційно-фактологічну спрямованість і, як ілюстративний матеріал, наводять певні приклади в сфері військового будівництва держав – членів НАТО чи інших зарубіжних країн. Натомість, концептуальні роботи практично відсутні.

У 1999 році розгорнулася дискусія стосовно принципів комплектування української армії. Чи не вперше, на державному рівні питання про доцільність переходу українського війська на професійну основу загострив у листопаді 1999 року Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України – Президент України на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони України.

Зважаючи на гостроту проблеми створення професійної армії, її окремі аспекти привернули увагу вітчизняних військових фахівців: М. Матюха, В. Радецького, В. Шкідченка, В. Лішавського, О. Затинайка. Але їх теоретичні набутки, в основному, мають інформаційно-фактологічний характер, а відтак – лише ілюструють службу за контрактом на окремих етапах будівництва Збройних Сил України.

В розділі дана розгорнута характеристика праць концептуального характеру керівників вищої ланки Міністерства оборони України, в яких висвітлюються погляди політичного та військового керівництва нашої держави на проблему переходу до професійної армії, наводиться специфічний фактичний матеріал, коментується перспектива контрактної служби. Аналіз вищенаведених робіт свідчить, що вони містять полемічний характер, тому дають підстави для подальшого воєнно-історичного пошуку суто оптимальних шляхів трансформації війська України.

В розділі доведено, що уважний моніторинг історіографії й інформаційних джерел, які стосуються проблеми, запропонованої у дисертаційному дослідженні, дозволяє стверджувати: для забезпечення власних національних інтересів розвинуті країни світу все більшу увагу приділяють модернізації свого війська з використанням потенціалу армійських формувань. А це, безумовно, вимагає активізації зусиль науковців України щодо ефективних пошуків адекватної моделі створення майбутніх Збройних Сил України для виконання як внутрішньодержавних завдань і оборони держави, так і вдосконалення нормативно-правової бази будівництва професійної вітчизняної армії.

У другому розділі – Історико–методологічний аналіз практичної діяльності розвинутих країн світу щодо формування сучасних збройних сил – розкрито як сукупність соціально-економічних, бюджетно-фінансових, демографічних, зовнішньо- і внутрішньополітичних факторів змусила провідні держави світу рухатися методом раціоналізації власних збройних сил, покращення їх якісної компоненти за рахунок удосконалення озброєння та бойової техніки, професіоналізації регулярного війська та підвищення рівня його підготовки, а також розширення резервного потенціалу армійських лав і зростання ефективності його можливостей. Детально розглянуто основні напрями військового будівництва окремих держав Заходу, і в першу чергу – США.

Збройні сили Сполучених Штатів сьогодні вважаються найбільш чисельними, потужними і технічно оснащеними у порівнянні з арміями інших розвинених країн світу. За своїм людським потенціалом, бойовим складом, кількістю озброєння та військової техніки американське військо перевищує збройні сили таких європейських держав як ФРН, Великобританія, Франція й Італія разом узятих. Міць Пентагону складає фундамент військової могутності Північноатлантичного альянсу. Власне у Сполучених Штатах наприкінці минулого століття відбулася динамічна трансформація збройних сил. На американську мілітарну потугу почала орієнтуватися більшість розвинутих країн світу. Сучасний стан Збройних сил США став можливим завдяки воєнній реформі, що розпочалася у 1973 році, у контексті переходу до комплектування армії виключно добровольцями.

У ході дослідження ситуації, яка викликала необхідність реорганізації армії США на професійну модель комплектування та модерного вишколу особового складу, з’ясовано, що суттєвий вплив на етапі комплектування Збройних сил на добровільних засадах спричинили проблеми навантаження на кошторис Міністерства оборони США, зокрема на статтю витрат, яка регламентувала забезпечення особового складу. Суттєвий вплив також спричинили проблеми зайнятості суспільства, а також здатність уряду регулювати кризову ситуацію навколо безробіття, соціальні проблеми та настрої в армії і суспільстві під час війни у В’єтнамі, погіршення якісної характеристики, морально-психологічного стану і фізичних кондицій призовників. У зв’язку з соціологічними проблемами виникли також труднощі внутрішньоармійського характеру, які досить ретельно вивчає дисертант.

У цих умовах політичне керівництво Сполучених Штатів Америки змушено було відмовитися від подальшого призову молоді і формувати армію за добровільним принципом. З погляду військового командування це дозволило б на той час зміцнити дисципліну, підвищити боєздатність Збройних сил і разом заспокоїти суспільну думку.

Дисертант детально вивчив труднощі та перепони на шляху до створення професійної армії США і визначив, що дотримання соціально-правового статусу військовослужбовців залишається у Сполучених Штатах обов’язковою умовою посилення іміджу армії, створює її авторитет як найбільш престижного та привабливого виду суспільної діяльності.

В розділі показано, що досвід США переконливо свідчить, що тільки за наявності потужної економіки можна будувати справді професійну армію, яка спирається на продуману соціальну політику.

З іншого боку, слід зазначити, що серед країн – членів НАТО за військовими витратами і потужністю збройного потенціалу друге місце після Сполучених Штатів посідає Великобританія. Воєнно-політичний курс країни спрямований на перманентне зміцнення військової потужності Північноатлантичного альянсу, розвиток всебічної співпраці з США і країнами Західної Європи, а також на забезпечення власних інтересів у різних регіонах світу. З метою реалізації військової програми Альянсу на перспективу, військово-політичне керівництво Британії рішуче збільшує свій внесок у підвищення бойових можливостей національних і об’єднаних збройних сил.

Автор доводить, що об’єктивні процеси, які утвердилися на початку і у середині 90-х років минулого століття в глобальних воєнно-політичних обставинах, поставили британський уряд перед завданням проведення військової реформи у відповідності з реаліями сьогодення. Політичне та військове керівництво країни прийшло до згоди, що реформування Збройних Сил необхідно здійснювати за двома ключовими напрямками. По-перше, на підставі скорочення деяких частин вдосконалити їх організаційно-штатну структуру; створити об’єднані компоненти Збройних Сил; переглянути військово-адміністративний розподіл країни і т.і. По-друге, модернізувати британську армію сучасними зразками озброєння та військової техніки. Кінцевою метою військової реформи визначено створення малочисельної, добре оснащеної і високопрофесійної армії. Таке військо надалі буде здатне ефективно виконувати завдання забезпечення національних інтересів Великобританії у будь-якому регіоні світу.

У розділі проаналізовано: процес комплектування британського війська, підготовку новобранців, проходження служби особовим складом і питання соціального забезпечення військовослужбовців.

Дисертант визначає, що сьогодні у Великобританії практично завершилася реалізація основних заходів щодо вдосконалення організаційно-штатної структури Збройних сил. Військове керівництво країни зосередило свою увагу на підвищенні бойових можливостей і військової техніки, враховуючи досвід бойових дій в Іраку. Процес реформування армії нині забезпечує швидку адаптацію британських Збройних сил до сучасних умов міжнародних обставин.

Автор вважає, що прикладом військового будівництва новітньої доби і позитивного досвіду щодо створення професійних збройних сил може бути Французька Республіка, яка протягом останніх років минулого століття реформувала свої Збройні сили, здійснила переведення армії на професійну основу в межах існуючих бюджетних асигнувань, значно реорганізувала та скоротила національне військо.

В розділі показано, що початком якісно нового етапу військового будівництва Франції став прихід до влади в 1995 році Жака Ширака. З урахуванням кардинальних геополітичних змін і світового воєнно-стратегічного порядку у Французькій Республіці активізувався процес перегляду окремих положень воєнної доктрини, а відтак напрямів розвитку та принципів бойового застосування Збройних сил. У відповідності до доктринальних настанов військово-політичне керівництво Франції оприлюднило рішення про докорінне реформування армії, що мало за мету створення на професійній основі принципово нових за бойовою організацією, більш ефективних і маловитратних для бюджету Збройних сил.

Запланована концепція військової реформи у Франції виходила із розуміння того, що у перспективі не прогнозується прямої військової загрози для її державних сухопутних кордонів чи суміжних з ними територій. Тому було вирішено – кістяк майбутньої армії становитимуть військовослужбовці зрілих вікових груп з оптимальними фізичними та моральними кондиціями. Інша причина реформування французької армії – вдосконалення озброєння та бойової техніки. Практика свідчила про те, що щорічний вишкіл новобранців з новими системами озброєнь у кінцевому підсумку нерентабельний.

Дисертант аналізує заходи політичного та військового керівництва держави, що сприяли підвищенню престижу армійської служби, системи комплектування французької армії, а також заходи щодо покращення кількісних та якісних показників особового складу.

Автор констатує, що у 2002 році французька армія повністю перейшла на контрактний принцип комплектування. Відмова від військової повинності стала поштовхом для глибокої реорганізації Збройних сил. Процес реформування війська Французької Республіки триває. Незважаючи на всю складність завдань, які потрібно вирішити у майбутньому, основне положення концепції реформи щодо відповідності Збройних сил вимогам сучасних геополітичних реалій активно впроваджується шляхом виваженої, соціально спрямованої політики держави стосовно національного війська.

Таким чином, у цьому розділі автор доходить висновків, що військове будівництво згаданих провідних країн світу наочно свідчить: створення сучасної професійної армії вимагає від військово-політичного керівництва держави визначення оптимальності, ефективності та відповідності збройних сил в умовах, що склалися в суспільстві. Професійні армії західних країн організовані, підготовлені й оснащені для протидії реальним нинішнім і майбутнім внутрішнім і зовнішнім евентуальним загрозам безпеці держави. Вони розвиваються у динаміці щодо підвищення гнучкості, універсальності та здатності до тривалих самостійних дій, тобто відповідають вимогам геополітичних реалій сьогодення.

У третьому розділі дисертації – Сучасний досвід та актуальні соціально – економічні проблеми утворення професійної армії України – проаналізовано процес становлення та тенденції розвитку української армії, розкрито зміст і характер завдань, що вирішувалися у сфері військового будівництва протягом державобудівництва незалежної України.

Із проголошенням 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України найважливішого значення набуло питання військового будівництва та створення гарантованої національної безпеки молодої держави. Суверенна Україна була першою серед країн колишнього СРСР, яка законодавчо затвердила створення національних збройних сил.

У перші роки державотворення в Україні було чимало зроблено для створення власних збройних сил з тих мілітарних фрагментів екс-радянських військових структур, що залишилися на її території.

Як відмічають військові фахівці й офіційні документи держави, у змісті та характері завдань, що вирішувалися у сфері військового будівництва протягом державотворення незалежної України, можна, бодай умовно, визначити три основних етапи. Перший (з 1991 по 1996 рік) – формування основ Збройних сил України; другий (з 1997 по 2000 рік) – подальша розбудова вітчизняного війська і третій (з 2001 року і на перспективу до 2005 року) – реформування та розвиток української армії.

В розділі визначено, що на першому етапі військового будівництва процес створення національних збройних сил супроводжувався уніфікацією військових структур, скороченням чисельності особового складу, зменшенням кількості озброєнь і військової техніки. Аналогів нашій державі щодо зменшення бойового потенціалу за часом і обсягом у світі немає. Будучи третьою на планеті за ядерним потенціалом країною, Україна стала без’ядерною державою. Майже втричі було скорочено чисельність Збройних Сил, кількість працюючих у Військово-промисловому комплексі зменшено у 6 разів. Витрати на оборону різко впали – більш ніж у 20 разів.

Аналізуючи перший етап військового будівництва в Україні, автор дійшов висновку, що в той період не було системного підходу та чітко визначеного, послідовного плану щодо вирішення проблем будівництва Збройних Сил України. Але головною причиною незадовільного виконання основних заходів щодо створення власної армії залишалося перманентне зниження в Державному бюджеті як загальної частки видатків на національну оборону, так і витрат на утримання Збройних Сил, закупівлю озброєння та військової техніки.

У 1996 році за дорученням Президента України було розроблено „Державну програму будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року”. Програма дала можливість визначити конкретні напрями розбудови українського війська. А саме: оптимальний склад, структуру та чисельність; співвідношення видів, родів військ і спеціальних формувань; раціональний склад, побудову організаційно-штатної структури органів управління, з’єднань і частин; перспективи модернізації існуючих зразків і оснащення військ новими зразками озброєння та військової техніки. Тому з 1997 року розпочався другий етап військового будівництва в Україні. Вже реалізація перших етапів Програми у 1997 – 2000 роках забезпечила надійну основу сучасного війська України.

В розділі відзначено, що виконання Державної програми тривало в умовах проблемного економічного стану України. Оборонний бюджет у процентному вигляді щодо внутрішнього валового продукту був недостатнім, тому зростала загальна сума заборгованості Міністерства оборони з грошового забезпечення військовослужбовців і працівників Збройних Сил України.

Хоча в процесі реалізації Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил завдання першого етапу було виконано, подальші дії потребували конструктивної динаміки. Насамперед вимагав перегляду оптимальний склад Збройних Сил, співвідношення між видами та родами військ, пріоритети їхнього розвитку і т.і. Слід було внести компетентні корективи й у спрямування, форми та методи оперативної бойової і мобілізаційної підготовки військ. Вимагала настійливого вдосконалення система комплектування вітчизняної армії. Економічно проблемній державі доводилося фінансувати, у першу чергу, утримання Збройних Сил, і тільки після цього матеріально забезпечувати бойову підготовку, розвиток війська, знаходити кошти на інші цілі.

Суттєві зміни у воєнно-політичній обстановці у світі та навколо України, характер збройних конфліктів сучасності, виникнення загрози міжнародного тероризму, досвід реалізації Державної програми будівництва та розвитку Збройних сил України, окреслили питання щодо її ефективного корегування. Тому з’явився проект „Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року”, який вже у травні 2000 року був схвалений Радою національної безпеки і оборони України, а двома місяцями пізніше Державна програма була затверджена Указом Президента України № 927 / 2000.

Програма стала поштовхом до розробки Міністерством оборони України, відповідними міністерствами і центральними органами виконавчої влади „Концепції переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 року”, яку було затверджено Указом Президента України.

Одне із завдань Державної програми переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом, сформульоване як „створення нової структури військового резерву людських ресурсів, удосконалення механізму підготовки та накопичення резервістів, призначених для укомплектування Збройних Сил, інших військових формувань”. На підставі аналізу світового досвіду підготовки людських ресурсів, дисертант дійшов до висновку, що ця проблема має кількісний та якісний аспекти. Перший з них полягає у здатності держави накопичити потрібну чисельність людських резервів. Вирішення цього питання залежить від кількості населення, його фізичного стану та ряду інших соціальних і економічних факторів.

В розділі проаналізовано демографічну ситуацію в державі та нормативно-правову базу забезпечення принципу загального призову на військову службу, який став неефективним. Ретельно розглянуто комплектування Збройних Сил за контрактом протягом 1994 – 1999 років. Дисертант наводить проблеми, які виникли в процесі переходу до комплектування українського війська військовослужбовцями за контрактом.

Автор доводить, що пролонгація недофінансування потреб оборони призвела до серйозного загострення проблем щодо збереження боєготовності Збройних Сил, різкого зниження боєздатності й технічного стану озброєння та військової техніки, зменшення до критичних обсягів стратегічних і оперативних запасів, а за деякими видами – до їх повного вичерпання.

Незважаючи на недостатнє фінансування Державної програми реформування і розвитку Збройних Сил, Міністерство оборони започаткувало структурну реорганізацію свого Центрального апарату та керівних чинників Генерального штабу відповідно до стандартів, прийнятих у державах – членах НАТО. Продовжувалася перебудова Збройних Сил. Її результати дозволили скоротити значну кількість особового складу, озброєння та військової техніки. З урахуванням реального фінансово-економічного стану держави Міністерство оборони вжило всіх можливих заходів щодо мінімізації витрат на реформування війська.

У розділі показано, що нестача висококваліфікованих спеціалістів у галузі оборонної економіки, які можуть глибоко розкрити сутність процесів, що у ній відбуваються, привело до того, що військовий бюджет не став інструментом цілеспрямованої політики держави для вирішення завдань, які стоять перед сучасною Україною.

У розділі відзначено, що якщо й надалі утримувати бойовий потенціал, чисельність та структуру Збройних Сил на рівні розвинених європейських країн, і при цьому хронічно їх недофінансовувати, то армія із суб’єкта забезпечення національної безпеки поступово перетвориться на елемент небезпеки. А для суспільства це може обернутися техногенною катастрофою з важкими екологічними наслідками, свідченням чого стали події на артилерійській базі у Новобогдановці.

Таким чином, у третьому розділі автор дійшов висновку, що питання переведення Збройних Сил України на професійну основу набуло надзвичайно важливого значення. Це зумовлено необхідністю збалансування завдань, структури та чисельності армії відповідно до останніх змін у воєнно-політичній обстановці та згідно реальних фінансово-економічних можливостей держави.

У четвертому розділі дисертації – Пріоритетні напрями будівництва професійного війська України на сучасному етапі – досліджено тенденції розвитку армії України на сучасному етапі, проаналізовано заходи військово-політичного керівництва держави щодо створення професійного українського війська.

В розділі відзначено, що процес формування вітчизняного війська в Україні був надзвичайно складним з огляду різних причин. Молода українська держава розпочала створення національного війська, технічне оснащення якого здійснювалося, переважно, за рахунок озброєнь і військової техніки, отриманих у спадщину від СРСР.

Якісно новий етап модернізації армії України розпочався із затвердженням Президентом України у 1997 році Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. Основну увагу цього документа було зосереджено на посиленні питомої ваги бойових з’єднань і частин за рахунок оптимізації паритетності між ними та структурами забезпечення, які не мали чітко окреслених функцій і завдань на мирний час, підлягали розформуванню.

Протягом 1997 по 2000 років у Збройних Силах України було проведено майже 10 тис. організаційних заходів у контексті скорочення, переформування, передислокації та створення деяких нових з’єднань, військових частин і установ.

Подальший процес будівництва Збройних Сил викликав потребу уважного корегування Державної програми 1997 року. Після копіткої й наполегливої роботи представників законодавчої та виконавчої влади, авторитетних науково-дослідних центрів держави Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України своїм Указом від 28 липня 2000 року затвердив „Державну програму реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року”. У документі глави держави більш предметно визначено функції українського війська, окреслено роль і місце видів Збройних Сил, оперативних командувань, родів військ і спеціальних військ, а також декларуються серйозні зміни в структурах війська, пропонується поступовий перехід до професійної армії. Цей документ надав процесу військового будівництва більш цілеспрямованого характеру, чітко окреслив його пріоритетні напрямки та завдання, а головне гармонізував в єдиний комплекс будівництво Збройних Сил із загальним процесом державотворення.

У державній програмі доволі значна увага приділяється подальшій оптимізації чисельності Збройних Сил. Це - багатовекторний процес, суть якого не зводиться до зменшення їх чисельності. Вона полягає у компетентній реорганізації та вдосконаленні всього комплексу організаційно – штатних і функціональних елементів.

Дисертант уважно аналізує заходи політичного та військового керівництва країни щодо оптимізації українського війська, наводить конкретні приклади законотворчих підходів до цього складного процесу.

Автор доводить, що реформа Збройних Сил та скорочення чисельності військових формувань взаємопов’язані між собою. Реформа передбачає зміну структури української армії, зменшення кількості частин, які давно вже втратили бойову готовність і т. і. Дійсність показує, що нерозумно, неекономічно, нераціонально утримувати такі структури, які війську крім клопотів і великих витрат нічого не дають.

В розділі показано, що зберігається низка факторів, які поглиблюють проблему скорочення війська. Це, наприклад, діалектичний зв’язок кількісного складу Збройних Сил та якості озброєння і військової техніки (ОВТ). До того ж процес реформування українського війська передбачає відчутне скорочення озброєння та військової техніки.

Дисертант аналізує стан озброєння і військової техніки армії України, оборонно-промислового комплексу держави, на підставі цього аналізу доходить висновків, що сьогодні для України вкрай важливо уважно враховувати світові тенденції щодо використання засобів збройної боротьби, позаяк відставання, яке наявне у сфері забезпечення Збройних Сил сучасними зразками озброєння та військової техніки, може негативно позначитися на національній безпеці України.

В розділі також проаналізовано рівень професійного вишколу особового складу українського війська, відзначено його вплив на процес створення професійної армії.

Автор відзначає, що прагнення України рухатися курсом повної євроатлантичної інтеграції вимагає проведення відповідних реформ у політичній, економічній і військовій сферах. Невід’ємною частиною цих змін залишається створення сучасної державної системи стратегічного оборонного планування за європейськими стандартами. Першим і обов’язковим кроком при впровадженні сучасної системи стратегічного оборонного планування на довгострокову перспективу (20–25 років) визначено проведення Оборонного огляду за європейськими стандартами – інформаційно-аналітичного процесу оцінки відповідності чисельності, структури та ефективності воєнної організації держави завданням реагування і відповіді на виклики і загрози національній безпеці України у воєнній сфері та можливостям ресурсної бази, яка надається державою на потреби оборони.

В розділі дана розгорнута характеристика Стратегічного оборонного бюлетеня України. Відзначено, що в ньому чітко визначено або скрупульозно перевірено функції та завдання Збройних Сил й інших військових формувань нашої держави. Проведена оцінка структури, ресурсів і поточного стану воєнної організації України, ще раз проаналізовано перелік потенційних викликів і загроз, на які вона здатна адекватно й ефективно реагувати, проводиться оцінка можливостей взаємодії з міжнародними організаціями. Крім того, вивчаються плани та стан реалізації цілей воєнної реформи і відповідної програми реформування та розвитку Збройних Сил України, проведена оцінка вартості створення необхідних структур, що будуть забезпечувати виконання певних завдань і порівняння отриманого результату з бюджетними показниками. На основі цих обрахунків визначена оптимальна структура Збройних Сил відповідно до певних завдань і рівня фінансових можливостей держави.

В дисертації зазначається, що бойовий потенціал будь-якої армії значним чином залежить від якості військового особового складу та цивільного персоналу. Тому, предметом особливої уваги військово-політичного керівництва в ході реформування українського війська повинно бути подальше вдосконалення кадрової політики, забезпечення свідомої мотивації до служби у лавах Збройних Сил через створення привабливих умов для цього, бо саме у людський фактор слід вкладати кошти для створення основи сучасної армії, яку прагне створити Україна. Планування перебігу реформи на віддалену перспективу стосується усіх аспектів службової діяльності: від набору, навчання та підготовки, умов армійських буднів, житлового забезпечення та умов кар’єрного зростання аж до демобілізації та адаптації до цивільного життя.

В розділі проаналізовано стан сучасного соціального забезпечення військовослужбовців і членів їхніх сімей, ветеранів армії, працівників Збройних Сил, вивчаються заходи керівництва держави щодо його модернізації та впровадження.

Таким чином, в цьому розділі автор доходить висновків, що військово-політичне керівництво держави зосередило свою увагу на будівництві мобільних, збалансованих, оптимальних за чисельністю, добре озброєних, професійно підготовлених, всебічно забезпечених і, водночас, необтяжливих для держави Збройних Сил України, здатних забезпечити недоторканість кордонів України, спроможних дати відсіч евентуальному агресору, з урахуванням формування певних складних обставин у розвитку сучасної геополітичної обстановки, які можуть створити загрозу безпеці України.

ВИСНОВКИ

В дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке дотепер не було предметом спеціального дослідження. Отримала певний і комплексний розвиток історіографія запропонованої теми дослідження, узагальнено та проаналізовано питання трансформації і модернізації важливої інституції держави – армії, уважно відстежений процес створення професійних Збройних Сил України.

Вирішення даної проблеми стало можливим завдяки вирішенню наступних завдань: узагальнено досвід трансформації збройних сил провідних країн світу та їх перехід на добровільну систему комплектування; визначено основні фактори, які вплинули на рішення політичного і військового керівництва України щодо модернізації українського війська та створення професійної армії; досліджено процес трансформації Збройних Сил України протягом минулого десятиліття і узагальнено прогноз у контексті обрису майбутнього української армії.

Комплекс методів, що був використаний для вирішення поставлених завдань, дозволив отримати наукові результати, які відображені у наступних положеннях:

1. Україна, як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права, проголосила, що оборона країни залишається найважливішою державною справою. Проблематичність у вирішенні цього питання визначається станом сучасного вітчизняного війська. Це – скорочення його чисельності і структурна перебудова, відсутність забезпечення модерними зразками озброєння та військової техніки, недостатність належного фінансування, що призвело до загострення ситуації щодо забезпечення життєдіяльності Збройних Сил, згортання оперативної та бойової підготовки. До останнього часу система управління не відповідала оперативним завданням, соціально-правове забезпечення військовослужбовців і членів їхніх сімей здійснювалося вкрай повільно. Внаслідок цього престиж військової служби знизився до критичного стану, стагнує система військово-патріотичного виховання, нормативна база з питань оборони потребує подальшого вдосконалення відповідно до сучасних потреб Збройних сил України. Розвиток вітчизняної армії гальмується також проблемним станом економіки країни, недостатнім фінансуванням потреб національної оборони, неповним завантаженням підприємств оборонної промисловості, загостренням соціальних проблем у війську, незавершеністю процесу створення відповідної правової бази життєдіяльності українського війська.

2. Політичне та військове керівництво держави зосередило свою увагу на будівництві мобільних, збалансованих, оптимальних за чисельністю, модерно озброєних, професійно підготовлених, всебічно забезпечених і, водночас, необтяжливих для держави Збройних Сил, здатних забезпечити недоторканість кордонів України, спроможних дати відсіч евентуальному агресору, з урахуванням формування певних тривожних тенденцій у розвитку сучасної геополітичної обстановки, які створюють загрозу безпеці України. При цьому пріоритетними напрямами в будівництві української армії вважаються: вдосконалення системи управління військами, своєчасна підготовка військових кадрів для діяльності у нових організаційно-штатних структурах, використання сучасних і перспективних зразків систем озброєння та військової техніки, вирішення проблем соціального захисту військовослужбовців і членів їхніх сімей, створення умов стосовно забезпечення сучасного стану комплектування Збройних Сил України.

3. Військове будівництво провідних країн світу наочно свідчить, що створення професійної армії вимагає від військово-політичного керівництва держави визначення оптимальності, ефективності