НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Лісова Тетяна Вікторівна

УДК 349.4

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЛЕУСТРОЮ

Спеціальність 12.00.06 - земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі екологічного права Національної юридичної акдемії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор Шульга Михайло Васильович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри екологічного права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Семчик Віталій Іванович, Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, головний науковий співробітник;

кандидат юридичних наук, доцент Мельник Петро Васильович, Юридичний інститут Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, доцент кафедри кримінального права і процесу.

Провідна установа – Одеський юридичний інститут Національного університету внутрішніх справ України, кафедра цивільного і трудового права, Міністерство внутрішніх справ України, м. Одеса.

Захист відбудеться “10” березня 2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.04 у Національній юридичній академії України імені Ярослaва Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослaва Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий “7” лютого 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Спасибо-Фатєєва І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Правові приписи, які регулюють суспільні відносини у сфері землеустрою, набувають особливої актуальності і практичної значущості при переході економіки країни до ринкових відносин, в умовах яких і при проведенні сучасної земельної реформи вищезазначений інститут земельного права отримав новий, суттєво збагачений зміст. Низка приписів чинної редакції Земельного кодексу України, безпосередньо присвячених регулюванню суспільних відносин у зазначеній сфері, а також положення Закону України “Про землеустрій”, прийнятого в розвиток Земельного кодексу, потребують поглибленого дослідження, як і розробки рекомендацій щодо їх практичної реалізації. Специфіка й особливості здійснення заходів із землеустрою стосовно різних категорій земель, зокрема, його нових проваджень (розмежування земель державної та комунальної власності; організація і встановлення меж територій природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення; встановлення і зміна меж адміністративно-територіальних утворень) теж вимагають детального наукового вивчення.

Вихідними для розробки теми послужили праці таких російських і українських учених в царині екологічного й земельного права, як Г.О. Аксеньонок, В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, А.Г. Бобкова, Ю.О. Вовк, А.П. Гетьман, О.К. Голіченков, В.К. Гуревський, Б.В. Єрофеєв, Ю.Г. Жариков, О.О. Забелишенський, І.О. Іконицька, І.І. Каракаш, Т.В. Ковальчук, О.М. Козир, О.П. Коцюба, С.М. Кравченко, М.В. Краснова, М.І. Краснов, О.І. Крассов, П.Ф. Кулинич, Н.Р. Малишева, П.В. Мельник, В.Л. Мунтян, В.В. Носік, О.М. Пащенко, О.О. Погрібний, В.К. Попов, П.Д. Сахаров, В.І. Семчик, Н.І. Титова, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга, В.В. Янчук, В.З. Янчук та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з Державною цільовою комплексною програмою “Проблеми удосконалення екологічного законодавства в умовах ринку” Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (державна реєстрація № 0186.0.070871).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є розкриття правового змісту землеустрою, зумовленого проведенням земельної реформи, шляхом аналізу земельного законодавства та практики його застосування, земельно-правової і спеціальної літератури; розробка пропозицій і рекомендацій з удосконалення правового регулювання суспільних відносин, що виникають у сфері провадження землеустрою.

Відповідно до мети дослідження були поставлені наступні основні завдання:

– визначити всебічно обґрунтоване поняття землеустрою в сучасних умовах реформування земельних відносин, додаткові аргументи щодо місця відповідних правових приписів у системі права;

– проаналізувати земельне законодавство у сфері землеустрою;

опрацювати наукову періодизацію організаційного і правового розвитку землеустрою;

дослідити особливості проваджень землеустрою, зумовлених проведенням земельної реформи;

розробити науково обґрунтовані пропозиції по вдосконаленню правового регулювання суспільних відносин у розглядуваній царині землеустрою.

Об’єктом дослідження виступають правовідносини, які складаються у сфері здійснення землеустрою.

Предмет дослідження становить проблема правового регулювання землеустрою, розв’язання якої дозволяє дослідити й розробити сутність і зміст останнього, його суттєві ознаки, запропонувати додаткові аргументи щодо місця відповідних правових приписів у системі права, з’ясувати суб’єктний та об’єктний склади, зміст, принципи, а також специфіку його проваджень стосовно різних категорій земель.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети в процесі теоретичного дослідження у роботі було використано низку наукових методів: порівняльно-правовий застосовувався для порівняльного аналізу окремих положень нормативно-правових актів України і законодавства деяких зарубіжних країн, що регулюють суспільні відносини в царині землеустрою; історичний метод – для розробки періодизації становлення й розвитку правового регулювання землеустрою; формально-юридичний – для аналізу положень нормативно-правових актів України й Російської Федерації щодо розглядуваної проблеми; системно-функціональний – у процесі дослідження ефективності правового регулювання землеустрою в системі гарантій суб’єктивних прав власників і користувачів земельних ділянок; логіко-семантичний і метод сходження від абстрактного до конкретного допоміг сформулювати специфічні принципи землеустрою, визначити його роль у системі засобів охорони земель; метод статистичного аналізу – під час роботи з офіційно статистичними матеріалами, що стосуються землеустрою. Наведені дослідницькі методи базуються на об’єктивному і всебічному аналізі процесів і явищ суспільного розвитку, що спостерігаються в царині землеустрою. Основні положення й висновки, зроблені в результаті дисертаційного дослідження, базуються на всебічному аналізі екологічного й земельного законодавства України та інших держав, на наукових досягненнях земельно-правової й суміжних наук, що займаються вивченням проблем землеустрою.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в Україні на підставі новітнього вітчизняного й зарубіжного законодавства здійснено комплексне і всебічне вивчення проблем правового регулювання землеустрою.

Новизна дисертаційного дослідження охоплює наступні основні наукові положення:

1. Уперше в сучасних умовах реформування земельних відносин землеустрій визначено як систему правових норм, які спрямовані на регулювання суспільних відносин у сфері управління використанням й охороною земель та здійснення комплексу відповідних дій щодо виникнення і припинення права власності і права користування ними, забезпечення раціонального, сталого, екологічно збалансованого їх використання й охорони та мають за мету забезпечення гарантій прав на землю. Йдеться в тому числі про дії, які стосуються організації території адміністративно-територіальних утворень, раціонального використання й охорони земельних ділянок, формування нових і впорядкування існуючих або частин останніх і встановлення їх меж з метою забезпечення раціонального, екологічно збалансованого використання й охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища й поліпшення природних ландшафтів.

2. Отримало подальший розвиток положення, що правові норми, які регулюють суспільні відносини у сфері землеустрою, характеризуються всіма ознаками самостійного правового інституту земельного права, остаточне формування якого, на думку автора, поки що не завершено.

3. Уточнюється класифікація відповідних дій у сфері землеустрою (з урахуванням їх безпосередньої спрямованості, специфіки змісту, суб’єктного й об’єктного складу), що становлять його зміст, виокремлено новий різновид міжгосподарського землеустрою (землеустрій спеціального призначення), обґрунтовано необхідність виділення специфічного різновиду внутрішньогосподарського землеустрою, який формується у процесі проведення земельної й аграрної реформ – дрібноконтурного землеустрою, що стосується нових агроформувань, що виникли на базі колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, проведено детальний аналіз його нових проваджень.

4. Уперше наводиться аргументований висновок, що землеустрій сприяє здійсненню суб’єктивних прав власників і користувачів земельних ділянок; у звязку з чим правові приписи землеустрою розглядаються як гарантії субєктивних прав останніх.

5. Науково доводиться важливість і необхідність екологічного аспекту землеустрою при забезпеченні раціонального використання й охорони земель. Вищевказаний аспект спрямовано на забезпечення оптимального складу і співвідношення земельних угідь, екологічно збалансованого землевикористання, створення сприятливого екологічного стану, поліпшення природних ландшафтів та дотримання технологій, що сприяють збереженню якісного стану земель (особливо ґрунтів) в процесі їх використання.

6. Уперше розроблено наукову періодизацію розвитку правового й організаційного забезпечення землеустрою: виокремлюються три головні його етапи: 1906 – 1917 рр. –вирішувалися завдання столипінського уряду щодо проведення земельної реформи, спрямованої на ліквідацію селянських общин і створення громадянами власного приватного господарства; 1917 – 1990 рр.– виконувалися завдання по забезпеченню перерозподілу земель в інтересах держави і функціонування виключної державної власності на землю; 1990 р. сьогодення: а) 1990 – 1992 рр. – започатковано загальне реформування земельних відносин й у сфері землеустрою, зокрема; б) 1992 – 2001 рр. – прийняття Земельного кодексу (1992 р.) й подальше реформування зазначених відносин; в) 2001 р. – нинішній час – у зв’язку з прийняттям нового Земельного кодексу України (2001 р.) і Закону України “Про землеустрій” змінюються субєктний та обєктний склади землеустрою, зростає значущість його приписів, збагачується його зміст.

7. Додатково й аргументовано стверджується, що принципові положення землеустрою повинні розглядатися як невід’ємний елемент охорони земель.

8. Уперше знаходить свій доказ доцільність класифікації суб’єктів землеустрою на дві категорії: перші, безпосередньо здійснюють землеустрій або мають певні повноваження у сфері землеустрою ( органи державної влади й місцевого самоврядування, юридичні й фізичні особи, які здійснюють землеустрій). Другі (землевласники та землекористувачі) використовують його результати. У свою чергу, серед суб’єктів першої категорії слід вирізнити основних і допоміжних.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені в дисертації положення можуть бути використані: у науково-дослідницьких цілях – для подальшого опрацювання проблем правового регулювання землеустрою, у науково-дослідницькій роботі студентів; у законотворчій діяльності – при вдосконаленні чинного земельного законодавства; у навчальному процесі – при підготовці навчальної й науково-методичної літератури з курсу “Екологічне право” і “Земельне право”, а також у викладанні вищезазначених курсів.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, висновки та пропозиції, що містяться в дисертації, обговорені, схвалені й рекомендовані до захисту кафедрою екологічного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результати наукового дослідження також доповідалися й обговорювалися на наукових (міжнародній і всеукраїнській) та науково-практичних конференціях: “Проблеми вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування” (м. Харків, грудень 2001 р.); “Теорія і методи оцінювання, оптимізації використання та відтворення земельних ресурсів” (м. Київ, листопад 2002 р.); “Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті” (м. Харків, грудень 2002 р.); “Ринкова трансформація економіки: стан, проблеми, перспективи” (м. Харків, лютий 2003 р.).

Окремі із сформульованих у дисертації положень і пропозицій використовувалися при проведенні практичних занять з екологічного права зі студентами Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації. Результати дослідження знайшли відбиття в чотирьох статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, та тезах чотирьох наукових доповідей, зроблених на конференціях.

Структура роботи зумовлена предметом, метою й задачами дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять одинадцять підрозділів, висновків до кожного з розділів, загальних висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 189 сторінок, з них основного тексту – 165 сторінок, кількість використаних джерел – 258 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі дисертації обґрунтовується актуальність проведеного дослідження, визначаються його мета й задачі, предмет і метод, викладено методологічну й теоретичну засади роботи, а також положення, що характеризують її наукову новизну, теоретичне і практичне значення зроблених висновків і пропозицій.

Розділ 1 “Загальна характеристика правового забезпечення землеустрою” складається із семи підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Законодавство про землеустрій: становлення та його розвиток” присвячено аналізу становлення, правового й організаційного розвитку землеустрою.

Зміст і завдання землеустрою залежать від суспільно-політичних умов певного періоду, обумовлюються особливостями та характером земельного ладу. З урахуванням зазначеного й у зв’язку зі змінами засад земельного ладу виділяються три головні етапи розвитку цього явища. Перший етап обмежується часовими рамками – 1906 – 1917 рр., коли основний вплив на землеустрій мали столипінські реформи, спрямовані на вихід селян з общин і створення ними власного приватного господарства.

Другий етап охоплює 1917 – 1990 рр., протягом яких землеустрій забезпечував перерозподіл земель в інтересах держави і функціонування виключної державної власності на землю.

Третім етапом доцільно вважати період з 1990 р. до сьогодення; він, у свою чергу, складається з низки більш коротких за часом періодів: а) 1990 – 1992 рр. – початок загального реформування земельних відносин й у сфері землеустрою, зокрема; б) 1992 – 2001 рр. – прийняття Земельного кодексу (1992 р.) і подальше реформування відносин у розглядуваній сфері, з переходом до ринкової економіки землеустрою відводиться головна роль у реформуванні земельних відносин; в) 2001 р. – нинішній час – прийняття нового Земельного кодексу України, а згодом і Закону України “Про землеустрій” (22 травня 2003 р.). Із прийняттям і введенням у дію 1 січня 2002 р. Земельного кодексу України намітилися позитивні тенденції щодо цього явища, підвищується його роль, зростає значущість його приписів, з’являються нові суб’єкти й об’єкти, збагачується його зміст. Реформування земельних правовідносин в Україні значною мірою має сприяти запровадженню єдиної системи землеустрою в державі як основи територіального планування продуктивних сил, забезпечення якості земель та екологічної безпеки, відтворення й охорони останніх. На сучасному етапі суспільного розвитку висловлюються думки, що землеустрій є комплексним явищем і включає в себе три взаємопов’язані аспекти: юридичний, економічний і технічний. З погляду дисертанта, до них необхідно додати ще й екологічний.

У підрозділі 1.2. “Правові засади землеустрою” наводиться формулювання поняття “землеустрій” в сучасних умовах реформування земельних відносин, аргументується думка щодо місця правових норм, що регулюють суспільні відносини у розглядуваній сфері в системі вітчизняного права.

На думку автора, визначення землеустрою в Земельному кодексі й Законі України “Про землеустрій” стосується лише його соціально-економічного аспекту, що не лише не характеризує всю сутність цього явища, а й не узгоджується навіть із загальним положенням теорії земельного права. Адже землеустрій, будучи сукупністю земельних відносин щодо організації використання землі, не може регулювати останні, оскільки відносини, які складаються у цій сфері, є різновидом суспільних земельних відносин і потребують правового регулювання нарівні з ними. З урахуванням викладеного пропонується авторське тлумачення цього поняття: землеустрій – це система правових норм, які спрямовані на регулювання суспільних відносин у сфері управління використанням й охороною земель та здійснення комплексу відповідних дій щодо виникнення і припинення права власності і права користування ними, забезпечення раціонального, сталого, екологічно збалансованого їх використання й охорони та мають за мету забезпечення гарантій прав на землю. Йдеться в тому числі про дії, які стосуються організації території адміністративно-територіальних утворень, раціонального використання й охорони земельних ділянок, формування нових і впорядкування існуючих або частин останніх і встановлення їх меж з метою забезпечення раціонального, екологічно збалансованого використання й охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища й поліпшення природних ландшафтів.

Автор висловлює думку, що правові норми, які регулюють відносини у сфері землеустрою, можна розглядати як самостійний інститут земельного права, остаточне формування якого поки що не завершено.

Пропонується всі суспільні відносини в досліджуваній царині класифікувати залежно від їх безпосередньої спрямованості та підкреслюється, що правові приписи інституту землеустрою регламентують переважно публічні інтереси. Зазначається, що можна вести мову і про приватно-правовий аспект землеустрою, наприклад, при добросусідських або договірних відносинах.

Аналізуючи явища землеустрою й землевпорядного процесу, дисертант доходить висновку, що вони не тотожні: перше є ширшим, аніж землевпорядний процес, норми якого забезпечують реалізацію матеріальних норм.

Підрозділ 1.3. “Суб’єкти, об’єкти і зміст землеустрою” присвячено характеристиці суб’єктів, об’єктів і змісту землеустрою.

Наголошується, що в умовах проведення земельної реформи крім державних структур з’являються й інші суб’єкти землеустрою. Автор вважає за доцільне розподілити всіх суб’єктів у сфері землеустрою на дві категорії. До першої слід віднести суб’єктів, які безпосередньо здійснюють заходи землеустрою або мають певні повноваження у цій сфері; до другої – тих суб’єктів, які використовують результати проведення зазначених заходів. Таким чином, до першої категорії входять органи державної влади й органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеустрій, Інститут землеустрою при Державному комітеті України по земельних ресурсах (до речі, його можна віднести й до другої категорії, оскільки, ця структура виконує не лише проектні розробки, а й займається науково-дослідницькою діяльністю, що базується на результатах землеустрою). До другої категорії належать землевласники й землекористувачі. У свою чергу, пропонується суб’єктів першої категорії класифікувати на основних і допоміжних. Як вбачається, землеустрій повинен мати державний характер. Разом із тим треба звернути увагу на те, що чинне земельне законодавство дозволяє здійснювати певні заходи із землеустрою суб’єктам недержавної й некомунальної власності.

Акцентується увага на тому, що в розглядуваній царині виникає складна сукупність матеріальних і процесуальних правовідносин. Зазначається, що об’єктом матеріальних правовідносин доцільно вважати об’єкти, зазначені у ст. 5 Закону України “Про землеустрій”. Що ж до об’єкта процесуальних правовідносин (землевпорядного процесу), то ним виступає сукупність певних видів процесуальної діяльності відповідних суб’єктів. Земельні ресурси, стосовно яких виникають такі відносини у сфері землеустрою, є додатковим елементом об’єкта.

У підрозділі 1.4. “Види землеустрою” доводиться необхідність класифікації землеустрою на окремі види за різними підставами. Дається характеристика всіх видів землеустрою.

Чинний Земельний кодекс України, як і Закон України “Про землеустрій” не закріплюють правових приписів щодо поділу землеустрою на окремі види. У Законі містяться лише положення щодо його здійснення на національному, регіональному, місцевому (локальному й господарському) рівнях. Сучасна практика діяльності у сфері землеустрою свідчить про існування фактично двох його видів – міжгосподарського і внутрішньогосподарського.

Дії із землеустрою систематизуються на здійснювані на державному (національному), регіональному й місцевому рівнях. Виокремлююються також дії залежно від їх спрямованості щодо об’єктів землеустрою. Наводиться характеристика двох вищезазначених видів землеустрою, акцентується увага на їх особливостях в умовах проведення земельної реформи. Пропонується класифікувати дії при здійсненні землеустрою залежно від їх безпосередньої спрямованості та змісту на дії у сферах: вивчення стану земель, встановлення їх якісних і кількісних показників; організації їх раціонального використання й охорони; формування нових і впорядкування існуючих земельних ділянок або їх частин і встановлення їх меж на місцевості; виникнення і припинення права власності та права користування тощо. На сьогодні важливого практичного значення набувають дії, пов’язані із встановленням меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними, заповідними режимами, зон обмеженого використання. Отже, у процесі проведення земельної реформи фактично формується новий різновид міжгосподарського землеустрою, який здійснюється на національному, регіональному й локальному рівнях і який доцільно називати “землеустроєм спеціального призначення”, що стосується декількох категорій земель. В умовах проведення земельної реформи також формується певний різновид внутрішньогосподарського землеустрою – дрібноконтурний землеустрій.

Підрозділ 1.5. “Принципи землеустрою” присвячено характеристиці принципів землеустрою.

Серед усієї системи правових принципів можна говорити про принципи землеустрою як інституту земельного права. Усі дії, пов’язані із землеустроєм, повинні спиратися не лише на загальноюридичні принципи, принципи екологічного й земельного права, а й на специфічні принципи землеустрою (створення територіальних та екологічних умов щодо реалізації суб’єктами землеустрою прав на земельні ділянки; мінімальне використання площ для розташування несільськогосподарських об’єктів; організація земель територій населених пунктів зі створенням необхідних умов проживання населення; впровадження прогресивних форм організації землеустрою та ін.), які не можна розглядати ізольовано від названих принципів, оскільки всі вони взаємопов’язані і взаємообумовлені. Їх пропонується систематизувати і класифікувати за певними ознаками (залежно від характеру використання земель та їх категорій, відповідно до напрямків проведення землеустрою).

Підрозділ 1.6. “Землеустрій як функція державного управління у сфері використання і охорони земель” присвячено дослідженню землеустрою як однієї з функцій державного управління у розглядуваній царині.

Підкреслюється державний характер землеустрою. Саме йому, як вбачається, належить провідна роль серед функцій державного управління земельним фондом. Нині на землеустрій покладено виконання важливих завдань щодо раціонального використання земельних ресурсів, їх охорони й захисту ґрунтів безвідносно до цільового призначення земель. Новим у характеристиці функції землеустрою є закріплення екологічного аспекту в чинному Земельному кодексі України. Землеустрій, як функція державного управління, значно збагачується (заходи щодо нього охоплюють не лише землі сільськогосподарського призначення, а й адміністративно-територіальних утворень, житлової та громадської забудови та ін.), з’являються його нові провадження, оновлюються суб’єктний склад і документація, відповідні проекти і схеми служать правовими формами його реалізації.

У підрозділі 1.7. “Землеустрій як гарантія суб’єктивних прав власників і користувачів земельних ділянок” обґрунтовується сутність землеустрою як гарантії суб’єктивних прав власників і користувачів земельних ділянок.

Обґрунтовується точку зору, згідно з якою він може як виконувати роль базового елемента певної гарантії права на землю (при складанні проекту відводу земельної ділянки), так і виступати головною гарантією такого права (при встановленні охоронних, санітарно-захисних зон, зон санітарної охорони, особливого режиму використання земель, охорони обєктів культурної спадщини, територій природно-заповідного фонду тощо). Розроблення деяких державних стандартів, норм у сфері землеустрою також є відповідною гарантією, що, у свою чергу, дозволить якісно й з урахуванням вищевказаних умов реалізовувати заходи у цій сфері, що позитивно впливає на їх проведення.

Аналізуючи землеустрій як гарантію суб’єктивних земельних прав, всебічно досліджується суб’єктивне право у розглядуваній сфері, становлення якого зараз відбувається.

Розділ 2 “Правове забезпечення землеустрою щодо земель сільськогосподарського призначення” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Землеустрій як форма забезпечення використання земель сільськогосподарського призначення” досліджено особливості землеустрою як форми забезпечення використання земель сільськогосподарського призначення.

Зазначається, що на сучасному етапі земельної реформи продовжується подальше реформування агропідприємств та організацій, які використовують землі сільськогосподарського призначення. Підкреслюється, що в умовах реформування відносин власності в сільському господарстві, при явній застарілості відповідної проектної документації й необхідності розробки нової з урахуванням екологічного чинника землеустрій виступає оптимальною формою забезпечення використання й охорони цих земель. Саме завдяки проведенню заходів із землеустрою конкретна земельна ділянка набуває статусу об’єкта права власності.

Нинішній землеустрій щодо земель сільськогосподарського призначення має характеризуватися новими рисами: максимально задовольняти економічні інтереси власників і користувачів земельних ділянок; сприяти економічній ефективності виробництва; забезпечувати екологічно збалансоване і стале землевикористання; підвищувати родючість ґрунтів; організовувати оптимальну структуру сільськогосподарських угідь; зберігати й поліпшувати природні ландшафти.

Визначальну роль на таких землях відіграє внутрішньогосподарський землеустрій і новий його різновид, що здійснюється на господарському рівні, – дрібноконтурний, формування якого пов’язано з земельною реформою і який стосується надання громадянам України земельних ділянок у приватну власність, розмір яких складає менше 5 га.

Підрозділ 2.2. “Землеустрій як засіб охорони земель сільськогосподарського призначення” присвячено аналізу питань щодо охорони земель сільськогосподарського призначення шляхом використання землеустрою.

Автор доходить висновку, що землеустрій виступає невід’ємним елементом охорони земель сільськогосподарського призначення, тобто засобом їх охорони.

Охорона земель сільськогосподарського призначення за допомогою землеустрою здійснюється шляхом заходів щодо вилучення з інтенсивного використання таких земель та їх подальшої консервації і складання відповідної документації із землеустрою.

Розділ 3 “Правове забезпечення раціональної організації територій” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Землеустрій як правова форма розмежування земель державної та комунальної власності в населених пунктах” аналізуються особливості землеустрою як правової форми розмежування земель державної та комунальної власності в містах та інших населених пунктах.

Підкреслюється, що однією з найгостріших сучасних правових проблем, що вирішуються в перебігу земельної реформи, є формування комунальної власності на землю в результаті розмежування земель державної й комунальної власності, оскільки це відбувається в досить складних умовах, при наявності деяких неузгодженостей у правовому полі.

Протягом досить тривалого часу не існувало в Україні Закону про розмежування таких земель, що породило низку проблем стосовно їх використання й володіння ними. Розкривається сутність землевпорядного проекту щодо розмежування земель державної та комунальної власності, підкреслюється, що питання формування земель комунальної власності, їх розмежування із землями державної власності пов’язано з необхідністю вдосконалення правової бази діяльності органів місцевого самоврядування щодо земельних відносин. У зв’язку з цим на порядку денному постає питання про припинення дії відповідної норми Земельного кодексу стосовно розпорядження землями державної й комунальної власності до проведення їх розмежування.

У підрозділі 3.2. “Встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень” розглядаються особливості встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень як специфічної дії із землеустрою.

Правові положення щодо встановлення та зміни меж адміністративно-територіальних утворень є новелою земельного законодавства. Аналіз ст. 173 Земельного кодексу дозволяє констатувати, що законодавче визначення межі адміністративно-територіального утворення є недосконалим. Значення їх встановлення не викликає жодного сумніву, оскільки вимагає не лише окреслити зовнішні кордони території. У межах конкретного адміністративно-територіального утворення здійснюють свої повноваження відповідні компетентні органи, наприклад, органи місцевого самоврядування у місті, селищі або селі. Вбачається доцільним визначити за межу адміністративно-територіального утворення зовнішню межу території останнього, на якій здійснюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування, що відокремлює ці землі від суміжних територій. Вона має встановлюватися і змінюватися за проектами землеустрою, що розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку й генеральних планів населених пунктів. Що ж до характеристики етапів встановлення на місцевості таких меж, то підкреслюється важливе значення земельно-кадастрової інвентаризації земель населених пунктів.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання щодо вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері землеустрою, проведено самостійне цілісне дослідження правових приписів, що регулюють землеустрій як важливий земельно-правовий інститут, що дозволяє зробити наступні висновки, які можуть мати як теоретичне, так і практичне значення.

1. У сучасних умовах реформування земельних відносин землеустроєм слід вважати систему правових норм, які спрямовані на регулювання суспільних відносин у сфері управління використанням й охороною земель та здійснення комплексу відповідних дій щодо виникнення і припинення права власності і права користування ними, забезпечення раціонального, сталого, екологічно збалансованого їх використання й охорони та мають за мету забезпечення гарантій прав на землю. Йдеться в тому числі про дії, які стосуються організації території адміністративно-територіальних утворень, раціонального використання й охорони земельних ділянок, формування нових і впорядкування існуючих або частин останніх і встановлення їх меж з метою забезпечення раціонального, екологічно збалансованого використання й охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища й поліпшення природних ландшафтів.

2. Правові норми, що регулюють суспільні відносини у сфері землеустрою, характеризуються всіма ознаками самостійного правового інституту, остаточне формування якого поки що не завершено. Правові приписи цього інституту регламентують переважно публічні інтереси. Приватно-правовий аспект землеустрою знаходить свій прояв у добросусідських або договірних земельних відносинах.

3. Землеустрій – історичне явище, зміст і завдання якого залежать від суспільно-політичних умов певного періоду, зумовлюється особливостями й характером земельного ладу. У зв’язку з цим виокремлюються три головні етапи організаційного і правового розвитку цього явища.

4. На сучасному етапі здійснення земельної реформи землеустрій має враховувати екологічний, юридичний, економічний і технічний аспекти. Зокрема, екологічний аспект землеустрою спрямований на забезпечення оптимального складу і співвідношення земельних угідь, екологічно збалансованого землевикористання, створення сприятливого екологічного стану, поліпшення природних ландшафтів та дотримання технологій, що сприяють збереженню якісного стану земель (особливо ґрунтів) в процесі їх використання.

5. Уся сукупність дій, пов’язаних зі здійсненням землеустрою, повинна ґрунтуватися на певній принципіальній основі, спиратися не лише на загальноюридичні, а й специфічні земельно-правові принципи. Поряд з відомими принципами, закріпленими у ст. 5 Земельного кодексу, самостійного значення набувають специфічні принципи землеустрою як інституту земельного права, які теж потребують свого законодавчого закріплення.

6. Аналіз правових норм, присвячених землеустрою і землевпорядному процесу, свідчить, що вони не тотожні. Перший передбачає наявність норм матеріального права, другий забезпечує реалізацію цих норм, гарантує їх правильну реалізацію. Ці явища є взаємозалежні та взаємоозумовлюючі, мають єдину мету – організацію раціонального використання й охорони земель.

7. В умовах проведення земельної реформи, при трансформації відносин власності на землю землеустрій слід розглядати як гарантію прав землевласників та землекористувачів. Він може виконувати роль як базового елемента певної гарантії права на землю (при складанні проекту відводу земельної ділянки), так і виступати головною гарантією такого права, наприклад, при встановленні територій обмеженого використання.

8. У процесі здійснення земельної реформи виникає необхідність уточнення класифікації дій у сфері землеустрою (перш за все відповідно до їх безпосередньої спрямованості, специфіки змісту, суб’єктного й об’єктного складів), з’являються нові різновиди землеустрою: міжгосподарського – землеустрій спеціального призначення і внутрішньогосподарського – дрібноконтурний, який стосується лише земель сільськогосподарського призначення, наданих в оренду чи у власність ринково орієнтованим аграрним суб’єктам.

9. Серед суб’єктів землеустрою слід виокремити дві категорії: до складу першої належать ті, які безпосередньо здійснюють землеустрій або мають певні повноваження у цій сфері; друга категорія – це ті, які використовують його результати. У свою чергу, серед суб’єктів першої категорії доцільно розрізняти основні й допоміжні. При визначенні об’єкта землеустрою необхідно виходити зі складної сукупності матеріальних і процесуальних відносин, притаманних цьому явищу. Об’єктом матеріальних правовідносин у царині землеустрою виступає відповідна територія, процесуальних (землевпорядного процесу) – сукупність певних видів процесуальної діяльності відповідних суб’єктів. При цьому земельні природні ресурси, щодо яких виникають процесуальні відносини у сфері землеустрою, слід вважати додатковим елементом об’єкта цих правовідносин.

10. Окремі послуги при здійсненні землеустрою не належать до категорії суто “державних” послуг, оскільки вони можуть надаватися й недержавними суб’єктами. У деяких випадках (наприклад, надання ліцензії на право проведення робіт із землеустрою) такі послуги відповідають ознакам адміністративних послуг.

11. У перебігу земельної й аграрної реформ в аграрному секторі землеустрою відводиться вирішальна роль. Землеустрій необхідно розглядати як оптимальну форму забезпечення використання й охорони земель сільськогосподарського призначення. Відповідні дії, пов’язані з перерозподілом земель сільськогосподарського призначення, утворенням нових землеволодінь і землекористувань, організацією використання і охорони цих земель, повинні здійснюватися лише в порядку землеустрою на підставі детального екологічного й соціально-економічного обґрунтування.

12. Забезпечення раціональної організації територій шляхом землеустрою полягає не лише в розмежуванні земель державної й комунальної власності, а й у встановленні меж адміністративно-територіальних утворень, у визначенні й встановленні меж прибудинкових територій у населених пунктах. Вбачається за необхідне внести зміни до ст. 173 чинного Земельного кодексу України, а також врахувати їх при прийнятті Закону України “Про адміністративно-територіальний устрій” щодо визначення межі адміністративно-територіального утворення як зовнішньої межі його території, на якій здійснюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування, що відокремлює ці землі від суміжних територій.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ

1. Лісова Т.В. Правові питання землеустрою та його принципи // Держ. будівництво та місцеве самоврядування: Зб. наук. пр. / Гол. ред. Ю.П. Битяк. – Х.: Право, 2002. – С. 123 – 128.

2. Лісова Т.В. Правові засади землеустрою // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 59. – С. 62 – 66.

3. Лісова Т.В. Правові проблеми розвитку землеустрою в Україні // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 61. – С. 106 – 111.

4. Лісова Т.В. Землеустрій як правова форма розмежування земель // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. – Вип. 65. – С. 119 – 125.

5. Лісова Т.В. Правові питання землеустрою // Теорія і методи оцінювання, оптимізації використання та відтворення земельних ресурсів: Матер. Міжнар. наук. конф: У 2-х ч. – К.: РВПС України НАН України, 2002. – Ч. 2. – С. 23 – 27.

6. Лісова Т.В. Правові форми реалізації повноважень органами місцевого самоврядування у сфері організації землеустрою // Пробл. вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування: Матер. наук.-практ. конф. / За ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2002. – С. 286 – 288.

7. Лісова Т.В. Економіко-правовий аспект землеустрою // Ринкова трансформація економіки: стан, проблеми, перспективи: Матер. Всеукр. наук. конф. студ., магістрів та аспірантів: У 2-х т. – К: ІАЕ УААН, 2003. – Т. 1. – С. 88 – 90.

8. Лісова Т.В. Правові аспекти розвитку інституту землеустрою // Пробл. розвитку юрид. науки у новому столітті: Тези наук. доп. та повід. наук. конф. молодих учених / За ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. – С. 125 – 127.

АНОТАЦІЇ

Лісова Т.В. Правове регулювання землеустрою. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.06 – земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2005.

Дисертація присвячена комплексному і всебічному дослідженню проблем правового регулювання землеустрою. Досліджується питання щодо поняття землеустрою в умовах реформування земельних відносин. Правові норми, що регулюють суспільні відносини у сфері землеустрою, характеризуються всіма ознаками самостійного правового інституту, остаточне формування якого не завершено. Проведено історико-правовий аналіз розвитку законодавства у сфері землеустрою. Досліджено особливості правового регулювання останнього стосовно різних категорій земель. Сформульовані пропозиції щодо вдосконалення відповідних положень чинного земельного законодавства.

Ключові слова: землеустрій, заходи із землеустрою, земельна реформа, відносини у сфері землеустрою, екологічний аспект землеустрою, землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови, розмежування земель.

Лисовая Т.В. Правовое регулирование землеустройства. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.06 – земельное право; аграрное право; экологическое право; природоресурсовое право. – Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. – Харьков, 2005.

Диссертация посвящена комплексному и всестороннему исследованию проблем правового регулирования землеустройства. Углубленно изучается вопрос относительно понятия землеустройства в условиях реформирования земельных отношений. Правовые нормы, регулирующие общественные отношения в сфере землеустройства, характеризуются всеми признаками самостоятельного земельно-правового института, окончательное формирование которого пока еще не завершено. Правовые предписания, регулирующие отношения в сфере землеустройства, регламентируют преимущественно публичные интересы. Частно-правовой аспект землеустройства находит свое проявление при добрососедских или договорных отношениях. Проведен историко-правовой анализ развития законодательства в сфере землеустройства, начиная со столыпинской реформы и до настоящего времени. С учетом изменений общественно-политических условий конкретного периода, особенностей и характера земельного устройства выделяются три главных этапа развития этого явления. Аргументируется присущность землеустройству на нынешнем этапе осуществления земельной реформы экологического, юридического, экономического и технического аспектов. Всесторонне обосновывается его экологический аспект при обеспечении рационального использования и охраны земель. Принципиальные положения землеустройства необходимо рассматривать в качестве неотъемлемого элемента охраны земель (который касается прежде всего земель сельскохозяйственного назначения) в процессе реформирования аграрного сектора, земель жилой и общественной застройки, а также земель лесного и водного фондов, природоохранного, оздоровительного, рекреационного и историко-культурного назначения.

Обосновывается точка зрения, что вся совокупность мероприятий в исследуемой сфере, должна базироватся не только на общеюридических, земельно-правовых принципах, но и на специфических принципах землеустройства как института земельного права (достижение комплексности развития территории, внедрение прогрессивных форм организации землеустройства, создание территориальных и экологических условий реализации субъектами землеустройства прав на земельные участки и др.). Анализируются соотношение землеустройства и землеустроительного процесса, подчеркивается их взаимообусловленность и взаимозависимость. Анализируются виды, объекты и субъекты землеустройства. Предлагается классифицировать субъекты землеустройства на две категории. Первые непосредственно осуществляют мероприятия по землеустройству или обладают конкретными полномочиями в указанной сфере, другие же используют его результаты. В свою очередь среди субъектов первой категории следует выделить основных и вспомогательных. Уточнена классификация соответствующих действий в рассматриваемой сфере в условиях проведения земельной реформы. Указано на новую разновидность межхозяйственного землеустройства – землеустройство специального назначения, а также доказана необходимость выделения специфической разновидности внутрихозяйственного землеустройства – мелкоконтурного землеустройства, формирующегося в процессе проведения земельной и аграрной реформ.

Исследованы особенности правового регулирования землеустройства в отношении различных категорий земель в условиях проведения земельной реформы. В работе сформулированы предложения относительно усовершенствования соответствующих положений действующего земельного законодательства.

Ключевые слова: землеустройство, мероприятия в сфере землеустройства, земельная реформа, отношения в сфере землеустройства, экологический аспект землеустройства, земли сельскохозяйственного назначения, земли жилой и общественной застройки, размежевание земель.

Lisova T.V. Legal regulation of organization of land exploitation. – Manuscript.

Thesis for the Candidate Degree in Law, specialization 12.00.06 – land law; agrarian law; ecological law; natural resource law. – Yaroslav Mudry National Law Academy of Ukraine. – Kharkiv, 2005.

The thesis is devoted to complex and comprehensive research into the problems of legal regulation of organization of land exploitation. In view of