НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

МИТРОФАНОВ Анатолій Анатолійович

УДК 343.2.01

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ КРИМІНАЛЬНО-

ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ:

ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ

Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального права Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор БАУЛІН Юрій Васильович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри кримінального права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор МУЗИКА Анатолій Ананійович, Київський юридичний інститут МВС України, проректор з наукової роботи

доктор юридичних наук, професор МЕЛЬНИК Микола Іванович, Центральна виборча комісія, заступник Голови

Провідна установа:

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова МОН України, кафедра кримінального права та кримінології, м. Одеса.

Захист відбудеться 22.06.2005 р. о _14__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 20.05. 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кучеренко І.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена, перш за все, стрімким зростанням кількісних і якісних показників злочинності в Україні протягом останнього десятиліття. Як свідчать результати соціологічних та кримінологічних досліджень, злочинність стала однією з найбільш актуальних проблем сучасного українського суспільства. Населення часто відчуває почуття беззахисності перед нею. І це відчуття інколи призводить громадян навіть до таких невтішних висновків, що правоохоронні органи або безсилі перед злочинцями, або діють заодно з ними. За даними окремих досліджень близько 60 відсотків потерпілих від тяжких та особливо тяжких злочинів взагалі не звертаються до правоохоронних органів.

Однією з причин такого стану є, на наш погляд, не завжди достатньо зважена, обґрунтована, належним чином організована протидія злочинності з боку держави. Відомо, що протидія злочинності є однією з основних внутрішніх функцій будь–якої держави. І ефективність її здійснення багато в чому визначає ефективність функціонування державної влади взагалі. Саме тому визначальним завданням державної політики на сучасному етапі має стати максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження всіх видів злочинних проявів, особливо таких, як посягання на життя та здоров’я, права та інтереси особи, хабарництво, економічна, наркотична злочинність тощо. Саме в цьому і має знайти свій прояв правова, у тому числі і зокрема – кримінально–правова політика держави у сфері протидії злочинності.

Проте, незважаючи на значну роль правової політики в сучасних умовах розбудови державності в Україні, її загальні та прикладні питання ще недостатньо досліджені у вітчизняній науці, при чому як в юридичній, так і в політологічній. І хоча вивчення даного явища на загальнотеоретичному рівні має важливе методологічне значення як для галузевих юридичних дисциплін так і для юридичної практики, зокрема, у різних сферах галузевої правової політики (наприклад, судової, цивільно–правової, кримінально–виконавчої тощо), саме поняття “правова політика” ще й досі залишається багатозначним і в юридичній науці застосовується в кількох різних змістовних контекстах. Проблема правової політики у теоретичному плані, зазначає академік НАН України Ю.С. Шемшученко, “знаходиться на рівні de lege ferenda. Проблемними залишаються власне поняття правової політики, її зміст, місце у системі інших видів політики тощо”. І це, як видається, невипадково. За роки незалежності України ще не визріло суспільне усвідомлення потреби у пізнанні такого реального багатоаспектного і багатовимірного соціального явища, як правова політика. Держава мало і неохоче займалася проблемами правової політики як явища нового для суверенної України, значення якого для правової державності ще не усвідомлене.

Разом з тим, ефективне практичне здійснення кримінально–правової політики можливе лише на базі широких, ґрунтовних і змістовних наукових розробок у цій сфері. В радянський період проблемам кримінально–правової політики держави була присвячена чимала кількість наукових досліджень (на рівні кандидатських і докторських дисертацій, монографій, ґрунтовних наукових статей тощо), що також є свідченням актуальності даних проблем для науки кримінального права. Щоправда, десь з початку дев’яностих років минулого століття кількість таких досліджень у вітчизняній науковій літературі почала поступово знижуватися, що навряд чи можна визнати виправданим.

Тим не менше, фундаментальні та прикладні праці українських і зарубіжних вчених, присвячені дослідженню проблем кримінальної, у тому числі – кримінально–правової політики, склали достатньо широке і міцне теоретичне підґрунтя для дисертаційного дослідження. Сказане стосується, зокрема, робіт М. О. Бєляєва, Є. В. Благова, С. С. Босхолова, В. А. Владимирова, Л. Д. Гаухмана, О. А. Герцензона, П. С. Дагеля, І. Е. Звечаровського, І. А. Ісмаїлова, М. І. Ковальова, О. І. Коробєєва, Ю. Г. Ляпунова, О. С. Молодцова, М. І. Огороднікова, М. І. Панова, П. М. Панченка, В. В. Сташиса, М. О. Стручкова, В. Я. Тація, Д. А. Шестакова, О. М. Яковлєва та інших криміналістів. Крім того, в дисертації широко використовуються досягнення кримінально–правової науки, що не стосуються безпосередньо проблем кримінально–правової політики, проте мають безпосереднє значення для неї. Маються на увазі роботи М. І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, В. П. Бахіна, В. І. Борисова, Ф. Г. Бурчака, В. К. Грищука, Р. Р. Галіакбарова, О. М. Джужі, В. С. Зеленецького, А. Ф. Зелінського, С. Г. Келіної, М. Й. Коржанського, О. М. Костенка, В.М Кудрявцева, А. В. Кузнєцова, Н. Ф. Кузнєцової, І. П. Лановенка, Т. О. Леснієвськи–Костарєвої, В. Г. Лукашевича, П. П. Михайленка, А. В. Наумова, В. В. Скибицького, М. С. Таганцева, В. І. Шакуна та інших вчених. Крім того, наукова розробка проблем правової політики активно здійснюється спеціалістами із загальної теорії права тв конституційного права (зокрема, це роботи С. С. Алексєєва, Р. С. Байніязова, А. П. Коробова, Ю. О. Крохіної, А. В. Малька, М. І. Матузова, І. М. Приходька, В. В. Речицького, О. Ю. Рибакова, В. Селіванова, В. В. Соловйова, К. В. Шундікова та інших авторів), а також в окремих галузевих юридичних науках (роботи Т. Ф. Мінязєвої, В. Н. Синюкова та інших авторів).

При цьому наявний науковий доробок з проблем кримінально–правової політики, зберігаючи свою наукову цінність, під впливом значних трансформацій, які сталися в економічному, соціальному, політичному, правовому житті країни, поступово почав втрачати практичну придатність. Саме це й зумовило необхідність звернення у сьогоднішній час до теоретичних проблем кримінально–правової політики на рівні дисертаційного дослідження.

Виходячи з викладеного, тема даного дисертаційного дослідження уявляється його авторові надзвичайно актуальною як для розвитку теорії кримінально–правової політики, так і для вдосконалення практики її формування та реалізації в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дисертаційного дослідження базується на основних положеннях Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 роки, затвердженої Указом Президента України № 1376/2000 від 25 грудня 2000 року і входить в якості складової частини до загальної програми наукових досліджень Одеського юридичного інституту МВС України.

Метою дослідження є аналіз головних концептуальних положень, ідей та принципів, що стосуються кримінально–правової політики держави, з метою визначення подальших шляхів її удосконалення шляхом як модернізації чинного кримінального законодавства, так і поліпшення практики його застосування.

Для досягнення названої мети в дисертації були поставлені і вирішувалися наступні завдання:

1. Сформулювати загальне поняття кримінально–правової політики, розкрити його сутнісні ознаки, показати місце цього явища у протидії злочинності, співвіднести його із суміжними явищами та провести відмежування від них;

2. Визначити і дослідити основні принципи, на яких має ґрунтуватися формування та реалізація кримінально–правової політики;

3. Визначити основні напрямки формування та реалізації кримінально–правової політики, дослідити проблеми їх прояву на сучасному етапі, намітити та теоретично обґрунтувати перспективи їх розвитку в Україні у найближчі роки;

4. Дослідити порядок формування та реалізації кримінально–правової політики, віднайти і показати проблеми і недоліки, що виникають при цьому, сформулювати рекомендації щодо їх припинення та усунення, а також недопущення в майбутньому.

Об'єктом дисертаційного дослідження стало системне політико–правове явище – кримінально–правова політика держави, взяте в єдності двох його аспектів: як один з напрямків внутрішньої правової політики держави, та як один з механізмів протидії злочинності.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні питання формування та реалізації основних напрямків кримінально-правової політики в Україні

Методи дослідження є традиційними для наукових дослідженнях з правознавства. Зокрема, це методи: діалектичний загальнонауковий метод пізнання об’єктивної дійсності, за допомогою якого аналізувалися проблеми кримінально–правової політики України у сфері протидії злочинності в єдності та суперечності їх змісту та форми вираження; мінливості сутності та проявів тощо; метод аналізу окремих складових частин кримінально–правової політики держави та синтезу їх у загальне ціле; дослідження ознак цілого в його частинах та синтезуючих (інтегруючих) ознак окремих частин у цілому; догматичний метод тлумачення кримінального законодавства, за допомогою якого були проаналізовані окремі положення чинного Кримінального кодексу України, в яких проявляється здійснення окремих напрямків кримінально–правової політики держави; порівняльно–правовий (компаративний) метод, застосування якого дозволило порівняти окремі прояви кримінально–правової політики нашої держави з досвідом і напрацюванням зарубіжних країн, у тому числі і, в першу чергу – пострадянських країн, що зумовлено не лише відомою подібністю правових систем, але й спільністю, схожістю проблем, що стоять сьогодні перед цими державами у сфері протидії злочинності; історичний та історико–правовий методи, за допомогою яких прослідковувалися окремі етапи становлення та розвитку кримінально–правової політики в Україні загалом та окремих напрямків її здійснення зокрема; статистичний метод, за допомогою якого на підставі статистичної звітності Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України були вироблені уявлення про стан та динаміку злочинності в Україні; метод кримінологічного прогнозування, який дозволив зробити висновки про основні перспективи розвитку злочинності в Україні у найближчі роки та про перспективи протидії їй в рамках кримінально–правової політики держави.

Нормативну базу дисертації склали, перш за все, Конституція України як основний політико–правовий документ суспільства і Основний закон держави, а також чинне кримінальне законодавство України – Кримінальний кодекс України 2001 року. Крім того, в дисертації використовуються і аналізуються також положення, що містяться в Указах Президента України, рішеннях Конституційного Суду України, постановах Верховної Ради України, постановах Пленуму Верховного Суду України, нормативно–правових актах міністерств і відомств України.

Наукова новизна дослідження полягає, перш за все, у тому, що воно є першим в України з часів проголошення її незалежності, у тому числі – першим після прийняття нового Кримінального кодексу України монографічним науковим дослідженням проблем кримінально–правової політики в Україні. Вперше піддані науковому аналізу положення чинного кримінального законодавства України, підняті проблеми ефективності реалізації в ньому кримінально–правової політики держави, виявлені його недоліки та перспективи розвитку в цьому аспекті, намічені конкретні шляхи вдосконалення кримінально–правової політики держави. На думку автора, новими для науки кримінального права є наступні зі сформульованих у даному дисертаційному дослідженні положень, висновків та рекомендацій:

1. Новий підхід до формулювання поняття кримінально–правової політики через визначення її як такої, що складається “на перетині” державної політики в сфері протидії злочинності та державної правової політики, інакше кажучи, як державної політики протидії злочинності, яка здійснюється правовими засобами.

2. Вперше у вітчизняній кримінально–правовій науці висловлена пропозиція розрізняти поняття “кримінально–правової політики” у широкому (як здійснення заходів щодо протидії злочинності засобами кримінальної репресії) та вузькому (як здійснення такої протидії засобами матеріального кримінального права) значенні, показаний їх зміст та проведене відмежування одне від одного;

3. По–новому з урахуванням положень чинного законодавства виділені три форми здійснення кримінально–правової політики в Україні та досліджені їх прояви. Вперше виділена та досліджена інтерпретаційна форма здійснення кримінально–правової політики в Україні.

4. На відміну від раніше сформульованих пропозицій запропоновано і обґрунтовано новий підхід до розуміння принципів кримінально–правової політики, виділені такі принципи (економії кримінальної репресії, доцільності, диференціації кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання, невідворотності кримінально-правового реагування на злочин) та досліджені їх прояви в сучасній кримінально–правовій політиці в Україні.

5. Виходячи з розуміння злочину і кримінальної відповідальності як основоположних категорій кримінального права, які визначають предмет кримінально-правового регулювання, наведені додаткові аргументи щодо необхідності виділення в якості основних напрямків кримінально–правової політики криміналізації, декриміналізації, пеналізації та депеналізації.

6. Вперше запропоновано і обґрунтовано необхідність віднесення до основних напрямків сучасної кримінально–правової політики в Україні вироблення та застосування національних законодавчих механізмів для міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності.

7. Уточнені сформульовані у літературі поняття криміналізації, декриміналізації, пеналізації та депеналізації як напрямків кримінально-правової в Україні.

8. На відміну від традиційного у літературі підходу розглянуто підстави (в антагонізмі до підстав криміналізації) та способи (шляхом зміни змісту чи форми кримінального закону) здійснення декриміналізації злочинів, які втратили суспільну небезпечність.

9. Вперше у вітчизняній літературі звернута увага на неповноту встановлення у національному кримінальному законодавстві механізмів для забезпечення міжнародного співробітництва держав у протидії злочинності і запропоновано відповідне доповнення чинного КК України положеннями про порядок виконання в Україні вироків судів іноземних держав, а також про правові наслідки видачі з іноземної держави до України особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину.

Практичне значення одержаних результатів. Дане дослідження, на думку автора, має як теоретичне, так і прикладне значення. Зокрема, як уявляється, воно могло б мати реалізацію у таких сферах:

1) у сфері вироблення внутрішньої державної політики України – для розроблення комплексних державних та регіональних програм протидії злочинності. Крім того, положення та висновки цього дисертаційного дослідження, як уявляється, могли б бути використані і для розроблення комплексних міждержавних програм протидії злочинності у певному геополітичному регіоні (наприклад, в рамках Співдружності Незалежних Держав чи між окремими Державами – членами цієї організації, або в рамках інших міждержавних організацій, в яких бере участь Україна);

2) у законотворчій діяльності – для подальшого вдосконалення кримінального законодавства України як нормативно–правового вираження державної кримінально–правової політики. На переконання дисертанта процес розвитку і вдосконалення кримінального закону України не завершився прийняттям і набуттям чинності новим КК України: він продовжується і нині (про що свідчить те, що зміни до Кодексу вже неодноразово вносилися) і буде продовжуватися у майбутньому;

3) у правозастосовчій сфері, в якій здійснюється реалізація (переведення до життя) кримінально–правової політики держави значення результатів цього дослідження може проявитися в аспекті подальшого зміцнення законності при застосуванні судами кримінального закону, вироблення таких підходів у його застосуванні, які відповідали б і букві “закону”, і “духу” кримінально–правової політики держави;

4) у сфері наукових досліджень положення цієї дисертаційної роботи можуть розглядатися як певний етап у розвитку вчення про кримінально–правову політику держави;

5) у педагогічній сфері – положення і висновки цієї дисертації могли б бути використані для викладення загального курсу “Кримінального права України” студентам юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів як системи Міністерства освіти та науки України, так і системи Міністерства внутрішніх справ України. Крім того, в роботі обґрунтовується необхідність розроблення та введення до програм вищих навчальних закладів за спеціальністю “Правознавство” спецкурсу з кримінально–правової політики України. Окремі положення цього дослідження можуть мати практичне використання і при викладенні в процесі підготовки навчальних посібників та викладання курсу “Кримінології”.

Апробація результатів дослідження. Дисертація має безпосередній зв'язок з науково–навчальними планами вищих юридичних навчальних закладів країни. Зокрема, положення та висновки дисертації використовуються в науково–дослідній роботі та навчальному процесі Одеського юридичного інституту МВС України.

Окремі теоретичні положення та практичні рекомендації доповідалися під час виступів на: міжнародній науково-практичній конференції “Основні напрямки реформування ОВС в умовах розбудови демократичної держави” (Одеса, 2003 р.), всеукраїнській міжнародно-практичній конференції “Участь громадськості в охороні громадського порядку” (Одеса, 2004 р.) та ІІ Звітній конференції професорсько-викладацького складу Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ (Одеса, 2005 р.). Крім того, робота пройшла обговорення та рецензування на кафедрі кримінального права Одеського юридичного інституту МВС України (2004 р.).

Публікації. Результати даного дослідження відображені у шести наукових публікаціях дисертанта, серед яких одна монографія, чотири наукові статті, що опубліковані у виданнях, визнаних ВАК України фаховими для спеціальності “Правознавство”, та тези однієї наукової доповіді.

Структура роботи обумовлена предметом дослідження, метою та поставленими автором завданнями. Виходячи з цього, дисертація складається із вступу та двох розділів. Загальний обсяг роботи 187 сторінок, список використаних джерел налічує 162 найменувань і займає 16 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, охарактеризовані ступінь наукової розробки теми, визначені мета, задачі, об’єкт і предмет дисертаційного дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію, структуру і обсяг роботи.

Розділ 1, який має назву “Загальні засади кримінально–правової політики”, починається підрозділом 1.1. “Поняття кримінально–правової політики”. В цьому підрозділі дисертант вступає у полеміку з тими криміналістами, які визначають поняття кримінально-правової політики у відриві від інших напрямів державної політики і пропонує власний підхід до розуміння її змісту. Зокрема, обґрунтовується необхідність розглядати кримінально–правову політику як складову частину державної політики в сфері протидії злочинності, яка здійснюється засобами матеріального кримінального права. Виходячи з цього, можна стверджувати, що кримінально–правова політика існує “на перетині” державної політики в сфері протидії злочинності та державної правової політики.

Розвиваючи далі такий підхід, автор приходить до висновку, що поняття “кримінально–правова політика” необхідно розуміти у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні цим поняттям охоплюється загалом здійснення протидії злочинності з використанням засобів кримінальної репресії. У вузькому ж значенні кримінально–правова політика саме і є політикою протидії злочинності з використанням засобів матеріального кримінального права. Саме в цьому останньому (вузькому) розумінні кримінально–правова політика і досліджується в дисертації.

В підрозділі 1.2. “Форми здійснення кримінально–правової політики” визначається, що залежно від виду органу влади, який від імені держави здійснює кримінально-правову політику, характеру і змісту рішень, що приймаються ним, можуть бути виділені форми здійснення кримінально-правової політики. До таких віднесені наступні три форми: правотворча, інтерпретаційна та правозастосовча. Правотворчу кримінально–правову політику здійснює законодавець – Верховна Рада України – шляхом прийняття кримінальних законів та внесення до них змін і доповнень. При цьому опосередкований вплив на правотворчу кримінально–правову політику здійснюють і деякі інші органи державної влади. Інтерпретаційну кримінально–правову політику здійснює Конституційний Суд України як єдиний орган, який відповідно до Конституції України може тлумачити кримінальні закони та вирішувати питання про їх конституційність. Правозастосовчу кримінально–правову політику здійснюють суди загальної юрисдикції, які безпосередньо застосовують кримінальний закон. В подальшому підхід до розрізнення форм здійснення кримінально-правової політики проводиться через зміст підрозділів другого розділу дисертації.

Завершується перший розділ підрозділом 1.3., який має назву “Принципи кримінально–правової політики”. В цьому підрозділі автор підтримує усталену в кримінально-правовій літературі позицію про те, що кримінально–правова політика здійснюється на певних принципах. Проте, дисертант вступає в полеміку з тими вченими, які зводять принципи кримінально-правової політики до найбільш загальних і найменш конкретних категорій нечіткого змісту, або ж визначають дані принципи без системних зв’язків між ними.

Стверджується, що принципи кримінально-правової політики мають генетичне походження від принципів здійснення правової політики в державі (в тому числі – й правової політики в сфері протидії злочинності, інакше кажучи кримінально–правової політики в широкому значенні або так званої “кримінальної політики”) та принципів кримінального права. Принципами кримінально–правової політики є принципи економії репресії, доцільності, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання, принцип невідворотності кримінально–правового реагування на вчинений злочин.

Принцип економії кримінально–правової репресії полягає в тому, що кримінально–правова політика повинна здійснюватися лише в оптимально необхідних межах, не допускаючи їх перевищення. При здійсненні правотворчої кримінально–правової політики принцип економії репресії проявляється у тому, що віднесеними до числа злочинних та кримінально караних можуть бути лише ті діяння, які справді є суспільно небезпечними і протидіяти яким можна лише засобами кримінального права. Названий принцип тісно переплітається з іншим – принципом доцільності кримінально-правової політики, який полягає в тому, що застосування засобів кримінально-правового впливу повинно співвідноситися з цілями, які стоять перед кримінальною репресією, відповідати їм. Даний принцип визначає рамки кримінальної репресії, види і характер засобів впливу на винного, а також їх вибір і застосування на практиці, забезпечує баланс між кримінально-правовим ригоризмом і надмірною лібералізацією репресії. Принцип диференціації кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання заключається в тому, що кримінальна відповідальність та покарання не повинні носити зрівняльного характеру. В сфері правотворчої кримінально–правової політики цей принцип проявляється як принцип диференціації кримінальної відповідальності, при правозастосовчій формі здійснення кримінально–правової політики даний принцип полягає в індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. Нарешті, принцип невідворотності кримінально–правового реагування на вчинений злочин полягає в тому, що мають бути законодавчо встановлені і практично застосовані до кожного вчиненого і виявленого злочину заходів кримінально–правового реагування – покладення кримінальної відповідальності (з призначенням покарання або без нього чи із звільненням від його відбування) або звільнення (за наявності підстав для того) від кримінальної відповідальності.

При цьому в сфері кримінально–правової політики мають певний прояв і інші принципи як більш загального характеру (загальні принципи права і політики – законність, демократизм, справедливість, гуманізм тощо), так і, меншою мірою, більш конкретного характеру, а саме принципи побудови та застосування кримінально–правових норм.

Розділ 2 “Формування і реалізація основних напрямків кримінально–правової політики в Україні” об’єднує в собі шість підрозділів, в яких досліджуються вказані напрямки. Починається цей розділ підрозділом 2.1. “Основні напрямки кримінально–правової політики”, в якому автор приєднується до традиційного для науки кримінального права виділення в якості основних напрямків здійснення кримінально–правової політики криміналізації, декриміналізації, пеналізації та депеналізації. За цими напрямками здійснюється кримінально–правова політика і в сучасний період, однак ними не вичерпується. Доводиться, що вагомого значення набуває сьогодні такий напрямок здійснення кримінально–правової політики як створення національних законодавчих механізмів для міжнародного співробітництва держав у сфері протидії злочинності. Саме ці напрямки здійснення кримінально-правової політики досліджуються в подальших підрозділах.

Так, у підрозділі 2.2. “Криміналізація суспільно небезпечних діянь” доводиться, що розвиток вітчизняного кримінального законодавства потребує осмислення загальнотеоретичних питань криміналізації суспільно небезпечних діянь з урахуванням дійсних змін соціально-економічних відносин з метою підвищення ефективності дії кримінального закону, досягнення поставлених перед ним цілей. Криміналізацією слід вважати напрямок кримінальної політики, який полягає у виявленні суспільно небезпечних форм індивідуальної поведінки, визнанні допустимості, можливості й доцільності їх кримінально-правової заборони шляхом їх фіксації в законі як злочинних і кримінально-караних.

Криміналізація проводиться у відповідності із загальними принципами кримінально-правової політики і формується на підставі юридико-кримінологічних, соціально-економічних та соціально-психологічних факторів. Зокрема, в процесі криміналізації підлягають з’ясуванню такі питання, як обумовленість підвищеного ступеня суспільної небезпеки даного правопорушення; його поширеність; способи та ефективність протидії йому до встановлення кримінальної караності, а також можливі причини їх недостатньої ефективності; співвідношення даного діяння з правосвідомістю суспільства, а саме чи підготовлене суспільство до того, щоб протидія таким правопорушенням велася засобами кримінально-правового примусу; наслідки, до яких призведе встановлення даної кримінально-правової заборони, чи може вона бути фактично реалізована. Тільки після з’ясування цих питань можна судити про наявність критеріїв встановлення кримінальної караності – підвищеного ступеню суспільної небезпечності та умов, необхідних для реалізації принципу невідворотності державного реагування на вчинення криміналізованих діянь, а отже, і зробити висновок про необхідність кримінально-правової протидії тим чи іншим суспільно небезпечними діянням.

У підрозділі 2.3. “Декриміналізація злочинів” автор приходить до висновку, що декриміналізація як напрямок кримінально-правової політики є за своїм змістом протилежною криміналізації і полягає в процесі виявлення передбачених кримінальним законом не суспільно небезпечних форм індивідуальної поведінки, визнанні недопустимості, неможливості й недоцільності їх кримінально-правової заборони шляхом їх фіксації в законі як злочинних і кримінально-караних. Виходячи з цього, підстави декриміналізації є негативними до підстав криміналізації. Інакше кажучи, підставами декриміналізації є виявлена на певному історичному етапі відсутність підстав для криміналізації діяння. Декриміналізація злочинів може полягати лише у переведенні колишнього злочинного діяння до категорії правомірних чи правопорушень іншого виду (наприклад, адміністративних проступків), у зв’язку з чим не можна підтримати судження тих криміналістів, які допускають можливість так званої “часткової декриміналізації”. При цьому, даний напрямок кримінально-правової політики держави здійснюється виключно на законотворчому рівні – Верховною Радою України, що не дає підстав для існування концепції так званої “судової декриміналізації”.

Нагальною потребою сучасного періоду розвитку кримінально-правової політики в Україні є здійснення глобального моніторингу всіх статей Особливої частини КК України на предмет відповідності встановлених ними кримінально-правових заборон підставам криміналізації суспільно небезпечних діянь. Очевидно, що певна кількість діянь передбачена в законодавстві про кримінальну відповідальність без достатніх для того підстав, що робить допустимим і навіть необхідним постановку питання про їх декриміналізацію.

Підрозділ 2.4., який має назву “Пеналізація злочинів”, присвячений проблемі визначення покарань за діяння, визнані злочинами. Адекватне, справедливе і доцільне обкладення криміналізованих діянь санкціями здійснюється в рамках саме такого напрямку кримінально-правової політики держави як пеналізація злочинних діянь. Пеналізація полягає у визначенні в законі про кримінальну відповідальність конкретних видів і розмірів покарань, що можуть бути застосовані до особи, яка вчинила злочин. При цьому пеналізація злочинів буде відповідати основним принципам і завданням кримінально-правової політики в Україні, а також матиме результатом адекватність встановленого покарання ступеню суспільної небезпечності (тяжкості) вчиненого злочину лише за умови вироблення єдиного мірила караності злочинів і встановлення його вираження в конкретних одиницях окремих видів покарань.

На сьогоднішньому етапі розвитку кримінально-правової політики в Україні відзначаються суттєві недоліки в пеналізації окремих видів злочинів, які виражаються в такому. Перше за все, в окремих випадках має місце явна невідповідність передбаченого в законі про кримінальну відповідальність покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину. При чому така невідповідність полягає як у явно заниженому розмірі покарання, так і в надмірно суворих видах і розмірах покарань, встановлених за окремі злочини. Крім того, недоліком в пеналізації злочинів на сучасному етапі слід визнати також неспіврозмірність покарань за окремі злочини, яка проявляється як у встановленні різних за своєю суворістю покарань за злочини однакового характеру і ступеня суспільної небезпечності, так і у встановленні більш суворих покарань за менш тяжкі злочини і навпаки. Для усунення відзначених недоліків уявляється за необхідне здійснення постійного моніторингу санкцій статей Особливої частини КК України на предмет адекватності передбачених ними покарань характеру і ступеню суспільної небезпечності відповідних злочинів.

Підрозділ 2.5. “Депеналізація злочинів” присвячений проблемі відмови держави від покладення кримінальної відповідальності чи покарання на особу, яка вчинила злочин. Стверджується, що на сучасному етапі розвитку вітчизняного кримінального законодавства, такий напрямок кримінально-правової політики, як депеналізація злочинів, отримав у своєму розвитку нового поштовху. В цьому проявляється, по перше, гуманізація кримінально–правової політики держави, а, по–друге, таким чином розширюється арсенал засобів для досягнення основної її мети – протидії вчинюваним злочинам. Звільняючи певних осіб від кримінальної відповідальності або від покарання, держава тим самим досягає або переведення під свій контроль певних заборонених до обігу речей, або вчинення соціально корисних дій, спрямованих на нейтралізацію суспільно небезпечних наслідків вчиненого злочину, або на створення належної бази, перш за все – доказової, для розкриття та припинення злочинів, що вчинюються іншими особами. Тому основний вектор кримінально–правової політики в цьому разі розвертається з напрямку покарання особи за вчинений нею злочин в напрямку заохочення її до усунення наслідків такого злочину чи сприяння державі у протидії злочинам, що вчинюються іншими особами.

Разом з тим, проблема удосконалення даного напрямку кримінально-правової політики держави на разі залишається актуальною. Уявляється за доцільне подальше здійснення поглиблених наукових досліджень в сфері проблем депеналізації злочинів з тим, щоб на їх базі створити науково обґрунтовану концепцію удосконалення кримінального законодавства України в частині розвитку нетрадиційних засобів реагування на злочинність.

Завершується другий розділ підрозділом 2.6., який має назву “Забезпечення національними кримінально-правовими засобами міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності”. В сучасний період однією з особливостей світу стало зростання загроз глобального характеру, які становлять небезпеку самому існуванню людства на планеті. Тому розрізнені дії держав у сфері протидії транснаціональній злочинності, у першу чергу – її організованим формам, якими б енергійними і забезпеченими (законодавчо, фінансово, організаційно тощо) вони б не були, не дають очікуваного ефекту. На нинішньому історичному етапі назріла реальна необхідність координації зусиль світового співтовариства, заснованої як на створенні міжнародних правових механізмів, так і на вдосконаленні національних законодавчих систем шляхом їх уніфікації, широкого використання ефективного досвіду зарубіжних країн, приведення у відповідність до міжнародних зобов'язань держави тощо.

В Україні в цілому створене правове забезпечення для міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності. До таких новел чинного КК України, зокрема, слід віднести положення про визнання кримінально–правових наслідків вироку суду іноземної держави (стаття 9 КК України) та про видачу і передачу осіб, що вчинили злочин (стаття 10 КК України). Разом з тим, не можна стверджувати, що в цьому напрямку вичерпані перспективи для її подальшого розвитку. На наш погляд, положення чинного законодавства України про кримінальну відповідальність щодо законодавчих механізмів для міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності потребують певного удосконалення, як в плані реформування нині чинних положень КК України, так і в аспекті доповнення КК України новими положеннями. Зокрема, чинне кримінальне законодавство України регулює тільки питання, пов’язані з видачею чи передачею особи, яка вчинила злочин, з України до іноземної держави. Разом з тим, практика піднімає питання видачі таких осіб з іноземних держав до України. На цей рахунок у національному законодавстві будь-які положення відсутні взагалі. У зв’язку з цим уявляється за доцільне розроблення і прийняття доповнень до КК України, які б урегулювали питання, пов’язані з притягненням до кримінальної відповідальності особи, яка була видана з іноземної держави до України.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукових проблем формування та реалізації основних напрямків кримінально-правової політики в Україні на сучасному етапі. Головними теоретичними і прикладними результатами роботи авторові вбачаються наступні висновки:

1. Кримінально–правову політику варто розглядати як складову частину державної політики в сфері протидії злочинності, яка здійснюється засобами матеріального кримінального права. У широкому значенні цим поняттям охоплюється загалом здійснення протидії злочинності з використанням засобів кримінальної репресії. У вузькому ж значенні кримінально–правова політика саме і є політикою протидії злочинності з використанням засобів матеріального кримінального права.

2. Кримінально–правова політика здійснюється в трьох формах: правотворчій, інтерпретаційній та правозастосовчій. Кримінально–правова політика здійснюється і на певних принципах, які мають генетичне походження від принципів здійснення правової політики в державі (в тому числі – й правової політики в сфері протидії злочинності, інакше кажучи кримінально–правової політики в широкому значенні або так званої “кримінальної політики”) та принципів кримінального права. До них, зокрема, належать принципи економії кримінально-правової репресії; доцільності; диференціації кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання; невідворотності кримінально-правового реагування на злочин.

3. В якості основних напрямків здійснення кримінально–правової політики в Україні на сучасному етапі розглядаються криміналізація, декриміналізації, пеналізація та депеналізація, а також створення національних законодавчих механізмів для міжнародного співробітництва держав у сфері протидії злочинності. Говорячи про окремі напрямки розвитку кримінально-правової політики в Україні на сучасному етапі, слід дійти висновку, що за кожним з цих напрямків ще зберігаються відомі резерви для вдосконалення як законодавства України про кримінальну відповідальність, так і практики його застосування.

4. Удосконалення здійснення кримінально-правової політики в Україні за її основними напрямками передбачає удосконалення всіх її форм: правотворчої, право інтерпретаційної та правозастосовчої. При цьому вітчизняна наука кримінального права має продовжити здійснення наукових досліджень основних проблем, які стосуються удосконалення правового регулювання кримінально-правових суспільних відносин (правотворча форма здійснення кримінально-правової політики) та практики застосування положень кримінального закону (правозастосовча форма здійснення кримінально-правової політики).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ

1. Митрофанов А.А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: Формування та реалізація. – Одеса: Одеський юрид. ін-т УВС, 2004. – 132 с.

2. Митрофанов А.А. Поняття кримінально-правової політики // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2003. – № 3. – С. 134-142.

3. Митрофанов А.А. Форми здійснення кримінально-правової політики // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2003. – № 4. – С. 75-83.

4. Митрофанов А.А. Криміналізація як напрямок кримінально–правової політики // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2004. – № 3 (ч. ІІ). – С. 18-24.

5. Митрофанов А.А. Депеналізація як напрям кримінально-правової політики // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 9. – С. 133-136.

6. Митрофанов А.А. Вироблення і застосування національних законодавчих механізмів для міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності як напрямок сучасної кримінально-правової політики в Україні // Основні напрямки реформування ОВС в умовах розбудови демократичної держави: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (14-15 жовтня 2004 р.). Ч. 1. / За ред. О.Ф. Долженкова. – Одеса: Одеський юрид. ін-т УВС, 2004. – С. 23-25.

АНОТАЦІЇ

Митрофанов А.А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Київ, 2005.

Дисертація присвячена проблемам формування і здійснення кримінально-правової політики в Україні на сучасному етапі. Досліджуються як теоретичні питання (про поняття, форми і напрямки здійснення кримінально-правової політики, її принципи), так і прикладні (що стосуються удосконалення її окремих напрямків).

Ключові слова: кримінально-правова політика, криміналізація, декриміналізація, пеналізація, депеналізація.

Митрофанов А.А. Основные направления уголовно-правовой политики в Украине: формирование и реализация. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины. Киев, 2005.

Диссертация посвящена проблемам формирования и реализации уголовно-правовой политики в Украине на современном этапе. Структурно она состоит из двух разделов.

В первом разделе исследуются основные теоретические вопросы уголовно-правовой политики, как-то: ее понятие, формы осуществления, принципы. В частности, сделан вывод о том, что понятие “уголовно-правовая политика” необходимо рассматривать в широком и узком значении, причем в широком – им охватывается всякое противодействие преступности и использованием средств уголовной репрессии, в узком – это политика противодействия преступности с использованием средств материального уголовного права. Именно в последнем понимании уголовно-правовая политика и исследуется в диссертации. Формами ее осуществления являются правотворческая, правоинтерпретационная и правоприменительная уголовно-правовая политика. Она осуществляется на базе ряда принципов, основными из которых являются принципы экономии уголовно-правовой репрессии, целесообразности, дифференциации уголовной ответственности и индивидуализации наказания, а также принцип неотвратимости уголовно-правового реагирования на совершенное преступление.

Во втором разделе выделяются основные направления уголовно-правовой политики в Украине на современном этапе и исследуются теоретические и практические проблемы их формирования и реализации. В частности, к основным направлениям уголовно-правовой политики диссертантом отнесены криминализация общественно опасных деяний, пенализация, декриминализация и депенализация преступлений, а также обеспечение национальными уголовно-правовыми средствами международного сотрудничества в сфере противодействия преступности. По результатам исследования каждого из названных направлений выявлены не только позитивные моменты, но и недостатки в их формировании и реализации, в связи с чем сформулированы предложения по совершенствования уголовного законодательства Украины и практики его применения.

Ключевые слова: уголовно-правовая политика, криминализация, декриминализация, пенализация, депенализация.

Mitrofanov A.A. General ways of the policy of criminal law in Ukraine: forming and realization. – Manuscript.

Dissertation for a candidate’s of law degree in the field 12.00.08 – Criminal Law and Criminology; Criminal Law of Execution. – Institut of State and Law named after V.M. Koretsky, National Academy of Scientes of Ukraine. – Kyiv, 2005.

The dissertation is devoted to the problems of forming and realization of today’s policy of criminal law in Ukraine. In dissertations covers the theoretic problems (of forms and ways of realizatoin of the policy of criminal law and its principles), as well as the problems of practice concerning the modernization of its branches.

Key words: policy of criminal law, criminalization, decriminalization, poenalization, depoenalization.

Відповідальний за випуск

Науковий ступінь, вчене звання, Прізвище, Ініціали

Вихідні дані типографії