ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МАРГУЛОВ Артур Худувич

УДК 94(4776)”1861-1917”

УРБАНІЗАЦІЯ ДОНБАСУ У 1861-1917 роках

Спеціальність 07.00.01. – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк – 2005

Дисертація є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України

Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник –доктор історичних наук, професор,

заслужений працівник освіти України

Добров Петро Васильович,

завідувач кафедри історії України

Донецького національного університету

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

заслужений діяч науки і техніки України

Реєнт Олександр Петрович,

заступник директора Інституту історії України

НАН України

доктор історичних наук, доцент

Довжук Ігор Володимирович,

завідувач кафедри архівознавства

Східноукраїнського національного

університету ім. В.І.Даля

Провідна установа –Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна

Міністерства освіти і науки

України (кафедра історії України)

Захист дисертації відбудеться 29.09.2005 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул.Університетська,24, II корпус, ауд. 32

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного

університету (83055, м.Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий 27.08. 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В.Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Серед необхідних умов становлення та розвитку соборної незалежної України, реформування всієї системи господарювання, соціальної інфраструктури на нових ринкових засадах все більше привертають увагу урбанізаційні процеси. Зміни в економічному, політичному, культурному житті, соціальній сфері вимагають враховувати не лише передовий досвід народів світу, але й перетворення попередників на рідних землях.

Значний вплив на розвиток різних соціально-економічних перетворень у минулому й сьогоденні має урбанізація, бо саме з містами пов’язані основні досягнення цивілізації. Завдяки реформам імператора Олександра II в 1860-70-х роках, зі здійсненням промислового перевороту в підросійській Україні і формуванням монополістичних об’єднань, проведенням столипінської аграрної реформи, розвиток і розміщення продуктивних сил супроводжувалися ростом ринку праці, урбанізацією, особливо в Донецькому басейні. Завдяки міграційній політиці царизму, виник цілий ряд робітничих селищ, збільшилася концентрація промислового населення в міста.

У наш час одним із найбільш промислово розвинутих і своєрідних з урбанізаційної точки зору залишається Донецький басейн. Саме тут розташована найбільш розгалужена мережа міст, робітничих селищ. Саме тут сконцентроване промислове міське населення з його проблемами й досягненнями, з його викликами всьому суспільству. Тому обрання регіону з метою дослідження урбанізаційних процесів цілком слушне.

Із становленням промисловості регіону відбувалися серйозні якісні й кількісні зміни міського населення. Поряд із промисловими підприємствами виникали й розвивалися населені пункти, переростаючи в робітничі селища, наздобували статусу міст. Подальший розвиток започаткованих у дореволюційній Росії процесів і призвів до суперечностей між потребами розміщення продуктивних сил і становленням населення в районах сформованої системи розселення в процесі міграції.

Виокремлення найбільш специфічних особливостей, позитивного й негативного досвіду урбанізації Донбасу становить не тільки пізнавальний, а й науковий інтерес, свідчить про актуальність і практичну значимість досліджуваної теми.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах держбюджетних тем Донецького національного університету: “Актуальні проблеми наукового методичного удосконалення курсу історії України для природничих і економічних факультетів” (номер державної реєстрації 0101U005715).

Об’єктом дослідження є міське індустріальне населення Донбасу в пореформеній Російській імперії.

Предметом дослідження є політика царизму щодо розвитку і розміщення продуктивних сил та міграції й розселення робочої сили в новому економіко-географічному регіоні, підвищення ролі міст у суспільстві.

Хронологічні рамки дослідження обмежуються 1861 та 1917 рр. Вибір історичного періоду дослідження обумовлений початком докорінних перетворень у соціально-економічному розвитку Донецького краю після реформ 60-70-х років. В умовах промислового перевороту й фінансового капіталу до падіння Російської імперії відбулися якісні зміни в облаштуванні й соціально-культурному задоволенні потреб переселенців і місцевого населення, кількісному і якісному становленні міського способу життя робітників, створенні мережі міст й робітничих селищ.

Територіальні межі дослідження окреслюють виключно територію Донецького басейну у складі Наддніпрянської України Російської імперії.

Мета дисертації – на основі узагальнення й аналізу як уже відомих, так і вперше запроваджених до наукового обігу матеріалів, здійснити комплексне дослідження передумов та політику царизму стосовно урбанізації нового економіко-географічного регіону пореформеної Російської імперії – Донбасу.

Для досягнення поставленої мети в дисертації передбачається розв’язати такі завдання:

·

·

·

·

·

·

Теоретико-методологічною основою дисертації є принципи історизму й об’єктивності, які спрямовують на вивчення та узагальнення історичних подій на базі науково-практичного аналізу всього комплексу джерел і літератури стосовно об’єкта і предмета дослідження. Цьому сприяло використання загальних методів наукового пізнання: конкретно-історичного, порівняльного, ретроспективного, застосування законів і правил логіки. Робота має міждисциплінарний характер, її концептуальні засади ґрунтуються не тільки на основі історичної науки, але й економічної історії, історії науки й техніки та політології.

Наукова новизна роботи насамперед полягає в тому, що в ній на базі критичного узагальнення досягнень вітчизняної й зарубіжної історіографії та систематизації широкого кола джерел, як опублікованих, так і вперше залучених до наукового обігу, всебічно проаналізовано передумови й здійснення урбанізації Донецького басейну в період 1861-1917 рр. Вона визначається такими результатами дослідження:

·

·

·

·

Практичне значення дослідження полягає в можливості використовувати фактичний матеріал, основні положення та висновки при написанні узагальнюючих праць з історії України, при підготовці нормативних і спеціальних курсів для студентів навчальних закладів, у роботі органів державної влади й місцевого самоврядування, політичних партій, краєзнавчих та культурних організацій для переосмислення власної історії та прогнозування ґенези промислових міст і життєзабезпечення їх мешканців.

Апробація результатів дослідження відбулась на конференціях: регіональній науково-теоретичній студентській конференції “Східна Україна: Актуальні проблеми історії та сучасного розвитку” та у міжнародній студентській науковій конференції “История глазами молодих исследователей” (м. Донецьк, 1999р.); на II міжнародному конгресі істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (м. Кам’янець-Подільськ, 2003р.) та круглому столі “Міжетнічні культурні зв’язки в Донбасі: історія, етнографія, культура” (м. Донецьк, 2000р.). Основні положення наукових доробок дослідження знайшли відображення в 8 публікаціях (2,3 др. арк.), з яких 4 статті (1,8 др. арк.) надруковані у виданнях, визначених ВАК України фаховими з історичних наук.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, кожний з яких розподілений на два підрозділи, висновків, посилань, списку використаних джерел та літератури, додатків з 8 таблиць і діаграм. Загальний обсяг дисертації становить – 224 сторінок машинопису, із них 158 основного тексту. Список використаних джерел і літератури включає 645 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв’язок із науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки й територіальні межі, розкривається наукова новизна обраної теми, а також практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – “Стан наукової розробки проблеми, джерельна база та методологія дослідження”, який поділяється на два підрозділи, розглянуто процес наукової розробки теми, охарактеризовано найважливіші джерела, які використані при написанні праці, а також принципи та методологічні засади.

В історіографічному огляді (підрозділ 1.1) зазначено, що наукова розробка окремих аспектів теми розпочалася вже з 60-х рр. XIX ст. і продовжується до наших часів. З урахуванням якісних параметрів, довготривалий історіографічний процес накопичення наукових знань з проблеми господарського освоєння й відповідно урбанізації в умовах подальшого розвитку продуктивних сил Донбасу умовно можна поділити на етапи: 1) дожовтневий, 2) радянський, 3)пострадянський.

Уже з проведенням реформ 60-70-х років XIXст., знайшли епізодичне висвітлення деякі аспекти урбанізації на Півдні Російської імперії при розгляді міграційних процесів та економічного розвитку. Заслуговують на увагу перші публікації про життя переселенців Ф.Ф.Воропонова Воропонов Ф.Ф. Вопрос о крестьянских переселенцах // Вестник Европы, 1876, №1. – С.176-207., про стан кам’яновугільної, металургіної та соляної промисловості та технічний рівень тогочасного виробництва в Донецькому басейні інженерів, геологів В.А.Добролюбова, Н.С.Авдакова, А.П.Кеппена, А.Ф.Мевіуса Авдаков Н.С. Рутченковское месторождение каменного угля и эксплуатация его.// Горный журнал, 1877, №2. – С.151-204; його ж. Современное положение железной промышленности на юге России. – СПб., 1899. – 118 с.; Добролюбов В.А. О положении каменноугольной промышленности Донецкого бассейна и об отношении к ней ее руководителей и руководимых. Ч.1. – СПб., 1888. – 224 с.; Кеппен А.П. Историко-статистический обзор промышленности. – СПб., 1882. – 164 с.; Носов 2-й. Описание Лисичанского, Успенского и Городищенского каменоугольных рудников // Труды общества испытателей природы при Харьковском университете. – Харьков, 1870. – Т.II. – С.1-46.; Мевиус А.Ф. Будущность горнозаводского промысла на Юге России. – СПб., 1867. – 225 с.та ін.

На межі XIX і XX ст. були написані статті і брошури О.Верещинським, Є.Колодубом, Л.Ліберманом Верещинский А. Рабочий шахтер в Донецком бассейне. Очерск. – СПб. 1893. – 33с.; Колодуб Е. Труд и жизнь горнорабочих на Грушевських антрацитових рудниках. – М., 1905. – 41 с.; Либерман Л.В. Условия труда горнорабочих в Донецком бассейне.// Вестник фабричного законодательства и профессиональной гигиены. – М., 1905. – С.14-19., а також ґрунтовна монографія К.А. Пажитновим Пажитнов К.А. Положение рабочего класса в России. – СПб., 1906. – 271 с.. У ній приділяється увага проблемам умов праці побуту мешканців робітничих селищ і промислових міст. Як бачимо, йдеться в більшості про передумови урбанізації в Донецькому басейні.

Радянський етап історіографії досліджуваної проблеми характеризується початком серйозного погляду на різнобарвлені аспекти урбанізації фахівців дореволюційної школи. Уперше на базі архівних документів і матеріалів Москви та Ленінграда Ю.І.Гессен Гессен Ю.И. история горнорабочих СССР. Т. 1-2.-М.-Л., 1926-1929. – Т.1. –218 с.; – Т.325 с. та Л.В. Ліберман Либерман Л.В. В угольном царстве. – М., 1924. – 117 с.; Либерман Л.В. В стране черного золота. – М., 1926. – 145с. відтворили історію утворення шахтарских селищ, житлових і побутових умов, медичного обслуговування промислових робітників. У працях М. Яворського, М. Слабченка, А. Оглоблина, В. Ренке Яворський М. В епоху капіталізму: У 3-х Т. – Харків-Полтава., 1924-1925.; Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст.: У 3-х Т. – Одеса, 1925-1929.; Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики. – К.., 1925. 182 с.; Ренке В. Характеристика рабочего состава промышленных предприятий ДонУгля // Хозяйство Донбасса, 1924, № 7-8. – С.92-95. Та ін. Донбасу приділено чимало уваги, і, перш за все, дослідженню українських чи загальнодержавних промислово-економічних та соціальних процесів початку XX ст., включно й деяких аспектів урбанізації басейну.

Суттєвий фактичний матеріал стосовно проблеми урбанізації на прикладі Ливарного заводу і його робітників знаходимо у В.О.Фесенком Фесенко В. О. 130 років Луганського ливарного заводу. –Луганськ, 1930. – 75с. Його ж. Перша домна Луганського ливарного заводу. – Луганськ., 1930. – 56 с..

В умовах наступу тоталітарного режиму з 30-х років в історіографії все більше відчувається заідеологізований підхід до проблем робітничого класу взагалі, одномірний підхід до висвітлення умов праці і побуту трудящих у дореволюційну добу, зневажливе ставлення царизму до розвитку промислових міст і селищ. Влада націлювала дослідників на відображення героїки соціалістичного будівництва, а згадки 1861-1917 рр. для Донбасу мали ілюструвати успіхи й перемоги радянської індустріалізації, тобто сталінізації промисловості. Зниженню наукової цінності публікацій сприяли також репресії значної кількості вчених старої школи та підпорядкованість НКВС державних архівів країни, що значно звузило доступ дослідників до документів.

Зі смертю Й.Сталіна й розвінчанням культу особистості опубліковано ряд монографій з історії народного господарства СРСР і УРСР, де приділено значну увагу економічному розвитку й формуванню життєдіяльності промислових селищ і міст у Донбасі у другій половині XIX-початку XX ст. Серед них праці Г.Д.Бакулєва, П.І.Лященка, О.О.Нестеренка та ін. Бакулев Г.Д. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. – М., 1955. – с.; Його ж. Черная металлургия Юга России. – М., 1953. – 597 с.; Лященко П.И. История народного хозяйства: В 3-х Т. – М., 1948-1956; Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні: В 2-х ч. – К., 1959-1962. На їх фактичному матеріалі та завдяки відновленню доступу до архівних документів вийшли з друку історичні праці Ф.Є.Лося, І.О.Гуржія, О.А.Парасунька, С.І.Потолова Гуржій І.О. Україна в системі Всеросійського ринку 60-70-х років XIXст. – К., 1968. – 378 с.; Лось Ф.Є. Робітничий клас України в 1907-1913 рр. – К., 1962. – 195 с.; Парасунько О.А. Положение и борьба рабочего класса Украины (60-90-е годы XIX в.) – К., 1963. – 576 с .; Потолов С.И. Рабочие Донбасса в XIX веке. – М.-Л., 1963. – 186 с. та ін. У них автори безпосередньо не торкнулися питань урбанізації.

В умовах тогочасної ідеологічної спрямованості О.А.Парасунько, характеризуючи положення робітничого класу України в період промислового капіталізму (тривалість робочого дня, зарплата, житлові умови, умови праці і травматизм робітників), вперше доводить суть поняття “урбанізації”, як становлення й розвиток міського способу життя Парасунько О.А. Назв. праця. – С. 13, 76-222.. Деяким дисонансом у цей час стали праці істориків української діаспори Винар Б. Економічний колоніалалізм в Україні. – Паріж, 1958. – 238 с.; Кононенко К. Ukraine and Russia: A histori of the ekonomic relations between Ukraine and Rossia (1654-1917). Milwaukee, Wi., 1958. – 253 p.. Окремі позитивні дії іноземних інвесторів в індустріальних перетвореннях в Україні, в облаштуванні міст тут показані на фоні загальних колонізаційних заходів російських можновладців.

Наприкінці 60-х років вийшли колективні фундаментальні дослідження з загальної історії УРСР та технічного розвитку вугільної промисловості Див.: История Украинской ССР. / Гл. Ред. К.К.Дубина: В 2-х т. – К., 1967-1969; История технического развития угольной промышленности Донбасса. – К., 1969. – Т.1. – 654 с.. Їх фактичний матеріал з капіталістичної індустріалізації Донбасу знайшов ґрунтовне висвітлення у монографії Л. Г. Мельника “Технічний переворот на Україні в XIX ст.” Мельник Л. Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст.-К., 1972. – 120 с..

Важливою подією у вивчені й дослідженні питань, що нас цікавлять, стало видання двох томів із всеукраїнської серії “История городов и сел УССР” (голова редакційної колегії П.Т.Тронько) по Луганській і Донецькій областях История городов и сел Украинской ССР: В 26 т. Ворошиловоградская область. – К., 1974. – 727 с.; Донецкая область. – К., 1976. – 811 с..У кожному із томів на фоні історичного опису зроблені перші спроби систематизації відомостей про заснування основних промислових селищ й міст донецького регіону, про становлення міського способу життя. Підготовка й видання зазначеної серії підштовхнула донецьких й луганських дослідників до виходу у світ цілої низки історико-економічних, історико-краєзнавчих нарисів міст Луганск: Исторический очерк. –Донецк, 1969. – 138 с.; Донецк: Историко-економический очерк. – Донецк, 1969. – 112с.; Запорожец М. Я. Макеевка: Историко-краеведческий очерк. – Донецк, 1978.- 137с.; Ермаков А.П. Торез: Исторический очерк. – Донецк., 1979. – 116с. Та ін.. Окремі положення аналізу пореформених змін царської доби у Донбасі, становлення промислових міст, ролі іноземних підприємців у монополізації промисловості, подальшому погіршенні побутових умов трудящих знайшли висвітлення в багатотомних працях “Історія Української РСР” та “Історії народного господарства Української РСР” Історія Української РСР: У 8 – ми т., 10 кн. – К., 1978. – Т.3. – 608 с.; Історія народного господарства Української РСР: У 3-х т., 4-х кн. – К., 1983. – Т.1. – 463 с..

І хоч у своїй більшості ці роботи, щодо нашого періоду дослідження, носять довідковий характер, дореволюційну добу в них висвітлено на фоні переваг „розвинутого” соціалізму, було б що найменше необачним викидати з порога їх здобутки Реєнт О. П. Проблеми історії України XIX - початку XXст. – К., 2000. – С.7..

Із крахом у 1991 р. тоталітарно-комуністичної системи в СРСР і проголошенням незалежності України на третьому етапі історіографії дослідження в умовах розкріпачення історичної думки, виходом із ідеологічного полону вирізняються праці В.Сарбея, Я.Грицака, Т.Лазанської Українське питання в Російській імперії (кінецьXIX – початок XX ст.): В 3-х ч./ Відп. ред. В.Г.Сарбей. – К., 1999. – Ч.1. – С.61-123; Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні ( на матеріалах торгово-промислової статистики XIX ст.). – К., 1999. – 281 с.; Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX-XX ст. – К. , 2000. – 360 с., у яких знайшлося місце і для деяких аспектів урбанізаційних процесів у дорадянський період басейну. Ізраїльський дослідник Т.Фридгурт Фридгурт Теодор Г. Иностранные капиталовлажения в индустриализацию России: Джон Юз и “Новороссийское общество” // Нові сторінки історії Донбасу: Збірн. ст. Кн. 1. – Донецьк., 1992. – С.71-83. по-новому оцінює діяльність Дж. Юза та “Новоросійського товариства” щодо створення міського поселення, умов побуту й послуг металургів.

У вітчизняній історіографії початку XXI виділяється глибиного аналізу соціально-економічних проблем пореформеної України в Російській імперії монографія знаного дослідника О.Реєнта Реєнт О. П. Україна в імперську добу (XIX – початок XXст.). – К., 2003. – 340 с., Японський фахівець Г.Куромія Куромія Гіроакі. Свобода і терор у Донбасі: Українсько – російське прикордоння, 1870-1990-роки. – К., 2002. – 510 с. на фоні бурхливого промислового розвитку Донбасу показав особливості виникнення робітничих селищ і колоній, життєвлаштування мешканців промислових міст. Щоправда, дає взнаки обмежене коло архівних джерел, як і в працях Т.Гунчака, О.Субтельного , І.-С.Коропецького, Б.Кравченка Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991. – С.218-310; Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. – К., 1993. – С. 3-47; Коропецький Іван – Святослав. Дещо про минуле, недавне минуле та сучасне української економіки. – К., 1995. – С.12-102.; Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні в XX ст. – К., 1997. – С.17-68..

Деякі аспекти проблеми урбанізації знайшли висвітлення в ряді дисертаційних робіт. У загальному історичному контексті це стосується докторських дисертацій і монографій А.М.Міхненко Міхненко А.М. Новітня історія Донецького басейну наприкінці XIX – першій половині XX століть. Автореферат дисертації ... доктора істор. наук. – Дніпропетровськ., 2002. – 48 с., І.В.Довжука Довжук І.В. Роль важкої промисловості Донбасу в розвитку економіки Надніпрянської України (друга половина XIX – початок XXст.). Автореферат дисертації ...... доктора істор. наук. – Донецьк., 2004. – 39с., кандидатських дисертацій М.Антоненка, О.Щербініної Антоненко М.І. Заселення Донбасу: соціально-економічні та етносоціальні аспекті (середина XIX – початок XX століття). Автореферат дисертації .... кандидата істор. наук. – Дніпропетровськ, 1994. – 21с.; Щербініна О. В. Іноземні капітали в металургійній та вугільній промисловості Донбасу та Придніпров’я (1861-1914). Автореферат дисертації ..... кандидата істор. наук. – Донецьк, 2001. – 24с., а також публікацій П.Доброва і А.Гедьо, В.Пірка, О.Заднепровского Добров П.В., Гедьо А.В. Промислово-торгівельний розвиток Маріупольщини (кінець XIII-XIX ст.) // Історичні і політологічні дослідження, №1 (5), 2001. – С.39-46.; Пірко В.О. Готліб – Фрідріх – Вільгельм Юнкер і Донбас // Нові сторінки історії Донбасу. Збірн. ст. Вип. 11. – Донецьк., 2000. – С.228-234.; Заднепровський А.И. Новые документы о развитии здравоохранения в Мариуполе (80-90-е годы XIX в.) // Там само. – 1999. – С.238-243. та ін.

Таким чином, у цілому історіографічний аналіз літератури з урбанізації у Донбасі в 1861 – 1917 рр. дає підстави стверджувати, що у вітчизняних й зарубіжних дослідників здебільшого йдеться про передумови урбанізаційних процесів. Ще не створено узагальнюючого дослідження, де б аналізувалися проблеми заснування робітничих селищ і промислових міст, задоволення потреб і послуг їх мешканців, утворення міського способу життя в Донбасі післяреформеної Росії. Усе це й підтверджує необхідність написання дисертації на затверджену тему.

Джерельну базу (підрозділ 1.2) класифіковано за кількома ознаками. По-перше, за ступенем опублікованості виділені групи: опубліковані джерела, архівні документи, матеріали періодичної преси. По – друге, за походженням й призначенням наявні джерела поділяються на: документи органів державної влади царської Росії; документи органів місцевої влади й місцевого самоврядування; матеріали архівів промисловців, інженерно – технічних працівників та їх громадських об‘єднань; звіти фабричних інспекторів, санітарних лікарів, місцевих органів влади про впорядкування робітничих селищ і міст, про умови праці й життя; мемуари й художня література.

Опубліковані джерела – статистичні збірки, звіти про роботу підприємців, розвідки вчених, інженерів, які почали складатися ще в досліджуваний період. Деякі з них можуть мати подвійний статус, їх можна відносити й до літератури. Це стосується розвідок інженерів, учених природничих, технічних, економічних наук, серед яких П.П.Гельмерсен, А.П.Кеппен, В.І.Ленін, А.Ф.Мевіус, І.Ф.Фелькнер, П.І.Фомін. Цікавим і змістовним джерелом стали публікації журналів “Русское экономическое обозрение”, “Горный журнал”, “Журнал Министерства народного просвещения” та газет “Южный край” (м. Харків), “Московские ведомости”, “Горнозаводской листок”.

Важливий за значенням комплекс джерел становлять архівні документи. У дисертаційному дослідженні використані документи п’яти фондів чотирьох державних архівів України. Особливістю архівних джерел є неповнота їхнього збереження. Із Центрального державного історичного архіву України (м. Київ) використані документи з 10 фондів. Серед них із ф. – що розбудови міста Маріуполя, маріупольського порту та робітничого селища Юзівка. Ф. – фонд Тимчасового генерал-губернатора Південного гірничозаводського району – зберігає циркуляри інспектора народних училищ Бахмутського повіту, Маріупольської чоловічої гімназії, класного училища при Петровських заводах. Статистичні відомості збереглися в ф. – фонд Ради з’їзду гірничо-промисловців Півдня Росії.

Опрацьовані документи ф. Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Значний фактичний матеріал автор використав із фондів Державних архівів Дніпропетровської, Донецької та Луганської областей. Це ф. – Канцелярія Катеринославського губернатора, ф. – губернського правління, ф. – канцелярія старшого фабричного інспектора, які укомплектовані в Держархіві Дніпропетровської області. Найбільш широко використовувалися документи Держархівів Донецької області (28 фондів) та Луганської області (8 фондів).

Сам комплекс архівних документів дозволив відстежити процес заселення регіону з одночасним і масовим будівництвом великих промислових підприємств, формуванням міського способу життя.

Критичний та порівняльний аналіз зазначених джерел, їх комплексне використання, нове прочитання й переосмислення літератури й статистичних відомостей дали автору змогу по-новому розглянути цілу низку питань розвитку й розміщення продуктивних сил та урбанізації в Донбасі. Джерельна база є достатньо представницькою й дає підстави для наукового дослідження.

Методологічні засади складають наступні світоглядні принципи: прихильність до ідеї закономірного та прогресивного історичного розвитку; історизм, згідно якого явища й процеси розглядаються в динаміці з урахуванням зміни загальної ситуації; прагнення до неупередженості, яке автор реалізував шляхом дослідження теми незалежно від особистих, групових, класових, конфесійних інтересів чи симпатій, використовуючи різноманітні джерела й літературу, співставляючи різні точки зору попередніх дослідників.

Автор користувався як загальнонауковими, так і спеціально-історичними методами: порівняльно-історичним, проблемно-хронологічним, методом ретроспекції, статистичним, методом структурного й функціонального аналізу.

Методологічні і методологічні засади в сукупності дозволили опанувати літературу й вивчити джерела з проблеми, систематизувати отриману інформацію, що дало змогу дійти обґрунтованих висновків.

У другому розділі “Розвиток та розміщення продуктивних сил Донецького басейну в пореформеній Російській імперії” у двох підрозділах висвітлюється зростання промисловості й транспортної мережі, утвердження індустріальної спеціалізації басейну у складі загальноімперської економіки.

Відміна кріпацтва та утвердження капіталістичних (ринкових) відносин супроводжувалися бурхливим розвитком продуктивних сил. Цьому сприяло складання пластової гірничопромислової карти Донбасу академіком Г.П.Гельмерсеном. Вирішальним поштовхом у промисловому освоєнні краю, у розвитку металургійної та кам’яновугільної галузей стало заснування англійським підприємцем Дж. Юзом доменного заводу та “Новоросійського товарищества кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва”. Якщо в 1873 р. виплавка чавуну складала 487 тис. пудів, то через 5 років – майже у 5 разів більше, а сортового заліза – у 7 разів, а виробництво рейок – у 4,2 рази.

Поряд із роботою Луганського чавуноливарного та Юзівского металургійного заводів важливу роль відіграли залізниці. У 1875 – 1879 рр. була побудована Донецька залізниця, яка поєднала зростаючі промислові міста Бахмут, Микитівку, Краматорськ, Луганськ, Лисичанськ. Відкрита в травні 1884 р. Катерининська залізниця зняла напругу з раніше побудованої Курсько – Харкова – Азовської залізниці. Наприкінці XX ст. загальна довжина залізниць Донбасу складала понад 2100 верст, що поєднало багато промислових селищ і міст басейну із загальною мережею Російської імперії.

У дисертації доведено, що прискорення темпів розвитку металургії, яка була головним споживачем кам’яного вугілля й вимагала збільшення обсягу його видобутку, а також розширення мережі залізничного зв‘язку, що розширювало експортні можливості краю, стало підґрунтям бурхливого розвитку вуглевидобувних підприємств, формування робітничих селищ і міст. Якщо в 1889 р. видобуток вугілля досяг 189 млн. пудів, то в 1900 р. він зріс до 672 млн. пудів. Це складало 68,7 % загальноросійського вуглевидобутку. Донбас став основним постачальником твердого палива в Російській імперії.

Наприкінці XIX ст. Донбас став і головною металургійною базою Півдня Росії. За 16 років з 1885 р. по 1900 р. питома вага басейну в загальноросійській виплавці чавуну зросла в 6 разів і складала 36 %.

Швидкими темпами розвивалася хімічна промисловість. Содові заводи Лисичанська і Слов’янська виробляли в 1900 р. майже 2 із кожних 3 – х пудів соди. Із відкриттям поблизу станції та селища Микитівка гірничим інженером І.М.Міненковим покладів ртутних руд, гірничий інженер А. Ауебах організував товариство, побудував унікальний у Росії завод. Через 10 років своєї діяльності акціонерне товариство наприкінці XIX ст. виготовляло майже 40 тис. пудів ртуті за рік, половина якої йшла на експорт.

Загалом у 1900 р. в донецькому краї працювало близько 300 підприємств різних галузей промисловості (20 тис. робітників). Багато великих підприємств побудовано в основному на іноземні інвестиції. На початок XX ст. з 17 потужних металургійних заводів, що діяли на Півдні імперії, 12 знаходилися в Донбасі. За період з 1872 р. по 1900 р. за участю інвесторів із Франції і Бельгії було створено 16 акціонерних кам’яновугільних підприємств. Акції одинадцяти з них цінувалися на іноземних біржах. Акціонерними компаніями було видобуто понад 506 млн. пудів вугілля (75,4% всього вуглевидобутку в Донбасі).

У підрозділі 2.2 автор розкриває сутність індустріальної спеціалізації басейну у складі загальноімперської економіки. На основі архівних документів і аналізу статистичних матеріалів та літератури, автор доводить, що на межі XIX і XX ст. прискорився процес концентрації виробництва. Серед вугільних підприємств, що ставали до ладу, превалювали великі й середні шахти. У 1913 р. 70 великих шахт давали 70 % усього видобутку донецького вугілля.

У металургії краю відбувається модернізація вже існуючих підприємств, що дало можливість 12 із 15 заводів мати повний металургійний цикл (виробляти чавун, сталь і прокат). Луганський передільний завод (без власних домен) став і машинобудівним. Як результат концентрації виробництва стало утворення в 1902 р. величезного монополістичного об‘єднання – Товариства для продажу виробів російських металургійних заводів “Продамет”. Аналогічні процеси відбувалися у вугільній, та інших галузях промисловості.

Зростання економічного значення регіону потребувало не тільки інтенсивності залізничних перевезень, а й значного розширення Маріупольського морського порту.

Разом з тим, у дисертації значну увагу приділено до аналізу причин і наслідків призупинення розвитку продуктивних сил, економічної кризи на початку XX ст.

У 1903 р. в басейні з 290 шахт працювало лише 209, а з 35 доменних печей – тільки 22. Проте криза стала згубною для деяких підприємств і не справила майже ніякого помітного впливу на стан вугледобувної промисловості Донбасу, бо вона стала необхідним фактором у промисловому житті країни. У кризові для імперії 1900 – 1903 рр. стабільно щорічно видобувалося 650 – 700 млн. пудів донецького вугілля, а з наступного 1904 р. почалося безперервне, цілеспрямоване і тривале зростання обсягів вугледобутку.

Початок першої світової війни і участь у ній Російської імперії не загальмували темпів промислового розвитку Донбасу. Понад усе, майже до початку революційних подій 1917 р., збільшується вугледобуток на кам’яновугільних і антрацитових підприємствах, виробництво металургійної продукції.

Третій розділ “Формування промислових населених пунктів краю та їх роль у суспільстві” є ключовим щодо концептуального осмислення теми. У двох підрозділах проаналізовані складові урбанізаційних процесів у Донбасі в досліджуваний період.

Серед перших населених пунктів краю, заснованих саме як промислові поселення, уже в 60 – х роках XIX ст. були Юзівка й Горлівка. У Донбасі робітники, прийшовши на заробітки, між собою називали підприємства й навколишні поселення іменами промисловців, підприємців, котрі володіли чи управляли заводами, фабриками, шахтами. Так, Горлівка названа ім‘ям гірничого інженера й підприємця П.М.Горлова. Він входив до опікунської ради гірничого училища, став одним із ініціаторів створення З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії.

Робітниче селище Горлівка формувалося як за лінійним способом (центральна частина), так і хаотично (робітничі райони). Від шахти простяглася головна мощена вулиця Конторська, яка вела до церкви. Паралельно головній проходила вулиця Поштова, а перпендикулярно – Десятинна, за якою влаштували ринковий майдан. За межами центру розміщувалися халупи для робітничого люду. Вулиці називалися лініями.

Селище при ртутному заводі мало устрій, аналогічний Горлівці. Щоправда, головна будівля – садиба із садом управляючого - була віддалена від заводу, з його шкідними викидами. У житловому масиві було п’ять двокімнатних кам’яних будинків із літніми кухнями, сараями, клунями. У кожному дворі було місце під садок, будинки - огороджені високими кам’яними парканами. Вулицю замостили щебенем. Ці житла призначалися для штейгерів, механіків, бухгалтерів. Ближче до рудника й заводу були розміщені 12 двоквартирних будинків для кваліфікованих працівників – майстрів, машиністів, десятників. Некоронованим “ртутним королем Росії” почував О.А.Ауербах, 100 % монополіст у своїй галузі. Авторитетний геолог, вчений, підприємець, він став одним із ініціаторів З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії, а з 1885 р. – директором – розпорядником “Товариства ртутного виробництва О.Ауербаха і К.”

У середині 70 – років XIX ст. робітниче селище навколо заводу директора – розпорядника Новоросійського товариства англійця Дж. Х’юза офіційно отримало назву Юзівка. Відірвати селянина від землі й створити з нього робітника, здатного тільки до найманої промислової роботи методом “батога і пряника,” – головна мета іноземного підприємця. Він будував більш – менш пристойне житло для кваліфікованих робітників і спеціалістів, щедро оплачував їхню роботу, а в землянках і казармах жили заробітчани й чорнороби. Робітниче селище Юзівка внедовзі поглинуло найближчі населені пункти й промислові підприємства – рудники “Вєтка”, “Смолянка”, які з’єднувалися залізницею.

Центр Юзівки – Торгова площа з шинком “ Новий світ”, декілька десятків лавок з то0варами, базаром, дерев’яною будівлею цирку. Над ними висився Свято-Преображенський собор. З 90 – х років XIX ст. почали будувати місто за англійським зразком. Було розплановано паралельні 19 вулиць – ліній, котрі перпендикулярно перетиналися провулками – проспектами. На початку XX ст. в елітній частині селища були побудовані засклені, прикрашені вітражами будинки, де розміщувалися банки, друкарні, навчальні заклади, готелі. Вулиці були вимощені камінням, упорядковані, усю ніч освітлювалися електричними й газовими ліхтарями. За престижним центром побудовані робітничі будинки – “четирьохрубльові” – бо за проживання платили щомісяця 4 рублі. У 1917 р. Юзівка являла місто з адміністративним, торгівельним, культурним і релігійним центром, парком, літнім театром і ставком. Кількість мешканців досягала 70 тис., житлових будівель нараховувалося понад 4,5 тис. Заводські споруди були оточені поселеннями, які робітники прозвали “шанхаєм”, “ собачівка”, “ нахабівка”.

У підпорядкуванні Луганської гірничозаводської управи в 30 верстах від повітового міста Слов’яносербськ розмістилося селище Луганськ. Уже в 1862 р. розпочався процес перетворення його у місто Кам’яні церкви, 1,5 тис. будинків належали Ливарному заводу. У селищі була школа, шпиталь, аптека, поштова контора, гірничозаводський музей, бібліотека, обсерваторія, поліція. Усе населення складало 10,5 тис. душ. У вересні 1882 р. імператорським указом робітниче селище стало повітовим містом Луганськ, куди входило робітниче селище Луганський завод з селищем Кам’яний Брід.

На межі століть, аж до 1917 р., характерним явищем стає певне облаштування й благоустрій центральної елітної частини робітничих селищ і міст, а також налагодження життя заможних, кваліфікованих верств їх мешканців. Умови життя більшої частини жителів промислових міст – некваліфікованих і низькокваліфікованих робітників – залишалися незмінно незадовільними.

У дисертації на базі архівних матеріалів і літератури доведено, що зростання робітничих селищ, містечок та перетворення їх у міста викликало необхідність у забезпеченні побутових, медичних та освітніх потреб населення Донбасу. Наприкінці XIX ст. за даними перепису 1897 р. в Бахмутському повіті мешкало 322,5 тис. осіб, у Маріупольському – 254 тис., у Слов’яносербському – майже 175 тис. душ. Виросли нові індустріальні поселення: Юзівка, Єнакієво, Макіївка, Алчевськ, Краматорськ, Дружківка, Кадіївка. Але їм бракувало для визначення статусу міста, бо за основу брали не характер заняття населення, а наявність міського управління.

Чисельне населення регіону потребувало розвинутої мережі лікувальних закладів. З 1864 р. турботою про народне здоров’я займалися земства – органи місцевого самоврядування. Наприкінці XIX ст. джерелом фінансування медичного будівництва та обслуговування стало 20% усіх земських коштів, а у наступні роки асигнування зросли до чверті усього бюджету.

Земства накопичили позитивний досвід боротьби з епідемічними захворюваннями, знайшли ефективні шляхи підготовки медичних кадрів та підвищення рівня їхньої кваліфікації. Земства першими спромоглися вирішити не лише проблему зростання кількості показників медичної справи, але й якісної допомоги в містах і селищах.

Найбільш технічно оснащені й кадрово забезпечені були спеціалізовані медичні установи для робітників на підприємствах, що належали іноземцям. За даними обстежень 1900 р. десяти металургійних заводів (згідно закону 1893 р. лікарні влаштовувалися з розрахунку не менше одного ліжка на кожних 100 робітників), на одне ліжко в лікарнях підприємств – 83,9 робітників. Щоправда, тоді, як на Петровському заводі одне ліжко було на 26, а на Юзівскому – на 140 робітників.

Відзначивши чимало корисного в роботі земських і фабрично – заводських лікарень (без централізованої державної підтримки), автор наголошує, що кількість лікарень і медичного персоналу не відповідала зростаючим потребам промислових селищ і міст.

Специфіка виробництва в Донбасі вимагала розвитку освітньої справи. Тому уже у 70-х роках XIX ст. почали відкривати школи для дітей робітників. У 1915 р. діяло 120 фабрично – заводських шкіл, у яких навчалося 24 тис. дітей. Для дітей залізничників у 1911 р. нараховувалося 14 залізничних початкових училищ. Найбільша кількість шкіл і училищ працювало в Бахмутському і Слов’яносербському повітах.

Окрім фабрично – заводських шкіл, училищ залізничників, діти робітників відвідували міністерські (земські) училища й парафіяльні школи. Для вирішення питань розширення штату учителів, відкриття додаткових відділень у вже існуючих школах і училищах, діяв ланцюг “сільський схід – інспектор народних училищ повіту – повітова земська управа”. Основна категорія вчителів включала осіб, які закінчили річні земські курси. Кращі з них ставали стипендіатами семінарій.

Таким чином, професійне медичне обслуговування