НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ

ТА ЕТНОЛОГІЇ ІМЕНІ М.Т. РИЛЬСЬКОГО

МОМРИК АНАТОЛІЙ ПЕТРОВИЧ

УДК 572.9 (477)”11– 18” + 930.1

ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЙ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ )

Спеціальність 07.00.05 – етнологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі “Український етнологічний центр” Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук

Горленко Володимир Федорович,

Інститут мистецтвознавства, фольклористики

та етнології імені М.Т. Рильського НАН України,

провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Кожолянко Георгій Костянтинович,

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича

професор кафедри етнології, античної

та середньовічної історії.

кандидат історичних наук

Пошивайло Ігор Миколайович,

Український центр народної культури

“Музей Івана Гончара”,

заступник директора з наукової частини.

Провідна установа: Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, історичний факультет.

Захист відбудеться 23.12.2005 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.226.01 по захисту дисертацій при Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України (адреса: 01001, м. Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України (01001, м. Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий 15.11.2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук Микитенко О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Від самого початку виникнення етнології як науки серед основних її тем завжди були етногенетичні дослідження, спрямовані на з’ясування сутності етносу, його складових частин та питання появи конкретних етнічних одиниць у часі і просторі. Походження українського народу протягом останніх двох століть регулярно привертало увагу багатьох дослідників української етнології, історії та культури. Цим питанням займалися такі видатні вчені як М.Максимович, М.Костомаров, М.Грушевський, К.Гуслистий, М.Петров та інші. Воно входило до сфери зацікавлень кількох поколінь вітчизняних науковців радянської та дорадянської доби.

Актуальність проблеми. Унаслідок розпаду Радянського Союзу та виникнення незалежної української держави цей інтерес до проблеми етногенезу українського народу ще більше загострився та спричинив появу значного масиву наукової та популярної літератури з даної проблематики. За таких обставин актуальною стала потреба аналізу попередніх досягнень етнологічної науки в даній сфері. Тоді як історія розвитку етногенетичних досліджень останніх півтора століть представлена в новітніх працях з даної проблематики, давніший період традиційно випадав із поля зору науковців. Саме відсутність комплексних досліджень, які давали б ґрунтовний аналіз етногенетичних легенд, міфів, поглядів та концепцій переднаукового та ранньонаукового періодів, що стосуються появи і становлення українського етносу та його безпосередніх предків, і визначає актуальність даної роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася згідно з науковими планами Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського НАН України та пов’язана з плановою темою відділу “Український етнологічний центр” „Етнічна історія України”.

Метою дослідження є порівняльно-історичний аналіз процесу зародження та розвитку уявлень з української етногенетичної проблематики в інтелектуалів (під ними розуміємо літописців, хроністів, книжників та дослідників цієї доби) Центрально-Східної Європи ХІІ – середини ХІХ століть.

Мета передбачає розв’язання таких завдань:

- проаналізувати причини виникнення етногенетичних поглядів у текстах мислителів даного періоду;

- простежити процес розвитку та поширення етногенетичних міфів, легенд та концепцій в інтелектуальному середовищі Центрально-Східної Європи;

- з’ясувати взаємозв’язок між ментальністю освіченої людини окремої епохи та її баченням власного минулого;

- пояснити причини занепаду більшості етногенетичних міфів та легенд переднаукового періоду;

- дослідити розвиток поглядів на проблеми слов’янської етнонімії, етнопсихології та етнічної території українців переднаукового та ранньонаукового періодів;

- визначити місце етногенетичних положень, створених в переднауковий та ранньонауковий періоди, у сучасних концепціях етногенезу українців.

Хронологічні рамки. У ранньосередньовічний період (V – IX ст.) слов’янська проблематика розглядалась у працях римських, візантійських та східних авторів як периферійна і малоактуальна тема, що стосується варварського світу, розташованого за межами християнської та мусульманської цивілізацій. Лише з утворенням власне слов’янських держав - Київської Русі, Чехії, Польщі тощо, їх християнізацією, ми можемо почути не зовнішній голос чужинців, а внутрішній голос перших слов’янських інтелектуалів, яким належать спроби власного самоусвідомлення, дослідження появи окремих слов’янських народів, їх місця в культурному просторі християнської Європи. Тобто лише в період появи творів Нестора-Літописця, Козьми Празького, авторів ранньопольських хронік слов’янська етногенетична інформація перетворюється з відстороненого об’єкта на важливий предмет, дослідження якого безпосередньо пов’язане з власною етнічною самоідентифікацією авторів. Оскільки етногенез українців припадає на епоху Київської Русі, то в коло дисертаційного дослідження потрапили й етногенетичні уявлення про давньоруське населення України, про яке слід говорити як про протоукраїнців (український етнос на етапі його становлення) Балушок В. Етногенез українців // НТЕ. – 2002. – № 1-2. – С. 26-34; Його ж. Про завершальний етап етногенезу українців // Проблеми історії та археології України. Збірник матеріалів Міжнародної конференції до 100-річчя ХІІ Археологічного з’їзду в м. Харкові 25-26 жовтня 2002 р. – Харків:Східно-регіональний центр регіонально-освітніх ініціатив, 2003. – С.108-110; Його ж. Етногенез українців. – К.: ІМФЕ, 2004. – 160 с..

Етногенетичні погляди представників середньовічної духовної еліти часто чітко не розмежовують генезис окремих слов’янських народів та слов’ян взагалі, що змушує брати до уваги також і загальнослов’янські етногенетичні легенди. Саме цим і обумовлений вибір епохи пізнього середньовіччя (ІХ – ХІІІ ст.) нижньою межею запропонованого дослідження.

Процес переходу від переднаукових знань до науки в сучасному розумінні цього слова відбувався протягом кінця ХVIII – І пол. ХІХ ст. і може бути окреслений як ранньонауковий період Горленко В.Ф. Становление украинской этнографии конца XVIII – первой половины XIX ст. – К., 1988. – С. 3-29. . Появу перших наукових досліджень з української історії, етнографії, фольклористики, мовознавства та праці Миколи Костомарова „Дві руські народності”, присвяченої безпосередньо проблемі українського етногенезу, обрано за верхню межу даної роботи.

Географічні рамки дослідження обмежені Центрально-Східною Європою, яка, за Оскаром Галецьким, Єно Сючем та більшістю сучасних дослідників Halecki O. Historia Europy – jej granice i podziaіy. – Lublin, 1994; Historia Europy Њrodkowo-Wschodniej w 2 t.( red. J. Kіoczowski). – Lublin, 2000., складає цілісний етнокультурний регіон, що включає в себе всю територію українського етносу. Унаслідок історичної і культурної належності України до цього регіону її історико-етнічна доля традиційно цікавила українських, польських, російських та, меншою мірою, інших центральносхідноєвропейських інтелектуалів. Саме цим пояснюється зосередження на працях даного кола авторів, що включали до сфери своїх зацікавлень етнічні процеси даного регіону протягом вище окресленого періоду.

Методологічну основу склали принципи об’єктивності та історизму, що дозволило виділити основні закономірності та характерні риси процесу появи та розвитку етногенетичних міфів та концепцій даного періоду. Поряд з методом емпіричного пізнання застосовувався метод аналізу та синтезу, порівняльно-історичний та системно-структурний методи.

Наукова новизна. Уведено або повернено до обігу в українській науковій думці значний масив чеської, польської, староукраїнської та російської історичної літератури пізньосередньовічної та ранньомодерної доби рукописного та раритетного характеру.

У роботі вперше в українській етнології комплексно розглядаються етногенетичнi міфи та концепції походження українського народу, сформульовані літописцями, хроністами, книжниками та дослідниками Центрально-Східної Європи ХІІ – середини ХІХ ст. Досі означена тематика у більшості історіографічних робіт висвітлювалася неповно, описово, а іноді ідеологічно кон’юнктурно.

Виділено дунайський, сарматський, промосковський, хозарський варіанти біблійної етногенетичної легенди та їх підваріанти. Пояснено причини їх появи, розвитку та занепаду протягом ХІІ – ХVІІІ ст. Визначено місце етногенетичних поглядів у світогляді освіченої людини даної доби.

Систематизовано погляди інтелектуалів переднаукової доби, що стосуються етимології найбільш уживаних етнонімів та назв, з якими ідентифікувало себе населення України.

Розглянуто перші спроби окреслення української етнічної території та визначення етнопсихологічної характеристики українців у творах кінця ХVІІІст.

Виділено та систематизовано українські етногенетичні концепції ранньонаукового періоду. Запропоновано їх поділ на києвоцентричну та московоцентричну. Окреслено проміжну етногенетичну концепцію польського походження. Виокремлено позанаукові ідеологічні чинники, що вплинули на процес генезису концепцій.

Наукове значення.

1.Заповнити прогалини в сучасних знаннях про погляди на етногенетичну тематику в суспільствах пізньосередньовічної та ранньомодерної доби.

2. Залучити до наукового обігу дані, які не перебували в центрі уваги пізніших дослідників етнічної історії українців, однак зберегли свою наукову цінність.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при вивченні й викладанні курсів з етнології, історії України, культурології та спецкурсів з джерелознавства та історії ідей.

Об’єктом дослідження є праці давньоруських, чеських, польських, українських та російських авторів історичного, етнографічного, мовознавчого, краєзнавчого спрямування ХІІ – середини ХІХ ст., у яких певною мірою наявна інформація щодо походження українського народу та його предків.

Предметом дослідження є етногенетичні уявлення, легенди, міфи та концепції, наявні в роботах центральносхідноєвропейських авторів ХІІ – середини ХІХ ст.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження одержані автором самостійно. Праць, написаних у співавторстві, немає.

Апробація результатів дисертації відбувалася на засіданні відділу “Український етнологічний центр” Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України та у виступах на 11 наукових конференціях:

1. Наукова конференція „Михайло Максимович та українська наука і культура” (Київ, 1994); 2. Третя Академія пам’яті професора Володимира Антоновича (Київ, 1996); 3. Конференція „Перша зустріч білоруських та українських істориків: „Україна й Білорусь до кінця XVIII ст.” (Чернігів, 1997); 4. ІІ читання пам’яті Дмитра Чижевського „Святе письмо в українських пам’ятках” (Харків, 1997); 5. Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Гармонія особистості, суспільства і природи на межі двох тисячоліть” (Київ, 1999); 6. ІХ конференція „Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні” (Київ, 2000); 7. Міжнародна наукова конференція ”Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура” (Київ, 2000); 8. Х конференція „Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні” (Київ, 2001); 9. Міжнародна наукова конференція ”Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура” (Київ, 2001); 10. Міжнародна наукова конференція ”Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура” (Київ, 2002); 11.Міжнародна наукова конференція „Людина в просторі етнічної культури (пам’яті П.П. Чубинського)” (Київ, 2004).

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг тексту дисертації – 224 с., у тому числі основний текст – 198 с. Список літератури містить понад 300 найменувань, із них близько 60 іноземними мовами (польською, чеською, білоруською, хорватською).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказано основну мету і конкретні завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, методи дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення дисертації, відображено апробацію наукової роботи.

У першому розділі роботи – „Наукова розробка проблеми. Джерельна база” – аналізується ступінь наукової розробки проблеми у працях авторів попереднього періоду.

Зазначено, що на сьогодні у науковому обігу відсутні історіографічні роботи узагальнюючого характеру, присвячені етногенетичній проблематиці українського народу. Однак історіографічні сюжети, які побіжно зачіпають дану проблематику або дотичні до неї, наявні у більшості праць переднаукового та ранньонаукового періодів. Окрім того, питання етногенезу бодай іноді згадуються, переважно у формі бібліографічних оглядів, в історіографічних працях ХІХ – ХХІ ст., присвячених розвитку української історії, етнології, фольклористики, мовознавства тощо.

Тоді як у давньоруських літописах та перших чеських і польських хроніках відсутні елементи історіографічного плану, для праць кінця ХV – початку XVI ст. (Я.Длугош, Б.Ваповський, М.Мєховський, А.Кранц) стає обов’язковим посилання на джерела попередників, а для польської історичної літератури 2 пол. XVI ст. з її традиційним компілятивним методом опис етногенетичних концепцій фактично перетворюється на історіографічну розвідку з обов’язковим посиланням та цитуванням усіх головних праць попередників з даної тематики. Подібні методи були притаманні працям Й. та М.Бєльських, А.Гван’їні, М.Стрийковського, С.Сарницького, доробок яких складає фундамент польської ранньомодерної ренесансної думки. Усім їм притаманне цитування великого масиву творів, що призводило до появи в тексті суперечливих, а часто і взаємно протилежних думок. Так, у межах одного тексту предками слов’ян могли виступати кілька біблійних та міфічних пращурів та кілька античних народів одночасно, що призводило до нелогічності у викладі матеріалу. Однак автори не намагалися критично оцінити повідомлення попередників і самі брали активну участь в історичній міфотворчості, що легітимізувала місце Речі Посполитої та її народів у Європі. Критичне ставлення до історичної думки минулого, наявне у працях М.Мєховського, А.Кранца, М.Кромера, що містили уважний аналіз і певні елементи наукового підходу, було проігнороване їх сучасниками, що дотримувались більш архаїчних та легендарних поглядів. Це пояснюється притаманною досекулярному мисленню вірою в безпомилковість Біблії і давніх авторів, потребою у створенні ідеології сарматизму, що стане основою шляхетської політичної та національної самосвідомості. У цих умовах некритичне поєднання віри і перших спроб наукового дослідження етногенетичної проблематики було цілком виправданим в очах тодішніх інтелектуалів. Ulewicz T. Sarmacja: studium z problematyki slowiaсskiej XV i XVI w. –Krakуw, 1950. – S.10, 27; Grabski A. Zarys historii historiografii polskiej. – Poznaс, 2000. – S.34-43; Лескинен М.В. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой. – М., 2002. – С.5-39.

У працях українського походження XVII – XVIII ст., як і в польських джерелах, що мали на них значний вплив, компілятивне формування тексту перетворювало подачу матеріалу на певну подобу історіографічної розвідки про минуле, але їх автори частіше за своїх попередників не вважали за потрібне уточнювати авторство власних джерел.

Подібна тенденція зберігалася до початку ХІХ ст., коли з появою наукового підходу до історичного матеріалу виникла потреба проаналізувати розвиток історичної думки з української проблематики.

У перших узагальнюючих історіографічних працях кінця ХІХ – початку ХХ ст. А.Пипіна, С.Булича, В.Іконнікова, І.Ягича лише спорадично, часто тільки в бібліографічному контексті, згадується наявність певних етногенетичних концепцій у працях попередників.

На початку ХХ ст. з’являються праці, у яких аналізуються окремі роботи, автори або дискусії, які побіжно торкалися проблеми етногенезу.

У ХХ ст. з’являються узагальнюючі роботи з української історіографії Д.Дорошенка, М.Марченка та історії української етнографії К.Гуслистого, В.Горленка, а також історіографічний розділ у колективній роботі „Українська народність”, де частково дається аналіз дореволюційної української та російської історіографії, в тому числі і з етногенетичної проблематики.

У цей час виходить також ряд робіт, присвячених окремим персоналіям польського та східнослов’янського походження, де так чи інакше згадується їхній внесок у дослідження етногенетичної проблематики.

Лише роботи Л.Нідерле, А.Робінсона, А.Мильнікова, М.Лескінен містять ґрунтовний аналіз загальнослов’янських етногенетичних концепцій ХІІ – початку ХVІІІ ст. (щоправда, переважно польського походження), однак у їхніх працях бракує значного масиву українських джерел, як і власне української етногенетичної проблематики. Окрім того, ці дослідники оминають увагою розвиток даних концепцій протягом ХVIII – середини ХІХ ст.

Тобто, як бачимо, на кінець ХХ ст. був нагромаджений значний масив праць, присвячених історії розвитку науки, де були проаналізовані погляди різних дослідників, але й до сьогодні не існує синтетичної праці, присвяченої формуванню концепцій етногенезу українського народу ХІІ – середини ХІХст.

Джерельною базою дисертації є літописи, хроніки та історичні твори:

1) давньоруського походження ХІІ ст., які базувалися на Біблії як основному джерелі християнських етногенетичних концепцій та на візантійських текстах VI - IX ст.;

2) чеського походження ХІІ – XIV ст.;

3) польського походження XIII – XVII ст.;

4) давньоукраїнського походження XVII ст., у тому числі їх неопублікована частина, що зберігається в Інституті рукописів НБУ імені В.Вернадського;

5) козацькі літописи, інші етнографічні та синтетичні праці українського походження першої пол. XVIII – поч. XIX ст.;

6) історичні та етнографічні твори російського походження XVIII ст. переднаукового та ранньонаукового характеру;

7)деякі історичні праці західноєвропейського та південнослов’янського походження XVI – XVIII ст.

Як джерела роботи також розглядаються історичні, філологічні, фольклористичні та етнографічні праці українських, російських, польських та чеських авторів, створені протягом ранньонаукового періоду (кінець XVIII – середина XIX ст.), що якоюсь мірою стосуються української етногенетичної тематики.

Другий розділ дисертації – „ Етногенетичні легенди пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу” – розглядає виникнення та розвиток етногенетичних легенд та міфів від утворення Київської Русі та перших західнослов’янських держав до ліквідації козацької автономії у складі Російської імперії в кінці ХVIII ст.

У першому параграфі „Біблійна складова етногенетичних поглядів ХІІ-ХVІІІ ст.” зазначається, що людина досекулярної доби усвідомлювала себе через Бога, творінням якого вона була. Тому безсумнівним початком власного народу була його пряма або опосередкована згадка в Святому Письмі. Визначальними у цьому контексті були дві події Старого Заповіту: поділ землі між нащадками Ноя та Вавилонське стовпотворіння. Тож перші слов’янські книжники, як православної, так і католицької традиції (Нестор – Літописець, Козьма Празький, творці ранньопольських хронік) визнавали слов’ян нащадками Яфета, якому дістались європейські землі, зокрема Балкани і Північне Причорномор’я, заселені на період християнізації слов’янськими племенами. Другим актуальним для них висновком було визнання одвічності слов’янського народу, який виводився з первинного поділу народів унаслідок Вавилонського стовпотворіння, що ставило слов’ян на один рівень із сучасними сусідніми, часто сильнішими, народами.

Результатом біблійної етногенетичної легенди стало уявлення про південне, тобто близькосхідне, походження слов’ян. Це означало, що їхні предки повинні були прийти на слов’янські землі, даровані Богом, першими і мати на них беззаперечне право. Саме тому слов’янськими інтелектуалами XIV – XVII ст. так безкомпромісно відкидалися ідеї про одвічність панування германських володарів на сході Європи та інформація про пізній прихід слов’ян на Балкани. Для них усі слов’яни, незалежно від віровизнання та політичного підпорядкування, були єдиною близькоспорідненою спільнотою і її подальший поділ на народи, зокрема й українців, сприймався як вторинний. Поява внутрішньослов’янських етнічних відмінностей, на їх думку, була викликана різницею географічних, кліматичних умов, а також впливом сусідніх, як близькоспоріднених, так і віддалених народів. Ці зміни у мові та традиціях певною мірою віддалили один від одного колись єдині слов’янські народи.

Саме в контексті християнського світогляду слід сприймати перший дунайський варіант біблійної етногенетичної легенди. На нашу думку, він панував у літературі ХІІ – ХVIII ст., що походила з церковного інтелектуального кола, насамперед через логічність появи перших слов’ян у Європі внаслідок міграції через Малу Азію на Балкани. Накладання на цю концепцію легендарних свідчень про локальні міграції слов’ян з Дунайського регіону в часи Великого переселення народів спричинило побутування в сучасному науковому середовищі, поряд з кількома іншими, і думки про дунайську прабатьківщину слов’ян.

Прикладами дунайського варіанту біблійної концепції є давньоруська оповідь Нестора-Літописця про прихід слов’ян у Подніпров’я та західнослов’янська легенда про Чеха, Леха і Руса, яка у зрозумілій для релігійної людини патронімічній традиції, добре представленій у Біблії, пояснювала поділ слов’янських народів. Ця остання легенда мала чіткий етноцентричний характер і відбивала актуальні для її носіїв реалії.

Для чехів старшинство належало Чеху, котрий віддав північ молодшому брату Леху, а відсутність спільних кордонів з Київською Руссю пояснює несформованість у чеському варіанті концепції третього брата. Етногентична легенда наголошувала на першості заселення центральноєвропейських земель слов’янами, що було вкрай актуально в умовах тодішнього чесько-німецького протистояння.

Для поляків старшинство, безсумнівно, належало Леху, а друге місце віддавалося найбільшому слов’янському сусідові Польщі – Київській Русі. Саме тому в польському варіанті з’являється „руський предок” Рус, а Чех, що представляв набагато меншу за розміром країну, відходив на третю за значенням позицію.

Для Русі, що в той час перебувала поза межами латиномовної книжної культури, така версія мала лише маргінальний характер – жоден український автор ХІІ – ХVIII ст. її не дотримується. Місцевих книжників цілком задовольняла первинна несторівська версія дунайського варіанту – прихід з Близького Сходу на Дунай і подальше розселення слов’ян по Центрально-Східній Європі, унаслідок якого творилися нові етноніми географічного та патронімічного походження.

Унаслідок формування спочатку в Короні Польській, а пізніше на землях Великого князівства Литовського станової системи західноєвропейського зразка у ХVI ст. виникла нова замкнена еліта світського походження – польська, литовська та руська шляхта, яка потребувала нового пояснення минулого для обґрунтування власної виключності. Цим обґрунтуванням став сарматський варіант біблійної етногенетичної легенди.

Не ставлячи під сумнів південне походження слов’ян, польські хроністи кінця ХVI ст. (М.Бєльський, М.Стрийковський, А.Гван’їні), а потім і українські книжники ХVII ст. (автори „Густинського літопису”, „Українського хронографу”, „Синопсису”, Ф.Софонович) твердили про походження еліти від войовничих і героїчних сарматів античних джерел. Дана концепція спиралася вже не лише на християнську традицію, а й на античну літературу. Її інтерпретація лише доповнювала першоджерело, дозволяючи заповнити інформаційну лакуну, що відмежовувала біблійні події від перших достовірних згадок про слов’ян. Більшість народів географічної Сарматії пізньоантичної та ранньосередньовічної доби автоматично визнавалася слов’янами, що дозволяло вибудувати привабливе етнічне минуле, як слов’ян, так і їх правлячого прошарку – шляхти. Включення до слов’янського минулого О.Македонського, римських імператорів, їх переможців – варварських королів та святих апостолів доби раннього християнства – створювало відчуття „золотого віку” та безперервності етнічного процесу в слов’янських землях.

Специфіка античного матеріалу та розширення Речі Посполитої на схід унаслідок інкорпорації українсько-білоруських земель призвели до зміщення у східному напрямку, тобто на землі України, і уявної „прабатьківщини” слов’ян. Для збереження логіки біблійної концепції і, значною мірою, як доповнення до дунайського варіанту у творах польських, а потім і українських авторів виникає другий шлях проникнення слов’ян до Європи: через Малу Азію та Кавказ у степи Північного Причорномор’я. Сарматам, які, за даними античних джерел, проживали у Причорномор’ї, також був підібраний патронімічний предок біблійного походження.

Інтеграція до структури Речі Посполитої руських земель та посилення контактів з Московським царством актуалізували питання польсько-руської етнічної спорідненості. Ця етногенетична проблема була вирішена в рамках промосковського варіанту вже наявної концепції: син біблійного Яфета Мосох (Мешех) був ідентифікований з малоазійськими племенами античної традиції мосхами – уявними предками Москви і всієї Русі, та генетами – уявними предками співзвучних їм слов’ян - венедів.

Поєднання різних версій біблійної етногенетичної легенди цілком задовольняло польську, руську (українсько-білоруську), московську і навіть південнослов’янську релігійну та світську еліту з середини XVI до кінця XVIII ст. Як би не редукувалась дана концепція у працях українських та російських авторів другої половини XVIII і навіть початку XIX ст., однак її ключові моменти: південне малоазійське походження слов’ян, прихід до Європи через Кавказ, визнання слов’янами місцевого населення античної доби та привласнення їх героїчних діянь – залишаються у цих роботах незмінними.

Польсько-український конфлікт, що переріс у Визвольну війну Богдана Хмельницького, певною мірою підважив беззаперечність сарматського варіанту концепції в очах новопосталої української еліти козацького походження. Образа на польську шляхту – сарматських братів, що не визнали рівності з собою українського козацтва, потребувала нового пояснення. Таким чином у козацьких літописах ХVIII ст. виник хозарський (козарський) варіант біблійної етногенетичної легенди українського походження. Створення для козацької еліти нового хозарського родоводу козацтва, що дорівнювався за своєю привабливістю до сарматського родоводу шляхти, не руйнуючи сакральності біблійної концепції, складало адекватну до нових історичних умов картину етногенезу місцевого населення.

Таким чином, кавказьке походження хозарів дозволяло зберегти біблійну основу цієї нової версії, а використання титулу „каган” руськими князями, як і данина слов’ян хозарам, обґрунтовували виключність козацької еліти в тодішньому суспільстві Гетьманщини. Не останню роль відігравала і можливість ідейно зміцнити актуальний тоді союз з кримським татарами одвічною спорідненістю хозарсько-татарських предків.

На нашу думку, повне ігнорування авторами козацького походження кінця XVII – середини XVIII ст. популярної в Росії ХVIII ст. промосковської версії біблійної етногенетичної легенди, базованої на існуванні слов’янського прабатька Мосоха, може бути спричинене бажанням дистанціюватися й від іншої конкуруючої еліти – московських дворян.

Ліквідація Гетьманщини та секуляризація європейської культури в другій половині XVIII ст. позбавила біблійну етногенетичну легенду своєї привабливості і безальтернативності, що призвело до її блискавичного зникнення з літератури нової доби.

У другому параграфі „Проблема етнонімії в джерелах ХІІ-ХVІІІ ст.” розглядається інше важливе етногенетичне питання, вкрай актуальне для слов’янських книжників тієї доби, а саме слов’янська етнонімія.

Зазначається, що польськими авторами XVI ст. були запропоновані три найпоширеніші й до сьогодні версії, котрі пов’язують етнонім „слов’яни” зі славою, словом та sklaves, slave – раб, невільник.

Те ж саме слід сказати і про їх спроби етимологічного пояснення етноніму „русь”, „русин” та похідних від нього форм: „малорос”, „южнорос”, „руський”, „російський”. Окрім актуальної біблійної інтерпретації: розсіяння по світу нащадків Яфета, що близьке до „перекладу” Мосох – Москва як “той, що розширюється”, були артикульовані також інші пояснення етимології слова, що конкурують і до сьогодні. Слов’янськими книжниками були запропоновані, окрім відомого в народній етимології виведення слова від русявого кольору волосся, три головні концепції, активно обговорювані і в сучасному науковому середовищі: північна – від скандинавського або прибалтійського походження династії Рюрика; центральна – автохтонна (від назви ріки Рось); та південна – від роксолан та інших співзвучних племен античної доби.

У роботі наголошується, що всі сучасні інтерпретації концентруються або навколо підтримки однієї з них, або на спробі їхнього синтезу, що було найбільш характерно і для інтелектуалів переднаукової та ранньонаукової доби.

Частиною роздумів про етногенез українського народу були тоді і різноманітні розвідки про походження козацтва та його назви. Окрім ідеологічно заангажованого хозарського варіанту біблійної легенди, були сформульовані також три інші версії, синтез яких у наш час вважається найбільш адекватним поясненням генезису українського козацтва. Це автохтонна, тюркська та кавказька. Усі три версії мали як ранній (від дружинників та бродників давньоруської доби; від половецького та огузького елементу; від козарів та касогів відповідно), так і пізній (з місцевого українського населення; за участю татарського елементу; за участю абхазо-адигських племен відповідно) варіанти генезису. Сучасні наукові дослідження принципово не відкидають жодного з наведених варіантів, обговорюючи лише їхній взаємозв’язок.

Пояснення етимології назв „козак” ( від тюркського „незалежний кінний воїн”) та „черкас” ( від кавказького „черкес”) також є заслугою представників переднаукового періоду.

Уже авторами цього періоду була зауважена та розглянута поліваріантність етноніму „русь”, який у різні часові періоди мав як розширене – спільне (східнослов’янське) політичне і/або етнічне пояснення, так і більш звужене значення. З одного боку, у вузькому розумінні слова, „русь” означала білорусько-українське суспільство часів Речі Посполитої, протиставлене політично і/або етнічно Москві (росіянам) та етнічно і конфесійно полякам. З іншого боку, етнонім „русь” мав чітке етноцентричне значення: для росіян він відмежовував їх від білорусів (литва, белорусци) та українців (козаки, черкаси, мало- і южнороси); для білорусів він відмежовував їх від росіян (москва) та українців (козаки); для українців він відмежовував їх від росіян (москва, москалі, кацапи, велико- і североросси) та білорусів (литвини, поліщуки).

Третій розділ дисертації - „Зародження та становлення наукових поглядів на проблему етногенезу у І половині ХІХ – середині ХІХ ст.” зосереджується на аналізі нових етногенетичних концепцій, сформованих вже на науковій основі.

У кінці XVIII – початку XIX ст. внаслідок залучення більшості українських земель до складу Російської імперії виникла потреба прагматичного ранньонаукового пояснення російсько-українських мовних та етнічних відмінностей. Протягом даного періоду викристалізовуються два головні погляди на це питання. Московоцентричне пояснення ґрунтувалося на ствердженні політичної, етнічної та мовної єдності між Київською Руссю та Російською імперією. Очевидні як для пересічного росіянина, так і для російського інтелектуала даного періоду українсько-російські відмінності пояснювалися польськими і частково литовськими та татарськими політичними, культурними, релігійними й етнічними впливами протягом негативного, на їх думку, відриву України від Русі/Росії та перебування її під владою Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Тож відповідно до московоцентричної концепції, етногенез українців та глотогенез української мови починався в XIV ст. (завоювання південно-західних руських земель Польщею і Литвою) та закінчувався у XVIII ст. (виникнення козацтва та „повернення” українських земель в лоно Русі/Росії). Після чого, на думку носіїв даної концепції, починається процес інтеграції російського народу, тобто асиміляція панівним великоросійським етносом українського та білоруського етносів, що сприймалися ними як структури нижчого таксономічного рівня.

Інша києвоцентрична концепція, історичні елементи якої мали за підгрунтя давньоукраїнську літературу, а лінгвістичні елементи завдячують своєю появою новозародженим слов’янознавчим та лінгвістичним студіям кінця XVIII – початку XIX ст., довгий час поступалася своєю популярністю московоцентричній концепції, складові елементи якої досі є фундаментом сучасних російських уявлень про Україну та українців. Києвоцентрична концепція базувалася на біблійній легенді південного походження слов’ян, а отже – їх першості та давності порівняно з населенням Північної Русі. Це обґрунтовувало думку про самодостатність, етнічну та культурну безперервність існування населення Південної Русі та одвічну дуалістичність руського світу (Русі та Москви, Малоросії та Великоросії, Півдня та Півночі).

Зародження слов’янського мовознавства в кінці XVIII ст. призвело до появи додаткових тез, що підтверджували саме києвоцентричну концепцію. Думки про одночасне виникнення головних слов’янських мов та філологічну таксономічну рівноцінність української та російської мов вибивали фундамент з-під тези московоцентричної концепції про пізню появу „малоросійського наріччя” – таксономічно нижчої від російської мови лінгвістичної одиниці, яка виникла лише під впливом польської мови в добу пізнього середньовіччя.

Поява на початку ХІХ ст. під впливом західноєвропейського романтизму та новітніх методів наукового пізнання цілої низки українознавчих студій, що заклали основу українського національного відродження, та підтримка українських етногенетичних концепцій представниками західнослов’янської славістики, незаангажованої в російських політичних реаліях, призвели до зміцнення в російському інтелектуальному середовищі позицій києвоцентричної концепції.

Навіть спроба російських дослідників середини ХІХ ст. поставити під сумнів присутність українців у давньоруському Києві та наявність елементів української мови в давньоруських текстах вже не могла заперечити самого факту давнього існування українців. Тож російські дослідники (М.Погодін, І.Срезневський, П.Лавровський) змушені були лише “пересунути” українців на києворуську периферію в Карпати.

Представникам києвоцентричної концепції (М.Максимович, О.Котляревський, О.Бодянський) вдалося довести на джерельному матеріалі та за допомогою лінгвістичних даних (наявність помітного обсягу українських мовних ознак у давньоруських текстах) етнічну безперервність населення Києва. На жаль, розвиток історичної лінгвістики в середині ХІХст. ще не був достатнім, що і зумовило у другій половині ХІХ ст. появу нового етапу дискусії про мовну та етнічну характеристику населення Київської Русі.

У ранньонауковий період було сформульоване також уявлення про етнічну територію українського народу, яке значною мірою спиралося на знання інтелектуалів і книжників середньовічної та ранньомодерної доби про руські історичні землі. Але лише в кінці XVIII – на початку XIX ст. простежується розвиток поняття “етнічна територія українців” та його поступове розширення на новозаселені українськими колоністами землі Північного Причорномор’я, Волзько-Донського межиріччя та Північного Кавказу.

Окрім змін в уявленнях про розселення українців було поставлене і питання про їх соціальну структурованість: було зауважено, що саме асиміляційні процеси вимивали зі станової системи українців їх вищі прошарки, внаслідок чого руська шляхта продовжувала перетворюватися на поляків, а малоросійське дворянство - на росіян.

Тоді ж з’являються і перші розвідки про ментальність та етнопсихологію українців, котра розглядалася як окремо, так і в порівнянні з сусідніми російським та польським народами.

Погляди польських дослідників першої половини ХІХ ст. представляють ще одну, хоча і менш сформовану, версію етногенезу українців. Відповідно до неї чітко розмежовувалися росіяни та русини, під якими розумілося все українсько-білоруське населення історичної Речі Посполитої. Польські інтелектуали були першими, хто підтримав думку про рівноцінність російської та української мов, заперечивши твердження, що друга є наріччям першої.

Разом з тим більшість із них сприймали русинів лише за етнографічну групу, яка, не зважаючи на її конфесійні та мовно-культурні відмінності від поляків, є законною часткою політичної польської нації. Частиною поляків навіть українська мова сприймалася на рівні регіонального польського діалекту, що певною мірою зближувало польську концепцію походження українців з російською московоцентричною візією, яка також не визнавала самодостатності українського етносу.

Заслугою польських дослідників ранньонаукового періоду є розробка проблеми етногенезу українських етнографічних груп Карпатського регіону. Саме ними були сформульовані всі існуючі на сьогодні версії їх походження: слов’янська автохтонна версія; асимільовані групи східного кочового походження; результат давньої волоської (як у первинному кельтському, так і вторинному романському варіантах) колонізації. Ці концепції досі побутують у наукових колах, причому українські автори схиляються до автохтонної, а румунські та польські – до волоської версій.

Іншою заслугою польських авторів початку ХІХ ст. є перша спроба використати у слов’янських етногенетичних студіях здобутки нової на той час індоєвропейської теорії. Виникнення слов’ян розглядалося ними у вигляді спрощеної міграціоністської концепції приходу слов’янських предків до Європи з Індії. Ця версія цікава певною подібністю до вже застарілої на той час сарматської концепції, що також виводила предків слов’ян зі сходу.

У той же час у працях чеських авторів даного періоду з’являються концепції автохтонного характеру походження слов’ян. Прабатьківщина їх бачилася чехам на Балканах. Тобто і ця версія, побудована на нових позитивістських засадах історичної науки, дивним чином збігалася з дунайською концепцією середньовічних чеських інтелектуалів, що також свідчить про збереження зв’язку між переднауковим та ранньонауковим етапами.

Останній параграф третього розділу дисертації „Завершення становлення концепції українського етногенезу в працях М.Костомарова” присвячений його програмній роботі „Дві руські народності”, що стала етапною в дослідженні етногенезу українців. Вона, базуючись на тодішній науковій методології, була першою працею, цілком присвяченою даному питанню. Саме в ній остаточно сформульовано києвоцентричну концепцію етногенезу українців та розглянуто хід їх етнічної історії від розпаду загальнослов’янського „племені” на початку нашої ери до середини ХІХ ст. Ця концепція стверджує самодостатність українського народу, його безперервне існування протягом двох тисяч років. Важливим моментом, який ґрунтовно розробив Костомаров, є розуміння рухливості етнічного процесу, змінності в часі етнічних, культурних, мовних, психологічних і навіть етнонімічних ознак. Така відмова від розгляду етносу як статичної форми та наголошення на його динамічних змінах в ході історичного процесу залишається і до сьогодні актуальним методологічним принципом при розгляді етногенезу українського народу.

У Висновках формулюються положення, що узагальнюють основні ідеї, наведені в дисертації.

Концепція походження власного народу завжди була обов’язковою складовою світогляду людини, вона, значною мірою відповідала за місце індивіда в часі і просторі. Погляди на етногенез у людини минулого не обов’язково співпадали з об’єктивною реальністю, їх функція як складової світогляду людини полягала в тому, щоб пояснити людині її місце і місце її народу в зрозумілій, на даний конкретний момент, світоглядній формі, в актуальній для неї системі координат.

Релігійно-містичний світогляд середньовічної людини сприймав звернення до біблійних легенд як обов’язкову форму санкції на існування кожного народу. Без використання подібних легенд ні вихід слов’янських народів на арену світової історії, ні уявлення про єдність їх походження не могли б отримати переконливого для суспільства пояснення та обґрунтування. Саме це і є причиною появи першої біблійної легенди про походження українців.

Поширення книжної культури серед світської частини еліти, станова структура суспільства викликали до життя іншу важливу функцію етногенетичних концепцій – обґрунтування споконвічності та справедливості соціального розшарування суспільства на панівний клас та підданих. Це пояснює появу сарматського та козарського варіантів даної легенди та актуалізацію досліджень походження козацтва і його назви.

Тоді ж було запропоноване пояснення слов’янської багатоманітності як наслідку впливу географічно-кліматичного фактору та контактів з сусідніми, як слов’янськими, так і неслов’янськими народами, що призводили до значних культурних запозичень та асиміляційних явищ.

При аналізі виникнення, розвитку та занепаду різних варіантів біблійної етногенетичної легенди привертає увагу їх довершена логічність і цілковита аналогія до двох реальних історичних процесів, що безпосередньо стосуються України. По-перше, заселення території України з Близького Сходу справді відбувалося двома шляхами – балканським та кавказьким, як і передбачали інтелектуали середньовіччя та ранньомодерної доби.

По-друге, сучасні теорії індоєвропейської прабатьківщини цілком збігаються з уявними прабатьківщинами слов’ян, запропонованими ще в середньовіччі. Сучасні дослідники розміщують її в Закавказзі (місце біблійного Вавилонського стовпотворіння), на Балканах (вторинна батьківщина очима русина Нестора - Літописця, чеха Козьми Празького та польських авторів „Хроніки Великопольської”) та в Євразійському степу (історична Сарматія Я.Длугоша і М.Стрийковського).

З поступовою секуляризацією центральносхідноєвропейського суспільства у XVIII ст. ці очевидні і