КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МАКАРОВ ГЛІБ ВАЛЕРІЙОВИЧ

УДК 323.172:323.21

РЕГІОНАЛІЗМ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ У СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

23.00.02 – політичні інститути та процеси

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Науковий керівник кандидат філософських наук, доцент

Губерський Станіслав Антонович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри політології.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Бабкіна Ольга Володимирівна,

Київський національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова,

завідувач кафедри політичних наук;

кандидат політичних наук

Шевченко Микола Федорович,

Національний інститут стратегічних досліджень,

головний спеціаліст сектору місцевого самоврядування.

Провідна установа Інститут політичних і етнонаціональних досліджень,

відділ теоретичних і прикладних проблем політології,

НАН України, м.Київ.

Захист відбудеться “ 10 ” жовтня 2005 року о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60, к.330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “07” вересня 2005 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Складний процес становлення української державності, а також незавершеність формування української політичної нації зумовили актуальність дослідження усього спектру проблем, пов’язаних із міжрегіональними відносинами. Трансформація політичного режиму та перехід української політичної системи до європейських стандартів вимагає ретельного дослідження явищ, які вже справляють суттєвий вплив на політичні процеси у розвинених демократичних країнах. Одним із таких політичних феноменів є явище регіоналізму.

Вплив регіоналізму у країнах Західної Європи на сучасному етапі особливо виявився у процесі децентралізації політичної системи суспільства. Причому, цей процес заторкнув навіть ті держави, які вважалися оплотом централізованого унітарного устрою - Великобританію, Іспанію та Францію. Однак підвищення ролі держави у регулюванні соціальних відносин поступово призвело до перевантаження державних інститутів, що і продемонструвало неефективність централізованого державного управління у сучасних умовах. Тому регіоналізм став ідейною основою значної частини загальнонаціональних політичних партій у цих країнах.

Водночас, варто звернути увагу на те, що в ряді випадків регіоналізація пов’язана з діяльністю національних та етносепаратистських рухів, про що свідчить утворення етнотериторіальних автономій басків та каталонців у Іспанії, шотландців та валлійців у Великобританії. У даному разі регіоналізм, який базується на етнічному грунті, становить загрозу для територіальної цілісності країни.

Проблема регіоналізму є актуальною і для України, і передусім з огляду на існування значних розбіжностей між різними регіонами країни, зокрема економічних, історико-культурних, геополітичних. Слід одразу зауважити, що ці відмінності є набагато глибшими, ніж їхні відповідники у більшості країн Європи. Відносно короткий період існування України в якості незалежної держави є недостатнім для формування у більшості її громадян такого почуття національної єдності, котре могло б стати запобіжником для дезінтеграційних процесів. Про існування значної напруженості у взаємовідносинах між мешканцями різних українських областей свідчить використання регіональних авто- та гетеростереотипів у діяльності деяких політичних партій, громадських організацій та навіть окремих неформальних мистецьких об’єднань. Пік використання регіоналістських гасел у політичній боротьбі припав на період кампанії по виборах Президента України у 2004 році.

Саме існування значної напруги по вісі “центр-периферія” і зумовило потребу ретельного дослідження специфіки регіоналізму в Україні. Врахування місцевих умов дозволило б розробити ефективну політику консолідації українського суспільства та запобігти автоматичному використанню західних концепцій врегулювання регіональних проблем.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та відповідної науково-дослідної теми філософського факультету 01БФ041-1 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення суті та основних напрямів впливу регіоналізму на процес політичного структурування українського суспільства. Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких задач:

- систематизувати основні підходи до розуміння сутності регіоналізму, з’ясувати основні форми його прояву та розробити класифікацію даного політичного явища;

- виявити причини, які зумовлюють зародження та стимулюють розвиток регіональних рухів, визначити їх соціальну базу і проаналізувати явище регіоналізму в Україні шляхом дослідження його передумов, політичних поглядів мешканців регіонів, відповідних регіональних рухів та цілей їх діяльності;

- визначити динаміку регіоналізму за період незалежності України;

- встановити вплив регіоналізму на процес становлення інститутів громадянського суспільства в Україні та на політику української держави;

- визначити основні шляхи врегулювання міжрегіональних суперечностей та переведення міжрегіональних відносин у неконфронтаційний стан.

Об’єкт дослідження: політичний процес у сучасній Україні.

Предмет дослідження: регіоналізм як чинник сучасної політики в Україні.

Методи дослідження. Головним методологічним інструментарієм дисертації є фундаментальні основи наукового аналізу – зокрема, системний, структурно-функціональний, компаративний методи, а також метод аналізу та синтезу. Системний метод дозволив визначити інституціоналізовані та неінституціоналізовані суб’єкти політики, ідеологічною основою діяльності яких є регіоналізм, а також встановити вплив регіоналізму на політичний процес на рівні інститутів громадянського суспільства та держави. Структурно-функціональний метод дозволив з’ясувати функції та дисфункції регіоналізму як політичного руху. Компаративний метод дав можливість виявити спільні та відмінні риси у концепціях та підходах до регіоналізму у країнах Заходу та в Україні, а також співставити нормативно-правову базу у питаннях регіоналізму із концептуальними розробками провідних наукових установ та положеннями програм політичних партій. Метод аналізу та синтезу дозволив через детальний розгляд понять регіоналізму та політичного процесу встановити особливості впливу регіоналізму на перебіг політичного процесу в українському суспільстві. Використанння статистичного матеріалу дозволило проаналізувати у кількісному вимірі умови виникнення регіоналізму в різних частинах державної території України, а також масштаб поширення регіоналістських настроїв. Дотримування принципу об’єктивності дало можливість неупереджено проаналізувати концептуальні розробки державних органів, політичних партій і рухів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше здійснено комплексний аналіз теоретичних засад регіоналізму, виявлені причини, які зумовлюють його зародження та визначені основні шляхи врегулювання міжрегіональних суперечностей в Україні. У цьому контексті сформульовано такі основні результати даного доробку, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію дисертації і виносяться на захист:

1. Узагальнено теоретико-методологічні засади визначення змісту поняття “регіоналізму” як громадсько-політичного руху, метою якого є ствердження регіону як суб’єкта політичних відносин, а також відповідної системи політичних орієнтацій. Поглиблено аналіз понятійно-категоріального апарату, зокрема запропоноване авторське визначення поняття “етнорегіоналізму” як різновиду регіоналізму, котрий являє собою політичний рух, спрямованого на забезпечення ширших можливостей для життєдіяльності та розвитку відповідної етнічної спільноти на території компактного проживання у складі ширшого державного утворення, а також відповідну систему політичних поглядів.

2. Вперше проведено аналіз динаміки регіоналізму протягом усього періоду існування незалежної України і встановлено, що на різних етапах його розвитку він був представлений різними суб’єктами політичних відносин, частково змінював свою ідеологію та здійснював неоднаковий вплив на перебіг політичних процесів в Україні. Виявлена динаміка регіоналізму в сучасній Україні, розроблено його періодизацію на основі таких критеріїв, як активність регіональних рухів, їхні програмні вимоги та вплив на перебіг політичного процесу в Україні – як на рівні інститутів громадянського суспільства, так і на рівні державної влади. Доведено, що диспропорція у балансі інтересів між елітами та іншими групами населення у процесі артикуляції інтересів регіону пов’язана із особливостями політичної культури українського суспільства та клієнтилістським способом взаємодії органів державної влади з суб’єктами економічної діяльності. Домінування в українському суспільстві елементів політичної культури підданського типу сприяє збереженню за правлячими політичними елітами ролі головних ініціативних груп у зародженні регіональних рухів.

3. На новому рівні дана оцінка і розроблена класифікація регіоналізму за такими критеріями, як форма прояву, засоби діяльності, інституціоналізація, місце у політичній системі суспільства та масштаб репрезентованих інтересів. За формою прояву регіоналізм класифікований на відкритий, який являє собою масовий політичний рух, і латентний, що виявляється у сукупності політичних орієнтацій населення регіону. За критерієм інституціоналізації регіоналізм поділяється на інституціоналізований, що функціонує у формі структурованих політичних об’єднань, та неінституціоналізований, що являє собою сукупність стихійних форм діяльності членів територіальної спільноти. За місцем у політичній системі суспільства регіональні рухи поділяються на легальні, тобто офіційно зареєстровані, та нелегальні, які діють на таємній основі. За методами політичної боротьби регіональні рухи поділяються на помірковані, котрі використовують парламентські методи боротьби у процесі своєї легітимації та домагаються змін у політичному устрої країни через законодавчо встановлені процедури, та екстремістські, що намагаються отримати владу або змінити політичну систему суспільства насильницькими методами. За масштабами спільноти, інтереси якої відбиває регіоналізм, він поділяється на універсалістський, що трактує регіоналізацію як засіб вдосконалення державного устрою в інтересах усього населення країни, та партикуляристський, що відображає інтереси лише окремо взятого регіону.

4. Дістали подальшого розвитку аналіз та узагальнення ролі ідеології регіональних політичних партій та рухів у мобілізації населення, залученні громадян до політичної участі, а також у маніпулюванні їхньою свідомістю з боку регіональних політичних еліт. Виявлено, що саме регіоналістська ідеологія дозволяє інтегрувати існуючі у масовій свідомості міфи та стереотипи з людськими потребами, виділеними на основі ієрархії потреб А.Маслоу, і таким чином артикулювати регіональні інтереси на основі інтересів відповідних регіональних еліт.

5. Розроблено рекомендації щодо вдосконалення механізмів врегулювання міжрегіональних стосунків та відносин між державними інститутами центральною та регіонального рівнів. Зокрема, новаторською є пропозиція стосовно здійснення переходу регіональної політики України від існуючої нині перерозподільчої моделі до структурної, яка забезпечила б максимальне вирівнювання розвитку різних регіонів і таким чином знизити рівень міжрегіональної напруги у стратегічному вимірі.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані для розробки теоретичних і практичних досліджень явища регіоналізму, вироблення політики врегулювання міжрегіональних суперечностей в Україні, їх переведення у неконфронтаційний стан. Матеріали дисертації можуть бути використані також для подальших наукових розробок у навчальному процесі при підготовці навчальних курсів за спеціальностями “Політологія”, “Міжнародні відносини”, “Українознавство”, а також спецкурсів із конфліктології.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені на наступних наукових конференціях:

- науково-практичних конференціях викладачів, докторантів, аспірантів та студентів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, “Дні науки” 2002 - 2004 років (м.Київ);

- міжнародній науково-практичній конференції “Людина – Світ – Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень” (до 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка) м.Київ, 20-21 квітня 2004 року;

- науково-теоретичних семінарах аспірантів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2002-2004 роках.

Публікації. Основні положення дисертації містяться у 4 наукових статтях у фахових виданнях, а також у трьох тезах наукових конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації – 208 сторінок, обсяг основного тексту – 177 сторінок, список використаної літератури включає 217 найменувань, 6 з яких – іноземною мовою, обсягом 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, а також визначені мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження. Вказано на наукову новизну результатів дисертаційного дослідження та основні напрямки їх практичного використання.

Перший розділ дисертації – “Концептуальні засади дослідження регіоналізму” – присвячений історії вивчення проблеми регіоналізму в вітчизняній та зарубіжній політичній думці.

Історично першим підходом є так званий “старий регіоналізм”, котрий являє собою політичну концепцію, що передбачає у майбутньому інтеграційні процеси в рамках культурно-цивілізаційних міждержавних регіонів.

Другий підхід до розуміння регіоналізму пов’язаний із діяльністю Ніццької школи. Регіоналізм її представниками розуміється як політична доктрина, що передбачає поєднання світових інтеграційних процесів із процесами внутрішньодержавної децентралізації, які мали б сприяти демократизації суспільства (представники - Ф.Кінскі, А.Марк, Л.Ремхельд, а також В.Дресслер-Холохан).

Третій підхід пов’язаний із процесами регіоналізації під впливом регіональних політичних рухів. Узагальнення основних підходів до розуміння змісту поняття регіоналізму у політичній науці дозволяє виокремити кілька груп його визначень: як просторового підхіду до дослідження суспільних явищ (В.Бернсдорф, М.Даймок, Г.Мур, Г.Одум, А.Теодорсон, Г.Теодорсон, Е.Юбенк); як синоніму унітарного децентралізованого державного устрою (М.Котер); як принципу територіальної диференціації державної політики (О.Картунов, О.Маруховська); як відносно цілісної системи політичних поглядів, центральною ідеєю якої є надання регіонам ширших повноважень, або регіоналізації, і збереження власної самобутності (О.Дугін, З.Рикель, З.Хойніцький, Т.Чиж); а також як сукупності соціально-політичних рухів, діяльність яких базується на такій системі поглядів (Д.Гоулд, Ф.Знанецький, В.Колб, А.Смірнов, Е.Томпсон, В.Фукс, Б.Яловецький). Власне, саме дві останні групи визначень найбільше характеризують регіоналізм як об’єкт політологічного дослідження.

Існує специфіка у дослідженні окремих аспектів регіоналізму європейськими та російськими вченими. Так, європейські науковці досліджують регіоналізм як вияв субетнічними та етнографічними групами спротиву уніфікаційній політиці національних держав (К.Кваснєвський, Г.Люббе, З.Стащак). Російські політологи – представники так званої “елітистської школи” у російській політичній регіоналістиці (В.Алєксєєв, С.Барзілов, О.Гаман-Голутвіна, Г.Марченко, А.Філіппов, О.Чернишов) – звертають основну увагу на роль регіональних політичних еліт у процесі розгортання регіоналізму.

В Україні проблема регіоналізму почала досліджуватися вченими національно-демократичної політичної орієнтації (наприклад, Т.Даренська, М.Рябчук), тому дане явище розглядалося як перешкода для процесу національної консолідації українського суспільства. О.Власенко та О.Майборода вивчали регіоналізм Південно-Східної України у контексті міжетнічних відносин, і трактували його як прояв російського націоналізму.

Етнокультурні та економічні передумови регіоналізації в Україні були проаналізовані С.Власовим та В.Поповкіним, його вплив на зовнішню політику країни - Л.Чекаленко-Васильєвою. Потенціал виникнення міжрегіональних конфліктів в Україні досліджений О.Балицькою, О.Кривицькою, О.Малиновською. Соціологічні дослідження у галузі міжрегіональних відносин в Україні здійснений соціологами О.Стегнієм та М.Чуріловим. Особливості кримського регіоналізму досліджувала Н.Прозорова, галицького – І.Танчин.

З регіональної проблематики захищені дві дисертації, представлені на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук: Т.Козак “Регіоналізм та внутрішньо-державна регіоналізація у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії” та Т.Кучеренко “Регіональний фактор у політичному процесі сучасної України”. Але дисертаційне дослідження Т.Кучеренко присвячене з’ясуванню специфіки регіонів України, що позначена поняттям “регіональний фактор” та проблемі використання економічного та культурного потенціалу регіонів у державотворчому процесі. Крім того, у дисертації недооцінений вплив внутрішньорегіональних суперечностей, а доцільність пропонованого дисертанткою запровадження бікамералізму як способу представництва регіональних інтересів видається сумнівною.

Поряд із цим, незважаючи на високий рівень розробленості регіональної проблематики, відносно слабко досліджена проблема діяльності регіональних рухів в Україні та її зв’язку із політичними орієнтаціями населення, а також впливу регіоналізму на становлення й функціонування інститутів громадянського суспільства та політику держави – тобто, на політичний процес в Україні в цілому.

До понятійно-категоріального апарату сучасної політичної науки канадським етносоціологом Д.Рудольфом введене поняття “етнорегіоналізму”, яке позначає прагнення етнічної спільності до здобуття ширшого самоврядування для території свого компактного проживання, а також відповідний політичний рух. Таке розуміння цього терміну підтримують інші зарубіжні вчені (Е.Вілсон, Л.Дробіжева, А.Спекторовський). Натомість українські вчені позначають терміном “етнорегіоналізм” або прагнення субетносів до інституціоналізації власної національності (Л.Нагорна), або принцип територіальної диференціації етнонаціональної політики (П.Надолішній). Вплив етнорегіоналізму на політичний процес в Україні взагалі не розроблявся як самостійна наукова проблема.

Стосовно причин зародження етнорегіоналізму основні дискусії точаться між прихильниками неомарксистського та етніцистського підходів. Прихильники першого з них (Т.Нейрн, М.Хехтер) вважають такою причиною економічну нерівність між різними етнорегіонами, котра призводить до нерівного статусу представників різних етнотериторіальних спільнот у системі соціальної стратифікації, прихильники другого (Е.Сміт, А.Гераклідес, К.Енлоу) – прагнення етнічних спільнот, що мають територію компактного проживання, до національного самовизначення.

У другому розділі дисертаційного дослідження – “Регіоналізм як чинник політичного процесу” – визначений зміст ключових понять “регіон”, “регіоналізм”, “етнорегіоналізм” та “регіоналізація”, досліджені основні напрями впливу регіоналізму на політичний процес, а також визначені основні фактори активізації регіоналізму в Україні.

Регіон – це відповідна частина території держави, яка за своїми економічними, політичними, культурними ознаками та досвідом історичного розвитку становить певну цілісність і водночас відрізняється за ними від інших частин країни. Саме наявність пережитого історичного досвіду та чітко окреслених кордонів сприяє збереженню регіональної самосвідомості та формуванню регіонального партикуляризму. Регіоналізм – це громадсько-політичний рух, метою якого є ствердження регіону як суб’єкта політичних відносин або розширення повноважень регіональних органів влади, а також відповідна система політичних орієнтацій. Етнорегіоналізм – це політичний рух, метою якого є забезпечення більших можливостей для життєдіяльності, розвитку або домінування відповідної етнічної спільноти на території компактного проживання у складі ширшого державного утворення, а також відповідна сукупність політичних поглядів. Регіоналізація – це процес делегування центром регіонам як територіальним одиницям субнаціонального рівня ширших повноважень у галузі державного управління, а також підвищення статусу регіону через реформування державного устрою країни.

Регіоналізм та регіональний партикуляризм мають вплив на становлення та функціонування інститутів громадянського суспільства, оскільки вони стають предметом зацікавленості суб’єктів політичної діяльності. Таким чином, регіоналізм набуває форми соціально-політичного руху. Інституціоналізація регіонального руху призводить до формування на даній світоглядній основі громадських об’єднань. Необхідність представлення регіональних інтересів у системі влади зумовлює виникнення регіональних політичних партій. Функцією зазначених суб’єктів політичного процесу є артикуляція та агрегування регіональних політичних інтересів у вигляді програмних вимог, а також мобілізація громадян до політичної участі (включаючи електоральну). Артикуляція та агрегування регіональних інтересів сприяє, з одного боку, інтеграції регіональної спільноти, з іншого – поглибленню міжрегіональних суперечностей у масштабах країни.

У процесі артикуляції та агрегування політичних інтересів відбувається формування ідеології регіоналізму, що ставить задоволення потреб людини у залежність від реалізації спільних інтересів регіональної спільноти. Негативні соціальні, економічні, екологічні, а також внутрішньо- та зовнішньополітичні фактори, що сприймаються як перепони для регіонального розвитку, пояснються діяльністю центрального керівництва країни та необгрунтованою централізацією державного устрою. Регіоналізація розглядається при цьому як засіб захисту інтересів територіальної спільноти. До інших таких засобів належать регіональне представництво та інституціоналізація історико-культурних та економічних регіонів. Відповідні засоби і становлять вимоги регіоналізму як політичного руху. Однак на рівні масової свідомості регіоналізм частіше існує у формі міфології, яка надає міжрегіональним відносинам конфронтаційного характеру.

Вирішальну роль у мобілізації населення відіграють регіональні політичні еліти та контреліти як особливі групи інтересів, найбільше зацікавлені у здійсненні процесу регіоналізації. Саме регіональні еліти та контреліти здійснюють керівництво політичними інститутами, функцією яких є артикулювання та агрегування інтересів. Саме тому вимоги регіональних рухів та партій надають перевагу регіоналізації перед іншими засобами захисту регіональних інтересів. Інтеграція територіальної спільноти на основі спільних інтересів забезпечує регіональним елітам уникнення політичної відповідальності.

Легітимізація регіоналізму охоплює два рівні. Перший її рівень являє собою входження відповідних політичних об’єднань в інститути державної влади. Другий рівень являє собою виконання державою деяких вимог цих об’єднань. Вплив регіоналізму на політичний процес на рівні функціонування держави виявляється у коригуванні основних напрямів державної політики з метою врахування специфічних регіональних потреб, у автономізації регіонів та еволюції форми державного устрою взагалі. У випадку його переростання у регіональний сепаратизм він спричиняє сецесію (вихід зі складу держави частини її території) або розпад держави.

Форми впливу регіоналізму можна поділити на функціональні та дисфункціональні. До функціональних належать ті форми впливу, які сприяють інтеграції політичної системи (когнітивна та мобілізаційна функції, артикуляція інтересів регіональних спільнот, їх представництво в органах влади та врахування у державній політиці, рекрутування політичних еліт). До дисфункціональних належать ті наслідки, які сприяють її занепаду або розпаду (політичні кризи, міжрегіональні конфлікти, сецесія та розпад держави).

Передумови виникнення регіоналізму в Україні пов’язані з наявністю серйозних відмінностей у етнокультурних, особливо мовних, ознаках, історичному досвіді, рівні економічного розвитку територіальних спільнот. Більш наближеними у часі факторами є розчарування значної частини населення Сходу та Півдня України в ідеї незалежності держави внаслідок падіння життєвого рівня, а частини мешканців Галичини – у перспективах побудови української національної держави в нинішніх кордонах, і як наслідок – поляризація політичних інтересів різних регіонів; зниження рівня довіри до інститутів центральної влади України та престижу держави в цілому; інерційний вплив незадоволення жорсткою централізацією системи державного управління, що існувала у колишньому Радянському Союзі. Таким чином, в Україні склалися умови для артикуляції інтересів регіональних спільностей людей на користь не лише регіоналізації, але й регіонального сепаратизму. Однак міжрегіональні кордони нечітко окреслені у суспільній свідомості. До того ж домінування серед населення областей з найбільшим потенціалом регіоналізму політичної культури підданського типу покладає основну функцію політичної мобілізації населення на регіональні політичні еліти, можливості яких обмежує унітарний устрій України.

Третій розділ дисертаційного дослідження – “Роль регіоналізму у політичному процесі сучасної України” – присвячений встановленню впливу регіоналізму на процеси політичного структурування українського суспільства та розвитку і функціонування системи державної влади, а також з’ясуванню основних шляхів врегулювання міжрегіональних суперечностей.

Явище регіоналізму за весь період незалежності України пройшло у своєму розвитку п’ять етапів: 1) етап виникнення (кінець 1991 року) – активізація ініціативних груп та артикуляція ними інтересів відповідних регіонів; 2) етап інституціоналізації (1992–1993 роки) – утворення регіоналістських політичних об’єднань із розгалудженою структурою, радикалізація політичних вимог; 3) етап легітимізації (1994 – перша половина 1995 року) – часткові здобутки регіоналістських політичних сил на виборах, задоволення їх окремих політичних вимог; 4) етап затухання (друга половина 1995 – 2000 роки) – перехід регіоналізму у латентну форму; 5) етап повторного піднесення (з 2001 року) – використання міжрегіональних суперечностей органами державної влади з метою власної легітимізації.

Поширення регіоналістських настроїв стало каталізатором діяльності регіональних рухів, більшість із яких приступили до створення розгалуджених організаційних структур. Найбільш впливові регіоналістські партії та громадські об’єднання сформувалися в Автономній Республіці Крим (Республіканський Рух Криму, Російська партія Криму, Партія економічного відродження Криму, Кримська партія), у Донецькій та Луганській областях (Інтеррух Донбасу), менш впливові – у решті Південно-Східних регіонів країни (Демократичний союз Новоросії) та у Закарпатській області (Товариство підкарпатських русинів, Республіканська партія Підкарпатської Русі), і невпливові – у Галичині та на Буковині. На базі регіональних рухів та груп інтересів утворилися загальнонаціональні політичні партії регіоналістської спрямованості – Громадянський конгрес України та Міжрегіональний блок реформ. Дані об’єднання, за винятком Товариства підкарпатських русинів, сформувалися на етапі інституціоналізації.

На етапі затухання регіоналізм як сукупність політичних орієнтацій виконував функцію легітимізації процесу формування в Україні регіональних латентних політичних сил – політичних кланів та клієнтел, а на їх основі – політичних партій кланового або клієнтелістського типу, які, незважаючи на свій загальноукраїнський статус, обмежують свій вплив лише окремими областями країни. З них лише Партія регіонального відродження України (з 2000 року – Партія Регіонів України) та партія “Союз” визнали регіоналізм своєю політичною платформою.

Етнорегіоналізм набув поширення серед кримськотатарського автохтонного населення, етнічних меншин – росіян, угорців, румунів та болгар, а також русинського субетносу. За винятком кримськотатарського та російського етнорегіоналізму, інші етнорегіональні рухи обмежували свій політичний вплив кількома адміністративними районами і були ініційовані національно-культурними товариствами та органами місцевої влади. Пік активності етнорегіональних рухів припала на етапи виникнення та інституціоналізації регіоналізму в Україні. На сьогоднішній день зберігли свій вплив лише кримськотатарські та російські етнорегіоналістські об’єднання в Автономній Республіці Крим.

Легітимізація регіоналізму в Україні відбулася у таких формах: у перемозі регіоналістськи орієнтованих політичних сил на виборах до органів влади Автономної Республіки Крим та на виборах Президента України у 1994 році, а також відносному успіхові кандидата від Партії Регіонів України 2004 році; у задоволенні окремих вимог регіональних партій та рухів на рівні державної політики. Зокрема, вплив регіоналізму на державну політику виявився у царині державного устрою України, регіональної політики та етнонаціональної політики.

Свідченням процесів регіоналізації в Україні є такі події: у 1991 році у зв’язку з автономізацією Кримської області та утворенням Кримської АРСР (згодом - АРК); у 1994 році відбулася деяка децентралізація державного устрою країни у вигляді норми про пряме обрання голів обласних та районних рад та формування цими радами відповідних виконавчих органів; у 2004 році у пакеті зі змінами до Конституції України вирішено поставити на голосування норму про передання частини повноважень вертикалі виконавчої влади на регіональному рівні виконкомам обласних рад, однак дана зміна не набула чинності. Регіоналізація практично не виводила державний устрій України за межі унітарного. Області, а також райони не були наділені статусом суб’єктів місцевого самоврядування, подібно до сільських, селищних та міських територіальних громад.

Регіоналізм у періоди свого піднесення накладає також відбиток на діяльність регіональних органів влади в Україні. Так, у 1991-1995 роках та наприкінці 2004 року представницькі органи обласного рівня ухвалювали рішення та ініціювали проведення місцевих референдумів з питань статусу та повноважень відповідних територій, державного устрою України в цілому, офіційного статусу мов національних меншин тощо – тобто, з питань розширення повноважень регіональних органів влади та обласних громад в цілому. Більшість цих рішень не мали юридичної сили, натомість вони були негативно сприйняті центральною владою та населенням інших регіонів України. Таким чином, регіоналізм став чинником зростання соціальної напруженості в українському суспільстві.

Що стосується регіональної політики, то у 1994 році указом Президента України були розширені повноваження чотирьох східних областей щодо управління державною власністю, розташованою на їхній території. Крім того, проблема регіоналізму стимулювала розробку у 2001 році державним керівництвом України Концепції державної регіональної політики, а також спеціальних програм, спрямованих на прискорення розвитку економічно відсталих територій. Зокрема, набула поширення практика запровадження спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку у тих регіонах, для політичного процесу у яких явище регіоналізму набуло найбільшого поширення або мало значний потенціал для виникнення.

Об’єднання зусиль регіональних та етнорегіональних об’єднань сприяло демократизації етнонаціональної політики України. Усім етнічним спільнотам, що мають території компактного проживання, були надані можливості задоволення їхніх першочергових потреб, зокрема збереження власних культур, а також їхньої інтеграції в українське суспільство, що є особливо важливим для депортованих народів. Законодавство країни передбачає можливість поступок етнорегіональним рухам, ідеологічною основою яких є культурницький етнорегіоналізм. Межею таких поступок є національно-культурна автономія. Водночас вплив регіоналізму на етнонаціональну політику України зумовив не формування консенсусного варіанту її загальної концепції, а набуття нею рис регіоналізованості та непослідовності. Непослідовність виявляється у відсутності досконалих механізмів реалізації основних задекларованих прав, а також у взаємосуперечностях між різними нормативними актами. Крім того, саме у галузі етнонаціональної політики найчастіше виявляються публічні суперечності між центром та регіонами (зокрема, в ухваленні обласними радами рішень про запровадження україно-російської двомовності). Зазначені обставини сприяють відтворенню регіоналізму та етнорегіоналізму в Україні.

Вплив регіоналізму на політичний процес в Україні ставить державу перед необхідністю здійснення широкого комплексу заходів у етнонаціональній, регіональній, економічній політиці та у галузі розвитку місцевого та регіонального самоврядування. Вони мають бути спрямовані на покращення умов життєдіяльності громадян країни незалежно від етнічного походження та території проживання, на врегулювання відносин між центром та адміністративними одиницями різних рівнів, а також на формування української політичної нації. Саме реалізація даних завдань дозволить забезпечити неконфронтаційний стан міжрегіональних відносин в Україні.

ВИСНОВКИ

У висновках підсумовані результати, отримані при проведенні дисертаційого дослідження. Ці результати полягають у наступному:

- Поява регіоналізму в Україні є, з одного боку, відображенням об’єктивно існуючих відмінностей між громадянами країни у економічній, культурній сферах та у внутрішньо- та зовнішньополітичних орієнтацій, які локалізовані по тих чи інших регіонах. З іншого боку, він є наслідком побоювання дій державної влади, спрямованих на форсовану реалізацію тих ціннісних настанов, які викликають заперечення у частини українського народу. Дані дії сприймаються цією частиною громадян України як порушення рівноваги у відносинах між суспільними групами. Його популяризації сприяє і розчарування наслідками незалежності України, оскільки суспільна криза ускладнила задоволення практично більшості потреб, визначених теорією А.Маслоу. Провідна роль у підтримці регіоналістських настроїв належить регіональним групам інтересів.

- За формою прояву регіоналізм, і в тому числі етнорегіоналізм в Україні мав відкритий характер, хоча тенденція до переходу його в латентну форму намічалася у другій половині 1990-х років. Також можна стверджувати про те, що у більшості випадків він був інституціоналізованим. Винятком є лише етнорегіоналізм болгарської етнічної меншини. Усі регіональні рухи віддають перевагу ненасильницьким та легальним методам політичної боротьби. Абсолютна більшість регіональних політичних сил сповідували партикуляристський тип регіоналізму, натомість спроби організації та тривалої діяльності політичних партій на базі універсалістського регіоналізму рано чи пізно зазнавали поразки. Етнорегіоналізм в Україні набув в основному територіально-статусної форми.

- Загалом можна стверджувати, що вплив регіоналізму на політичний процес в Україні у режимі розвитку відбувається в межах дії “закономірності маятника”, коли активізація діяльності регіоналістських партій та рухів у певний період зумовлює активізацію процесів децентралізації державного устрою країни, однак розчарування результатами регіоналізації викликає періоди посилення централізації політичної системи суспільства та занепаду регіоналізму. Регіоналізм набував масштабу, загрозливого для рівноваги політичної системи українського суспільства, лише у 1993-1994 та у 2004 роках.

- Хоча суперечності між центральними та регіональними інститутами влади, а також непослідовність етнонаціональної політики є ознаками дисфункції політичної системи суспільства, регіоналізм до нинішнього моменту виявився нездатним до переведення протікання політичного процесу в Україні в режим занепаду. Однак антагонізм між кримськотатарським та російським етнорегіональними рухами у Криму у даний час створює передумови для виникнення міжетнічних конфліктів.

- Регіоналізм в Україні сприяє артикуляції специфічних регіональних інтересів, виконує функцію легітимізації інтересів тісно пов’язаних між собою регіональних політичних еліт та економічних груп в якості інтересів територіальних спільностей як цілісних суб’єктів політичного процесу, а також обгрунтування виключного права на владу очолюваних ними політичних структур, у тому числі політичних партій. Усі наведені чинники суттєво гальмують становлення українських загальнонаціональних політичних інститутів, а разом із тим – і української політичної нації. Тому подальша експлуатація політичними партіями та рухами у передвиборчій боротьбі міжрегіональних суперечностей лише сприятиме поглибленню взаємних відмінностей в артикуляції інтересів різних територіальних спільнот. Дана тенденція стає помітною при аналізі електорального процесу останніх трьох років. Враховуючи значні соціокультурні і, зокрема, мовні особливості різних областей країни, можна спрогнозувати посилення дезінтеграційних процесів усередені самого українського етносу, а у подальшій перспективі – навіть формування двох відмінних, хоч і формально українських політичних націй, що поставить під загрозу територіальну цілісність України.

- Запобігти негативному розвиткові подій здатна лише цілеспрямована державна політика, основною метою якої є інтеграція інтересів різних регіонів. У галузі регіональної політики необхідне вирівнювання не лише доходів громадян – мешканців різних областей, але насамперед вирівнювання економічного розвитку. У галузі гуманітарної політики метою держави є формування загальноукраїнської історичної свідомості українських регіонів, чого можна досягти шляхом розробки моделі історії України, яка б враховувала внесок усіх історичних областей у становлення української нації та державності. У галузі економічного реформування завданням є усунення будь-яких бар’єрів на шляху взаємопроникнення інвестицій між різними регіонами країни. Успіх цієї політики можливий лише за умови ліквідації патронатної моделі взаємодії регіональних політичних та бізнесових еліт. Адміністративно-територіальна реформа має бути спрямована на розширення повноважень органів не лише регіонального самоврядування, що дозволить запобігти перекладанню усієї повноти відповідальності за складну ситуацію в країні на центральну владу, але й місцевого самоврядування. Даний крок є перепоною для узурпації політичної влади регіональними елітами.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Особливості етнонаціональної політики сучасної України // Політологічний вісник: зб. наук. праць. – К.: Знання України, 2002. – Вип.10. - С.261-267.

2. Етнорегіоналізм: проблема наукової інтерпретації // Політологічний вісник: зб. наук. праць. – К.: Знання України, 2003. – Вип.14. - С.205-213.

3. Проблеми національної ідентичності в Україні: регіоналізм, етнорегіоналізм чи локалізм? // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. - Вип.58. - С.40-44.

4. Динаміка регіоналізму у незалежній Україні // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. - Вип.67-68. - С.40-44.

5. Перспективи еволюції державного устрою України після парламентських виборів 2002 року // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2002 - Вип.42-45. - С.297-298.

6. Феномен поняття етнорегіоналізму у політичній науці // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. - Вип. 54-55. - С.216.

7. Про передумови виникнення регіоналізму в Україні // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції “Людини – світ – культура” (20-21 квітня 2004 року, м.Київ). – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С.755-756.

АНОТАЦІЯ

Макаров Г.В. Регіоналізм як чинник політичного процесу у сучасній Україні. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.

Робота присвячена проблемі регіоналізму в Україні як сукупності політичних орієнтацій та соціально-політичних рухів, які відображають прагнення територіальних спільнот субнаціонального рівня до набуття ними політичної суб’єктності та розширення повноважень регіональних органів влади. На основі вітчизняних та зарубіжних досліджень регіоналізму встановлені основні можливі напрями впливу даного явища на політичний процес, а також обгрунтоване явище етнорегіоналізму як різновиду регіоналізму. За допомогою даної теоретико-методологічної основи визначено, що регіоналізм став вагомим чинником становлення інститутів громадянського суспільства, а також державної політики України. Досліджений вплив регіоналізму на формування державного устрою країни, а також на розробку та впровадження регіональної та етнонаціональної політики сучасної України. Також запропоновані рекомендації щодо вдосконалення державної політики України в галузі врегулювання міжрегіональних суперечностей.

Ключові слова: регіоналізм, етнорегіоналізм, регіоналізація, політичний процес, етнонаціональна політика.

АННОТАЦИЯ

Макаров Г.В. Регионализм как фактор политического процесса в современной Украине. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2005.

Работа посвящена проблеме регионализма в Украине как общественно-политического явления, представляющего из себя совокупность политических ориентаций и социально-политических движений, отражающих стремление территориальных общностей к обретению политической субъектности и к расширению полномочий региональных органов власти. На основе отечественных и зарубежных исследований регионализма проведен комплексный анализ факторов возникновения данного явления, которые связаны с интересами региональных общностей. В диссертации также особое внимание уделено обоснованию понятия этнорегионализма как разновидности регионализма, а также его классификации и рассмотрению особенностей его влияния на политический процесс в обществе.

Определено, что наибольшее распространение регионализм приобрел в Автономной Республике Крым, Донецкой и Луганской областях, меньшее - в остальных областях Юго-Востока страны и в Закарпатье, и минимальное – в Западной Украине. На основе анализа особенностей проявления регионализма на протяжении всего периода существования независимой Украины выделены пять этапов развития данного явления в украинском обществе: этапы возникновения, институционализации, легитимизации, затухания и повторной активизации. Влияние регионализма исследовано на таких уровнях политического процесса, как становление институтов гражданского общества и государственной политики Украины. На уровне гражданского общества регионализм обусловил формирование ряда общественно-политических объединений и политических партий, которые отстаивали интересы отдельных регионов и добивались их автономизации или федерализации страны, а также содействовало артикуляции специфических региональных интересов населения различных регионов Украины. На уровне государственной политики регионализм стал фактором автономизации Крыма, а на этапах легитимизации и повторной активизации – децентрализации государственного устройства. Регионализм также оказал незначительное влияние на разработку и осуществление региональной политики современной Украины, в частности на разработку ее государственной концепции. Объединение усилий партий и движений, идеологической основой которых стал регионализм и этнорегионализм, наиболее значительным образом отразилось на этнонациональной политике украинского государства. Так, стимулировался процесс ее региональной дифференциации и демократизации, которая проявилась в предоставлении широких прав этническим группам. Однако в целом учет региональных особенностей в области этнонациональной политики приводил не столько к созданию ее консенсусных моделей, сколько к ее непоследовательности, которая особенно проявилась в языковой политике. Также