КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МЕЛЬНИЧУК Ірина Вікторівна

УДК 821.161.2 “19”

Єрофеїв І.

ЛІТЕРАТУРНО-ЕСТЕТИЧНІ ПОЗИЦІЇ І ТВОРЧА СПАДЩИНА

ІВАНА ЄРОФЕЇВА

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Маріупольському державному

гуманітарному університеті, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник —

доктор філологічних наук, професор
КЕЙДА Федір Федорович,
Маріупольський державний гуманітарний
університет, завідувач кафедри української
філології.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор
ГУЛЯК Анатолій Борисович,
Інститут філології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка,
професор кафедри новітньої української літератури;

кандидат філологічних наук, доцент
КОЗИНСЬКИЙ Леонід Володимирович,
Уманський державний педагогічний університет

імені П.Тичини, доцент кафедри
української літератури.

Провідна установа — Ніжинський державний педагогічний
університет імені М.Гоголя, кафедра української літератури,

Міністерство освіти і науки України, місто Ніжин.

Захист відбудеться “25” квітня 2005 року о _13__ годині на

засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із

захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульвар Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці

імені М.О. Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (01017, м. Київ, вулиця Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “25” березня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.М.КОПАНИЦЯ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження творчого доробку Івана Єрофеїва (1882-1953) зумовлюється насамперед украй незадовільним станом його наукового осмислення та різноаспектністю спадщини письменника і вченого, яку слід увести до наукового обігу. Важливо, що діяльність Єрофеїва припадає на кілька фактично різних періодів у суспільно-політичному й культурно-мистецькому житті України: початок ХХ століття, національно-культурне відродження 1920-х і тривожні 30-ті роки, Друга світова війна й перші повоєнні часи.

Окремі спроби систематизації та наукового прочитання рукописної спадщини І.Єрофеїва (нині його фонд під номером 185 упорядковується в Інституті літератури імені Т.Шевченка НАН України) припадає на початок 70-х років минулого століття, коли було опрацьовано листування митця з російськими письменниками М.Горьким, К.Треньовим і В.Юрзенським. Звісна річ, що це знадобилося для унаочнення українсько-російських літературно-мистецьких “зв’язків”. До 90-річчя від дня народження Єрофеїва (1972) “Літературна Україна” опублікувала невеличку статтю “Вшануймо його працю” Ф.Сарани. Оці перші “кволі” намагання виявилися, на жаль, останніми. Подальші згадки про письменника і вченого обмежуються короткими біографічними відомостями в “Шевченківському словнику” (1973), “Українській літературній енциклопедії” (1990) та “Енциклопедії українознавства” (1993). На часі, отже, - цілісне дослідження спадщини І.Єрофеїва. Спроба максимально заповнити цю прогалину у вітчизняному літературознавстві видається надзвичайно актуальною.

Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Робота є конкретним внеском у комплексне дослідження “Актуальні проблеми української літератури і фольклору”, над яким працює кафедра української філології Маріупольського державного гуманітарного університету.

Тему дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т.Шевченка НАН України 14 грудня 2000 року (протокол №3).

Мета роботи – системно дослідити творчу спадщину І.Єрофеїва на основі вивчення маловідомих джерел; осмислити художню своєрідність його прозового доробку; окреслити концепції розвитку українського письменства і фольклору, висунуті дослідником; визначити місце і роль І.Єрофеїва в історії вітчизняної культури.

Цій меті підпорядковано наступні завдання:

дослідження теоретико-естетичних основ критичної, фольклористич-ної та письменницької творчості І.Єрофеїва;

визначення проблематики і жанрової специфіки літературознавчих та фольклористичних студій письменника в контексті їх еволюції;

характеристика аналітично-критичної діяльності вченого крізь призму ретроспективи та перспективи;

аналіз ідейно-тематичної та жанрово-стильової специфіки повісті І.Єрофеїва “Олекса Довбуш”;

з’ясування місця І.Єрофеїва як творчої особистості в українському літературному процесі першої половини ХХ століття.

Об’єкт дослідження – багатоаспектна творчість І.Єрофеїва: літературно-критичні статті про творчість Т.Шевченка, П.Грабовського, В.Масловича, О.Галкіна тощо, фольклористичні дослідження “Українські думи і їх редакції”, “Крим у малоруській народній поезії XVII-XVIII ст., переважно в думах” і под., етнографічні розвідки, епістолярій, історична повість “Олекса Довбуш”.

Предмет дослідження – особливості літературно-критичних та фольклористичних праць, проблематика і художня специфіка прозового доробку І.Єрофеїва крізь філософсько-естетичні виміри його творчості.

Основні методи дослідження – біографічний, порівняльно-історичний, історико-генетичний та естетичний.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали літературознавчі, фольклористичні, історичні і філософські праці відомих вітчизняних вчених О.Білецького, Л.Грицик, Р.Гром’яка, М.Грушевського, А.Гуляка, В.Давидюка, Л.Дунаєвської, С.Єфремова, М.Жулинського, В.Качкана, Л.Копаниці, П.Куліша, Н.Малинської, В.Перетца, О.Потебні, Г.Семенюка, М.Сиваченка, П.Федченка, а також зарубіжних дослідників – М.Бахтіна, О.Веселовського, К.Кабашникова, О.Лосєва, Б.Рассела та інших.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першою спробою системного аналізу творчого шляху І.Єрофеїва. Тут уперше на основі вивчення численних джерел (у тому числі й архівних) досліджено чільні позиції Єрофеїва – літературного критика, фольклориста, визначено посутні риси його індивідуального стилю як художника слова, виявлено місце і роль митця у вітчизняному літературному процесі першої половини ХХ століття.

Теоретичне значення дослідження. З’ясування запропонованих І.Єрофеївим концепцій розвитку вітчизняного фольклору, творчості відомих українських письменників, визначення особливостей його художнього почерку як прозаїка до певної міри конкретизує загальну панораму літературного процесу минулого століття. Не претендуючи на вичерпність у висвітленні обраної теми, авторка дисертації прагнула заповнити одну з лакун в осмисленні шляхів поступування української літературно-естетичної думки.

Практичне значення одержаних результатів. Зібраний фактичний матеріал і одержані у процесі дослідження висновки можуть використовуватися в курсах лекцій з історії української літератури і фольклору. Одержані результати можна вважати основою для розширення проблематики курсових, дипломних та магістерських робіт.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації були апробовані у виступах і повідомленнях на підсумкових наукових конференціях Маріупольського державного гуманітарного університету (1999-2004 роки), на міжнародній науково-практичній конференції “Україна-Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва” (м.Маріуполь, 1999), Міжнародній науковій конференції “Документалістика на зламі тисячоліть: проблеми теорії та історії” (м.Луганськ, 2001), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Сучасні тенденції у літературознавчій підготовці вчителів-словесників” (м.Мелітополь, 2001), “Павло Грабовський: проблеми творчості” (м. Суми, 2002).

Публікації. За темою дисертаційної роботи у фахових наукових виданнях опубліковано 6 статей, що відображають основні наукові результати проведеного дослідження.

Робота обговорена і рекомендована до захисту на розширеному засіданні кафедри української філології Маріупольського державного гуманітарного університету (протокол № 01 від 24.09.2004 р.).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури і джерел, який включає 257 найменувань.

Загальний обсяг роботи – 208 сторінок (із них – 188 основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, об’єкт, теоретико-методологічну основу, предмет і завдання дослідження, з’ясовано його наукову новизну, теоретичне й практичне значення, схарактеризовано стан вивчення проблеми, вказано основні етапи апробації результатів роботи.

У першому розділі – “Фольклористична та етнографічна діяльність І.Єрофеїва” – здійснюється аналіз фольклористичної спадщини вченого, його етнографічних, окремих історичних і публіцистичних розвідок, де осмислюється й популяризується уснопоетична творчість українського народу; характеризується специфіка дослідницького методу І.Єрофеїва, з’ясовуються його погляди на фольклор як об’єкт науки.

Можна з упевненістю твердити, що вирішальний вплив на становлення Єрофеїва-фольклориста мав М.Дашкевич – історик, літературознавець, учень В.Антоновича, професор Київського університету, дослідник українських дум. Саме він спрямовував наукові пошуки талановитого студента, результатом яких стала, зокрема, праця “Українські думи та їх редакції” (1909-1910).

Аналізуючи тексти дум, фольклорист спирається на визначення жанрових ознак, подане П.Житецьким, при редагуванні дотримується еволюційного методу. Усвідомлюючи, що дослідження не може бути повним без залучення інших методів, науковець все ж не наважився звернутися до студіювання мови дум. Це, безперечно, дало б багатий матеріал для з’ясування місця й часу походження думи, дозволило б простежити її трансформацію, що відбувалася впродовж тривалого часу, виявити вплив інших жанрових форм народної творчості.

Щоб грунтовніше відстежити всі аспекти цього дослідження, висвітлити питання співпраці вченого з іншими фольклористами, у реферованій дисертації окремо розглядається кожен твір, вміщений у виданні “Українські думи та їх редакції”.

Помітно, приміром, що велике зацікавлення І.Єрофеїва викликала “Дума про Олексія Поповича і про бурю на Чорному морі”. Він залучає до розгляду шістнадцять її варіантів, детально аналізуючи кожен із них. Усі варіанти дослідник розподіляє на дві групи: до першої атрибутуються думи з яскраво вираженою історичною основою, в яких згадуються імена Олексія Поповича, Зборовського, Коломийченка (одинадцять варіантів). До другої групи відносяться п’ять варіантів, у яких згадки про конкретних історичних осіб відсутні, а замість Олексія Поповича фігурує три брати.

Оперуючи еволюційним методом, Єрофеїв робить висновок, що думи першої групи являють собою первинну редакцію, і мотив каяття в них з’явився значно пізніше. Натомість у думах другої групи, де йдеться про смерть “чужого-чужаниці” через зневагу батьківської молитви, цей мотив є досить-таки органічним. Висувається припущення, що мотив каяття існував окремо, і пізніше його було додано до думи, що оповідала про черговий похід козаків Чорним морем навесні 1614 року, який завершився трагічно: здійнялася велика буря і потопила кораблі.

Як свідчать спостереження, вчений вдався до спроби цілісного фольклористичного аналізу і систематизації думового матеріалу, спираючись на співставлення відомих варіантних утворень. Водночас, що важливо, дослідник намагається відмежувати сфальсифіковані твори, які досить часто трапляються у фольклорних збірниках 30-х років ХІХ ст.

1908 року в “Известиях Таврической Ученой Архивной Комиссии” (Сімферополь) І.Єрофеїв виступає з нарисом “Крым в малорусской народной поэзии XVI-XVII в., преимущественно в думах”, присвяченим пам’яті В.Антоновича. Нова робота молодого вченого заторкувала розлоге коло проблем, пов’язаних із віддзеркаленням в уснопоетичній традиції одного з найтрагічніших і найгероїчніших періодів в історії України – доби національно-визвольних змагань народу, його боротьби за державність проти численних зовнішніх ворогів.

У першій частині, використовуючи матеріал попередньої роботи, І.Єрофеїв подає перелік дум турецько-татарського циклу з усіма відомими на той час варіантами. Розглянувши зміст цих дум та близьких до них за мотивами пісень, вчений вдається до конкретних узагальнень. Кримські татари і турки майже у всіх піснях кваліфікуються як вороги України, що діють спільно, тому Крим асоціюється із Турцією, а неволя кримська – з турецьким ярмом. Кримська топографія, за спостереженням дослідника, має у фольклорі специфічний характер: трапляється надзвичайно мало вказівок на конкретну місцевість. У загальних рисах схарактеризовано й групу пісень, про татарські наїзди та звитяжні козацькі виступи проти невірних у степу.

До найчисленнішої групи турецько-татарського циклу Єрофеїв відносить, у першу чергу, пісні про татарські набіги і забирання ясиру. Іноді в пісні з аналогічним сюжетом вплітається моралізаторський мотив: татари – це кара Божа за неповагу до батька-матері, родини й односельців, за недотримання релігійних звичаїв. Окрім того, І.Єрофеїв наводить описи татарських нападів, користуючись історичними джерелами (праці М.Костомарова, нотатки Ф.Хартахая, хроніки М.Бєльського та ін.). У такий спосіб ніби унаочнюється історична вірогідність народнопоетичних версій перебігу тих подій.

У середині 1920-х років у часописі “Червоний шлях” з’являється низка розвідок І.Єрофеїва, спрямованих на популяризацію вітчизняного фольклору, на привернення уваги до наукових студій з української фольклористики та етнографії. Найґрунтовнішою з-поміж них є праця “Відгук методи О.Потебні в розвідці Ф.Колесси про думи”. Робота Ф.Колесси “Українські народні думки у відношенню до пісень, віршів і похоронних голосінь”, опублікована у львівських Записках наукового товариства імені Шевченка, побудована на фольклорному і музичному матеріалі. Тут, як відзначає Єрофеїв, вчений застосував формальний підхід до осмислення фольклорного матеріалу, основоположником якого у вітчизняній фольклористиці вважається О.Потебня.

Найбільшу цінність розвідки Ф.Колесси І.Єрофеїв вбачав саме в обґрунтуванні існування генетичного зв’язку між голосіннями і думами, наявність якого була доведена завдяки формальній методології. У зв’язку з цим вчений помічає, що в найдавніших літописних згадках думи кваліфікувалися як “zalosnie dumy”, “dumy kwili”, “ruskie lamenty”, “elegia rusenska”, що наближає їх до елегійної поезії, а з іншого боку, відзначає існування в українській літературі XVI- XVII століть великої кількості творів, так званих плачів, під різними назвами – ляменти, трени, серед яких і відомий “Тренос” М.Смотрицького, жалі, епітафони, де також можна помітити народнопісенні елементи. Народним думам, плачам, голосінням в літературі відповідали елегійні твори українських письменників, оскільки всі верстви тогочасного суспільства були охоплені спільним настроєм – уболіванням за долю рідної землі.

У розвідці про працю Ф.Колесси І.Єрофеїв виокремлює ще один розділ народної творчості, споріднений із думами і наближений до голосінь, - рекрутські пісні і жебрацькі голосіння (так звані жебранки). Беручи до уваги форму й мотиви, фольклорист розглядає їх як один із різновидів патетичної лірики. Жебранка, на думку вченого, є ніби голосінням сліпця або каліки над самим собою, над особистим безмежним горем. І.Єрофеїв відстежує у будові цих творів ті самі нерівноскладові вірші, несталу цезуру, періодизацію, імпровізації речитативного характеру, які притаманні й думовій традиції. Кожна жебранка являє собою один, зрідка два окремі періоди, які жебрак повторює з варіаціями.

Факт, що жебранки часто поступаються рівнем художності голосінням та думам дослідник пояснює тим, що останні є творами, які мали професійних виконавців – представників кобзарських та лірницьких цехів, голосільниць, тоді як жебранка передавала власне горе сліпця і найчастіше була імпровізацією. Життя жебранки було коротким і припинялося зі смертю конкретного жебрака, тому часу на вдосконалення, шліфування твору просто не вистачало.

У своїх фольклористичних та етнографічних студіях Іван Єрофеїв виявив досить глибокі наукові переконання, які й стимулювали його до копіткої пошукової роботи. Чи не провідною позитивною рисою наукового підходу вченого можемо вважати тенденцію до потлумачення усної народної творчості як сукупності форм традиційної культури, комплексу узвичаєних знань, уявлень етносу. Звертаючись до історично-порівняльного методу, Єрофеїв-фольклорист досліджував усну поезію в тісному зв’язку з конкретною дійсністю, з історичними обставинами та економічними умовами життя народу. Він був автором праць, які й донині не втратили своєї актуальності, збагачуючи наші уявлення про уснопоетичну естетику й поетику.

Другий розділ дисертації – “Художньо-естетичні концепти І.Єрофеїва – дослідника літературного процесу” – присвячено висвітленню естетико-літературної програми письменника і вченого; з’ясовуються витоки, рецепції та впливи у процесі формування і розвитку наукового світобачення дослідника на тлі естетичної й культурологічної семантики його часу; ідентифікуються місце і значення літературної концепції І.Єрофеїва в контексті вітчизняної літературно-естетичної думки.

Огляд літературно-критичної діяльності І.Єрофеїва виявляє досить широкий діапазон його наукових уподобань. При цьому слід мати на увазі, що до розв’язання проблем літературознавства він звертається в період напружених пошуків у цій галузі, в умовах нерозробленості методів наукового осмислення літературного матеріалу. Це, звісна річ, відбилося і на його працях.

Працюючи у Музеї Слобідської України, митець і вчений зацікавився практично невідомими фондами рукописного відділу, що давали великі можливості для наукової творчості. Упродовж лише одного року з’явилися друком його статті “Новий рукопис Гоголя”, “Спадщина Гоголів-Яновських”, “Марина” (один з музейних рукописів)”, “Рукопис Шишацького-Ілліча” та ін

Звертає на себе увагу й стаття І.Єрофеїва про один із новознайдених автографів Г.Квітки-Основ’яненка. Частину праці дослідник присвячує історії віднайдення цінного автографа, вміщеного в альбомі Івана Федоровича Базилевського, у харківському будинку якого функціонував на початку ХІХ віку літературний салон. Наведений уривок, за спостереженням Єрофеїва, містить глибоко філософську думку про те, що щастя – не в багатстві чи славі, а в невтомній праці, веселому настрої, у вмінні задовольнятися малим. Тут дослідник відстежує відлуння філософських ідей Г.Сковороди, який учив обходитися малим, знаходити щастя поза вищими верствами, серед природи й улюбленої праці.

З-поміж численних досліджень літературознавця значне зацікавлення викликають статті, присвячені проблемам становлення і розвитку журналістської справи на Слобожанщині та письменницькій діяльності харківської інтелігенції початку позаминулого століття. Цикл його об’єднується ім’ям маловідомого нині літератора і журналіста Василя Масловича, який, зокрема, зробив помітний внесок у справу розбудови Харківського університету й розвиток українського літературного руху на Слобожанщині.

У молодій слобожанській журналістиці І.Єрофеїв виокремлював дві течії – науково-етнографічну та сатиричну. До останньої належав і журнал Масловича. Однак у “Харківському Демокриті” друкувалися не лише пародійні та сатиричні твори. “Демокрит” являв собою не стільки журнал, скільки книжку для читання, створену колективом молодих слобожанських літераторів. З них Я.М.Нахімов і Г.Ф.Квітка увійшли в історію української літератури. Тому, оцінюючи видання, на думку Єрофеїва, слід шукати у його діяльності “відбиток” тогочасної української літератури загалом.

В одній із розвідок І.Єрофеїв детально схарактеризував “Картини простого малоросійського життя” В.Масловича. Форма і зміст твору зацікавили дослідника як типове явище українського письменства початку ХІХ ст. Розвиток вітчизняної літератури на межі ХVІІІ-ХІХ віків був тісно пов’язаний із зародженням української фольклористики й етнографії. Фольклористика стала тією галуззю знання, в якій було зроблено перші спроби поєднати теорію з практичними потребами розвитку нової української літератури. Майже кожен тогочасний письменник, як зазначає вчений, був водночас фольклористом і етнографом. На думку Єрофеїва, В.Маслович підтримував цю літературну традицію своєю постійною увагою до народної творчості. Уся складність відбору матеріалу полягала ще й у тому, що літераторові доводилося працювати з російськими пісенниками, адже професійно здійснене видання М.Максимовича “Малоросійські пісні” побачило світ лише 1827 р.

Отже, розвідки І.Єрофеїва про В.Масловича цінні насамперед тим, що вчений звернув увагу на далеко не “хрестоматійну” постать, внесок якої у розвиток української культури, проте, заслуговує високого поцінування. Характерно, що в дослідженнях про В.Масловича І.Єрофеїв часто акцентує справжній український патріотизм письменника та журналіста, який стояв в обороні прав найупослідженішої верстви українського населення. Так, у статті “Літературно-етнографічний твір В.Г.Масловича” він зауважує: “Картину” написано російською мовою, однак цікава та повага, з якою автор відноситься до “малороссийского наречия”. Академік Д.І.Багалій каже, що Маслович чудово знав українську мову... До української мови його весь час тягло. Люблячи українську мову, Маслович був пройнятий і симпатією до українського простого люду. Поміщик з походження, з виховання освічена людина, він не повернувся спиною до селянина – тодішнього кріпака” Єрофеїв І. Літературно-етнографічний твір В.Г.Масловича // Бюлетень МСУ. – Х., 1926-1927. - №2-3. – С.35-36..

Стаття І.Єрофеїва “Сторінки біографії поета-засланця” була опублікована у журналі “Червоний шлях” 1926 р. Вона присвячена П.Грабовському і має не літературознавчий, а, радше, біографічний характер. Побудовано розвідку на матеріалі Харківського архіву революції, до якого, очевидно, потрапила частина матеріалів жандармського управління, де зберігалися раніше закриті для доступу справи політичних в’язнів.

Однак поет зацікавив дослідника не лише як революціонер-народоволець, але і як митець. З поліцейських протоколів не можна було встановити, чи впливав Грабовський на однодумців своїм талантом літератора, проте І.Єрофеїв відзначає, що він збагатив українську лірику не тільки віршами, але й художніми перекладами західних класиків. Завдяки Грабовському кращі твори Т.Гуда, Ш.Петефі, П.Дюпона, Фрейліграта, Манюеля, Соуті посіли одне з чільних місць із-поміж найкращих україномовних перекладів. Помітне місце займають також переклади творів західно- і південнослов’янських поетів (польських, чеських, словацьких, болгарських, сербських, лужицьких, хорватських, словенських), яких він дуже шанував за глибоку любов до рідного народу. У творах зарубіжних письменників митця найбільше цікавили громадські мотиви, волелюбні настрої. Український поет прагнув “прочитати” історію інших народів, сторінки їхньої боротьби за свободу і національний суверенітет.

Проблемам сучасного періоду розвитку літератури присвячено рецензію І.Єрофеїва на розвідку Б.Якубського “С.Васильченко. З приводу п’ятдесятиліття зо дня його народження”. З огляду на те, що ювілейне видання розраховувалося на широке коло читачів, Б.Якубський не подає загальнотеоретичних міркувань з приводу стильової специфіки творчості С.Васильченка. Ґрунтовно схарактеризувавши найпоказовіші художні засоби, якими послуговується письменник, дібравши ілюстративний матеріал, автор, на думку рецензента, невдало підійшов до проблеми впливів на Васильченка. Не вдаючись до порівняльного аналізу, Якубський лише перераховує письменників, традиції яких відчутні у творчості Васильченка, та подає вже відомі критичні зауваження з цього питання. Надмірним теоретизуванням позначений і фінал розвідки. Така неоднорідність стилю, як вважає літературознавець, негативно позначилася на увазі як масового читача, так і фахівця. Отже, Якубський так і не відповів на питання, в чому ж полягає новаторство Васильченка, звівши його творчість лише до ремінісценцій та зображення минулого.

Упродовж 1924 року в різних виданнях з’явилися розвідки І.Єрофеїва про Устима Кармалюка, що мають історичний, фольклористичний та літературознавчий характер. Досить позитивно відгукнувшись про повість Марка Вовчка “Кармелюк” у 1920-х роках, вже в 40-х дослідник виступив із дещо іншими оцінками. Єрофеїв, на жаль, не обґрунтовує свого погляду на твір Марка Вовчка, уважне прочитання якого дозволяє заперечити тезу критика. Авторка першою сказала правду про знеціненого “дворянськими” істориками народного героя, звернувшись до традицій романтичної школи (Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, поети-романтики тощо). Важко не помітити в її повісті й фольклорної основи, тим паче, що письменниця сама записала чимало зразків усної поезії на Київщині, Чернігівщині та Вінниччині. Серед них, поза сумнівом, були твори про Кармалюка.

На думку І.Єрофеїва, шукаючи відповіді на питання, яким загалом постає Кармалюк у письменстві, слід звертати увагу не лише на твори, присвячені конкретно йому, а й на ті, що зображують подібну особистість в аналогічних обставинах. За спостереженням критика, найпоказовішим у цьому плані є роман Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Він убачає багато спільного в долях Кармалюка і Чіпки Вареника. Історія останнього розкривається на тлі посткріпосницького суспільства, але коріння її сягає кріпосницького ладу, яскраво змальованого письменником на прикладі історії села Пісок. Обидва герої змалку відчували людську неправду, і з часом шукання справедливості вилилося у розбишацтво, а потім – і в розбійництво, коли грабувався навіть звичайний заможний селянин.

Цікавою з літературознавчого боку є стаття І.Єрофеїва “Український Купер”, присвячена століттю від дня народження Г.Данилевського – автора низки історичних та історично-побутових пригодницьких романів і повістей. Літературознавець акцентував уміння прозаїка своєрідно інтерпретувати історичний образ, подати цікаві ситуації, оригінально розв’язати заплутану фабулу.

І.Єрофеїва зацікавив той бік творчості Г.Данилевського, який не знайшов висвітлення у критичній літературі ХІХ ст. Йдеться про трилогію з життя українських кріпаків-утікачів 50-х років ХІХ століття (“Втікачі з Новоросії”, “Воля”, “Нові місця”).

Детально зупиняється дослідник на романі “Втікачі з Новоросії”. Із його погляду, твір не позбавлений художніх вад (надмірне “скупчення” фактів, калейдоскопічність подій тощо), проте справляє неабияке враження, ніби по-новому репрезентуючи давно знану країну.

І.Єрофеїв убачає значення роману в тому, що його автор вдався до художнього осмислення характерного явища в історії України – втікацтва – з усіма його економічними й моральними наслідками. За слушним спостереженням дослідника, герої Данилевського, яким доводилося втікати, найматися, оселятися, знову найматися і знову втікати, часом опускаючись до грабунку і розбійництва, стоять поряд із Кармалюком, Миколою Джерею, Чіпкою Вареником – героями творів І.Нечуя-Левицького і Панаса Мирного.

Ряд наукових студій літературознавця свідчить про його великий інтерес до проблем шевченкознавства. Так, стаття “З літературної спадщини забутого шевченкіанця О.І.Галкіна”, заґрунтована виключно на рукописних матеріалах, присвячується історії перекладів творів Т.Шевченка російською мовою. Як бачимо, І.Єрофеїв увів до наукового обігу ще одне “маргінальне” ім’я з історії українського літературознавства загалом і шевченкознавства зокрема.

На думку дослідника, Галкін-поет був ревним послідовником раннього Шевченка. Водночас він не характеризує твори Галкіна як виключно національно-патріотичні чи сентиментально-народницькі. Зміст багатьох поезій вважається аж надто “різким” для 1890-х років. Відповідно, через цензурні утиски, значна частина творів не була опублікована. Цікаво, що вчений помітив впливи на поезію Галкіна не лише Т.Шевченка, а й Г.Кониського, І.Манжури, В.Петренка, О.Корсуна, А.Метлинського тощо. При цьому поезія О.Галкіна характеризується як цікава й оригінальна.

І.Єрофеїв помітив, що О.Галкін перекладав поезії Т.Шевченка, пронизані виразними соціальними мотивами (“Послання Козачківському”, “Радуйся, ниво”, “До Марка Вовчка”), однак детально зупинився на характеристиці перекладу “Заповіту”. Науковець констатував, що переклад здійснено із дотриманням розміру оригіналу, однак без варіацій, як це бачимо у Шевченка. Текст переказується доволі сміливо, часом з певними відхиленнями від першооснови. Інші переклади О.Галкіна дослідник вважає більш вдалими. Упадає в око, що І.Єрофеїв звертається й до деяких аспектів теорії перекладу.

Оригінальні думки оприлюднив вчений в статті “Право жінки й матері у творах Т.Шевченка”. До аналізу дослідник залучає найяскравіші жіночі образи творів “Причинна”, “Катерина”, “Наймичка”, “Відьма”, “Мар’яна-черниця”, “Марина”, “Сова”, “Княжна”, “Марія”. Ця група поем, за Єрофеївим, – найцікавіша, найскладніша і водночас недостатньо осмислена фахівцями. Одначе саме у варіаціях мотивів, героїв, у взаємопереходах, на його думку, можна помітити справжню природу художнього світовідчуття Шевченка.

У прагненні з’ясувати причини пріоритету у висуненні Шевченком наперед жіночих постатей Єрофеїв пропонує кілька версій. З-поміж них – думка про самоідентифікацію поета з його героїнями. Йдеться про гостре відчуття самотності, безталання, нудьги, любовної муки, що в Шевченкових жінок споріднюється з його особистими почуттями. Відсутність можливості зреалізувати право жінки на кохання і материнство дослідник ставить у залежність не тільки від кріпосницької системи. Він помічає й відсутність у художньому світі Шевченкових творів самої сім’ї як явища природного. Тут родина змальовується як щось спотворене і скалічене, бо віддзеркалює реалії “спотвореного” суспільства. І.Єрофеїв торкається не лише проблеми материнства у творах Шевченка, але й права звичайної жінки, продиктованого їй самою природою – права на кохання. За експресивною формулою Шевченка, це – конфлікт між любов’ю, “мовою” серця, й приписами системи, втіленої у холодних розрахунках батьків, що продають свою дочку найбагатшому “покупцеві”. Усе це – риси суспільства, в якому домінує мужчина, батьківське право.

Через відсутність у суспільстві наукової свободи митець і вчений не мав можливості повністю зреалізувати свій науковий потенціал. Проте його літературно-критичні студії дають підстави для висновку про широку обізнаність з історією вітчизняного письменства. У працях І.Єрофеїва відстежуємо вивірені контури літературно-громадських портретів наших письменників, виважені, науково обґрунтовані оцінки творів. Розвідки дослідника здебільшого синтетичні, узагальнюючі, а тому можуть бути орієнтиром для сучасних літературознавців.

Третій розділ роботи – “Повість “Олекса Довбуш” у літературно-естетичних та ідеологічних пошуках митця”. У цій частині досліджується жанрово-стильова специфіка повісті “Олекса Довбуш”; осмислюється засвоєння автором уснопоетичних традицій та історичних документів; здійснюється дискурс образної системи твору, найпоказовіших способів її моделювання; окреслюються новації художньої творчості І.Єрофеїва.

У реферованій праці обстоюється думка про те, що опришківські рухи були однією із дійових форм національно-визвольної боротьби українського народу і тривали (щоправда, з різним ступенем інтенсивності) впродовж понад чотирьох століть. Найпомітнішою сторінкою в історії опришківства була діяльність загонів народних месників під орудою Олекси Довбуша.

У написаній в реалістичній манері і пройнятій елементами публіцистики повісті І.Єрофеїва “Олекса Довбуш” (1945) вперше в радянській літературі було зроблено спробу воскресити панораму опришківської епопеї, змалювати героїв-легінів, оспіваного народом їхнього ватажка. Уже як перше намагання такого роду повість заслуговує позитивної оцінки.

Твір складається з окремих епізодів, що репрезентують картини опришківського руху на чолі з Олексою Довбушем у середині XVIII ст. У центрі повісті – постать легендарного ватажка. Досить виразно відтворюється історичне тло, причини зародження опришківства, умови, в яких доводилося жити і боротися народним захисникам. Магнати і шляхта в погоні за збільшенням прибутків не звертали уваги на розорення селянських господарств, яке посилювалося з року в рік. Державний механізм загарбників працював на цілковите соціальне поневолення, окатоличення, денаціоналізацію українського населення. У численних епізодах повісті розкриваються наслідки такої політики – безправність і безпорадність селян перед панською сваволею, пихатість, зажерливість шляхетства і місцевих багатіїв, абсолютне нехтування ними норм цивільного і морального права, розбещеність і садистські нахили панів-кріпосників.

Магістральна сюжетна лінія повісті нечітка і розпадається на окремі епізоди. Між тим, неважко визначити такі вузлові моменти, як контрастно відтворені паразитичне існування польської шляхти і тяжке життя бідняків та “спроектований” на них опришківський рух, очолений Олексою Довбушем. Окреслені чільні моменти працюють на розкриття головної ідеї твору: виступ Довбуша є закономірним результатом розвитку опришківського руху на західноукраїнських землях. Дії відважного лицаря гір – одна з найяскравіших сторінок боротьби західноукраїнського селянства проти соціального і національного гноблення.

Осердям повісті є віддзеркалення долі талановитого ватажка гірських “розбійників”. Моделюючи постать отамана, Єрофеїв, на відміну від більшості своїх попередників, більшою мірою покладався на відомі історичні документи, аніж на численні зразки народної творчості. У творі подано ряд епізодів, що своєрідно ілюструють документально зафіксовані історичні факти (напад на шляхтича Карпінського, сутички із загоном смоляків полковника Пшелуського, смерть Довбуша та ін.). Слід відзначити, що вигадані епізоди не порушують загальної тональності твору і цілком адекватно відтворюють техніку проведення опришками на чолі з Довбушем каральних акцій проти знавіснілого польського панства.

Розповідь про дитинство та юність Довбуша подається в ретроспекції. І.Єрофеїв акцентує, що вже змалку Олекса, на перший погляд звичайний жвавий і розбишакуватий, вирізнявся з-поміж інших дітей, був “немов трохи не такий, як інші хлопці”. Непокірна, волелюбна натура його не терпіла ніякої влади над собою. Хоробрий, запальний у гніві, а головне, наділений загостреним почуттям справедливості, малий Олекса часто опинявся в центрі дитячих конфліктів у ролі захисника слабкого і скривдженого. Водночас хлопчик ріс вразливим і допитливим. У дитячу душу глибоко западали легенди та перекази, що їх переповідали старі гуцули, але найбільше захоплення викликали розповіді про гірських месників – опришків. Велику роль у становленні світогляду майбутнього опришківського ватажка зіграла його мати Олена. Від Олени сини дізнаються про популярність опришків серед простих гуцулів, які вважали їх своїми захисниками, про допомогу, яку надавали селяни месникам. Проте в гори Олекса вирушає лише по смерті матері.

Сцена його появи в гірському таборі не позначена героїчним пафосом, а навпаки вражає своєю буденністю – опришки саме обідають. У перший вечір перебування Довбуша в таборі дід Семен розповідає про ватажків – “чорних хлопців”, що встигли покрити себе славою у непримиренних битвах з обох боків Чорногори. У такий спосіб Єрофеїв акцентує визначальний момент появи на історичній арені того, кому судилося стати в один ряд з найвідомішими постатями опришківського руху і навіть вивищитися над їхньою славою.

Слід звернути увагу на те, що в період становлення Довбуша як майбутнього лідера роль його духовного наставника виконує ватаг дід Семен. Саме він, зі своїм великим життєвим досвідом та спостережливістю, розгледів у хлопцеві ті якості, які надалі, розвинувшись, зроблять Довбуша талановитим опришківським ватажком. Між дідом Семеном і Олексою встановлюються дружні стосунки, позначені ще й високим рівнем довіри та взаєморозуміння.

Одна з груп розділів, виділена в повісті, підводить читача до того моменту, коли Довбуш має отримати у спадок від діда Семена отаманування. Отже, період формування пройдено, і за плечима головного героя не одна вдала операція, а слава про його подвиги поширилася і серед селянства, і серед панства, змушуючи останнє тремтіти тільки від одного імені Довбуша. Проте, крім так званої “кар’єрної” лінії (становлення і розвиток Олекси як опришківського ватажка), маємо у розвитку сюжету ще одну, яка може кваліфікуватися як авантюрно-пригодницька (поява рудого Кузьми Саврюка, що зіграє фатальну роль у долі ватажка). Рівнобіжно розвивається й, сказати б, романтична лінія – стосунки Олекси Довбуша з жінками загалом і чарівною Параскою зокрема. Формуючи образ Параски Дзвінчихи, Єрофеїв спирається переважно на народну пісенну творчість, яка у більшості випадків трактує коханку Довбуша як особу далеку від ідеалу – марнославну, грошолюбну та підступну.

Тим часом головну увагу прозаїк зосереджує на постаті центрального персонажа, намагаючись з’ясувати психологічні первні його поведінки і вчинків. Свій перехід у статус отамана, як це не дивно, Довбуш сприймає досить болісно. Його не лякає та висока відповідальність, яку передбачає звання ватажка, а бентежить зовсім інше. Автор прагне відтворити складну гаму почуттів, яких сповнена душа головного героя. Довбуш ніби несподівано усвідомлює, що отаманування – то рубіж, і він стоїть на порозі нового етапу, добре розуміючи, що якась частина життя залишилася позаду, щось минуло, втрачено, і ніколи вже не повернеться.

У повісті повсякчас відчувається тенденція до зростання напруження. Усе частішими стають напади на табір каральних загонів смоляків, на арені боротьби польсько-шляхетської влади із загоном Довбуша з’являється “славнозвісний” полковник Пшелуський. Окрім того, до отамана випадково потрапляють уривки з листа, в якому конкретно називається ім’я його майбутнього вбивці. Довбуш розуміє, що влада йде його слідами. Звідси – і лиховісні передчуття, які окремим рецензентам видавалися невмотивованими, оскільки героїчна атмосфера боротьби не могла, мовляв, породити їх. Опинившись у ситуації зацькованого звіра, постійно ризикуючи, легендарний ватажок цілком усвідомлює, що небезпека підстерігає звідусіль, і кожен черговий постріл із засідки може виявитися фатальним.

Велике ідейно-художнє навантаження виконує в повісті сцена віче, скликаного Довбушем на верхів’ях Чорногори. Багато довелося вислухати опришківському ватажкові від селян нарікань на голод і злидні, непомірні податки та непосильну працю, а до того ж на те, що “католиків з нас роблять силоміць”, “ви ж тут хоч по-людському говорите, а дома й українського слова не скажи”. Один вихід зі становища вбачали наймудріші – топірці, які ще не пощербилися. У промову Довбуша письменник закладає надзвичайно важливу думку – про згуртованість у боротьбі всього українського народу, об’єднання Сходу та Заходу, “дітей Дніпра і Черемоша”. Підкреслюється також спільна мета боротьби опришків та гайдамаків, наявність у них одного ворога.

Завважимо, що одним із домінантних у повісті є мотив людської самотності, екзистенційної одинокості. У зв’язку із цим слід згадати розповідь про відторгненого від суспільства ведмедя-перевертня (проекція на самотність Довбуша, вивищеного завдяки своїй виключності над загалом); життя старого Семена, що відіграв вирішальну роль у долі майбутнього ватажка; самоту Олени, відгородженої від людей своїми винятковими здібностями і лісом – від людських осель; самотність Марини, символом якої є у творі одинока смерека. Зрештою, самотнім (щоправда, по смерті) стає й сам Олекса (одинока могила на вершечку гори). Однак у цьому випадку йдеться про смерть фізичну, бо пам'ять про ватажка бережуть його нащадки, побратими.

Твір Івана Єрофеїва, як свідчить аналіз, посідає помітне місце в літературній Довбушіані повоєнного періоду. Побудовано його переважно на основі документального матеріалу. Художньо інтерпретуючи події, письменник спирається, головним чином, на історичні документи, і значно меншою мірою – на концепцію, висунуту народнопоетичною традицією. Ця тенденція найбільше вирізняє повість Єрофеїва з ряду творів його попередників і сучасників, які апелювали здебільшого до фольклорного матеріалу. Водночас її основні мотиви суголосні з ідейними настановами більшості історичних творів про ватажка гірських повстанців.

У трактуванні образу легендарного народного месника автор відходить від канону незламного воїна, зануреного з головою у боротьбу, позбавленого людських слабкостей. І.Єрофеїв не боїться звинувачень у сентиментальності й завжди вміє втриматися на межі між слізливою чулістю й емоційною глухотою, яка часто помітна у багатьох текстах, автори яких скуті якраз побоюванням уваги до суто інтимних переживань, душевних потрясінь, страхів і легко поступаються скрупульозністю аналізу внутрішньої колізії задля демонстрації незламності і твердості героя. Упадає в око також тяжіння прозаїка до художнього розв’язання надзвичайно актуальної проблеми – народ і ватажок у їх взаємозв’язках. У побудові повісті, в мистецькій конкретизації задуму І.Єрофеїв творчо розвиває традиції вітчизняного історичного письменства з його виразним емоційним забарвленням, романтично піднесеними постатями народних героїв, безкомпромісним запереченням соціального та національного гноблення.

У висновках узагальнюються результати дослідження обраної проблеми.

Як відомо, ще репрезентанти національно-романтичної культурософії визнавали уснопоетичну творчість і мову чи не найпоказовішими формами виявлення народного світорозуміння. Цією обставиною зумовлювалася віра у виняткову роль національного слова, тяжіння до абсолютизації фольклорної традиції у вітчизняному художньому поступуванні. Аналогічним чином, як свідчить аналіз, процеси розвитку української культури оцінював і Єрофеїв. В осмисленні історії, фольклору, письменства літератор і вчений намагався віднайти гарантії для існування українського народу, тому й апелював до гуманістичних потенцій науки.

Так, фольклорну поезію І.Єрофеїв потлумачував не як інертну, споглядальну творчість, а як один із активних чинників естетичного впливу на людину, як виявлення народного побуту, світоглядних переконань. До уснопоетичної творчості фольклорист ставився як до важливого складника національної свідомості етносу, пов’язуючи її з історико-культурним поступом нації. Дослідник звертався до таких важливих проблем фольклору, як його походження та історичний розвиток жанрів, поетика, засоби типізації, місце серед інших видів мистецтва тощо (“Українські думи та їх редакції”, “Крым в малорусской народной поэзии