НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Матвєєва Лілія Георгіївна

УДК 340.111.5(477)

ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ТА МІСЦЕ ОФІЦІЙНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙНИХ АКТІВ У

ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі державно-правових дисциплін Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України,

Погрібний Олексій Олексійович,

Одеський юридичний інститут

Національного університету внутрішніх справ,

перший проректор з навчальної та методичної роботи

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Колодій Анатолій Миколайович,

Національна академія внутрішніх справ України,

начальник кафедри конституційного права;

кандидат юридичних наук, доцент

Погрібний Ігор Митрофанович,

Національний університет внутрішніх справ,

заступник начальника кафедри теорії та історії держави і права.

Провідна установа: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ теорії держави і права (м. Київ)

Захист відбудеться 28 травня 2005 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.64.700.03 при Національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “___” квітня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В. Є. Кириченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Для сучасного етапу розвитку правової системи України характерним є ускладнення її структури: формуються нові джерела, підвищилася роль законодавства, внаслідок чого посилилося значення інтерпретації права та її результатів – інтерпретаційних актів.

Сучасне українське право має риси, властиві перехідним правовим системам. Зважаючи на те, що основною формою національного права є нормативно-правовий акт, потребою дня є інтенсивна законодавча робота Верховної Ради України, однак їй поки що бракує позитивного досвіду правотворчої діяльності. До того ж заважає негативний досвід прийняття законів “на замовлення” потужних лобістських груп. Саме тому нерідкими є колізії правових норм, їх нечіткість або двозначність, а то й моральна застарілість.

Одним із можливих шляхів виявлення та подолання названих деформацій правових норм є тлумачення права, результати якого оформлені у вигляді інтерпретаційних актів.

Додатковою проблемою, що потребує розвитку та поглиблення правоінтерпретаційної діяльності, є становлення національної юридичної мови. Навіть у загальнолітературній мові з’являються нові слова, змінюються існуючі, окремі слова набувають нового значення, вводяться нові граматичні, морфологічні, синтаксичні правила, що відповідно впливає на мову правового тексту. Що ж до юридичної мови, то українська юриспруденція вирішує проблему формування універсальної термінології, яка теж вимагає активної інтерпретаційної діяльності.

Буття правового тексту передбачає його практичне застосування в конкретному випадку, що вимагає інтерпретації його змісту. Тому проблематика тлумачення норм права постійно привертає увагу вчених, перш за все теоретиків права. Удосконалення юридичної діяльності значною мірою обумовлене рівнем професіоналізму юриста, його ставленням до законів та інтерпретаційних актів. Саме тому теоретичне дослідження юридичної природи та видів інтерпретаційних актів, ступеня їх обов'язковості, сфери дії, порядку реалізації є чинником удосконалення правотворчості і правозастосування, судової практики, зміцнення законності та правопорядку в Україні, є важливим та своєчасним етапом правового розвитку.

Загальнотеоретичну основу дисертаційного дослідження склали роботи: С.С. Алексєєва, С. В. Бобровник, Є.В. Васьковського, А.Б. Венгерова, С.Й. Вільнянського, М.М. Вопленка, Н.Л. Граната, О.В. Зайчука, М.І. Козюбри, А.М. Колодія, В.В. Копєйчикова, О.Л. Копиленка, В.В. Лазарєва, Б.В. Малишева, П.Є. Недбайла, В.С. Нерсесянца, Ю.М. Оборотова, Н.М. Оніщенко, О. В. Петришина, Л.В. Петрової, А.С. Піголкіна, І.М. Погрібного, О.О. Погрібного, А.В. Полякова, П. М. Рабіновича, В.М. Сирих, О.Ф. Скакун, О.В. Тимощука, Ю.М. Тодики, Н.І. Хабібуліної, В.М. Хропанюка, О.Ф. Черданцева, А.С. Шабурова, М.Д. Шаргородського, П.С. Елькінда, Л.С. Явича, О.Н. Ярмиша та ін. Дослідження концептуальних основ інтерпретаційної діяльності забезпечено також зверненням до праць зарубіжних учених, зокрема Е. Врублевського, Г. Гадамера, В. Дільтея, П. Рікера, Н. Рулана, Б. Спасова, К. Опалєка, К. Цвайгерта. Зазначені роботи містять важливі положення, але об’єктом дослідження їх авторів були лише окремі сторони проблеми, у вирішенні якої полягає мета даного дослідження, а саме: поняття, види, способи (прийоми), обсяг тлумачення. Значну кількість робіт присвячено суб’єктам правоінтерпретаційної діяльності, здебільшого – Конституційному Суду (С.В. Боботов, Ю.Л. Власов, Б.С. Ебзєєв, П.Б. Євграфов, М.І. Козюбра, В. Скомороха, М.В. Тесленко, В.П. Тихий, Т.Я. Хабрієва (Насирова), М.В. Цвік, С.Є. Федик, В.М. Шаповал,), об’єктам тлумачення (Д.М. Михайлович, І.Д. Сліденко, Б. Спасов, Ю.М. Тодика, З.М. Юдін,), проблема ж юридичної природи та значення об’єктивованих у вигляді акта результатів правотлумачної діяльності або не піднімалась ними взагалі, або дослідники лише частково її торкались. Інакше кажучи, наукові дослідження в основному присвячувалися динамічному аспекту інтерпретації правових текстів.

Між тим статичний елемент правоінтерпретації є таким же значущим, як і її процес. Офіційні правоінтерпретаційні акти мають посісти чільне місце в правовій системі України в умовах корінного її реформування.

Дослідження актів інтерпретації права досі поодинокі. Можна вказати на роботи В. Демидова та Г. Христової, які проаналізували з позицій інтерпретації акти вищих судових установ України та Росії.

Отже, незважаючи на появу цілого ряду праць з питань тлумачення права, існує потреба у проведенні загального комплексного аналізу офіційних інтерпретаційних актів із метою визначення їх юридичної природи та місця в системі правових актів та правовій системі. Проблема визначення юридичної сили офіційних інтерпретаційних актів має важливе значення для вдосконалення правового регулювання в сучасній українській державі. Зокрема, відсутність нормативних вимог до видання цих актів знижує їх ефективність у механізмі правового регулювання.

Наявність невирішених питань інтерпретаційної діяльності державних органів України зумовила вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано на кафедрі державно-правових дисциплін Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ відповідно до Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001 – 2005 рр., комплексної теми наукових досліджень Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ “Роль та місце органів внутрішніх справ у розбудові демократичної правової держави” та кафедральної теми науково-дослідної роботи “Формування національної правової системи в умовах становлення громадянського суспільства”.

Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні юридичної природи та місця офіційних інтерпретаційних актів у правовій системі України.

Згідно із цим були поставлені наступні основні завдання:

-

-

-

-

-

-

-

-

Об'єктом дослідження виступає офіційна правотлумачна діяльність державних органів щодо з’ясування та роз’яснення змісту юридичних норм.

Предмет дослідження – інтерпретаційні акти державних органів України.

Методи дослідження. Дослідження проводилось на основі загальнонаукових та спеціальних наукових методів. Методологічною основою дисертаційного дослідження стали, перш за все, діалектичний, формально-логічний, системний методи. З позицій діалектики досліджуваний об’єкт вивчався об’єктивно, всебічно і конкретно, з виявленням властивих йому зв’язків та внутрішніх суперечностей. Методи та прийоми формальної логіки використовувались для доведення істинності зроблених автором суджень та висновків. Системний метод був застосований для виявлення зв’язків та співвідношення офіційних інтерпретаційних актів з іншими елементами правової системи. Серед застосованих методів особливо слід відзначити герменевтичний метод, за допомогою якого здійснювалося вивчення та з’ясування змісту правових текстів, як нормативних, так і правозастосовчих. Спеціальні наукові методи (порівняльно-юридичний, формально-юридичний) використовувалися для з’ясування юридичної природи офіційних інтерпретаційних актів, їх місця в правовій системі України, для вироблення практичних рекомендацій щодо вдосконалення інтерпретаційної діяльності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній юриспруденції на рівні дисертаційного дослідження визначено юридичну природу та особливості офіційних інтерпретаційних актів, їх місце у правовій системі України. У дослідженні пропонуються нетрадиційні підходи до трактування і вирішення ряду дискусійних питань, зокрема щодо юридичної природи актів, що видаються Конституційним Судом України та Верховним Судом України. Конкретно ця новизна полягає у наступному:

-

-

-

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у дисертаційному дослідженні висновки про юридичну природу, характерні ознаки, види офіційних інтерпретаційних актів сприятимуть подальшому розвитку теорії держави та права, удосконаленню правотворчої та правозастосовчої діяльності та уникненню негативних тенденцій у процесі правової реформи в України.

У правотворчій сфері висновки щодо юридичної природи інтерпретаційних актів Конституційного Суду України та Верховного Суду України за умов законодавчого закріплення їх місця в механізмі правового регулювання сприятимуть подальшому розвитку правової системи України.

У сфері правозастосування – матеріали дослідження можуть використовуватися в діяльності правозастосовчих органів України при інтерпретації законодавчих та інших нормативних актів.

У навчальному процесі положення та висновки дисертації можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників для викладання навчальних дисциплін: “Теорія держави та права”, “Проблеми теорії держави та права”, а також при підготовці спецкурсу “Дія права”.

У правовиховній сфері запропоновані положення можуть слугувати матеріалом у роботі з підвищення рівня правової культури правознавців, зокрема правозастосовців.

З урахуванням отриманих результатів аналізу юридичної природи інтерпретаційних актів зроблено висновок про доцільність прийняття закону “Про правові акти України” та внесення деяких змін до чинного законодавства.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію виконано і обговорено на кафедрі державно-правових дисциплін Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ.

Положення дисертації обговорювалися на міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми діяльності ОВС з попередження, розкриття та розслідування злочинів” (м. Одеса, жовтень 2000 р.), на міжнародній науковій конференції “Основні напрямки реформування ОВС в умовах розбудови демократичної держави” (м. Одеса, жовтень 2004 р.), на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу та аспірантів Одеської національної юридичної академії (лютий 2000 р., березень 2001 р., квітень 2002 р., квітень 2003 р., м. Одеса), а також на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ (травень 2004 р., квітень 2005 р.).

Результати дисертаційного дослідження використано автором у навчальному процесі, при проведенні занять із теорії держави і права, проблем теорії держави і права, філософії права, при написанні та підготовці до друку навчально-методичних посібників із теорії держави і права, філософії права, проблем теорії держави і права.

Публікації. Основні положення дисертації знайшли своє відображення у 7 наукових статтях (1 – у співавторстві), опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАКом України, тезах виступу на міжнародній науковій конференції, навчально-методичному посібнику в співавторстві.

Структура і обсяг дисертації зумовлені метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на вісім підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 201 сторінка, у тому числі список використаних джерел – 21 сторінка (252 джерела).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, стан наукової розробки теми, наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1. “Теоретико-методологічні засади інтерпретації в правовій сфері” присвячено філософсько-теоретичним засадам одного з найбільш складних юридичних процесів – процесу правоінтерпретації, і складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Інтерпретація правових текстів. Інтерпретаційна діяльність та герменевтика” розглянуто філософсько-гносеологічні засади інтерпретації правових текстів, причому особлива увага приділяється герменевтичному методу. Герменевтика, що розглядає право як текст, нерозривно пов’язаний із суб’єктом та його свідомістю, надає найбільший спектр методологічних можливостей для оптимізації правотворчості та правозастосування.

Будучи філософсько-логічною базою теорії інтерпретації правових текстів, герменевтика розробила систему загальних принципів інтерпретації текстів, сформувала деякі моделі вирішення юридичної справи (методологічні і пізнавальні прийоми); сформулювала поняття інтерпретації права як особливого різновиду пізнавальної діяльності, що супроводжує процеси життєдіяльності в правовій сфері людського буття.

Інтерпретація правових текстів є необхідною складовою ефективного правового регулювання; ця діяльність опосередкована державною волею і здійснюється уповноваженими на те компетентними державними органами. Безпосереднім об'єктом інтерпретації правових текстів виступають юридичні норми, а предметом – зв'язки юридичних норм із реальними обставинами й умовами їх дії. Зазначається, що від рівня правосвідомості суб'єктів інтерпретації залежить якість кінцевого результату цього процесу. Метою інтерпретації правових текстів є зумовлене інтересами громадянського суспільства підвищення точності, визначеності й ефективності правового регулювання.

На підставі аналізу особливостей інтерпретації правових текстів сформульовано її визначення. Інтерпретація правових текстів – це інтелектуально-вольова діяльність суб’єктів права, яка є обов’язковим етапом реалізації права, має об’єктивний та суб’єктивний характер, спрямована на з’ясування та роз’яснення матеріалізованої в нормі права волі законодавця, результати якої фіксуються в інтерпретаційних актах.

Підрозділ 1.2. “Офіційні інтерпретаційні акти в системі правових актів” присвячено визначенню і співвідношенню понять “правові акти” та “інтерпретаційні акти”. Розглянуто співвідношення понять “правова система”, “система права”, “система правових актів”. Правові акти є підсистемою правової системи, до якої, серед інших, входять інтерпретаційні акти, які є самостійним видом правових актів. Подається авторська позиція щодо визначення інтерпретаційних актів, якими визнаються тільки акти тлумачення, видані офіційними суб’єктами.

Інтерпретаційні акти, в яких містяться роз’яснення правових текстів, що мають юридично-обов'язковий характер, є зовнішньою формою офіційного тлумачення права.

Офіційні інтерпретаційні акти відіграють роль елементу механізму правового регулювання суспільних відносин. Їх юридична природа полягає в тому, що вони є інструментом забезпечення умов реалізації норм права, а соціальна природа полягає в тому, що вони є засобом забезпечення безперервності правового регулювання. Вони виступають як засіб формальної визначеності права, дієвим інструментом однакової, правильної та ефективної реалізації нормативних актів. Інтерпретаційні акти спрямовані на оптимізацію правового регулювання, на виключення свавілля окремих осіб та досягнення стійких суспільних відносин, стабільності, міцності правового статусу людини.

Юридична природа актів офіційної інтерпретації зумовлена статусом та компетенцією тих державних органів, які законодавством наділені правом здійснювати тлумачення, а також метою, з якою вони приймаються.

Підсумовуючи вищезазначене, автор визначає офіційний інтерпретаційний акт як зовнішню форму та результат правотлумачної діяльності уповноважених державних органів або посадових осіб, здійсненої з метою роз’яснення змісту правових приписів.

Підрозділ 1.3. “Класифікація та уніфікація інтерпретаційних актів” висвітлює різні точки зору щодо природи та юридичної чинності інтерпретаційних актів, наявність яких зумовлює проблему їх класифікації.

Автор пропонує класифікувати інтерпретаційні акти на інтерпретаційні акти, метою яких є офіційне роз’яснення змісту правових норм, та акти, що містять інтерпретацію. Підставою такого підходу є розмежування їх за метою: акти, що містять інтерпретацію, необхідні для справедливого вирішення конкретної справи, тоді як інтерпретаційні акти у вузькому значенні слова мають на меті офіційне роз’яснення змісту правових норм безвідносно до конкретної справи. Ця класифікація доповнює існуючу в юридичній літературі класифікацію інтерпретаційних актів на інтерпретаційні акти правотворчості та інтерпретаційні акти правозастосування.

Уся сукупність інтерпретаційних актів, що видаються компетентними органами, утворює систему, що характеризується певною єдністю і цілісністю. Разом із тим, система інтерпретаційних актів є внутрішньо розчленованою, оскільки складається з цілого ряду самостійних взаємопов'язаних підсистем. Кожна з них є групою актів тлумачення, що мають спільні ознаки. Виділено дві групи спеціальних ознак, які в системі юридичних актів властиві тільки актам офіційної інтерпретації: по-перше, це ознаки, що характеризують усю систему актів офіційного тлумачення в цілому як якісно однорідну групу в рамках загальної системи правових актів; по-друге, ознаки, що характеризують внутрішню структуру системи актів офіційного тлумачення.

При розмежуванні інтерпретаційних актів на види здобувач виходив із найзагальніших їхніх ознак, маючи при цьому на увазі, що будь-яка класифікація є теоретичною абстракцією, умовним розподілом, хоча й базується на об'єктивних властивостях і закономірностях явищ, що класифікуються.

У рамках досліджуваної проблеми особливий інтерес становить проблема уніфікації. Уніфікація у сфері інтерпретаційної діяльності – це нормотворча діяльність компетентних органів держави, результатом якої є вироблення однакових уніфікованих вимог до змістовної сторони та оформлення інтерпретаційних актів. Правовою формою уніфікації може бути прийняття офіційного акта, що містив би уніфіковані норми щодо змісту та оформлення інтерпретаційних актів.

До таких вимог належать: вимоги, пов’язані з порядком ухвалення рішення; вимоги, що забезпечують обґрунтованість і повноту рішення; атрибутивні вимоги до змісту рішення; вимоги, пов’язані з оголошенням рішення. Визначається, що дотримання цих вимог гарантує повноту, об’єктивність, чіткість, стабільність і обов’язковість актів офіційної інтерпретації.

Розділ 2. “Правотворчі інтерпретаційні акти в правовій системі України” складається із трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Правотворчі властивості судової практики” присвячено вивченню можливостей застосування судової практики як джерела права в романо-германській правовій системі, зокрема в Україні, в умовах глобалізації та інтеграції. Аналізуються поняття “судова практика”, “судовий прецедент”, “прецедент тлумачення”, “судова правотворчість”.

Еволюція ролі сучасного суду в умовах правової держави потребує як розширення судової практики, так і судової правотворчості. Відхід від нормативної концепції праворозуміння, яка визнає єдиним джерелом права нормативно-правовий акт, дає теоретичну можливість для визнання судової практики допоміжним джерелом права. Судова практика нижчих судів є матеріальним джерелом актів нормативного роз'яснення, які видаються вищими судовими інстанціями.

Особливість правотворчого тлумачення полягає в тому, що воно є результатом здійснення вищими судовими інстанціями функції судового контролю за законністю правозастосовчої та правотворчої діяльності органів виконавчої й законодавчої влади. У процесі розгляду конкретної юридичної справи судова інстанція проводить своєрідну наукову експертизу сумнівних з огляду на законність норм права, використовуючи при цьому весь арсенал спеціальних способів і прийомів пізнання змісту права та його інтерпретації.

Зазначено, що суб’єктами правотворчого тлумачення виступають вищі судові органи України: Конституційний Суд України, Верховний Суд України.

Подається авторське визначення інтерпретаційного акта правотворчості (акт правотворчого тлумачення), згідно з яким він виступає як правовий акт, прийнятий вищими судовими інстанціями на підставі принципу верховенства права, який позбавляє юридичної чинності норми права, що не відповідають Конституції, або усуває неповноту та неточності, долає колізії в чинному законодавстві.

До числа правотворчих інтерпретаційних актів віднесені: акти Конституційного Суду України, які містять правові позиції; акти нормативного тлумачення Пленуму Верховного Суду України. З метою забезпечення стабільності правопорядку, зміцнення законності та надання стійкості державній політиці вважаємо, що слід офіційно надати узагальнюючим актам Конституційного Суду України, Верховного Суду України форму і роль прецедентного права, визначивши межі їх дії.

У підрозділі 2.2. “Правова природа інтерпретаційних актів Конституційного Суду України” досліджуються особливості та основні напрями інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду України. Обґрунтовано тезу про роль Конституційного Суду України як специфічного правотворчого органу.

Загальна характеристика актів конституційного правосуддя в Україні дозволяє стверджувати, що з’явилося нове джерело права, яке впливає на зміцнення української державності, розвиток національного законодавства, забезпечує врешті верховенство Конституції та динаміку конституційних норм у правозастосуванні і нормотворчості.

Подаються авторські визначення понять “рішення Конституційного Суду України” та “висновок Конституційного Суду України”. Рішення Конституційного Суду України – це правовий акт, прийнятий Конституційним Судом України, який містить інтерпретацію правових норм, здійснену ним у результаті конституційного провадження щодо конституційності законів та підзаконних актів України. Висновок Конституційного Суду України – це інтерпретаційний правовий акт, даний Конституційним Судом України з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, а також відповідності Конституції України міжнародних договорів України. Рішення Конституційного Суду України є актами, що містять інтерпретацію, а висновки Конституційного Суду України є інтерпретаційними актами. Висновок Конституційного Суду України щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, на думку автора, не є інтерпретаційним актом, і тому для нього доцільно виробити нову назву (наприклад, ухвала, постанова).

Змістовною стороною актів Конституційного Суду України виступає правова позиція Конституційного Суду України, яка співвідноситься з рішенням та висновком як зміст і форма. Подається авторське визначення правової позиції Конституційного Суду України, згідно з яким правова позиція – це змістовна сторона рішення, висновку Конституційного Суду України. Правова позиція може мати характер позитивної і негативної правотворчості. Позитивна правотворчість має місце тоді, коли у висновку Конституційного Суду України встановлюються правила тлумачення вже існуючих правових норм і, таким чином, розширюється, стає явним “прихований” їх зміст, усувається неповнота правового регулювання. Негативна правотворчість має місце тоді, коли рішенням Конституційного Суду України встановлюється неконституційність нормативно-правового акта, який із моменту постановляння рішення повністю або частково втрачає юридичну чинність.

Аналіз правової природи інтерпретаційних актів Конституційного Суду дозволив зробити висновок про те, що необхідно законодавчо закріпити нормативний характер рішень Конституційного Суду України.

Підрозділ 2.3. “Правова природа інтерпретаційних актів Верховного Суду України” містить наступні положення.

Створення і утвердження судової влади, рівновеликої законодавчій і виконавчій владі системи авторитетних судових органів, можна справедливо вважати одним із найважливіших досягнень української державності. Виробленню нового сучасного праворозуміння й особливо правильного правозастосування покликана сприяти реалізація повноважень судової влади, зокрема вищого органу в системі судів загальної юрисдикції – Верховного Суду України. Верховний Суд України наділений правом давати роз'яснення з питань застосування законодавства на підставі узагальнення судової практики і аналізу судової статистики і тим самим забезпечувати правильність і єдність правозастосування.

У своїх постановах Пленум Верховного Суду України досить часто звертає увагу нижчих судів на необхідність виконання своїх роз'яснень, вимагає вжити заходів до посилення контролю за їх виконанням. Нижчі інстанції повинні ставитися до роз'яснень як до формально-обов'язкових при розгляді конкретних справ. Ігнорування роз'яснень нижчими судами нерідко призводить до скасування рішень цих судів.

Основними способами забезпечення єдності судової практики судів загальної юрисдикції є: прийняття Пленумом Верховного Суду України постанов, що містять роз'яснення з питань застосування законодавства; вивчення практики розгляду судами України різних справ, підготовка й опублікування оглядів судової практики; використання результатів розгляду Верховним Судом України конкретних справ по першій інстанції, у касаційному порядку й у порядку нагляду.

Автор дійшов висновку, що постанови Пленуму Верховного Суду України, формально не створюючи нових норм права, разом із тим фактично мають обов’язкову силу. Головним завданням постанов Пленуму Верховного Суду України виступає дача роз'яснень про застосування чинних норм права. Правові позиції Верховного Суду України, які є змістом постанов Пленуму, можуть мати характер тільки позитивної правотворчості, тобто розширити або уточнити зміст чинної правової норми. Будучи актами органу державної влади, за аналогією до актів Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України повинні набути обов'язкового характеру, що дасть їм можливість відігравати більш вагому роль у процесі вдосконалення національного законодавства.

Практичне значення роз'яснень Пленуму Верховного Суду України і ступінь їхньої юридичної чинності зумовлені тим, що надання роз'яснень Пленумом Верховного Суду України є обнародуванням його офіційної позиції з тих чи інших складних і важливих питань судової практики. Усе це значно полегшує роботу судів загальної юрисдикції і покладає на них обов'язок дотримуватися цих роз'яснень. У той же час видання інтерпретаційних актів Верховного Суду України – це одночасно і відповідальність судової влади в справі узгодження правового регулювання і забезпечення ефективного розгляду справ у суді, що зумовлює необхідність приймати юридично правильні постанови.

Розділ 3. “Правозастосовчі інтерпретаційні акти в правовій системі України” містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Правозастосовче тлумачення та його особливості” вперше у вітчизняній юридичній літературі проаналізовано правозастосовче тлумачення, визначено його ознаки та особливості. У роботі доведено, що основною метою правозастосовчого тлумачення є обслуговування процесів правореалізації. Звернено увагу на те, що офіційне тлумачення є формою життя правозастосовчого тлумачення, тому основним суб’єктом такого тлумачення є компетентні державні органи та посадові особи, які від імені держави приймають рішення.

Ознаками правозастосовчого тлумачення можна назвати: правозастосовче походження; цільове призначення; зміст; особливості форми; розмаїтість юридичних наслідків, що випливають з його результатів; компетентність суб'єкта. Особливості правозастосовчої діяльності полягають у: спеціальній процесуальній формі; меті, якою є обслуговування процесів правореалізації; суб’єкті, адже інтерпретатор і правозастосовець – одна особа, хоча слід розрізняти два результати її роботи.

Подається авторське визначення правозастосовчого тлумачення, згідно з яким воно є інтерпретацією змісту правових норм, що здійснюється компетентними державними органами або посадовими особами безпосередньо в процесі правозастосування по конкретній справі з метою її правильного вирішення. Безпосередня чи наступна правореалізація права надає інтерпретації, яка її супроводжує, риси саме правозастосовчого тлумачення.

Значення офіційного тлумачення права для діяльності правозастосовчих органів визначається тим, що воно є обов’язковою стадією здійснення правозастосовчої діяльності. Акти офіційної інтерпретації права сприяють з’ясуванню правозастосовцем змісту нормативно-правового акта; офіційне тлумачення права виступає як гарантія правильного тлумачення правозастосовцем нормативно-правових актів. У цій діяльності правозастосовець спирається не тільки на нормативно-правові акти, але й на правотворчі та правозастосовчі інтерпретаційні акти. Акт офіційного тлумачення гарантує, що при сумлінному ставленні до роботи правозастосовець не припуститься помилки в застосуванні норми, роз’ясненої в акті офіційного тлумачення.

Правозастосовче тлумачення може породжувати особливі правові наслідки, пов’язані не тільки зі з’ясуванням і роз’ясненням змісту чинних норм, але й оцінкою правових норм як таких, що відповідають чи не відповідають законодавству. Воно сприяє формуванню нових уявлень про шляхи і засоби тлумачення та застосування права на основі перевірки відповідності нормативних актів чинному законодавству.

У підрозділі 3.2. “Правозастосовчі інтерпретаційні акти та їх класифікація” досліджуються результати правозастосовчого тлумачення, яке знаходить своє вираження у відповідних актах.

Формою вираження актів правозастосовчого тлумачення є: постанови, розпорядження, вказівки, інструкції та офіційні роз'яснення компетентних державних органів, а також вироки, рішення, ухвали судових органів, рішення адміністративних органів. Їх форма аналогічна формі інших правових актів, але вони мають і свої особливості: внутрішня форма актів тлумачення містить зв'язки між пізнаним змістом правових норм і способами викладення та аргументації висновків у юридичній справі. Внутрішньою формою актів правозастосовчого тлумачення є об'єднання і розташування аргументів правозастосовця (і одночасно, інтерпретатора) у певній послідовності, обумовленій цілями та завданнями, що стоять перед ним.

Акти правозастосовчого тлумачення можуть бути класифіковані за різними підставами: за сферою дії актів, юридичним значенням їх результатів, способом їх вираження і закріплення, правовим статусом органу державної влади.

За сферою дії актів виділяються акти нормативного правозастосовчого тлумачення та акти казуального правозастосовчого тлумачення. Нормативне правозастосовче тлумачення покликане орієнтувати процес застосування права на максимально точну відповідність вираженій у праві державній волі, забезпечувати повсюдне однакове і правильне вирішення юридичних справ, сприяти дотриманню законності в діяльності органів держави і посадових осіб. Акти нормативного правозастосовчого тлумачення містяться в указах, листах, розпорядженнях, постановах, роз'ясненнях та інших актах Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших органів виконавчої влади.

Акт казуального тлумачення містить офіційне роз’яснення змісту норм права у зв’язку та з приводу розгляду конкретної справи, що є формально обов’язковим лише при її розгляді. Акти казуального правозастосовчого тлумачення містяться у вироках, рішеннях, ухвалах і постановах судів, постановах (рішеннях) уповноважених органів і посадових осіб у справах про адміністративні правопорушення, постановах і розпорядженнях органів виконавчої влади України по конкретних юридичних справах.

Наступним критерієм класифікації правозастосовчих актів тлумачення виступає правовий статус органу державної влади (законодавчий, адміністративний, судовий). Класифікація актів правозастосовчого тлумачення за цим критерієм має суттєве значення для теорії і практики, але в той же час не позбавлена моментів умовності, оскільки функції різних гілок влади нерідко переплітаються. Пропонується виділити окрему підсистему інтерпретаційних актів контрольної влади. До цієї ж підсистеми ми відносимо акти Рахункової палати та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Основним структурним елементом правозастосовчого акта, який містить акт тлумачення, є, зазвичай, його мотивувальна частина, в якій обґрунтовується правильність застосування норми права щодо встановлених державним органом обставин справи, наводяться докази, на яких засновані його висновки.

Казуальне роз'яснення норми права пропонується назвати прецедентом тлумачення, оскільки одиничне правозастосовче рішення, винесене за відсутності усталеного зразка, несе в собі елемент потенційної “прецедентності”. Така ситуація особливо характерна для початкового етапу застосування нового великого кодифікованого законодавчого акта, що регламентує нові суспільні відносини. Інтерпретація норми права, що застосована в справі, обґрунтована сукупністю логічно взаємозалежних аргументів і базується на глибокому знанні чинного законодавства та професійних навичках особи, гідна того, щоб згодом на неї посилалися як на приклад, зразок, на підтвердження висновків в іншій справі.

У висновках дисертації підведено підсумки дослідження та сформульовано науково-практичні рекомендації щодо його використання.

Підсумки дослідження:

1. Теоретико-методологічною основою інтерпретації у правовій сфері виступає герменевтичний підхід, відповідно до якого інтерпретація права є особливим різновидом пізнавальної діяльності, що супроводжує процеси людського буття у правовій сфері. Вироблені герменевтикою загальні правила інтерпретації текстів пристосовані до тлумачення правових текстів.

2. На підставі комплексного теоретичного аналізу офіційних інтерпретаційних актів визначено їх місце в системі правових актів. Доведено, що вони є самостійним видом правових актів і мають спільні ознаки, які в сукупності відрізняють їх як від нормативно-правових актів, так і від актів застосування та реалізації права. Офіційні інтерпретаційні акти є підсистемою системи правових актів.

3. Здійснено теоретичне узагальнення питання про правову природу інтерпретаційних актів, їх співвідношення з іншими правовими актами. Запропоновано класифікацію інтерпретаційних актів за критерієм ціле покладання та розроблено пропозиції щодо їх уніфікації.

4. Відмова від жорстко нормативістського підходу до права та аналіз діяльності Конституційного Суду України та Верховного Суду України дозволили зробити висновок про те, що на сучасному етапі розвитку правової системи України судова практика фактично виступає як джерело національного права.

5. Автор розрізняє правотворчу і правозастосовчу інтерпретацію права. Правотворче тлумачення є засобом і результатом судового контролю за законністю дій та нормативних актів органів виконавчої і законодавчої влади. У процесі розгляду конкретної юридичної справи вища судова інстанція проводить своєрідну наукову експертизу сумнівних з погляду на законність норм права, використовуючи при цьому весь арсенал спеціальних способів і прийомів пізнання змісту права та його інтерпретації.

6. Подано характеристику властивостей правотворчих інтерпретаційних актів Конституційного Суду України та Верховного Суду України. Пропонується авторське визначення правотворчого інтерпретаційного акта. Акти інтерпретації, ухвалені Конституційним Судом України та Верховним Судом України, слід розглядати як самостійне, хоча й вторинне, джерело права.

7. Визначається, що правозастосовче тлумачення є обов’язковим етапом правозастосовчої діяльності. Акти правозастосовчого тлумачення можуть виступати як самостійний правовий акт, і, навпаки, можуть бути вплетені до тканини акта застосування права, зазвичай, до його мотивувальної частини.

Науково-практичні рекомендації:

1. Пропонується прийняття Закону України “Про правові акти”, в якому слід передбачити окремий розділ, присвячений інтерпретаційним актам. Він має офіційно закріпити загальні правила видання, види та ієрархію, вимоги до оформлення та оприлюднення інтерпретаційних актів, визначити суб’єкти офіційної інтерпретації. Цей закон має бути конкретизований інструкцією Міністерства юстиції України про уніфікацію інтерпретаційних актів.

2. Зважаючи на значення діяльності Верховного Суду України у процесі подолання прогалин у законодавстві та визначенні неповноти, неточності законів та підзаконних актів, слід законодавчо надати постановам Пленуму Верховного Суду України загальнообов’язкового характеру, що надасть їм можливість відігравати більш вагому роль у процесі вдосконалення національного законодавства. Із цією метою пропонується змінити пункт 6 частини 2 статті 55 Закону України “Про судоустрій”, виклавши її наступним чином: “дає офіційні роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів”.

3. З метою забезпечення юридичного механізму невідворотності дії правотворчого інтерпретаційного акта доцільно законодавчо установити строк, протягом якого норми права, визнані неконституційними, повинні бути скасовані відповідним правотворчим органом під поточним контролем Міністерства юстиції України або органів прокуратури в порядку загального нагляду. Для цього, зокрема, пропонується змінити частину 2 статті 70 Закону України “Про Конституційний Суд України”, виклавши її наступним чином: “Конституційний Суд України визначає у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання…” і далі по тексту.

4. Пропонується надати вищим судовим установам України право законодавчої ініціативи з метою самостійного та оперативного ініціювання внесення змін до чинних законодавчих актів чи прийняття нових.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

АНОТАЦІЇ

Матвєєва Л.Г. Юридична природа та місце офіційних інтерпретаційних актів у правовій системі України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. – Національний університет внутрішніх справ. Харків, 2005.

У роботі розглянуто систему та класифікацію офіційних актів тлумачення права та запропоновано авторську класифікацію. Визначено ознаки інтерпретаційних актів, їх юридичну чинність, співвідношення з іншими видами правових актів. Сформульовано систему вимог до уніфікації інтерпретаційних актів.

Автор розрізняє правотворчу та правозастосовчу інтерпретацію права. Зроблено висновок, що в системі актів офіційної інтерпретації з’явилась особлива група актів правотворчого тлумачення, до якої належать акти вищих судових установ України.

Визначено, що акти правозастосовчого тлумачення можуть виступати як самостійні правові акти, і, навпаки, можуть бути вплетені до тканини акта застосування права, зазвичай, до його мотивувальної частини.

Ключові