Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Медицька Мирослава Степанівна

УДК 82.091 (475)+ 82-1/9

Творчість Станіслава Виспянського та українська література кінця XIX – початку XX століття: рецепція і типологія

10.01.05 – порівняльне літературознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Тернопіль – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі світової літератури і французької філоло-гії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Матвіїшин Володимир Григорович – завідувач кафедри світової літератури і французької філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Радишевський Ростислав Петрович – завідувач кафедри полоністики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Нахлік Євген Казимирович керівник Львівського відділення Інституту літератури

ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства, м. Львів

Захист відбудеться 11 травня 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.58.053.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Тернопільському національному педаго-гічному університеті імені Володимира Гнатюка за адресою: 46027, м.Тернопіль, вул. Максима Кривоноса, 2, тел.: 43-58-65

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027, м. Тернопіль, вул. Максима Кривоноса, 2).

Автореферат розісланий 07 квітня 2005 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради М.Б. Лановик

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Літературно-художня спадщина Станіслава Виспянського (1869 – 1907) займає чільне місце в історії розвитку польського і загальноєвропейського письменства. Свого часу вона мала помітний вплив на появу і куль-тивування важливих ідейно-естетичних явищ у слов’янському, зокрема укра-їнському, культурно-духовному світі. Дослідження цього, як і відповід-них взаємовпливів, – першочергове завдання нашої літературо-знавчої науки. Тож, виходячи з основоположних методологічних і теоре-тичних засад вітчиз-няної компаративістики та її сучасних завдань, ар-гументовано актуалізуємо цілий ряд проблем рецепції й типології творчості неперебут-нього польського драматурга, театрального діяча і поета Станіслава Виспянського в укра-їнських національних коорди-натах кінця XIX – початку XX століття. Уні-каль-на художня особистість, яскравий представник культурно-історичної й літературно-мистецької до-би “Молода Польща”, що позначилася на формуванні українського символізму, зосібна галицької модерни “Молода Муза”, як і загалом багатьох образних, жанрово-стильо-вих і проблемно-тема-тичних спрямувань нашого національного літера-турного процесу зламу позаминулих сторіч, Станіс-лав Виспянський ще й досі належно не поціно-ваний і не вивчений сучас-ним українським літературознавством. Глибокого і ґрунтовного осмислен-ня нині потребує його синкретична драматургія і сценічні постановки, живопис і лірика. Хоча окремі дослідження твор-чості польського письменника і митця й здісню-валися на початку XX століття українськими науковцями, все ж згодом вони стали дещо спо-віль-неними, спорадичними чи й зумисне ретардованими через певні ідео-логічні перепони (Виспянський-модерніст аж ніяк не вписувався в кано-ни так званого методу соцреалізму). Водночас можна констатувати, що протягом остан-ніх десятиліть минулого століття дра-матичні й поетичні твори письменника більшою або меншою мірою привертали увагу істориків і теоретиків української літератури, компара-тивістів і мистецтвознавців. У поле зору нашого вітчиз-няного літера-туро-знавства все частіше стали потрапляти драма й лірика Станіслава Виспянсь-кого, хоча це були переважно моноаспектні праці, частина з яких позначена відтінком “ювілейності” поль-ського художника слова.

Усе це й зумовило актуальність теми дисертації “творчість Станіс-лава Виспянського та українська література кінця XIX – початку XX століття: рецепція і типологія”. Хронологічні обмеження пояснюються тим, що саме в цей період розвитку національного письменства спостерігається чимало типологічно близьких, порівняльно схожих її явищ та процесів, аналогічних тим, які характеризують драматичні й віршовані твори поль-ського автора. Зосередження, по су-ті, на всій літературно-художній спад-щині письменника випливає з то-го, що вона ще й досі не вивчалася комп-лексно, системно і контекстуально, крізь призму компарати-вістської методо-логії та теорії з проекцією на українську літературу означе-ного часу. Більше того, багато п’єс і поезій Станіслава Вис-пянського, не перекла-дених укра-їнською мовою, й надалі залишають-ся невідомими для широкого читаць-кого загалу, почасти і дослідників, а тому й досі науково не осмислені.

Творчість польського автора слід розгля-дати як синкретичну, до якої письменник залучав різні засоби поетики: і романтизму, і реалізму, і, звичайно ж, модернізму в усіх його виявах. окрім того, в його ліриці і особливо в драматургії доскіпливий дослідник знайде й приписи барокової літератури. Водночас античний міф у трансформації Станіслава Виспянсь-кого, його постійний “діалог із греками” польська критика не-безпідставно відносить до явищ Ренесансу. А за Паулем Фехтером, Леславом Евста-хевичем, Казімежем Викою, Евою Мьо-донською-Брукс, такі п’єси їх співвітчизника, як “Весілля”, “Визволення”, “Прокляття”, “Судді” і “Леґіон”, – це не що інше, як своєрідні початки експре-сіонізму в польській літературі. Власне, у своїх драмах Станіслав Виспянський відбив величезну амплітуду людських переживань (від заземлених до висо-ких, від комічно-ґротескових і сатиричних до трагічних, від особистісних до всеохопно загальних). Деякі польські дослід-ники цього митця слова висловлювали думки про те, що в його творах наявні сюрреалістичні, навіть футуристичні елементи, тобто компоненти вже авангардизму. Проте Станіслав Виспянський не вкладається у хронологічні рамки польського авангар-дизму. Однак якщо говорити про наявність у його творах того, що зго-дом сформувалося в елементи, а потім у форми нового мислення, то можна, безумовно, стверджувати про очевидні “сліди” “авангарди”. Тут і ґротес-ковість, і сарказм, й іронія, і пародія, і химерність.

Кожен із творів Станіслава Виспянського має абсолютно різні вияви авторської ідейно-естетичної свідомості, оскільки його п’єси діамет-рально відрізняються одна від одної. Творчість письменника не можна вкласти в “прокрустове ложе” якогось одного напряму чи стилю, бо вона наба-гато многогранніша, поліаспектна на різних зрізах проблематики, характе--рології, формотворчих виявах художнього мислення, зрештою, пафосу.

При цьому Станіслав Виспянський не забував про національну ідею визволення Польщі, яка, порушуючи сучасні авторові проблеми, диктує виходи в минуле і майбутнє. Вона лейтмотивом проходить в усіх без винятку його тво-рах, написаних на давню історичну тематику свого народу, на тему Листопадового повстання, про античну добу та ін. Тому читачам драм Станіслава Виспянського потрібно бути підготованими до сприйняття його еклектичних текстів, глибоко обізна-ними при цьому не тільки з літературою, культурою, а й з історією Польщі. Адже без цих знань нерідко твори здаватимуться “ланцюгом нісенітниць”, беззмістовними, без зв’язку між діями. Хоча так чи інакше вони залишаться складними не лише для розуміння пересічному читачеві, а й нелегкими для розкодування і дослід-никам художньої спадщини Станіслава Виспянського, про що свідчать дискусії літературознавців навколо інтерпретації його текстів.

Синкретизм творчості Станіслава Виспянського був би неповним без згадки про нього як театрального діяча, реформатора та візіонера, “творця сучас-ної польської сценографії”. До його театрального новаторства відносять “драму як одну хвилину, один день” (за його ж сло-вами), де відбувається стирання простору і часу, театралізація слова і тиші, поетика світла і ночі, пантоміми і руху, введення масок11 Sіawiсska I. Nowe teatr Wyspiaсskiego // Zеszyty naukowe KUL. – 1970 (XIII). – № 2 (50). – s. 28 – 29.. З позицій рецептивної естетики дослідники розглядають різні драматичні конструкції Станіслава Виспянського, як, приміром, “театр в театрі” чи “театр як суд”, які ще раз підкреслюють зв’язок польського митця із теат-ральними майстрами світового рівня.

Драматургія Станіслава Виспянського належить до найвидатніших явищ європейської драми і театру початку XX століття, адже він розробив власну систему естетики монументального (“teatr ogromny”) народного театру просто неба на краківських схилах Вавелю (який повинен був стати “від-критою сценою”). Ось чому твори митця “є більшою мірою видовищами, аніж драмами у прямому розумінні цього слова”22 Grzymaіa-Siedlecki A. O tworczoњci Wyspiaсskiego. – W.: Wyd. Literackie, 1970. – S. 146.. Адже Станіслав Виспянський зумів поєднати музику і живопис, архітектуру і літературу, ліризм і трагізм, а також елементи майбутньої кінематографії в одному театрі, де важливим були не тільки освітлення, колір та жести, а й роль декорацій, костюмів чи технічних ескізів, зроблених самим автором. Він починав свій мистецький шлях як художник, учень Яна Матейки, продов-жуючи малювати картини, вітражі, оформлювати книги до кінця життя поряд зі створенням драм і поезії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконувалося як складова комплексної теми “Українська література в контексті розвитку західноєвропейського літера-турно-художнього процесу”, яку розробляє кафедра світової літера-тури і фран-цузької філології Прикарпатського національного універси-тету імені Василя Стефаника. тема дисертації і план-проспект схвале-но на бюро нау-ково-координаційної ради з проблем “Класична спадщина та сучасна худож-ня література” при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є вивчення особли-востей рецепції та типології творчості Станіслава виспянського з відпо-відними явищами і процесами української літератури кінця XIX – початку XX століття. Виходячи з нинішнього спрямування літературо-знавчої науки, для реалізації поставленої мети визначаємо такі завдання:–

використовуючи засади рецептивної естетики, виявити домінантні літературознавчі концепції в осмисленні творчості Станіслава Виспян-ського польськими та українськими дослідниками;–

застосовуючи контактно-генетичний підхід, з’ясувати впливи української культури на творчість Станіслава Виспянського (на рівні обра-зів, мотивів, характерів, сюжетів), а також доповнити “галицькими” штрихами біогра-фію письменника;–

послуговуючись порівняльно-типологічним підходом, докладно з’ясува-ти спорідненість текстів з анало-гічними явищами і процесами української літератури кінця XIX – поча-тку XX століття та їх ідейно-естетич-ну самоцінність;–

на основі сучасної компаративістської методології дослі-дити специ-фіку функціонування різних типів внутрішньої і зовнішньої орга-нізації драма-тичних і поетичних текстів Станіслава Виспянського й укра-їнських пись-мен-ників означеного періоду;–

встановити рівні типологічних характеристик творчості Станіслава виспянського і поетів-“молодомузівців” та української драматургії (тема-тичні, образні, фольклорно-міфологічні, сюжетно-компо-зиційні, жанрово-стильові, архетипні, художньо-мисленнєві);–

внаслідок порівняльних зіставлень творів польського й укра-їнських авто-рів окреслити використані ними поетикальні засоби.

Об’єктом дослідження є творчість Станіслава Виспянського (перед-усім драми “Акрополь”, “Весілля”, “Визволення”, “Легенда”, “Мелеагр”, “Прокляття”, “Судді”, а також у плані контекстуального аналізу “Леґіон”, “Листопадова ніч”, “Повернення Одіссея”, “Протесилай і Лаодамія”) і ряду українських письменників кінця ХІХ – початку XX століття, зокре-ма Лесі українки, Василя Пачовського, Петра Карманського, Богдана Лепкого, Олександра Олеся.

Предметом наукового осмислення стали різноманітні вияви рецепції та ти-пології драматургії і поезії Станіслава Виспянського в сере-довищі укра-їнсь-ких на-ціонально-духовних і культурних процесів хроно-логічно окресленого періоду.

Методологічною і теоретичною базою дослідження є праці Леонiда Бiлецького, Олександра Білецького, Григорія Вервеса, Оксани Веретюк, Олександра Веселовського, Романа Гром’я-ка, Тамари Гундорової, Міхала Ґловінського, Артура Гутнікевича, Олександра Діми, Діоніза Дюришина, Віктора жирмунського, Дмитра Затонського, Лешека Колянкевича, Марії Моклиці, Володимира Моренця, Дмитра Наливайка, Євгена Нахлiка, Ришарда Нича, Соломії Павличко, Марії Подрази-Квятковської, Ярослава Поліщука, Ольги Турган, Івана Франка, Гелени Янашек-Іванічкової та ін.

У дисертаційному дослідженні використано такі методи, як біогра-фічний, порівняльно-історичний, гене-тично-функціональний, типоло-гічний і контекстуальний.

Наукова новизна дисертації виявляється у тому, що в ній уперше встановлено різні рівні рецепції та типології творчості польського письмен-ника Станіс-лава Виспянсь-кого й української літератури кінця XIX – початку XX століт-тя і за допомогою компаративістської методології з’ясовано механізми порів-няльних характеристик творів (драм і лірики) польського та українських авторів як художніх і часопросто-рових спорідненостей чи подібностей; новим також є введення у науковий обіг маловідомих в Україні праць польських й українських (початку ХХ століття) дослідників літературно-мистецької спадщини Станіслава виспянського, його польсько-мовних п’єс і віршів, ще не перекла-дених українською мо-вою; враховано й епістолярій Станіслава Виспянського.

Практичне значення результатів дослідження зумовлено тим, що вони заповнюють очевидну прогалину в українському порівняльному літера--турознавстві, пов’язану з недостатнім (здебільшого вибірковим і моно-аспектним) осмисленням контактно-генетичних і типологічних зв’яз-ків творчості Станіслава Виспянського з нашим національним письмен-ством на зламі XIX – XX століть, і можуть бути викори-стані при подальшому вивчен-ні українсько-польських літературно-мис-тецьких взаємин, при написанні компаративістичних розвідок і студій, під час лекцій з історії польської та української літератур, спецкурсів та спецсе-мінарів для студентів філоло-гічних факультетів вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи висвіт-лено на звітно-наукових конференціях Прикарпатського націо-нального університету імені Василя Стефаника в 2001–2005 роках, а також Інституту полоністики Варшавського університету та Краківсько-го відділення “Поль-ської спільноти” в 2001–2002 роках, де дисертантка про-ходила наукове ста-жування. Ряд проблем стали предметом ви-ступів на міжнародних науково-практичних конференціях (“Семантика мови і тексту” – Івано-Франківськ, 2001; “Вклад поляків у літературу, культуру і науку українську, а також укра-їнців у літературу, культуру і науку польську” – Варшава, 2004) та Всеукра-їнських кон-ференціях (“Українсько-польські літературні взаємини” – Луцьк, 2002; “українська школа у літературі та культурі українсько-польського погра-ниччя” – Київ, 2004). За матеріалами дисертації опубліковано 7 статей. Дисертація обговорена на спільному засіданні кафедр світової літератури та французької філології й української літератури Прикарпатського націо-наль-ного університету імені Василя Стефаника.

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, що нараховує 396 позицій. Загальний обсяг роботи – 219 сторiнок машинопису. Основний текст складає 190 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність та новизну досліджуваної проб-леми, з’ясовано мету і завдання роботи, проаналізовано стан дослі-дження обра-ної теми, окреслено її теоретико-методологічну основу і практичне значення.

У першому розділі “Станіслав Виспянський і Україна: проблеми літера-турознавчої рецепції” висвітлено наукові концепції осмислення творчої спадщини Станіслава Виспянського в поль-ському та українському літературо-знавстві. Розглянуто й проблему освоєння митцем реалій української дійсності та її духовно-культурних особливостей. Незважаючи на те, що ця проблема вже тривалий час знаходиться у колі наукових інтересів як польських, так і українських дослідників творчості пись-менника, все-таки й досі вона залишається не до кінця з’ясованою. Її актуальність посилюється ще й різноманітністю підходів до її розв’язання, а також відмінністю у виокрем-ленні й потрактуванні домінантних складових у взаємозв’язку Станіс-лава Виспянського та України. Так, одні літературо-знавці зводять це лише до виявлення у його художній спадщині національно закодованих укра-їнських образів, тем і мотивів (наприклад, персонажа Верни-гори, галицької проб-лематики), інші ж ведуть мову про винятково уважне (нерідко супе-реч-ливе) перенесення у літературні тексти фактів, подій та обставин з життя українства, надто кінця XIX – початку XX століття.

У дисертації доводимо, що українські топоси у творчості Станіслава Виспянського не обме-жуються лише названими чинниками. Вони значно ширші й глибші, бо охоплюють біографічні, особистісні моменти засвоєння польським письменником багато того, що торкалося сусіднього народу (генетично-контактний зв’язок з Галичиною, непоодинокi приїзди в Кар-пати), а також своєрідність авторської ідейно-естетичної свідомості, що відбилася у ряді його художніх творів, особливо в “галицьких драмах” (“Судді” і “Проклят-тя”), як їх нерідко йменують польські та українські історики літератури й театрознавці. Тож, не заперечуючи названі принципи аналізу твор-чості Станіслава Виспянського, доповнюємо їх за допомогою біогра-фічного підходу і поетикальних засобів, що у своєму зв’язку становлять цілісну концепцію дослідження проблеми. Крім того, ряд життєвих і художніх фактів, про які йде мова у дисертаційному дослідженні, – маловідомі і сьогодні ще комплексно не систематизовані, тому не досить вивчені.

У підрозділі 1.1. “Станіслав Виспянський у польському літературо-знавстві” простежено судження про творчість письменника поль-ських літературних критиків, істориків літератури, теоретиків і компа-ративістів, котрі загалом витворили специфічну галузь національного літературознавства, яку можна умовно назвати “виспянськознавство”.

Творчість Станіслава Виспянського польські дослідники розгля-дають уже тривалий час і поліаспектно (Вільгельм Фельдман, Станiслав Бжозовський, Остап Ортвін, Станіслав Ляцк, Адам Ґжимала-Седлецький, Тадеуш Сінко, Стефан Колачковський, Станіслав Піґонь, Леслав Евстахевич, Казімеж Вика, Анеля Лемпіцька, Ян Новаковський, Аліція Оконська, Мiлослава Буковська, Францішек Зейка, Ева Мьодонська-Брукс, Марія Подраза-Квятковська та ін.). Такі історико-літературні та мис-тецтвознавчі студії є доволі різно-манітними за система-тикою біогра-фічного і художнього матеріалу. Їхнє ціннісно-критичне спрямування визначили конкретні суспільно-історичні обставини та ідейно-естетичні культурні процеси у Польщі як на зламі минулих століть, так і протягом усього XX століття, зокрема назрілі завдання у вивченні драматургії, ліри-ки та живопису, сценографії і театральних вистав, створених Станіславом Вис-пянським. В аналізованих у дисертації монографіях, нарисах та статтях свідомо виокремлено мір-кування вчених (на перший погляд, вибіркові), що засвідчували не тільки певну рецепцію, а передовсім оціночно-еволю-ційну шкалу в осмисленні тих чи тих творів польського письменника. Власне, вона стала своєрідною точкою відліку у виявленні особливостей творчості Станіслава Виспянського – його проблематики, ідей та образів, худож-нього мислення, жанрово-стильової природи, системи засобів поетики.

З позицiй рецептивної естетики визначаємо ряд домінантних нау-кових концепцiй у сприйняттi творчостi Станіслава Виспянського, у дослi-дженнi його спадщини. Це насамперед виявлення у п’єсах i поезiях письмен-ника тяглостi традицiй романтизму, що йшли, зокрема, вiд творiв Адама Мiцкевича i Юліуша Словацького (Юзеф Котарбiнський, Зігмунт Василевський, Станіслав Пiґонь, Станіслав Кольбу-шевський та iн.); виокремлення трагiзму як основи свiтобачення й свiтовiдтворення Станіслава Виспянського (Станіслав Ляцк, Стефан Колачковський та iн.); окреслення народно-iсторичної i фольклорно-мiфо-логiчної стихiї у струк-турi художнього мислення польського митця (Адам Ґжимала-Седлецький, Ян Новаковський, Марек Булановсь-кий, Францішек Зейка, Ханна Фiлiпковська та iн.); синкретизм рiзних творчих напрямiв, стилiв, синтез рiзних видiв мистецтв (Здіслав Кемпiнський, Тадеуш Маковецький, Вінцент-Ян Островський, Анеля Лем-пiцька); виділення антич-ності (ренесанснiсть), мiстичності (ре-лiгiй-нiсть) як моделей авторської iдейно-естетичної свiдомостi (Тадеуш Сiнко, Юзеф Мiр-ський, Ева Мьодонська-Брукс та iн.).

Цей потужний літературознавчий масив польської науки про художню і мис-тецьку спадщину свого співвітчизника у плані нашого дослідження є основою, без якої неможливо аналізувати праці українських учених, які писали в різний час про Станіслава Виспянського. Такий акцент необхідний хоча б з метою вияв-лення деяких суто українських аспектів у рецепції творчої постаті польського письменника.

У підрозділі 1.2. “Станіслав Виспянський в українському літературознавстві” розглядаються основні положення літературно-мис-тець--кої спадщини Станіслава Виспянського у рецепції українськими науковцями. Перші спроби з’ясувати особливості творчості польського драматурга і поета здійснили галицькі критики й художники слова – Павло Штокалко, Микола Євшан, Петро Карманський, Михайло Рудницький, Денис Лукiянович, Григорій Луж-ницький, Ярослав Гординський, які ще у 20 – 30-х роках минулого століття разом із першими перекладачами Остапом Луцьким та Северином Паньківським репрезентували Станіслава Виспянсь-кого на нашому національному ґрунті. Незаперечний науковий інтерес становлять літературознавчі студії Миколи Євшана “Сучасна польська література і її впливи на нашу” (1912) та Ярослава Гординського “Станіслав Виспянський й Україна” (1935). У другій половині XX століття з’являються вагомі дослідження типології творів польського автора та їх рецепції в нашому національному культурно-духовному середовищі (праці Людмили Кочубей, Юлії Булаховської, Івана Лозинського, Валерія Гаккебуша, Iди Журавської, Ростислава Радишевського, Станiслави Левiнської, Миколи Ільницького та ін., а також україністів у Чехії та Польщі – Зіни Ґеник-Березовської, Стефана Козака). Серед них переважають розвідки з чітко вираженим компаративістським підходом. Більшість із них з’яв-лялися за часів духов-ного й патріотичного самоствердження або в про-цесі наро-дження самототож-них ідейно-художніх явищ в Україні, що давало підстави для типологічних зістав-лень творчості Станіслава Виспянського та укра-їнських письменників.

Певні розбіжності у потрактуваннях деяких творів Станіслава Вис-пянсь-кого у польському та українському літературознавствах, а також нинішній стан і перспективи розвитку українсько-польських суспільних і духовних взаємин актуалізують потребу об’єктивного вив-чення типології літературно-мистецької спадщини цього пись-менника і театрального діяча та її рецепції в українському національно-культурному середовищі. Власне, із та-ких методологічних засад підходимо й до аналізу українських до-сліджень творчості Станіслава Виспянського, виокрем-люючи в них насам-перед порівняльно-типологічний аспект, його своєрідну природу й наукову самоцінність.

Рецепцію творчості Станіслава Виспянського здійснювали в Україні не тільки через наукові статті чи виступи укра-їнських авторів про худож-ника слова і театрального діяча світового масштабу, через аналітичні дослідження про українсько-польські культурні та літе-ратурно-мистецькі процеси, а й через впливи його драм і поезій на українських письменників (передусім “молодомузівців”) і через переклади (на жаль, їх кількість й досі обмежена).

У підрозділі 1.3. “Галицький модус: контактно-генетичні виміри” розглянуто зв’язки Станіслава Виспянського з Україною. Суспільно-побутові і драматургічно-сценічні реалії кінця XIX – початку XX століття Галичини виявилися певним чином у художній спадщині поль-ського письменника. Завдяки маловідомим джерелам (біографічним, літера-туро-знавчим і театральним), а також за допомогою нових методологічних підходів (пере-дусім ідейно-естетичних і типологічних), вдаючись до сучасного прочитання, розкриваємо безпе-рервність і самобутність духов-ного розвитку польського драматурга, поета і живописця, коли він або пере-бував на західноукраїнських землях, або використовував галицьку (як у траге-діях “Судді” та “Прокляття”) проблематику і тематику, систему художньої образності, українські мовленнєві форми і поетикальні засоби з українського фольклору. Зображення образу України Станіслав Вис-пянський здійснює опосередковано чи безпосередньо (алюзії, образи, елементи) в системі конкретно-історичних сюжетів, обставин і психо-логічних ситуа-цій. У творах “Судді” і “Прокляття” драматург виявив інтерес не лише до українських реалій, а й до внутрішньо-психологічного світу меш-канців Галичи-ни (поляків, українців, євреїв), філософсько-етичних, релігійно-моральних проб-лем. У жодному літературному тво-рі Станіслав Виспянський не торкається іс-торії української козаччини, за винят-ком згадки про Запорож-жя і про гетьмана мазепу (“Листопадова ніч”). Можна припустити, що польський художник слова оминав це цілком свідомо, “щоб просто обійти яскраві польсько-українські непорозуміння”33 Гординський Я. С.Виспянський і Україна // Збірник НТШ. – Львів, 1935. – С. 116..

Станіслав Виспянський, відомий представник модерністської лiтера-турно-мистецької епохи “Молода Польща”, цікавився тодішньою як польською, так і загально-європейською усклад-неною поетикою (зміщення конфлікту із сфери конкретно-соціальної до інтелек-туально-філософської, посилена напруженість драматичної дії, збільшення ваги внутрішнього монологу в структурі драматичного твору). В українській літературі того періоду також відбувались зміни, паралельні процеси, що й дає нам підстави для типології творчості Станіслава Виспянського і вітчизняних письменників-модерністів.

У другому розділі “Драматургія Станіслава Виспянського і Лесі Українки: типологія міфологічних моделей” зіставляємо драматичні твори Станіслава Виспянського й Лесі Українки на референтному й кодо-вому рівнях, власне те, що лежить у зовнiшнiй i внутрiшнiй органiзацiї їхніх п’єс, доводимо спорідненість і близькість, а також своєрідність засад авторської ідейно-естетичної свідомості. Осмислення реінтерпретації і трансформації слов’янсько-міфологічних, античних і біблійних кодів як системи (мотивів, образів, сюжетів і характерів, їх оригінального худож-нього озву-чення і відлуння, трактування національних світорозумінь), неповторності мистецьких зацікавлень польського й укра-їнського драма-тургів – концепційно визначена наукова проблема розділу, яка, на наше переко-нання, успішно вирішується, якщо до неї підходити, вдаючись до розвитку традиційних кате-горій літературознавства і застосування здобутків новітніх, модерних методологій. Тому в дисертації окреслюємо принаймні три шляхи. По-перше, беремо до уваги контекстуальність виникнення і функціонування творів. По-друге, міфоло-гічні моделі у драматургічних творах Станіслава Виспянського і Лесі Україн-ки розглядаємо з урахуванням їхньої літературно-мистецької самоцінності; по-третє, в синтезі принципів, у яких сходяться всі лінії естетичного руху, що породжують пасіонарні постаті в історії будь-якої культури. І в цьому сенсі Станіс-лав Виспянський та Леся Українка чи не найближчі, хоча, зрозуміла річ, й не тотожні величини, які змоделювали у власній творчості історію рідної країни крізь призму образів світової культури, та й навіть історію світу.

ІІерший підрозділ 2.1. “Праслов’янські вірування і фольклорно-демонологічна основа п’єс “Легенда” і “Лісова пісня” присвячений типоло--гічному зіставленню названих драматичних творів Станіслава Вис-пянсь-кого і Лесі Українки. За допомогою компаративістського підходу аргумен-туємо спільність і своєрідність міфологічних та фольклорно-демо-нологічних засад їхнього художнього мислення. Точки дотику мистецьких свiтiв Станiслава Виспянського i Лесi Українки починаються з їхньої глибокої обізнаності у сфері історії, з розуміння звичаїв не тільки слов’янсь-кого світу, а й минувшини інших цивілізацій, а також зі схиль-ності виводити образи та iдеї зі спогадiв свого далекого минулого. Винесені з дитинства вiзiї фантастичного свiту, дали поштовх обом авторам для створення п’єс, в основу яких лягли елементи фольклору й мiфологiї, що в них кожен художник слова по-своєму сприймає вiдгомiн прадавнiх архетипiв. Проте якщо в основi “Лiсової пiснi” лежать дiйснi факти й водночас фольклорнi дже-рела, завдяки чому поруч з реальними дійовими особа-ми спiвiснують iрреальнi персонажi, то Станiслав Виспянський використав легенди з iсторiї Польщi – про життя i смерть засновника старо-давнього мiста Крака та його доньки Ванди.

Польський i український письменники цiлком цiлеспрямовано намага-лись надати своїм драмам рис правдоподiбностi, розпочинаючи їх зi сцен та ремарок, зв’язаних iз природними означеннями мiсця i часу розгортання драма-тичної дiї. Дерева (дуб, береза) у “Лiсовiй пiснi” Лесi Українки та вода (рiка Вiсла) у “Легендi” Cтанiслава Виспянського не тiльки виконують роль спостерігачiв людських доль, а й постають безпосереднiми учасниками драматичного дiйства, антропоморфними істотами, врештi, тим центром, який об’єднує навколо себе всю природу. Її неповторний свiт у “Легендi” та “Лiсовiй пiснi” взаємопов’язаний з характером подiй чи станом душi героїв.

Iрреальні мiфiчні свiти жителiв волинського лісу та мешканців ареалу Вiсли в дечому вiдрiзняються один вiд одного, хоч i мають багато подіб-ного. В їхній художнiй тканинi проступають образи, основа яких закорінена у фольклорi та демонологiї прадавнiх слов’ян: русалка, водяник, вовкулака. Якщо у Станiслава Виспянського цi мешканцi води близькi до повiр’їв про них, бо виступають не зовсiм позитивними героями, то в Лесi Україки вони постають здебільшого доброю силою, котра допомагає Мавцi, хоч не вельми симпатизує Лукашевi, який втрутився у їхнiй свiт природи.

Типологічна близь-кість спостерігається у поетицi аналізованих драм: текстовiй музикальностi (“Легенду” спершу писано як лiбрето, а до “Лiсової пiснi” спецiально було складено ноти й пiснi), жанрових означеннях творів (“драма-казка”). Збіжність знаходимо й у зв’язку людини з природою, відбитому у творах, у тон-кому використанні календарно-обрядових тради-цій, зако-рінених у світовідчутті спільної праіндоєвропейської свідомості, де життя – смерть – воскресіння є циклічно-реінкарнаційною моделлю. Зреш-тою, спільність і своєрідність виявляється у неоромантичних і симво-лічних засобах творення драм, в авторському потрактуванні типологічно споріднених праслов’янських міфологічних моделей. Станіслав Вис-пянський і Леся Українка кожен по-своєму пов’язували драматичні твори з міфо-мисленням, вибудовуючи цілком самодостатні міфологічні матриці, архетипи, зрештою, оригінальні образи, трансформовані із традиційних.

У другому підрозділі 2.2. “Художня трансформація античної міфологеми долі у драмах “Мелеагр” і “Кассандра” доводимо, що польський та український драматурги по-своєму трактують трагічну кон-цепцію людського буття, джерела якої сягають ще міфологічного, зокрема античного світу. Змальовані у “Мелеагрі” та “Кассандрі” образи, характери й сюжетні колізії не були надуманими, чужими, адже ще зовсiм молодою Леся Українка читала в оригiналi Гомера, як iсторик дослiджувала сиву минувшину, переклала уривок з “Одiссеї” рiдною мовою, а Станiслав Виспянський з дитинства був знайомим iз античними скульптурами у майстернi свого батька, потiм iз живописом у Кракiвськiй школi красних мистецтв i з оригiналами в галереях Лувру, малював пiзнiше iлюстрацiї до перекладеної Люцiаном Риделем першої частини “Iлiади”.

Поняття невблаганності долі, зловісного фатуму та невизначеності перед майбуттям у драмах польського й українського худож-ників слова виражено в різних персоніфікаціях – образах Мойри, Парк, пряхи, Немезиди (уособлення кари богів) чи Ериній (богинь помсти), в яких утілено спільну для обох п’єс проблему вини і кари, що стала наскрізним мотивом у всій творчості Станіслава Виспянського i виразно простежується у Лесі Українки. Причина, через яку повинен померти Мелеагр у молодому вiцi, чи причина покарання мешканцiв Трої аргументо-вано мотивовані, адже за грiхи батькiв вiдповiдають їхні дiти, так звана ланцюгова реакцiя зла (Вiра Агеєва). Ойней, знаючи, що Алтею посвячено матiр’ю в жертву, все-таки не підкорився волi богiв i одружився з дівчиною. Їхня помста не забарилась, як i покарання Прiама-батька, його сина Парiса чи царя Агамемнона за жертвопринесення своєї доньки Iфiгенiї. Грецiя ж хоча й перемогла у цiй вiйнi, та згодом була захоплена Римом. Обох митцiв поєднують саме трагiчний свiтогляд, екзистенцiйне бачення буття, невiдворотнicть долi дiйових осiб, притаманна античностi, своєрiдна запрограмованiсть життєвої “мойри”.

З цього боку, основними і типологічно спорідненими рисами драма-тургії обох авторів є актуалізація античних образів та мотивів, використання міфосим-воліки (передусім грецької “мойри”), експлікація есхатологічних парадигм людського буття. Трагiчним свiтовiдчуттям надiленi Мелеагр i Алтея у творi Станiслава Виспянського та Кассандра з однойменної драматичної поеми Лесi Українки, які конденсують у собi неспокiй i тривогу, бiль вiд безсилля щось змiнити у передбаченнях i в призначенiй богами долi. Атмосферу цих п’єс насичено вiдчуттям страху, приреченостi вiд перших до останнiх сторiнок, пiдсиленої гамою кольорiв, яка у поєднаннi свiтлих i темних барв уособлює життя та смерть. Мiстична здатнiсть Кассандри, її демонiчний дар пророкувати перегукуються iз вiзiями, сонними мареннями Алтеї чи iз прочитанням думок Аталанти її нареченим перед смертю, що засвідчує художнє втiлення проблеми провидiння в образнiй, декоративно-живописній та видовищнiй сценiчностi драм.

Водночас, звертаючись до екзотичних, нетрадицiйних для нацiональ-них письменств тем, драматурги, безперечно, говорили про життя і проблеми свого рідного народу. Для Станіслава Виспянського “поетичним і медитацій-ним космосом стала Польща” (Юлiя Дiкштейн-Вележинська), древній Вавель був польським Акрополем, а Скамандр – хвилями Вісли і навпаки (Ромуальд Мiнкевич). Леся Українка хоча й ставила у центр своїх драм в основному героїв різних часів і народів, однак інтелектуальний читач завжди в пiдтекстi “вловлював” безпосередню присутність України, біль її вічних проблем націо- і державотворення. Така метафоричність авторської ідейно-естетич-ної свідомості тісно пов’язує зображуване в “Мелеагрі” та “Кассандрі” минуле з майбутнім, оскільки передбачає процес художньої трансфор-мації з ірреального в реальне буття.

Особистiснi драматичнi моменти життя художникiв слова (неви-лiковна хвороба i несприйняття творів сучасниками, нерозумiння ними їхнiх глибинних фiлософських п’єс) не могли не вiдбитись на творчостi Станiслава Виспянського та Лесi Українки, ставали iмпульсом їхнього мис-тецького натхнення, проникали у свiт художнього мислення, вiдлунювали трагiзмом античної “мойри”.

У третьому підрозділі 2.3. “Творча інтерпретація біблійних мотивів та образів” увагу зосереджено на аналізі п’єс “Судді” й “Акрополь” Станіс-лава Виспянського та “Вавилонський полон”, “На руїнах”, й “Одержима” Лесі Українки. Польський і український автори досконало знали Святе Письмо, часто вико-ристовували християнські образи і по-новому тракту-вали релігійну тематику, витворивши власну сакральну драматургію, в якій подали особисте бачення “Вічної Книги Книг”.

У своїй творчостi польський модернiст перш за все звертається до фрагментiв Старого Завiту, зокрема до Книги Мудростi Сираха, Книги Псалмiв чи Пiснi над Пiснями, Книг Макавеїв i Книги Даниїла, тому в усiх п’єсах Бог у трансформацiї Станiслава Виспянського постає як Суддя (скажiмо, в драмі “Суддi”). Цей синкретичний образ поєднує у собi старо-завiтне й античне уявлення про Демiурга. У свою чергу, Леся Українка не тiльки перекладала епiзоди Книги Езекiїля чи давала коротку характеристику Книг Пророкiв, опрацьовувала Ренана, а й написала чимало поезiй, поем, п’єс на основi сакральних образiв. Беручи за основу Старий Завiт, Леся Українка у драматичних творах опиралась на нього як на тло давнiх Єгипту, Вавилону, Iзраїлю, вiдтворювала їхній колорит i традицiї. Старозавiтна iсторiя єврейського народу, його епоха слугували поетесi вiддзеркаленням нацiонального становища її рiдного краю.

Так, у Станіслава Виспянського і Лесі Українки постать Спасителя є неодно-з-начною щодо християнської традиції, але цілком у дусі модернізму. Синтезований образ Христа-Аполлона (“Акрополь”), який гедонiзмом i оптимiзмом сонячного втiлення еллiнської цивiлiзацiї бореться із культом вiчного терпіння вмираючого, розiп’ятого на хрестi Iсуса, постає водночас в іпостасі Сальватора – визволителя Польщi i переможця смертi. Месію у творi Лесі Українки не тiльки бачимо як пророка, надiленого Божою силою зцiлення хворих, як Спасителя, котрий вселяє надiю в кожного зневiреного, а й вiдчуваємо його бiль, страждання, муки, прихованi вiд натовпу. Даючи юрбi спокiй, духовне умиротворення, Син Божий нiби зосереджує у собi всю її недобру енергетику, вiд якої сам не має спочинку. Загалом, цей образ у творчiй спадщинi авторки також є синкретичним. Він поєднує в собi Христа і Прометея – духовнiсть i саможертовнiсть Icуса та непокiрнiсть i волелю-бнiсть античного героя. Така творча інтер-претація Станіславом Виспянсь-ким і Лесею Українкою цього традиційного образу виявляє велич і непроми-нальність Христа.

Кожен з авторів, по-своєму трактуючи Старий і Новий Завіт і звертаю-чись до образів та сюжетів Біблії, проектував їх на історичні події, долю власного народу. Вони не могли писати про минувшину інших дер-жав, не згадавши важке сходженння до незалежності своєї нації, адже обоє були не тільки патріотами, а й провісниками волі батьківщини, повсякчас проймалися її стражданнями і недолею.

У третьому розділі “Станіслав Виспянський і “Молода Муза“ в порівняльно-типологiчному зіставленні” увага акцентується на схожих рисах художньої свідомості Станіслава Виспянського як одного із представ-ників “Молодої Польщі” і митців “Молодої Музи”, зокрема Василя Пачовсь-кого, Петра Карманського та Богдана Лепкого.

Компаративне зіставлення здійснено як на рівні реального і містич-ного поєднання часопростору, полісемічної міфологеми чи архетипу, образ-ної алюзії чи містифікації, синтезу історії і міфу, так і на екзистенційно-есха-то-ло-гічному, декадентському й вітаїстичному сприйнятті художньої дійсності.

У першому підрозділі 3.1. “Драми “Весілля” Станіслава Виспянсь-кого та “Сон української ночі” Василя Пачовського: жанрово-стильова спорiдненість” розглядаємо типологічну схожість симво-лістського мис-лення представників “Молодої Польщі” і “Молодої Музи”. Своєю творчістю, зокрема й передусім драмами “Весілля” та “Сон української ночі”, Станіслав Виспянський і Василь Пачовський оригiнально поєднали у польській та українській дра-матургії історичні й соцiально-патрiотичнi iдеї з модерним їх вирiшенням. Творцi п’єс свідомо акцен-тували на вольових якостях символістських персонажів (реальних чи ірреальних). Навіть у фан-тас-тичній або містичній стихіях їхніх творів “гра-ничним символом сили волі є мертвий чоловік, що встає з могили, щоб завершити розпочату справу. Оскільки він мертвий, то ніщо не зможе затримати або зупинити його”44 Дойч К.В. Екстремальний націоналізм і самознищення: Внутрішні проблеми волі // Зустрічі. – Варшава, 1991. – № 2. – С. 89..

В основі драм Станіслава Виспянського і Василя Пачовського лежать конкретні факти, зумовлені певними соціальними і побутовими обста-винами, реальні прототипи майже кожної дійової особи, цілий ряд подій тогочасних Польщі та України. Однак, відштовхнувшись від них, митці у “Весіллі” та “Сні української ночі” піднялися до висот ідейно-естетичних та філософських узагальнень і створили цілу систему симво-лістських образів, мотивів, характерів, чітко виразивши актуальні націо-нальні і соціальні проблеми минулого, сучасного й майбутнього Польщі та України й огорнувши їх притому ореолом містичності, вiзiйностi й iрреальностi, забарвивши фольклорно-міфологічною поетикою.

На перший погляд, твори написано у формі якихось випадкових фрагментів чи то “фільму”, чи то сну, діалогів і монологів персонажів, які виринають, ніби з-під землі, тобто перед нами постають драматичні поеми без увиразненої фабули і зовнішньої дії. Однак при поглибленому їх аналізі вияскравлюється такий стиль, де водно-час поєднано політику і фантастику, історичну реальність і міфологію. Жанр п’єс постає поліаспектним та багато-вимірним, його не можна вкласти у певні рамки. Події обох творів відбу-ваються у різних часових вимірах, а часте зміщення хронотопу наче формує кожну окрему дію і робить її доволі само-стій-ною. Одначе не настільки, щоб бути чужорідною у загальній тканині творів: і “Весілля”, і “Сон української ночі” несуть у собі синтез і єдність теми та сюжету.

Своєрідними образами-перегуками у творах постають символи золотого рогу із “Весілля” та золотого вінця у “Сні української ночі”. Постать Чорного Дива нагадує Хохола із драми Станіслава Виспянсь-кого, а магічне колесо демонського вінця, у якому безвладно перебували всі діти України, – сомнамбулічний танець того-таки Хохола.

Схожі трагічним оптимізмом фінали творів можна сприймати по-різному. У “Сні української ночі” учасники хору під супро-водом бича Цареслава прокидаються від кривавого вигляду своєї Матері, що не дає, однак, надії на щасливе завершення, незважаючи на всі старання і спроби тверезомислячого оптиміста Сміхун-чика врятувати її. Труба Богдана зазвучала, на відміну від звуку золотого рогу у “Весіллі”, але занадто рано, бо народ ще перебував у тумані, не бачачи золотого вінця, залишаючись “сліпим дитям”. Незважаючи на кривавий схід сонця у кінці п’єси, віру у вільну Україну символізує врятований Сміхунчиком від Духу тьми золотий вінець. У драмі “Весілля”, попри заавтоматизований танець людей під музику Хохола, яка присипляє національне пробудження, також існує промінчик надії. Підтвердженням цьому є кущ троянд, покритий соломою у мертвому листопадовому саду, в якому тліє життя, що пробудиться разом із початком весни. Згадаймо більшість аграрних міфів, в основі яких – смерть і воскресіння після загибелі. Отож, песимістично-реалістичний фінал твору говорить про можливе майбутнє відродження Польщі.

Подібно до