Львівський національний університет

імені Івана Франка

Мисак

Наталія Федорівна

УДК 94-058.237 (=161.2) (477.83/.86) “ХVІІІ–ХІХ”

УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ГАЛИЧИНИ НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.:

СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Кондратюк Костянтин Костянтинович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри новітньої історії України

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

Малик Ярослав Йосипович, Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, завідувач кафедри європейської інтеграції та права

кандидат історичних наук, доцент

Футала Василь Петрович,

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри історії України

Провідна установа: | Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Захист відбудеться “31” січня 2006 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського націо-нального університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “28” грудня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Новий етап розвитку історичної науки, що розпочався після проголошення незалежної Української держави, позначився докорінним переосмисленням історичних концепцій, які поступово втрачали ідеологічне забарвлення, позбавленням певних стереотипів, новою інтерпре-тацією історичних фактів, дослідженням замовчуваних або маловідомих по-дій минулого, вивченням життя і діяльності осіб, які брали участь в україн-ському національному русі і боротьбі за соборну Україну, а тому протягом тривалого часу таврувалися як вороги радянського режиму. Незважаючи на таку зміну пріоритетів, у сучасній українській історіографії ще існує низка актуальних проблем, що потребують усестороннього комплексного дослід-ження. В останні роки спостерігається підвищення інтересу науковців до соціальної тематики і, зокрема, історії інтелігенції. Посилення уваги до вивчення цієї соціальної групи зумовлене, насамперед, її специфічною роллю в житті суспільства.

Проблема української інтелігенції надзвичайно важлива в процесі дослідження історії Галичини та й узагалі всіх українських земель кінця ХІХ – початку ХХ ст. Адже ця соціальна група відіграла чи не найважливішу роль в економічному, політичному та духовному житті суспільства, а також в процесі формування модерної української нації. Вона була носієм національної ідеї, пропагувала її серед широких верств населення, а на початку ХХ ст. стала політичним провідником народу в боротьбі за побудову національної держави.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми “Західні землі України у ХІХ–ХХ століттях: політичний і соціально-економічний аспекти”, яка виконується кафедрою новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка.

Об’єкт дослідження – українська світська інтелігенція Галичини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Таке трактування об’єкта зумовлене кількома чинниками. З другої половини ХІХ ст., а точніше з 1880-х рр., духовенство поступово втрачає монополію на визначення світоглядних, національних і політичних орієнтирів українського суспільства. Керівництво національним рухом перебирає на себе нова світська інтелігенція, яка хоча й була менш чисельною за духовенство, зате значно активнішою та ініціативнішою. Інтелігенція кінця ХІХ ст. вже виступає як окрема структу-рована соціально-професійна верства українського суспільства. Вона одно-осібно репрезентує національні інтереси українців в економіці, політиці й культурі, а також консолідує різні групи населення в боротьбі за створення самостійної Української держави. Крім того, в самому галицькому суспіль-стві на зламі ХІХ–ХХ ст. вже чітко розрізнялося духовенство і світська інтелігенція, що яскраво простежується в тогочасній публіцистиці. Також в українській історіографії поділ інтелігенції на підгрупи за характером трудової діяльності дуже умовний. Фактично кожен науковець самостійно визначає критерії, за якими різні спеціальності зараховує чи ні до розумової праці. Наприклад, І.Лисяк-Рудницький вважає духовенство складовою частиною інтелігенції11 Лисяк-Рудницький І. Виродження та відродження інтелігенції // Його ж. Історичні есе. В. 2-х томах. – К.: Основи, 1994. – Т. 2. – С. 361–380.. Зовсім протилежної думки дотримуються історики Н.Шип та Г.Касьянов22 Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХХ в.): Историко-социологический очерк. – К.: Наукова думка, 1991; Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть: соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993.

Предмет дослідження – професійна структура, соціальне походження, правовий статус, умови праці і побуту, матеріальне становище та дозвілля інтелігенції, а також офіційна політика загальнодержавних і регіональних органів влади щодо підготовки, завдань і суспільної ролі інтелігенції.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли в Галичині відбувається політизація українського національного руху. На цей же час припадає завершальний етап формування модерної української нації. Нижня межа даного періоду точніше окреслюєть-ся 1880-ми рр., тоді в галицькому суспільстві відбувається становлення свідомої своїх завдань і призначення, громадсько активної світської інтелігенції. Верхньою хронологічною межею взято 1914 р., коли українська інтелігенція як чітко структурована соціальна група зайняла монопольне становище у всіх сферах культурного і суспільно-політичного життя, була єдиним репрезентантом інтересів власного народу.

Метою дослідження є дати всебічну соціально-професійну характе-ристику української інтелігенції в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., відтворити атмосферу і умови, в яких формувалася дана соціальна група, показати її роль в тогочасній історії українських земель, що перебували у складі Австро-Угорської імперії.

Дисертантка поставила перед собою завдання дослідити:

· стан наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження;

· осередки, довкола яких відбувалося формування української інтелі-генції, з’ясувати, в яких умовах проходило становлення цієї соціаль-ної групи, а також, які обставини впливали на даний процес;

· позицію центральних органів влади і крайової адміністрації щодо використання української мови в середніх і вищих навчальних закладах Галичини та виховання в них української національно свідомої інтелігенції;

· соціальне походження осіб, що займалися розумовою працею, та основні тенденції в його змінах з кінця ХІХ ст. і до початку Першої світової війни;

· обставини, що впливали на вибір тієї чи іншої спеціальності пред-ставниками майбутньої інтелігенції;

· основні професійні групи всередині даної соціальної верстви, а також подати загальну характеристику кожної із них за принципом: рівень освіти, підготовка, умови праці, поділ на підгрупи;

· професійну діяльність найбільш яскравих представників різних спеціальностей;

· випадки дискримінації місцевою владою української інтелігенції за національною ознакою;

· процес консолідації різних професійних груп інтелігенції від ство-рення власних друкованих органів до фахових організацій;

· чисельність національної інтелігенції загалом і осіб певних спеціаль-ностей зокрема;

· матеріальне становище, побутові умови та щоденне життя представ-ників різних інтелектуальних професій.

Методологічну основу дисертаційної роботи визначають принципи історизму, системності та об’єктивності в підході до вивчення явищ минулого на основі комплексного використання джерел та літератури. При розв’язанні дослідницьких проблем автором були використані загально-наукові та спеціальні історичні методи аналізу, порівняння, систематизації, а також проблемно-тематичний, типологічний, соціологічно-статистичний, системно-структурний та описовий методи. Соціальне походження інтелі-генції досліджено за допомогою методики просопографії.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше в українській історіографії на основі залучення до наукового обігу значної кількості нововиявлених та малодосліджених архівних матеріалів і преси, а також нової інтерпретації вже відомих джерел комплексно досліджено тему “Українська інтелігенція Галичини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.: соціально-професійний аспект”. У дисертації відтворено цілісний соціальний портрет української інтелігенції, проаналізовано її професійну структуру, умови праці та побуту, фахову діяльність. Вперше досліджено соціальне походження інтелігенції та основні тенденції в його змінах з кінця ХІХ ст. до початку Першої світової війни. Охарактеризовано вплив вищої і середньої шкіл, студентських товариств на формування даної соціальної групи. Також представлено спробу скласти поіменний каталог українських юристів (адвокатів, нотаріусів, суддів) і фахівців медичного та ветеринарного профі-лю, що працювали в краї у 1880–1914 рр.

Науково-практичне значення одержаних результатів полягає у розширенні наукових знань про життя і діяльність української інтелігенції в Галичині на зламі ХІХ–ХХ ст. Результати дисертаційної роботи можна використати при підготовці лекційних курсів з історії України, а також монографій, загальних праць та навчально-методичних посібників з історії української інтелігенції, середньої і вищої школи, студентських організацій і фахових об’єднань, історії Львова, Галичини, міжнаціональних відносин в Австро-Угорській імперії, для ґрунтовних досліджень різних соціально-професійних груп – педагогічних працівників, юристів, лікарів, митців, журналістів тощо. Зібраний фактологічний матеріал також буде необхідним доповненням до біографічних розвідок про видатних діячів того часу.

Основні положення дисертації апробовані на Міжнародній науковій конференції “Lwуw. Miasto – spoіeczeсstwo – kultura” (Львів. Місто – суспільство – культура” (м. Краків, квітень 2004 р.), Першій міжнародній науковій конференції “Духовна вісь України: Галичина – Наддніпрянщина – Донеччина” (м. Івано-Франківськ, червень 2004 р.), наукових конференціях “Історичні пам’ятки Галичини” (м. Львів, листопад 2004 р.) та “Перша світова війна в долі українського народу” (м. Львів, листопад 2004 р.), засіданнях кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура дисертації. Робота побудована за проблемно-хронологіч-ним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг основного тексту дисертації – 198 с., перелік джерел та літератури становить 648 позицій, додатки – 46 с. Загальний обсяг дисертації – 289 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні рамки, визначено об’єкт та предмет, а також мету та основні завдання дослідження. Охарактеризовано методологічну основу дисертації, визначено її наукову новизну та запропоновано варіанти практичного використання одержаних результатів.

У першому розділі – “Історіографічна та джерельна база досліджен-ня” проаналізовано стан наукової розробки та джерельну базу дисертації.

Наукові праці з досліджуваної теми можна умовно поділити на три основні групи: 1) написані в Галичині і датовані часом до Другої світової війни; 2) радянської доби; 3) часів незалежної України.

Серед досліджень першої групи переважають науково-публіцистичні розвідки, а також публікації, що поєднують характерні ознаки спогадів і наукового дослідження. Особливість цих праць полягає в тому, що написані вони очевидцями подій кінця ХІХ – початку ХХ ст. і безпосередніми учас-никами українського національного руху. Однак такі роботи не позбавлені наукового характеру, в них розглядаються різні аспекти формування україн-ської інтелігенції, а також громадсько-політична і фахова діяльність окремих представників даної соціальної групи. Це дослідження С.Барана, К.Левиць-кого, І.Кокорудза, І.Крип’якевича, Т.Лежогубського тощо33 Баран С. З поля національної статистики галицьких середніх шкіл // Студії з поля суспільних наук і статистики. – Львів, 1910. – Т. ІІ. – С. 107–178; Левицький К. Первісна організація українських правників у Львові // Ювілейний альманах Союзу Українських Адвокатів – Львів, 1934. – С. 9–12; Кокорудз І. Професор др. Омелян Огоновський. Огляд єго життя та літературної діяльності // Записки НТШ. – 1895. – Т. V. – Кн. 1. – С. 1–34; Крип’якевич І. Михайло Грушевський. Життя й діяльність. – Львів, 1935; Лежогубський Т. Володимир Левицький (Ва-силь Лукич). Огляд його життя й діяльності. – Львів, 1917..

Чимало робіт періоду до початку Другої світової війни присвячено характеристиці певних професійних груп інтелігенції та діяльності їхніх фахових товариств на початку ХХ ст. Зокрема, серед них слід виділити дослідження І.Франка та С.Чарнецького про український театр і акторів, С.Дроздовського, К.Левицького, Л.Ганкевича про професійну діяльність суддів, адвокатів і нотаріусів, Ю.Кордюка та О.Козакевича про виникнення і основні напрямки роботи перших українських лікарських організацій в Галичині, О.Терлецького та І.Ющишина про освітянські товариства44 Франко І. Руський театр // Його ж. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 29: Літературно-критичні праці (1893–1895). – С. 96–112; Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. – Львів, 1934; Дроздовський С. Українці в судівництві, державній прокураторії і прокураторії скарбу // Ювілейний альманах Союзу Українських Адвокатів. – Львів, 1934.. – С. 119–125; Левицький К. Українські правники в нотаріаті // Там само. – С. 115–118; Ганкевич Л. Союз українських адвокатів (Матеріали й завваги з нагоди десятиліття). – Львів, 1933; Кордюк Ю. Історія У.Л.Т. за 25 літ існування // 25-ліття Українського лікарського товариства і Медичної громади. – Друге офсетне видання. – Чикаго, 1975. – С. 23–45; Козекевич О. Як повстало наше лікарське товариство // Там само. – С. 3–13; Терлецький О. Історія “Учительської Громади” (1908–1933) // Двадцятьп’ятьліття товариства “Учительська громада”. Ювілейний науковий збірник. – Львів, 1935. – С. 3–48; Ющишин І. Організація українського вчительства в Австрії до європейської війни // Вільна українська школа (Київ). – 1918. – № 5–6. – С. 33–42; № 8–9. – С. 242–257.. Із польської історіографії окресленого періоду значний інтерес становлять праці К.Жильського і Ф.Буяка55 Їylski K. Stosunki materyalne I intellektualne wњrуd mіodzieїy prawniczej uniwersytetu lwowskiego na podstawie badaс z roku 1910. – Lwуw, 1912; Bujak F. Galicya. – Lwуw – Warszawa, 1908. – T. I: Kraj, ludnoњж, spoіeczenstwo, rolnictwo..

Упродовж радянського періоду проблема національної інтелігенції в українській історіографії була свого роду “табу” і фактично ігнорувалася вітчизняними дослідниками. Традиційно увага істориків акцентувалася на вивченні освітньої системи краю і дискримінації у ній українського населення. В контексті цієї проблематики епізодично досліджувалися питання підготовки педагогічних кадрів, правової незахищеності освітян, складних умов їхньої праці та скрутного фінансового становища. Іншу групу праць радянського періоду становлять біографічні розвідки про відомих представників інтелігенції, діяльність яких так чи інакше узгоджувалася з марксистсько-ленінською ідеологією66 Нановський Я. Іван Труш. – К.: Мистецтво, 1967; Яценко М.Т. Володимир Гнатюк. Життя і фольклористична діяльність. – К.: Наукова думка, 1964; Возняк М. Велетень думки і праці. Шлях життя і боротьби Івана Франка. – К.: Державне вид-во художньої літератури, 1958..

Після проголошення незалежної України розпочався новий етап у вивченні історії національної інтелігенції. На жаль, об’єктом дослідження і надалі залишаються лише найвідоміші представники даної соціальної групи або їх участь в суспільно-політичному житті народу. Чимало робіт присвячені різним чинникам, що впливали на процес становлення інтелігенції, характеристиці певних професійних груп інтелігенції, а також діяльності їхніх фахових товариств. Серед подібних праць варто назвати монографії О.Шаблія, П.Штойка, І.Головацького, М.Буцка, О.Ноги, І.Зайчен-ка, І.Курляк, І.Андрухіва та П.Арсенича, Р.Ковалюка, статті Т.Андрусяка, Н.Бортняк, В.Педича, К.Кондратюка, Ю.Кобіва, Я.Ганіткевича, Н.Кошелєвої, Л.Шологон, В.Благого, М.Барни, М.Крикуна тощо.

Дослідженню жіночої інтелігенції, зокрема, розвитку жіночої освіти, становищу українських вчительок на рубежі ХІХ–ХХ ст. присвячені монографії М.Богачевської-Хомяк та Б.Савчука77 Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884–1939. – К.: Либідь, 1995; Савчук Б. Жіноцтво в суспільному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.). – Івано-Франківськ: Лілея НВ, 1999..

Безперечний інтерес викликають наукові публікації Г.Касьянова та Н.Шип, в яких подано докладну історично-соціологічну характеристику інтелігенції на українських землях в складі Російської імперії.

Окремі сюжети з історії інтелігенції в Галичині відображено в роботах вчених з діаспори – В.Мудрого, В.Вериги, В.Леника, І.Лисяка-Рудницького.

Серед зарубіжних учених, що займаються проблематикою, дотичною до теми цієї дисертації, слід назвати польських істориків І.Гомолу, К.Міхалевську, А.Майсснера, М.Міцінську, М.Яновського, Л.Сліву, Я.Мок-ляка, Г.Сюдута та ін.

Отже, огляд наукової літератури свідчить про те, що в українській і зарубіжній історичній науці немає комплексної монографічної праці, присвяченої дослідженню соціально-професійної характеристики україн-ської інтелігенції в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Натомість є чимало робіт, що стосуються різних аспектів даної проблеми.

Джерельну базу дисертації склали різноманітні опубліковані матеріали (статистика, збірники нормативних документів, звіти про діяльність і навчальні програми вищих і середніх шкіл, спогади та епістолярна спадщина, преса, публіцистика) та неопубліковані архівні документи. До категорії останніх відносяться особові справи та біографічні довідки, особисте листування, листування офіційних державних установ, матеріали про фахову діяльність представників української інтелігенції, інформаційні повідомлення, постанови, звіти і доповіді посадових осіб та різних урядових інституцій про функціонування громадських і студентських товариств, статути та протоколи засідань останніх тощо. Вони містяться у Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України, Державному архіві Львівської області, Центральному державному історичному архіві України у Львові. Зосереджені в них фонди Університету ім. Яна Казимира у Львові, Вищої політехнічної школи, Академії ветеринарної медицини, Галицького намісництва, Крайової шкільної ради, Нотаріальної палати у Львові, Наукового Товариства ім. Шевченка, Бібліотеки НТШ, студентських товариств (“Академічне братство”, “Акаде-мічна громада”, “Дружній лихвар”, “Друг”, “Січ”); громадських діячів (Я.Весоловського, М.Коса) містять достатньо матеріалів для об’єктивного аналізу обраної проблеми.

Вагомим джерелом для вивчення даної теми є статистичні матеріали австрійського періоду, опубліковані у збірниках “Wiadomoњci statystyczne o stosunkach krajowych”, “Wiadomoњci statystyczne o miescie Lwowie”, “Podrкcznik statystyki Galicyi”, “Rocznik statystyki Galicyi” тощо. У них подається інформація про чисельність студентів різних вищих і середніх навчальних закладів Галичини в порівнянні з іншими коронними краями імперії, певних професійних груп, однак дуже часто замість диференціації за національною ознакою запропоновано поділ за віровизнанням.

Значний фактичний матеріал для аналізу правового і матеріального становища інтелігенції, насамперед педагогічних працівників, почерпнуто із збірників законодавчих актів та нормативних документів.

Відомості про професійну категорію викладачів вищих і середніх навчальних закладів опубліковані у щорічних програмах Львівського університету і звітах дирекцій українських гімназій в Галичині. В таких джерелах також наявна інформація про кількісний склад студентів університету, про соціальне походження вихованців середніх шкіл.

Мемуарні та епістолярні джерела відображають особливості професійної діяльності, приватного життя та побуту представників різних категорій інтелігентної верстви. Варто назвати спогади Уляни Кравченко, І.Макуха, М.Черемшини, А.Чайковського, П.Карманського, О.Макарушки, І.Билини, С.Єфремова, М.Рудницького, В.Охримовича, П.Франка, Г.Велич-ка, опубліковане листування А.Крушельницького, М.Грушевського, І.Фран-ка, К.Студинського. Цінним джерелом для ілюстрації становища української інтелігенції є збірник документів і матеріалів про життєвий шлях визначного галицького етнографа і науковця В.Гнатюка.

Важливу інформацію до теми виявлено у матеріалах періодичної преси. Слід насамперед відзначити фахові часописи “Учитель”, “Наша школа”, “Артистичний вісник” та загальні видання “Діло”, “Галичанин”, “Слово”, “Народ”, “Літературно-науковий вісник”, “Молода Україна”. У дисертації також використано матеріали польської преси: “Gazeta Narodo-wa”, “Sіowo Polskie”, “Muzeum”, двотижневика “Przegl№d urzкdniczy”, який можна назвати справжньою енциклопедією для вивчення соціально-правового та матеріального становища державних службовців в Австро-Угорській імперії.

Багатоплановою є тогочасна публіцистика із досліджуваної в даній роботі теми. Як правило, вона розглядає ті чи інші аспекти становища української інтелігенції в Галичині в контексті політики загальнодержавної чи регіональної влади, а зокрема, польсько-українських відносин в краї. Це публікації М.Пачовського, В.Охримовича, О.Михайлишина, Ю.Левицького, І.Франка. Проблемі формування національної інтелігенції, а саме аналізу чинників, що гальмували даний процес присвячені роботи М.Грушевського.

Зібраний джерельний матеріал, у поєднанні з осмисленням наявної історичної літератури з проблеми дозволили дисертантці подати досить детальну соціально-професійну характеристику української інтелігенції в Галичині у визначених хронологічних рамках.

У другому розділі “Шляхи та джерела формування української інтелігенції” досліджується вплив системи середньої і вищої освіти в Галичині на процес підготовки висококваліфікованої національної інтелігенції, а також соціальні джерела поповнення даної суспільної групи.

Аналіз студентського складу Львівського університету дав можли-вість визначити соціальні джерела формування української інтелігенції, а також їхні зміни за період кінця ХІХ – початку ХХ ст. Упродовж 1890–1914 рр. в середовищі інтелігенції поступово зменшується кількість вихідців із духовенства (з 36,5% до 18,3 %). Водночас чітко простежується тенденція до збільшення частки селянських дітей відповідно з 14,1% до 44,5%. Найбільше молоді із священичих родин навчалося на медичному факультеті. Протягом окресленого періоду її співвідношення стосовно загальної чисельності студентів факультету залишалася приблизно однаковою – від 33,3% у 1894 р. до 30,3% у 1913 р. Вагому частку у структурі інтелігенції протягом досліджуваного періоду посідали вихідці з професійних груп службовців (10%), педагогів (8%), робітників і міщан (8%). Переважна більшість дітей службовців студіювали дисципліни на юридичному і медичному факульте-тах. Однак протягом досліджуваного періоду спостерігалося поступове змен-шення їх співвідношення до загальної чисельності студентів. Так, частка майбутніх юристів, що походили з родин службовців, у 1890 р. становила 16,8%, а в 1913 р. – лише 8,3%. За цей же час на філософському факультеті кількість дітей службовців скоротилася втроє (з 33,3% до 11,1%). Загалом протягом даного періоду в університеті навчалася незначна кількість дітей підприємців (3%), представників вільних професій (2%), військових і поліцейських (близько 1%). Ці дані майже повністю підтверджують резуль-тати отримані при дослідженні соціального походження учнів Львівської академічної гімназії. Прикметно, що дедалі частіше українську інтелігенцію поповнювали вихідці із соціальних низів. Напередодні Першої світової війни дана соціальна група більш як на половину складалася з дітей селян і робітників (в той же час понад 50% майбутньої польської інтелігенції складали діти з інтелігентних сімей). Отже, можна твердити про селянсько-робітничий характер основної маси української інтелігенції в Галичині на початку ХХ ст.

Основними осередками, довкола яких відбувалося формування української інтелігенції в Галичині, були середні та вищі школи, а також студентські товариства. За період навчання у молоді кристалізувалися характер, світогляд, психологічна структура і суспільна модель зрілої людини. А здобуті в цей час знання складали життєву інформаційну базу особистості. На зламі ХІХ–ХХ ст. внаслідок низки реформ покращився доступ до середньої і вищої освіти жінок, що дозволило підвищити кваліфікаційний рівень жіночої інтелігенції.

Чи не найбільший вплив на становлення саме української інтелігенції в краї мали студентські товариства “Дружній лихвар” (згодом “Академічне братство”), “Академічний кружок”, “Друг”, “Академічна громада”, “Основа”, “Медична громада”, “Кружок правників” тощо. Через діяльність численних наукових гуртків і бібліотек вони намагалися спонукати пізнавальну активність студентства, сприяти реалізації його наукових інтересів, формуванню науково-критичного світогляду і найголовніше – дбали про удосконалення фахового рівня своїх членів. Студентські організації також робили наголос на національно-патріотичному вихованні майбутньої інтелігенції.

В той же час існувало чимало чинників, що гальмували становлення української інтелігенції як окремої соціальної групи. Насамперед, це полонізаційна політика шкільної адміністрації. В галузі середньої освіти вона зводилася до обмеження доступу української молоді в гімназії, реальні школи і учительські семінарії, а також перешкоджання відкриттю нових українських навчальних закладів. Заснування кожної такої школи здійснювалось на основі спеціальних постанов Галицького сейму і було результатом багаторічної наполегливої боротьби українських сеймових депутатів і громадських організацій. До 1887 р. в Галичині функціонувала лише єдина україномовна Львівська академічна гімназія, а в 1910 р. з 70 державних середніх шкіл лише 5 були українськими (64 польські і 1 німецька). Загалом на одну українську державну гімназію відкривались 11 аналогічних польських шкіл. Така кількість українських навчальних закладів не відповідала постійно зростаючій чисельності усіх бажаючих здобути середню освіту. Українські гімназії були вкрай переповненими (іноді класи налічували 50–60 учнів), а тому частина молоді навчалася в польських школах, де потрапляла під вплив польського патріотичного виховання. Чисельність українських учнів середніх навчальних закладів не перевищувала 19%, в той час як польських досягала 80%.

Українська громадськість намагалася покращити ситуацію через заснування приватних гімназій та вчительських семінарій. Однак вони не користувалися великою популярністю серед молоді, оскільки переважна більшість дипломів про закінчення подібних шкіл не давали змогу отримати вищу освіту.

Негативно впливали на становлення інтелігенції орієнтація середніх навчальних закладів на класичну освіту і практично відсутність у них національного виховання. Навчальний процес не сприяв формуванню у молоді самостійного мислення і науково-критичного світогляду.

Ситуація в галузі вищої освіти також перешкоджала становленню національно свідомої української інтелігенції. До 1914 р. на теренах Австро-Угорщини не було жодної української вищої школи. Здобувати освіту рідною мовою українці лише частково могли у Львівському університеті, який мав де-юре утраквістичний (двомовний), а де-факто – польський характер з тенденцією до поступового обмеження прав українців. Наприклад, на юридичному факультеті, де навчалося найбільше української молоді, впродовж 1880–1914 рр. українською мовою викладалися тільки 3–4 дисципліни, а на медичному факультеті взагалі всі заняття проводилися виключно по-польськи. Загалом по університеті кількість україномовних навчальних курсів за цей період зросла з 8 до 24, а польських – з 76 до 236. Польськими були й решта вищих освітніх закладів в Галичині.

Зарадити такій ситуації намагалися українські викладачі Львівського університету через систему практичних занять (т. зв. наукових семінарів), під час яких намагалися спонукати молодь до самостійної науково-дослідної роботи.

Незважаючи на це, протягом досліджуваного періоду спостерігалася тенденція до зменшення співвідношення українців до загальної чисельності студентів у всіх вищих навчальних закладах Галичини. У Львівському університеті з 1880 по 1890 рр. частка українських студентів скоротилася з 37 до 34%, а протягом наступного десятиліття – до 30%. Станом на 1900 р. з усіх 1972 студентів там навчалося лише 595 українців. Мізерною була чисельність української молоді в Політехнічній школі (близько 7% всіх студентів), Львівській академії ветеринарії, Краківському університеті.

На процес підготовки майбутньої української інтелігенції суттєво впливало матеріальне становище молоді. Для більшості учнів і студентів, що походила з незаможних селянських, вчительських і священичих родин, воно було складним і не дозволяло оплатити навчання і проживання в місті. Через фінансову скруту часто молодь мешкала у невідповідних санітарно-гігієнічним вимогам приміщеннях, погано харчувалася, а іноді й голодувала. Щоб зарадити такій ситуації, студенти змушені були працювати. Станом на 1910 р. паралельно з навчанням заробляли на власне утримання аж 95% українських студентів. Подібні умови фізично виснажували частину молоді, змушували її декілька років навчатися на одному курсі або залишати академічні студії. Загалом своєчасно завершували навчання лише 13% українських студентів.

У третьому розділі “Галузево-професійна характеристика україн-ської інтелігенції” проаналізовано соціально-правове становище та особли-вості професійної діяльності основних фахових груп інтелігенції: педагогіч-них працівників, юристів, спеціалістів медичного і ветеринарного профілю, діячів культури.

Зазначено, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Галичині відбу-лося внутрішнє структурування інтелігенції за видами професійної діяль-ності. Найчисельнішу фахову групу становили працівники освіти. Вони поділялись на викладачів вищих і середніх навчальних закладів та вчителів виділових і народних шкіл. Представники перших двох категорій мали статус державних службовців VІ–ІХ рангів. Чисельність викладачів вищих шкіл була досить незначною, працювали вони в основному у Львівському університеті та Політехнічній школі (І.Шараневич, О.Огоновський, Ом.Огоновський, П.Стебельський, К.Студинський, С.Рудницький, М.Гру-шевський, О.Волощак, Ю.Медведський, І.Левинський та ін.). Зважаючи на освітню політику влади, чимало українців змушені були викладати поль-ською або латинською мовами, проводити заняття рідною мовою вони могли лише у Львівському університеті, де станом на 1914 р. функціонувало 8 українських кафедр і 4 доцентури. Так само через малу кількість українських гімназій педагогам середніх навчальних закладів доводилося працювати в польських школах. Ці групи освітян поєднували професійну і наукову діяльність, були авторами перших україномовних підручників, розробника-ми української термінології в певних дисциплінах.

Найчисельнішою, а водночас найбільш соціально і юридично незахищеною, категорією педагогічних працівників були вчителі виділових і народних шкіл. Польські за своїм характером крайові органи влади вбачали постійну загрозу з боку інтелектуально розвинутих, національно свідомих вчителів і їхнього впливу на українське населення краю, а тому чітко контролювали громадську діяльність освітян. Найменший прояв політичної активності чи національного патріотизму негайно придушувався. Арсенал засобів впливу на таких освітян був різноманітним – від догани, матеріаль-них стягнень, переведення у віддалені райони до позбавлення права працю-вати на педагогічній ниві. Становище вчителя погіршували і складні умови роботи, особливо в сільських місцевостях. Це впливало на чисельність українських освітян, які становили близько 20% всіх народних педагогів краю (у 1900 р. вони налічували 1803 особи при загальній кількості вчителів 8134 чол.).

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. характерним було кількісне збільшення українських юристів в Галичині, що зумовлювалося зростанням популярності даного фаху. В процесі роботи авторові вдалося встановити імена 422 представників даної професійної групи, з них – 55 нотаріусів, 156 адвокатів та 211 суддів. Однак наведені дані далеко не остаточні, а проблема загальної чисельності українських юристів ще потребує ґрунтовного і тривалого дослідження. Діяльність правників суворо контролювалася вищи-ми інстанціями – Міністерством юстиції, Нотаріальною палатою та Палатою адвокатів, а яскраво виражена національна позиція часто ставала приводом для утисків з боку польської влади. В таких умовах основна маса українських нотаріусів і суддів, які належали до числа державних службов-ців, займала досить помірковані позиції. Адвокатська практика гарантувала юристам фінансову і певну соціально-правову незалежність. Станом на 1910 р. в Галичині працювали 58 українських адвокатів (С.Федак, К.Левицький, А.Чайковський, Т.Кормош, Є.Олесницький, С.Данилович, В.Дудикевич, М.Лагодинський, І.Макух, Є.Калитовський, Л.Бачинський, А.Могильниць-кий, А.Кос, М.Король, К.Підляшецький, М.Здерковський та ін.).

Медична і ветеринарна спеціальності не користувалися значною популярністю серед українського населення через тривалу відсутність спеціалізованих навчальних закладів у Галичині (медичний факультет Львівського університету почав функціонувати лише з 1894 р., а Львівська академія ветеринарії – з 1897 р.), а також значну вартість медичної освіти. Кваліфікаційний рівень українських лікарів був досить високим, оскільки чимало з них навчалися і стажувалися в провідних закордонних універси-тетах і клініках. Медики працювали на державних посадах або практикували приватно. Незначна їх кількість перебувала на військовій службі. Наприклад, Я.Окуневський дослужився до рангу адмірала австрійського флоту. З 1900 р. в Австро-Угорщині доступ до медичних студій отримали жінки. Однак до початку Першої світової війни в Галичині практикували лише 2 українські жінки-лікарі – С.Окуневська-Морачевська та І.Фільц-Вітошинська-Коченаш. Лікарям доводилося працювати у дуже складних умовах, з ризиком для власного здоров’я і навіть життя, долаючи важкі епідемічні захворювання, які були характерним явищем в краї. Водночас медики займалися науковими дослідженнями, впроваджували найновіші методи лікування важких недуг. Загалом в роботі вдалося встановити імена 120 українських лікарів і ветеринарів, що працювали в Галичині на рубежі ХІХ–ХХ ст.

Творча інтелігенція протягом досліджуваного періоду лише формува-лася як професійна група. Таке становище пояснювалося практично відсутністю в Галичині спеціальних навчальних закладів мистецького спрямування (крім Львівської консерваторії, приватного Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка та Академії красних мистецтв у Кракові). А здобу-вати художню або музичну освіту за кордоном могла незначна кількість митців, співаків і композиторів. Інші творчо обдаровані люди змушені були навчатись в гімназіях, вчительських семінаріях та вищих школах іншого профілю. Гальмуючим чинником у процесі становлення цієї професійної групи була нерозвиненість естетичних смаків у широкого загалу галицького суспільства і, відповідно, низький попит на твори літератури і мистецтва. Незважаючи на такі складні умови, в краї на зламі ХІХ–ХХ ст. з’явилася плеяда відомих діячів культури і мистецтва. В цей час в Галичині активно працювали художники І.Труш, К.Устиянович, Ю.Панкевич, М.Сосенко, О.Кульчицька, О.Новаківський, скульптори П.Війтович та М.Паращук, архітектори І.Левинський та О.Лушпинський, композитори С.Людкевич та Д.Січинський, письменники І.Франко, В.Пачовський, Н.Кобринська, В.Лу-цик та чимало інших.

На зламі ХІХ–ХХ ст. активно відбувається процес самоорганізації інтелігенції через заснування фахових часописів та товариств, націлених на соціально-правовий захист представників розумової праці, підвищення їх-ньої кваліфікації та надання допомоги у професійній діяльності. У цей період активно функціонували організації “Руське педагогічне товариство”, “Взаєм-на поміч галицьких і буковинських учителів і учительок”, “Учительська громада”, “Товариство українсько-руських правників”, “Українське лікар-ське товариство”, “Товариство для розвою руської штуки”, “Товариство прихильників української літератури, науки і штуки” тощо.

У четвертому розділі “Матеріально-побутові умови життя інтелігенції” проаналізовано фінансове становище, побут і дозвілля різних професійних груп інтелігенції.

Зазначено, що матеріальний добробут представників розумової праці суттєво відрізнявся і залежав від багатьох чинників: рівня освіти, каліфі-кації, фаху, займаної посади, місця роботи тощо. Найкращим було фінансове становище професорів вищих навчальних закладів, які зараховувалися до VІ та VІІ рангів державних службовців. Оскільки вони виховували майбутню інтелігенцію, то держава вважала за необхідне створити їм належні матеріальні умови для праці, а також активної участі в культурному та громадсько-політичному житті суспільства. На величину винагороди впли-вали категорія професорського звання (ординарний чи екстраординарний), трудовий стаж, наукові дисципліни і кількість навчальних курсів, які викладали педагоги. Місячна заробітна платня професорів вищої школи на початку ХХ ст. в середньому коливалася в межах 600–700 кор. Така сума гарантувала їм пристойне життя в багатокімнатних і належно умебльованих помешканнях, дозволяла комплектувати власні бібліотеки й утримувати прислугу, непогано й різноманітно харчуватися.

Зовсім іншим було матеріальне становище приватних доцентів, які хоча й мали право викладати у вищих навчальних закладах, але не отри-мували за це жодної винагороди. Тому змушені були поєднувати універ-ситетську кар’єру з роботою в середніх школах, судочинній системі або медицині. Іноді виклади приват-доцентів все ж оплачувались, однак лише за спеціальним розпорядженням міністра віросповідань і освіти.

Добробут викладачів середніх шкіл, представників юридичних і медичних спеціальностей характеризувався середнім рівнем достатку. Однак слід зауважити, що помітно різнилося фінансове становище лікарів, які займалися приватною практикою і перебували на державних посадах. Платня повітових і окружних медиків залежала виключно від величини повітового бюджету. Подібним, а іноді й гіршим було матеріальне стано-вище лікарів, що працювали в державних медичних установах. Загалом заробітна плата цієї категорії медиків на початку ХХ ст. становила 1200–3000 кор. на рік. Внаслідок такої ситуації більшість галицьких лікарів поєднували роботу в державних медичних установах з приватною практикою.

Погано оплачувалися творча робота. Для багатьох письменників і митців основними джерелами прибутку були державна служба, вчителю-вання, журналістика тощо. Художня творчість приносила лише додаткові заробітки.

Найгірше матеріально забезпеченою соціально-професійною групою в Галичині були народні вчителі. За рівнем оплати праці вони посідали останнє місце серед представників не лише інтелігентних, а й робітничих спеціальностей. Більше того, їхній труд найменше оплачувався з-поміж вчителів усіх австрійських провінцій. Часто українські народні вчителі перебували за межею бідності. Держава суворо контролювала їхню профе-сійну діяльність і громадську активність, але поряд з тим не забезпечувала належних умов життя і праці. Постійне поневіряння і нестача коштів перетворювали педагогів на жебраків. Більшість з них помирали в молодому віці через недоїдання, фізичне виснаження, спричинене туберкульозом, який в Галичині називали “вчительською хворобою”. Не дивиною були й випадки голодної смерті або самогубства педагогічних працівників через матеріальну скруту і неспроможність власною працею прогодувати сім’ю. Згідно з австрійською урядовою статистикою, з кожних 100 вчителів до 15-річного стажу доживали 78%, 20-річного – 44%, до 30 років праці – 12%, 35 – 7%, а до повної пенсії (40 років педагогічного стажу) – менше 1%. Взагалі питання пенсійного забезпечення було одним із найболючіших для педагогів. Мінімальна пенсія була мізерною і становила, за законом від 3 листопада 1904 р., 500 кор. на рік або 41 кор. 67 гел. на місяць (лише винайм помешкання без умеблювання в маленькому містечку коштував приблизно 20 кор. на місяць). Освітнє законодавство в завуальовані формі констатува-ло: педагогічні працівники початкової школи для власного утримання повинні шукати додаткові джерела доходів.

Катастрофічна ситуація в оплаті праці спонукала освітян з середини 1890-х рр. виступити на боротьбу за покращення свого добробуту, а саме: підвищення платні, реформування системи пенсійного забезпечення і зрівняння заробітної платні вчителів і вчительок. Та майже всі петиції і подання вчителів у владні інституції залишалися без відповіді або стикалися з голослівними обіцянками. Завдяки консолідації українських і польських педагогічних сил ця багатолітня боротьба завершилася зрівнянням платні народних вчителів і державних службовців 4 найнижчих рангів у березні 1914 р.

Побутові умови та щоденне життя інтелігенції залежали від її матеріального достатку. Суттєво відрізнялися умови життя сільської і міської інтелігенції. Побут першої фактично був ідентичним селянському. Набагато кращими були побутові умови міських інтелігентів. Представники деяких розумових професій мали власну квартиру, а іноді й будинок. Найпоширеніші способи проведення дозвілля – взаємне спілкування, інте-лектуальні вечори в приватних помешканнях, прогулянки на природі, а влітку – відпочинок в Карпатах.

У Висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження, викладено його основні положення, що виносяться на захист.

1. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Галичині відбувається станов-лення української модерної світської інтелігенції. На цей процес негативно впливали польсько-українські взаємини, дискримінація українців в галузі освіти і скрутне матеріальне становище основного загалу українського населення.

2. Формування української інтелігенції зосереджувалося навколо трьох осередків –