ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

Мікула Оксана Іванівна

УДК 352 (09) (477.83/86) “1861-1918”

ПРАВОВІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ

ГАЛИЦЬКОГО КРАЙОВОГО СЕЙМУ (1861-1918рр.)

Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана

у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор Кульчицький Володимир Семенович, член-кореспондент Академії правових наук України, Заслужений юрист України, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Тимощук Олександр Валентинович, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, декан юридичного факультету

кандидат юридичних наук, доцент Паньонко Ігор Михайлович, Львівський юридичний інститут МВС України, завідувач кафедри цивільного та трудового права

Провідна установа

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, кафедра історії держави і права України і зарубіжних країн (м. Харків)

Захист відбудеться 10 лютого 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.03 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 5 січня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.А. Луць

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У період розбудови незалежної Української держави зростає значення досліджень історії національної державності та права. Особливо це стосується тих проблем, висвітлення яких сприятиме процесу державотворення в Україні. На даному етапі утвердження нашої держави проводиться реформування органів місцевого самоврядування, а тому актуальним є звернення до досвіду функціонування таких органів у різні історичні періоди з метою поглиблення і розширення історико-правових знань про становище західноукраїнського суспільства в другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.

Важливе місце в такій історико-правовій проблематиці займає питання, пов’язане з діяльністю Галицького крайового сейму (1861-1918 рр.) у складі Австро-Угорської монархії.

У досліджуваний період “коронний край” – Галичина входила до складу Австрії, а згодом Австро-Угорщини, державний апарат якої функціонував і на цих західноукраїнських землях. При цьому, австрійська влада використовувала принцип самоврядування, який полягав у розмежуванні завдань і функцій урядового управління та місцевого самоврядування. Насправді ж державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені будь-якою реальною владою. Закріплюючи демократичні принципи щодо національних меншин та їх самовираження через органи місцевого самоврядування, австрійський уряд проводив політику, яка супроводжувалася обмеженням, а іноді грубим порушенням соціально-економічних та політичних прав українців. Висвітленням національних взаємовідносин в Австро-Угорщині, політики австрійського уряду щодо Галичини, розкриття суспільно-політичного та національного життя галицьких українців у період ХІХ ст.– початку ХХ ст., вивчення діяльності Галицького крайового сейму викликає зацікавленість істориків та правознавців. Однак значна частина питань, пов’язаних з організацією і діяльністю Галицького крайового сейму у 1861-1918 рр., залишається малодослідженою в юридичній літературі нашого часу.

Усе це обумовлює актуальність теми, за якою виконана кандидатська дисертація.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у відповідності з планом науково-дослідних робіт кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка у контексті наукової теми “Актуальні проблеми історії держави і права України, політичних і правових вчень та зарубіжної історії”, затвердженої наказом ректора Львівського національного університету імені Івана Франка № Н-239 від 16.04.2003 р.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у поглибленні історико-правових знань стосовно організації і діяльності Галицького крайового сейму (1861-1918 рр.) та його ролі у державно-політичній системі Австро-Угорщини.

Поставлена мета вимагала вирішення таких завдань:

- охарактеризувати соціально-економічне та політичне становище Галичини у складі Австрії та Австро-Угорщини;

- розкрити причини утворення у 1861 році Галицького крайового сейму та визначити його місце в системі державного апарату Австро-Угорщини;

- проаналізувати зміст виборчих законів, які стали основою формування і діяльності Галицького сейму, та практику їх застосування;

- з’ясувати національний склад та структуру крайового сейму на підставі офіційних статистичних матеріалів та стенографічних протоколів засідань сейму;

- уточнити компетенцію та порядок роботи крайового сейму у вказаний період;

- показати основні напрямки діяльності Галицького крайового сейму як органу самоврядування.

Об’єктом дослідження є процеси формування та функціонування органу крайового самоврядування у складі Австро-Угорщини у 1861-1918 рр. Предметом дослідження є історико-правові закономірності та особливості організації і діяльності Галицького крайового сейму (1861-1918 рр.) та з’ясування його ролі у державно-політичній системі Австро-Угорщини.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають філософські, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. При систематизації джерельної бази та фактологічного матеріалу, встановлені повноти інформації використовувалися принцип об’єктивності та діалектичний метод пізнання, який дозволив охарактеризувати діяльність крайового сейму у зазначений період у розвитку; соціально-детерміністичний метод, який дозволив виявити соціально-економічні, політичні факти, що сприяли створенню органу самоврядування. Використовуються у роботі також спеціально-юридичні методи, зокрема, історико-правовий, який дав можливість з’ясувати закономірності становлення та функціонування Галицького крайового сейму у період 1861-1918 рр.; порівняльно-правовий – дозволив виявити подібність та відмінність повноважень Галицького крайового сейму та Австрійського парламенту; методи тлумачення правових приписів – для з’ясування змісту правових норм, що містились у нормативно-правових актах і визначали правові основи організації та діяльність Галицького крайового сейму та інші методи.

Хронологічні рамки дослідження включають період з 1861 року, коли австрійський імператор Франц-Йосиф І створив крайовий сейм, до 1918 року – розпаду Австро-Угорської імперії, що поклало кінець існуванню Галицького крайового сейму, хоча фактично свою діяльність він припинив ще у 1914 році у зв’язку з початком Першої світової війни.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію, що входила до складу Австро-Угорщини під назвою “коронного краю” – Галичини. В адміністративному відношенні цей край поділявся на 81 повіт, з яких 30 становили Західну Галичину, населену переважно поляками і 51 повіт – Східну Галичину, населену в основному українцями.

Джерельну базу дослідження склали нормативно-правові акти досліджуваного періоду, офіційні статистичні матеріали, стенографічні протоколи засідань Галицького крайового сейму, архівні документи та матеріали Державного архіву Львівської області та Центрального державного історичного архіву у Львові, тогочасна періодична преса, а також праці вітчизняних та зарубіжних авторів з досліджуваної проблеми.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним з перших у сучасній історико-правовій науці комплексних досліджень особливостей організації і діяльності крайового сейму в Галичині у 1861-1918 рр.

Наукова новизна конкретизується в таких основних положеннях, що виносяться на захист:

- розкрито сутність колоніальної політики Австро-Угорщини в Галичині у період з 1861 до 1918 року, що в першу чергу виявлялося у гальмуванні її економічного розвитку та яскраво вираженому антиукраїнському соціальному і національному спрямуванні;

- уточнено, що факт утворення у 1861 р. Галицького крайового сейму як органу крайового самоврядування був формою політичного маскування, оскільки цей орган фактично входив у систему державного апарату Австро-Угорщини і реально зміцнював владу австрійського імператора;

- виявлено, що виборчі закони до Галицького крайового сейму, відображаючи інтереси заможних верств, закріплювали недемократичні принципи, що підтверджувалося практикою їх застосування;

- з’ясовано, що згідно з існуючими нормативно-правовими актами до складу Галицького крайового сейму не завжди потрапляли українці. Квота, визначена цими актами не дозволяла їм вирішувати національні питання, оскільки депутати сейму були в основному особи польської національності. Фактично у Галичині у цей період активно і цілеспрямовано проводилася політика полонізації;

- встановлено, що згідно з “Крайовим статутом і сеймовою виборчою ординацією для королівства Галичини і Володимерії з Великим князівством Краківським” та ін. нормативно-правовими актами Галицький крайовий сейм у 1861-1918 рр. формально здійснював такі функції: законодавчу, управлінську та контрольну. Проте фактично його діяльність зводилася до вирішення дрібних господарських справ;

- виявлено, що функції досліджуваного органу місцевого самоврядування, які визначалися нормативно-правовими актами, реально не здійснювалися; крім того, щодо населення краю цю діяльність можна розцінювати як відверто антинародну.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки та теоретичні положення певною мірою поглиблять знання у вітчизняній історико-правовій науці, присвяченій дослідженню державно-правового розвитку України, зокрема, органів самоврядування; матеріали дисертації можуть бути використані у навчальному процесі юридичних та інших гуманітарних навчальних закладів, зокрема, у процесі викладання курсів “Історія держави і права України”, “Історія держави і права зарубіжних країн”, а також при підготовці підручників та навчальних посібників; висновки і положення дисертації можуть бути корисними в подальших дослідженнях інституту органів місцевого самоврядування і для науки історії держави і права в цілому.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, в якій містяться ті положення і висновки, які сформулювала особисто здобувач наукового ступеня. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, у роботі використані лише ті ідеї, які є результатом особистих досліджень здобувача.

Серед фахових статей, опублікованих за темою дисертації, одна написана у співавторстві з В.С. Кульчицьким. Особистий внесок здобувача у цій статті полягає у здійсненні аналізу запропонованих сеймом нормативних актів, поданих імператору на затвердження.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка. Окремі положення дисертації висвітлювались на VIIІ, ІХ, Х регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 2002 р., 2003 р., 2004 р. відповідно); на І Всеукраїнській науковій конференції студентів і аспірантів “Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права, держави і політології” (м. Львів, 11-12 грудня 2002 р.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження автором опубліковано п’ять статей у наукових виданнях, зареєстрованих ВАК України як фахові, а також у чотирьох випусках матеріалів наукових конференцій.

Структура роботи. Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 217 найменувань, та додатків. Обсяг основного тексту дисертації становить 167 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначається об’єкт і предмет, мета та завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа, джерельна база, наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дослідження та особистий внесок автора у наукову розробку цієї теми.

Розділ . “Стан розробки проблеми та характеристика джерел” присвячено аналізу наукових праць, які стосуються теми дослідження, узагальненню законодавства, що регулює основи організації та діяльності Галицького крайового сейму, а також опублікованих документів та архівних матеріалів.

Вивчення проблеми історії державності і права українського народу активізувалося в середині ХХ ст. Академіки В. Корецький, Б. Бабій, Й. Трайнін, професори А. Рогожин, В. Сокуренко, К. Софроненко, А. Ткач, Б. Тищик, доценти А. Дубровіна, В. Калинович та ін. опублікували низку цінних монографій, навчальних посібників і наукових статей, однак ніхто з них у своїх дослідженнях не звертався спеціально до проблеми історії політичних і правових установ Галичини в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

Серед сучасних дослідників значний внесок у розвитку даної проблеми вніс професор В. Кульчицький. Хоч його праці написані у радянський час, вони не втратили актуальності й досі залишаються єдиним україномовним джерелом з історії державних установ Галичини в період Австро-Угорської монархії.

Помітним внеском у вивчення історії Галичини за часів австрійського панування стали праці таких науковців як М. Кугутяка, О. Сухого, О. Аркуші, М. Мудрого, І. Чорновола та інших.

Крім того, проблема Галицького сейму стала предметом дослідження польських авторів, зокрема, Й. Бушка, С. Гродзіського, К. Гжибовського та А. Дзядзя, котрі проаналізували велику кількість нормативних актів, що стосувалися австрійських центральних і місцевих органів влади і управління, а також судових органів.

Недостатність наукової літератури з досліджуваного питання значною мірою доповнюється наявністю джерельної бази, що більш детально висвітлює його. Так, першу групу і найважливішу для історико-правового дослідження складають офіційні статистичні збірники, стенографічні протоколи засідань австрійського рейхсрату і Галицького сейму, неопубліковані джерела з фондів Державного архіву Львівської області, матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Львові та періодична преса. До другої групи належать нормативно-правові акти, які аналізувались у дисертаційному дослідженні. Вони публікувались переважно польською мовою в офіційних виданнях, таких як Zbior ustaw I rozporzadzen administracyjnych, Dziennik ustaw I rozporzadzen krajowych, Dziennik ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, а також Віснику законів державних для королівств і країв в державній раді заступлених та інших.

Розділ . “Галичина в державно-правовій системі Австро-Угорщини” складається з трьох підрозділів, в яких розкривається соціально-економічне становище Галичини в складі Австро-Угорщини, апарат управління Галичиною в складі Австро-Угорської монархії, а також питання джерел права, які діяли в той час на галицьких землях.

Підрозділ .1. “Соціально-економічне становище Галичини в складі Австро-Угорщини”. Територія, що входила до складу Австро-Угорщини під назвою “коронного краю” – Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським, займала простір у 7850173 кв.км., що становило 26,16% території всієї Австро-Угорської імперії. Як видно зі статистичних джерел українське населення у краї становило переважну більшість, проте основна його чисельність зосереджувалася в селах. Міське ж населення Східної Галичини складали переважно поляки та євреї.

Автор звертає увагу на те, що економічна відсталість Галичини була наслідком того, що політика австрійського уряду у сфері економіки зводилася до надмірної експлуатації її природних багатств і мала яскраво виражений колоніальний характер. Цей край з багатими природними ресурсами був перетворений у ринок збуту для австрійської промисловості, а також використовувався як сировинний придаток до промислових районів Австро-Угорщини.

Колоніальне становище Галичини в складі Австро-Угорщини відбилося на рівні заробітної плати робітників, яка в Галичині була найнижчою у порівнянні з оплатою праці в інших австрійських землях. Разом з низьким рівнем заробітної плати в краї існував і найдовший робочий день – від 10 до 12 год., а в деяких випадках тривав до 16 год. на добу.

Австрійський уряд своєю колоніально-грабіжницькою політикою довів робітників і селян Галичини до низького рівня життя, що виявлялося у порушенні їх права на життя, свободу, працю, відпочинок, достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, соціальний захист, охорону здоров’я тощо. Така політика привела до наступних наслідків: голоду, хвороб і смерті. Крім того, зосередження земельної власності в руках поміщицьких господарств супроводилось масовим розоренням селянства Галичини і появою великої кількості безробітних. Тяжкі економічні умови галичан, безробіття викликали масову еміграцію за кордон у надії на краще життя, однак і там вони потрапляли у складні життєві умови.

Підрозділ 2.2. “Апарат управління Галичиною в складі Австро-Угорської монархії”. У результаті угоди 1867 року була утворена Австро-Угорська монархія. Спадковий монарх зосереджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу та судову владу, а також вважався єдиним джерелом права. Коронний край очолював крайовий начальник, котрому підпорядковувалися поліція, крайові та повітові правління, управи міст. У Галичині крайовий начальник називався намісником, якого призначав імператор. Намісникові безпосередньо підпорядковувалися повітові старости, що призначалися міністром внутрішніх справ, і до їх повноважень відносилось управління в галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров’я і поліції. Найнижчою ланкою державного апарату були війти в селах, підлеглі повітовим старостам. Міста з власним статутом (в Галичині – Львів і Краків) були вилучені з-під влади повітового старости, і функції останнього виконував магістрат на чолі з президентом міста, який обирався міською радою строком на 6 років, і затверджувався імператором. Малозначну роль при намісниках відігравали представницькі органи краю – місцеві сейми, що знаходилися під подвійним наглядом імператорського намісника і голови сейму, наділеного широкими правами і призначеного також імператором.

Варто звернути увагу, що автором вперше зібрано і подано перелік усіх галицьких намісників у хронологічному порядку. Так, першим намісником Галичини з 1849 по 1859 рік був великий польський магнат граф А. Голуховський. Він був також вдруге намісником з 1866 до 1868 року, і втретє з 1871 до 1875 року. Далі цей перелік виглядає таким чином: граф А. Голуховський (1849-1859), граф О. Менсдорф (1861-1864), барон Ф. Паумгартен (1864-1866), граф А. Голуховський (1866-1868), барон Л. Посінгер (1868-1871), граф А. Голуховський (1871-1875), граф Альфред Потоцький (1875-1883), П. Залеський (1883-1888), граф К. Бадені (1888-1895), князь Е. Сангушко (1895-1898), граф Л. Пінінський (1898-1903), граф Андрій Потоцький (1903-1908), М. Бобжинський (1908-1913), поміщик В. Коритовський (1913-1915), генерал Г. Коллярд (1915-1916), барон Е. Діллер (1916-1917) і граф К. Гуйн (1917-1918).

Підрозділ .3. “Джерела права та їх характеристика”. У роботі звернуто увагу на джерела права, робота над кодифікацією яких особливо пожвавилася в останній чверті XVIII ст., і Галичина стала своєрідним місцем випробування нових законів, чинність яких відтак поширювалася на інші австрійські краї. До таких належали: Цивільний кодекс 1811 р., Цивільний процесуальний кодекс 1895 р., Кримінальний кодекс 1852 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р., які, хоч і мали ряд феодальних пережитків, однак в основному відповідали інтересам пануючого класу. За їх допомогою австрійський уряд через відповідні органи державного апарату і насамперед суд та прокуратуру забезпечував своє панування на західноукраїнських землях, які після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році були включені до складу відродженої польської держави.

Розділ . “Політико-правові передумови утворення, структура та організація Галицького крайового сейму” складається з трьох підрозділів, в яких висвітлено питання Галицького станового сейму – основи утворення крайового сейму, а також порядок формування та склад Галицького крайового сейму.

У підрозділі .1. “Галицький становий сейм – основа утворення крайового сейму” показано процес падіння Галицького станового сейму, який ніякої ініціативи не мав, а свої найбільш обмежені побажання і пропозиції міг висловлювати лише за посередництвом губернатора, та розкрито причини утворення крайового сейму в Галичині.

Проаналізувавши архівні документи про роботу Галицького станового сейму, автор дійшов висновку, що будь-яке рішення, хоч би в найдрібнішій справі, могло вступити в силу лише після санкції імператора. Пропозиції сейму зустрічали небажання з боку уряду і повільність австрійської процедури; спливав час, і не можна було дочекатися резолюції чи імператорського дозволу в справі, яка чим-небудь могла бути корисною для краю.

Революція в Австрії 1848 року поклала кінець існуванню станового сейму, і зрозуміло, що в цей період у Галичині не було свого органу самоврядування, і таким чином населення краю було позбавлене права участі в місцевих представницьких установах. Тому австрійський імператор Франц-Йосиф І створив у 1861 р. Галицький крайовий сейм, який діяв на підставі “Крайового статуту і сеймової виборчої ординації для королівства Галичини і Володимерії з Великим князівством Краківським”.

Підрозділ 3.2. “Утворення і порядок формування крайового сейму”. Автором на підставі нормативно-правових актів простежується питання утворення та порядок формування Галицького крайового сейму. Звернуто увагу, що австрійська конституція 1867 р. закріплювала принцип рівних прав для всіх громадян держави, однак фактично цей принцип порушувався. Доказом цього був закон про вибори до Галицького крайового сейму, оскільки він забезпечував інтереси панівних класів, вибори мали яскраво виражений класовий характер і були нерівними для окремих соціальних груп населення. По-перше, до складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти (митрополити, єпископи та ректори університетів), решта депутатів обиралась. По-друге, виборче право не було загальним і рівним, оскільки будувалося на куріальній системі (великі землевласники, торгово-промислова буржуазія, велика міська буржуазія, сільська курія). Вибори до перших трьох курій були одноступеневі, вибори до четвертої, сільської, курії були двоступеневими, тобто не були прямими. Разом з тим, для виборців встановлювався ценз, зокрема майновий, що позбавляло багатьох громадян права брати участь у виборах. Варто зазначити, що ще одним елементом, який порушував демократичність виборчого права і права громадян, було здійснення його шляхом відкритого голосування, що часто давало можливість для зловживань шляхом підкупу і терору з боку державно-адміністративного апарату.

На початку ХХ ст. в умовах посилення боротьби за соціальне і національне визволення було поставлено питання про реформу виборчого закону до Галицького сейму, його демократизацію. І після довгих дебатів 14 лютого 1914 року Галицький сейм прийняв новий виборчий закон, який запроваджував принцип “загального” і прямого виборчого права при таємному голосуванні, скасовано у курії сільських громад і містечок багатоступеневі вибори. Однак, воно не було рівне, а базувалось на засадах представництва інтересів з поділом на шість курій (великої власності, цензова міська, торгових і промислових палат, промислових об’єднань і сільських громад).

У липні 1914 року австрійський імператор Франц-Йосиф І санкціонував новий виборчий закон, розпустив Галицький сейм і призначив нові вибори, які повинні були відбутися в жовтні 1914 року. Проте в зв’язку з початком Першої світової війни призначені вибори не відбулися, і новий виборчий закон до Галицького сейму не був запроваджений у життя.

Підрозділ .3. “Склад Галицького крайового сейму”. Проаналізувавши виборче законодавство, з’ясовано кількісний та національний склад до Галицького крайового сейму. Так, кількісний склад Галицького сейму на початку існування становив 150 депутатів: 9 вірилістів (3 львівських архієпископів, 4 єпископів, 2 ректорів університетів) та 141 обраних депутатів від курій (великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міст – 20, сільських громад – 74). Згодом Галицький сейм налічував 161 депутата і складався з 12 вірилістів і 149 депутатів, обраних у куріях: великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міській – 28, сільських громад – 74. У національному відношенні депутати Галицького крайового сейму були переважно поляками, лише у 1913 р. українців було 31 депутат, що становило п’яту частину всіх депутатів сейму.

Згідно з нормами нового виборчого закону 1914 р. кількісний склад депутатів повинен був становити 228 мандатів; у національному відношенні українцям передбачалося 62 мандати (27,2%). Однак фактично це не змінювало ситуації, оскільки депутати-українці, як і до реформи, не могли впливати на рішення сейму. Українське населення Галичини ніколи не мало більше 15% загальної кількості депутатів сейму.

Розділ . “Механізм функціонування та основні напрямки діяльності Галицького крайового сейму” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню компетенції і порядку роботи Галицького крайового сейму та особливостей діяльності даного органу.

Підрозділ .1. “Компетенція і порядок роботи Галицького крайового сейму” присвячений аналізу положень крайового статуту 1861 р. та тимчасового регламенту 1865 р., а також практики їх застосування. У дослідженні зазначається, що компетенцію Галицького сейму можна поділити на законодавчу, управлінську та контрольну. Безперечно, найбільше значення мала законодавча функція сейму, яка полягала у виданні крайового законодавства, а також співучасть у творенні загальнодержавного законодавства. Законодавча функція Галицького сейму поділялася на три головних групи і одну додаткову. У трьох головних групах сейм мав право приймати закон, у додатковій міг тільки вимагати прийняття нових законів, відміни або зміни вже існуючих законодавчих актів, прийнятих центральним парламентом. У дисертаційній роботі автор робить висновок, що основна сфера законодавчої діяльності Галицького крайового сейму стосувалася господарських справ.

Крім законодавства, сейм формально здійснював контроль за діяльністю намісника, однак, цей контроль був дуже обмежений, оскільки поряд з широким колом повноважень намісника не існувало його юридичної відповідальності перед сеймом. Він особисто або призначені ним урядові комісари брали участь у роботі сейму, контролюючи, таким чином, його діяльність. Крім того, у намісництві підготовлялися і направлялися до сейму урядові законопроекти, і через намісника схвалені сеймом законопроекти передавалися для затвердження імператору.

На підставі аналізу нормативно-правових актів встановлено, що бюджетні права сейму обмежувалися збором місцевих податків, які нерідко перевищували основну податкову суму. У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював нагляд над повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого органу – крайового виділу (комітету).

Сейм повинен був скликатися у Львові імператором на чергові сесії один раз на рік, надзвичайні – у міру необхідності. Час тривання сесії не визначався; за традицією відбувалися в рік дві кількатижневі сесії. Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму належало крайовому маршалку або його заступнику, які призначалися з членів сейму імператором терміном на шість років. Імператор міг у будь-який час сейм закрити або навіть розпустити, призначаючи одночасно нові вибори – право, яким він часто користувався.

Питання, які виносилися на обговорення і вирішення сейму, попередньо готувалися постійними комісіями, що створювалися з числа депутатів. Справи підлягали розгляду сеймом або як урядові пропозиції, або як пропозиції сеймових комісій, або поодиноких депутатів. Урядові пропозиції мали перевагу над іншими і повинні були розглядатися в першу чергу. Крім того, пропозиції уряду або крайового виділу (комітету) мали ще той привілей, що не могли бути відхилені без відсилання до сеймової комісії. Пропозиція депутата повинна була бути підтримана принаймні 15 підписами і вважалася прийнятою, якщо одержала абсолютну більшість голосів при участі більше як половини депутатів сейму. Тільки при внесенні змін до крайового статуту вимагалася присутність не менше 3/4 всіх депутатів сейму і не менше 2/3 голосів усіх присутніх. Прийняті проекти законів крайовий маршалок через намісника передавав урядові для імператорського затвердження, і лише після санкції імператора закон набирав чинності.

Постійнодіючим виконавчим органом Галицького крайового сейму був крайовий виділ (комітет), який складався з маршалка і шести членів, які очолювали відповідно шість департаментів і керували роботою численних відділів, бюро і комісій. Крайовий виділ (комітет) як орган ніс відповідальність перед сеймом за доручені йому справи і повинен звітувати про них на початку кожної сесії сейму. Розпорядження даного органу приймалися більшістю голосів, але за маршалком залишалося право зупинити їх введення в дію і подати через намісника на розгляд імператору.

Підрозділ .2. “Особливості діяльності Галицького крайового сейму”. На підставі аналізу стенографічних протоколів засідань Галицького крайового сейму та ряду архівних документів автор підкреслює, що панівні польські верхи, захопивши в свої руки у Східній Галичині всю крайову адміністрацію, суд, школи, університет, різні культурно-освітні та інші установи, перетворили їх у знаряддя свого панування на західноукраїнських землях, що перебували в складі Австро-Угорської монархії.

Політика полонізації, що проводилася у Східній Галичині, полягала в тому, що, вважаючи український народ частиною польського народу, польська верхівка взагалі заперечувала існування української нації як окремої етнічної одиниці. Аналогічно ставилося і питання про українську мову, яка розглядалася як один з діалектів мови польської. У Галичині офіційною мовою була польська. У Галицькому крайовому сеймі українська мова з великими обмеженнями стала допускатися формально лише на початку ХХ століття. У Галичині, де формально українці і поляки були рівноправними, відкриття навчального закладу з українською мовою навчання залежало від згоди сейму, який по-різному гальмував розвиток української національної культури.

Права Галицького крайового сейму в економіко-господарських справах були обмежені крайовим статутом, за яким до його компетенції відносилося виконання різних загальнодержавних завдань господарського характеру за рахунок місцевого населення. За сеймом було збережено право схвалювання крайового бюджету, який набував чинності тільки після затвердження його центральним урядом і одержання імператорської санкції.

Результати дослідження дали змогу підтвердити висновок про те, що крайове самоврядування в Галичині, як і урядові органи, служило інтересам польської верхівки. Якщо іноді це самоврядування було демократичнішим, воно все одно захищало усталені порядки і всілякими способами підтримувало інтереси заможних верств населення.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає у поглибленні історико-правових знань про особливості організації і діяльності Галицького крайового сейму (1861-1918 рр.). Основні висновки, що відображають погляди дисертанта на цю проблему, можна виразити такими положеннями:

1. Розкрито сутність колоніальної політики австрійського уряду в Галичині у період з 1861 по 1918 роки. Зроблено висновок, що першим чинником такої було гальмування економічного розвитку західноукраїнських земель, оскільки Галичина залишалася придатком до промислових районів Австро-Угорської монархії, відсталим сільськогосподарським краєм, де експлуатувалися її природні багатства і населення. Другий чинник полягав у яскраво вираженому антиукраїнському соціальному та національному характері, оскільки в управлінні пригніченими народами основним принципом Австро-Угорської монархії було протиставлення одних націй іншим, надання переваги у правах однієї нації іншій, що культивувало національну ворожнечу.

2. Уточнено, що австрійський імператор Франц-Йосиф І для зміцнення своєї влади в коронному краї Галичина і маскування систематичних порушень соціально-політичних прав українців створив у Львові у 1861 р. Галицький крайовий сейм, який фактично входив у систему державного апарату Австро-Угорщини і реально зміцнював владу австрійського імператора.

3. Виявлено, що виборчі закони до Галицького сейму відображали інтереси заможних верств, вибори до цього органу були нерівними для різних соціальних груп населення і фактично порушували норму про рівність прав для усіх громадян держави, яка закріплювалася в австрійській конституції 1867 р. До складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти – митрополити, єпископи та ректори університетів. Усі виборці поділялися на чотири курії, кожна з яких окремо обирала строком на шість років депутатів до сейму. У виборах до Галицького сейму через високий майновий ценз брало участь лише 9–10% населення. Відкрите голосування давало великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку державного апарату управління.

4. З’ясовано, що склад Галицького крайового сейму згідно з “Крайовим статутом і сеймовою виборчою ординацією для королівства Галичини і Володимерії з Великим князівством Краківським” та ін. нормативно-правовими актами налічував спочатку 150, а згодом 161 депутата. Постійнодіючим виконавчим органом сейму був крайовий виділ (комітет), що складався з маршалка і шести членів, які очолювали відповідно шість департаментів і керували роботою численних відділів, бюро і комісій. Визначена нормативними актами квота не дозволяла депутатам-українцям вирішувати національні питання, оскільки депутатами Галицького сейму були переважно поляки, які розглядали Галичину як плацдарм, з якого почнеться відродження польської державності.

5. Встановлено, що згідно з нормативно-правовими актами Галицький крайовий сейм виконував такі функції: 1) законодавчу, яка полягала у прийнятті крайового законодавства, а також співучасть у творенні загальнодержавного законодавства; 2) управлінську, яка полягала у його діяльності з практичного втілення в життя нормативно-правових актів; 3) контрольну, яка полягала у здійсненні контролю за діяльністю намісника, однак, це був лише формальний контроль, оскільки поряд з широким колом повноважень намісника не існувало його юридичної відповідальності перед сеймом.

Разом з тим, компетенція Галицького сейму була дуже обмеженою. Головна сфера його діяльності полягала у прийнятті законодавчих актів у дрібних господарських справах. Постанови сейму приймалися на сесіях чергових, що скликалися один раз на рік імператором, та надзвичайних – у міру необхідності. Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму належало крайовому маршалку або його заступнику, які призначалися з членів сейму імператором терміном на шість років. Питання, які виносилися на обговорення і вирішення сейму, попередньо готувалися постійними комісіями, що створювалися з числа депутатів.

6. Виявлено, що визначені норматино-правовими актами функції досліджуваного органу крайового самоврядування реально не здійснювалися. Стаття 19 крайового статуту закріплювала за сеймом право законодавчої ініціативи в справах, зв’язок яких з потребами краю можна підтвердити. Це означало, що рейхсрат зобов’язаний прийняти до обговорення внесену сеймом пропозицію. Але дана норма не могла змінити загального характеру безсилля крайового сейму. Цим правом Галицький сейм фактично не користувався. Крім того, діяльність Галицького крайового сейму можна розцінювати як відверто антинародну, оскільки така призвела до великого зубожіння народних мас. Цей орган самоврядування різними способами підтримував інтереси заможних верств населення і понад півстоліття був знаряддям соціального і національного пригнічення галицьких українців.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мікула О. Апарат управління Галичиною і Буковиною за австрійською конституцією // Право України. – 2002. – №5. – С.140-142.

2. Мікула О. Порядок формування, склад і структура Галицького крайового сейму // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2002. – Випуск 37. – С.121-125.

3. Мікула О. Антинародна сутність Галицького крайового сейму // Право України. – 2003. – №1. – С.130-132.

4. Мікула О. Компетенція та порядок роботи Галицького крайового сейму // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2003 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – С.91-93.

5. Мікула О. Реформа виборчого закону до Галицького крайового сейму: його зміст та значення // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції. 5-6 лютого 2004 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2004. – С.102-103.

6. Кульчицький В.С., Мікула О.І. Утворення та діяльність Галицького станового сейму // Життя і право. – 2004. – №5. – С.36-39.

7. Мікула О.І. Роль Галицького крайового сейму в розвитку місцевого самоврядування в Галичині // Життя і право. – 2004. – №9. – С.24-27.

АНОТАЦІЯ

Мікула О.І. Правові основи організації і діяльності Галицького крайового сейму (1861-1918 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01. – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2004.

У дисертації на підставі аналізу наукової літератури, архівних документів, а також нормативно-правових актів, досліджуються питання організації та діяльності Галицького крайового сейму (1861-1918 рр.). Розкрито сутність колоніальної політики Австро-Угорщини в Галичині у період з 1861 до 1918 року. Визначено політико-правові передумови утворення у 1861 р. Галицького крайового сейму, а також його місце в системі державного апарату Австро-Угорщини. Значну увагу приділено аналізу виборчих законів до Галицького крайового сейму, які стали основою його формування і діяльності. З’ясовано національний склад та структуру крайового сейму. Розкрито компетенцію та порядок роботи Галицького крайового сейму, а також основні напрямки його діяльності. Результати дослідження дали змогу підтвердити висновок про підпорядкованість та підконтрольність Галицького крайового сейму центральній владі, а також про те, що його діяльність щодо населення краю можна розцінювати як відверто антинародну.

Ключові слова: Галицький крайовий сейм, орган крайового самоврядування, депутат, виборчий закон, курія.

АННОТАЦИЯ

Микула О.И. Правовые основы организации и деятельности Галицкого краевого сейма (1861-1918 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01. – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко. – Львов, 2004.

В диссертации исследуются вопросы организации и деятельности Галицкого краевого сейма (1861-1918 гг.) на основе анализа научной литературы, архивных документов и нормативно-правовых актов.

Галиция входила в состав Австро-Венгрии под названием “коронного края” – Галиции и Владимерии с великим княжеством Краковским. Основная масса украинского населения сосредоточилась в селах. Процент украинских горожан снижался вследствии польской колонизаторской политики. Несмотря на разнообразные природные богатства земель Восточной Галиции, она длительное время оставалась экономически неразвитым и отсталым краем. Именно поэтому Галиция считалась своеобразным придатком к промышленным районам Австро-Венгрии.

Наместника каждого австрийского края назначал император, полностью подчинённого себе и своим министрам. При наместнике как сословно-представительский орган был основан Галицкий сословный сейм. Сейм, и так без каких-либо инициатив, свои ограниченные желания мог высказывать исключительно заручившись поддержкой и участием губернатора. Только революция 1848 года положила конец существованию сословного сейма, при котором каждый человек принадлежал к какому-либо сословию, т.е. группе людей, отличавшейся своим экономическим и правовым положением. После революции до 1861 года в Галиции отсутствовало какое бы то ни было краевое представительство. Только в 1861 году австрийский император Франц-Иосиф І с целью прикрытия нарушений прав галицких земель создал для укрепления своего господства Галицкий краевой сейм и так называемым февральским патентом от 26 февраля провозгласил “Краевой устав и сеймовую избирательную ординацию для королевства Галиции и Владимерии с Великим княжеством Краковским”. Избирательный закон в Галицкий краевой сейм отвечал интересам господствующих классов, т.к. выборы носили четко выраженный классовый характер и были неравными для отдельных социальных групп населения. Положение о выборах в Галицкий сейм обеспечивало при любых условиях полное преимущество шляхты.

Принятое 14 февраля 1914 года новое положение о выборах в Галицкий сейм ввело “всеобщее” и прямое при тайном голосовании избирательное право, однако неравное и базирующееся только на системе представительства интересов с разделением на шесть курий. Пассивное избирательное право, как и ранее, предоставлялось всем тем, кто имел активное право в какой-либо курии. Права получали все с необходимыми условиями возрастного ценза – не моложе 30 лет и быть не меньше трёх лет австрийскими гражданами.

Состав сейма, определенный краевым уставом и положением о выборах от 26 февраля 1861 года, просуществовал с незначительными изменениями вплоть до 1914 года. Число депутатов сейма было определено в количестве 150, но под конец существования сейма это число