НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

МВС УКРАЇНИ

МАРТЕНКО ОЛЕКСАНДР ЛЕОНІДОВИЧ

УДК 343.214+159

ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ОКРЕМИХ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ПОНЯТЬ (ЗА ЧИННИМ КК УКРАЇНИ)

Спеціальність: 19.00.06 – юридична психологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ України

Науковий керівник

кандидат психологічних наук, професор Казміренко Людмила Іванівна,

Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри юридичної психології

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України

Мельник Микола Іванович, Центральна виборча комісія, заступник голови

доктор психологічних наук, професор Медведєв Володимир Степанович,

Київський інститут внутрішніх справ МВС, професор кафедри юридичної психології

Провідна установа – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (м. Київ).

Захист відбудеться “27” травня 2005 р. о 16.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .007.01 в Національній академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1)

Автореферат розісланий “26” квітня 2005 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради |

Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Утвердження й забезпечення прав і свобод людини проголошене в Україні основним обов’язком держави, а людина – її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека – найвищою соціальною цінністю нашого суспільства (ст. 3 Конституції України). Практичне втілення цих приписів у реальність неможливе без ефективної протидії злочинності, тому потребує правотворчості та правозастосування, відповідного нагальним соціальним потребам. Це визначає необхідність врахування досягнень не лише правових наук, але й інших галузей знання, в тому числі – юридико-психологічного, оскільки правове регулювання цілеспрямовано впливає на поведінку особи, яка відображає дійсність і реалізує в своїй поведінці систему цінностей, засвоєних у процесі соціалізації.

Поряд із цим, проведення правової реформи в Україні спричинило ведення в сферу правозастосовчої діяльності великого обсягу нових гуманістично орієнтованих категорій і понять, що потребують осмислення з позицій системного підходу, зокрема, з використанням положень юридичної психології. Становлення практики застосування нового кримінального законодавства вимагає психологічного аналізу чинних кримінально-правових норм та інститутів, визначення психологічних закономірностей правового опосередкування поведінки особи на рівні концепції психологічно обґрунтованої правозастосовчої бази. Це завдання є не менш важливим, а в часі – першочерговим.

На методологічному рівні необхідність взаємозв’язку та взаємозбагачення різних галузей знання ніколи не викликала заперечень і докладно обґрунтована представниками юридичної (М.І. Бажанов, А.І. Долгова, А.П. Закалюк, В.М. Кудрявцев, П.П. Михайленко та ін.) та психологічної (О.Г. Асмолов, М.І. Бобнєва, Б.Ф. Ломов, С.Д. Максименко, В.С. Мерлін, В.В.Рибалка, В.О. Татенко та ін.) наук.

На необхідності використання психологічних знань у протидії злочинності на законодавчому і правозастосовчому рівнях у науковій літературі наголошувалася неодноразово. Так, цю думку висловлювали гуманістично орієнтовані фахівці-юристи (А.Ф. Зелінський, Я.Ю. Кондратьєв, В.О. Коновалова, О.М. Костенко, М.В. Костицький, С.А. Тарарухін та ін.); вона знайшла своє відображення у низці робіт із юридичної психології як в Україні (В.С. Медведєв, О.М. Морозов, В.М. Синьов, С.І. Яковенко та ін.), так і в Російській Федерації (Ю.М. Антонян, В.Ф. Єнгаличев, М.І. Єнікеєв, О.Ю. Михайлова, О.Д. Ситковська, О.М. Столяренко, Г.Г. Шиханцов та ін.).

Але переважно йшлося про постановку проблеми, а не про її реалізацію. Зазначене зумовлює актуальність обраної для дисертаційного дослідження теми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота за темою дослідження виконувалась відповідно до плану науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України з реалізації Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 p № 1376, Указу Президента України від 18 лютого 2002 р. № 143 “Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” та плану науково-дослідної роботи кафедри юридичної психології Національної академії внутрішніх справ України.

Мета і завдання дослідження: розробка теоретичних засад і практичних науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на удосконалення чинного кримінального законодавства та практики його застосування в сучасних умовах.

У відповідності з метою були поставлені такі завдання: висвітлити можливості та зміст взаємодії кримінального права і юридичної психології; проаналізувати значення та межі використання юридико-психологічних понять у термінологічному полі КК України; обґрунтувати засади реалізації особистісного підходу в кримінально-правовому регулюванні; визначити механізм та психологічні детермінанти злочинної поведінки в структурі суб’єктивної сторони складу злочину; надати юридико-психологічну характеристику системи винної поведінки (умисної вини і необережності, усвідомлених і неусвідомлених аспектів вчинення злочину); здійснити юридико-психологічний аналіз проблеми мотиву злочину; обґрунтувати необхідність і надати пропозиції щодо внесення змін у чинне кримінальне законодавство та практику його застосування.

Об’єкт дослідження – юридико-психологічні аспекти кримінально-правового регулювання.

Предмет дослідження – психологічні закономірності понять, інститутів і норм Загальної частини чинного Кримінального кодексу України.

Методи дослідження представлені трьома групами: 1) загальнонаукові (системний, структурно-функціональний, аналізу і синтезу, аналогії, дедукції й індукції) – для визначення принципів та критеріїв для юридико-психологічного коментування норм та інститутів КК України, співвіднесення в їх контексті юридичного та психологічного змісту, відбору найбільш суттєвих смислових одиниць із термінологічного поля Загальної частини КК та конкретизації їх змісту (розділ 1, підрозділ 2.1); 2) власне-наукові (порівняльно-правовий, логіко-юридичний, математико-статистичний) – для встановлення особливостей генезису юридико-психологічних понять у чинному КК, огляду різних підходів до розуміння психологічного змісту винної поведінки, визначення кількісно-якісних показників використання психологічних знань у правозастосуванні (розділ 2, підрозділ 3.1); 3) методи юридико-психологічних досліджень (вивчення матеріалів кримінальних справ, анкетування) – для аналізу та узагальнення практики застосування чинного КК України (підрозділи 2.3, 3.2).

Емпіричну базу дослідження складають результати: аналізу статистичних даних та аналітичних матеріалів Верховного суду України і МВС України з питань кримінальної слідчо-судової практики; вивчення матеріалів 214 кримінальних справ за 2002-2004 рр. за статтями, що стосуються умисних насильницьких та корисливо-насильницьких посягань, а також злочинів, вчинених із необережності; результати анкетування 97 слідчих органів внутрішніх справ України зі стажем роботи на посаді понад 3 роки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

- вперше: визначено різновиди та рівні взаємодії юриспруденції і юридичної психології; обґрунтовано необхідність при визначенні форми та виду винної поведінки здійснення аналізу всіх компонентів структури психічного (інтелектуального, вольового та емоційного); надано критерії для диференціації прямого й непрямого умислу за психологічним змістом перебігу інтелектуальному та вольового його моментів; аргументована наукова коректність вживання поняття „невмотивовані”, а не „безмотивні” злочини;

- узагальнено: юридико-психологічні підходи до понять „потреби злочинця”, „злочинні мотиви”, внаслідок чого обґрунтоване твердження, що потреби і мотив – нейтральні щодо злочинної поведінки, вони призводять до злочину, коли мета набуває сенсу антисуспільної та обираються антисуспільні засоби її досягнення;

- уточнено: розуміння механізму вчинення злочинів як чотирьохланкової системи та поділу їх на два класи – умисні злочини становлять собою складну, а необережні (ситуативно-імпульсивні) злочини – просту вольову дію, причому в останньому випадку домінуюче значення мають операціональні установки та поведінкові стереотипи особи; достатність визнання умисної вини за умови усвідомлення суб’єктом суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки та бажання (свідомого припущення) їх настання; поняття „імпульсивних злочинів” та механізму їх вчинення як стереотипізованого, установочного реагування на ситуацію; співвідношення понять „мотив” і „мотивування” та класифікацію мотивів.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці та обґрунтуванні комплексу пропозицій щодо внесення змін у чинне кримінально-правове законодавство України, а саме:

1) назву ст. 20 КК сформулювати як „Зменшена осудність” із наступним трактуванням її змісту: „Різновидом осудності є зменшена осудність, коли особа не повною мірою усвідомлює фактичний характер і суспільно небезпечні наслідки своїх дій чи не повною мірою здатна керувати своїми діями”;

2) зі ст. 23 КК вилучити поняття „психічне ставлення”, замінивши його поняттям „ставлення”;

3) формулювання ст. 24 КК „усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння” вважати надлишковим, оскільки для констатації умислу достатньо усвідомлення суб’єктом фактичних ознак діяння та бажання (свідомого припущення) їх настання;

4) слово „легковажно” в ст. 25 КК замінити семантично більш точним поняттям „безпідставно”(суб’єкт мав певний розрахунок, але він не виправдався);

5) назву ст. 28 КК сформулювати як „Вчинення злочину в співучасті” з наступною диференціацією злочинних діянь:

1. Злочин визнається вчиненим у формі співвиконавства, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців: а) без попереднього порозуміння, б) із попереднім порозумінням між собою.

2. Злочин визнається вчиненим злочинною групою, якщо його вчинили декілька осіб (три або більше), які завчасно об’єдналися для спільного вчинення злочину, визначили об’єкт злочинних домагань та розподілили ролі кожного учасника в спільній злочинній діяльності.

3. Злочин визнається вчиненим організованою злочинною групою, якщо його вчинили декілька осіб (три або більше), які попередньо зорганізувалися для спільної злочинної діяльності та становлять собою стійке ієрархічне об’єднання з розподілом функцій, прав та обов’язків кожного учасника.

4. Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо його вчинили декілька осіб (три або більше), які є учасниками системи, що має спеціалізовані структурні підрозділи, реалізує функції координації, кооперації та концентрації зусиль окремих злочинців та злочинних груп, управління ними та контроль за їхньою діяльністю;

6) п. 7 ч. 1 ст. 66 КК сформулювати як „вчинення злочину в стані фізіологічного афекту, викликаного неправомірною або аморальною поведінкою потерпілого”;

7) вилучити поняття „мотив” із диспозицій ст.ст. 148, 172, 219, 232, 296, 299, 364, 375 Особливої частини КК України.

Зазначені пропозиції використані при підготовці та упорядкуванні текстової частини довідкового наукового видання “Словник спеціальних термінів з правоохоронної діяльності” (акт про впровадження від 15 грудня 2004 року). Матеріали дисертаційного дослідження використовуються у процесі викладання навчальних дисциплін “Юридична психологія” та „Психологія слідчої діяльності” в Національній академії внутрішніх справ України (акт впровадження від 18 січня 2005 р.), а також у практичній діяльності Державної митної служби України (акт про впровадження від 14 квітня 2005 р., вих. № 25/3-11-25/3990) та Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України (акт про впровадження від 15 квітня 2005 р., вих. № 9/1-3627).

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідались на конференціях: науково-теоретичній конференції молодих та майбутніх вчених “Актуальні проблеми права – 2003” (м. Київ, 9 квітня 2003 р.); науково-практичній конференції „Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: виявлення здобутків і прорахунків” (м. Львів, 1-2 квітня 2004 р.); Всеукраїнській науковій конференції „Юридичні читання молодих вчених” (м. Київ, 22-23 квітня 2004 р.); підсумковій науково-теоретичній конференції Національної академії внутрішніх справ України „Входження України в європейський простір” (м. Київ, 14-15 травня 2004 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 21 травня 2004 р.); науково-практичній конференції молодих та майбутніх вчених, присвяченій 5-тій річниці навчально-наукового інституту управління НАВСУ „Україна 2005: поступальна хода до верховенства права” (15 квітня 2005 р.). Основні положення і висновки дисертації обговорювались на засіданнях кафедри юридичної психології Національної академії внутрішніх справ України та міжкафедральному семінарі кафедр юридичної психології, філософії права та юридичної логіки НАВСУ, кафедр прикладної психології, кримінального права та процесу Навчально-наукового інституту підготовки кадрів оперативних служб міліції НАВСУ.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковані у 5 наукових статтях у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації складається зі вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних літературних джерел, додатків. Зміст роботи викладено на 205 сторінках друкованого тексту, який доповнюють 230 назв використаної літератури на 20 сторінках та 2 додатки на 6 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність та необхідність розгляду обраної теми, розкрито мету та дослідницькі завдання, визначено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів та структуру дисертаційної роботи.

У першому розділі „Використання психологічних знань у кримінально-правовому регулюванні як методологічна проблема” надана характеристика сучасного стану взаємодії кримінально-правового та юридико-психологічного знання для вирішення спільних завдань у протидії злочинності.

Розробка психологічних засад кримінальної відповідальності та покарання є сьогодні одним із перспективних напрямів розвитку юридичної теорії та практики. Масштабність і значимість даної проблематики вимагає тісної взаємодії теорії кримінального права з юридичною психологією та проведення цільових юридико-психологічних досліджень. Між тим, аналіз літератури свідчить про практичну відсутність таких робіт, а наявні в Україні та країнах СНД мають переважно постановочний, фрагментарний характер (Єнгаличев В.Ф., Керімов Д.А., Михайлова О.Д. та ін.).

Причини такого стану слід шукати в позиціях обох сторін: з одного боку, для діючого закону та його інтерпретації на практиці і для наукових досліджень фахівців із кримінального права було і залишається характерним уявлення про можливість самостійного, без участі психологів, розкриття змісту низки понять і інститутів кримінального права, що фактично вимагають психологічного аналізу; з іншого – в юридичній психології необхідність розкриття психолого-юридичної сутності фундаментальних категорій права визнається на рівні постановки проблеми, але при визначенні системи юридичної психології та її пріоритетів це завдання практично ігнорується. Дослідження, предметом яких були б психологічні засади норм і інститутів кримінального права, дотепер відсутні. Лише останнім часом з’явилися роботи, де обґрунтовується цілісна концепція використання спеціальних психологічних знань (Кондратьєв Я.Ю., Костицький М.В., Максименко С.Д., Синьов В.М. та ін.).

Твердження щодо необхідності використання психологічних знань у правотворчості й правозастосуванні не змінює пріоритетів у кримінальному судочинстві. Правові знання залишаються провідними, базовими, психологічні – мають статус спеціального пізнання, поряд із іншими, що залучаються для вирішення теоретичних та прикладних правових проблем. Для правозастосування здатність людини оцінювати свою поведінку і керувати своїми діями є центральною проблемою, хоча у будь-якому випадку йдеться про чіткий опис саме юридично значимих ознак поведінки й особи. Психологічна ж їх характеристика здійснюється в необхідних для права межах, що не применшує її важливості.

В дисертації обґрунтовується положення, що всі поняття (інститути, норми) КК України можуть бути поділені на психологічно нейтральні (наприклад, розділи ІІ, УІІ, ІХ, Х, ХІІ, ХІІІ Загальної частини КК) та психологічно насичені. У свою чергу, останні також не є однорідною групою, оскільки або ж можуть бути зрозумілі на рівні побутової психології (загальнодоступних психологічних дефініцій), або ж потребують залучення спеціальних психологічних знань. Так, прикладом використання знань психології на інтуїтивному (побутовому) рівні можна вважати ст. 28 КК – „Вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією”; пп. 2, 5, 9 ч. 1 ст. 66 КК – „Обставини, які пом’якшують покарання”; пп. 1-9, 11-13 ч. 1 ст. 67 КК –„Обставини, які обтяжують покарання”.

Прикладом необхідності залучення спеціальних психологічних знань та участі в кримінальному судочинстві фахівця-психолога є такі психологічні поняття, як мотив, мета, афект тощо. Змістовий аналіз науково-практичних коментарів до чинного і минулого КК України та постанов вищих судових інстанцій свідчить, що орієнтуючі практику кримінально-правові приписи не здатні у цих випадках повною мірою роз’яснити прецедент, а деколи просто помилкові. Так, поняття „фізіологічний афект” й дотепер трактується як психологічне підґрунтя стану „сильного душевного хвилювання”. Між тим, останнє не просто ненаукове, оскільки становить собою побутово-оціночне судження, але й не тотожне в повному розумінні слова поняттю афекту в психології.

Нехтування психологічними знаннями призвело й до того, що у ст. 23 КК України традиційно (як і в відповідних статтях попередніх Кримінальних кодексів та наукових публікаціях із кримінального права) стверджується, що вина є „психічним ставленням особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків”, хоча назвати таке визначення науково-психологічним не можна. Цей термін взятий із застарілих робіт по психології і в її сучасному понятійному апараті відсутній. Словосполучення „психічне ставлення” з психологічної точки зору є надлишковим. Ставлення (відношення) завжди є проявом психічної активності особистості; воно може бути повністю усвідомленим (раціоналізованим, інтелектуальним) або ж неусвідомлюваним (емоційним, почуттєвим), але в будь-якому випадку особистісно забарвленим.

Визначено, що взаємодія юриспруденції і юридичної психології можлива у наступних варіантах:

1) теорія кримінального права залучає поняття, що мають елементарний психологічний зміст, включаючи їх у контекст відповідної правової норми та надаючи їм у такий спосіб нормативної форми (наприклад, особа, соціальна група, психічний стан). Такі поняття не повинні втрачати своєї психологічної основи і зберігати той сенс, який вони мають у базовій психологічній науці;

2) кримінально-правова практика використовує психологічні поняття, що потребують розробки комплексної характеристики та відповідного науково-практичного психологічного коментування (наприклад, поняття „необхідна оборона” включає систему психологічних дефініцій, а саме „здатність”, „усвідомлення”, „керування поведінкою”, „передбачення”), внаслідок чого відбувається збагачення понятійного апарату теорії кримінального права;

3) психологічні науково-практичні дослідження сприяють формулюванню значимих для правової оцінки понять (наприклад, „фізіологічний афект”, „обмежена осудність”, „особлива жорстокість”);

4) психологічні науково-практичні дослідження феноменів, що мають місце в системі правового опосередкування поведінки особистості, збагачують загальну теорію психології, оскільки передбачають деталізоване дослідження механізмів правової поведінки (наприклад, узагальнення ретроспективної оцінки емоційних станів при проведенні судово-психологічної експертизи дозволяє стверджувати про наявність „відстроченого” афекту або обмежену втрату вибірковості поведінки в екстремальній ситуації).

У теперішній час взаємодія кримінально-правових та юридико-психологічних знань відбувається найчастіше через узагальнення психологами „сигналів” практики про наявність проблемної ситуації. Це мало місце, наприклад, із проблемою нездатності певної категорії осіб під час вчинення злочину повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними. Результатом такої взаємодії стало включення в КК України спеціальної норми (ст. 20 КК – Обмежена осудність). При беззаперечній важливості цієї новації слід зазначити, що вона потребує уточнення, оскільки більш коректно було б говорити про зменшену осудність, а при визначенні заходів покарання у цих випадках – обов’язково передбачати організацію комплексу спеціалізованих заходів ресоціалізації, зокрема, цільове використання психотерапевтичних методів.

Існує необхідність залучення спеціальних психологічних знань для розуміння важливості виділення емоційного компоненту в механізмі злочинної поведінки. Ігноруючи емоційний компонент, законодавець при цьому наполягає на важливості вольового компоненту злочинної поведінки, оскільки ознаками злочину є усвідомленість і волимість (вольова регуляція). З позицій психологічної науки таке твердження не є безспірним, оскільки воля – усвідомлений процес, який реалізує особистість у складних для себе умовах для подолання певних труднощів (перепон). Тому при визначенні умислу слід, на нашу думку, відмовитися від обов’язкового пошуку в ньому вольового компоненту: його може не бути навіть в умисних злочинах.

Сказане дозволяє зробити висновок, що прикладний характер юридичної психології не повинен вичерпувати її сутності. Тут необхідне сполучення теоретичного і прикладного підходів: теоретична частина спрямована на вирішення прикладних завдань шляхом розробки понять, що допомагають розумінню законодавцем і правозастосовником типових (загальних) ситуацій, і вже на цій основі – трактуванню особливих випадків.

В другому розділі „Юридико-психологічна характеристика системи винної поведінки” розглядаються механізми злочинної поведінки в структурі суб’єктивної сторони складу злочину, надається характеристика психологічного змісту умисної вини, а також усвідомлених і неусвідомлених компонентів вчинення злочину.

Зазначається, що детермінація злочинної поведінки – завжди складна взаємодія об’єктивних та суб’єктивних чинників. Крайнім випадком, що визначається впливом зовнішніх умов, слід визнати таку об’єктивну ситуацію, яка здатна спричинити злочинні наслідки при відсутності антисуспільної спрямованості особи (ст. 36, 38, 39, 41 КК України). З іншого боку, причиною протиправної поведінки може бути також сама особистість, а точніше – її індивідуально-психологічні особливості, що достатньо жорстко зумовлюють прийняття рішення про вчинення злочину.

Під механізмом вчинення злочину ми розуміємо зв’язок і взаємодію зовнішніх чинників об’єктивної дійсності і внутрішньої, психічної активності особи, яка детермінує прийняття рішення та контролює його виконання. Такий механізм, безсумнівно, є динамічним, а не статичним явищем, де всі складові (елементи) знаходяться у взаємодії. Злочинний характер діяння (бездіяльності) обумовлюється не якимось особливим психологічним механізмом його вчинення, відмінного від механізму правомірної поведінки, а дефектами окремих ланок цього механізму, які сформувалися на різних стадіях його функціонування.

Всі злочини за механізмом їх вчинення можуть бути поділені на два класи – вчинювані в формі простої та складної вольової дії, причому принципова психологічна відмінність між ними полягає у відсутності чи наявності мотиву (як варіант – декількох мотивів, коли невід’ємним компонентом складної вольової дії стає боротьба мотивів). Всі умисні злочини становлять собою складну, а необережні (ситуативно-імпульсивні) злочини – просту вольову дію. В останньому випадку домінуюче значення мають операціональні установки та поведінкові стереотипи особи. Але така спонтанність – лише зовнішня, оскільки від самої особи залежить, як вона відображає ситуацію та яким чином реагує на неї.

Прийняття рішення про вчинення злочину – це свідомий вибір найбільш привабливої з можливих альтернатив поведінки, обґрунтування прийнятої до реалізації дії та образ (модель) майбутнього її результату. Цей процес може усвідомлюватися суб’єктом повною мірою, частково або ж зовсім не усвідомлюватися. У рішенні мета розглядається в сукупності з умовами її реалізації, причому в цій площині рішення може бути транзитивним (обґрунтованим) або ж нетранзитивним (необгрунтованим), таким, що не враховує всіх умов його реалізації.

У цьому контексті важливим є визначення психологічного змісту умисної вини як сукупності інтелектуального та вольового її моментів. Зокрема, в дисертації обґрунтовується наявність відмінностей в інтелектуальному моменті: для прямого умислу характерне передбачення неминучості чи можливості, а для непрямого – тільки можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Бажані особою суспільно небезпечні наслідки (прямий умисел) існують у її свідомості лише в ідеальній формі, але усвідомлюються нею як такі, що вже наступили. І тільки тому суб’єкт, орієнтуючись на ідеальний, бажаний для нього хід подій, вживає заходів для досягнення наміченого результату. Отже, в його свідомості бажані наслідки конструюються як неминучі.

Інший характер має передбачення наслідків при непрямому умислі. Особа тут переслідує певну мету, але вона не співпадає з наслідками, що є ознакою складу даного злочину. При цьому суб’єкт обирає такі засоби досягнення своїх цілей, що в аналогічних ситуаціях звичайно спричиняють суспільно небезпечні наслідки, зазначені в кримінальному законі. Усвідомлюючи цю закономірність, винний розуміє, що вона може проявитися й у даному конкретному випадку, тобто можливість заподіяння суспільно небезпечних наслідків він дедуктивним методом поширює на ту ситуацію, котру створює своїми діями. Передбачення реальної можливості настання суспільно небезпечних наслідків відрізняє за інтелектуальним моментом непрямий умисел від злочинної самовпевненості, при якій винний передбачає лише абстрактну можливість настання таких наслідків (усвідомлює закономірність їхнього настання в аналогічних ситуаціях, але не поширює її на даний випадок).

У теорії кримінального права відзначається, що основне розходження між двома видами умислу полягає у вольовому моменті: прямому умислу властиве бажання настання суспільно небезпечних наслідків, а непрямому – їхнє свідоме припущення. У Науково-практичних коментарях до КК України знаходимо наступне тлумачення: „виявляє байдужість до таких наслідків”. Але ж „не бажає” зовсім не означає „ставиться байдуже” чи „ніяк не ставиться” (не має ніякого ставлення). Оскільки йдеться про усвідомлену активність, складний вольовий акт, реалізація якого передбачає проходження етапу боротьби мотивів, то таке ставлення обов’язкове. Суб’єкт бажає вчинити конкретні дії (інакше він не вчинював би їх), усвідомлює фактичну сторону своїх дій і бажає таких наслідків, хоча й не ставиться до можливості їх настання з достатньою відповідальністю.

Обґрунтовується, що усвідомлення суспільної небезпеки не є невід’ємним елементом складу злочину і обов’язковою складовою для визначення умисної форми вини. Поняття суспільної небезпеки – абстрактне і тому дуже складне для осмислення пересічного громадянина, оскільки потребує високого рівня розвитку індивідуальної свідомості. Це не зміст і не мета злочинної поведінки (фактична обставина злочину), а його співставлення з основними цінностями суспільства. Психологічна готовність до здійснення певного вчинку (злочину) далеко не завжди означає усвідомлення його суспільної небезпеки. Для констатації умислу достатньо усвідомлення суб’єктом фактичних ознак діяння, суспільно небезпечних наслідків свого вчинку та бажання (свідомо припущення) їх настання.

Доводиться, що усвідомлення сутності вчиненого як злочину може бути відсутнє на момент протиправного діяння, причому під таке трактування підпадає не лише про фізіологічний афект. Не обдумується і не зважується імпульсивна поведінка: суб’єкт завчасно не передбачає своїх дій і, тим більше – їх наслідків. Таку поведінку не можна вважати неусвідомленою, але сам феномен „усвідомленості” тут надзвичайно згорнутий.

Визначаючи суттєві відмінності необережності від умисного вчинення злочину, не можна не брати до уваги й багато спільного між ними. Зокрема, це безвідповідальність у виборі засобів: і умисні, і необережні злочини можуть вчинятися при випадковому збігу обставин, які винний повинен був передбачати. Відмінності ж стосуються, насамперед, ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків (у злочинах з матеріальним складом) та до самих дій (у злочинах із формальним складом), а не самого механізму злочинного поведінкового акту. Тому спроби трактувати злочини з необережності як немотивовані, вчинювані без мети – безпідставні. Рішення діяти приймається осудною особою і при наявності умислу, і при необережності, але мотивація і цілепокладання в останньому випадку не мають прямого відношення до наслідків, що фактично наступають. При вчиненні злочину у формі злочинної недбалості мотив і мета стосуються самих дій, а не їх наслідків; злочинна самовпевненість означає прагнення уникнути суспільно небезпечних наслідків, скориставшись своїми уміннями: наслідки наступають, оскільки розрахунки суб’єкта не підтвердилися.

Важливим є врахування, що вольова поведінка не є єдиною формою поведінкової активності людини. Значне місце в її житті посідає поведінка стереотипна, звична, а також імпульсивна, коли бажання (прагнення) призводить до певної дії без усвідомлення можливих її наслідків. Безсумнівно, що усвідомлення фактичної сторони власної злочинної поведінки, тим більше – її соціального значення (суспільної небезпеки), відбувається в сфері свідомості. Але у випадках імпульсивності в структурі винної поведінки відсутні ланки усвідомлення мети й прийняття рішення, імпульсивне діяння є стереотипізованим, „стандартизованим”. Стереотип формується в процесі фіксації багатократно повторюваних чинників соціального середовища, до яких у індивіда виникає певне ставлення, а його дії набувають ознак „автоматизованості”. Тому імпульсивні злочини не слід розглядати як різновид випадкових (ситуативних), вони є закономірними для даної особи, а сам характер ситуативних обставин дозволяє судити, що є для неї криміногенним.

В третьому розділі „Юридико-психологічний аналіз проблеми мотиву злочину” розглядається проблема психологічної детермінації злочинної поведінки, зокрема, аналізуються мотив і мета як ознаки суб’єктивної сторони складу злочину.

Проведений аналіз чинників психологічної детермінації злочинної поведінки дозволяє стверджувати, що системоутворюючим серед них є мотиваційна сфера особистості злочинця. Мотив – юридико-психологічна категорія, що передує власне злочинному прояву і відображає ставлення особи до вчинюваного нею діяння; усвідомлене бажання настання відповідних наслідків, які співпадали б з прогнозованим результатом. Діяння, оцінка яких дається законом, мають багатозначну мотивацію (полімотивованість), а мотив є динамічною категорією, зумовлюваною об’єктивною ситуацією та самою особистістю, змістова сторона яких безупинно змінюється.

Мотив безпосередньо пов’язаний із вибором мети та прийняттям рішення в альтернативних ситуаціях, а проблема мотивації полягає не лише в з’ясуванні первісних спонукальних моментів активності, але й всіх чинників, що спрямовують поведінку людини. Мотивування може співпадати з дійсними мотивами або ж бути віддаленим від них.

Обмеження поведінкової активності людини межами свідомості унеможливлює розуміння смислу й протиправної суті значної кількості злочинів, що є проявами ситуаційно-імпульсивних дій особи і в науковому обігу досить часто називаються „безмотивними”. Чим нижчий рівень свідомості, тим значніша роль несвідомих механізмів регуляції поведінки. При цьому закріплюється редукована (спрощена) система мотиваційної регуляції поведінки – ситуативність та імпульсивність, неадекватні форми пристосування до оточуючого життя. Формується переважно афективний характер поведінки, при якому виниклі у особи бажання і спонукання зараз же й реалізуються, в тому числі й злочинним шляхом. За таких обставин науково-коректним є поняття „невмотивовані”, а не „безмотивні” злочини. Ретроспективне пояснення, чому був скоєний злочин – не мотив, а мотивування.

В цілому потреби та мотиви особи нейтральні щодо злочинної поведінки. Діяння набуває сенсу правопорушення переважно внаслідок вибору засобів задоволення потреби та досягнення мети, яка сама по собі може бути соціально нейтральною чи, навіть, соціально корисною. Один і той же мотив залежно від ситуації та особливостей особи може спонукати правомірну або ж неправомірну поведінку, а так звані „злочинні” мотиви – суть модифікація загальнолюдських мотивів. Немає мотивів, які призводили б тільки до законослухняної чи тільки до протиправної поведінки.

У диспозиціях чинного КК України поняття „мотив” практично не зустрічається. Називаються мотиви корисливі, причому в поєднанні з „іншими особистими” мотивами чи „іншою особистою заінтересованістю або в інтересах третіх осіб”; мотиви особисті та хуліганські в сполученні з корисливими; як самостійний виділяється мотив „явної неповаги до суспільства”. Неповнота такого переліку, його непослідовність та „розмитість” понять тут очевидна. Так, зрозуміло, що будь-який мотив є особистим, у тому числі й корисливий, тому словосполучення ст.ст. 148, 232 КК України слід вважати надлишковим і неінформативним; неправильним є ототожнення мотиву з інтересом у ст.ст. 219, 364 КК України. При порівнянні диспозицій ст.ст. 296 КК та 299 КК стає зрозумілим, що не існує хуліганського мотиву як такого: є зневажливе ставлення до існуючих соціальних норм, тобто мотив самоствердження через заперечення існуючого порядку речей, його зневажання. Частина з перерахованого мотивами взагалі вважатися не може, як-от: загальне скорочення штатів, вагітність чи наявність грудної дитини; виконання замовлення; недобросовісна конкуренція; надання переваг чи пільг або звільнення від передбачених законом обов’язків родичів, знайомих та інших осіб та ін. Все це – цілі діяльності, причому здебільшого вони не мають соціально несхвалюваного, тим більше – протиправного характеру. Зазначене ускладнює чітку реалізацію закону, призводить до необхідності суб’єктивного трактування його вимог.

Мотив повинен бути не кваліфікуючою чи факультативною, а обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину незалежно від форми вини. Кожен злочин є суспільно небезпечним винним діянням, вчиненим суб’єктом злочину (ст. 11 КК України), а діяння не може бути безмотивним. Саме з цього виходить кримінально-процесуальне право, яке зобов’язує встановлювати мотив за кожною кримінальною справою, незалежно від форми діяння або вини.

Вчинення злочину може спонукатися наступними мотивами: самоствердження (статусні), захисні, заміщення (компенсаторні), ігрові, корисливі, а також мотиви самовиправдання. Що стосується згадуваного в юридичній та юридико-психологічній літературі мотиву самовиправдання, то його, на наш погляд, взагалі не можна вважати мотивом вчинення злочину. Йдеться про механізми психологічного самозахисту, які зменшують чи зовсім знімають бар’єри морально-правового контролю при порушенні кримінально-правових заборон. Саме на цій основі відбувається самовиправдання й внутрішнє звільнення від відповідальності за вчинений злочин.

При юридико-психологічному аналізі чинного КК України можна зробити висновок, що законодавець не завжди чітко розмежовує поняття „мотиву” та „мети”, у певних випадках ототожнюючи їх (наприклад, у ст. 115 КК, де в ч. 2 пп. 6-7 визначають мотив, а п. 9 – мету; у ч. 3 ст. 431 КК, де йдеться про кримінальну відповідальність військовополоненого за дії, спрямовані на шкоду іншим військовополоненим, „з корисливих мотивів або з метою забезпечення поблажливого до себе ставлення з боку ворога”). Між тим, межа між мотивом і метою в юридичній психології досить чітка: мотив є особистісним смислом вольової активності особи, мета – передбаченням її особистісно значущого результату.

Поняття „мета” є найбільш близьким психологічним аналогом юридичного поняття „умислу” – це мисленевий образ дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити. Але при одному й тому ж умислі вчинок може спричинятися різними мотивами, а сам мотив не визначає змісту умислу та дій, спрямованих на його досягнення. В установочних, стереотипних, звичних діях мотив і мета співпадають, в інших ситуаціях – мотив може трансформуватися в мету або ж залишатися окремим регуляторним компонентом поведінки.

ВИСНОВКИ

В дисертаційній роботі здійснено спробу юридико-психологічного аналізу понять (норм, інститутів) чинного Кримінального кодексу України, визначення теоретичних засад та можливостей практичного використання юридико-психологічних знань у правотворчості та правозастосовній діяльності. Проведене дослідження дозволило одержати низку нових даних про психологічну детермінацію та механізми формування злочинної поведінки, а також про психологічні аспекти вини при вчиненні умисних і необережних злочинів.

На підставі проведеної роботи можна зробити наступні висновки:

1) принцип наукової обґрунтованості чинного законодавства зумовлює необхідність врахування досягнень не лише правових наук, а й інших галузей знань, в тому числі – психологічних, що при розробці Кримінального кодексу України 2001 р. не було реалізоване. Констатація необхідності використання психологічних знань для кримінального законодавства і його застосування не означає зміщення акцентів у правовому регулюванні на користь психології, оскільки у будь-якому випадку йдеться, насамперед, про чіткий опис сутності юридично значимих ознак поведінки. Тому юридична й психологічна характеристика діяння й особистості взаємозалежні при домінуючій ролі правових знань. У теперішній час використання психологічних знань у кримінально-правовій протидії злочинності недостатнє також через відсутність досліджень, предметом яких були б психологічні засади норм і інститутів кримінального права, що лежать в основі правозастосовчої діяльності;

2) для забезпечення науково-обгрунтованих засад реалізації у кримінальному судочинстві особистісного підходу при визначенні форми та виду винної поведінки необхідно здійснювати аналіз всіх компонентів структури психічного (інтелектуального, вольового та емоційного), маючи на увазі, що в конкретному акті людської поведінки осмислення та оцінка своїх дій (інтелектуальний та вольовий моменти складу злочину) може бути відсутньою, і тоді вирішального значення набуває стереотипізований поведінковий фонд (полезалежна поведінка) особи;

3) інтелектуальний момент прямого й непрямого умислу не тотожні: при прямому умислі в свідомості суб’єкта бажані наслідки конструюються як неминучі; при непрямому – як реально можливі. В останньому випадку визначена мета не співпадає з наслідками, що є ознакою складу даного злочину, але обираються такі засоби її досягнення, що за своїм характером спричиняють суспільно небезпечні наслідки. Розходження між прямим і непрямим умислом у вольовому моменті полягає в тому, що першому властиве бажання настання суспільно небезпечних наслідків, а другому – позитивне ставлення до їх настання, відсутність особистої відповідальності за них;

4) психологічна сторона необережної поведінки полягає в свідомій і вольовій активності психіки людини, але при цьому свідомість і воля пов’язані з самою дією, а не з її шкідливими наслідками. Особа свідомо приймає рішення, яке не носить антисуспільного характеру і вважає, що її поведінка не призведе до суспільно шкідливих наслідків, але при цьому його оцінка з позицій ступеня ризикованості виявляється неадекватною.

Недостатнє передбачення можливості спричинення шкоди може зумовлюватися також імпульсивним реагуванням на ситуацію, коли особа задовольняє раптову потребу конкретної хвилини, не надаючи своїм діям моральної і правової оцінки. Імпульсивні злочини не є різновидом необережних чи випадкових (ситуативних), вони у певному сенсі закономірні для даної особи, оскільки зумовлюються сформованим особистісно-поведінковим комплексом – складною системою взаємозв’язку свідомого й несвідомого, де підсвідомість виконує функцію напівавтоматизованого, стереотипного забезпечення людської поведінки в типових для неї ситуаціях. При цьому контроль з боку свідомості частково згорнутий, обмежений, а оціночна функція зміщується до генералізованих емотивних спонукань;

5) слід визнати науково-необгрунтованою точку зору щодо існування асоціальних потреб і мотивів. Потреби нейтральні щодо злочинної поведінки, але структура потреб злочинця відрізняється від законослухняних громадян співвідношенням об’єктивно-необхідних та квазіпотреб (потреб-нашарувань). Нейтральні також щодо соціальності (асоціальності) мотиви: не існує мотивів, які призводили б тільки до законослухняної чи тільки до протиправної поведінки. Один і той же мотив залежно від ситуації та особливостей особистості може спонукати правомірну або ж неправомірну поведінку, а так звані „злочинні” мотиви – суть модифікація загальнолюдських мотивів. Задоволення потреби призводить до злочину, коли мета набуває сенсу антисуспільної та обираються антисуспільні засоби її досягнення;

6) мотив злочину слід визнати не факультативною (другорядною), а обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони його складу. Кожен злочин – суспільно небезпечне винне діяння, вчинене свідомим індивідом, отже, безмотивним бути не може.

У чинному КК України називаються мотиви: а) корисливі в поєднанні з „іншими особистими” (ст.ст. 148, 232 КК) чи „іншою особистою заінтересованістю або в інтересах третіх осіб” (ст.ст. 219, 357, 364 КК); б) особисті (ст. 172 КК) та хуліганські в сполученні з корисливими (ст. КК); в) „явної неповаги до суспільства” (ст. 296 КК). Цей перелік неповний і непослідовний, а вживане поняття „мотиву” не можна вважати науково-обгрунтованим. По-перше, будь-який мотив є особистим, у тому числі