ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

МАРЧЕНКО ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА

УДК 94(477.7) – 058.232.6“17/19”(043.3)

СІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ СТЕПОВОГО ПОБУЖЖЯ

КІНЦЯ XVIIІ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

07. 00. 01 – історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі археології та етнології України Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Прігарін Олександр Анатолійович,

Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова, кафедра археології та етнології України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Ботушанський Василь Мефодійович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри історії України

доктор історичних наук, професор

Станко Володимир Никифорович,

Миколаївський державний університет імені

Василя Сухомлинського, кафедра історії України

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка, історичний факультет, кафедра новітньої історії України, м. Львів

Захист відбудеться 24.11.2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича на факультеті історії, політології та міжнародних відносин за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розісланий 19.10. 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.Я. Лупул

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сьогодні національне будівництво Української держави ставить перед історичною наукою багато теоретичних і практичних завдань. Вивчення досвіду пристосування носіїв певної традиції до нових умов існування, розвитку у контексті багатоетнічного середовища є необхідним для розуміння сучасних міжетнічних стосунків, витоки яких нерідко сягають у попередні етапи минувшини. Важливою тенденцією історії України на сучасному етапі є активізація досліджень у галузях історичного краєзнавства та регіоналістики. Це пов’язано з процесом формування національної самосвідомості, що має місцеві особливості, а також з усвідомленням значення окремих регіонів у розвитку країни. Проявом цієї загальної тенденції є активізація історико-етнографічних досліджень, присвячених Південній Україні.

Процес формування населення Півдня України, його господарча діяльність, культура – все це виявляє чимало своєрідних рис, що було зумовлене особливостями природно-географічних, соціально-економічних та політико-адміністративних обставин регіону. Обрання Степового Побужжя для розгляду даної проблематики визначається тим, що на цій території протягом значного проміжку часу взаємодіяли спільноти як слов’янського, так і неслов’янського походження. Актуальним також є можливість дослідити проблему впливу політико-адміністративних факторів на сільське населення як основного носія традиційної культури.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася як складова частина науково-дослідних тем кафедри археології та етнології України Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова № “Історія етнонаціональних процесів в Степовій Україні з найдавніших часів до сьогодення” (державної реєстрації № 0199U003114), № “Культурно-побутові процеси на Одещині в ХІХ-ХХ ст.” (державна реєстрація № U003116).

Мета та завдання дослідження. На основі аналізу широкого комплексу джерел розкрити основні тенденції колонізації Степового Побужжя та їх вплив на формування й соціально-культурний розвиток його сільського населення протягом кінця ХVIII – початку ХХ ст. Для досягнення цієї мети дослідження в дисертації ставляться такі конкретні завдання:

- визначити природно-географічні особливості розвитку Степового Побужжя як визначальні фактори у процесі заселення регіону;

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є сільське населення Степового Побужжя.

Предметом дослідження виступають процеси формування і тенденції розвитку сільського населення даного району протягом кінця ХVIII - початку ХХ ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від кінця ХVIII ст. (час появи перших сталих груп сільського населення в результаті масової народної та урядової колонізації) до початку ХХ ст. (етапу, коли почалося руйнування традиційної структури населення та його культури).

Територіально дослідження охоплює сільські поселення долини річки Південний Буг у межах степової зони, що відповідає за сучасним адміністративно-територіальним розподілом дев’яти районам Миколаївської області (Первомайський, Арбузинський, Доманівський, Миколаївський, Жовтневий, Кривоозерський, Новоодеський, Вознесенський, Веселинівський). Цей район визначається як контактна територія в історичній ретроспективі: Бугогардівська паланка, Поділля та Очаківський ойялет (XVII - XVIII ст.); Ольвіопольський, Ананьївський, Одеський та Єлисаветградський повіти Херсонської губернії (ХІХ - початок ХХ ст.). Таке межове положення та самобутність мешканців вважається нами передумовою виділення Степового Побужжя як окремого історичного ареалу Півдня України.

Методи дослідження. Базовими у дослідницькому інструментарії стали як загальнонаукові принципи історизму, системності, об’єктивності, так і притаманні саме історичному пізнанню. У відповідності до характеру наявних джерел, а також завдань роботи, були використані методи: порівняльно-історичний (аналіз динаміки розвитку сільського населення), дескриптивний (описи та реконструкції процесів формування складу населення), синхронний (виявлення регіональної самобутності), типологічний (періодизація процесу етнокультурного розвитку); статистичний (дослідження динаміки складу населення) та інші.

Наукова новизна одержаних результатів визначається, насамперед, власне постановкою і науковою розробкою проблем історико-етнографічного районування, комплексного розгляду формування та розвитку сільського населення Степового Побужжя протягом кінця XVIII – початку ХХ ст., які лише фрагментарно розглядалися до цього часу в історіографії. Зокрема, зазначені передумови становлення й фактори розвитку господарських та культурно-побутових традицій у різних груп населення району у контексті виявлення впливу та ролі соціально-політичних, природно-господарських та етнічних факторів.

До наукового обігу вводяться нові дані, серед яких слід відзначити архівні та етнографічні матеріали. Значно розширена емпірично-фактографічна база регіональних досліджень. Отримані результати вперше вводяться у такому аспекті до наукового обігу.

В результаті дослідження розглянуто історію козацько-селянського населення та його культури повсякденності. Показано регіональну, соціальну та етнічну специфіку груп сільського населення Степового Побужжя в історичній динаміці.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані при подальшому науковому вивченні проблем історії та етнології України, для підготовки наукових праць та навчально-методичних посібників з історії та етнології України XVIII – початку ХХ ст., спеціальних курсів у навчальних закладах. Окремі результати та матеріали дослідження активно застосовуються у навчальному процесі ОНУ ім. І.І.Мечникова, а також використовуються шляхом публікацій та громадських акцій у краєзнавчій просвіті у регіоні.

Особистий внесок здобувача. Спільно з кандидатом історичних наук, доцентом кафедри археології та етнології України ОНУ ім. І.І.Мечникова О.А.Прігаріним здійснювалося вивчення сільських поселень та житла Степового Побужжя. За результатами дослідження у співавторстві було видано брошуру, у якій особистий внесок здобувача складає 50%.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати досліджень були апробовані в доповідях на V Міжнародній історико-етнологічній конференції “Традиційна культура народів Європи” (м. Чернівці, 2001 р.), Міжнародному конгресі “Археологія та етнологія Східної Європи: крок молоді в ХХІ ст.” (м. Одеса, 2002 р.; Донецьк, 2004 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Селянство Півдня України: історія і сучасність (м. Миколаїв, 2003 р.); Міжнародному науковому семінарі “Кайндлівські читання” (м. Чернівці, 2004 р.; 2005 р.); наукових конференціях професорсько-викладацького складу ОНУ ім. І.І.Мечникова 1999 та 2001 рр.

Публікації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано 12 наукових праць загальним обсягом близько 4 друк. аркуша, з них 3 статті у збірках наукових праць та наукових журналах, 9 – у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертації обумовлена її метою й завданнями. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, який включає 314 позицій, та додатків. Загальний обсяг дисертації – 257 сторінок, із них 179 - основна частина.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено предмет та об’єкт дослідження, його методологічна основа, мета та завдання, сформульовано наукову новизну та особистий внесок дисертанта в розробку теми, охарактеризовано практичне значення дисертації.

У 1 розділі “Степове Побужжя: огляд джерел та історіографія проблеми” наведено аналіз джерельної бази дослідження та розглянуто етапи та напрямки наукової розробки теми.

Огляд джерел, які сприяли плідному розв’язанню поставлених дослідницьких завдань, починається з їх класифікації. Зокрема, пропонується розрізняти писемні та польові типи матеріалів. Характеризуючи корпус писемних джерел, авторка вслід за сталою схемою виділяє такі основні види: законодавчі акти, діловодна документація, статистичні матеріали, періодична преса, нотатки мандрівників.

Основу джерельної бази становить комплекс архівних документів. Зокрема, майже повний корпус правових документів, які регламентували процес заселення Степового Побужжя у ХVІІІ-ХІХ ст., зберігається в центральних архівосховищах – Російському державному воєнно-історичному архіві (фонди “Г.А. Потемкина” (Ф. 52), “Военно-ученая комиссия” (Ф. 846)), Російському державному архіві Давніх актів (фонд “Госразряд. Внутреннее управление” (Ф. ) та інших. У Центральному державному історичному архіві України, м. Київ наявна ціла низка фондів, які стосуються району Степового Побужжя. Серед них “Подільське намісницьке правління” (ф. 210), “Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора” (ф. 442), “Піклувальний комітет про іноземних поселенців південного краю Росії” (ф. ), “Управління Херсонських військових поселень. Вознесенськ, Єлісаветградського повіту Херсонської губернії. 1837 – 1890 рр.” (ф. 1316), фонд КМФ – 4. Значна частина документів, які стосуються сільських управлінь, волосних правлінь Степового Побужжя, зберігається у фондах Державного архіву Миколаївської області. У контексті теми зосереджено увагу на виявленні та аналізі архівних матеріалів мікрорівня, що дозволило виявити, як загальні принципи втілювалися на місцевому рівні.

Аналіз нормативних актів державних адміністративних органів дозволяє простежити вплив їхньої діяльності на формування й розвиток сільського населення Степового Побужжя. Більшість законодавчих актів зосереджена у “Полном собрании законов Российской империи” та “Своде законов Российской империи” (1832 р.). Окремі правові акти друкувалися у тематичних збірках документів, наприклад, “Своде военных постановлений” (1838 р.) та ін.

Серед залучених джерел особливе місце займають описи дослідників-аматорів, нотатки мандрівників - різні за змістом, якістю та жанром твори (наприклад, нотатки А.Афанасьева-Чужбинского (1863 р.), А.Я.Строжененка (1884 р.), О.С.Пишчевича (1886 р.) тощо.). Мемуари, залишені державними чиновниками також зберігають інформацію про визначні події, які складно віднайти в інших видах джерел. Незважаючи на суб’єктивний характер, після певної критики, на їх основі вдалося розкрити особливості побуту окремих груп населення Степового Побужжя та відтворити сприйняття представниками різних верств громадськості деяких подій історії краю.

До праць другої половини ХІХ ст., залишених представниками сільської інтелігенції і присвячених окремим селам та волостям було включено оригінальний джерельний матеріал, частина якого втрачена, а також власні спостереження та описи господарства й побуту різних соціальних груп, що робить цей різновид джерел дуже корисним (наприклад, роботи Г.Лобачевського (Вільшанка, 1888 р.), Т.Осадчого (Щербанівська волость, 1889 р.)).

Важливе значення для розробки теми мають статистичні матеріали. За своїм потенціалом та формою збору кількісних характеристик населення Побужжя, можна виокремити державну, земську та військову статистику ХІХ – початку ХХ ст. В ній містяться як первинні, так і узагальнені дані, що значно допомагає розкриттю господарчих та культурно-побутових процесів на рівні окремих мікрорегіонів. Державна статистика (особливо – ревізькі переписи) активно залучалася до вивчення проблеми. Військова статистика представлена роботою офіцера Генерального штабу О.Шмідта (1862-63 рр.), присвяченою історичному, географічному, етнографічному й економічному описові Херсонської губернії, частину якої складало Степове Побужжя. Земська статистика подає дані, що стосуються, передусім, господарства та матеріальної культури населення (наприклад, повітові томи “Материалов для оценки земель Херсонской губернии” (1880-ті рр.)). Крім кількісних даних вони містять особисті спостереження авторів щодо соціальних, культурних, психологічних, етнічних реалій другої половини ХІХ ст., ряд яких використані у дисертаційному дослідженні.

Матеріали періодичної преси представлені “Губернскими ведомостями”, “Епархиальными ведомостями” тощо. За своїм змістом вони виявляються різноплановими: урядові документи, коментарі щодо повсякденного побуту, соціальної та духовної культури мешканців, епістолярії тощо, хоча і носять іноді тенденційний характер. За застосування критичного аналізу, ці дані використані для діахронних реконструкцій та описів окремих елементів сільського побуту.

Наочно представити географічні реалії дозволяють численні картографічні матеріали (карти Вознесенського намісництва 1796 р., Херсонської губернії 1859 р. тощо). Вони містять чимало топонімічних даних, відомості про характер розселення мешканців, розташування шляхів, окремих архітектурних пам’яток тощо. Завдяки цьому виявилося можливим з’ясувати широке коло питань про залучення конкретного простору до життєдіяльності окремих груп сільського населення.

Допоміжне значення серед джерел посідають польові матеріали. Ще з початку 1990-х рр. ОНУ ім. І.І.Мечникова у Степовому Побужжі було розпочато комплексні історико-етнографічні дослідження, які протягом 1999-2004 рр. продовжував і автор. Зокрема, виявлено чимало документів, рукописів, матеріальних пам’яток XIХ-XX ст., відбувався збір колекції знарядь праці, предметів побуту тощо. Використано також матеріали краєзнавчого музею Миколаївської області та його філії у Первомайську. Узагальнення цих даних дозволило доповнити висновки, щодо культурно-побутових, етносоціальних особливостей окремих груп району.

Для розкриття теми дисертаційної роботи досліджена історія наукового вивчення Степового Побужжя. Виявлено, що цей процес майже повністю може бути вписано до загального контексту історико-етнографічних досліджень Півдня України. Умовно, за тематично-методологічними критеріями, виокремлюються такі періоди в історії вивчення регіону: ХІХ – початок ХХ ст.; 1920-ті рр.; друга половина ХХ ст.

Із часу приєднання до Російської імперії району Степового Побужжя, він стає об’єктом наукового аналізу. Яскравим прикладом історіографії цього часу є численні роботи А.О.Скальковського, який заклав наукові підвалини щодо вивчення різних регіонів Півдня України, у тому числі й Побужжя (1836, 1850, 1853 рр. та ін.).

У другій половині ХІХ ст. сільською та земською інтелігенцією були створені монографічні дослідження, які розглядали історико-етнографічні аспекти виникнення та розвитку окремих сільських поселень. Деякі з авторів таких робіт із часом від краєзнавчих тем переключилися на розробку тем загального змісту (Т.Осадчий, В.Доліво-Добровольська та ін.).

Розширення джерельної бази разом з удосконаленням методів критичного аналізу матеріалів склали передумови для появи нових узагальнень. Серед таких особливе місце посідають роботи відомого історика Д.І.Багалія, присвячені процесам колонізації південноукраїнського Степу, які довгий час визначали підходи до вивчення регіону.

Етап 1920-х рр. характеризується тематично-методологічною зміною акцентів, осмисленням регіональної строкатості України і утвердженням практики її вивчення в розрізі окремих територій. Яскравими прикладами робіт цього часу можна вважати праці Н.Полонської-Василенко, Є.Загоровського, Ф.Є.Петруня та інших. Автори цього часу відзначали своєрідність колишніх західно-запорозьких територій, які ми зараз називаємо Степовим Побужжям. Поліетнічний склад мешканців сприяв компаративним дослідженням, прикладом яких є роботи С.І.Цвятко. На жаль, більша частина наукової спадщини істориків цього часу залишилася неопублікованою, а розвиток їх ідей припинили масові репресії 1930-х рр.

У другій половині ХХ ст. продовжується студіювання Степового Побужжя як складової Півдня України. Серед аспектів, які вивчалися найбільш докладно, слід назвати історію колонізації регіону різними групами, соціально-економічний, демографічний розвиток протягом XVIII – початку ХХ ст., етнічний склад населення Півдня України. Над цими питаннями працювали такі вчені, як В.М.Кабузан, В.А.Голобуцький, О.І.Дружиніна, О.С.Коцієвський, В.І.Наулко тощо. Традиції “горизонтального виміру” в українській історіографії втілилися у проблемне вивчення окремих регіонів, міст, сіл; на цьому фундаменті в радянські часи було створено масштабну “Історію міст і сіл Української РСР”. Проте теоретико-методологічне осмислення проблем регіоналізації значно відставало від нагромадження емпіричного матеріалу.

Джерелознавчий аналіз та характеристика історіографічного досвіду, таким чином, свідчить, що у розпорядженні сучасного дослідника є значний корпус матеріалів, евристичний потенціал яких ще не використано повністю; разом з тим, розгляд загальних тенденцій в історії Півдня України вимагає деталізації з метою розкриття специфіки окремих районів. Спираючись на наявні матеріали з’явилася можливість показати особливості формування та розвитку сільського населення Степового Побужжя, проаналізувати їх хронологічну та соціальну варіативність.

У 2 розділі “Формування сільського населення Степового Побужжя” розглядаються фактори, які впливали на формування груп сільського населення району у ХVIII – на початку ХХ ст. Серед них - особливості природно-географічного середовища, чий вплив не тільки на сферу економіки, але й на усі сфери суспільного життя є безсумнівним. Південний Буг та його притоки мають особливе значення для Степового Побужжя, оскільки є природним осередком тяжіння сільськогоспо-дарського населення і дають можливість налагоджувати зв’язки в самому регіоні та з місцевостями поза його межами. На основі вивчення матеріалів кінця ХVIII – початку ХХ ст. можна стверджувати, що долини річок були найбільш заселеними. Досліджувану територію слід відносити до степової зони. Ліси росли тільки по берегах рік, по островах, схилах балок, ярів. Клімат регіону - помірно континентальний.

Дослідження, проведені ще у середині ХІХ ст., показали, що на північному заході Херсонської губернії переважав "тучний" чорнозем, який переходить у звичайний на схід і південь. Відповідно, північна частина є найбільш плодючою. Статистичні джерела середини ХІХ ст. повідомляють досить повний перелік корисних копалин краю, серед них, крім гранітів є пісковик, глина, сланці, вапняки, а також сіль, яка видобувається з лиманів і солончаків. Можна констатувати, що на території Степового Побужжя в кінці XVIII ст. склалися природнокліматичні умови, сприятливі для розвитку багато-галузевого сільського господарства та промислів.

Важливим фактором утворення регіональної специфіки були відмінні умови життя й несинхронність освоєння різних районів України, активна взаємодія українців із представниками інших етнічних груп у ході спільного освоєння певних територій. Вона тісно пов’язана з історією Півдня України в цілому, який у XVIII ст. являв собою етноконтактну зону різних за своєю природою господарських культур: кочової (ногайці) і осілих (українці, молдавани тощо). Запорозьке козацтво, займаючись кочовим скотарством і сезонними промислами, займало особливе становище, яке поєднувало риси цих культур.

Аналізуються відомості щодо ногайців Єдисанської орди, чиї кочів’я знаходилися у межиріччі Дніпра й Дністра. Певна частина мешканців степу вела осілий спосіб життя. На правобережжі Південного Бугу, яке підлягало Очаківському ойялету, розташовувалися нечисленні татарські та турецькі аули й улуси, міста, слободи, де мешкало також українське і молдавське населення. Надбання ногайців в господарчій сфері на території Степового Побужжя використовувалися більш пізнім населенням. Це виявлялося, наприклад, у способах утримання худоби у кінці ХVIII – на початку ХІХ ст. Частина району входила до складу Земель вільностей запорозьких. Запорозькі козаки будували зимівники, створювали сторожові пости й укріплення. Частина з них стала основою для формування пізніше сільських поселень. Аналіз статистики виникнення населених пунктів Степового Побужжя дозволяє стверджувати, що цей район має більш ранній час заселення порівняно з іншими територіями Півдня України: близько 25% населених пунктів з 83 досліджених виникли до початку масового заселення краю в кінці ХVIII ст.

У результаті російсько-турецьких війн (1768 – 1774 рр. та 1787 – 1791 рр.) Степове Побужжя увійшло до складу Російської імперії. Проведені дослідження дозволили встановити, що у значній мірі політико-адміністративні фактори визначили еволюцію соціально-економічних та етнокультурних явищ на даних теренах. Після ліквідації у 1775 р. Нової Січі, на колишні запорозькі землі була поширена загальноросійська система адміністративного управління. У 1817 р. Бузьке козацьке військо було перетворено у військових поселян. Цей процес в Херсонській губернії продовжувався до середини 50-х рр. ХІХ ст. Специфіка району зумовила особливо велику частку воєнізованого населення, у якому поряд із українцями й росіянами були представлені також молдавани, болгари, серби та представники інших етносів. Відмінною рисою Степового Побужжя була наявність великої кількості представників молдавського етносу.

Аграрна політика царизму щодо Півдня України визначала розвиток сільського господарства Степового Побужжя. Урядовий “План про роздачу у Новоросійській губернії казенних земель до їхнього заселення” 1764 р. передбачав наділення землею різних верств населення, надання пільг, розвитку ремесел та промислів тощо. Російські урядовці звертали увагу на територію Степового Побужжя в силу важливості її розташування з військово-стратегічної точки зору та вигод у розвитку торгівлі. Намагання уряду створити умови для переважання саме поміщицької колонізації не мали успіху. Значна частина жителів поміщицьких володінь Степового Побужжя була особисто вільною, широко використовувалася наймана праця. У колонізації Степового Побужжя кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. переважало регульоване урядом переселення державних селян, при продовженні стихійного руху населення на Південні землі. Регульована форма освоєння території дублювала народний (стихійний) процес, проте власне і припинила його. У першій половині ХІХ ст. активізується політика держави по залученню іноземних переселенців, яким надаються численні пільги. Величезний поштовх землеробській колонізації дало падіння кріпосного права в Росії.

У 3 розділі “Соціальне становище груп сільського населення Степового Побужжя” досліджуються різні за своїм соціально-правовим становищем поліетнічні групи сільського населення.

Виявлено, що основними групами селян у дореформенний період були поміщицькі та державні селяни, які в свою чергу розподілялись на ряд підгруп і розрядів. До складу державних селян Степового Побужжя входили різні воєнізовані групи, легальні й нелегальні переселенці, колоністи та інші дрібні групи землеробського населення, які проживали на державних землях.

Найчисельнішою на кінець ХVIII - початок XIX ст. на території Степового Побужжя була група воєнізованих поселенців, що включала і козацтво. Порівняльна характеристика економічного розвитку у кінці ХVIII - початку XIX ст. “козаків” та “арнаутів”, з яких складалося Бузьке козацьке військо, дозволяє робити певні узагальнення щодо процесу формування регіонального варіанту господарювання. Їх господарство спочатку складалося під впливом національних особливостей, традиційних виробничих навичок. Однак із часом, в міру зростання економічних зв’язків, зближення укладу життя й побуту цих груп господарська діяльність бузького козацтва стає різноманітнішою та продуктивнішою.

Значна кількість сіл були поміщицькими. Напередодні реформи, згідно з матеріалами Редакційних компаній, в Херсонській губернії налічувалось поміщицьких селян 151 533 (99,97%) особи, з них оброчних - 48 (0,03%). Своєрідністю Херсонської губернії (перш за все її західних повітів) було те, що протягом ХІХ – початку ХХ ст. специфічну соціальну групу складали тут орендарі-десятинщики, які являли собою особливу культурно-побутову групу. Наприкінці ХІХ ст. до цієї групи належало 115 тисяч осіб (5,3% від загальної кількості мешканців та 7,15% - серед сільських). При цьому вони обробляли близько 30% всієї орної землі, виробляючи 20-25% товарного хліба регіону.

Іноземні колоністи складали в період, що розглядається, ще одну велику групу населення Степового Побужжя. Господарська діяльність колоністів, їхнє самоврядування регламентувались “Уставом о колониях иностранцев в Империи” (1817 р.). Завдяки пільговому режиму, встановленому властями, німецькі колоністи мали змогу зберегти свою етнічність на теренах Степового Побужжя. Культура болгар регіону піддавалася значній трансформації, вони швидше втрачали свої специфічні риси. Євреї намагалися селитися компактно у селах, що сприяло збереженню традиційного способу життя, звичаїв, мови. Групи німецьких колоністів, що розміщувалися компактно, були досить відокремленими від українського населення. Значно тіснішими були контакти українців Степового Побужжя з російським і молдавським населенням, яке складало велику частку мешканців більшості населених пунктів.

Встановлено, що на кінець ХІХ ст. по Херсонській губернії українці складали 69,3%, росіяни – 9,6%, білоруси – 1,1%, молдовани – 9,2%, болгари – 1%, німці і євреї – по 4,1% населення.

Окремо розглядається сільське та волосне управління на території Степового Побужжя. На волосні правління покладались (закон 1797 р.) функції громадського, поліцейського, господарського і фінансового управління, а також розв’язування судових справ. Функції низової адміністративної одиниці виконували сільські правління, утворені у 1805 р. в селах державних селян. У 1837-1841 рр. було видано закони, які внесли зміни у становище, господарство і побут державних селян, запроваджувалася чотириступенева система установ для управління: сільське, волосне та окружне правління і губернська палата державного майна. Хоча козацтво Півдня України в кінці ХVIII – на початку ХІХ ст. за своїм становищем наближалося до становища державних селян, однак мало окреме станичне правління, що підпорядковувалося військовому регіональному.

В рамках сільської громади передусім відбувалася громадська діяльність українського селянства. Управління державними селянами здійснювалося сільським сходом, на який збирались усі господарі дворів. Виборні посадові особи керувалися у своїй діяльності не тільки законами, але й нормами звичаєвого права. Коло питань, які регулювалися органами сільського самоврядування було доволі широким, у тому числі і деякі сімейні відносини. Сім’я етнічних груп Степового Побужжя у великій мірі залежала від соціально-економічних, адміністративно-правових факторів. Вона протягом досліджуваного періоду піддавалася трансформаціям, зберігаючи поряд з тим риси етнічної самобутності.

Соціальна структура, яка існувала протягом кінця XVIII ст. – 1850-х рр. у Степовому Побужжі, відображала попередній історичний досвід, а також погляди уряду на потенціал та значення регіону. Це підкреслює важливість зовнішніх факторів у формуванні населення Степового Побужжя. З іншого ж боку, ця структура стала реліктом соціального розвитку протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст., коли особливості груп виявлялися вже не через соціально-правові аспекти, а через традиціоналізм, який характерний для сільського суспільства того часу. Його розмивання відбувалося через проникнення нових форм практики (капіталістичні стосунки). Але релікти зберігалися довше ніж контекст, який їх породив: наявність орендарів-десятинщиків відбивала козацький уклад життя за умов кріпацтва та кріпацький за умов індустріального розвитку.

У 4 розділі “Господарський та культурний розвиток сільського населення Степового Побужжя кінця ХVIII – початку ХХ ст.” досліджуються зміни у господарстві різних етнічних груп населення протягом кінця XVIII – початку ХХ ст., визначається роль міжетнічних зв’язків у становленні регіонального варіанту господарства та культурних реалій у контексті проблеми механізмів відродження традицій та складання інноваційного досвіду.

Аналіз архівних даних, матеріалів мемуарної літератури, державної статистики переконливо свідчить, що головними заняттями у степах Побужжя в кінці XVIIІ – на початку XIX ст. було скотарство. Існували давні традиції цієї галузі на території Степового Побужжя, які сприймалися новопоселенцями. Розвиток скотарства, зокрема вівчарства, був пов’язаний з присутністю волохів і молдаван, чий господарчий досвід мав великий вплив на жителів інших національностей Херсонської губернії. В розведенні мериносів, яке розпочалося на початку ХІХ ст., і взагалі у вдосконаленні порід худоби значною була участь німців. Розвиток землеробства на Півдні України призвів до того, що скотарством із середини ХІХ ст. стали займатися лише окремі родини, як правило - представники молдавського етносу. В кінці ХІХ ст., зі скороченням площі вільних земель вівчарство почало занепадати.

Отримані результати дослідження дозволяють стверджувати, що у районі поступово відбувалася інтенсифікація землеробства. Якщо у кінці XVIII ст. переселенцями збиралися переважно невисокі врожаї, розширення посівних площ стримувалося нестачею робочих рук і реманенту, то з 20-х рр. XIX ст. землеробство стало основним заняттям населення краю, відтіснивши традиційне тваринництво. Подібно до старожилів, поселенці вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь, а також у невеликій кількості гречку. Близькість до морських портів і постійний попит за кордоном робили пшеницю головною статтею експорту. Розповсюдження городніх культур у районі було в великій мірі пов’язано з впливом іноземних колоністів.

На розвиток допоміжних занять населення Степового Побужжя впливали природно-географічні передумови, господарчі традиції та потреби населення району, адміністративні заходи. Ці заняття в XVIII – XIX ст. розвивалися у двох формах: як домашні ремесла і як організовані промисли. Статистичні дані свідчать, що сіл Херсонщини, в яких існували промисли і ремесла на початку ХХ ст., було 1402, що становило 56% від загальної кількості. Найбільш поширеними були: ковальство в 1048 селах; столярно-теслярський промисел у 899 селах; ткацтво – 732; бондарство – 447, а також чинбарство, лимарство, гончарство, шовківництво, камінотісництво та інші. Незважаючи на наявність великих покладів якісної глини, гончарний промисел Степового Побужжя не міг успішно розвиватися через кон’юнктуру ринку. Одними з найпоширеніших ремесел, якими займалися жінки, були ткацтво і килимарство. Однак, різке зменшення посівних площ льону, зменшення поголів'я овець негативно позначились на цих ремеслах. За відсутності значного ринку збуту, килими виготовлялися, в основному, для власних потреб.

На території Степового Побужжя для добування пиляного каменю з кінця XVIII ст. утворювалися великі артілі, де кількість робітників (особливо у неврожайні роки) досягала 100 і більше людей. Рибальством у селах, які лежали на Бузі, займалася невеликі групи з 4 – 6 осіб. Вони брали в оренду у сільських товариств частину берега або так звані рибні ставки.

Утворення певних форм поселень і домобудування у даному районі значною мірою залежало від того, представники якої соціальної групи проживали в певному населеному пункті. Планування частини населених пунктів відбувалось за інструкціями держави, однак продовжувало існувати і безсистемне народне планування. Аналіз домобудівельних традицій Степового Побужжя свідчить, що частина з них перенесена переселенцями з регіонів їх попереднього проживання, а також поповнювалася іноетнічними запозиченнями. Зразком останніх можна вважати появу в садибі “кабиці” – плити для приготування їжі або печі під навісом, що відповідає балканській традиції. В ході контактів народів, які заселяли Степове Побужжя, виник тип житла, який увібрав надбання різних народів.

Переселенці на території Степового Побужжя продовжували розвивати свій самобутній комплекс одягу, зберігаючи основні етнічні традиції, але й увібравши у себе елементи матеріальної культури представників інших етносів, що проживають у даному районі. Можливо, під впливом молдавської традиції українки відмовлялися від вишивки на сорочках.

Під впливом різних чинників впродовж ХІХ ст. відбувалися трансформації комплексів обрядовості. Сталість традицій та впровадження інновацій залежали від ставлення уряду, позиції церкви. Не всі обряди, які характерні були для місцевостей походження переселенців, зберігалися тут. Це пов’язано із зникненням ситуацій і потреб, які вимагали відповідного обрядового супроводу. Обряди і релігійні свята, пов’язані з суспільним і господарчим побутом, змінилися більш помітно, ніж ті, які пов’язані з сімейним побутом як більш сталої складової етнічної культури.

Сімейні обряди українського населення Степового Побужжя мають в своїй основі загальноукраїнські риси, однак відрізняються деякою багатоваріантністю, що логічно випливає з факту його заселення вихідцями з різних місцевостей України. Комплекс сімейної обрядовості району можна вважати маргінальним, перехідним варіантом. Обрядовість Степового Побужжя зберігала на кінець XVIII – ХІХ ст. високий рівень етнічної виразності у поєднанні з своєрідними місцевими варіантами, які формувалися під впливом швидкого соціально-економічного розвитку району, активних міжетнічних контактів, необхідності пристосовуватися до нових природно-географічних умов існування тощо.

ВИСНОВКИ

Розгляд господарського та етнокультурного розвитку сільського населення Степового Побужжя протягом кінця XVIII – початку ХХ ст. дозволяє зробити деякі узагальнення.

Порівняльно-історичне студіювання процесів формування сталого сільського населення Степового Побужжя дозволило вирішити питання їх періодизації. З’ясовано, що значну роль в утворенні етнокультурного обличчя району відігравали об’єктивні обставини – природно-географічні умови, історичний розвиток, геополітичне положення регіону. Зокрема, щодо “Дикого поля” в умовах прикордоння виявляється, що найбільш ефективним був сезонно-кочовий характер населення з міцними опорними пунктами-фортецями. Це і знайшло своє вираження у скотарському господарсько-культурному типі, носіями якого виступали ногайці, запорожці, волохи. Після приєднання цих територій до складу Російської імперії та пільгової політики щодо їх залюднення, сформувалися важливі передумови для стабілізації населення та переходу до більш осілого типу господарства – землеробства. Цей “переворот” здійснювався у Степовому Побужжі протягом кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. У ньому взяли участь українці сусідніх історико-етнографічних областей (Наддніпрянщини, Поділля, і, особливо – Запорожжя), а також представники “далекої” міграції (росіяни, українці Слобожанщини та Полісся, німці, євреї, молдовани, болгари та інші).

Урядова колонізація, яка активно проводилася з приєднанням регіону до складу Російської імперії, суттєвим чином вплинула на національний та соціальний склад населення Степового Побужжя. Адміністративні заходи уряду були спрямовані на те, щоб змінити норми життя козацького населення з метою посилення контролю за ним. Однак, досвід господарювання, розміщення та планування населених пунктів тощо не тільки зберігся в численних поселеннях, які виникли з козацьких зимівників, але й активно використовувався колоністами. Таким чином, однією з особливостей Степового Побужжя можна вважати наявність спадкоємності в культурно-побутових традиціях населення навіть за умови суттєвих адміністративно-політичних зрушень.

В основі формування соціокультурного різноманіття Степового Побужжя лежать шляхи колонізації Півдня України, а саме – урядова (регламентована) та народна (стихійна). Намагаючись закріпити мешканців Степу, російський уряд був змушений зважати на ці форми і, як наслідок, створювати гнучку адміністративно-правову систему. Згідно з нею, у Побужжі протягом тривалого часу (з кінця XVIII ст. до 1861 р.) існували різні верстви сільського населення: козаки, воєнізовані поселенці, іноземні колоністи, державні та поміщицькі селяни, орендарі-десятинщики тощо. Проведені студіювання їхнього становища та культурно-побутового розвитку показують, що соціальні кордони існували і після їх скасування та на рівні залишкових визначали традиційну культуру населення окремих поселень до початку ХХ ст.

Специфічні риси сільського управління на теренах Степового Побужжя, пов’язані з наявністю у районі воєнізованого населення у кінці XVIII – першій половині ХІХ ст. Традиційна система управління сільськими колективами другої половини ХІХ – початку ХХ ст., сформована на звичаєвому праві, стосувалася всіх представників селянської громади. Роль громади у регулюванні господарської, громадської діяльності, сімейних стосунків населення Степового Побужжя була значною і не обмежувалася обумовленими законодавчо функціями.

Місцева культура стала результатом взаємовпливу, своєрідного синтезу багатьох етнічних культур: українців і росіян, що прибували сюди з різних регіонів, німців, молдаван, болгар та представників інших національностей, які проживали на теренах Степового Побужжя як компактно, так і дисперсно. У випадку, коли представники одного з етносів суттєво переважали чисельно, відбувалася асиміляція кількісно меншої групи. Різнорідність всередині даного типу української культури може бути пояснена, з одного боку, різним етнічним складом населених пунктів, з іншого – різноманітними соціально-економічними типами розвитку (державні і військові поселення, поміщицькі села, хутори дрібних землевласників і орендарів).

Особливу роль у розвитку різних галузей економіки господарчих традицій відіграли представники українського, молдавського, болгарського, німецького етносів. Також слід відзначити, що незважаючи на інтеграційні процеси, які були зумовлені спільним освоєнням Степового Побужжя, кожна з етногруп зберегла виразність своєї культурної традиції.

Історична динаміка розвитку матеріальної культури й побуту сільського населення Степового Побужжя характеризувалася активною міжетнічною інтеграцією, особливо на початкових етапах освоєння району. Це разом зі сталістю окремих специфічних елементів привело до формування його самобутніх рис. Етнічну виразність та її еволюцію можна простежити щодо комплексів знарядь праці, житла, одягу. Значна роль у становленні ареальних варіантів житла, одягу належить представникам молдавського етносу. Багатоваріантність обрядовості регіону, в першу чергу є результатом заселення даної місцевості вихідцями з ряду регіонів, передусім України, представниками різних етносів. Основні свята календарного та родинного циклів в українців, росіян, болгар, молдован, німців, євреїв виявляли всі рівні етнічної виразності: загальноетнічні, регіональні та локальні.

Форми, фактори та механізми етнокультурного розвитку сільського населення Степового Побужжя як складової частини Півдня України можуть послужити історичним досвідом для визначення передумов формування сучасного населення України, тенденцій його міжетнічних зв’язків та господарських перспектив.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Прігарін О.А., Марченко О.М. Сільські поселення і житло Степового Побужжя. – Первомайськ, 2003. – 56 с. (Частка автора складає 50 %).

2. Марченко О.М. Сімейна обрядовість Південного Побужжя: нові польові матеріали // Культура народов Причерноморья. – 2001. – № 20. – С. 104-108.

3. Марченко О.М. Культурно-побутові особливості військових поселень Херсонської губернії // Записки історичного факультету. Вип. 12. – Одеса: Друк, 2002. – С. 125-132.

4. Марченко О.М. Матеріали до характеристики традиційного громадського побуту населення Степового Побужжя // Записки історичного факультету. Вип. 15. – Одеса: Астропринт, 2004. – С. 128-136.

5. Марченко О.М. Традиційна обрядовість Первомайщини (за результатами експедиції ПННЦ ОДУ 1999 р.) // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали і дослідження. / Відп. ред. О.В.Сминтина. – Одеса: Астропринт, 2000. – С. 329-337.

6. Марченко О.М. Хліб в обрядах сімейного циклу населення Первомайщини // Буковинський історико-етнографічний вісник. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – Вип. 3. – С. 131-133.

7. Марченко О.М. “Епархиальные ведомости” як джерело вивчення молдавського населення Південного Побужжя // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали і дослідження: Том 3: Збірка наукових праць. – Одеса: Друк, 2002. – С. .

8. Марченко О.М. Виникнення сільських поселень Степового Побужжя // Селянство Півдня України: історія і сучасність. Збірка доповідей Всеукраїнської наукової конференції. – Миколаїв: МДУ, 2003. – С. 33-38.

9. Марченко О.М. Втілення етнічної символіки у традиційному костюмі Степового Побужжя // Теорія і практика матеріально-художньої культури. – Харків: ХДАДМ, 2003. – С. 42-44.

10. Марченко О.М.