Малярчук Олег Михайлович

УДК 94(477.8):338.43.01“1944-1964”

Аграрна політика партійно-радянської влади
(1944–1964 рр., західні землі України)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі українознавства Тернопільської академії народного господарства.

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор
Литвин Микола Романович,
завідувач відділу наукових та інформативних видань Інституту українознавства ім. Івана Кри-п’я-кевича НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Баран Володимир Кіндратович,
завідувач кафедри новітньої історії України Волинського державного університету ім. Лесі Українки

кандидат історичних наук, доцент
Когут Петро Володимирович,
Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Провідна установа – Львівський національний університет ім. Івана Франка, кафедра історичного краєзнавства, м. Львів.

Захист відбудеться 12 квітня 2005 р. о 15-й годині на засіданні спеціа-лізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. Івана Крип’якевича та Інституті народознавства НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, .

Автореферат розісланий 12 березня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук І.Г.Патер

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Розбудова незалежної держави вимагає гли-бокого вивчення і критичного осмислення історичного досвіду соціально-еконо-мічного розвитку України. У ході поступу історії утверджуються цінності демок-ратії, прав і свобод особистості. Цілком закономірно, що в нових умовах стає актуаль-ним об’єктивне дослідження всього історичного шляху україн-ського народу і, зокрема, еволюції аграрної політики партійно-радянської влади у західноук-раїн-ському селі.

Вибір теми дослідження в означених хронологічних рамках зумовлений на-сам--перед тим, що командно-адміністративні методи управління сільським госпо-дарством особливо негативно позначилися на західноукраїнському регіоні. Минуле краю, з огляду на ряд специфічних обставин, вирізняється на загальноукраїнському тлі. Глибинні суперечності теперішнього кризового стану села породжені радян-ською командно-адміністративною системою. Усе це актуалізує проблему, а в контексті становлення нової системи господарювання на селі в незалежній Україні має певне практичне значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисерта-ційне дослідження виконувалося в межах науково-дослідної роботи кафедри українознавства Тернопільської академії народного господарства “Історичні та економічні проблеми розвитку української спільноти у ХХ ст.”. Державний реєстраційний номер 0103U000466.

Об’єкт дослідження – західноукраїнське село середини 40-х – першої половини 60-х ро--ків ХХ ст., а предмет – аграрна політика партійно-радянської влади, її соціально-економічні та політичні наслідки.

Географічні межі дослідження територія сучасних семи облас-тей західного регіону України: Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської (до 1962 р. Станіславська), Рівненської (до 1991 р. Ровенська), Львівської (у 1959 р. до її складу увійшла Дрогобицька), Тернопільської та Чернівецької.

Хронологічні рамки дисертації – період із 1944 р. до 1964 р.: ниж-ня межа – початок реалізації партійно-радянською владою так званих соціа-ліс-тичних перетворень у західноукраїнському селі, верхня – завершення хру-щов-ського правління і разом із тим спроби реформування аграрної політики.

Мета дисертації – з’ясування об’єктивних причин, визначення етапів, засобів і методів, характеру та особливос-тей аграрної політики партійно-радянської влади в західноукраїнському регіоні у по-воєнні десятиріччя.

Автор поставив перед собою завдання дослідити:

·

·

·

·

·

·

Методологічна основа дослідження – принцип історизму, об’єктивності, порівняльний метод та причинно-наслідковий аналіз. Системний підхід і пе-ре-хрес-не вивчення документів доповнювалися широким залученням статистич-них даних.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у виокремленні п’яти відмінних за змістом, але спільних за сутністю етапів: перший – 1944–1947 рр. – підготовка передумов насадження соціалістичного способу виробництва на селі; другий – 1948–1950 рр. – проведення суцільної колективізації; третій – 1951–1953 рр. – зміцнення основ командно-адміністративної системи у сільському господарстві; четвертий – 1954–1956 рр. – економічні реформування; п’ятий – 1957–1964 рр. – структурна перебудова: пошуки нових механізмів господарювання. У роботі показано специфіку здійснення аграрної політики влади в західних областях України, зокрема особливості розвитку гірських, пригірських та поліських господарств.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що конкретно-історичні матеріали й висновки праці можуть бути використані в подальшій науково-дослідній роботі істориків, політологів, управлінців та викла-дачів вищих навчальних закладів при розробці лекційних курсів.

Основні положення й висновки дисер-таційного дослідження апробовано на V Всеукраїнській науковій конференції “Наукові дослі-дження в контексті історичних проблем” (Миколаїв, 17 травня 2003 р.); ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Ук-раїн-ська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам’янець-По-дільський, 17-18 вересня 2003 р.); ІV Між-народному симпозіумі “Проблеми інтеграції науково-освітнього потенціалу в держа-во-творчому процесі” (Севастополь–Тернопіль–Бахчисарай, 19-24 жовтня 2003 р.); Міжнародній нау-ковій конференції “Національно-державне відродження слов’янсь-ких народів Централь-но-Східної Європи крізь призму 85-річчя” (Терно-піль, 18-19 листопада 2003 р.); VІІ Між-народній науково-практичній конференції “Наука і освіта’ 2004” (Дніпропетровськ, 10-25 лютого 2004 р.) та у семи наукових публікаціях.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота скла-дається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літера-тури (551 найменування), додатка (13 таблиць). Загальний обсяг – 181 сторінка.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок із науковими програмами, визначено предмет і об’єкт наукового пошуку, хронологічні рамки, сформульовано мету й завдання, методологічні засади, розкрито наукову новизну одержаних ре-зуль--татів, їх практичне значення та апробацію.

У першому розділі “Історіографія та джерела” проаналізовано стан наукової розробки проблеми, охарактеризовано джерельну базу.

Історіографію з аграрної політики в західних областях України у 1944–1964 рр. можна умовно поділити на три групи: радянської доби, часів незалежної України та зарубіжну. Нагромадження історіографічного матеріалу в радянський період проходило у два етапи: перший – від другої половини 40-х до середини 80-х років ХХ ст., позначений ідеологічною запрограмованістю, та другий – з кінця 80-х до початку 90-х років ХХ  ст., який характеризувався поміркованою критикою “дефор-мацій” соціалізму.

Дослідження окремих аспектів теми розпо-чалося ще в часи запровадження колгоспної системи в західноукраїнському регіоні – праці І. Кожукала, П. Панченка, Є. Тала-на, В. Петренка, І. Шульги, В. Юрчука, що висвітлювали процес крізь призму керівної ролі комуністичної партії, радянських і комсомольських органів. М. Івасюта, Й. Черниш, О. Кірсанова, І. Кошарний, В. Масловський, В. Маланчук, Ф. Чернявський відобра-жали усталені підходи української радянської історичної науки. Слабким місцем більшості робіт є їх загальна попередня настанова, орієнтована на вмонтування суперечливих процесів, що відбувалися в регіоні, в “закономірний хід побудови основ соціалізму на селі”. Це призводило до деформацій реальної історичної картини.

Наступним кроком в утвердженні офіційної історичної концепції стали праці “Соціалістична перебудова і розвиток сільського господарства Української РСР” (Київ, 1968), “Торжество історичної справедливості. Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі” (Львів, 1968) та “За щастя оновленої землі: Нариси історії колгоспного селянства західних областей УРСР. 1939–1979” (Київ, 1979), де зібрано чимало матеріалу, але аграрна політика влади не розглядається в єдиному зв’язку з тенденціями суспільно-політичного життя регіону.

У 80-х роках акценти у дослідженні теми було дещо зміщено на республікансько-союзний рівень, зокрема в узагальнюючих працях “Історія народного господарства Української РСР” у трьох томах, чотирьох книгах (Київ, 1985) та “Історія селянства СРСР: Історія радянського селянства” в п’яти томах (Москва, 1988).

Після відновлення незалежності України вітчизняна історична наука з позицій історизму підійшла до оцінки повоєнного періоду. Було зроблено спробу розглянути суспільне життя України у контексті світового історичного процесу. Проблеми регіону сталінського й хрущовського періодів проаналізовано в монографіях В. Барана, В. Даниленка “Україна в умовах системної кризи (1946–1980-ті рр.)” (К., ), В. Нечитайла “Українське селянство: важкий шлях до волі” (Кам’янець-Подільський, 1995), О. Рубльова та Ю. Черченка “Сталінщина й доля західно-української інтелігенції (20 – 60-ті роки ХХ ст.)” (Київ, 1994), Б. Яроша “Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30 – 50-ті роки ХХ ст.” (Луцьк, 1995), М. Сеньківа “Західноукраїнське село: насильницька колективізація 40 – поч. 50-х рр. ХХ ст.” (Львів, 2002). В основному ця проблема досліджена у загальному контексті етнополітичної історії України ХХ ст., зокрема у розвідках І. Біласа, К. Кондратюка, С. Кульчицького, О. Луцького, С. Макарчука, В. Марочка, С. Павлюка, І. Патера, В. Плисюка, Ю. Сливки та ін. О. Ленартович проаналізував участь селянства Західної України у національно-визвольній боротьбі (1944–1950 рр.); О. Гаврилюк – радянізацію економічного й духовного життя; В. Ткачук – соціально-політичні процеси у перше повоєнне десятиріччя; А. Корнейко – суспільно-політичні тенденції в СРСР і, зокрема, в Україні у післясталінське десятиріччя; В. Гулай – етносоціальні процеси; П. Когут – запровадження колгоспної системи; Н. Жулканич, В. Міщанин – аспекти аграрної політики на Закарпатті та І. Сушик – на Волині.

Історики української діас-по-ри досліджували окремі епізоди аграрної політики у західноукраїнському регіоні в контексті суспільно-полі-тичного життя. Це, насамперед, статті в “Енциклопедії Українознавства” В. Голубничого “Колгосп” та “Колективізація сільського господарства”. Трагічну долю західноукраїнського селянства висвітлено у працях Р. Шпорлюка, М. Прокопа, П. Мірчука.

Російські історики В. Попов, О. Пижиков, Р. Піхоя, І. Зеленін, Д. Волкогонов, Є. Зубков обмежуються побіжним розглядом аграрної політики партійно-радянського керівництва стосовно України.

Праці науковців незалежної України акумулювали кращі традиції вітчизняної і зарубіжної історичної науки. За нових історичних умов стало можливим багатопланове й неупереджене вивчення проблем, які раніше висвітлювалися переважно з позицій політичної кон’юнктури.

Джерельна база дисертації – неопубліковані й опубліковані документи, які умовно поділено на декілька груп: 1) документи й мате-ріали центральних партійних, радянських органів влади й управління; 2) документи місцевих партійних комітетів, Рад депутатів трудящих; 3) статистичні матеріали; 4) матеріали періодики; 5) спо-гади.

Основну джерельну базу склали матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань України, насамперед фонду “Центральний Комітет Комуністичної партії України” сис-те-матизовані матеріали з’їздів, конференцій, пленумів ЦК, протоколи політбюро, оргбюро, секретаріату, документи відділів ЦК КП(б)У – КПУ.

У Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України проаналізовано документи й матеріали Міністерства сільського господарства УРСР (ф. Р–27) та Центрального статистичного управління при Раді Міністрів Української РСР (ф. Р–582), зокрема постанови урядів СРСР і УРСР з аграрних питань, річні плани роботи та звіти обласних і районних управлінь, накази з основних напрямів діяль-ності. Додаткова інформація почерпнута з документів Міністерства освіти УРСР (ф. 166) і Міністерства культури УРСР (ф. 5116).

Вагомий матеріал містять фонди обкомів партії, виконавчих комітетів обласних Рад депутатів трудящих, обласних комі-тетів ЛКСМУ, обласних управлінь сільського господарства, політвідділів МТС, колгоспів.

Використано опубліковані документи й матеріали з історії УРСР, які, однак, містили тенденційну інформацію. Спроба зробити окремі об’єктивні висновки була здійснена ще у 1957 р. Л. Олесневичем у статтях “Вісника АН УРСР” та в “Заходах по збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції на 100 га в передгірських і гірських районах Карпат”, які опубліковані в документальному збірнику “Культурне життя в Україні. Західні землі. Т ІІ. 1953–1966” (Львів, 1996). Великий масив документів подано в археографічних виданнях “Літопис нескореної України” (Львів, 1993 і 1997); “Національні відносини в Україні у ХХ ст.” (К., 1994); “Культурне життя в Україні. Західні землі” (К., 1995 і Львів, 1996). У них охарактеризовано основні етапи боротьби ОУН і УПА з гітлерівським й сталінським окупаційними режимами, які значною мірою відбилися на економічному стані сільського господарства.

Значний обсяг інформації про аграрну політику партійно-радянської влади зосереджено у періодичній пресі – центральній, обласній та районній.

Важливим джерелом є зібрані автором спогади О. Войтанович-Кіндрацької, Х. Гавай, О. Дурбак, Ю. Малярчук, які, однак, не позбавлені певного суб’єктивізму.

Критичне осмислення широкого комплексу джерел дозволило проаналізувати етапи, хід та наслідки аграрної політики партійно-радянської влади у західноукраїнському регіоні.

У другому розділі “Колективізація села” розглянуто політику партійно-радянської влади щодо селянства, механізм насадження колгоспного ладу, напрями агітаційно-пропагандистської роботи, соціально-побутові наслідки.

Утвердженням сталінської тоталітарної системи в регіоні й радянізацією господарського життя характеризувався перший етап – 1944–1947 рр. Головний удар був спрямований проти заможної частини селянства, на негайну конфіскацію сільськогосподарської продукції та сировини. Це при тому, що за період війни та німецької окупації сільське господарство краю зазнало великих втрат. Значну частину населення було вивезено до Німеччини, багато сіл повністю спалено, у результаті затяжних боїв чимало селянських господарств знищено. З 1941 р. по 1945 р. у семи західних областях України чисельність селянських господарств зменшилась на 468962, в тому числі у Волинській області – із 177791 до 153712, у Ровенській – зі 194263 до 174126, у Тернопільській – з 298338 до 263413, у Львівській – із 181495 до 155184, у Дрогобицькій – зі 169197 до 150557, у Станіславській – з 235969 до 214091, у Чернівецькій – із 174001 до 156750.

Колективізація сільського господарства регіону розпочалася ще під час війни. Вона відразу набрала примусового характеру й викликала різкий спротив селянства та збройних формувань ОУН і УПА, що загальмувало суцільну колекти-візацію. З метою підготовки західноукраїнського села до соціалістичної системи господарювання велика увага влади приділя-лася формуванню сільського активу та налагодженню роботи машинно-тракторних станцій (на початку 1945 р. працювало 152 МТС). Крім господарських функцій, на них покладалися й політичні завдання.

Підготовка передумов до утвердження соціалістичної моделі господарювання не була позбавлена притаманних тоталітарній державній машині “перегинів” та бюрократичної тяганини. У планах посівів і збору врожаю не враховувалися об’єктивні умови та реальні можливості аграрного сектора. Так, план весняної сівби на 1945 р. постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У лише в Чернівецькій області встановлювався у селянському секторі з розрахунку 370,1 тис. га, тоді як у селянському землекористуванні знаходилося всього 353,6 тис. га, причому 20,7 тис. га становили сінокоси й пасовища. Така ситуація заздалегідь прирікала весь регіон на невиконання встановлених державою планових завдань та відповідні “оргвисновки” партійних, державних і правоохоронних органів.

Сільське господарство західних областей України одразу втягувалось в орбіту радянської економічної системи. Корінну роль у здійсненні всіх важливих заходів із відбудови, розвитку й соціалістичної перебудови сільського господарства відіграли керовані з центру місцеві партійні організації. Характерною рисою нової системи господарювання на селі було поєднання політичних зусиль партії та органів влади. У “пашпортах” перших сільськогосподарських артілей поряд із підписом голови виконкому районної Ради депутатів трудящих – підписи секретаря райкому та уповноваженого обкому КП(б)У. Колгоспи були нерозривно зрощені з партійними структурами, тобто партійний апарат мав усю повноту влади у них, але не брав на себе відповідальності за поточні справи.

Командно-адміністративна система на селі вимагала негайного формування ієрархічного кадрового корпусу. Вже станом на 10 квітня 1945 р. у західні області прибуло 49 тис. осіб, у тому числі 22,4 тис. комуністів. Однак укомплектування керівними партійними, радянськими й господарськими кадрами велося непослідовно. На цій важливій ділянці виявилися суттєві недоліки: більшість місцевої інтелігенції перебувала під політичною підозрою і не мала, згідно з офіційними поясненнями, “досвіду соціалістичного будівництва”. Сталінська кадрова політика базувалася на використанні скерованих з інших регіонів керівників і спеціалістів, що в умовах кадрового дефіциту не виправдало себе. Особливістю політичного курсу ВКП(б) у західних областях УРСР стала дискримінація корінного населення, яка була в усіх сферах суспільно-економічного життя.

Другий етап аграрної політики режиму розпочався у 1948 р. і тривав до 1950 р., його складовою стала суцільна колективізація, що проходила з масовими порушеннями Статуту сільськогосподарської артілі та принципу добровільності. Механізм її полягав у тому, що спочатку в селах організовували збори, на яких усіх жителів ставили перед фактом: “Або буде колгосп, або всіх виселять у Сибір”. Спеціальні загони, що складалися з направлених у село працівників, агітували селян за вступ до колгоспу й збирали заяви. Чисельний склад таких груп затверджувався райкомами партії і сягав кількох десятків, а іноді й 50-60 осіб. Ця робота тривала кілька днів, рідко – два-три тижні. Паралельно до колективізаційної акції залучалися правоохоронні органи та війська, які оточували населений пункт і без дозволу влади нікого із села не випускали. У цей час обласні, районні партійні, радянські працівники, керівники промислових підприємств та установ вели агітацію, яка зводилася до того, що в людей вимагали підписати здебільшого вже заготовлені заяви про вступ до колгоспу. Мешканців села, які відмовлялися підписувати заяви, змушували це зробити, застосовуючи поширений метод “кидання в пивницю” під охорону з тим, щоб людина “подумала”. Деякі селяни, щоб не підписувати заяви, говорили про свою неписьменність, однак від них вимагали лише “хрестика”. Представники обласних та районних владних структур примушували селян вступати в колгоспи під загрозою фізичних розправ і депортацій.

Культурно-історичний досвід селянина, сформований на засадах індивідуальності, суперечив гіперболізованим колективним формам і методам впливу на особистість. Віддані партійно-радянському режимові активісти ставали провідниками політики партії на селі та штатними працівниками пропагандистського апарату. Маніпулювала суспільною думкою регіональна й центральна преса. Агітаційно-пропагандистський тиск, облудні обіцянки заможного й щасливого життя не переконували селян краю відмовлятися від своєї власності. Лише грубе адміністрування, погрози, побиття, арешти змушували їх вступати в колгоспи.

Окремі господарі, не бажаючи безплатно позбутися нажитого важкою працею майна, перед вступом у колгоспи свідомо продавали робочу худобу й реманент. Нерідко колективні господарства організовувались при районних центрах із числа колишніх колгоспників та представників сільського активу, які втекли із села під прикриття правоохоронних органів через переслідування з боку боївок ОУН і окремих загонів УПА.

За допомогою примусу партійно-радянські органи здійснили в західних областях УРСР масову колективізацію сільського господарства. У березні 1949 р. відсоток колективізації стосовно господарств становив 52, орної землі – 65. Аналіз архівних джерел свідчить про критичне становище селянства цього періоду та справжнє ставлення тоталітарного режиму до матеріально-побутових умов життя селянства. Так, у середньому на трудодень колгоспникам Станіславської області у 1950 р. видано: грошей – 1,05 крб., зерна – 1,620 кг, соломи – 1 кг, картоплі – 0,55 кг, овочів – 0,035 кг, сіна – 0,1 кг. Зовсім не видавали на трудодень колгоспникам зерна 15 колгоспів і грошей 210 колгоспів області. Аналогічною була ситуація в сусідніх областях. Що ж до виплати заробітної плати, нарахованої за трудодні колгоспникам, то лише у Закарпатській області за два роки заборгованість становила 4 млн. крб. Наслідком колективізації стало різке погіршення матеріального рівня життя людей у колективізованому селі.

“Успіхи” вирішальною мірою залежали від діяльності органів держбезпеки, військових частин та подолання збройного опору з боку форму-вань ОУН, УПА. Сталінський тоталітарний режим розправився з тими, хто чинив опір або був потенційним противником його політики в регіоні. Марксистсько-ленінсько-сталінська ідеологія стала монопольною і насаджувалася всіма засобами. Аграрну політику партії на селі забезпечували заідеологізована література, мистецтво, преса, радіо-мовлення. Завдання, напрями, шляхи і форми агітаційно-пропагандистської ро-боти серед населення регіону розроблялися вищим партійним керівництвом. Її метою було відволікання народних мас від думки про те, що важкі умови життя створені для них штучно. Сталінський режим використовував різноманітні механізми впливу на свідомість громадян – від пропаганди до терору. Розгортання агітаційно-пропагандистської роботи проводилося шляхом мітингів, нарад, конференцій, з’їздів, екскурсій, виборних кампаній і т. п. Однак селяни у своїй більшості залишалися прихильниками традиційних національних устоїв господарювання.

Упродовж 1951–1953 рр. за допомогою розгалуженого адміністративно-бюрократичного апарату розпочалося чергове закабалення селянства. Партійно-радянська номенклатура, котра паразитувала на колгоспному ладі, зробила все для того, щоб підірвати продуктивні сили села. Характерною особливістю колгоспної системи стали перевитрати трудоднів на утримання адміністративно-управлінського апарату, не зважаючи на постанову Ради Міністрів СРСР від 3 вересня 1948 р. №3329. Неправильне витрачання трудоднів відбувалося внаслідок зростання штатів управлінського й обслуговуючого персоналу в колгоспах, надмірно високих витрат трудоднів та посадових зловживань. У багатьох колгоспах це призвело до нестачі працездатних колгоспників для роботи в полі й на фермах, які одержували плату нижчу, ніж на обслуговуючих посадах. У 8 з 13 колективних господарств Лисецького району Станіславської області на утримання персоналу використали 31692 трудоднів замість 22549. Таким чином, перевитрати становили 41%. У деяких господарствах району вони були ще вищими, зокрема, в колгоспі ім. “Молодої гвардії” – 60%, ім. Сталіна – 67%, ім. Хрущова – 79%. У 46 укрупнених господарствах Львівської області перевитрати на утримання керівного апарату становили 79788 трудоднів, або 43% замість 8%.

Зазнало утисків і репресій хутірське господарство. Постановою Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 12 серпня 1950 р. №2467 передбачалося зселити у колгоспні села в 1950–1952 рр. 131244 хутірські двори колгоспників та одноосібників, розміщені на громадських колгосп-них землях. План 1950 р. не виконали: фактично переселили 17071 двір, що становило 54% до накресленого завдання. Відповідні плани зселення хутірських дворів у колгоспні села не були виконані й у наступні роки.

Чимала кількість хутірських господарств суттєво впливала на економічний стан регіону. Західноукраїнські хутірські господарства були провісниками фермерських. Село у своїй основі мало два типи приватного господарювання: заснованого на особистій праці виробника (фермерство) й такого, що базувалося на найманій праці (приватні підприємства). Замість підвищення ефективності та конкурентоспроможності цих численних господарств радянський тоталітарний режим узяв курс на їх цілковите знищення.

Спеціальна постанова ЦК КПУ “Про грубі порушення соціалістичної законності і Статуту сільськогосподарської артілі, допущені при переселенні колгоспу “Молода гвардія” Кіцманського району і колгоспу “Нове життя” Вижницького району Чернівецької області в Запорізьку область” від 24 листопада 1952 р. була покликана виправити таке становище. У колгоспі “Молода гвардія” села Хлевищани було 319 господарств, переселитися виявили бажання 109, і то не у повному складі. На зборах колгоспників, де вирішувалося питання про переселення, із 600 членів артілі були присутніми тільки 200 осіб. Не зважаючи на це, Кіцманський райвиконком своїм рішенням від 1 березня, а облвиконком – від 18 квітня розділили землі даного господарства між сусідніми колгоспами, причому заяви на переселення надійшли від однієї третини колгоспників. Услід за цим приміщення Хлевищанської сільради було розібране й передане МТС. Таким чином, без дозволу Верховної Ради УРСР вона фактично була ліквідована. Аналогічно склалася ситуація у колгоспі “Нове життя” села Нові Лукавці, де з 553 господарств виявили бажання переїхати лише 170. Вижницький райвиконком рішенням від 7 квітня, а облвиконком – від 17 квітня розділив землі колишнього колгоспу між сусідами, по суті, ще до початку переселення колгоспників. До того ж, було розібрано будинки та відправлено у Запорізьку область людей, які не подали заяв. Громадянам, котрі залишилися, переорали присадибні ділянки, а в селах закрили медпункти, магазини, школи. Це зайвий раз демонструвало справжнє ставлення бюрократично-чиновницького апарату до своїх співвітчизників, слугувало ще одним доказом порушень Конституції УРСР.

Порушення Статуту сільськогосподарської артілі виявлялися й у тому, що у багатьох колгоспах розподіл доходів, господарські плани, розпорядження матеріальними засобами вирішувалися тільки правлінням або головою колгоспу, які не завжди звітували перед загальними зборами колгоспників про напрями та результати своєї діяльності. Вибори членів правлінь, ревізійних комісій і голів колгоспів часто відбувалися з недотриманням установлених Статутом термінів. Справа доходила до того, що голів колгоспів призначали й знімали районні партійно-радянські органи без відома колгоспників. Цілковита підлеглість керівництва колгоспів компартійним органам робила процедури Статуту сільськогосподарської артілі символічними.

Водночас капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, пріоритет надавався промисловості та обороні. Розвиток сільського господарства різко відставав від темпів розвитку промисловості. Фактично за його рахунок розвивалася промисловість країни. Вся продукція колгоспного сектора економіки краю потрапила у розпорядження московських відомств, які централізовано розподіляли його ресурси. Трагічні сторінки життя українського села та привид голоду 1946–1947 рр., породжені тоталітарним режимом, продовжували переслідувати селян. Загальний обсяг виробництва продукції залишався на рівні 1950 р.

У третьому розділі “Спроби господарського реформування” розкрито процес лібералізації аграрної політики, структурні зміни в системі сільськогосподарського виробництва, з’ясовано ідеологічні та соціальні наслідки цього процесу у середині 50 – 60-х років ХХ ст.

Офіційне визнання критичного стану справ у сільському господарстві й запровадження нових підходів до вирішення назрілих проблем виокремлює четвертий етап – 1954–1956 рр. Про необхідність проведення аграрних реформ нове радянське керівництво заявило ще на вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС. Забезпечити їх та поліпшити політико-економічну ситуацію у регіоні мали комуністи, скеровані на постійну роботу в сільські райони з міст і промислових центрів. Офіційна пропаганда твердила, що “заклик партії допомогти селу знайшов широкий відгук серед трудящих міста”. Однак, як свідчать архівні партійні документи, значна частина комуністів, особливо обласної керівної ланки, всіляко ухилялася від такої місії. Так, на початок 1954 р. Дрогобицький обком КП(б)У замість 115 осіб згідно з планом відрядив на постійну роботу з міст у села області тільки 16 комуністів, у тому числі з апарату обкому – 4 особи; Львівський обком замість 141 особи – 15, з апарату обкому – 4 особи; Ровенський зі 150 осіб – 38, з апарату обкому – нікого; Станіславський з 44 осіб апаратників – жодного.

Аграрна політика післясталінського періоду відзначалась протиборством двох тенденцій – прагматичної та ідеологічної. Перша відображала назрілу потребу в реформуванні цієї відсталої галузі господарства, друга – традиційну лінію соціаліс-тичної перебудови аграрного сектора економіки згідно з офіційними ідеологічними догмами. Командно-адміністративна система не шукала шляхів оптимального вирішення аграрних проблем, опираючись на випробувані у світі принципи господарювання. Вона пішла второваним шляхом, не змінюючи суті економічних відносин на селі, дещо послаблюючи тиск у податковій політиці та ціноутворенні.

У розвитку аграрної політики певну роль відіграли пленуми ЦК КПРС. Масштабна програма освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й Північного Кавказу почала розроблятися і частково здійснюватися зразу ж після вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС. Її основним ініціатором став М. Хрущов.

Однією з найважливіших невирішених проблем регіону залишалася низька врожайність усіх сільськогосподарських культур у гірських, пригірських та поліських районах, яка, у свою чергу, негативно впливала на розвиток тваринництва. Його продук-тивність у гірських районах була значно нижчою, ніж у низинних господарствах. Основною причиною такого незадовільного стану сільського господарства стала відсутність диференційованого підходу в керівництві ними, шаблонний підхід до їх планування, ігнорування особливостей природних і економічних умов кожного колгоспу та місцевого досвіду ведення землеробства й тваринництва. Проведений аналіз причин відставання колгоспів Прикарпаття та Полісся показав, що існували чималі можливості підвищення продуктивності виробництва в галузі рільництва й тварин-ництва. Однак у регіоні, як у цілому в СРСР, існувала тенденція до розширення посівних площ за рахунок цілинних земель. Що стосується Карпат, то тут активно впроваджувалося орання гірських пасовищ. Показовим у цьому плані був колгосп ім. Кірова Глибоцького району Чернівецької області, де протягом трьох років розорали сінокоси й пасовища площею у 300 га. Щорічно на обробіток цієї території колгосп витрачав 200 тис. крб. Нарощування сільськогосподарського виробництва поглинало величезні ресурси, проте не давало належної віддачі. У 1955 р. урожай кукурудзи становив 1,6 ц/га, раніше на цій ділянці заготовлювали 20 ц/га якісного сіна.

Площі посівів, зайняті під кукурудзу, необґрунтовано зросли в усіх господарствах краю і становили 60%. Найпомітніше це виявилося у порівнянні з іншими культурами. Наприклад, у Ровенській області в 1957 р. її посіви сягали 50,6 тис. га, в той час як озимих зернових – 15,3 тис. га, цукрових буряків – 16,1 тис. га, картоплі – 9 тис. га. Особливого розмаху поширення кукурудзи досягло через п’ять років у Волинській області й сягало 123,6 тис. га.

Намагання М. Хрущова пом’якшити систему узаконеного грабунку колгоспів, що зробилася нестерпною в останні роки Й. Сталіна, знайшли позитивний відгук у селянства. Однак приблизно із середини 50-х років аграрний курс, стержнем якого була ставка на матеріальну зацікавленість колгоспників, на розвиток підсобних господарств, зазнав кардинальних змін.

Важливим елементом системи стала соціальна сфера, в якій у середині 50-х років відбулися істотні зміни. Основні напрямки її розвитку відображали загаль-ні тенденції, характерні для еволюціонізуючого тоталітаризму, що позбавлявся край-ніх проявів сталінської моделі соціалізму. Порівняно з 1940 р. випуск товарів першочергового споживання в УРСР становив у 1950 р. 175,8%, а в 1955 р. – 481%. Проте в той час, як на трудодень у 1955 р. колгоспник республіки отримував 2,46 кг зерна і 3,18 крб., у західних областях – 1,22 кг зерна і 2,45 крб. У 1956 р. відповідно у республіці – 1,59 кг зерна і 3,69 крб., у західних областях УРСР – 1 кг і 3,41 крб. Колгоспник-“західняк”, незважаючи на всі реформування, залишався у гіршому матеріальному становищі. За період керівництва державою М. Хрущовим соціальне становище населення стало більш стабільним і захищеним, хоч притаманні суспільству суперечливі тенденції – вирізнення привілейованої верхівки номенклатури та зрівняльність у розподільчих відносинах щодо основної маси громадян – залишилися незмінними.

Система суспільного світогляду, нав’язана “вождем всіх часів і народів”, не могла бути зруйнована миттєво. Подолання її стало справою тривалого часу. Шлях до цього тільки розпочався в роки “хрущовського десятиліття”. Руйнівні наслідки уніфікації суспільного й господарського життя за радянським зразком у західних областях України були слабшими ніж в інших регіонах респуб-ліки. Це зумовлювалося специфікою ментальності західних українців, основою якої залишалося загострене почуття національної самосвідомості. Під постійним контролем партійних органів та правоохоронних структур зна-ходилася політична ситуація в регіоні. Згідно з даними Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, станом на 1 травня 1955 р. органами розшукувалося 50 озброєних “націоналістичних бандитів” та 475 “оунівських нелегалів”. Розгром формувань УПА й боївок ОУН не призупинив визвольного руху. Змінилися лише форми й методи боротьби з тоталітаризмом. У другій половині 50-х років стали повертатися, відбувши покарання, учасники національно-визвольного руху. Більшість із них не змінила своїх переконань і залишалася в опозиції до влади. Їх присутність, а також значна кількість “оунівських нелегалів” створювали атмосферу протесту проти “колгоспного будівництва” на селі та ідеологічної роботи партії. Насильне запровадження атеїстичного виховання у школах викликало невдоволення населення. Західноукраїнські селяни, незважаючи на політичне й економічне підкорення, зберігали духовну пам’ять народу, яку за всяку ціну тоталітарна система прагнула знищити.

Законодавство, впрова-джене щодо особистих підсобних господарств працівників радгоспів, жителів міст, у тій чи іншій мірі зачепило колгоспників, оскільки місцеві органи влади відстоювали власні інтереси у зв’язку з реалізацією висунутої М. Хрущовим навесні 1957 р. авантюристичної програми “догнати і перегнати Америку” з виробництва м’яса, молока, масла на душу населення.

Наприкінці 1957 р. керівництво держави ліквідувало інструкторські групи райкомів по зонах МТС, змінило структуру сільських райкомів партії – почався п’ятий етап аграрної політики.

Як і раніше, найгострішою кадровою проблемою залишався освітній та організаторсько-господарський рівень голів колгоспів. Хоч якісний склад керівників господарств у результаті вжитих заходів зростав, проте поставлені партією часто нереальні господарські завдання виконувалися незадовільно. Є підстави вважати, що названа обставина нерідко зводила нанівець немалі зусилля і затрати на підготовку спеціалістів керівної ланки. Невиконання областю чи районом основних показників із виробництва тої чи іншої сільськогосподарської продукції тягнуло за собою хронічні кадрові зміни. Лише у Волинській області протягом 1958 р. замінено 135 голів колгоспів, або 27% від загальної кількості. Це при тому, що 52% з них уже мали вищу й середню освіту. Централізована система управління сільським господарством продовжувала робити ставку на тридцятитисячників. У серпні– вересні 1959 р. із 219 голів колгоспів Закарпатської області 80 осіб, або 37%, було замінено тридцятитисячниками. У зміцненні кадрового складу спеціалістів колгоспів це виступало головним арґументом. У колгоспах Волині станом на 1 січня 1958 р. із 495 голів колгоспів 210 осіб, або 42%, були саме тридцятитисячниками.

Сільське господарство знову перетворилося на найслабшу ланку радянської планової економіки. Ситуація спонукала селян-колгоспників робити ставку на підсобні індивідуальні господарства та шукати заробіток “на боці”. Цей чинник обумовив зниження показника трудової участі колгоспників у виробництві. Так, у період жнив 65 тис. працездатних колгоспників Рівненщини, або 20%, не брали участі в сільськогосподарських роботах. А восени невикористання трудових ресурсів у колгоспному виробництві області сягало вже 97 тис. осіб, або 30%.

“Семирічку – за п’ять років!” – такими гучними закликами переповнена преса досліджуваного періоду. Так, газета “Радянська Волинь” у рубриці “Зростання сільськогосподарського виробництва” за 22 листопада 1958 р. запевняла: “На останній рік семирічки наша країна вироблятиме на 100 га сільськогосподарських угідь зерна на 80 ц більше, ніж у США, молока – 109, м’яса – 3, цукру – 19,9”. У той же час інформаційні листи про розвиток сільського господарства змальовували ситуацію, протилежну до бажаної. Найгірше виконали зобов’язання з виробництва м’яса: за 1961 р. колгоспи Тернопільської області – 47%, Львівської – 60%; з виробництва молока: Львівської – 70%, Ровенської – 73%. Спад сільськогосподарського виробництва поглибив негативні тенденції в економіці республіки. Центр не збирався відмовлятися від командних методів управління. 29 жовтня 1960 р. М. Хрущов подав доповідну записку з питань сільського господарства у президію ЦК КПРС. У колгоспах регіону негайно проведено закриті партійні збори й “накреслено” конкретні заходи у напрямку його піднесення, які значною мірою зводилися до того, щоб “заборонити”, “покарати”, “попередити” й т. п. Спроби адміністративно-командними методами підвищити ефективність роботи в цій галузі не дали очікуваного результату. На практиці все більше проявлялися значні перевитрати, що в свою чергу призводило до високої вартості продукції. Так, у колгоспах Ужгородського району собівартість гектара умовної оранки становила 36,4 крб. при плановій собівартості 33,2 крб., у колгоспах Рахівського району – відповідно 45,1 крб. і 23,9 крб., у Хустському – 53 крб. і 33,7 крб.

В умовах, коли відбувся серйозний спад сільськогосподарського виробництва, М. Хрущов запевняв, що, якщо добре попрацювати, Україна може наздогнати США з виробництва м’яса на душу населення за три, максимум – чотири роки. Непродуманість ряду рішень і партійних директив (реорганізація МТС – замість трьох років, передбачених законом, “вклалися” в один рік, у результаті чого підірвали ремонтну базу, зазнали під час закупівлі техніки великих збитків колгоспи, відбувся відтік кадрів механізаторів; обмеження підсобних господарств; підвищення цін на м’ясо на 30% і масло на 25%; перебудова партійних і радянських органів за виробничим принципом; промахи у зовнішній політиці і т. д.) призвели до вкрай негативних наслідків. Гірські, пригірські й поліські господарства вимагали науково обґрунтованої спеціалізації та відповідної сільськогосподарської техніки. Резервні трудові ресурси, оптимальне використання лісового господарства й побічних продуктів первинної переробки сільгосппродукції могли давати вагомі прибутки.

Суттєвою особливістю залишалася технічна відсталість господарств. Складність полягала в тому, що колгоспи допускали марнотратство на утримання живого тягла. У більшості випадків воно обслуговувало не громадські, а особисті потреби управлінського апарату, а його утримання фінансувалося з фондів господарств. Лише за перше півріччя 1960 р. у колгоспах Закарпатської області живою тягловою силою виконано 10% усіх робіт, а витрати на її утримання склали 7856 тис. крб. Це в той час, як машинно-тракторним парком було виконано 80% сільгоспробіт, а витрати становили 9682 тис. крб. Наслідком стало те, що на виробництво продукції тваринництва за перше півріччя господарства даної області витратили 30,8 мільйона крб., що на 31% більше, ніж передбачалося планом.

Після ХХІІ з’їзду КПРС (1961 р.) створювалися нові управлінські структури – радгоспно-колгоспні виробничі управління, обласні партійні організації поділено на промислові й сільські. Метою цієї реформи було підвищення відповідальності керівних працівників за стан справ у промисловості й сільському господарстві, тому що їх чисельність зросла приблизно удвічі. Вважалося, що партійних наставників стало більше, отож мала зрости їх керівна роль. Але на практиці це ще більше ускладнило ситуацію.

Головне завдання первинних партійних організацій полягало в тому, щоб “правильно розставити”