ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ І ПСИХОЛОГІЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ

АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

МЕЩАНІНОВ ОЛЕКСАНДР ПАВЛОВИЧ

УДК 378.1(477)

СУЧАСНІ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ

ОСВІТИ В УКРАЇНІ: ТЕОРІЯ І МЕТОДИКА

13.00.04 – Теорія та методика професійної освіти

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України, м. Київ.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор, дійсний член АПН України

Зязюн Іван Андрійович, директор Інституту педагогіки і психології

професійної освіти АПН України, м. Київ

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України

Гончаренко Семен Устимович, головний науковий співробітник

відділу дидактики професійної освіти Інституту педагогіки і

психології професійної освіти АПН України

доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України

Прокопенко Іван Федорович, ректор Харківського національного

педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди

доктор педагогічних наук, професор Сагарда Володимир Васильович,

професор кафедри педагогіки і психології Ужгородського національного

університету

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України (кафедра педагогіки).

Захист відбудеться “23” листопада 2005 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.451.01 в Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України за адресою: 04060, м. Київ, вул. М. Берлинського, 9, 5-й поверх, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України (04060, м. Київ, вул. М. Берлинського, 9).

Автореферат розісланий 21 жовтня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лапаєнко С.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Україна переживає докорінні зміни соціально-економічних відносин в організації життєдіяльності країни. Освітні процеси в країні мають відповідати цим змінам, сприяти трансформаційним перетворенням, адаптуватися до них. Університетська освіта є особливою, оскільки впливає на соціально-економічні процеси перетворення сьогодення і забезпечує майбуття підготовки нового покоління професіоналів, формуючи високоякісний людський та соціальний капітал. Власне, людський капітал і є основним ресурсом для забезпечення розвитку України у постіндустріальну епоху. Університетська освіта є таким осередком науки та культури, який передає знання, уміння та навички молодому поколінню, формує світогляд, культуру, мораль кожного випускника – майбутнього суспільства. Університетська освіта в сучасних умовах має пріоритетне значення, відноситься до фундаментальних основ забезпечення розвитку соціально-економічної системи України.

Значущість наукової проблеми розвитку університетської освіти України визначається суттю педагогічної системи, перед якою ставиться завдання якнайширшого залучення молодого покоління до доброчинності та обережного ставлення як до себе, так і до інших, до довкілля з метою його збереження, дотримання балансу, рівноваги, гармонійного розвитку суспільства.

Як зазначає С.У. Гончаренко, принциповою особливістю університетської освіти є її фундаментальність та органічне поєднання навчання з науковими дослідженнями. Принципово змінюється і характер навчання, що набуває все виразніших рис наукового дослідження, передусім моделювання.

Інноваційність університетської системи освіти полягає у її єдності з установами освіти, науки, культури, місцевим самоврядуванням, спортивними організаціями, банками, фірмами, які об’єднуються для спільного досягнення суспільно важливої мети у поступі регіонів, часто-густо з нерівнозначними соціально-економічними показниками. Це своєрідний консорціум університету та установ, що утворюють мережу ефективного доступу до навчання, здобуття, поширення та поєднання знань, різновидів досвіду, культури. Відроджуються історичні традиції Києво-Могилянської академії як осередку розповсюдження ідей серед населення шляхом об’єднання суспільства навколо центрів високого рівня освіти.

Якщо наукові дослідження з соціології та екології, валеології та соціальної психології, економіки та політології сприяють соціально-економічним реформам в Україні, то сучасні наукові дослідження з педагогіки створюють передумови для їх успішного здійснення. Консенсус досягається тоді, коли всі учасники процесу соціально-економічних реформ діють згідно з вимогами реальної ситуації, уможливлюючи вільний вибір серед альтернатив, досягаючи обраними спільними діями найбільш вигідного варіанту задоволення власних інтересів, забезпечуючи власні пріоритети, водночас поважаючи та враховуючи право інших на вибір засобами партнерства, а не за рахунок інших.

Л.С. Нечепоренко доводить, що лише на стикові різних наукових знань можна знайти сучасні відповіді та вирішення проблем щодо умов розв’язання конфліктів людини з довкіллям, суспільства з природою, способу життя з уміннями і навичками діяти за законами злагоди та гармонії. Кожну людину необхідно для цього готувати засобами освіти і виховання, які поступово повинні стати самоосвітою і самовихованням передусім світогляду вільної людини, на необхідності якої наголошує В.С. Лутай. Освічена та вихована людина може все. Сходження людини до високих рівнів освіченості і вихованості є феноменом вічності. Не виховаємо нову людину, здатну діяти за законами гармонії з природним і соціальним середовищем, то не існуватиме цивілізація, неминуче пануватиме глобальна криза.

Проблема сталого розвитку університетської освіти у контексті Болонського процесу набуває особливої актуальності, оскільки зумовлює необхідність адаптації вітчизняної вищої освіти до загальноєвропейського освітньо-науково-культурного простору при збереженні та розвитку здобутків та пріоритетів національної системи освіти. Зважена соціальна політика відповідає основним цілям соціально-економічного і культурного розвитку суспільства: підвищення життєвого рівня, захист громадянських прав, розширення індивідуальних свобод особистості.

Україна як учасниця Болонського процесу з метою зміцнення європейської системи вищої освіти бере на себе певні зобов’язання. В аспекті досягнення цілей сталого розвитку винятково важливим є подальший розвиток незалежності та автономії університетів.

В Україні, яка традиційно має високий науково-педагогічний потенціал, вже створився та активно продовжує розвиватися ринок освітніх послуг. С.О. Сисоєва переконливо доводить, що теоретико-методологічні засади педагогічної науки потребують випереджального розвитку для запобігання ймовірних соціальних конфліктів.

Необхідність проведення дослідження організаційно-педагогічних основ функціонування університетської системи освіти визначається фундаментальністю проблеми сталого розвитку суспільства. Зараз жоден великий проект не вийде зі стін ООН, Міжнародного валютного фонду, Всесвітнього банку та не буде ними погоджений, якщо у ньому відсутні ключові слова “сталий розвиток”. Сьогодення потребує нової моделі соціально-еколого-економічного розвитку. Така постіндустріальна модель повинна відповідати концепції сталого розвитку.

Значні зміни в соціально-економічних відносинах в українському суспільстві зумовлюють потребу у підготовці фахівців нових, не традиційних для регіону, спеціальностей. Тому виникає значна кількість філій, центрів та інших структурних підрозділів провідних університетів, а також і самих університетів у регіонах, що збільшує різноманіття напрямів та форм надання освітніх послуг, уможливлює безпосередньо в регіоні здобути освіту, що актуалізує соціальний аспект проблеми. Але, як зауважує С.У. Гончаренко, просте перейменування „слабеньких” інститутів, які не мають ні кадрів, ні бази, в університети є профанацією серйозної науки й освіти.

Аналіз організаційно-педагогічного розвитку університетської системи освіти зумовлює взаємопов’язану сукупність питань, на які потрібно дати швидкі, точні та конкретні відповіді: яким має бути бажаний взірець, модель університетської системи освіти; як управляти університетською освітою у швидко змінних соціально-економічних умовах; куди спрямовувати зміни і якою має бути модель розвитку; хто і наскільки зацікавлений у розвитку; як створити та утримувати належний баланс інтересів усіх зацікавлених сторін без втрати можливостей розвитку; які показники, індекси та індикатори дозволяють вимірювати розвиток; які методики та на яких рівнях і за якими критеріями здатні оцінювати рівень досягнутого та потенційні можливості розвитку; як встановити засоби впливу та визначити баланс між якістю та наявними ресурсами забезпечення освіти, між економічним ростом та соціальним розвитком, між ефективністю та сталістю?

Дослідження проблеми розвитку та кризи освіти у сучасному світі здійснювали відомі вчені європейського континенту та світу: Л. Барроуз, Р. Белл, І. Білецький, Д. Д’юї, М. Гіббонс, Я. Гоцьковський, М. Квієк, Б. Кларк, Л. Кроксфорд, Ф. Кумбс, Х. Льоннберг, Я. Пуукка, Ф. Майор, Р. Мейсон, Х. Ортега-і-Гассет, К. Павловський, Т. Парсонс, М. Фуллан, Б. Яловецький.

Актуальність проблеми освіти для майбуття цивілізації, для сталого розвитку висвітлюється і в Заяві міністрів навколишнього середовища країн Європейської Економічної Комісії (ЄЕК) Організації Об’єднаних Націй (ООН) (2003 рік), де підкреслюється, що освіта є одним з прав людини, є також попередньою умовою для досягнення сталого розвитку й важливим чинником належного управління.

Досягнення окремих класичних наукових шкіл є багатогранним розвитком класичної спадщини світової та вітчизняної педагогічної науки. Про це свідчать: гуманістична педагогіка А.С. Макаренка і В.О. Сухомлинського, педагогіка виховання та розвитку особистості працею К.Д. Ушинського, педагогіка навчання без “двійок” і „трійок” В.Ф. Шаталова, педагогіка співробітництва Ш.О. Амонашвілі, педагогіка індивідуально зорієнтованого виховання І.Д. Беха, педагогіка індивідуалізації навчання С.В. Кириленко, О.А. Кобенка, А.М. Бойко, О.М. Пєхоти, безконфліктна педагогіка Л.С. Нечепоренко, педагогіка творчості С.У. Гончаренка, Г.О. Балла, С.О. Сисоєвої, педагогіка життя Н.Г. Ничкало, педагогіка лідерства О.Г. Романовського.

Спираючись на фундаментальність педагогічної спадщини, враховуючи важливість основ сталого розвитку інноваційної університетської системи професійної освіти та недостатню її розробленість, темою дисертаційного дослідження обрано: “Сучасні моделі розвитку університетської освіти в Україні: теорія і методика”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України і плану науково-дослідних робіт Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили при розробці тем “Моделювання системи університетської освіти” (РК № 0103V004002) та “Організаційно-педагогічне забезпечення регіональної програми “Миколаївський навчальний національно-культурний комплекс” (РК № V004000), а також відповідно до Договору спільної підготовки науково-педагогічних кадрів, спільних наукових досліджень та проведення експертизи освітньо-професійних програм між Миколаївською філією НаУКМА та Інститутом педагогіки і психології професійної освіти АПН України від 1 вересня 2000 р.

Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні вченої ради Д 26.451.01 в Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України 18 листопада 1999 року (протокол № 11), на засіданні вченої ради МДГУ ім. П. Могили від 16.01.2003 р. (протокол № ) та узгоджена рішенням бюро Ради з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні від 29 травня 2001 року (протокол № ).

Об’єкт дослідження: процес розвитку сучасної університетської освіти, згідно з національними традиціями, динамічними економіко-екологічними та соціально-педагогічними процесами та ресурсами.

Предмет дослідження: функціональні моделі університетської освіти в Україні в умовах загальноцивілізаційних змін.

Мета дослідження: обґрунтувати теоретико-методологічні основи, стратегічні напрями і закономірності сталого розвитку університетської освіти, базуючись на науково-теоретичному аналізі розроблених організаційно-педагогічних моделей розвитку сучасної інноваційної університетської системи освіти, на визначенні балансу між динамічним взірцем бажаного майбутнього та реаліями соціально-економічних перетворень сьогодення згідно зі встановленими критеріями, та на цьому підґрунті створити комплекс взаємодоповнюючих методик.

Концепція дослідження. Розв’язання наукової проблеми – становлення теорії сталого розвитку університетської системи неперервної випереджальної професійної освіти в умовах зростання конкуренції для освітнього забезпечення сталого розвитку суспільства – потребує визначення системи альтернатив, методик вимірювання параметрів, оцінки якості та бажаного балансу, згідно зі встановленими критеріями, засобів впливу на існуючі практики, що досягається шляхом моделювання педагогічних процесів та систем.

Сталий розвиток університетської освіти з притаманними університету особливостями, індивідуальністю майбутнього фахівця, усіх без винятку суб’єктів освітнього процесу можливий та ґрунтується на довічних цінностях, нормах справедливості, індивідуальних та особистісних відмінностях, виходить із сутності університету, його феномена, як важливішої інституції суспільства, що є підґрунтям якісного життя сучасного та наступних поколінь. При цьому завдяки власним зусиллям і не за рахунок майбутніх поколінь, а також без позбавлення їх можливості задовольняти власні потреби. Розвиток – це особливий тип змін, які пов’язані з оновленням, з виникненням нового якісного стану об’єкта, з розширенням його структурно-функціональної сутності, які впливають на якісні зміни суб’єктів освітнього процесу. Забезпечити якісну та ефективну, гармонійну професійну підготовку фахівців в університетах можна на основі реалізації її як цілісної організаційно-педагогічної університетської системи освіти.

Загальна гіпотеза дослідження полягає у тому, що зміни університетської освіти будуть адекватні впливу процесів глобалізації, регіоналізації та перехідних соціально-економічних умов в Україні, якщо ці зміни відповідають стратегії сталого розвитку.

Загальна гіпотеза дослідження конкретизована у часткових гіпотезах:

1. Основні суперечності, ознаки, чинники та тенденції, що зумовлюють системну кризу університетської освіти, можливо визначити, якщо проаналізувати стан розробленості у педагогічній теорії проблеми розвитку університетської освіти під впливом процесів глобалізації на світовому рівні, в умовах перехідної економіки України на національному рівні та з урахуванням нерівномірностей регіонального розвитку і місцевої специфіки.

2. Визначити теоретико-методологічні засади розв’язання проблеми розвитку університетської освіти можливо за умов обґрунтування концепції єдності моделювання системи університетської освіти та її розвитку, аналізу сутності та особливостей моделювання педагогічних процесів розвитку як цілісного організаційно-педагогічного процесу опису моделей, їх систематичного доповнення та з урахуванням динаміки соціально-економічних змін.

3. Виявити основні ознаки та особливості бажаної моделі університетської системи освіти можливо, якщо проаналізувати концептуальні моделі університетської освіти та її розвитку, визначити принципи, умови та прогресивні тенденції для забезпечення сталого характеру розвитку.

4. Забезпечити сталий розвиток інноваційної університетської системи освіти можливо, якщо розробити концептуальні положення сталого розвитку на основі врахування системи принципів та організаційно-педагогічних моделей, що конкретизують та доповнюють концепцію.

5. Вплив на сталий розвиток університетської системи освіти і особистості майбутнього фахівця можливий, якщо розробити організаційно-методичні засоби впливу на проективну діяльність, проаналізувати специфіку управління змінами та їх спрямованість на формування конкурентоспроможної національної еліти.

6. Сталий розвиток університетської освіти можливо вимірювати й оцінювати, якщо розробити й експериментально перевірити комплекс методик із системою індексів, індикаторів і гранично-критичних критеріїв.

Відповідно до предмета, об’єкта, мети, концепції та гіпотези були визначені основні завдання дослідження:

1. Проаналізувати стан розробленості у педагогічній теорії проблеми розвитку університетської освіти під впливом процесів глобалізації, в умовах перехідної економіки України та з урахуванням нерівномірностей регіонального розвитку і місцевої специфіки. Виявити основні суперечності, ознаки, чинники та тенденції, що зумовлюють системну кризу університетської освіти на світовому, національному та регіональному рівнях.

2. Обґрунтувати концепцію єдності моделювання системи університетської освіти та її розвитку на основі врахування сутності та особливості моделювання педагогічних процесів як теоретико-методологічної основи розв’язання проблеми, розробити моделі оцінки якості та критерії розвитку університетської освіти.

3. Проаналізувати концептуальні моделі університетської освіти, моделі розвитку та обґрунтувати та виявити принципи, умови й прогресивні тенденції для забезпечення сталого розвитку. Визначити основні ознаки та відмінності у моделях університетської освіти на світовому, національному та регіональному рівнях для формування образу бажаної моделі.

4. Розробити концептуальні положення сталого розвитку інноваційної університетської системи освіти як однієї з найважливіших інституцій суспільства, що визначаються на основі системи принципів та організаційно-педагогічних моделей.

5. Розробити організаційно-методичні засоби впливу на проективну діяльність та проаналізувати специфіку управління змінами, їх спрямованість на формування конкурентоспроможної національної еліти, умови сталого розвитку університетської системи освіти і особистості майбутнього фахівця.

6. Розробити й експериментально перевірити комплекс методик, які базуються на відібраних характеристиках та параметрах компонентів, котрі на основі врахування системи індексів та індикаторів зорієнтовані на вимірювання, оцінку розвитку університетської освіти з опертям на систему гранично-критичних критеріїв.

Методологічною основою дослідження є філософські положення: про загальний зв’язок, взаємну зумовленість і цілісність процесів і систем; про еволюцію, ріст та розвиток, що відбуваються у соціально-економічному та природному середовищі; теорії пізнання; теорії систем; про загальнонаукові принципи цілепокладання, системності, зворотного зв’язку, самоорганізації, наступності та інтегративності; про творчу сутність особистості як суб’єкта історичного процесу й розвитку матеріальної та духовної культури.

У процесі розвитку педагогічної науки виникла потреба вдосконалення теоретичних соціально-педагогічних засад, обґрунтування засобів передбачення, спрямованих не тільки на якісні, але й кількісні оцінки. Потрібна сукупність моделей університетської системи освіти, своєрідна експериментальна установка, яка дозволяла б вивчати її реакції на дії зовнішніх та внутрішніх чинників, викладачів, адміністрації та студентів і встановити межу припустимих дій. Така організація інформаційного забезпечення університетської системи освіти виступає в ролі елементів теоретичного, організаційно-педагогічного забезпечення сталого розвитку, спираючись на досягнення комп’ютерних наук.

Теоретичну основу дослідження становлять фундаментальні положення: теорії систем та їхнього розвитку (А.М. Алексюк, В.А. Афанасьєв, В.П. Безпалько, Є.П. Бєлозєрцев, С.У. Гончаренко, Т.А. Ільїна, П.Л. Капіца, Н.В. Кузьміна, В.І. Лозова, А.О. Лігоцький, О.Г. Мороз, В.О. Охріменко та інші); структури змісту навчання (Б.С. Гершунський, В.С. Ледньов, І.Я. Лернер, Н.Г. Ничкало, О.М. Новіков, М.М. Скаткін, Н.Ф. Тализіна); організації навчального процесу у вищій школі (О.А. Абдуліна, В.І. Андреєв, В.П. Андрущенко, С.І. Архангельський, М.Б. Євтух, І.А. Зязюн, Ю.Ф. Зіньковський, А.Н. Крилов, В.А. Козаков, В.Г. Осіпов, О.М. Пєхота, П.Т. Пономарьов, І.Ф. Прокопенко, З.А. Решетова, С.О. Сисоєва, Т.Є. Таранов, М.І. Шкіль); практики управління у закладах освіти (В.Ю. Биков, В.І. Бондар, І.І. Кобиляцький, В.Г. Кремень, В.І. Маслов, М.Д. Нікандров, В.С. Пікельна, М.М. Поташник); психологічної теорії особистості (Б.Г. Ананьєв, О.Г. Асмолов, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, О.В. Скрипченко); індивідуальності виховання та її розвитку в процесі діяльності (І.Д. Бех, В.С. Мерлін, В.О. Моляко, І.І. Резвицький, Б.М. Теплов); історії педагогіки (О.В. Сухомлинська, В.К. Сидоренко); тенденцій розвитку вищої педагогічної освіти в Україні (О.В. Глузман, В.І. Луговий, В.К. Майборода); дидактики (С.У. Гончаренко, О.Я. Савченко); теорії психолого-педагогічної підготовки (Г.О. Балл, В.А. Семиченко, В.О. Сластьонін, Т.С. Яценко); системи взаємовідносин особистості і характеру детермінованості її взаємодії з навколишнім середовищем (Г.О. Балл, В.О. Кан-Калік, О.Г. Ковальов, В.С. Лутай, В.М. М’ясищев, Л.С. Нечепоренко, Ю.М. Орлов); порівняльної педагогіки (Л.П. Пуховська та інші); з психології (С.Л. Рубінштейн, Л.С. Виготський) та інші.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань, досягнення мети, перевірки гіпотез використовувалася комплексна методика дослідження, зокрема теоретичний пошук: вивчення джерел, матеріалів теоретичних досліджень, аналіз, узагальнення, синтез, абстрагування, класифікація та систематизація теоретичних даних, дедукція, порівняльний аналіз, моделювання, прогнозування можливих шляхів розвитку для впровадження та управління змінами університетської освіти в умовах відсутності потрібних та достатніх ресурсів; емпіричні методи: вивчення досвіду створення інноваційних освітніх систем, вищих навчальних закладів, анкетування, інтерв’ювання, тестування, пряме та опосередковане спостереження, опитування експертів, експертна оцінка, самооцінка, педагогічний експеримент, моделювання та інші.

Джерельна база дослідження. У процесі наукового пошуку використано 640 джерел. Проаналізовано законодавчі та нормативні акти, що регламентували діяльність закладів та установ системи університетської освіти, автореферати та дисертації, звіти про роботу окремих навчальних закладів та органів управління ними, статистичні дані, інформаційні ресурси Інтернету. У дисертації проаналізовано також офіційні дані про освітні реформи, що представлені в робочих матеріалах і документах Міністерства освіти і науки України, ООН, ЮНЕСКО, Парламенту Європейського Союзу та інших міжнародних інституцій.

Організація дослідження. Дослідження проводилося протягом 1987-2004 років і охоплювало кілька етапів науково-педагогічного пошуку:

§ На аналітико-констатуючому етапі (1987-1992 рр.) систематично вивчалися проблеми у теоретичному та практичному аспектах; здійснювався аналіз навчально-методичної літератури з аналізу та синтезу, теорії сталості технічних систем; здійснено аналіз навчальних планів підготовки студентів у технічних вищих навчальних закладах; виявлялися недоліки й переваги існуючих технологій та системи викладання загальнотехнічних дисциплін; досліджувалися практичні умови використання традиційних методик розв’язання педагогічних завдань на засадах обчислювальної техніки; обґрунтовувався методологічний апарат дослідження, висунуто загальну гіпотезу і здійснено її структурування; розроблялися авторські програми курсів “Математичні моделі функціонування автоматизованих систем” та “Системи автоматизованого проектування”.

§ На аналітико-пошуковому етапі (1993-1998 рр.) здійснювалося теоретичне обґрунтування принципів, змісту, мети, виявлення засобів організації інноваційної регіональної системи університетської освіти; вивчався та узагальнювався передовий педагогічний досвід вчених-викладачів в організації навчального процесу; розроблявся бізнес-план утворення Миколаївської філії Національного університету “Києво-Могилянська академія”; проведено організаційно-педагогічні заходи з підготовки та втілення Постанови Кабінету Міністрів України “Про утворення МФ НаУКМА” за № 712 від 13 липня 1996 р.; розроблялася концепція регіональної програми “Миколаївський навчальний національно-культурний комплекс” та утворено комплекс.

§ На формуючому етапі (1999-2001 рр.) проводився порівняльний аналіз концепцій створення інноваційних університетських систем освіти, їх організаційно-педагогічного компонента з урахуванням різних підходів в освіті; вивчався досвід розв’язання цієї проблеми вищими навчальними закладами на сучасному етапі розвитку системи вищої освіти; створювалася концептуальна модель сталого розвитку університетської системи освіти, яка адаптована до традицій, умов та ресурсів регіону; розроблялися програма і методика дослідження; розроблялася та впроваджувалася у навчальний процес авторська програма курсу “Моделювання систем”; визначалися педагогічні умови ефективного функціонування запроваджених моделей; проводився педагогічний експеримент; обґрунтовувалися стратегічні підходи до подальшого розвитку університетської системи освіти; здійснювалася дослідно-експериментальна перевірка висунутої гіпотези, концептуальних положень; узагальнювалися проміжні результати дослідно-експериментальної роботи.

§ На завершальному етапі (2002-2004 рр.) систематизувався, узагальнювався та оформлялися результати дослідження у вигляді докторської дисертації, видано навчальні посібники, монографію, розроблявся та впроваджувався ряд методичних рекомендацій для викладачів, студентів та керівників університетів; сформулювалися основні висновки і визначилися перспективи подальшого наукового пошуку.

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота виконувалася у Національному університеті “Києво-Могилянська академія” у її Миколаївській філії, Національному університеті “Острозька академія”, Національному технічному університеті “Харківський політехнічний інститут”, Миколаївському навчальному національно-культурному комплексі та завершена у Миколаївському державному гуманітарному університеті імені Петра Могили. На різних етапах наукового пошуку вивчався досвід роботи вищих навчальних закладів України: Києва, Харкова, Херсона, Миколаєва; Польщі та Китаю. На різних етапах дослідження в експерименті брали участь біля 450 студентів і 120 викладачів та керівників вищих навчальних закладів, загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, колегіумів та гімназій.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що вперше теоретично обґрунтовано та розроблено: концепцію розвитку інноваційної університетської освіти як цілісної системи організаційно-педагогічних принципів та умов, засобів та інструментарію для супроводження і забезпечення її сталого розвитку в процесі життєдіяльності; систему моделей розвитку університетської освіти, які у концептуальній формі відображають сутність соціально-педагогічного явища, що полягає у циклічному спіральному характері розвитку освітнього закладу, коли послідовно проходить стадії, які відповідають чотирьом моделям; систему гранично-критичних показників для вимірювання рівня і характеру розвитку університетської освіти з визначеним критерієм межі сталості.

Вдосконалено: багаторівневу організаційно-педагогічну модель сталого розвитку інноваційної університетської системи неперервної випереджальної освіти; сукупність положень, які визначають специфіку управління сталим розвитком університетської освіти; цілісну систему соціально-педагогічних та методичних положень, принципів, індексів, моделей оцінки якості та критеріїв, що утворюють комплекс методик вимірювання розвитку університетської освіти відповідно до стратегії сталого розвитку.

Дістало подальшого розвитку положення про те, що домінуючий погляд на розвиток університетської освіти з позиції її ефективності доповнюється раціональністю вибору між альтернативами та утверджується доцільністю стратегії, заснованої на принципах сталого розвитку, які набули глобального значення у документах і діяльності світових організацій, таких як Міністерство освіти і науки України, ООН, ЮНЕСКО, МВФ, ЄС.

Теоретичне значення отриманих результатів полягає в тому, що: виявлено особливості сучасної університетської освіти, її місце у суспільстві, тенденції; обґрунтовано концептуальну модель і критерії оцінки її стану та розвитку, циклічну закономірність та умови, тенденції подальшого розвитку, підвищення ефективності процесу професійної підготовки в університетській системі освіти на основі індивідуалізації навчання та самовиховання кожним студентом; теоретично обґрунтовано: принципи, методи та засоби проектування інноваційної університетської системи освіти, що пов’язано з розкриттям адаптивних закономірностей до конкретної соціально-економічної ситуації та традицій і ресурсних обмежень регіону; обґрунтовано теоретичні засади професійної підготовки фахівців, організаційну структуру та педагогічні функції інноваційної університетської системи освіти із забезпеченням сталого характеру розвитку навчально-виховного процесу та формування активних і творчих особистостей; визначено: пріоритет права власного, вільного вибору кожним студентом шляхів досягнення професійного розвитку без позбавлення інших студентів можливості здійснення вільного вибору власного шляху; систему гранично-критичних показників для вимірювання рівня і характеру розвитку університетської освіти з критерієм межі сталості.

Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що розроблено: методичні рекомендації щодо оцінки сталого розвитку університетської системи освіти в умовах ресурсних обмежень регіонів України та ефективного управління змінами навчально-виховного процесу; концепцію регіональної програми “Миколаївський навчальний національно-культурний комплекс” для освітян та науковців Миколаївщини; навчальний план за спеціальністю “Інтелектуальні системи обробки інформації та прийняття рішень” для студентів МФ НаУКМА (за участю автора); навчальну програму та навчальні посібники для дисципліни “Моделювання систем” для студентів та аспірантів, науковців і практиків вищої школи, рекомендовані МОН України: “Моделювання систем” (№ /18.2-940 від 26.06.2001 р.), “Моделювання систем. Концептуальні моделі та стратегії”, “Моделювання розвитку систем” (№ 14/18.2-1114 від 27.05.2004 р.); комплект документів з обґрунтуванням відкриття Миколаївської філії Національного університету “Києво-Могилянська академія”, принципи сталого розвитку, адаптивності та самоорганізації, системності та збалансованого поєднання кількісного і якісного аналізу університетської системи освіти, що сприяло розширенню філії шляхом перетворення її у Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили; концепцію моделювання у педагогічній науці як ієрархічну систему формування моделей для забезпечення сталого розвитку університетської системи освіти, як засіб здобуття та засвоєння, існування та застосування, зберігання та накопичення, розвитку та передачі знання, як природну єдність двох невід’ємних аспектів цілісного та інтерактивного процесу дослідження та навчання.

Впровадження результатів дослідження. Практичне застосування отриманих результатів дослідження впроваджено через утворення, становлення та утвердження інноваційної університетської системи неперервної професійної освіти, новітньої організаційно-педагогічної моделі, що було б неможливо без широкої підтримки унікальними за творчим складом колективами Національного університету “Києво-Могилянська академія” (довідка про впровадження від 12.04.2005 р.), Миколаївської філії Національного університету “Києво-Могилянська академія” та Миколаївського державного гуманітарного університету ім. Петра Могили (довідка про впровадження від 18.04.2005 р.), науково-навчального комплексу “Києво-Могилянська академія”.

Основні концептуальні позиції, положення і рекомендації, які включені в дисертаційне дослідження, впроваджено в практику роботи університетської освіти на базі Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили, Національного університету “Острозька академія” (довідка від 14.04.2005 р.), Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут” (довідка від 15.04.2005 р.), на факультеті “Кібернетика” Київського Національного університету імені Тараса Шевченка (довідка від 11.04.2005 р.), Кримського державного гуманітарного інституту (університету) (довідка від 12.04.2005 р.).

Особистий внесок здобувача в отриманні наукових результатів полягає: у розробці концепції, методики і програми дослідження; проведенні дослідження, теоретичному обґрунтуванні та розробці концепції і багаторівневої організаційно-педагогічної моделі сталого розвитку інноваційної університетської системи освіти, концепції регіональної програми “Миколаївський навчальний національно-культурний комплекс”; розробці та впровадженні програми курсів: “Моделювання систем” і “Основи наукових досліджень” у Миколаївському державному гуманітарному університеті імені Петра Могили; теоретичному обґрунтуванні запропонованих концептуальних підходів і положень до забезпечення сталого розвитку університетської системи освіти; доповненні концепції моделювання у педагогічній науці; підготовці навчальних посібників, методичних рекомендацій; розробці та впровадженні теоретичних і методологічних засад створення сучасних університетських систем освіти як основи індивідуалізації професійної підготовки фахівців, зокрема стратегії, принципів, критеріїв та методик оцінювання розвитку, засобів, науково-педагогічного забезпечення проектування інноваційних освітніх систем.

Вірогідність і аргументованість отриманих результатів дослідження забезпечено: методологічним і теоретичним обґрунтуванням його вихідних теоретичних позицій і положень, адекватністю використаних методів об’єкту, предмету, меті та завданням дослідження; реалізацією методичних розробок і рекомендацій у процесі викладання спеціальних дисциплін в університетах; послідовним застосуванням стратегій глобального мислення та локальної діяльності, принципів адаптивності та самоорганізації, системності та збалансованості; поєднанням кількісного та якісного аналізу та синтезу здобутих результатів, емпіричних даних; конкретністю математичної обробки та графічного подання важливіших та кінцевих показників; тривалим масштабним експериментом та позитивними наслідками їхнього впровадження в утворення університетської системи освіти у Миколаєві.

На захист виносяться:

1. Концепція розвитку університетської освіти за принципом сталості розвитку, що спирається на сукупність дев’яти взаємозумовлених базових компонентів, кожен з яких є збалансованою взаємодоповнюючою парою протилежних чинників: стратегія (баланс між цілепокладанням забезпечення сталого розвитку і стихію природи в умовах глобалізованих ринків); структура (баланс між консервативністю нормативних і фундаментальних дисциплін та інноваційністю науково-дослідних робіт); системи (баланс між контролем діяльності та управлінням неперервним організаційно-педагогічним розвитком системи освіти); співробітники (баланс між колективізмом та індивідуалізмом); стиль управління (баланс між типами лідерства: координатором та новатором); кваліфікація (баланс між педагогічною та науковою діяльністю науково-педагогічних кадрів); спільні цінності (баланс між економічним ростом та соціальним розвитком); наукова діяльність (баланс між досвідом професорсько-викладацького персоналу та завзяттям молоді); інформація як основний ресурс розвитку (баланс між зусиллями здобування та використання).

2. Система моделей розвитку університетської освіти, які у концептуальній формі відображають сутність соціально-педагогічного явища, що полягає у циклічному спіральному характері розвитку, коли освітній заклад послідовно проходить стадії, які відповідають чотирьом моделям: гнучка модель розвитку, що втілює принцип адаптації та стратегію кормчого, поєднання цілепокладання з опором на сили стихії для досягнення мети, а не протистояння їм; консервативна модель розвитку, або модель, де підтримується незмінність традицій, застосовуються принцип гомеостазису та стратегія мінімізації дисипації ресурсів на взаємодію з оточуючим середовищем; експансивна модель розвитку, або модель розширення, що втілює принцип метаболізму зі стратегією використання ймовірних точок біфуркації, непередбачуваної зміни траєкторії власного руху; синергетична модель розвитку, яка спирається на принцип взаємодоповнення з опором на стратегію інноваційної співучасті усіх зацікавлених сторін.

3. Система гранично-критичних показників для вимірювання рівня і характеру розвитку університетської освіти з визначеним критерієм межі сталості: співвідношення доходів науково-педагогічного персоналу та усіх інших працівників; частка фінансування розвитку досліджень; співвідношення мінімальної і середньої заробітної плати; рівень невдоволення випускників університету роботою, у тому числі не за фахом; сумарний відсоток шлюбів з числа студентів університету протягом терміну навчання; умовний коефіцієнт депопуляції (відношення числа студентів, що перервали навчання, до числа студентів, поновлених на навчанні); частка осіб, старших 65 років, у загальній чисельності працівників університету; рівень невдоволення студентів університету умовами та недостатності мотивації до успішного навчання; частка осіб, що пройшли вступне тестування та не вступили до університету, у загальній чисельності першокурсників за держзамовленням; частка студентів, що перемогли у міжнародних конкурсах, здобули гранти на навчання чи стажування.

4. Багаторівнева організаційно-педагогічна модель сталого розвитку інноваційної університетської системи неперервної випереджальної освіти, у підґрунтя якої покладені три найголовніші концептуальні положення: дієве визнання зверхності права на розвиток як окремих особистостей, так і колективів вчених і освітян та університетської системи в цілому; принцип сталого розвитку системи, коли кожен її компонент, ефективно використовуючи право на власний розвиток, в той же час не порушує право на розвиток інших; свобода вибору та діяльності кожного з компонентів університетської системи освіти в межах, які визначають перші два положення, тобто право на розвиток та принцип сталого розвитку.

5. Цілісна система соціально-педагогічних та методичних положень, принципів, індексів, моделей оцінки якості та критеріїв, що утворюють комплекс методик вимірювання розвитку університетської освіти відповідно до стратегії сталого розвитку, включаючи методики: рейтингової оцінки пріоритетів в управлінні змінами, що ґрунтується на методології інструментальної оцінки корпоративної культури; оцінки розвитку, що базується на методології виміру індексу людського розвитку; оцінки раціональності управління університетською освітою як балансу між власними зусиллями університету та зовнішнім забезпеченням, в тому числі державним; оцінки якості, що ґрунтується на моделі самооцінки якості за європейською системою акредитації, яка адаптована до різних етапів розвитку у перехідних умовах соціально-економічних перетворень в Україні.

6. Сукупність положень, які визначають специфіку управління сталим розвитком університетської освіти: фундаментальні суперечності системи освіти, які є рушійною силою її розвитку; засоби об’єктивного вимірювання розвитку та рівня досягнутого стану; напрями діяльності, що спрямовані на індивідуальні особливості та розвиток природного творчого потенціалу кожного.

7. Ключове положення про те, що домінуючий погляд на розвиток університетської освіти з позиції її ефективності доповнюється раціональністю вибору між альтернативами та утверджується доцільністю стратегії, заснованої на принципах сталого розвитку, які набули глобального значення у документах і діяльності світових організацій, таких як Міністерство освіти і науки України, ООН, ЮНЕСКО, МВФ, ЄС. На відміну від стратегії ефективності, стратегія сталого розвитку спрямована, по-перше, на майбутні покоління, оскільки передбачає свободу розвитку сучасного покоління, але не за рахунок наступних поколінь, а по-друге – на свободу вибору. Поширення цих принципів на університетську систему освіту дозволить зменшити кризу розвитку і пов’язані із цим соціальні напруження у майбутньому, сприяти піднесенню громадської ролі освіти у суспільстві, збалансувати економічне зростання із соціальним розвитком, забезпечивши сталий розвиток та гармонізацію всього суспільства.

Апробація результатів дослідження. Основні концептуальні позиції і положення, теоретичні і методологічні, наукові і практичні результати проведеного дослідження були оприлюднені, представлені та доповідалися на науково-методичних і науково-практичних конференціях різного рівня:

міжнародних: International Symposium on Higher Engineering Education, Hangzhou, China, 1990; Міжнародна конференція “Творча особистість у системі неперервної освіти”, Харків, 2000 р.; Міжнародна науково-практична конференція “Інформаційні технології в освіті та управлінні”, Нова Каховка, 2000 р.; Міжнародна наукова конференція “Міжнародне співробітництво та університетська освіта”, Миколаїв, 2000 р.; Міжнародна науково-методична конференція “Інтеграція вищої освіти України в Європейську систему”, Дніпропетровськ, 2001 р.; Міжнародна наукова конференція “Кримські педагогічні читання”, Алушта, 2001 р.; Перша міжнародна науково-практична конференція “Гендерні і жіночі курси у вищих навчальних закладах України: сучасний стан та перспективи викладання”, Миколаїв, 2002 р.; Міжнародна наукова конференція “Проблеми та перспективи формування національної гуманітарно-технічної еліти”, Харків, 2002 р.; Міжнародна наукова конференція “Розвиток творчого потенціалу гуманітарно-технічної еліти”. Другі Кримські педагогічні читання, Алушта, 2002 р.; V Міжнародна конференція молодих вчених “Глобалізація як джерело конкуренцій, конфліктів та можливостей”, Миколаїв – Очаків, 2003 р. (співорганізатор); Міжнародна науково-практична конференція “Педагогіка і психологія професійної освіти: результати досліджень та перспективи”, Київ, 2003 р; Міжнародна наукова конференція “Україна і франкомовний світ: формування нового мислення”, Миколаїв, 2004 р.; Міжнародна конференція “Етика в освіті”, Миколаїв, 2004 р. (співорганізатор); Міжнародна науково-практична конференція “Перспективи вищої освіти: Роль міжуніверситетських консорціумів”, Миколаїв, 2004 р.; Міжнародний семінар “Новітні технології електронної освіти”, Острог, 2005 р.;

всеукраїнських, міжвузівських та регіональних: Науково-практична конференція “Петро Могила – видатний український просвітитель і релігійний діяч XVII століття”, Миколаїв, 1997 р.; Перша обласна науково-практична конференція працівників вищої школи Миколаївщини “Вища освіта Миколаївщини: стан та перспективи розвитку”, Миколаїв, 2002 р.; Наукове зібрання, присвячене пам’яті Володимира Івановича Вернадського “Проблеми та шляхи оптимізації економічних та екологічних взаємовідносин у сталому розвитку Причорноморського регіону”, Миколаїв, 2003 р. (співорганізатор); Всеукраїнська науково-практична конференція “Політичні соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України”, Миколаїв, 2003 р. (співорганізатор); 2-й форум молодих науковців південного регіону (ФМНПР’2003), Миколаїв, 2003 р.; Науково-практична конференція “Стан та перспективи розвитку новітніх науково-освітніх комп’ютерних технологій”, Миколаїв, 2003 р.; Перший Ольвійський форум молодих економістів, Миколаїв, 2004 р.; Всеукраїнська науково-практична конференція “Модернізація вищої освіти України: історія, досвід, перспективи”, Миколаїв, 2004 р.; Всеукраїнська науково-практична конференція “Василь Назарович Каразін – видатний громадський діяч, просвітитель, науковець”, Миколаїв, 2004 р. (співорганізатор); Міжвузівська науково-практична конференція “Науковий потенціал вищої школи”, Миколаїв, 2005 р.;

щорічних наукових конференціях, семінарах, читаннях: VI щорічна конференція Програми ім. Фулбрайта в Україні “Ідея університету”, Київ, 2003 р.; Щорічна наукова конференція “Дні науки НаУКМА”, Київ, 2000, 2003, 2004 рр.; Щорічна науково-методична конференція “Могилянські читання”, Миколаїв, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004 рр.; Десяті ювілейні історико-культурологічні слов’янознавчі читання, Київ, 24-30 травня 2005 р.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук на тему “Розробка методу та ефективних алгоритмів для дослідження систем збудження синхронних машин, які містять вентильні перетворювачі” захищена у 1977 році в Інституті електродинаміки АН УРСР, м. Київ. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використано.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано в 53 наукових та науково-методичних працях, а саме: 1 одноосібна монографія, розділ колективної монографії, 3 одноосібних навчальних посібники, 1 навчально-методична брошура, 22 одноосібні статті у провідних наукових фахових і науково-методичних фахових журналах та збірниках наукових праць, що включені до Переліку ВАК України, 9 одноосібних статей у наукових і науково-методичних журналах та збірниках наукових праць; 16 тез і статей у збірниках матеріалів конференцій.

Загальний обсяг опублікованих праць за темою дисертації становить 73,53 авт. арк.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел та тринадцяти додатків, що представлені окремим томом. Загальний обсяг дисертації – 665 сторінок (основна частина – 438 сторінок). Список використаних джерел включає 640 найменувань, з них – 2 архівних джерела, 40 – роботи автора, 84 – іноземними мовами на 56 сторінках. Робота містить 58 таблиць та 73 рисунки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, що досліджується, та обґрунтовано вибір і актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, мету, концепцію, гіпотезу, задачі, методологічну й теоретичну основи дослідження, методи дослідження, розкрито наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення та особистий внесок здобувача, наведено дані про впровадження та апробацію результатів дослідження на наукових конференціях та в публікаціях за темою дисертації.

У першому розділі – “Розвиток університетської освіти як соціально-економічна і педагогічна проблема” – проведено огляд наукової літератури, що характеризує проблеми, які притаманні університетській освіті сучасної України. Окреслено основні етапи зміни наукової думки за визначеною фундаментальною проблемою створення теоретичних основ сталого розвитку університетської освіти в системі неперервної професійної освіти при зміні соціально-економічних відносин в Україні, для адекватного задоволення потреб особистостей, постіндустріального суспільства XXI століття у високоякісній освіті. За результатами критичного висвітлення здобутків вчених у попередніх наукових роботах окреслено сферу питань, що залишилися невирішеними, та визначено місце дослідження у розв’язанні означеної проблеми.

Визначено основні глобальні процеси та проблеми світового рівня саме у соціологічному аспекті сталого розвитку, що зумовлюють зміни