НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МАЗАН ВАЛЕРІЙ БОРИСОВИЧ

УДК 343.123.1

Організаційні та Процесуальні проблеми

вдосконалення діяльності органів дізнання

Спеціальність 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат юридичних наук, доцент Богословська Людмила Олексіївна.

Офіційні опоненти:–

доктор юридичних наук, професор Коновалова Віолета Омелянівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри криміналістики;–

кандидат юридичних наук, доцент Кожевніков Геннадій Костянтинович, Харківський інститут підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників – філія Академії прокуратури України при Генеральній прокуратурі України.

Провідна установа – Національна академія внутрішніх справ України, кафедра теорії кримінального процесу та судоустрою, Міністерство внутрішніх справ України, м.Київ.

Захист відбудеться 23 червня 2005 року о 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий 20 травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Ю. Шепітько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В умовах формування України як правової держави, одним з найважливіших питань, що потребує невідкладного вирішення при проведенні судово-правової реформи, є забезпечення ефективності та вдосконалення провадження досудового розслідування в кримінальних справах, яке згідно з чинним законодавством здійснюється в двох формах: дізнання та досудового слідства. Однак, якщо досудове слідство традиційно перебуває в центрі уваги вчених, як процесуалістів, так і криміналістів, то цього, на жаль, не можна сказати про дізнання. Деякі проблемні аспекти процесуальної діяльності органів дізнання в різний час були об’єктом дослідження вітчизняних процесуалістів (О. В. Бауліна, В. В. Вапнярчука, Ю. М. Грошевого, О. О. Зархіна, В. С. Зеленецького, Т. В. Каткової, Г. К. Кожевникова, В. О. Коновалової, Л. М. Лобойка, М. М. Михеєнка, Д. П. Письменного, М. А. Погорецького, З. Д. Смітієнко, С. М. Стахівського, В. М. Сущенка, Л. В. Юрченко, Ю. П. Яновича та ін.), так і вчених країн співдружності незалежних держав (О.І.Бастрикіна, С.В.Болотіна, Ю.М.Бєлозєрова, О. М. Донцова, І. М. Гуткіна, В. О. Іванова, А. П. Круглікова, Л. В. Павлухіна, А. П. Рижакова, В. М. Савицького, О. О. Чувільова, В. М. Шпільова та ін.). Але ряд питань залишилось поза спеціальним дослідженням, інші не одержали в теорії та на практиці переконливого вирішення і мають дискусійний характер.

Актуальність і необхідність дослідження процесуальних аспектів дізнання зумовлена тим, що робота органів дізнання характеризується значними порушеннями прав громадян при прийняті процесуальних рішень у стадії порушення кримінальної справи; при провадженні досудової підготовки матеріалів у протокольній формі, при взаємодії слідчого з органом дізнання, а також при провадженні дізнання, зокрема, широким і не завжди виправданим застосуванням заходів процесуального примусу. Порушення прав людини при провадженні кримінально-процесуальної діяльності органами дізнання як негативне соціальне явище зберігається внаслідок обмеженості можливостей, які є в держави і суспільства, для забезпечення цих прав у повному обсязі. Так, недостатньо чітко розроблений механізм правового регулювання правовідносин, які виникають під час цієї діяльності; нормативні акти, які приймаються в рамках правової реформи, не завжди враховують пріоритет прав людини в сфері кримінального судочинства.

Зазначені обставини, на думку дисертанта, свідчать про необхідність ґрунтовного, комплексного дослідження питань реформування кримінально-процесуального законодавства України, що й обумовлює актуальність теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого і є складо-вою частиною цільової комплексної програми “Проблеми вдосконалення орга-нізації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (номер держреєстрації 0186.0.099031).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є аналіз чинного законодавства, яке регулює процесуальні та організаційні аспекти діяльності органів дізнання, та визначення і наукове обґрунтування комплексу пропозицій, спрямованих на вдосконалення кримі-нально-процесуального законодавства України і правозастосувальної практики з цього питання.

Для досягнення цієї мети в процесі дослідження ставилися такі основні за-дачі:

- на основі історико-правового дослідження розвитку кримінально-процесуального законодавства виявити тенденції і перспективи розвитку інституту дізнання, його місце в системі кримінального процесу України;

-

-

-

- на базі проведеного дослідження сформулювати основні положення і пропозиції, спрямовані на вдосконалення законодавства та правозастосувальної діяльності органів дізнання.

Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, які виникають під час провадження різних видів кримінально-процесуальної діяльності органами дізнання.

Предметом дисертаційного дослідження є вивчення процесуальних та організаційних проблем діяльності органів дізнання, результати теоретичних розробок з цього питання, а також норми чинного законодавства, які її регулюють.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають діалектичний метод наукового пізнання дійсності, а та-кож окремі наукові методи: системно-структурний (визначено місце дізнання в системі кримінального процесу; функціональне призначення органів дізнання, їх процесуальне положення, види кримінально-процесуальної діяльності, яку вони здійснюють); історичний (проаналізовано становлення і розвиток інституту дізнання в Україні); порівняльно-правовий (розглянуто окремі особливості провадження дізнання в країнах близького та далекого зарубіжжя); статистичний (використовувались статистичні показники діяльності органів дізнання); соціологічний (проводилось опитування співробітників органів дізнання, слідчих) та ін.

Теоретичною основою дисертації є наукові праці вітчизняних і за-кордонних учених у галузі загальної теорії права, історії держави і права, кримінального та кримінально-процесуального права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, а та-кож в інших галузях наукових знань, що стосуються питань боротьби зі зло-чинністю та діяльності органів та посадових осіб, які її ведуть. В аспекті проб-леми, що розглядається в роботі, досліджені: законодавство Російської імперії, колишнього Союзу РСР і союзних республік, проекти Кримінально-процесуального кодексу України.

Нормативно-правова основа дисертації - Конституція України, кримінально-процесуальне законодавство та законодавство інших галузей права, зарубіжне законодавство (зокрема, нові КПК Російської Федерації, Республіки Білорусь та Республіки Казахстан, КПК ФРН), відомчі акти правоохоронних органів, в яких розглядається природа та сутність правозастосувальної діяльності органів дізнання, повноваження посадових осіб і органів на початкових стадіях кримінального процесу тощо.

Емпірична база дослідження. В дисертації узагальнений досвід роботи міськрайорганів внутрішніх справ по організації і провадженню дізнання в Дніпропетровській області в 2000-2005 рр. Вибірково проаналізована також практика діяльності інших органів дізнання, оперативно-розшукова, слідча, прокурорська і судова практика. Вивчено 256 кримі-нальних справ, у яких провадилось дізнання, більше 100 матеріалів досудової підготовки в протокольній формі і 160 матеріалів, по яких приймались рішення міліцією в порядку статей 94-100 КПК України. Проведено анкетування по спеціально розробленій дисертантом анкеті 44 штатних дізнавачів і начальників спеціалізованих підрозділів дізнання, 80 опера-тивних співробітників, а також опитування 132 співробітників міліції, окремих інших органів дізнання, слідчих, співробітників прокуратури та суду. Результати анкетування і опитувань проаналізовані та зведені в аналітичні таблиці. Проаналізовані статистичні дані та інші показники практичної діяльності міськрайорганів внутрішніх справ по лінії дізнання.

У дисертаційній роботі відбився також 19-річний досвід служби автора в органах внутрішніх справ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є самостійним монографічним дослідженням організаційних і процесуальних проблем досудового розслідування кримінальних справ органами дізнання, а також провадження інших видів кримінально-процесуальної діяльності. На відміну від досліджень, присвячених проблемам діяльності органів дізнання, дисертантом вперше розглянуті актуальні питання забезпечення прав і законних інтересів особи при провадженні різних видів кримінально-процесуальної діяльності органами дізнання.

На захист висуваються такі положення:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційне дослідження має теоретичне та прикладне значення. Теоретичне зна-чення його результатів полягає у тому, що окремі положення роботи, підходи та висновки можуть бути використані як інформаційний або відправний матеріал для подальших досліджень організаційних та процесуальних проблеми вдосконалення діяльності органів дізнання. Приклад-не значення можуть мати ті результати дослідження, що стосуються подальшого вдосконалення КПК України та організаційної будови органів дізнання, принципів формування кадрів, матеріально-технічного і наукового забезпечення діяльності підрозділів дізнання. Окремі положення роботи можуть бути використані під час підготовки науко-вих посібників, методичних вказівок, у навчальному процесі при вивченні від-повідних розділів кримінально-процесуального права та спецкурсів.

Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярос-лава Мудрого, представлена й обговорена на засіданні кафедри, схвалена нею і рекомендована до захисту.

Результати наукових досліджень, висновки та пропозиції доповідалися авто-ром на спільних координаційно-практичних нарадах співробітників органів внутрішніх справ, прокуратури, суду, виконавчих органів влади, які проводились у Дніпропетровській області, на науковому міжнародному семінарі-тренінгу “Професійна підготовка та організація роботи дільничних інспекторів міліції (поліції) в Україні та Франції: сучасний стан і напрями вдосконалення” (м. Дніпропетровськ, лютий 2004 р.), на засіданнях кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Результати дослідження використовуються автором у навчальному процесі Дніпропетровського інституту МВС України, де здобувач працює заступником начальника філії кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності на громадських засадах.

Публікації. За темою дисертації автором опубліковано чотири статті у фахових наукових виданнях ВАК України та тези наукової доповіді. Особистий внесок дисертанта в публікації “Взаємодія органу дізнання зі слідчим при провадженні в кримінальних справах”, яка виконана у співавторстві з Л. О. Богословською, полягає у висвітленні особливостей окремих конкретних форм взаємодії, зокрема організаційних та процесуальних проблем, які виникають при виконанні доручень і вказівок слідчого, при наданні допомоги органами дізнання слідчому під час провадження окремих слідчих дій, при взаємодії в складі слідчо-оперативної групи.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків (до кожного розділу та загальних висновків до всієї роботи), списку використаних джерел (296 найменувань) та додатків. Загальний обсяг рукопису дисертації становить 230 аркушів, список використаних джерел викладений на 26 аркушах, дода-тки складають 7 аркушів.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність; визначаються об’єкт, предмет, мета і задачі дослідження, його методологічна і теоретична основа; розкривається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; окреслені та сформульовані положення, що характеризують її наукову новизну і які виносяться на захист; виділяється теоретичне і практичне значення результатів дослідження.

Розділ перший “Загальна характеристика сутності дізнання в кримінальному процесі України та системи органів дізнання” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття і сутність дізнання в науці кримінального процесу та законодавстві” аналізуються позиції окремих дореволюційних учених-процесуалістів, положенння Статуту кримінального судочинства 1864 р., законодавство часів Гетьманщини та Директорії. На підставі цього зазначається, що дізнання в Україні пройшло еволюцію від діяльності непроцесуального, в основному розшукового характеру, результати якої не мали доказового значення в суді, до однієї із самостійних форм досудового розслідування кримінальних справ.

При розгляді питання щодо кримінально-процесуального змісту дізнання, автор підтримує і наводить додаткові аргументи щодо правомірності позиції тих учених (М. М. Михеєнко, В. В. Вапнярчук, О. В. Баулін та ін.), які вважають, що оперативно-розшукові заходи лежать за рамками дізнання. Вказана діяльність є не дізнанням, а лише одним із напрямків компетенції окремих органів, яким це право надано Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”. У роботі обґрунтовується думка, що в зміст дізнання також не входить і перевірка заяв та повідомлень про злочини, і виконання органом дізнання доручень та вказівок слідчого, і досудова підготовка матеріалів у протокольній формі, які є різновидами не дізнання, а кримінально-процесуальної діяльності органу дізнання.

Чинне законодавства не передбачає таку форму дізнання, як розслідування в повному обсязі, матеріали котрого достатні для направлення справи з обвинувальним висновком до суду. Тому, під дізнанням слід розуміти початкову форму досудового розслідування, яка представляє собою врегульовану кримінально-процесуальним законодавством діяльність уповноважених законом державних органів і посадових осіб, що зв’язана з їх функціональним призначенням і виражається в провадженні слідчих дій до встанов-лення особи, яка вчинила злочин, що не є тяжким чи особливо тяжким, та по провадженню невід-кладних слідчих дій при розслідуванні тяжких чи особливо тяжких злочинів з метою досягнення загальних завдань кримінального судочинства, зокрема забезпе-чення всебічності, повноти, об’єктивності досудового слідства, з наступним направленням матеріалів справи слідчому в строк, встановлений законом, або її закриттям.

У підрозділі 1.2. “Поняття і система органів дізнання, їх функціональне призначення та компетенція” зазначається, що під органом дізнання слід розуміти передбачені кримінально-процесуальним законом державні органи (установи) і посадові особи, управомочені здійснювати в межах своєї компетенції досудове розслідування та виконувати іншу діяльність (зокрема, інші види кримінально-процесуальної діяльності, а також оперативно-розшукову діяльність), що виникає у зв’язку з їх безпосередніми функціональними обов’язками. Обґрунтовується думка про необхідність розподілу компетенції вказаних у законі посадових осіб і установ як органів дізнання, незважаючи на те, що згідно з криміально-процесуальним законодавством вони наділені рівними правами і обов’язками.

Для органів дізнання – установ ознаками, що визначають їх компетенцію, є: категорії злочинів; адміністративна та інша територія їх діяльності; об’єкт юрисдикції, а в деяких випадках і коло осіб. Однак останння ознака не пов’язана службовою підлеглістю з органом дізнання.

Для посадових осіб, як органів дізнання, при визначенні їх кримінально-процесуальної компетенції характерні такі ознаки: коло осіб, які перебувають у службовій підлеглості керівника органу дізнання або містяться в установах виконання покарань; територія об’єкта; категорія злочинів і умови функціонування. Однак для названих органів дізнання категорія злочину не завжди має домінуюче значення.

Критично аналізуючи різноманітні погляди, автор доходить висновку, що органи дізнання є носіями двох функцій: основної – розслідування кримінальних справ у формі дізнання та допоміжної – сприяння суб’єктам, уповноваженим на провадження в кримінальній справі.

На підставі докладного розгляду структури та компетенції кожного органу дізнання дисертантом запропонована низка пропозицій, зокрема: у законодавчому порядку встановити компетенцію всіх органів дізнання, в тому числі й міліції та капітанів морських суден, що перебувають в далекому плаванні; компетенцію міліції визначити таким чином: “у справах віднесених законом до їх відання, а також у справах про всі злочини, за відсутності інших органів досудового слідства чи дізнання”; стосовно такого органу дізнання, як капітан морського судна, замінити термін “у далекому плаванні” на термін “за межами територіальних вод України”, який більш чітко визначає умову, коли капітан судна має статус органу дізнання; розширити перелік органів дізнання за рахунок керівників дипломатичних та консульських установ; визначити в кримінально-процесуальному законі поняття “начальник органу дізнання” і “особа, яка здійснює дізнання”, а також закріпити їх процесуальні повноваження.

Розділ другий “Актуальні питання забезпечення прав і законних інтересів особи при провадженні кримінально-процесуальної діяльності органами дізнання” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Дотримання прав і законних інтересів особи при прийнятті, реєстрації, перевірці та вирішенні заяв і повідомлень про злочини в стадії порушення кримінальної справи” на підставі аналізу практики, дисертант виділяє найбільш типові порушення конституційних прав особи, яких припускаються органи дізнання при розгляді заяв (повідомлень) про злочини. Це зокрема: 1) на етапі прийому заяв і повідомлень про злочини: а) приховування злочинів від обліку; б) фальсифікація заяв і повідомлень про вчинений злочин; 2) на етапі попередньої перевірки заяв і повідомлень про злочини, прийнятті процесуальних рішень: а) необґрунтована відмова в порушенні кримінальної справи; б) фальсифікація матеріалів попередньої перевірки та рішень, що приймаються; в) перевищення строків попередньої перевірки (несвоєчасне прийнятя процесуального рішення); г) провадження слідчих та інших дій, які не дозволяється проводити на етапі попередньої перевірки; д) необґрунтоване порушення кримінальної справи. Шодо окремих з них пропонуються конкретні заходи, спрямовані на їх усунення. Так, підтримується пропозиція розробників останнього проекту КПК України про збільшення строку перевірки заяв і повідомлень про злочини (замість 3-х до 5 діб) та про надання прокуророві права у виняткових випадках продовжувати цей строк із врахуванням обставин, які склалися при розгляді заяв і повідомлень. Автор вважає за доцільне регламентувати і закріпити в кримінально-процесуальному законодавстві порядок проведення дослідження речовин і об’єктів, а також судово-медичного освідування в ході попередньої перевірки заяв і повідомлень про злочини, оскільки сліди злочину піддаються впливу природних процесів і можуть бути знищені або втрачені з плином часу; регламентувати процесуальні дії по відібранню пояснень, поданню і витребуванню документів та предметів і надати їх результатам статусу повноцінних доказів. Зокрема, пропонується встановити відповідальність (адміністративну чи кримінальну) за дачу завідомо неправдивих пояснень і за неявку для дачі пояснень, розробити чіткі правила отримання пояснень, закріпити в КПК України (ст.65) таке джерело доказів, як пояснення.

Крім того, вноситься ще низка пропозицій, зокрема: визначити в КПК коло обставин, які повинні бути встановлені при відмові в порушенні кримінальної справи, й що повинно бути викладено у відповідній постанові; регламентувати процесуальний порядок оскарження і розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи стосовно певної особи, надавши останній процесуального статусу підозрюваного; спростити вимоги до змісту скарги потерпілого по справах приватного обвинувачення, оскільки припис ст.251 КПК України щодо відповідності вимогам, які встановленні до обвинувального висновку (статті 223 і 224 КПК України), особі, яка подає таку скаргу, без допомоги професійного юриста виконати буде досить важко.

У підрозділі 2.2. “Дотримання прав і законних інтересів особи при провадженні за протокольною формою досудової підготовки матеріалів” автор характеризує протокольну форму досудової підготовки матеріалів як особливе спрощене кримінально-процесуальне провадження, яке здійснюється органами дізнання, спрямоване на встановлення обставин вчиненого очевидного злочину невеликої тяжкості, якому властива низка інших ознак, особливостей, що визначають її самостійне значення й особливе місце в кримінальному процесі.

Дисертант вважає необхідним законодавчо регламентувати юридичний статус осіб, які зазнали шкоди від злочинів, передбачених в ст.425 КПК, визнаючи їх потерпілими та цивільними позивачами, надавши їм можливість брати участь у справі, зокрема, знайомитися зі всіма матеріалами, заявляти клопотання, оскаржувати дії органів дізнання, а правопорушнику надати процесуального статусу підозрюваного.

У підрозділі 2.3. “Дотримання прав і законних інтересів особи при провадженні дізнання та при застосуванні заходів процесуального примусу” розглядаються особливості провадження дізнання у справах про злочини, що не є тяжкими, звертається увага на невизначенність процесуального положення особи, яка вчинила злочин. Дисертант висловлює думку, що ця особа за своїм процесуальним станом є підозрюваним, і в зв’язку з цим підтримує висловлену в юридичній літературі пропозицію (М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко, М. Я. Никоненко та ін.) про необхідність визнання підозрюваним особи, щодо якої винесено постанову про визнання її такою.

При розгляді особливостей компетенції осіб, які провадять дізнання у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, звертається увага на можливість провадження ними лише дій, завданням яких є збереження слідів злочину на початковому етапі розслідування у зв’язку із загрозою можливої їх втрати у разі зволікання. Обґрунтовується думка про недоцільність в законодавчому порядку обмежувати коло невідкладних слідчих дій, оскільки передбачити, які з них виявляться невідкладними в ході розслідування конкретних кримінальних справ, практично неможливо.

Дисертант вносить пропозицію, що при провадженні дізнання у кримінальних справах про тяжкі чи особливо тяжкі злочини рішення про їх закриття повинно прийматися слідчим або прокурором. У зв’язку з цим пропонується закріпити в законі положення про обов’язок органу дізнання при порушенні кримінальних справ доводити до відома про це не тільки прокурора, а й слідчого чи начальника слідчого підрозділу.

Розглядаючи сутність заходів кримінально-процесуального примусу, автор формулює їх поняття, класифікує їх та докладно розглядає питаня, що виникають при застосуванні затримання, проведенні обшуку, виїмки, огляду, освідування, вносить пропозиції щодо їх вирішення, поліпшення порядку нормативного регулювання.

У підрозділі 2.4. “Дотримання прав і законних інтересів особи при взаємодії органу дізнання зі слідчим у процесі провадження досудового розслідування” розглядаючи конкретні форми взаємодії слідчого з органом дізнання, автор вказує на необхідність прийняття відповідного відомчого нормативного акта про порядок надання результатів ОРД слідчому, органу дізнання, прокурору чи суду. Наводяться аргументи щодо надання права дізнавачу, який виконує доручення чи вказівку слідчого в порядку ч.3 ст.114 КПК, у випадках, що не терплять зволікання, самостійно виходити за рамки доручення і виконувати необхідні слідчі дії з невідкладним повідомленням ініціатора доручення. Однак, як зазначає автор, у таких ситуаціях не повинні обмежуватися конституційні права і свободи громадян, наприклад, положення ч.6 ст.177 КПК, в якій закріплено лише два невідкладних випадки для провадження обшуку в житлі чи іншому володінні особи без постанови судді (пов’язаних із врятуваням життя та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину) повинно суворо дотримуватися співробітниками органу дізнання. Висловлюється думка про необхідність доповнення ч.3 ст.114 КПК положенням, що доручення і вказівки слідчого для органів дізнання є обов’язковими та підлягають виконанню в десятиденний строк.

Автор розглядає низку суттєвих практичних питань взаємодії осіб, що виникають при аналізі функціонування слідчо-оперативних груп, пропонує нормативно регламентувати їх функціонування, зокрема: визначити повноваження керівника групи; повноваження слідчих - членів групи, перелік рішень, які вони вправі приймати самостійно; права і обов’язки слідчих і співробітників органу дізнання, якщо їх співробітництво має тривалий характер і не вкладається в рамки окремих доручень; порядок вирішення суперечок між членами групи; врегулювати також у рамках кримінально-процесуального права процес формування таких груп.

Розділ третій “Основні напрямки раціоналізації процесуальної діяльності, організаційної побудови органів дізнання” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Напрямки раціоналізації процесуальної діяльності органів дізнання” докладно розглядається одна з кардинальних проблем кримінального процесу – необхідність диференціації форм процесу взагалі і форм досудового провадження зокрема. Обґрунтовується пропозиція про необхідність відновлення дізнання в справах, у яких провадження досудового слідства не є обов’язковим, причому без будь-яких обмежень, які мали місце раніше, тобто таке дізнання повинно провадитись за правилами досудового слідства. Між собою дізнання і досудове слідство будуть розрізнятися лише за категорією тяжкості розслідуваних злочинів; за органами і посадовими особами, які здійснюватимуть таку діяльність; за строками провадження в кримінальній справі.

Дисертант вносить пропозицію про необхідність розширення процесуальної самостійності дізнавача. Зокрема, доцільно закріпити в новому КПК положення про право дізнавача в справі, що перебуває в його провадженні, доручити іншим органам дізнання або іншим підрозділам органу дізнання провести оперативно-розшукові заходи, слідчі чи розшукові дії; надати вказівкам прокурора, що даються в порядку ч.2 ст.114 КПК, однакового значення як для слідчого, так і для особи, яка провадить дізнання, оскільки положення закону про оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням (ст.67 КПК) є рівно обов’язковим для обох цих суб’єктів кримінального процесу.

У підрозділі 3.2. “Шляхи вдосконалення організаційної побудови органів дізнання, принципи формування кадрів, матеріально-технічне і наукове забезпечення діяльності підрозділів дізнання” зазначається недоцільність провадження дізнання співробітниками оперативних служб органу дізнання та підтримується практика створення в органах МВС спеціалізованих підрозділів дізнання, пропонується сформувати аналогічні служби в інших органах дізнання. Це позитивно вплине на якість досудового розслідування, перешкоджатиме поширенню такого негативного в кримінальному процесі явища, як суміщення процесуальної і оперативно-розшукової функцій, а також сприятиме спеціалізації осіб, які залучаються до провадження дізнання, та зміцненню гарантій їх незалежності і самостійності. З цією метою автор пропонує передбачити створення таких підрозділів в інших органах дізнання, а в окремих з них (наприклад, таких, як капітани морських суден, що перебувають в далекому плаванні, командири кораблів) - відомчі акти, що визначали б коло осіб, які можуть бути дізнавачами, їх правове становище, вимоги до них, взаємовідносини з керівником тощо.

З точки зору дисертанта, з метою наукової організації управління і праці в підрозділах спеціалізованого дізнання необхідно створити апарати з оптимальним складом як за структурою, так і за штатами, які повинні бути укомплектовані кваліфікованими працівниками; а також підвищити рівень організації праці на підставі впровадження в практику наукових рекомендацій, поширення передового досвіду, застосування технічних вдосконалень, засобів оргтехніки; підвищення результативності діяльності керівників підрозділів дізнання, дізнавачів шляхом оптимальної організації праці.

Загалом же всі аспекти оптимізації дізнання, на погляд автора, зводяться до проблеми матеріально-технічного і наукового забезпечення діяльності підрозділів дізнання, належної підготовки кадрів, які б успішно провадили кримінально-процесуальну діяльність, розуміли роль і місце своєї служби. Більш докаладно в роботі розглянуто такі основні організаційні види навчання, що входять до системи професійної підготовки персоналу ОВС, як початкова підготовка, підвищення кваліфікації, перепідготовка, стажування.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішення наукового завдання, що полягає у розв’язанні низки концептуальних питань стосовно теоретичного та нормативно-правового вдосконалення діяльності органів дізнання. Основними науковими і практичними результатами цього дослідження є такі висновки.

1. В процесуальному плані: а) в теоретичному аспекті:

Дізнання в сучасному кримінальному процесі України – це початкова форма досудового розслідування, яка представляє собою врегульовану кримінально-процесуальним законодавством діяльність уповноважених законом державних органів і посадових осіб, що зв’язана з їх функціональним призначенням, і яка виражається в провадженні слідчих дій до встанов-лення особи, яка вчинила злочин, що не є тяжким чи особливо тяжким, та по провадженню невід-кладних слідчих дій при розслідуванні тяжких чи особливо тяжких злочинів з метою досягнення завдань кримінального судочинства. В зміст дізнання не входять такі види кримінально-процесуальної діяльності органу дізнання як: досудова підготовка матеріалів у протоколь-ній формі, перевірка заяв і повідомлень про вчинений злочин, виконання доручень і вказівок слідчого, а також не входить і оперативно-розшукова діяльність.

Під органом дізнання слід розуміти передбачені кримінально-процесуальним законом державні органи (установи) і посадові особи, управомочені здійснювати в межах своєї компетенції досудове розслідування та виконувати іншу діяльність (зокрема, інші види кримінально-процесуальної діяльнсті, а також оперативно-розшукову), що виникають у зв’язку з їх безпосередніми функціональними обов’язками.

Органи дізнання є носіями двох функцій: основної – розслідування кримінальних справ у формі дізнання та допоміжної – сприяння суб’єктам, уповноваженим на провадження в кримінальній справі.

Обґрунтовується необхідність диференціації форм кримінального процесу, в тому числі й досудового провадження, в першу чергу на кримінально-правовій підставі, а також із врахуванням кримінально-процесуальних критеріїв (складності встановлення фактичних обставин справи, особливої суспільної значущості конкретного злочину, а також позицію особи, щодо якої ведеться провадження, і потерпілої від злочину).

б) в порядку законодавчого врегулювання:

Відновити дізнання як форму досудового розслідування кримінальних справ, по яких провадження досудового слідства є не обов’язковим, і матеріали якого є підставою для розгляду справи в суді.

Передбачити в новому КПК норми, що розкривають поняття “дізнання”, “орган дізнання”, “начальник органу дізнання”, “дізнавач”, застосувавши в законі останній термін замість “особи, яка провадить дізнання”, оскільки він повніше відображає процесуальне становище цього суб’єкта кримінального процесу.

Встановити компетенцію всіх органів дізнання, в тому числі й міліції та капітанів морських суден, що перебувають в далекому плаванні. Так, компетенцію міліції доцільно сформулювати таким чином – “у справах віднесених законом до їх відання, а також у справах про всі злочини, за відсутності інших органів досудового слідства чи дізнання”.

Усунути колізію між ст.103 чинного КПК зі ст.5 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, закріпивши в новому КПК положення, що провадження оперативно-розшукових заходів покладається тільки на відповідні підрозділи тих органів дізнання, яким це право надано Законом про оперативно-розшукову діяльність.

Врегулювати правове положеня особи, щодо якої порушена кримінальна справа, надавши їй процесуального статусу підозрюваного, а також внести зміни і доповнення до чинного КПК, що регламентують порядок досудової підготовки матеріалів в протокольній формі, зокрема, правопорушника наділити процесуальним статусом підозрюваного. Особи ж, які зазнали шкоди від злочинів, передбачених в ст.425 КПК, повинні визнаватись потерпілими та цивільними позивачами.

Закріпити в за-коні (ст.104 КПК (ст.227 проекту КПК)) коло процесуальних дій, які проводити органам дізнання забороняється, та регламентувати, що криміально-процесуальне затримання в порядку ст.106 КПК у будь-якому випадку починається з моменту фізичного затримання особи органом дізнання.

Включити до КПК України ст.1191, в якій передбачити, що для розслідування особливо складних справ створюються слідчо-оперативні групи, порядок їх формування та діяльності.

2. В порядку організаційного вдосконалення практичної діяльності органу дізнання:

Прийняти відомчі нормативні акти, якими створити в структурі окремих органів дізнання самостійно функціонуючі підрозділи, які будуть спеціалізуватися на провадженні дізнання та інших видів кримінально-процесуальної діяльності (за прикладом штатних підрозділів дізнання в ОВС). В інших органах дізнання пропонується поширити практику попереднього призначення на посади дізнавачів з числа найбільш підготовлених співробітників органу дізнання.

Врегулювати у відповідному відомчому акті, який повинен бути затверджений керівниками всіх відомств, що мають право провадити ОРД, порядок подання результатів оперативно-розшукової діяльності слідчому, прокурору та суду.

ПУБЛІКАЦІЇ, В ЯКИХ ВИСВІТЛЕНІ ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ

1.

2.

3.

4.

5.

АНОТАЦІЇ

Мазан В. Б. Органіаційні та процесуальні проблеми вдосконалення діяльності органів дізнання. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. - Харків, 2005.

Дисертація присвячена теоретичним і практичним питанням діяльності органів дізнання. Розкрито сутність дізнання в кримінальному процесі України, визначено поняття дізнання, органу дізнання, особи, яка його провадить. Основну увагу приділено розкриттю особливостей провадження різних видів кримінально-процесуальної діяльності органу дізнання, і зокрема дотриманню прав та законних інтересів осіб, які беруть у ній участь. Запропоновані основні напрямки раціоналізації процесуальної діяльності, вдосконалення організаційної побудови органів дізнання, принципів формування кадрів, матеріально-технічного і наукового забезпечення діяльності підрозділів дізнання.

Сформульовані конкретні пропозиції щодо вдосконалення діяльності органів дізнання взагалі та провадження дізнання зокрема.

Ключові слова: кримінальний процес, дізнання, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, компетенція, дотримання прав і законних інтересів особи

Мазан В. Б. Организационные и процесуальные проблемы совершенствования деятельности органов дознания. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 - уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза. Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. - Харьков, 2005.

Диссертация посвящена теоретическим и практическим вопросам деятельности органов дознания. Рассмотрена сущность дознания в уголовном процессе Украины, уточнено понятие дознания, органа дознания, лица, которое его производит.

Обосновывается положение, что дознание является исключительно процессуальной деятельностью соответствующих органов и должностных лиц по расследованию уголовных дел. Оперативно-розыскная деятельность не является составной частью дознания, ее осуществление - только часть компетенции определенных законом органов. В содержание дознания также не входит досудебная подготовка материалов в протокольной форме, она наряду с дознанием и досудебным следствием выступает одной из форм досудебного расследования.

Рассматривается функциональное назначение, структура и компетенция каждого органа дознания, выделены критерии формирования компетенции органов дознания - учреждений и органов дознания – должностных лиц. Аргументируется также необходимость расширения круга органов, которые