КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МОЛОТКІНА ВАЛЕНТИНА КОСТЯНТИНІВНА

УДК 94(477) : 06.07] “1921/1929”

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ

ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ В УМОВАХ НЕПу

(1921-1929 рр.)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії і культури України

Переяслав-Хмельницького державного педагогічного

університету імені Григорія Сковороди МОН України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Коцур Надія Іванівна,

доцент кафедри історії та культури України

Переяслав-Хмельницького

державного педагогічного університету

імені Григорія Сковороди

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент

Журба Михайло Анатолійович,

професор кафедри історії слов’ян і українознавства

Національного педагогічного університету

імені М.П. Драгоманова МОН України

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Осташко Тетяна Сергіївна,

Інститут історії України НАН України,

старший науковий співробітник

відділу історії Української революції (1917-1921 рр.)

Провідна установа: Інститут української археографії

та джерелознавства

імені М.С. Грушевського НАН України (м. Київ)

Захист дисертації відбудеться ___29 червня__________ 2005 року о __10.00___

годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.20 в Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “_18___“ _травня__________ 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (35 с., 380 найменувань) і 10-ти додатків (10 с.). Основний зміст дисертації викладено на 180 с.

Актуальність дослідження. У наш час дедалі виразнішою є тенденція до поглибленого й детального вивчення власної історії та культури. Як відомо, культурно-освітня робота завжди є важливою складовою в структурі суспільної самоорганізації. Громадські організації мають безпосередній вплив на духовний та культурний розвиток нації і відіграють значну роль у формуванні нового покоління. Отже, питання про те, якою мірою держава потребує активної роботи громадських організацій, має на сьогодні не лише науково-пізнавальне, але й практичне значення. Нині, враховуючи історичний досвід 1920-х рр., необхідно створити належні умови для культурно-освітньої діяльності громадських організацій, що сприятиме інтелектуальному та духовному зростанню нації, її поступальному руху вперед, до надбань світової цивілізації.

Усебічне дослідження проблеми культурно-освітньої діяльності громадських організацій України в умовах НЕПу (1921-1929 рр.) дозволить глибше зрозуміти, як відбувалися процеси становлення тоталітарної системи і партійної монополії на культурний розвиток суспільства. Детальне вивчення процесів культурного розвитку України в 1920-ті рр., обґрунтування всіх складних і неоднозначних явищ культурно-освітньої роботи в той час, визначення місця і ролі в цих процесах громадських організацій, аналіз взаємовідносин останніх з правлячим режимом, – усе це допоможе політикам тепер і в майбутньому не допустити повторення багатьох помилок.

Деякі аспекти культурно-освітньої діяльності громадських організацій були досліджені радянськими істориками. Проте в наш час існує необхідність об’єктивного аналізу й нового погляду на цю проблему. Її необхідно розкривати з урахуванням сучасного трактування періоду НЕПу, а це вимагає подальшого переосмислення критеріїв в оцінці діяльності громадських організацій.

Таким чином, актуальність теми дослідження обумовлена потребою переосмислення процесів, які відбувалися в культурно-освітній галузі, а також необхідністю наукового аналізу діяльності численних громадських організацій нашої держави; також тим, що, формування і розвиток національної самосвідомості громадян України посилюють інтерес до духовної культури свого народу, його минулого і сучасного, а отже, зростає інтерес до громадських організацій, їх ролі в суспільно-політичному житті суспільства та піднесенні національно-культурного рівня народу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми “Соціально-політичні процеси на Україні ХІХ – ХХ ст.”, яка включена до тематичного плану Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Об’єктом дисертаційного дослідження є розгалужена мережа громадських організацій України та їх стосунки з офіційною владою в умовах НЕПу.

Предметом дослідження є типи, структура та основні напрямки і форми культурно-освітньої роботи громадських організацій України в умовах НЕПу (1921-1929 рр.). Зазначена діяльність була складовою частиною політики так званої “культурної революції” з її головною метою – утвердження комуністичної ідеології в суспільстві.

Хронологічні межі роботи охоплюють період з 1921-го по 1929 рр. – від офіційного проголошення нової економічної політики до поступового її обмеження і згортання після впровадження проекту “великих перетворень”.

Територіальні межі дослідження - територія УСРР періоду 1920-х років у відповідності до тодішнього адміністративно-територального поділу. Використання в роботі назви “Україна” стосується лише території УСРР у складі СРСР (окрім Молдавської АСРР).

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі вивчення та узагальнення архівних джерел, опублікованих документів і наукових праць здійснити комплексний аналіз культурно-освітньої діяльності громадських організацій України в умовах НЕПу.

Поставлена мета визначає завдання дослідження:

- проаналізувати стан висвітлення проблеми й визначити рівень її наукового осмислення, узагальнити історіографічні надбання, визначити повноту джерельної бази;

- дослідити типи і структуру громадських організацій України, що діяли в умовах НЕПу;

- реконструювати основні напрямки, форми та методи культурно-освітньої діяльності громадських організацій України;

- з’ясувати специфіку взаємовідносин громадських організацій з радянською владою;

- висвітлити вплив ідеологізації на зміст культурно-освітньої діяльності громадських організацій.

Методологічною основою дисертації є загальні наукові принципи об’єктивності та історизму, які дозволяють вивчати суспільні явища, конкретні події і факти в їх динаміці та взаємозалежності. У процесі роботи використовувалися загальнонаукові (аналізу, синтезу) та спеціальні (історичні) методи: логічний, порівняльно-історичний, статистичний.

Наукова новизна дисертаційного дослідження зумовлена сукупністю поставлених завдань та результатами їх розв’язання. З’ясовано ступінь висвітлення цієї теми в історіографії, вперше визначено періоди її дослідження. Встановлено залежність функціонування громадських організацій від суспільно-політичних процесів. По-новому осмислюється культурно-освітня діяльність громадських організацій України в умовах нової економічної політики, основні напрямки їх роботи. Доведено, що визначальним фактором у практичній роботі громадських організацій став вплив більшовицької ідеології. Реконструйовано механізми посилення адміністративно-партійного контролю за їх діяльністю. Культурно-освітня діяльність громадських організацій розглядається з урахуванням впливу, насамперед, зовнішніх факторів, ідеологізації та політизації культурного життя в умовах становлення і зміцнення тоталітарної системи.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні її результати та фактичний матеріал можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії та культури України, при розробці лекційних та спеціальних курсів з історії культурно-освітньої роботи в Україні. Висновки й узагальнення, зроблені автором, фактичний матеріал дисертації можна використати для поліпшення культурно-освітньої діяльності громадських організацій на сучасному етапі.

Апробація дисертаційного матеріалу. Наукові висновки та положення дослідження доповідалися на IV, V всеукраїнських наукових конференціях “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури” (Переяслав-Хмельницький, 1999, 2001), всеукраїнській науковій конференції “Коростишів в історії і культурі України” (Житомир, 1999), всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії” (Луганськ, 2001). Основні результати дисертації викладені в 9 наукових публікаціях загальним обсягом 5 друкованих аркушів.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” подано аналіз історіографії проблеми та характеристику джерельної бази.

Проблеми культурної політики в Україні, існування та культурно-освітня діяльність громадських організацій в добу національно-культурного піднесення 1920-х років знайшли певне відображення в науковій літературі. До недавнього часу процес накопичення історичних знань про роботу громадських організацій, що діяли в Україні в період НЕПу, був неоднозначним і суперечливим. Радянська історіографія весь комплес явищ пов’язаних з далеко неоднозначною діяльністю найрізноманітніших громадських організацій розглядає лише в контексті політики комуністичної партії.

Відновлення наукової істини має важливе значення як для розуміння механізмів становлення і зміцнення тоталітарної системи, так і практичне значення для формування національної самосвідомості громадян України.

Історіографія культурно-освітньої діяльності громадських організацій України 1920-х років пройшла у своєму розвитку чотири основні етапи: 1)1920-ті - поч. 1930-х рр.; 2) середина 1930-х - перша пол. 1950-х рр.; 3) середина 1950-х - 1980-ті рр.; 4) 1990-ті – початок 2000-х рр.

Найбільша кількість праць з проблем культурно-освітньої діяльності була видана в 20-ті роки ХХ ст. Ці роботи характерні тим, що мають переважно агітаційно-пропагандистський зміст, а їх авторами були учасники й активісти “культурно-освітньої роботи в масах”.

Висвітленню проблем культурного розвитку в 1920-ті рр. приділяли увагу такі автори, як Ф. Голуб , Г. Гринько та ін. Голуб Ф. ЛКСМУ в культурному будівництві. –Х., 1929; Гринько Г. Ф. Очерки советской просветительной политики.- Х., 1923. Окремі аспекти процесу, відомого під назвою культурної революції розкривають роботи А.Вожгальського, М. Галущинського, С. Сірополка, В. Фурера Вожгальский А. Изба-читальня. Её организация и методы работы. –М., 1925; Галущинський М. Українські народні бібліотеки і праця над поширенням книжки. –Львів, 1926; Сірополко С. Короткий курс бібліотекознавства. – Львів, 1924; Фурер В. Як на селі стінну газету видавати. – Х., 1925., у яких висвітлюються різні форми культурно-освітньої діяльності громадських організацій. Ці роботи доповнюють численні брошури Куток Леніна в сельбудах та хатах-читальнях. –К., 1925; Массовая работа в клубе. –М., 1924; Сільський клуб. Лист-інструкція сільським організаціям КСМУ про роботу сільських клубів. –К., 1921.. Які мали значні недоліки: невисокий теоретичний рівень, слабка джерельна база, недостатнє використання документів.

Середина 1930-х - перша пол. 1950 - х рр. відзначилася процесами встановлення і посилення в країні культу особи Сталіна, а також інтенсивного розвитку державної репресивно-каральної системи, які призвели до згортання демократичних тенденцій у суспільно-політичному житті, що не могло не позначитися на історіографії досліджуваної нами проблеми. Значна частина праць Гапочка П. Могутня ідейна зброя більшовизму (До десятиріччя виходу в світ праці Й.В. Сталіна “Короткий курс історії ВКП(б)”). - К., 1948; Генін С. Піднесення матеріально-культурного рівня трудящих СРСР в роки передвоєнних п’ятирічок. –К., 1950. відображує ідеологізацію та уніфікацію культурного життя України.

Зазначена тенденційність зберігається і в працях, що вийшли у світ у період 50-х – 80-х рр. В цей період з’явилися монографії І.Д. Золотоверхого, Г.М. Шевчука, О.Б. Слуцького, С.А. Пиналова та ін. Золотоверхий І.Д. Становлення української радянської культури.- К., 1961.; Слуцький О.Б. Радянське і культурне будівництво на Україні в перші роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни (1926-1929 рр.).- К., 1957.; Шевчук Г.М. Культурне будівництво на Україні у 1921-1925 рр.–К.,1963 та ін. Ці роботи мають важливе наукове значення, хронологічно доповнюють одна одну, містять багато фактичного матеріалу про діяльність культурно-освітніх організацій, але є й певні недоліки: ідеологічна заанґажованість, яка проявляється в поділі культурницьких осередків на “хороші” і “погані”, або “ворожі” та однобічність, а звідси і необ’єктивність висновків. Окремі питання розвитку політико-просвітньої роботи відображені і в ряді статей, опублікованих у наукових збірниках Афанасьєв В. В., Вєтров В. А., Канавенко С. А. Політико-освітня робота на Україні в роки відбудови народного господарства (1925-1928 рр.). Учені записки Харківського державного бібліотечного інституту, Х.,1960 та ін.. Увага авторів у першу чергу зосереджена на ролі партії і уряду в розвитку культурно-освітньої роботи.

Проблеми розвитку народної освіти за роки радянської влади, боротьби більшовиків за свідомість народних мас у післяреволюційний час, виховання робітників і селян у комуністичному дусі розглядаються в роботах М.С.Андрєєвої, В.В. Афанасьєва, В.О. Вєтрова, С.А. Канавенка, С.А. Піналова, Т.І. Чернявського, А.П. Виноградова. Афанасьєв В. В., Вєтров В. О., Канавенко С. А. Нариси історії культурно-освітньої роботи на Україні (1917-1941 рр.).-Х.,1968.; История культурно-просветительской работы в СССР, ч.2.- Сов. период (1917-1969 гг.). / М. С. Андреева, А. П. Виноградов, С.А. Пиналов, Г. И. Чернявский. – Х., 1970.

З кінця 1980-х років у державі відбулися суспільно-політичні зміни, пов’язані з розвитком демократизації і гласності. Вони мали позитивне значення для всієї історичної науки. Посилився відхід від попередньої заідеологізованості і схематизму. Роботи, що були видані протягом цього етапу, характеризувалися значним розширенням джерельної бази, відзначалися якісно новим підходом до вивчення проблем історії, культури, освіти. Хроника социалистического строительства на Украине (1921-1925). / Отв. ред С.В.Кульчицкий // АН УССР Институт Истории. –К., 1989 та ін. Але деякі історики все ще робили акцент на провідну роль партійного керівництва в галузі культури Галин С. А. Исторический опыт культурного строительства в первые годы Советской власти (1917-1925): Моногр.- М., 1990., хоча Г. Касьянов і В. Даниленко вважають, що однією з перших обставин, яка негативно вплинула на стан культури, була втрата значної частини старої інтеліґенції внаслідок еміграції, терору та репресій проти неї Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелегенція (1920-30 рр.). –К., 1991..

Сучасний погляд на проблеми культурних перетворень, а також суспільно-політичного життя України в досліджуваний нами період відображений у роботах, що вийшли з друку після 1991 р. Це роботи таких авторів, як Т. Гунчак, В.О. Кондратюк, О.Ю. Зайцев, І.М. Верхоляк, С.В.Кульчицький та ін. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. –К., 1993; Кондратюк В. О., Зайцев О. Ю., Верхоляк І. М., Хома Л. Б. Суспільно- політичне життя в Україні в 20-30 рр. –Львів, 1993; Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 –28 рр.). –К., 1996. Чи не вперше в українській історіографії робить спробу об’єктивно та всебічно розглянути стан і зміст роботи організацій і груп молоді, що діяли в УСРР в 1920-1927 рр. поза межами комсомолу, В.І.Прилуцький.Прилуцький В. І. Небільшовицькі молодіжні об’єднання в УСРР в 20-ті рр. Історичні зошити АН України.- К., 1993. З позицій об’єктивності та історизму даються оцінки національно-культурного процесу 1920-х р. в статтях М.Т. Безотосного, О.Б.Брейнштейна. Безотосний М. Т. Опір сталінізму в Україні (20-30 рр.)// Український історичний журнал, 1993, № 2, 3. – с. 97-103.; Беренштейн О. Б. Національний перепис профспілок України 1929 р. (українці, росіяни, євреї – етнічний, гендерний, віковий фактори та їх взаємодія) // Вісник історія, вип. 45, К., 1999. – С. 113-117. Принципове значення для формування сучасної наукової концепції передумов, форм і напрямків діяльності громадських організацій радянського села України в міжвоєнну добу мають праці М.А. Журби, Журба М. А. Етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності громадських об’єднань українського села (1920-30 рр.). – К., 2002; Громадські об’єднання радянського села і національні меншини України (20 – 30 рр. ХХ ст.). – К., 2002; Участь селянських громадських об’єднань національних меншин України в діяльності культурно-освітніх закладів (20 – 30 рр. ХХ ст.)// Вісник державної академії керівних кадрів культури й мистецтв. – К., 2000. – №3. – С. 112 – 116 та ін.в яких з нових методологічних позицій розкривається участь селянських об’єднань національних меншин в культурно-просвітницьких програмах більшовицького режиму.

Деякі аспекти проблеми політико-виховної роботи профспілок, пов’язані з діяльністю їх наукових ідеологічних центрів – істпрофів, розглядає О. МовчанМовчан О. М. Чи були профспілки 20-х “школами комунізму?”// Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. – К., 2004. – Випуск 11. – С. 48-94.. Автор також намагалася з’ясувати результативність ідеологічного контролю державної партії за діяльністю культвідділів профспілок, висвітлити їх ідейно-виховну роботу.

В останні роки виходять праці узагальнюючого характеру, присвячені політичній історії України Політична історія України: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією В. І. Танцюри. – К., 2001; Політична історія України. ХХ століття. В 6 т. – Т. 3. Утвердження радянського ладу в Україні (1921-1938) / Керівник тому С. В. Кульчицький. – К., 2003. в яких автори намагалися зосередитися на аналітичних дослідженнях на основі історичних фактів.

Таким чином, стислий історіографічний аналіз досліджуваної теми свідчить про відсутність узагальнюючої наукової роботи, що комплексно висвітлювала б культурно-освітню діяльність громадських організацій України в умовах НЕПу.

Джерельну базу дисертації становить комплекс архівних матеріалів, опублікованих документів: офіційно-нормативна документація, документи і матеріали комуністичної партії, громадських організацій, звіти, статистичні матеріали, довідники, та періодичні видання.

Вичерпну інформацію про національно-культурне будівництво в Україні в умовах НЕПу в 1921-1929 рр. дають матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Зокрема інформацію про початок ідеологічного наступу тоталітаризму на здобутки українізації містить фонд Наркомосу УСРР (ф.166).

Статути клубів і сільбудів, зведені дані про кількість культосвітніх організацій по губерніях, повідомлення з місць про функціонування німецьких, польських, єврейських та інших національно-культурних осередків – усе це зберігається в Центральному державному архіві громадських об’єднань України у фонді 1 “Центральний Комітет Комуністичної партії України”. Матеріали про боротьбу комсомолу з антикомуністичними і релігійними молодіжними організаціями в Україні, протоколи засідань губкомів ЛКСМУ; листування ЦК ЛКСМУ з губкомами про діяльність антикомуністичних організацій; закриті листи ЦК КП(б)У, рішення ЦК ЛКСМУ містить фонд 7 “Центральний Комітет Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України”.

Слід відзначити, що на змісті цих документів позначились ідеологізація й політизація суспільного життя в умовах тоталітарної системи, тому вони потребують критичного аналізу.

До офіційно-нормативної документації слід віднести декрети, декларації, постанови і розпорядження Робітничого Селянського уряду України, Рад Народних Комісарів (РНК) РСФРР і УСРР, які формували законодавчу базу і визначали головні напрямки культурного будівництва, та рішення Всесоюзних і Всеукраїнських з’їздів РадХронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду Української РСР: зб. док. В 7 т. – К.: Держ. вид. політ. літ-ри УРСР, 1963. – Т.1. (1917-1941).. Зазначені документи друкувалися в пресі, збірниках нормативних актів. До цієї ж групи джерел належать законодавчі та відомчі акти народних комісарів освіти (НКО) України та Росії Збірник декретів, постанов, наказів та розпоряджень по Народному Комісаріату Освіти УСРР. Вип. 1. – Х., 1920.; Діяльність Наркомосу і його місцевих органів за 1923/24 шкільний рік. – Х.: „Червоний шлях”, 1925 та ін., у яких безпосередньо визначалися напрямки культурно-освітньої діяльності.

Наступну групу становлять матеріали політичних партій, громадських організацій, що були надруковані в збірниках документів. Так як комуністична партія зосередила “у своїх руках” всю повноту політичної влади, то варто взяти до уваги документи РКП(б) – ВКП(б), які на всіх рівнях визначали основні принципи ідеологічної роботи Пропаганда і агітація в рішеннях та документах ВКП(б). - К., 1950; КП України в резолюціях і рішеннях. Зб. док. – Т.1. - К., 1958; ЛКСМ України в рішеннях з’їздів та конференцій. 1919-1966: Зб. док. – К., 1969.. Важливі рішення щодо культурного будівництва в роки відбудови народного господарства і на початку першої п’ятирічки містять у собі тематичні збірники документів і матеріалів державних органів і громадських організацій. Матеріали щодо організації “Товариства Культурного Єднання з Селом”.– К., 1925; На вищий щабель: Матеріали ІІІ-го Всеукраїнського з`їзду Ленінського т-ва “Геть неписьменність” на Україні./ЦК Ленінського товариства “Геть неписьменність” на Україні.–Х, Б.ч.; Постанова першого Всеукраїнського з`їзду Спілки безвірників.–Х.,1928.; Статут Товариства “Сельбуд”. – К., 1926.

У 1920-ті роки широко практикувалося видання звітів ЦК КП(б)У, ЦКК-НК РСІ УСРР до всеукраїнських з’їздів, а також окружних партійних організацій до партконференцій, у яких, поряд з іншими, розглядались і питання культмасової роботиГодовой отчет ЦК КП(б)У к VIII Всеукраинской конференции. Апрель 1923-апрель 1924 г.–Х.,1924;Отчет ЦК КП(б)У НК РКИ УССР Х сьед КП(б)У.–Х., 1927.. Велику цінність становлять стенографічні звіти Всесоюзних конференцій політосвіти з питань роботи на селі, які висвітлюють проблеми діяльності культосвітніх організацій. Всесоюзная конференция политпросветов по работе в деревне (16-20 февраля 1925 г.): Стенографический отчет. –М.-Л.,1925.

Статистичні й довідкові матеріали, у яких містяться дані щодо чисельності культосвітніх організацій і установ в Україні, увійшли до наступної групи джерел. Профсоюзы Украины в цыфрах: Статистический справочник 1921-1925 гг.- Х., 1926.; Справочник по вопросам самоподготовки, переподготовки ликвидаторов не- и малограмотности. - Вып.1 под ред. Ц. М. Подгорненской, сост. А. С. Либерман.- Х., 1924.

Отже, джерельна база, що збереглася до наших днів, цілком достатня для всебічного дослідження культурно-освітньої діяльності громадських організацій України в досліджувані роки.

У другому розділі “Громадські організації в культурно-освітньому житті Української СРР, їх типи і структура” визначено типи, структуру та ідейні засади громадських організацій, що здійснювали культурно-освітню діяльність.

За змістом (родом) діяльності, за інтересами, за правовим статусом (легальні й нелегальні), масовістю (складом членства), масштабами і сферою суспільного впливу та іншими типологічними характеристиками громадські організації, що займалися культурно-освітньою діяльністю в 1920-ті роки можна поділити на три основні групи: а)організації, підконтрольні партії; б) українські організації та об’єднання національних меншин; в)добровільні товариства за інтересами, поява яких була зумовлена внутрішніми та зовнішніми потребами функціонування радянської політичної системи цього періоду. Звісно, така класифікація є умовною.

Наймасовішими серед громадських організацій, що займалися культурно-освітньою діяльністю були профспілки. До кінця 1921 р. в Україні існувало 24 галузеві спілки. Культурно-освітня діяльність профспілок була підпорядкована політпросвітам. Важливі ідеологічні функції компартія поклала на комсомол, особливо щодо “завоювання” і зміцнення її впливу на молодь. Якщо на початку 1920-х років комсомол України переживав глибоку кризу, то, приблизно, з 1922-1923 рр. ситуація почала змінюватися. Комсомольські осередки чисельно зросли в 1924-1925 рр. Більшовики, намагаючись посилити свій вплив і в дитячому середовищі, утворюють піонерську організацію. Та серед молоді, насамперед сільської, значного поширення набули різноманітні позапартійні об’єднання, зокрема великий вплив мали “Просвіти”. ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі комітети, спираючись на підконтрольні їм органи влади пропонували своїх представників до їх керівництва. Відкрито ставилося завдання перетворити “Просвіти” на ідеологічні установи, знаряддя комуністичного виховання. Однак перебудувати діяльність цих організацій виявилося неможливим.

Взагалі, у 1920-1921 рр. позапартійних спілок налічувалося значно більше, ніж комуністичних. Вагоме місце в громадському житті посідала організація - Українська Комуністична Робітнича Юнацька Спілка (УКРЮС), також діяла в Україні в 1920-ті роки Російська Соціал-Демократична Спілка Робітничої молоді (РСДСРМ), що працювала під керівництвом загальноросійських партій та політичних течій. Поряд з українськими та загальноросійськими в Україні активно діяли молодіжні організації національних меншин. У кожному польському селі діяли релігійно-католицькі гуртки. Також діяли в Україні німецькі релігійні організації. Надзвичайно поширеними були єврейські національні молодіжні організації. Вони будувалися на тих же організаційних засадах, що й комсомол. Найбільшою за масштабами впливу на єврейську молодь була сіоністсько-соціалістична спілка молоді (ЦСЮФ). Головним конкурентом ЦСЮФ у боротьбі за лідерство у єврейському молодіжному русі була Організація сіоністської молоді (ОСМ). У 1924 році ОСМ об’єдналася із єврейськими студентськими організаціями “Гістадрут” та “Геховер”, гуртком “Кидимо”, організацією єврейських скаутів “Гашомер-Гацоїр” й утворила Єдину Всеросійську Організацію Сіоністської Молоді (ЄВОСМ).

Значну роль у єврейському молодіжному русі відіграло спортивно-гімнастичне товариство “Маккабі”. Це була централізована організація із суворою дисципліною, згуртованістю, добре налагодженим зв`язком.

Всі ці громадські організації займались культурно-освітньою діяльністю з метою виховання молоді в національному дусі, пропаганди своїх політичних поглядів.

У 1920-ті роки широкий розвиток отримала практика створення масових добровільних товариств культурно-освітнього напрямку, що ставили своєю метою сприяння партії і державі в рішенні завдань культурної революції. Діяли такі громадські організації: “Друзі дітей”, Товариство “Геть неписьменність” (ТГН); Товариство “Культурного єднання із селом” (Культзмичка); Товариство друзів повітряного флоту, Товариство друзів радіо (ТДР), Товариство друзів радянської кінематографії (ТДРК), Спілка Безвірників. Порядок створення добровільних товариств визначався декретом ВЦВК і РНК від 3 серпня 1922 р. “О порядке утверждения и регистрации обществ и союзов, не преследуюющих цели извлечения прибыли, и порядке надзора за ними”. У 1925 р. ці організації й товариства об`єднували понад 2,5 млн. осіб. У 1926 році в Україні діяло 14 організацій добровільних товариств, а в кінці 1929 року – 61. Для координації їх роботи в 1928 році при ВУЦВК була створена рада громадських організацій. Керівництво добровільними товариствами було покладено на секретаріат ВУЦВК, а також на наркомати і відділи місцевих рад.

Усі ці громадські організації діяли при культурно-освітніх установах і підпорядковувалися їх структурі. Свою роботу організовували через клубні гуртки та осередки. За кількісним складом і масштабами охоплення населення вони стали масовими. Ці організації займали особливе місце в системі громадських, наділялися більш високим правовим статусом, користувалися підтримкою з боку держави.

Певне місце в цілій системі органів радянської влади починає займати сільбуд, який вважався широкою масовою самодіяльною громадською організацією. Основною метою Товариства “Сельбуд” було піднесення загальної грамотності та загального культурного рівня сільського населення.

Так більшовики створили цілісну систему ідеологічного контролю за всіма верствами і віковими групами населення. Вони підтримували лише лояльні до режиму громадські організації. Активізація непідконтрольних більшовикам громадських організацій не могла залишатися поза увагою влади. Відчувши реальну небезпеку поступитися позиціями в боротьбі за вплив на маси, більшовики почали всіляко фінансово та організаційно допомагати “своїм” і боротися, часто жорстко, з їх конкурентами.

У третьому розділі “Основні напрямки культурно-освітньої діяльності громадських організацій в умовах НЕПу” розглянуто культурно-освітню роботу громадських організацій.

У період НЕПу діяльність громадських організацій при культурно-освітніх установах України, що підпримувалися державою, на початку їх існування була покликана створити реальну й відчутну конкуренцію надзвичайно популярним на той час серед селян України національним культурно-освітнім організаціям, у першу чергу “Просвіті”. Саме у часи НЕПу робота “Просвіт” стала набувати все більш вираженого політичного характеру, причому опозиційного до всього радянського і соціалістичного. Активно і не в бажаному для влади напрямку діяли також інші, популярні серед населення України громадські організації.

Створивши розгалужену мережу клубів, бібліотек, сільбудів тощо, влада змогла взяти під контроль культурно-освітню діяльність і проводити її в “потрібному” і “правильному” напрямку. Тому в наступні роки НЕПу діяльність громадських організацій в основному зводилась до ліквідації неписьменності, антирелігійної, виробничої і сільськогосподарської пропаганди, поширення елементарних технічних й агрономічних знань, основ “політграмоти”, художньо-масової роботи, роботи із жіноцтвом і “шефства міста над селом”.

Робота з ліквідації неписьменності розгорнулася з 1924 року після створення Товариства “Геть неписьменність”. З метою її успішного проведення використовувалися як засоби заохочування, так і примусу. І хоча намічені більшовиками плани повністю і не здійснилися, та велика кількість громадян навчилася читати і писати. З 1926 року в Україні набула широкого розмаху антирелігійна пропаганда. До неї залучалися фактично всі громадські організації. У 1928 р. було створено Всеукраїнську Раду Спілки безвірників. Взагалі, антирелігійна пропаганда, що проводилася громадськими організаціями під керівництвом комуністичної партії в 1920-ті роки в Україні в подальшому негативно вплинула на формування морально-етичних норм суспільного життя.

В умовах НЕПу для насадження в масах ідеї колективних форм ведення господарства набуває популярності “змичка”, поєднання інтересів селян з комуністичною державою, шефство міста над селом. Основними засобами пропаганди колгоспів були сільськогосподарська та виробнича агітація, яку проводили громадські організації.

Для боротьби з дитячою безпритульністю створювалися осередки громадської організації “Друзі дітей”. Члени осередку організовували дитячі команди при клубі; оформляли дітей в школи; влаштували підлітків на підприємства. Більш самостійною, незалежною від клубів була громадська організація “Авіахім” – товариство друзів повітряного флоту. Клубним осередком проводились екскурсії, що мали не тільки пізнавальне, а й агітаційне значення. Широкого розвитку в робітничому середовищі набула організація “Друзів радіо”, яка своїх членів зібрала за невеликий період свого існування. Радіоаматорський рух набував великого суспільного значення. “Товариство друзів радянської кінематографії” – прагнуло ліквідувати масову кіно-неписьменність, “охороняти” маси від “згубного впливу детективів і картин типово-буржуазного змісту”; допомагало правлінню клубу в розгортанні планової роботи, розглядаючи кіно не тільки як розвагу, а й як засіб систематичної повсякденної пропаганди.

Таким чином, у міру зміцнення влада намагалася поставити під повний контроль усі громадські організації, а їх роботу спрямувати на пропаганду своїх гасел та ідеологічне виховання мас.

Четвертий розділ “Ідеологізація культурно-освітньої діяльності громадських організацій України в умовах згортання НЕПу” присвячено аналізу та висвітленню форм, методів і засобів посилення впливу комуністичної ідеології на діяльність громадських організацій.

Згідно з теорією більшовизму національна культура допускалася лише як форма пропаганди, а українська мова як засіб поширення комуністичних ідей. З цією метою використовувалися всі методи. Значну роль у справі ідеологізації більшовики віддавали освіті. Тому комуністи зайняли всі керівні посади в школах, вузах; організовувалися комсомольські та піонерські загони, залучалися на бік уряду вчителі; переписувалися підручники з історії, у яких події висвітлювалися з марксистської точки зору. Важливою для пропаганди залишалася агітація (мітинги, збори), а особлива роль у справі “насадження” марксистсько-ленінської ідеології у свідомості народу відводилася лекціям, кіно, радіо, пресі, тому уряд ретельно підбирав, готував і розсилав кадри політосвіти. Культурно-освітні установи: клуби, сільбуди, бібліотеки перетворювалися в центри масової комуністичної пропаганди. Громадські організації також піддавались ідеологічній обробці радянського уряду. Якщо діяльність організації не співпадала з політикою уряду, її закривали.

Упродовж 1922-1924 років усі товариства й спілки пройшли перереєстрацію: вони надіслали до НКВС подання, статути, списки членів. НКВС узгоджував питання про затвердження статутів з ОДПУ та із відповідними наркоматами, до яких за характером своєї діяльності та чи інша організація стояла найближче.

У результаті систематичних репресій до середини 1925 року на всій території України не залишилося жодної антикомуністичної громадської організації. Залишилися тільки ті громадські організації, у культурно-освітній діяльності яких була зацікавлена держава, але й вони піддавались ідеологічній обробці.

Ліквідуючи небільшовицькі молодіжні об’єднання, більшовики намагалися монополізувати керівництво молодіжними рухами через комсомол. В умовах НЕПу партія, як ніколи, прагнула підготувати нове комуністичне покоління кваліфікованих і класовосвідомих робітників, а також зацікавлених у будівництві радянської республіки селян, тому виступала проти зведення ролі комсомолу до ролі суто культурницької організації. Після передачі комсомолу функцій радянської держави щодо комуністичного виховання молоді правляча партія зосередила під його керівництвом діяльність піонерської організації та молодіжних засобів масової інформації.

Громадські організації після їх синтезування режимом втрачали можливість самостійно існувати і цілком підпорядковувалися загальним закономірностям функціонування системи рядянських державних структур. У системі громадських організацій встановлювалися такі загальні норми взаємозалежностей, як представництво одних громадських організацій в інших, спільна або сумісна діяльність декількох організацій при вирішенні завдань, що ставилися партійним керівництвом. Головні цілі, на які були зорієнтовані в практичній діяльності організації різних видів, можна звести до двох: формування громадської думки навколо соціально-політичних заходів влади й мобілізація населення на використання державних завдань.

Профспілкові організації через систему апарату ВЦРПС здійснювали організаційне керівництво багатьма добровільними товариствами. Підпадаючи під подвійний нагляд партійних і державних органів, професійні спілки разом з тим самі виступали знаряддям тоталітарного контролю.

Таким чином, в умовах нової економічної політики радянський уряд зробив все можливе для ідеологізації діяльності як громадських організацій, так і культурно-освітніх установ.

У висновках сформульовано підсумки проведеного дослідження і викладено основні його результати, які зводяться до наступного:

- культурно-освітня діяльность громадських організацій України в умовах НЕПу ще не до кінця висвітлена у вітчизняній історіографії. Відсутність узагальнюючої наукової праці, яка б охоплювала цю проблему в цілому, зумовила потребу комплексного її дослідження. Джерельна база є достатньою для розкриття теми дисертації;

- усі громадські організації, які займались культурно-освітньою діяльністю в 1920-ті роки, умовно можна поділити на три типи: а) організації, підконтрольні партії (профспілки, комсомол, піонерська організація); б) українські організації та об’єднання національних меншин (“Просвіти”, УКРЮС, РСДСРМ, Бапсомол, релігійно-католицькі гуртки, Євкомол, ЦСЮФ, ОСМ, ЄВОСМ, “Гашомер-Гацоїр”, “Гістадрут”, “Геховер”, “Гехолуц”, “Маккабі” та ін. скаутські організації); в) добровільні товариства за інтересами, поява яких була зумовлена внутрішніми та зовнішніми потребами функціонування радянської політичної системи даного періоду (Товариство “Геть неписьменність”, “Товариство культурного єднання з селом”, “Спілка безвірників”, “Друзі дітей”, Товариство друзів повітряного флоту “Авіахім”, Товариство друзів радіо, Товариство друзів радянської кінематографії, Товариство “Сільбуд”). Стратегія радянської влади як у національному так і в культурному питаннях була націлена на досягнення конкретних політичних цілей, а не на забезпечення вільного національно-культурного розвитку України. Завдяки цілеспрямованій репресивній політиці могутнього партійно-державного апарату зникають непідконтрольні більшовикам громадські організації, залишилися лише профспілки, комсомольські організації, добровільні товариства, що перебували під безпосереднім впливом комуністичної партії, члени якої керували їх діяльністю;

- основними напрямками діяльності громадських організацій, що підтримувалися державою і більшовицькою партією в умовах НЕПу були: ліквідація неписьменності, антирелігійна, виробнича і сільськогосподарська пропаганда, поширення елементарних технічних і агрономічних знань, основ “політграмоти”, культурно-масова робота, робота з жінками і “шефство міста над селом”. Хоча методи і форми культурно-освітньої роботи в містах відрізнялися від методів і форм роботи в селах, але громадські організації повинні були стати інструментом просвітницько-пропагандистської обробки широких верств населення, особливо молоді, яка займала особливе місце в громадському житті. Від них вимагали як виховання молоді в дусі комуністичних ідей, так і контроль за їх дозвіллям;

- у практичній діяльності організації різних типів були зорієнтовані на формування громадської думки навколо соціально-політичних заходів влади й мобілізації населення на виконання державних завдань. З другої половини 1920-х років практична діяльність громадських організацій усе більше підпорядковується керівним вказівкам зверху, пов’язується із завданнями соціалістичного будівництва. Участь у соціалістичному експерименті стає умовою існування будь-якої організації. Організація добору, підготовки і розстановки кадрів, стає важливим фактором в ідеологізації діяльності громадських організацій;

- в умовах НЕПу була вироблена чітка структура культурно-освітніх пропартійних установ. Діяли тільки ті громадські організації, які були покликані насаджувати марксистсько-ленінську ідеологію у свідомість народу. Знаряддями насадження були: лекції, кіно, радіо, газети, книги та ін. Тобто, використовувалися всі засоби для впровадження в життя сталінської інтерпретації уніфікації культури. І як результат, в 1930-х роках культурно-освітня сфера була остаточно ідеологізована і підпорядкована адміністративно командній системі, яка всемірно використовувала її для зміцнення своїх позицій і нав’язування суспільству фальшивих цінностей та пропагандистських догм. У цілому діяльність більшовицького уряду привела до зниження ролі громадських організацій у суспільному житті. З 1929 р. культурно-освітні товариства перестають відігравати головну роль у політиці культурних перетворень і відходять на другий план. Україну вкрила мережа партійних осередків, яка перебрала на себе основні агітаційно-виховні й політико-освітні функції громадських організацій і установ, перетворивши останні в допоміжні засоби культмасової роботи.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Ліквідація неписьменності в Україні в умовах непу // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей: Переяслав-Хмельницький державний педагогічний інститут ім. Г. С. Сковороди. – Київ-Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип.VІІ. – С.57-60;

2. Культурно-освітня робота в Переяславі у 20-ті роки ХХ ст. в культурно-історичному контексті України // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей: Переяслав-Хмельницький державний педагогічний інститут ім. Г. С. Сковороди. – Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип.VІІІ. – С.137-142 ;

3. Внесок молодіжних організацій України в національно-культурний розвиток в 20 ті роки ХХ ст.// Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей: Переяслав-Хмельницький державний педагогічний інститут ім. Г. С. Сковороди. – Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип.ІХ. – С.109-114;

4. Культурно-освітня діяльність українських сільбудів в умовах непу // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей: Переяслав-Хмельницький державний педагогічний інститут ім. Г. С. Сковороди: кафедра історії і культури України. – Переяслав-Хмельницький, 2000. – Вип.10. – С.298-303;

5. Художньо-масова робота культурно-освітніх установ України в умовах непу // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей: Переяслав-Хмельницький державний педагогічний інститут ім. Г. С. Сковороди: кафедра історії і культури України. – Переяслав-Хмельницький, 2001. – Вип.12. – С.304-314;

6. Ідеологізація діяльності культурно-освітніх установ України в умовах непу // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей: Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди: кафедра історії і культури України. – Переяслав-Хмельницький, 2002. – Вип.13. – С.400-405;

7. Ідеологізація культурно-освітньої діяльності профспілок України в умовах непу // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей: Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди: кафедра історії і культури України. – Переяслав-Хмельницький, 2004. – Вип.15. – С.132-137;

Публікації, що додатково відображають зміст і результати дослідження:

1. Культурно-освітня діяльність молодіжних організацій на Правобережній Україні в 20-ті роки ХХ ст.// Актуальні проблеми історії і літератури Волині та Київщини: Збірник наукових праць/ За ред. Єршова В. О. В 2-х ч. – Житомир: Вид-во “Волинь”, 1999, – Ч. 2. – С. 353-359;

2. Культурно-освітня робота в селах України в умовах непу // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії