ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

Мартиненко Василь Миколайович

УДК 352/354(477)

ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРОЦЕСАМИ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Спеціальність 25.00.02 – механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

Донецьк – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (м. Харків)

Науковий консультант– | доктор економічних наук, професор АМОСОВ Олег Юрійович,

Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, перший заступник директора з навчальної роботи, професор кафедри економічної теорії і фінансів

Офіційні опоненти:

доктор наук з державного управління, доцент СЕРЬОГІН Сергій Михайлович, Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (м. Дніпропетровськ), директор

доктор наук з державного управління, доцент ТЕРТИЧКА Валерій Володимирович, Національна академія державного управління при Президентові України (м. Київ), доцент кафедри політології

доктор філософських наук, доцент ЗАБЛОЦЬКИЙ Віталій Петрович, Донецький національний університет (м. Донецьк), професор кафедри державно-правових дисциплін

Провідна установа – Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”, кафедра державного управління і менеджменту (м. Запоріжжя)

Захист відбудеться 19 квітня 2005 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .107.01 у Донецькому державному університеті управління Міністерства освіти і науки України за адресою: 83015, м. Донецьк, вул. Челюскінців, 163 а.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького державного університету управління Міністерства освіти і науки України за адресою: 83015, м. Донецьк, вул. Челюскінців, 163а.

Автореферат розісланий “___” ____________ 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Я.С. Клейнер

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Багатотисячолітня світова практика державного будівництва, що ґрунтувалася на захисті прав і свобод одних людей і на попиранні прав і свобод інших, сформувала відповідну парадигму механізмів державного управління, згідно з якою творилася й розвивалася людська цивілізація, і яка використовується і розвивається в сучасних державотворчих процесах. Суть цієї парадигми полягає у формуванні та розвитку на основі насильницької суб’єкт-об’єктної людської взаємодії такої системи державного управління і механізмів її реалізації, які за будь-яких соціальних умов носять суб’єкт-об’єктний характер: держава – суб’єкт, суспільство – об’єкт. Але таку суб’єкт-об’єктну взаємодію між державою і суспільством важко назвати взаємодією. Це, скоріше, односторонній прямолінійний вплив суб’єкта на об’єкт. Зворотний зв’язок у такій системі фактично відсутній, а якщо і має місце, то носить такий же насильницький протидіючий характер, як і прямий вплив суб’єкта (держави) на об’єкт (суспільство). Такий характер зворотних зв’язків між державою і суспільством робить їхню взаємодію однобокою і суперечливою, а систему державного управління соціально малоефективною.

Нині в Україні активізувалася робота як з боку держави, так і з боку суспільства щодо пошуку шляхів розширення механізмів взаємодії між владою і громадськістю. Але, переслідуючи одну й ту ж мету – підвищення соціальної ефективності державного управління, і влада, і громадськість підходять до цієї проблеми з різних сторін та інтересів: влада виходить з інтересів держави як суб’єкта управління суспільством, громадськість – з інтересів суспільства як суб’єкта формування держави, що не лише не знімає суперечливого характеру їхньої взаємодії, а ще більше його загострює в силу парадоксальності такої взаємодії. Цей парадокс полягає в тому, що суспільство як об’єкт державного управління створює свого суб’єкта (що вже є мало зрозумілим) – державу, для того, щоб вона через механізми державного управління впливала на суспільство (об’єкт) в його ж (об’єкта) інтересах (що зовсім робить ситуацію алогічною): об’єкт створює суб’єкта, який має впливати на об’єкт в інтересах об’єкта. Суперечлива взаємодія між державою і суспільством, що виникає за таких умов, є ключовою проблемою теорії і практики державного управління, на вирішення якої спрямоване дане дисертаційне дослідження.

У змістовному плані сучасна зарубіжна і вітчизняна науки державного управління, розвиваючись паралельно до практики і в межах наявної парадигми державного управління, проводить досить глибокий теоретико-методологічний аналіз усіх напрямків державно-управлінської діяльності. Такий розвиток державного управління як науки повністю спирається на емпіричні дослідження, завжди йде вслід за практикою розвитку систем і механізмів державного управління, теоретично обґрунтовуючи сутність тих суспільних явищ, які вже фактично сформовані й набули певного розвитку і практичного значення. За таких умов, як і тисячі років тому, суспільство залишається об’єктом управління, а держава – його суб’єктом. Демократизація суспільних процесів людської взаємодії вимагає теоретико-методологічного осмислення (переосмислення) сутності інституційних засад суб’єктивно зумовленої парадигми державного управління і пошуку нових засад для формування об’єктивно зумовленої процесами демократизації нової парадигми державного управління.

На основі емпіричного аналізу державно-управлінської діяльності значний внесок у розуміння необхідності формування методологічних засад нової парадигми державного управління зробили родоначальники цього процесу В. Вільсон і М. Вебер та їх послідовники Ф. Гуднау і А. Шардон. Вони поклали початок розмежуванню державних функцій на політичні (публічні, суспільні) та адміністративні (професійні, локально обмежені), концептуально започаткувавши, тим самим, нову систему взаємодії між державою і суспільством, посередником в якій виступали політичні сили як представники різних верств суспільства. Суттєвий внесок у розвиток політико-адміністративних систем сучасних держав, які хоч і поступилися певними функціями суспільству, все ж залишаються суб’єктами щодо нього, зробили такі зарубіжні вчені, як Р. Акофф, Г. Аліссон, М. Альберт, Р. Арон, Г. Атаманчук, В. Афанасьєв, Ч. Барнард, В. Баранчеєв, Б. Бекер, Б. Бозман, Т. Борзел, К. Боумен, В. Бурков, Е. Вайнінг і Т. Веймер, Д. Валдо, М. Вебер, В. Вільсон, Н. Вінер, А. Воронков, В. Воропаєв, Р. Гауза, Д. Гвішіані, Ф. Герцберг, С. Глазьєв, Е. Голднер, В. Гончаров, Д. Гордон, Ю. Горський, Ф. Гуднау, Б. Гурне, С. Даніель, О. Денісов, П. Друкер, Л. Зіглер, Ж. Зіллер, В. Єфремов, У. Ешбі, Н. Карданська, Р. Керрі, У. Кінг, Д. Колесников, М. Комков, Б. Лазарев, А. Лескін, В. Мальцев, А. Маслоу, В. Меркулов, Л. Мізес, Б. Мільнер, В. Остром, Л. Пал, Т. Пітерс, О. Пригожин, Г. Саймон, Е. Смирнов, О. Страхова, Ю. Тихомиров, Д. Форрестер, Б. Фрай, С. Хантінгтон, А. Шардон та ін.

Різні аспекти сформованої зарубіжними вченими теорії державного управління в контексті її суб’єкт-об’єктної парадигми досліджуються вітчизняними вченими В. Авер’яновим, О. Амосовим, В. Бакуменком, О. Богдановим, Г. Губерною, В. Дорофієнком, В. Заблоцьким, В. Князєвим, І. Коліушком, М. Корецьким, О. Кордуном, Л. Крищенко, В. Лобасом, В. Луговим, Г. Мостовим, І. Надольним, П. Надолішнім, Н. Нижник, Г. Одінцовою, С. Поважним, І. Пригожиним, В. Ребкалом, В. Рижих, І. Розпутенком, С. Серьогіним, В. Скуратівським, О. Сушинським, В. Тертичкою, В. Тронем, В. Цвєтковим, Ю. Шаровим, Г. Щокіним і багатьма іншими ученими різних галузей гуманітарних наук. Безумовно, вітчизняна наука державного управління за досить короткий термін свого існування напрацювала значний теоретико-методологічний, методичний та довідниковий матеріал, який розвиває теорію і практику державного управління в межах існуючої парадигми, де держава розглядається як суб’єкт, а суспільство – як об’єкт управління.

Проте формування та розвиток громадянського суспільства на демократичних засадах вимагає від науки і практики державного управління розгляду суспільства все більше не як об’єкта державного управління, а як його суб’єкта, що веде до принципової зміни наукової парадигми державного управління. В ідеальному образі держави з авторитарною і демократичною формами правління – це дві принципово різні форми державного устрою, де в однієї суспільство є об’єктом управління, а в іншої – суб’єктом. Цілком очевидно, що побудова демократичної держави вимагає від науки пошуку нових теоретико-методологічних підходів до обґрунтування логіки, принципів, закономірностей, структури, форм, методів демократизації процесів державного будівництва і формування адекватних їм механізмів державного управління. Відсутність таких наукових обґрунтувань фактично позбавляє сьогодні народи країн колишнього Радянського Союзу, які отримали державну незалежність і взяли курс на побудову демократичних держав, досягти у процесі державного будівництва поставленої мети.

Очевидно, для суттєвого прориву в теорії і практиці державного управління в Україні вітчизняним науковцям слід, перш за все, визнати, що в результаті державного будівництва, характерного для новітньої історії України, її громадяни отримали не зовсім суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, як це записано в статті 1 Конституції України, і саме виходячи з цього, проводити свої наукові дослідження. Пошук причин, що привели Україну до такого державотворчого результату, і можливостей спрямування розвитку суспільно-політичних процесів у русло конституційно визначених цілей вимагає від науковців застосування нових пізнавальних моделей, які дозволять дослідити сучасні проблеми державного управління і обґрунтувати теоретико-методологічні принципи формування нової дослідницької парадигми державного управління в умовах демократії та розробити на її основі концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства і системної моделі її послідовної реалізації.

Наука державного управління в нових умовах суспільного розвитку, що супроводжується всебічною демократизацією, інформатизацією, глибинними суспільними трансформаціями і глобалізацією, має спиратися на нові методологічні концепти міждисциплінарних нелінійних наук, які почали формуватися на межі другого і третього тисячоліть (синархія, синергетика, семіотика, коеволюція, концепція потенційної і актуалізованої реальності та ін.). Під таким системним ракурсом дослідження проблем теорії і практики державного управління вітчизняними науковцями досі не проводилися. Дана дисертація є першим системним науковим дослідженням, яке фактично започатковує формування та розвиток теоретико-методологічних засад нової дослідницької парадигми державного управління, основаної на суб’єкт-суб’єктній взаємодії держави і суспільства – наукової парадигми переходу від авторитарних до демократичних форм, методів і механізмів державного управління.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація висвітлює окремі наукові результати, отримані автором при співвиконанні в Харківському регіональному інституті державного управління комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР № 0201U004833) за темами: “Механізми удосконалення процесу управління економічним і соціальним розвитком регіону (на прикладі Луганської, Полтавської, Сумської та Харківської областей)” (ДР № 0100U001205, автор – виконавець), “Поточна оцінка соціальної ефективності діяльності органів державної влади” (ДР № U001590, автор – виконавець), “Основні напрями підвищення ефективності діяльності органів державної влади щодо соціально-економічного розвитку регіону” (ДР № 0104U000088, автор – виконавець) та договірної науково-дослідної роботи “Управління економічним розвитком міста в умовах особливого статусу території пріоритетного розвитку” (ДР-РК № 0100U001603, автор – відповідальний виконавець). У цих дослідженнях автором обґрунтовано методи та розроблено моделі демократизації механізмів державного управління на місцевому, регіональному і загальнодержавному рівнях.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є системне обґрунтування в контексті розвитку процесів глобалізації, інформатизації та суспільних трансформацій теоретико-методологічних засад формування нової дослідницької парадигми демократизації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій у транзитивному суспільстві та розробка на її основі концептуальних засад інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства і системної моделі її послідовної реалізації.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі задачі:– 

вивести до розгляду гіпотезу дослідження через узагальнення результатів емпіричного аналізу розвитку сучасних процесів глобалізації для обґрунтування соціально руйнівного характеру розвитку людської цивілізації;– 

розкрити трансформаційну сутність історично сформованої парадигми державного управління і роль держави у формуванні та розвитку відповідних механізмів державного управління на основі взаємодії офіційних і неофіційних інституцій; – 

застосувати в науці державного управління інноваційні методологічні підходи до дослідження соціально-управлінських систем і механізмів державного управління, що еволюціонують в умовах розвитку демократії;– 

обґрунтувати парадигмальну природу формування та розвитку соціально-управлінських систем та їх парадоксальний характер в умовах переходу від авторитарних систем і механізмів державного управління до демократичних; теоретико-методологічні підходи до здійснення об’єктивізації механізмів державного управління в умовах формування та розвитку громадянського суспільства; необхідність здійснення демократизації механізмів державного управління в контексті їх об’єктивізації;–

визначити об’єкт демократизації механізмів державного управління і алгоритми формування та розвитку прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою для розробки інституційних заходів, спрямованих на демократизацію знизу вгору механізмів державного управління на всіх рівнях його структуризації;– 

проаналізувати в контексті даного дослідження сучасний стан демократизації механізмів державного управління в Україні для визначення стратегії її розвитку;– 

розробити громадсько-політичну модель демократизації механізмів державного управління, концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку та системний механізм реалізації цієї стратегії для забезпечення умов формування і розвитку громадянського суспільства в Україні.

Об’єктом дослідження є загальноцивілізаційний процес переходу від розвитку авторитарних систем державної влади й управління та механізмів їх реалізації до демократичних.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні підходи до здійснення демократизації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій в умовах формування та розвитку громадянського суспільства.

Дисертаційне дослідження проведене на основі комплексного міждисциплінарного підходу з широким використанням теоретичного аналізу нормативно-правових актів і теоретико-методологічних напрацювань з теорії державного управління, філософії, системології, соціології.

У процесі наукового дослідження широко використовувалися такі методи:–

аксіоматичний – для побудови системи аксіом (постулатів) і виведення гіпотези дослідження та отримання її наукового підтвердження;–

наукової абстракції і нелінійного (індетермінованого) мислення – з метою виявлення взаємодії прямих і зворотних зв’язків у лінійних (суб’єкт-об’єктних) і нелінійних (суб’єкт-суб’єктних) системах;– 

історичний і логічний – для дослідження і обґрунтування парадигмальних шляхів історичного розвитку соціально-управлінських систем;– 

структурно-функціональний – для розкриття основних характеристик авторитарно і демократично організованих систем і механізмів державного управління;– 

структурно-логічного моделювання – для словесного опису концептуальних підходів до формування та розвитку соціально-управлінських систем;–

компаративістський – для порівняння концептуально відмінних соціально-управлінських систем, сформованих на принципово різних теоретико-методологічних засадах;– 

аналогії, аналізу і синтезу, індукції і дедукції – для розробки структурно-логічних моделей формування та розвитку парадигмально відмінних систем і механізмів державного управління.

У процесі дослідження використовувалися синергетичні, семіотичні та коеволюційні підходи до теоретико-пізнавального аналізу й синтезу мікро- та макробіосоціодуховних систем і їх моделювання.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим системним дослідженням концептуальних теоретико-методологічних засад формування нової дослідницької парадигми демократизації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій у транзитивному суспільстві, що дозволило розробити системну модель послідовного переходу від авторитарно організованих (суб’єкт-об’єктних) до демократично самоорганізовних (суб’єкт-суб’єктних) систем державного управління і механізмів їх реалізації на різних рівнях діючих в Україні систем державного управління та місцевого самоврядування.

У дисертаційній роботі уперше:–

обґрунтовано соціально руйнівний характер розвитку людської цивілізації з точки зору загострення глобальних біосоціодуховних проблем, що дозволяє розглядати цивілізаційні соціальні досягнення не стільки як результат об’єктивного процесу суспільного розвитку, скільки як результат формування та розвитку процесів суспільних трансформацій, суб’єктивно зумовлених історично сформованими в межах існуючої парадигми механізмами державного управління;– 

доведено, що суспільні трансформації є результатом розвитку історично сформованих інституційних обмежень, офіційний характер яких набув державно-управлінських форм інституційної структуризації суспільства і отримав пріоритетність над неофіційними інституціями, котрі здійснюють соціальну структуризацію суспільства через його самоорганізацію. Це дозволило стверджувати, що природно зумовленими, отже, первинними, а тому пріоритетними є не офіційні (суб’єктивно зумовлені діючими механізмами державного управління), як це прийнято вважати в управлінській теорії і практиці, а саме неофіційні інституції як такі, що відображають об’єктивність та еволюційність процесів суспільної самоорганізації громадян як рівноправних суб’єктів людської взаємодії;– 

розкрито на основі методології індивідуалізму об’єктивний характер механізму формування та розвитку прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою, суть якого полягає у виникненні на основі неофіційних інституцій, що сформувалися в процесі самоорганізації суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії прямих і зворотних зв’язків між людиною і суспільством, і закріпленні їх та розвитку на основі офіційних інституцій, що формуюся в процесі суб’єкт-об’єктного владно-правового впливу держави на суспільство;– 

застосовано в науці державного управління новий метод дослідження процесів формування та розвитку соціально-управлінських систем, що ґрунтується на коеволюції, синархії, нелінійному мисленні і дуалізмі потенційної та актуалізованої реальності і дозволяє аналізувати складні нелінійні системи на міждисциплінарному рівні, розвиваючи, поряд із загальновизнаними структурно-організаційним і структурно-функціональним, принципово новий інноваційно-функціональний підхід до визначення механізмів державного управління, суть якого зводиться до теоретичного осмислення механізмів державного управління, що формуються на основі суб’єкт-суб’єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (громадськістю) і пошуку демократичних форм і методів впливу на них через забезпечення інституційних умов для розвитку систем прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою;– 

встановлено, що формування системи державного управління на теоретико-методологічних засадах його об’єктивізації вимагає розробки системних інституційних заходів, спрямованих на створення умов для здійснення знизу вгору демократизації механізмів державного управління на всіх рівнях його структуризації;– 

виокремлено “державну політику” (програмну мету владно впливової політичної сили і узагальнюючий потенційно існуючий механізм її реалізації), “державне управління” (дієвий системний інструмент в руках владно впливової політичної сили, що приводить в дію механізм реалізації державної політики) і “аналіз державної політики” (осмислення владно впливовою політичною силою процесу реалізації державної політики в діючій системі механізмів державного управління) в систему логічно поєднаних блоків державно-управлінської діяльності як об’єкт демократизації механізмів державного управління;– 

запропоновано альтернативний природно зумовлений алгоритм формування та розвитку глобалізованого суспільства на засадах загальнолюдських цінностей, основу яких де-юре і де-факто складає суб’єкт-суб’єктна взаємодія рівноправних громадян, незалежно від їхнього майнового стану, расової, політичної, національної, релігійної тощо належності. На цій основі розроблена загальноцивілізаційна абстрактно-логічна модель формування та розвитку відкритого глобалізованого суспільства, визначені концептуальні засади розробки Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні в перехідний період від авторитарно-демократичної форми правління до демократичної та громадсько-політичної моделі демократизації механізмів державного управління в процесі системної реалізації даної стратегії.

Удосконалено існуючу методику здійснення аналізу державної політики, яка в умовах демократизації механізмів державного управління відрізняється від традиційної тим, що не лише передбачає аналіз соціально-економічних процесів нинішнього і минулих періодів суспільного розвитку, який фактично зводиться до виконання контрольних функцій, що здійснюються згори донизу центральними органами державного управління, а й спрямована в майбутнє, що знайшло своє теоретичне втілення у впровадженні в систему державної адміністрації контролінгу як інформаційної концепції демократизації механізмів державного управління, системна управлінська модель якої формується, діє і розвивається знизу вгору.

Набули подальшого розвитку базові поняття теорії державного управління, а саме:– 

“державна політика”, яка в умовах демократії має бути не лише спрямована і діяти в інтересах суспільства, а й формуватися ним;– 

“державне управління”, для якого в умовах демократії суспільство є не лише об’єктом прямого впливу, а й суб’єктом зворотного впливу на процеси державно-управлінської діяльності;– 

“аналіз державної політики”, для якого в умовах демократизації механізмів державного управління характерним є те, що суспільство виступає не лише пасивним індикатором соціальної ефективності процесу реалізації державної політики, а й набуває ознак активного клієнта такої політики – її замовника, а отже, суб’єкта.

Уточнено, що активним джерелом інституційного розвитку державності й держави в умовах демократизації механізмів державного управління є не розширення правового простору держави, а його обмеження, рушійною же силою демократизації механізмів державного управління виступає не апарат державних службовців, що шукають механізми розширення зв’язків з громадськістю і залучення її до управління державою, а інститути громадянського суспільства, які шукають механізми суб’єкт-суб’єктної партнерської взаємодії з органами державної влади й управління.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження по-новому розкривають механізм виникнення і розвитку суспільних трансформацій, що дає можливість краще зрозуміти суть і роль процесів демократизації у формуванні та розвитку сучасних механізмів державного управління. Наукові узагальнення результатів дослідження доведено до належного рівня конкретних пропозицій, які можуть бути враховані суб’єктами законодавчої ініціативи при внесенні змін та доповнень до законопроектів “Про органи самоорганізації населення”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про адміністративно-територіальний устрій в Україні” (нова редакція) (Довідка № 06-2/11-2160 від 25.06.2004 р.). Результати дослідження можуть бути використані в широкому спектрі діяльності Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України в питаннях розвитку взаємодії уряду і громадськості, реалізації ним Концепції адміністративної реформи в Україні та соціально-економічних програм, а також в управлінській діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади при формуванні й реалізації державної політики та регіональних соціально-економічних програм і проектів (Довідки № 01-50/5403 від 29.03.2004 р., № 373/02 від 27.05.2004 р., № 11-18-18121 від 10.06.2004 р.), органів місцевого самоврядування при формуванні й реалізації місцевих ініціатив та їх впливу на процеси демократизації механізмів державного управління (Довідка № 933/08-11, від 21.06.2004 р.). Теоретико-методологічні напрацювання, отримані в результаті наукового дослідження, можуть бути використані аспірантами, докторантами та викладачами в науковій і навчальній діяльності системи вищих навчальних закладів Національної академії державного управління при Президентові України за програмами підготовки магістрів державного управління (Акт про впровадження від 17.06.2004р.), а також викладачами інших навчальних закладів при підготовці навчальних курсів і програм з гуманітарних дисциплін (Довідка від 24.06.2004р.). Результати дисертаційного дослідження використовуються в діяльності недержавних громадських організацій, спрямованій на розвиток місцевої демократії та демократизацію механізмів державного управління на місцевому і регіональному рівнях (Довідка № 16/06 від 24.06.2004 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним системним дослідженням автора в галузі науки державного управління, результати якого формують теоретико-методологічні засади нової дослідницької парадигми державного управління в умовах демократії і розв’язують важливу наукову проблему суперечливої суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою і суспільством в умовах переходу від авторитарних до демократичних форм і відповідних їм систем і механізмів державного управління. Ідеї і положення, що представлені в окремих наукових працях, написаних у співавторстві з М. Шевердіним, Ю. Куцом і М. Синявіною, були розроблені здобувачем самостійно і не належать співавторам.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження були апробовані на щорічному Міжнародному науковому конгресі “Державне управління та місцеве самоврядування” (Харків, 2001, 2003, 2004), міжнародних науково-практичних конференціях “Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління” (Харків, 2000), “Регіональна політика в Україні: стан та перспективи розвитку” (Харків, 2000), “Проблеми економіки агропромислового комплексу і формування його кадрового потенціалу” (Харків, 2000), “Проблеми ефективного функціонування АПК в умовах нових форм власності та господарювання” (Харків, 2001), “Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв’язків України” (Київ, 2002), науково-практичній конференції за міжнародною участю “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (Київ, 2001), науково-практичних конференціях “Стратегія економічного розвитку регіонів в умовах адміністративної реформи в Україні” (Харків, 2000), “Удосконалення механізму державного управління зайнятістю населення та особливості його застосування в депресивних регіонах” (Харків, 2000), “Теорія і практика державотворення в Україні: історія та сучасність” (Львів, 2000), “Адміністративне реформування на рівні територіальних органів влади” (Харків, 2001), “Бюджет та фінансовий контроль у державному будівництві” (Харків, 2002), “Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства” (Харків, 2003), “Теорія і практика державно-управлінських перетворень на територіальному рівні” (Харків, 2003), “Бюджет та фінансовий контроль у державному будівництві” (Харків, 2003), “Інституційні перетворення як передумова ефективного використання ресурсного потенціалу регіону” (Одеса, 2003), засіданні “круглого столу” “Шляхи формування громадянського суспільства в Україні. Забезпечення права людини на свободу слова та інформацію” (Харків, 2001).

Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковано у 38 роботах, з яких 2 монографії, 6 статей у наукових журналах, 20 у збірниках наукових праць, 10 публікацій в матеріалах науково-практичних конференцій. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження – 41,2 друк. аркушів, з яких особисто авторові належить 40 друк. аркушів.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота обсягом 487 сторінок складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Обсяг основного тексту становить 394 сторінки, вміщує 3 таблиці та 47 рисунків, список використаних джерел налічує 290 найменувань на 24 сторінках, 10 додатків на 68 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі – “Емпіричні та теоретико-методологічні підходи до дослідження сутності суспільних трансформацій в умовах глобалізації” – виводиться (а не висловлюється) до розгляду гіпотеза дослідження, яка вимагає суттєвого переосмислення існуючої парадигми державного управління і ставить доцільність переходу до формування і розвитку його принципово нової дослідницької парадигми. На основі досліджень вітчизняних і зарубіжних учених-глобалістів аналізується розвиток процесів глобалізації не з точки зору науково-технічних досягнень – здобутків людської цивілізації, а з позицій загострення глобальних демографічних, продовольчих, енергетичних, екологічних, економічних і соціальних проблем. Результати аналізу показують, що розвиток суспільної життєдіяльності людей не лише не привів до гармонізації суспільних відносин між людьми, а спричинив розбалансування як соціальних, так і природних систем, яке з року в рік поглиблюється. Неминучість подальшого загострення глобальних проблем вказує на безперспективність розвитку людської цивілізації за заданим історією алгоритмом. За таких умов соціально-економічні процеси розвитку людської цивілізації в цілому, які ми, зазвичай, розглядаємо як об’єктивні, за своєю глибинною сутністю не є такими. Їх внутрішня природа надмірно суб’єктивізована і доведена до системного кризового стану діяльністю держав як владно впливових інститутів організації суспільної життєдіяльності людей, основних суб’єктів цивілізаційного розвитку, а тому сучасні локальні і глобальні соціо-економічні процеси виступають як результат суб’єктивно зумовлених державно-управлінською діяльністю механізмів формування і розвитку суспільних трансформацій. Держави впродовж усієї історії людської цивілізації відігравали вирішальну роль у деформації природно зумовленої індетермінованої сутності соціально-самоорганізовних систем і трансформації їх у детерміновані соціально-управлінські системи. Через це причини і глобальних, і локальних проблем слід шукати в самій суті держави як владно-правового інституту та тих інституційних механізмів державного управління, на яких вона ґрунтується, діє й розвивається.

Глобальні біосоціодуховні проблеми можна вирішувати, щонайменше, двома шляхами: 1) продовжувати рухатись історично зумовленим шляхом централізації (суб’єктивізації, авторитаризації) влади й управління на глобальному рівні і створювати для вирішення глобальних проблем світовий уряд і парламент на зразок внутрішньодержавних, що діятимуть на засадах авторитаризму, але вже на міждержавному (міжнародному) рівні; 2) рухатись шляхом реформування авторитарної сутності державної влади й управління через наповнення їх демократичним змістом, а вже потім сформовані на рівні окремо взятої країни демократичні механізми державного управління поширювати на рівень міжнародних відносин.

Перший шлях опрацьовується ученими-глобалістами, які сходяться на тому, що в умовах глобалізації роль держави має кардинально змінитися, але як – одностайної думки немає. Як не парадоксально, цей шлях веде до подальшого загострення міжнародних відносин, у першу чергу, між багатими і бідними країнами, і в другу – між самими багатими країнами за вплив на бідні як джерело дешевих і ще невикористаних ресурсів. Оскільки цей шлях не забезпечує людській цивілізації умов для її поступального розвитку як цілісної глобалізованої соціальної системи, люди мають шукати інші альтернативи й алгоритми суспільного розвитку.

Одна із очевидних альтернатив розвитку людської взаємодії і цивілізації в цілому розвивається в даному дисертаційному дослідженні – це суб’єкт-суб’єктні відносини між людьми і організаційними структурами, що формуються на цій основі на усіх рівнях соціальної самоструктуризації суспільства як нелінійної самоорганізовної системи. Даний підхід є нетрадиційним для управлінської науки і в такому контексті системна структуризація суспільних відносин і формування соціально-управлінських систем вітчизняними науковцями від державного управління досі не розглядалися.

Держава як суб’єкт управління, управляючи суспільством, завжди вступає з ним як об’єктом у протидію, проте, рано чи пізно, сама змушена підкорятися тим об’єктивним силам суспільної самоорганізації, які формуються у процесі розвитку суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії та діють за законами синархії знизу вгору в ієрархічній структурі соціально-управлінської системи. Суперечності, що виникають між державою і суспільством, свідчать про те, що ці поняття аж ніяк не можна ототожнювати. І держава, і суспільство мають різне смислове навантаження, яке набуває парадоксального характеру за першої ж спроби їхнього ототожнення. З одного боку, держава має сприяти розвитку соціальних самоорганізовних систем і слугувати їхнім інтересам, з іншого – вона своєю суб’єктивно зумовленою управлінською діяльністю обмежує, а отже, дезорганізує саморозвиток цих систем. У зв’язку з цим, в дисертації виділяється три відносно самостійних системних блоки координації людської взаємодії: 1) соціально-самоорганізовний – система організації людської взаємодії юридично і фактично рівноправних громадян; 2) державно-управлінський – система організації людської взаємодії де-юре рівноправних, а де-факто нерівноправних громадян, яка управляється суб’єктивними силами законодавчих і владно-розпорядчих функцій органів державної влади й управління і людей, що їх уособлюють; 3) соціально-управлінський – система організації людської взаємодії, яка виникає в результаті синтезу соціально-самоорганізовної і державно-управлінської систем.

Логічно доведено, що сучасне суспільство як соціально-управлінська система розвивається під впливом двох взаємовиключних соціальних систем, одна з яких (державно-управлінська) історично сформувалася і діє на основі розвитку суб’єкт-об’єктної людської взаємодії і має переважно суб’єктивний характер, друга (соціально-самоорганізовна) – формується й розвивається на основі розвитку суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії і має переважно об’єктивний характер. Протидіючи одна одній, вони утворюють суб’єктивно-об’єктивну соціально-управлінську систему, розвиток якої весь час перебуває у суперечливому процесі балансування соціально-самоорганізовної і державно-управлінської систем, тобто суспільства і держави. Держава у даному контексті розглядається як система-суб’єкт соціально-економічного розвитку, суспільство – як система-об’єкт. І якщо перша – система державного управління (система-суб’єкт) – має чітку й легко зрозумілу лінійну чи матричну структуру і такий же зрозумілий характер суб’єкт-об’єктного впливу вищестоячих організаційно-функціональних структур владної піраміди на нижчестоячих, то друга – суспільство (система-об’єкт) – є надскладною лінійно не структурованою соціально-самоорганізовною системою, яка формується і розвивається відповідно до нелінійних закономірностей, що виникають і діють у процесі суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії, і через це важко піддаються не лише управлінню, а й дослідженню.

Держава, виступаючи суб’єктом управлінської діяльності, постійно впливає на суспільство (об’єкт) як самоорганізовну систему, трансформуючи її. На цьому й ґрунтується історично сформована парадигма лінійно організованих (суб’єкт-об’єктних) державно-управлінських систем. За своїм змістом дана парадигма носить парадоксальний характер і трансформуюче впливає на суспільство. Її парадоксальність дається взнаки при відповіді на запитання: що для чого існує – держава для суспільства, чи суспільство для держави? Якщо суспільство існує для держави (а історично склалося саме так), то воно, безумовно, є її об’єктом, а потреби й інтереси держави, що витікають із необхідності її самозбереження і самовідновлення як суб’єкта стають безпосередньою метою її управлінської діяльності. А це можливе за умов постійної наявності в суспільстві проблем, які викликають у держави як суб’єкта “невдоволення” станом суспільства (об’єкта) і вона вдається до їх вирішення через систему органів державного управління. Отже, головною передумовою самозбереження і саморозвитку держави як суб’єкта соціально-управлінської системи є постійна наявність у суспільстві соціальних проблем. І чим їх більше, тим більша потреба суспільства в такому владно-правовому інституті як держава. Як не парадоксально, але держава для самовідтворення і саморозвитку себе як суб’єкта державно-управлінської діяльності має постійно піклуватися про підтримання (або створення) життєво необхідних умов свого існування та розвитку – соціальних проблем. Виходить, що держава об’єктивно зацікавлена у наявності в суспільстві соціальних проблем і це є основною рушійною силою її самовідтворення і саморозвитку. Держава постійно вирішує ті соціальні проблеми, які сама ж раніше створила або, щонайменше, сприяла своєю управлінською діяльністю їх виникненню. Вирішуючи їх таким чином, держава сприяє розвитку проблемного суспільства, яке тому й проблемне, що воно трансформоване під впливом державно-управлінської діяльності.

Таким чином, за умов, коли суспільство існує для держави, кінцевою метою державного управління є відтворення державою самої себе як суб’єкта управління суспільством. Але державне управління суспільством як самоорганізовною системою, як не парадоксально, є не що інше, як процес, спрямований на дезорганізацію даної системи. Суб’єктивно впливаючи на суспільство, держава тим самим трансформує його як соціально-самоорганізовну систему в соціально-управлінську. Виходячи з цього, в дисертації обґрунтовується висновок, що держава як відносно відокремлений від суспільства інститут, – це основний суб’єкт формування й розвитку процесів суспільних трансформацій, а державне управління – це політико-правовий інструмент їхньої реалізації в руках певної і досить незначної частини суспільства, яка перетворює його (суспільство) на всіх соціально-управлінських рівнях розвитку в трансформований об’єкт управлінської діяльності. Отже, держава як владно-правовий інститут впродовж свого існування та розвитку і створює, і управляє трансформованим суспільством. Через це суспільні трансформації водночас є об’єктом і результатом постійного впливу державно-управлінської діяльності на розвиток суспільних процесів.

Перехід від історично сформованої парадигми державно-управлінських систем до їх нової парадигми є характерною ознакою розвитку державності і держави кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Цей історичний період характеризується парадоксальністю розвитку соціально-управлінських систем, через те, що і теорія, і практика державного управління декларують постулати, які логічно випливають із нової його парадигми (парадигми соціально-управлінських систем демократичного майбутнього, де суспільство є суб’єктом, а держава – об’єктом), а фактично спираються на інституції, що виникли і розвинулися на засадах історично сформованої парадигми (парадигми державно-управлінських систем авторитарного минулого, де держава є суб’єктом, а суспільство – об’єктом).

У другому розділі – “Концептуальні методологічні засади теорії державного управління в контексті розвитку суспільних трансформацій” – розкривається сутність держави як владно-правового інструменту управління процесами суспільних трансформацій і специфіка його використання з боку правлячих політичних сил і суспільства в цілому в межах існуючої парадигми державного управління.

Глибинні причини виникнення та розвитку суспільних трансформацій криються в механізмі вирішення суспільних проблем. Держава, як правило, ліквідовує не причини виникнення суспільних проблем, а їх негативні наслідки, що, врешті-решт, не вирішує проблему, а лише тимчасово її знімає. Не вирішена проблема згодом породжує цілу низку нових проблем, з негативними наслідками яких держава продовжує боротися, все далі й далі віддаляючись від необхідності і можливості знаходження і ліквідації першопричини виникнення вже цілої системи проблем. Діючи таким чином, держава свої сьогоднішні суспільні здобутки трансформує в нові, ще складніші суспільні проблеми, які виникнуть завтра (у майбутньому). Фактично такий хід вирішення суспільних проблем означає не що інше, як перманентний процес формування та розвитку все нових і нових суспільних трансформацій, джерелом виникнення яких вже є сама держава, а отже, й позбутися цих трансформацій можна лише за її допомогою. Коло замкнулося, і чим далі таким чином розвивається суспільство, тим складнішими, масштабнішими і незворотніми стають процеси його трансформації.

Якщо виходити з того, що держава існує для суспільства, то суб’єктом управлінського впливу слід розглядати суспільство, а об’єктом – державу як правовий інструмент, за допомогою якого суспільство самообмежується (самоорганізується) у своєму розвитку. Якщо суспільство незадоволене державою, воно впливає на неї таким чином, щоб змінити її стан. Якщо держава задовольняє потреби суспільства – воно не вимагає від неї змін і розвивається як соціально-управлінська система в межах правового простору, що існує. Цілком очевидно, що такий підхід є і логічним, і виправданим з точки зору соціальної справедливості для рівноправних (і де-юре, і де-факто) громадян. За таких умов кінцевою метою державного управління є сприяння розвитку суспільства як самоорганізовної системи, а отже, як суб’єкта державного управління (останнє є інституційним інструментом в руках суспільства). Це принципово інший парадигмальний шлях розвитку державно-управлінських систем. Сутність даної парадигми полягає в тому, що суб’єктом формування та розвитку соціально-економічних процесів виступає суспільство як самоорганізовно структурована система, а державне управління є громадсько-правовим (інституційним) інструментом його самоорганізації (самоуправління), що перетворює державу в об’єкт управління з боку суспільства.

Сутність держави як владно-правового інституту досі до кінця не з’ясована. Держава розглядається і як машина примусу, і як власність тих осіб чи політичних сил, що володіють реальною владою, і як структура, яка забезпечує усім громадянам їх добробут і т. ін. За певних умов усі ці ознаки держави мають свою аргументацію і відповідне право на визнання. Але безумовною ознакою держави є влада, яка проходить наскрізним потоком через усі інші ознаки. Влада є найсуттєвішою, найстійкішою й найдієвішою характерною ознакою держави, що дозволяє останній відігравати вирішальну роль у процесі реалізації як внутрішніх, так і зовнішніх суспільних функцій від імені своїх громадян. Вочевидь, саме влада лежить в основі формування й розвитку держави. Без влади немає держави. Питання в тому – в чиїх руках знаходиться влада?

Цілком очевидно, що джерелом сучасної інституційно формалізованої влади виступає не суспільство як найчисельніший суб’єкт її формування (народ, як це записано у конституціях цілої низки держав), а малочисельні класово чи політично структуровані верстви населення, які, власне, й формують владу.

Реальну владу нині виражає інституціалізована система державного управління – система владних повноважень посадових осіб, яка діє згори донизу на засадах самозбереження і розвивається шляхом внутрішньої самоорганізації. Якщо і політична, і економічна влада сконцентрована в одних руках – це означає, що в державі сформована сильна влада, здатна створити могутню авторитарну державу. У такій державі і державна політика, і державне управління процесами її реалізації є прерогативою значної меншості населення країни, яка іменує себе елітою. За умов, коли ця