ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

МОРОЗ Ярина Степанівна

УДК 75. 051 (477)

ЕСТЕТИКА

УКРАЇНСЬКОГО ІКОНОПИСУ ХІV - ХV ст.

Спеціальність 09.00.08 - естетика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії філософії України Інституту філософії імені Г. С. Сковороди Національної Академії наук України.

Науковий керівник:

кандидат філософських наук,

Довга Лариса Михайлівна,

старший науковий співробітник Інституту філософії імені Г. C. Сковороди НАН України.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Кашуба Марія Василівна,

Львівський національний університет імені Івана Франка МОН України, професор кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент

Кривда Наталія Юріївна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, МОН України, доцент кафедри української філософії та культури.

Провідна установа: .

Дрогобицький педагогічний університет ім. І. Я. Франка, кафедра філософії, м. Дрогобич.

Захист відбудеться 1 липня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізо-ваної вченої ради Д 26. 161. 01 в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 31 травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук Гардашук Т. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У період утвердження незалежної держави та національної ідеї важливо зрозуміти витоки світоглядних парадигм та культурних феноменів - стрижневих характеристик української ментальності, основи якої закладалися у середньовічний період, а прийняття християнства cхідного обряду і тісний зв’язок з релігійно-філософською, мистецькою традиціями Візантії та Балканських країн стало визначальним вектором для розвитку української історії. Дослідження української середньовічної естетики, її практичного втілення в іконі як концентрованому вияві естетичної свідомості проте залишаються фрагментарними, а концептуальне естетичне осмислення середньовічної художньої культури в Україні дотепер ще не здійснювалося.

Формування української середньовічної культури відбувалося під впливом двох основних чинників - власної язичницької традиції та східної гілки християнської культури. Українське сакральне мистецтво того часу знаходилось у сфері візантійських впливів (прямих або опосередкованих через південнослов’янські країни), тому важливо провести дослідження українського іконопису крізь призму естетичних понять та богословських концепцій, сформульованих візантійськими мислителями. Пронизана глибокою духовністю візантійська теорія мистецтва в україн-ській культурі реалізувала себе практично, візантійські естетичні категорії “уречевлювались” у пам’ятках українського мистецтва.

Українська культура XIV-XV cт. адаптує і творчо осмислює стилістичні ознаки палеологівського ренесансу, розвиваючи його тенденції у поєднанні з місцевими традиціями. Культурні контакти із Візантією, південним слов’янством дають поштовх не тільки для стилістичних, але й для філософських пошуків, які найвиразніше виявлялися у цей період саме в іконографії.

Іконопис, дослідженню якого присвячена ця дисертація, власне і був тим цілісним символом епохи, який через специфічну художню мову чи не найповніше доніс до нас естетику українського середньовіччя, доби, коли принцип невербального виразу духовних сутностей став естетичною домінантою культури.

Метою дисертаційного дослідження є визначення естетичних основ українського іконопису, а також впливу візантійських естетичних та богословських концепцій на формування української світоглядної парадигми середньовіччя.

Для досягнення поставленої мети у дисертації передбачається вирішення таких завдань:

- визначення основних естетичних категорій середньовічної культури, окреслення їх змісту та способів вияву через вербальні та візуальні
тексти;

- простеження візантійського та південнослов’янських впливів на
формування естетичних поглядів в Україні ХІV - XV ст.;

- окреслення стилістики українського іконопису палеологівської доби;

- визначення впливу світоглядно-естетичних концепцій епохи на український іконопис, виявлення його стилістичних особливостей.

Об’єктом дослідження є естетичні та богословські концепції, які
формували українську художню культуру ХІV-ХV ст.

Предметом дослідження є український іконопис ХІV-ХV ст.

Методологічні та теоретичні основи дослідження. Методологічною основою дослідження є структурний аналіз, який використано для визначення ролі та місця іконопису у формуванні естетичних поглядів українського середньовічного соціуму. Структурний код, що стає ключем прочитання художнього тексту, виникає на зрізі філософсько-естетичних категорій, важливих для формування іконопису. Семіотичне висвітлення відповідає його знаковому характеру. Як метод дослідження також застосовано герменевтику, що дозволяє розчитувати багатопланову структуру художніх текстів. Враховано та використано методологічні прийоми іконології та семіотики. Іконологічний підхід дозволяє включити у сферу дослідження широку історико-культурну канву і розглянути мистецькі пам’ятки на її тлі. На відміну від іконографічного методу, який використовується для вивчення іконографічних схем та малярських шкіл іконопису, іконологія є відповіднішою для аналізу естетичного і богословського змісту середньовічного мистецтва, його духовної основи.

Стан наукової розробки проблеми. Естетика українського середньовічного іконопису досі не була предметом окремого дослідження. Проте аналіз естетичних основ українського іконопису ХІV-ХV ст. спирається на широке коло джерел.

Дослідження української естетичної думки започаткував І. Іваньо, який присвятив цій проблемі низку статей та монографію, у якій середньовічна доба окреслена у загальних рисах, основним джерелом для її аналізу слугують літературні пам'ятки. Окрема стаття присвячена розгляду середньовічної естетики у першому томі “Історії філософії на Україні” (1987) під редакцією В. Нічик), де значна увага приділена проблемам
єдності етичного та естетичного, проаналізовано сакрально-літургійні функції ікон, поліфонічні уявлення про час, вплив неоплатонізму та ісихазму на розвиток української філософської думки.

Становлення давньоукраїнської філософської думки, її своєрідності у контексті середньовічної культури досліджує В. Горський, окремо виділивши концепцію духовної краси і софійності як провідних категорій українського середньовіччя. Аналізуючи Ізборник Святослава, С. Бондар як особливість української середньовічної філософії виділяє її практичну скерованість, підкреслює естетичну значимість теми Премудрості.

Для іконографічної екзегетики цінною є праця О. Сирцової “Апокри-фічна апокаліптика. Філософська екзегетика і текстологія” (К., 2000), в якій автор досліджує багатий джерелознавчий матеріал есхатологічних апокрифів, їх транскрипцію в українській культурі та філософський зміст.

У дисертації також використано результати досліджень з історії філософії, здійснених М. Кашубою, Я. Стратій, В. Литвиновим, І. Паславським, І. Захарою, релігієзнавства - А Колодного, культурології - С. Кримського, взята до уваги концепція художнього образу та розвідки про ісихазм у давньоукраїнській культурі В. Малахова.

Для аналізу українського іконопису важливе значення мають дослідження середньовічної естетики, зокрема В. Татаркевича, В. Бичкова, Дж. Метьюза, П. Міхеліса та ін. Ґрунтовний філософсько-культуро-логічний аналіз цієї доби С. Авєрінцева, А. Гуревича, Д. Лихачова, О. Лосєва, Ю. Лотмана та інших, що лежить у концептуальній основі нашого дослідження допомагає відтворити середньовічну модель світобудови, яка втілилась в іконі. У дисертації також враховано богословську концепцію ікони видатних літургістів І. Мейендорфа, Р. Тафта, М. Авран-ца, Г. Шульца, а також С. Булгакова, П. Флоренського, С. Трубецького, Л. Успенського та І. Язикової, котрі безпосередньо досліджували богослов'я ікони, Н. Петерсон-Шевченко, аналіз іконопису якої лежить на межі літургіки і мистецтвознавства.

Український середньовічний іконопис розпочали досліджувати наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. Він проводилися у руслі вивчення окремих шкіл (В. Свєнціцька, С. Гординський), іконографічного аналізу пам’яток та їх колористики (В. Овсійчук), літературного контексту епохи (П. Жолтовський, Л. Міляєва), їх джерелознавчої основи (В. Александрович), богословського підґрунття (В. Пещанський, В. Константинович, Д. Степовик). Українська ікона перебуває у колі зацікавлень польських дослідників Р. Біскупського, А. Ружчики-Брижеч, Я. Клозінської, М. Гембаровича, Подляхи, Ф. Кирика, М.- П. Крука. У контексті словенських ікон її вивчали Г. Скробуха, С. Ткач.

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертація є першою спробою цілісного дослідження української ікони періоду ХІV - XV ст. крізь призму естетичних концепцій Середньовіччя. На підставі теоретичного аналізу проблеми здійснено такі висновки, що мають характер
новизни:

- з’ясовано, що комплексний естетичний аналіз українського середньовічного іконопису дозволяє виявити естетичні погляди доби, зокрема ХІV - XV ст.;

- означено взаємозв’язок між естетичними і богословськими концепціями та іконографічними схемами; доведено, що українська ікона розвивалася у руслі духовних пошуків середньовічної східнохристиянської культури, втілювала естетичні ідеї палеологівської доби та ісихазму; з’ясовано, що через богословські дискусії про природу фаворського світла, естетична категорія світла набуває особливої актуальності, змінюючи структуру та стилістичні особливості як візантійської, так і української ікони;

- з’ясовано природу стилістичних відмінностей між українським та візантійським мистецтвом XIV-XV ст. Встановлено, що українська ікона відтворює формулу візантійської іконографії не буквально, а творчо переосмислюючи її. Показано, що українському середньовічному іконопису притаманні пізньоготичні ремінісценції, які є свідченням впливу естетики натуралізму західного середньовічного мистецтва;

- доведено, що у силу тяжіння до візантійської естетики та мистецтва, українська художня культура адаптує і творчо осмислює стилістичні ознаки палеологівського відродження, розвиваючи його тенденції у поєднанні з місцевими традиціями.;

- доказано, що культурні контакти із Візантією, південним слов’ян-ством дають поштовх не тільки для стилістичних, але й для філософських пошуків, які найвиразніше виявлялися у цей період саме в іконографії;

- обґрунтовано необхідність подальших дослідження історії філософсько-естетичних концепцій на матеріалах невербальних пам'яток культури.

Теоретичне значення дослідження полягає в означенні взаємозв’язку між богословськими доктринами, художніми принципами їх візуального відтворення та естетичними вподобаннями XIV-XV ст. Отримані висновки суттєво доповнюють і уточнюють уявлення про розвиток естетичної думки в Україні, переконують в продуктивності залучення невербальних художніх творів як джерела для вивчення історії української середньовічної філософії.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані для підготовки курсів лекцій з історії української естетики і культури, а також у подальших наукових дослідженнях у галузі естетики, історії культури, релігієзнавства і мистецтвознавства.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертація узгоджена із науковими програмами і планами відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.

Апробація результатів дослідження здійснена у 6 публікаціях, з яких 4 - у визнаних ВАКом наукових збірниках, виступах на наукових конференціях: Міжнародна конференція студентів, аспірантів та молодих викладачів “Художній текст та його інтерпретація“ (Львів, 17-19 вересня 1996 р.); ХІ та ХІІІ міжнародна наукова конференція “Історія релігій в Україні” (Львів, 16-19 травня 2001 р. та 15-19 травня 2003 р.), у курсах лекцій, прочитаних в Українському Католицькому Університеті (“Українське сакральне малярство”, “Українська ікона у контексті східнохристиянської іконографії”) та Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, виходячи з мети і завдань дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 198 сторінки, з яких 170 - основного тексту та бібліографія (330 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вcтупі обґрунтовується актуальність теми, завдання, мета та наукова новизна дослідження, його зв’язок із науковими програмами, окреслюються межі та формулюється методологія. У ньому також аргументовано теоретичне і практичне значення, апробація результатів дисерта-ційної роботи.

У першому розділі “Історіографія та джерела дослідження” викладено загальні позиції історіографії філософського та естетичного аспектів української художньої культури ХІV - ХV ст., окремо виділено дослідження філософської думки середньовічної України, її естетики, української, візантійської та російської середньовічної іконографії, філософської концепції Середньовіччя.

Філософія українського мистецтва як і українська філософія загалом почала досліджуватись відносно недавно. Першими на цій ниві є праця І. Свєнціцького, В. Щурата, Д. Чижевського.

Вивчення історії середньовічної філософії в Україні започаткувала В. Нічик, під редакцією якої виходить перший том “Історії філософії на Україні” у 3-х томах (1987), де вперше аналізується розвиток української філософії від ранніх етапів її становлення.

Історико-філософський аналіз становлення давньоукраїнської філософської думки, її своєрідності у контексті середньовічної культури, з окресленням християнства як ідейної основи середньовічного світогляду, здійснений у працях В. Горського. С. Бондар, досліджуючи ранні етапи розвитку філософії в Україні, виділяє її практичну скерованість як один із найсвоєрідніших аспектів середньовічної культури.

Одним з перших історію української естетики почав вивчати
І. Іваньо (“Очерки развития эстетической мысли Украины” (1981). Його дослідження включає аналіз ролі мистецтва княжої доби. У розділі, присвяченому естетиці ХІІІ - ХVII ст. про ікони (переважно фрески) згадується з погляду їх зв’язку з гуманістично-ренесансними ідеями.

Візантійську та давньоруську естетику послідовно досліджує
В. Бичков, даючи цікаві постулати осмислення візантійської парадигми. Означуючи естетичну свідомість княжої доби, вчений підкреслює розуміння духовного як естетичного, окреслені ним уявлення про красу є засадничими для розуміння прекрасного у середньовічній українській культурі.

Одну із найцікавіших концепцій Середньовіччя подає С. Авєрінцев. Г. Прохоров проводить прямі паралелі між літературними та художніми творами, оцінюючи їх крізь призму впливу літературної основи.

Для аналізу східнохристиянської культури важливою є розроблена А. Гуревичем концепція західного культурного Середньовіччя, зокрема його категоріальної основи. У дослідженнях Д. Ліхачова висвітлюється питання естетичної свідомості на матеріалах давньоруської літератури.

Праці видатних літургістів І. Мейендорфа, Р. Тафта, Г. Й. Шульца, М. Авранца позволяють вписати іконопис у його природне середовище - літургію. Дисертаційне дослідження також концепції С. Булгакова, П. Флоренського, С. Трубецького, Л. Успенського та І. Язикової, котрі окремо вивчали богослов’я ікони; Н. Петерсон-Шевченко, аналіз іконопису якої лежить на межі літургіки та мистецтвознавства).

Оскільки концепції середньовічної культури в основному розроблялися на підставі літературних джерел, проблеми іконопису, особливо ж українського, залишаються поза спеціальною дослідницькою увагою, а відтак і не є достатньо вивченими.

Українська ікона, особливо ХІV-XV ст., тривалий час була найменш дослідженим пластом української культури. На початку ХХ століття з’являються перші розвідки українського мистецтва В. Лозинського, І. Свєнціцького, М. Голубця, М. Осінчука, Ф. Шмідта. Давнє українське малярство вивчали відомі вчені Ф. Уманцев, С. Таранущенко, В. Ярема, С. Гординський, В. Свєнціцька, Г. Логвин. Комплексний аналіз літературно-культурологічного контексту мистецтва П. Жолтовського близький до філософії мистецтва.

До дуже плідних авторів, численні праці яких присвячені українським пам’яткам, належать Л. Міляєва, В. Овсійчук, Я. Запаско, Д. Степовик, В. Пуцко, Р. Біскупський, А. Ружик-Брижеч, М.-П. Крук, Я. Клозінська, М. Гемба-рович, Ф. Кирик.

У богословському та літургійному контексті ікону вивчали Н. Покровський, Ф. Буслаєв, М. Кондаков, праці яких заклали основи методології російської іконографічної школи. Значний внесок у вивчення російських іконописних творів, комплексний підхід до аналізу яких врахований у нашому дослідженні зробили М. Алпатов, Е. Смирнова, О. Попова, І. Данилова, В. Ліхачова, Л. Ліфшиц, В. Плугін, О. Подобедова, М. Голейзов-ський, О. Осташенко, Г. Попов, О. Салтиков.

Період ХІV-XV ст. залишається найменш дослідженим в історії філософії та зокрема естетики. Необхідність опрацювання естетики української ікони, що базувалася б на нових методологічних підходах, диктує недостатня опрацьованість цієї ділянки в українській історії естетики, оскільки не існує окремого дослідження українського іконопису ХІV-XV ст. під кутом зору його філософсько-естетичного аналізу, який би враховував світоглядні особливості Середньовіччя, виокремлював найважливіші естетичні категорії та стилістичні особливості в контексті візантійського та південнослов’янського стилетворення.

У другому розділі “Світоглядно-естетичні засади української се-редньовічної ікони” означено теоретичне підґрунтя українського іконопису, основні категорії, вироблені візантійською естетикою, їх трансформацію в українській культурі. Візантійська філософія мистецтва опиралась на тогочасне розуміння простору і часу, символу, образу, канону, світла, літургійну естетику. Середньовічні естетичні категорії втілювались як в окремій іконі, так в іконостасному ансамблі.

Підрозділ 2.1. Концепція краси в українській середньовічній культурі окреслює розуміння краси, зокрема духовної, та втілення її в українській іконі. Концепція трансцендентної краси, основу якої формували тексти Св. Письма та твори Отців Церкви, викристалізувалася у візантійській естетиці на противагу античному уявленню про прекрасне у матеріальному світі. Божественна краса не могла передаватися через звичайне наслідування природи, а мала потребу в формуванні засадничо відмінних категорій естетики.

Особливий аспект співвідношення Світла і Краси, що простежується від старозавітної естетики, дістає своє логічне продовження у творах Отців Церкви, Діонісія Ареопагіта, ісихастів. Сформульоване Псевдо-Діонісієм поняття Прекрасного споріднене з Благом і Добром. Ісихаське бачення краси через світло, зокрема світло Фавору, божественні енергії, мало особливе значення для ікони ХІV - XV ст.

Ікона була втіленням розуміння краси як в естетичному, так і у філософсько-богословському планах. Краса ікон відтворювала красу Божого Царства, красу Господнього обличчя, відбитком якого була ікона.

Розуміння краси базувалсь не на доктринальних нормах, а мало чуттєвий характер, і цим відрізнялось від сформованого візантійською культурою. Тому можна говорити, що і найяскравіший прояв українського середньовічного бачення божественної краси - ікона була іншою, ніж візантійська. Висока трансцендентна краса оживала в українських іконописних пам’ятках - свідченнях високого рівня майстерності та естетичного бачення світу. Духовна краса як причина духовної радості втілювалась у світлоносному та життєрадісному колориті ікони.

Іконописний образ відтворював середньовічне світорозуміння і світовідчуття, систему уявлень про порядок світу.

Важливість часово-просторових співвідношень, їх розуміння, що проявляються в іконі, закономірностях її організації окреслено у підрозділі 2.2. Категорії простору і часу як формотворчий чинник українського мистецтва доби Середньовіччя.

Теоцентрична модель світу середньовічної культури передавалась через її хронотоп, який є певною “системою координат” доби і відображає світоглядні особливості Середньовіччя. Середньовічні просторово-часові співвідношення мали визначальний вплив як на загальнокультурний контекст, так і на структуру іконописного зображення. Розуміння часу та простору становлять основу культури, перетворюються у художній час і простір, визначають просторово-часові співвідношення, внутрішній лад та образну систему іконописного твору.

Середньовічна модель світу сприймалася як знак двох просторів, де “занебесний світ” домінував над “піднебесним”, що найвиразніше прочитується у сакральному просторі храму, який був виразом внутрішньої структури культури, метафорично закріпленої в образотворчій та декоративній системі як уречевленій ідеї вищого буття. Трансформація храмового простору в символічне небо здійснювалася через ефект “сходження” зображень в інший простір.

Ікона включала у себе неосяжний простір, що будувався на двох взаємопов’язаних моментах: співвідношенні композиції й глядача. У кожній іконі як подобі ідеального світу завжди присутня середня вісь. Середньовічні художники створили власну систему зображення простору, будуючи світ ікони з особливим простором зворотної перспективи.

Середньовічне уявлення про час базується на символічному світосприйманні, пов’язаному з символом кола як означення вічності. Середньовічна людина почувала себе у священному колі. Розуміння часу як компонента суспільної свідомості, що відкриває особливості розвитку, ритму культури, важливе для пізнання ознак доби, її мистецтва. Сакральний ритм визначає основні естетичні категорії середньовічної культури, ритмічну основу богослужбового року, за яким будувалася іконографічна програма. Середньовічний хронотоп споріднений з проблемами символу та образу.

Символічний характер середньовічної культури зумовив особливості мови мистецтва іконопису. Середньовічний символ як смисловий вияв речі, яку він означує, мав виражати невидиме через видиме, спонукати до його осмислення. Сенс символу ніколи не роз’яснювався цілковито, тому його смислова організація передбачала внутрішню роботу сприймання. Естетичні знаки в Середньовіччі мали декілька значень і розраховувались на тлумачення, коментування, доповнення зображенням, у якому прочитувався невтілений текст. Символ властивий не одному синхронному зрізу культури, а пронизує його з минулого в майбутнє. Як найстійкіші елементи культури, символи переносять іконографічні схеми, семіотичні утворення з одного культурного пласту в інший. Середньовічний символ ніколи не був етично нейтральним. Моральна цінність символічного думання невіддільна від його образної цінності.

Символічна мова іконописного зображення формувалася на підставі символізму середньовічного мислення. Умовність художньої мови базувалась на апофатичному богослов’ї, яке найвиразніше прочитується у концепції “неподібних подоб” Псевдо-Діонісія. На його розуміння символу, образу, світла спираються візантійська естетика та її плід - ікона. В основі символізму ікони - розуміння Псевдо-Діонісія, згідно з яким все є оболонкою, що приховує істинний зміст. Це давало іконописцеві можливість відтворювати духовні речі символічною мовою, а заперечна форма виразу неподібних подоб - говорити лаконічною мовою символів.

Основні віхи становлення теорії символу, пов’язаність символіки ікони та храму виразно простежуються у літургійних коментарях.

У підрозділі 2.3. Образ у системі середньовічного світогляду означується ключова для візантійського світогляду та естетики категорія образу, що стала визначальною для розуміння ікони, іконографічної програми. Теорія образу лежала в основі візантійського світорозуміння, об’єднувала візантійську онтологію, гносеологію, літературу, мистецтво, богослов’я. Поняття образу, сформувавшись ще у добу античності, у візантійській культурі викристалізувалось в окрему теорію ікони.

Важливим аспектом дослідження образу є його багатоплановість, що включає художній та словесний вияви. Ікони були невербальною формою інтерпретації сакрального літературного тексту, його продовженням і втіленням недомовленого, його смисловою суттю. У палеологівську добу - час підкресленого паралелізму вербального і невербального образу - зростає вага Слова. Співвідношення проповіді словом та проповіді кольором є ще одним аспектом проблеми образу цієї епохи.

У підрозділі 2.4. Візантійський іконографічний канон, його вияв в українській іконі аналізується сакральний іконографічний текст, що регламентованою каноном формою, наближений до ритуалу. У каноні довершується антиномічність східнохристиянського художнього мислення. Теоретична спрямованість на творення “неподібних подоб” сприяє формуванню образу на підставі художніх принципів, закріплених каноном - носія семантики художнього образу, ідея якого реалізується як втілення принципу “неподібних подоб” у мистецтві.

Іконографічний канон включає у себе канон пропорцій і кольору, тому детальніший огляд колористичної символіки дає змогу проаналізувати ікону в її знаковій системі. Колір еманував залежно від його образної функції, що була не стільки образотворчою, скільки світло- і формотворчою.

Канон уніфікував стилістичні принципи ікони, які, зазнававши певних часових змін, все ж залишалися незмінно священними для візантійців, але не такими непорушними для українців. Оскільки розуміння канонічності в українській культурі було іншим, ніж у візантійській, то це засвідчує не тільки світоглядні відмінності, але й стилістика мистецьких творів. Дещо вільніше трактування канону стає характерною рисою української ікони. Українські ікони зберігають візантійську іконографічну схему, вносячи своєрідне відтворення її структури та своє розуміння кольору, яке означене у дисертаційному дослідженні на підставі українських літературних та мистецьких пам’яток. В українській іконі розуміння кольору випливало з життєрадісного світовідчуття, що не взорувалося на строгі візантійські приписи. Використання світлої колористичної палітри сприяло ототожненню понять кольору і світла.

У підрозділі 2.5. Концепція світла в українській середньовічній естетиці та мистецтві аналізується роль світла як однієї з найважливіших категорій середньовічної естетики, пов’язаної з розвитком духовного життя та богословської думки, що визначало світлоносність ікони як її основної характеристики. Світло у Середньовіччі виступає як творче начало, яке виявляє істину. Творить форму, охоплюючи предмет, до котрого доторкається. Оскільки субстанційне світло не дає тіней, то в іконі вони зовсім відсутні.

Особливо увага до світла як засобу художньо-символічного виразу посилилася з часів Псевдо-Діонісія, на концепцію якого спирається естетична категорія світла доби Середньовіччя, та зокрема візантійське розуміння світла. У XIV cт. світло - основний засіб нової художньої мови візантійського та українського мистецтва, де енергія світла вища за можливості форми. Вчення ісихазму додає світлу гостроти, а “першообразна і незрима краса” світла втілюється в іконописі з особливою глибиною і наповненістю. У дослідженні підкреслено значення світла як засобу художньої виразності, окреслена роль світла як феномену української середньовічної культури на прикладі літературних та мистецьких пам’яток.

У підрозділі 2.6. Літургійна естетика, її вияв в українській іконі розглянуто визначальну для середньовічного мистецтва систему літургійних символів та принципи їх використання. Оскільки середньовічне мистецтво має переважно літургійний характер, то аналіз співвідношення літургійної та художньої систем відкриває середньовічне світорозуміння. Цілісність простору храму передбачає єдність літургійної символіки, що визначала топографію храмового простору, об’єднуючи всі його елементи. Літургійна естетика творила символіку окремої ікони. Літургійні засади ікони вплинула на засоби іконописного виразу, формувалися паралельно із розвитком літургійних форм та обрядів. Ікона наочно репрезентувала те, що відбувалося у зображальній дії богослужіння.

Концепція літургійного образу, що лежить в основі синтезу богослужіння, є семантичним ключем розуміння внутрішньої сутності богослужіння, вона відкривала символіку храму, богослужіння та ікони. Ікона (для якої є визначальною літургійна функція) посідає особливе місце у літургійному дійстві. Впроваджена у богослужіння ікона, властивими для неї засобами зачіпала емоційну сферу, поглиблюючи дію літургійного священнодійства.

Через богослужіння (а не безпосередньо з Євангелії та Передання) іконопис черпав свої сюжети, оскільки він формувався духом церкви. Тому іконографічні акценти співпадають з літургійними. Не лише сюжет, але й спосіб його трактування запозичений з богослужіння, яке сприяло появі відповідних священних зображень та закріпленню певних іконографічних сюжетів та деталей. Кожен празник мав свою ікону, без якої був би неповним. Ікона не тільки зображала, але й була його частиною, яка відтворювала суть і найважливіші риси празника, церковний звичай і передання. Впровадження дванадцяти празників в окремий ряд іконостасу стало довершенням його структурного порядку.

Дослідження літургійної естетики включає джерела богослужбових пам’яток означеного періоду, які окреслюють роль ікони в контексті літургійного життя. У ХІV - XV ст. поглиблюється розуміння літургійності іконопису, що підкреслюється через літургійні сюжети, глибоке проникнення у Таїнство Євхаристії та ікони, осмислення співвідношення між ними, творення іконостасу, який мав найперше літургійне призначення.

Підрозділ 2.7. Структура українського іконостасу як втілення естетичних концепцій окреслює роль особливо важливої частини образотворчого ансамблю середньовічного храму, який будувався за принципами літургійної естетики - іконостасу. Структура іконостасу відображала ієрархічний принцип та церковне розуміння естетики художнього образу.

Розміщення ікон в іконостасі виходить із значення храму, вівтаря. Символіка іконостасу виражалась через ідею вівтаря і через неї одержувала своє художнє втілення. В іконостасі перепліталися літургійні та мистецькі основи.

Становлення високого іконостасу припадає на ісихаський період, тому його структурна система відтворює синтез богословської та художньої думки доби ісихазму. Розвитком іконостасу визначається іконописний шлях українського мистецтва.

У третьому розділі “Стилістичні ознаки палеологівського відродження та їх вплив на українську культуру” окреслено невіддільне від світогляду поняття стилю, зокрема палеологівського ренесансу та другого південнослов’янського впливу, з якими пов’язаний розвиток української художньої культури ХІV - XV ст. Складний закономірний і органічний процес передренесансного характеру проявився не тільки у мистецтві, але й у культурі загалом.

Палеологівська культура мала два етапи, відмінні за своєю філософією, естетикою, стилістичними ознаками мистецтва, які, проте, становили єдину цілість.

Період активного зацікавлення античною спадщиною означується періодами відродження візантійської культури, останнє з яких - Палеологівське - певним чином підсумовувало усю візантійську історію. Саме воно породило християнський гуманізм, що розвинувся у Візантії доби Палеологів, які виявили себе у різних сферах. У підрозділі 3.1. Ранньопалеологівська художня культура й естетика, власне, аналізуються філософсько-богословські та естетичні основи стилістики цього явища.

Увага до людини, її психологічного стану та настрою яскраво виражається в іконографії. Процес оновлення художньої форми у Візантії від початку ХІІІ ст. спричинився до формування стилю палеологівського ренесансу, що охопив усі частини візантійської імперії, одночасно проявившись у культурах багатьох країн. Мистецтво доби Палеологів застосовує нові форми виразу, що породжуються стилістичними змінами.

Новому стилю, що характеризує мистецтво часу Палеологів, відповідає новий етап розвитку візантійської естетики. Майже вся духовна сфера візантійського гуманізму належала до сфери прекрасного. Естетичний аналіз фіксується у візантійській літературі в описах творів образотворчого мистецтва. Традиція візантійської естетики розвиває концепцію розуміння мистецтва, закладає основи європейського мистецтвознавства. Розвиток естетичної думки і літератури, безумовно, сприяв еволюції мистецтва, яке в свою чергу впливало на естетику та літературу. Подальший розвиток естетичного принципу відчутний у всьому мистецтві ХІV - XV ст.

У підрозділі 3.2. Ісихазм у художньо-естетичній системі іконопису аналізується зростаючий вплив ісихаських ідей, що спричинились до суттєвих стилістичних та композиційних змін у структурі іконописних творів, де підкреслений рух змінюється врочистим спокоєм, посилюються специфічно іконописні принципи, що надавали іконі ролі культового образу. Перехід від живописної манери першої половини ХІV cт. до графічного стилю ХV cт. зумовлений зростом аскетичних та містичних тенденцій, що посилили аскетизм виразу в іконописі. Період ісихаських дискусій став часом зросту ролі індивідуального молитовного життя та, відповідно, значення молільного образу, торжества його внутрішньої сили, що походила від ісихаського духовного досвіду. Символічний аспект ускладнював символічну мову ікони. Мистецтву того часу притаманна тенденція до виявлення сакраменту, коли стиралася межа явного і надреального. Літургійний рух доби ісихастів спричинився до розвитку літургійної тематики в іконописі. У малярство ввійшли нові літургійні композиції, скеровані на вияв містичної суті богослужіння.

Ісихаські ідеї спираються на містичне богослов’я Псевдо-Діонісія, його вчення про божественні енергії. Вплив ісихазму на мистецтво здійснювався через символічні форми ареопагітиків, а ісихаське вчення про божественні енергії зливалося із вченням про іконопочитання. У мистецтві цієї доби піднімалась проблема несотвореного світла, доступного чуттєвому сприйманню, що мало велике значення для іконопису. Видимий прояв духовного світла відкрив іконописцям можливість одухотворення зображення. Ісихазм став провідним духовним рухом пізньопалеологівської доби, короткотривалий спалах духовності якого відобразився в усіх культурних сферах, зокрема іконографії, оскільки саме ікона стала символом епохи, що увібрав у себе духовні пошуки ісихаського руху.

У наступному підрозділі 3.3. Ранньопалеологівська доба в українській художній культурі характеризується ранньопалеологівська стилістика українського малярства. Ранньопалеологівський період для Візантії характерний зверненням до античної, македонівської та комніновської спадщини, становленням естетичного аналізу художніх творів, використанням малярських прийомів. В українському мистецтві він означується актуалізацією традицій княжої доби. Стійкість стилістичних ознак ранньопалеологівського етапу в національних школах (зокрема українській) відповідна до архаїчних тенденцій мистецтва візантійського кола.

Іконописний стиль українських пам’яток не тотожний візантійському. Окрім стилістичних рис палеологівського мистецтва, в українській іконі присутні пізньоготичні ремінісценції. Готичний струмінь, що означував впливи західного світу, його естетики натуралізму, особливо відчутний у творах XV ст. Визначальними, проте, можна вважати адаптовані та переосмислені візантійські традиції, на яких базувався власний стилістичний напрям, що увібрав у себе традиції княжої доби. В українських іконах ХІV - XV ст. найтривкіші традиції ранньопалеологівської доби, що присутні в ряді пам’яток ХV ст., співіснують із архаїчними тенденціями, ісихаськими стилістичними ознаками.

У підрозділі 3.4. Ісихазм в українській культурі ХІV - XV ст. аналізується останній етап доби палеологівської культури, пов’язаний з духовним рухом ісихазму. Особливості його української редакції проявилися у виборі окремих напрямків ісихаської думки, найперше - у його літургійному характері (для Середньовіччя це означало - суспільному), поширенні споглядально-аскетичної літератури, втіленні богословських засад через національні художні форми та засоби. Зміна філософсько-естетичного світосприймання сприяла художньо-стилістичним перетворенням.

Ісихаська течія, поширившись із хвилею другого південнослов’янського впливу в літературі та мистецтві, збагачує українську художню спадщину новими і раніше відомими переосмисленими сюжетами. Оскільки ісихазм в українській культурі досліджуваного періоду найвиразніше проявився в іконографічній формі, то саме її аналіз даватиме змогу окреслити його особливості на українському ґрунті. Зокрема трактування сюжету Преображення яскраво засвідчує поширення ісихаських ідей в Україні.

У четвертому розділі “Українська ікона як вияв духовно-есте-тичних шукань палеологівської доби” аналізується розвиток української художньої культури ХІV - XV ст., пов’язаний із палеологівським ренесансом та другим південнослов’янським впливом.

Сюжетна лінія українського іконопису ХІV - XV ст. відтворює духовні шукання палеологівської доби, що найвиразніше втілювалися через невербальні (художні) форми виразу. До провідних тем, пов’язаних з елліністичною філософією, актуалізованих палеологівським відродженням, належала тема Премудрості, яка проаналізована у підрозділі 4.1. Ідея Премудрості та культ Богородиці, їх реалізація в іконі.

Софіологія ввібрала у себе поняття краси, зокрема духовної та краси пізнання. У давньоукраїнській духовності вона пов’язана із соборністю, що втілювалася у софійному принципі художнього мислення та іконографії Премудрості. Тема Премудрості перепліталась із маріологією, темою Покрови - знаковою для української культури загалом та іконографії зокрема. Культ Софії-Премудрості проектувався на Богородичний культ. Розвитку Богородичної іконографії сприяв ісихазм. Богородична іконографія пов’язана з апокрифічною течією літератури.

Стиль палеологівського відродження в українському мистецтві проявлявся у сюжетній лінії, яка спиралась на апокрифічні тексти. Їх трансформація у художній текст аналізується у підрозділі 4.2. Невербальне втілення апокрифічних текстів. Апокрифи вплинули на формування окремих іконографічних типів Богородиці та сюжетів празничкового ряду. Теми Успіння, Страсного циклу, Зішестя в ад, Страшного Суду позначені впливом апокрифів, як в іконографії, так і у проповідницькій літературі, літургійній поезії. Іконографія Страсного циклу сформована на підставі апокрифічних текстів Страсної тематики (зокрема Никодимового євангелія), поширених у ХІV ст. У станкові ікони Страсного циклу перейшла значна кількість сюжетів Господніх празників, втілюючи принципи візантійської естетики, відтворювали характерне для того періоду трактування окремих сюжетів.

Увага до особи, її внутрішнього життя, індивідуальних особливостей у період християнського гуманізму ХІV - XV ст. сприяла популярності житійного жанру. Розвиток цього жанру в українському іконописі ХІV - XV ст. аналізується у підрозділі 4.3. Житійний жанр та ікони мучеників в українській середньовічній іконографії, сюжетні лінії якої відобразили поширення житійної літератури. До найпопулярніших святих належав св. Миколай, ікона якого входила у намісний ряд іконостасу. У період другого південнослов’янського впливу, при митр. Кипріяні, - часі поглиблення культурних і церковних зв’язків з Болгарією та Сербією - в Україну були принесені болгарські культи, серед яких дуже популярної на Балканах св. П’ятки Тирновської. Відчутне поширення культу мучеників та звернення до житій мучеників, аскетично-догматичних мотивів, особливо характерне для ісихаського періоду (зокрема першої половини ХV ст.), відобразилося у літературі та мистецтві. Межова естетизація аскетизму втілюється у проповідницьких й іконописних творах. В іконі втілювалися аскетичні ідеали через сюжет і його трактування. Розвивалася іконографія пустельників і скитальців, зображення яких містили Молільні чини.

У підрозділі 4.4. Середньовічна есхатологія в українському мистецтві ХІV - ХV ст. окреслено прояви есхатологічних ідей в літературі та іконографії. Есхатологічні настрої, характерні для всього середньовічного світовідчування, що актуалізувались в ісихаський період, спричинялись до витворення окремого станкового сюжету Страшного Суду. Принесені хвилею другого південнослов’янського впливу, нові житія, серед яких також житійні тексти з видіннями загробного життя (зокрема нова редакція житія Василія Нового, доповнена митарствами св. Теодори) вплинули на українську іконографію Страшного Суду.

Оскільки есхатологічна тема вирішувалася у дусі рецензії ісихаського вчення, то зображення Страшного Суду можна трактувати як реалізацію “мисленого раю”. В іконографії Страшного Суду відтворювалися три сцени образу раю. Розуміння Другого пришестя як здійснення “мисленого раю” увиразнювалося, підкреслювалось духовними посланнями. Як зображення мисленого раю (у різних редакціях: допаламіській і паламіській) втілювалася у численних пам’ятках українського іконопису найактуальніша ісихаська тема Преображення.

Виразом середньовічної есхатології був також іконостас, зокрема центральне зображення його Молільного чину - “Спаса у славі”. Розуміння іконостасу як втілення ідеї раю характерне для Русі.

В образотворчому храмовому просторі ХІV - XV ст. переважали іконостасні ікони, особливості яких проаналізовані у підрозділі 4.5. Іконостасні ікони як відтворення середньовічної естетики ансамблевості.

Прагнення до створення великих ансамблів було провідною рисою середньовічного мистецтва, яке мало ансамблевий характер. Ансамблевим за своїм характером іконостас, в якому кожна частина підпорядкована цілісності іконостасної структури. З появою іконостасу структура окремої ікони, що стає частиною цілого, також змінюється.

Розвиток іконостасу важливий для формування сюжетної лінії ікон ХІV - XV ст., яка, чітко визначена каноном, втілювала церковне розуміння Спасителя, Богородиці, апостолів, святих, празників. Їх іконографічні особливості та стилістика формувалися церковною літературою, піснеспівами.

На ісихаський період припадає домінування Молільного чину в іконостасі. Українські чини Моління містили зображення українських святих Антонія і Теодосія Печерських.

Особливе значення для художньої системи іконостасу мала ікона “Нерукотворного образу”. Окремі іконостасні ікони виявляють стилістику цілісного комплексу іконостасу, всієї художньої культури. Його структура підпорядкована виявленню богословської ідеї, що втілювалась через художньо-естетичні засоби. Філософський сенс кожної з ікон виявлявся у трансформуванні світоглядно-естетичних принципів середньовічного мистецтва.

У результаті дослідження з’ясовано вплив естетичних концепцій на іконографію, особливості розвитку української середньовічної художньої культури, її стилістичні характеристики, пов’язані із духовними, філософсько-богословськими напрямами та середньовічним світорозумінням.

Опрацювання значного пласту джерельного матеріалу дало змогу на підставі його аналізу окреслити закономірності формування іконографії і дійти до таких висновків:

Естетичним підґрунтям українського іконопису стали філософсько-богословські концепції Візантії, трансформовані у власну світоглядну парадигму. Українська ікона практично втілює середньовічні концепції краси, світла, образу, розуміння простору і часу, канону. З’ясовано, що факторами і засобами українського іконотворення є просторово-часові співвідношення, які виявлялися в іконографічних творах, концепції символу, образу, канону, естетичні категорії світла, краси, літургійна естетика. Встановлено, що естетична сфера української середньовічної культури спиралась в основному на принципи візантійської естетики, але з огляду на відмінність свого світовідчуття не може ототожнюватися із нею. В українській естетичній свідомості розуміння краси відрізнялось від сформованого візантійською культурою і мало радше чуттєвий характер, тому можна говорити, що й ікона - цей найяскравіший прояв українського середньовічного бачення божественної краси та сконцентроване її втілення є іншим. В українських іконописних пам’ятках - свідченнях високого естетичного рівня майстерності та своєрідності естетичного бачення світу висока