Дисертацією є рукопис
Національний інститут стратегічних досліджень
Марченко Юрій Васильович
УДК 32.01+323.28
“Антитерористична діяльність як складова національної безпеки держави (політологічний аналіз)”
21.01.01 – основи національної безпеки держави
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуттґя наукового ступеня
кандидата політичних наук
Київ - 2005
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у Національному інституті стратегічних досліджень.
Науковий керівник: доктор філософських наук, старший науковий співробітник
Степико Михайло Тимофійович,
Національний інститут стратегічних досліджень,
Вчений секретар Інституту.
Офіційні опоненти: доктор політичних наук, старший науковий співробітник
Барков Валерій Юрійович,
Національний інститут стратегічних досліджень,
завідувач відділу соціальних відносин і громадянського суспільства.
кандидат політичних наук, доцент
Павленко Ростислав Миколайович, доцент Національного університету “Києво-Могилянська академія”.
Провідна установа: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, відділ глобальних систем сучасної цивілізації (м. Київ).
Захист відбудеться 08.07.2005 р. о 14-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради СРД 26.718.01 у Національному інституті стратегічних досліджень за адресою: м. Київ, вул. Пирогова 7 “а”
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного інституту стратегічних досліджень (м. Київ, вул. Пирогова, 7 “а”)
Автореферат розісланий 07.06. 2005 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради С.О. Янішевський
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Події 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку і Вашингтоні та широкий політичний резонанс, який вони викликали і ще й досі викликають у світі, засвідчили про нечуване зростання терористичної загрози. Тероризм постав як один з найнебезпечніших викликів людству, що на початку ХХІ століття загрожує не лише безпеці окремих країн, а й, враховуючи інтеграційні процеси та випадки несанкціонованого розповсюдження зброї масового ураження, ставить під загрозу глобальні стабільність і безпеку.
Водночас, останніми роками спостерігаються трансформації терористичних загроз, які дедалі менше пов’язані з підтримкою цієї діяльності з боку певних країн. Навпаки, терористичні організації вже не обов’язково спираються на допомогу окремих держав, хоча терористичні бази можуть розташовуватися на їхній території. Внаслідок цього терористична діяльність набула транснаціональних рис. Сьогодні мова вже має йти про транснаціональну мережу терористичних угруповань різноманітного ґатунку, які, попри наявні розбіжності у поглядах та політичних настановах, дедалі частіше допомагають одне одному, утворивши у такий спосіб своєрідний “терористичний інтернаціонал”. Безпосередньою реакцією держав на посилення терористичної загрози є розробка нових і удосконалення нині чинних нормативно-правових та організаційних механізмів. Це позначається на пожвавленні законотворчої діяльності у галузі національної безпеки. Загалом, проблеми забезпечення національної безпеки і відвернення терористичної загрози останнім часом набувають дедалі більшого значення для збереження гідних умов життєдіяльності людини. Усе вищенаведене детермінує нагальну необхідність дослідження антитерористичної складової національної безпеки, з метою удосконалення наявних і запровадження нових форм і засобів боротьби з тероризмом.
Таким чином, дослідження антитерористичної діяльності та її взаємозв’язку з національною безпекою має як теоретичне, так і практичне значення. Воно допомагає визначити шляхи удосконалення системи національної безпеки в умовах глобальних трансформацій та посилення терористичної загрози. З іншого боку, це дослідження дозволяє окреслити перспективи розвитку міжнародного співробітництва в галузі забезпечення безпеки як на локальному, регіональному й національному, так і на глобальному рівнях. Антитерористична діяльність в цьому контексті постає як один із найважливіших і найперспективніших напрямів міжнародного співробітництва.
Ступінь наукової розробки проблеми. Глобальні суспільно-політичні та соціокультурні трансформації останніх десятиріч істотним чином позначилися і на самому феномені національної безпеки, яка перетворилася на визначальний параметр державного управління загалом. Це, у свою чергу, значною мірою спричинило зміни у ставленні до екстремальних ситуацій і зумовило, зокрема, дослідженні проблем, пов’язаних з міжнародним тероризмом.
На вітчизняному ґрунті дана проблематика розглядалася у низці публікацій, присвячених як проблемам національної безпеки, так і проблемі боротьбі з міжнародним тероризмом. Відповідні аспекти їхнього вирішення знайшли своє місце у працях О.Ф.Бєлова, О.Г.Білоруса, В.Т.Білоуса, О.С.Бодрука, М.О.Гончаренка, О.Г.Данільяна, О.І.Дергачова, О.П.Дзьобаня, В.С.Картавцева, Я.Ю.Кондратьєва, Е.О.Кравця, М.Б.Левицької, О.В.Литвиненка, В.А.Ліпкана, Е.М.Лисицина, Д.Г.Лук’яненка, Н.Р.Нижник, В.М.Паламарчука, М.І.Панова, Б.О.Парахонського, С.І.Пирожкова та багатьох інших авторів.
Українські фахівці, які досліджують національну безпеку, зосереджують свою увагу передусім на осмисленні і пошуку адекватних механізмів становлення і розвитку системи національної безпеки України в умовах пожвавлення інтеграційних і поглиблення глобалізаційних процесів. Не залишаються поза дослідницьким інтересом й стратегічні питання та розробка відповідних нормативно-правових положень щодо національної безпеки.
Серед західних науковців зазначені питання розглядалися А.Архарією, С.Брауном, Б.Броуді, П.Бувальдою, А.Вольферсом, Д.Гудбі, М.Капланом, Д.Кауффманом, Р.Куглером, У.Липманом, Г.Моргентау, .Норром, Ф.Трегером, П. ван Хамом, С.Хоффманом та ін. Особливістю цих робіт є поглиблена увага до теоретичних та методологічних аспектів забезпечення національної безпеки, до трансформації та еволюції структур безпеки впродовж останніх десятиліть.
З іншого боку, вересневі події 2001 року стимулювали нову хвилю досліджень з проблеми боротьби з глобальним тероризмом, адже остання набуває дедалі більшого значення для забезпечення безпеки як на регіональному, так і на глобальному рівнях.
Насамперед, мова йде про необхідність розробки нових підходів щодо дослідження тероризму і запровадження ефективних механізмів боротьби з ним. Цей аспект проблеми дістав належне відображення в працях П.Вілкінсона, П.Дюпона, А.Котти, Р.Ч.Кларка, У.Лакера, В.Е.Парсі, К.Хиршмана, Б.Хоффмана та ін. До ролі міжнародного права та міжнародних організацій у боротьбі з тероризмом привертають увагу дослідження Д.Боско, А.Б’янкі, А.Конта, С.Маркізіо, А.Харача, Ш.Шмаля. Пошуку шляхів удосконалення національного законодавства та антитерористичної діяльності присвячені праці М.-Е.Гоцці, Ж.Жиру, Б.Нетан’яху, П.Р.Раджесварі, Д.Роува, В.Хоя та ін.
В останні роки спостерігається пожвавлення досліджень з цієї проблематики у Російській Федерації. У широкому соціокультурному контексті міжнародний тероризм розглядають Ю.Антонян, В.Виборнов, Л.Дробіжева, О.Зотов, М.Іорданов, Е.Паїн, В.Тишков, А.Хазанов та ін. Дослідження нормативно-правових та кримінальних аспектів антитерористичної діяльності здійснено у працях К.Буртного, А.Динкіна, І.Лукашука, В.Лунєєва, В.Петріщева, В.Устінова. Специфічним для російських дослідників є привертання уваги до радикального ісламізму як джерела тероризму, що дістало вираження в працях М.Аруновой, А.Другова, В.Кисельова, Б.Міркасимова, Л.Сюкияйнена, В.Фьодорова, Т.Шаумян та ін.
В цілому, дослідження тероризму в Російській Федерації здійснюється на тлі загострення терористичних загроз і зорієнтовано на розв’язання актуальних проблем у сфері антитерористичної діяльності. Актуальність праць російських дослідників обумовлена схожістю не лише суспільно-політичних та економічних умов налагодження антитерористичної діяльності в Україні та РФ, а й географічного розташування, сусідства регіонів дислокації терористичних угруповань (Центральна Азія, Близький Схід).
Українські дослідники проблематики боротьбі з тероризмом небезпідставно звертають увагу передусім до нагальної потреби створення адекватної нормативно-правової бази боротьби з ним (В.Антипенко, В.Бруз, В.Глушков, О.Долженков, В.Ємельянов, В.Журавльов, В.Коваленко, Я.Кондратьєв, В.Леонов, В.Ліпкан та ін.). Ця база має бути адекватною постійній еволюції тероризму, враховувати його соціокультурну та світоглядну складові і, що зараз є чи не найважливішим, зовнішньополітичний аспект антитерористичної діяльності (І.Коппель, В.Майборода, В.Манжола, О.Ніколаєнко, М.Ожеван, В.Остроухов, О.Шевченко та ін.).
Йдеться, перш за все, про необхідність внесення змін до Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, які б визначали механізми, напрямки, завдання, суб’єкти та об’єкти антитерористичної діяльності.
Однак, попри зростання кількості досліджень з проблем боротьби з тероризмом, залишаються невирішеними низка теоретичних і практичних питань, що пояснюється не лише складністю та природною новизною цієї проблематики у ХХІ сторіччі і необхідністю пошуку нових підходів, але й трансформацією власне терористичних загроз.
Метою дисертаційного дослідження є визначення особливостей антитерористичної діяльності як складової національної безпеки, а також розробка рекомендацій щодо її удосконалення.
Відповідно до поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:
- проаналізувати поточні зміни у системі забезпечення національної безпеки, викликані глобалізацією економічних, соціокультурних і політичних процесів, геополітичним перерозподілом світу, і визначити перспективи її подальшої трансформації;
- класифікувати особливості актуальних загроз і викликів системі забезпечення національної безпеки;
- дослідити наявну нормативно-правову базу антитерористичної діяльності національного, регіонального та глобального рівнів;
- дати оцінку стану і перспективам розвитку антитерористичної діяльності як складової національної безпеки з урахуванням поточних політичних, соціокультурних та економічних чинників;
- розробити рекомендації щодо подальшого удосконалення нормативно-правової бази та організаційного забезпечення антитерористичної діяльності в системі забезпечення національної безпеки.
Об’єктом дисертаційного дослідження є система забезпечення національної безпеки в умовах трансформації геополітичних відносин та глобалізації економічних, політичних та соціокультурних процесів.
Предметом дисертаційного дослідження є антитерористична діяльність як складова системи національної безпеки.
Методологічні засади дослідження. Специфіка методології дисертаційного дослідження полягає у розробці відповідного теоретико-методологічного інструментарію, що має синтезувати положення структурно-функціонального підходу, призначеного дослідити визначальні принципи і чинні механізми системи забезпечення національної безпеки, антитерористичної діяльності як її складової та мережевий підхід, який дозволяє проаналізувати поточні зміни у політичній, економічній та соціокультурній сферах суспільного життя, викликані глобалізацією.
Компаративний аналіз цих двох підходів щодо дослідження політичної складової антитерористичної діяльності дає можливість визначити перспективи подальших трансформацій системи національної безпеки, зокрема її антитерористичної складової.
Джерельною базою дослідження є:
-
нормативно-правова база України з питань національної безпеки та антитерористичної діяльності;
-
законодавство міжнародних організацій щодо боротьби з проявами тероризму;
-
законодавство зарубіжних країн у сфері національної безпеки та антитерористичної діяльності;
-
наукові дослідження закордонних науковців з проблем тероризму, актуальних трансформацій систем безпеки та удосконалення заходів боротьби із загрозами і викликами національній безпеці;
-
публікації вітчизняних дослідників з питань національної безпеки та анти терористичної діяльності.
Теоретичне і практичне значення дослідження полягає у тому, що його положення дозволяють встановити наслідки глобалізаційних процесів для системи національної безпеки, визначити принципові особливості її оперативних трансформацій. Вивчення новітнього міжнародного досвіду антитерористичної діяльності на глобальному, регіональному та національному рівнях розширюють дослідницьке поле для розробки і запровадження адекватної сьогоденню нормативно-правової бази анти терористичної діяльності.
Це також істотно збільшує можливості окреслення перспектив подальшого розвитку міжнародного співробітництва в цій сфері, визначення шляхів удосконалення системи національної безпеки. Зроблені в результаті дослідження антитерористичної діяльності як складової національної безпеки висновки можуть бути використані в роботі органів державної влади, відповідальних за здійснення антитерористичної діяльності, а також іншими зацікавленими державними структурами.
Положення та висновки дисертації можуть стимулювати подальші наукові дослідження, пов’язані з вивченням регіональних та національних структур безпеки, особливостей антитерористичної діяльності. Використання цих положень та висновків здатне підвищити рівень підготовки та складання підручників, навчальних посібників і спецкурсів, присвячених питанням національної безпеки та антитерористичної діяльності.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що в його результаті досліджено і визначено принципові особливості антитерористичної діяльності як складової національної безпеки з урахуванням геополітичних особливостей України:
-
доведено, що трансформація структур національної безпеки, викликана процесами глобалізації, робить необхідним налагодження тісної взаємодії на національному, регіональному та глобальному рівнях співробітництва в цій сфері; це передбачає формування організаційних структур, діяльність яких має спрямовуватися на координацію зусиль в сфері забезпечення безпеки та розробку і запровадження відповідної нормативно-правової бази.
-
визначено, що головною проблемою розробки антитерористичного законодавства, координації зусиль світової спільноти у боротьбі з тероризмом є правова легітимація насильства та встановлення допустимих меж тимчасового обмеження прав і свобод громадян; однак обмеження життєдіяльності суспільства та громадян держави не повинно супроводжуватися згортанням діяльності структур громадянського суспільства, з одного боку, та сприяти становленню авторитарних та диктаторських політичних режимів, з іншого;
-
показано, що в умовах ринкової економіки послаблення регуляторних функцій держави в економічній сфері неодмінно супроводжується посиленням її ролі у сфері забезпечення національної безпеки, підтримки стабільності наявної інфраструктури та правопорядку; з цього випливає, що тільки держава є єдиним легітимним джерелом фізичного насильства, що перетворює національну безпеку на визначальний параметр державного управління;
-
визначено, що в умовах глобалізації концепція національної безпеки держави, її антитерористична діяльність повинні визначатися специфікою об’єкта зусиль – мережі “розпорошених” у просторі й не локалізованих в одному місці осередків та інституцій; наслідком цієї специфіки є зникнення традиційної межі між внутрішнім та зовнішньополітичним простором держави, а також між внутрішніми і зовнішніми загрозами; це обумовлює потребу вдосконалення та пошуку адекватних механізмів забезпечення національної безпеки в умовах появи асиметричних загроз;
-
проаналізовано поняття мережевої структури як сутнісної характеристики глобалізованого суспільства, яка створюється перетинанням різних потоків: капіталу, інформації, технологій, організаційної взаємодії, зображень, звуків і символів; це породжує принципово нову просторову форму, властиву для суспільних практик розвинених суспільств – простір потоків; зроблено висновок , що приналежність до тієї чи іншої мережі або її відсутність, разом з динамікою одних мереж щодо інших, постають як найважливіші джерела влади і змін в розвинених суспільствах, що дозволяє охарактеризувати їх як суспільства мережевих структур, характерною ознакою яких є домінування соціальної морфології над соціальною дією;
-
обґрунтовано, що трансформація терористичних загроз відбувається у напрямку подальшої транснаціоналізації тероризму; на відміну від 70-80-х років ХХ ст., коли терористичні організації локалізувалися в конкретних країнах, користуючись підтримкою наддержав; сучасні терористичні організації являють собою мережеві структури, утворені осередками у різних регіонах світу; це уможливлює важко контрольоване “перетікання” тероризму в інші країни та ускладнює його профілактику, переслідування і боротьбу з ним.
-
визначено специфіку ЗМІ як одного з можливих суспільно значущих каналів ретрансляції повідомлень про гучні терористичні акції; роль ЗМІ в “розкручуванні” публічного характеру тероризму може бути спрямована не стільки на доведення до громадської думки загроз тероризму, скільки на залякування населення, що викликає потребу у запровадженні відповідних PR-стратегій протидії тероризму і у налагодженні тісного співробітництва між суб’єктами національної безпеки та ЗМІ.
-
показано, що терористична діяльність на сучасному етапі дедалі частіше виявляється пов’язаною з іншими формами злочинної діяльності (торгівля зброєю, наркотиками, “відмиванням” грошей тощо). Тому антитерористична діяльність передбачає також і запровадження низки заходів, спрямованих на боротьбу із “супутніми” проявами тероризму, пов’язаними передусім з фінансуванням терористичної діяльності.
Апробація результатів дослідження. Основні результати доповідались на міжнародних та республіканських наукових конференціях, семінарах, “круглих столах” – “Відносини між державою і громадянським суспільством” (Київ, листопад 2003), “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (Київ, травень, 2004), “Сучасний тероризм: філософія, ідеологія і форми прояву” (Житомир, жовтень, 2004), колоквіуму з проблем становлення громадянського суспільства в Україні за проектом “Україна – це ми” (Київ, липень-жовтень, 2004), неодноразово оговорювалися на засіданнях відділів соціальних відносин та громадянського суспільства, етнополітики і гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень.
Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 6 наукових праць загальним обсягом 3 друк. арк. В наукових фахових виданнях опубліковано п’ять статей загальним обсягом 2,8 друк. арк.
Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, восьми підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 175 сторінок. Список використаних джерел включає 138 найменувань.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й основні завдання дисертації, викладено методологічну основу та методи дослідження, відображено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.
Перший розділ - “Національна безпека: теоретичні і нормативно-правові засади дослідження” - складається з двох підрозділів.
У першому підрозділі - “Феномен національної безпеки: сутність, ознаки, нормативно-правові визначення” - визначається, що забезпечення національної безпеки є найважливішою функцією будь-якої держави і ключовою сферою діяльності її політичних та державних інституцій. Останні, ставлячи собі за мету реалізацію життєво важливих інтересів людини, суспільства та держави, захист їх від негативного впливу внутрішніх і зовнішніх чинників, повинні гарантувати сприятливі для життя і розвитку умови існування усіх громадян країни, внаслідок чого національна безпека виявляється базовою категорією державної політики, визначальним параметром державного управління, а також неодмінною умовою будь-якої економічної, суспільно-політичної, гуманітарної діяльності.
Одним із чинників забезпечення національної безпеки є подальша теоретична розробка цієї складної і багатогранної теми. Концептуальне осмислення цієї проблематики передбачає колективну працю дослідників з різних галузей знання, що дозволить оцінити і визначити перспективи удосконалення вже наявних і розробку та запровадження нових теоретичних і практичних положень. Водночас в сучасному світі поява нових загроз і викликів робить необхідним не тільки поточне удосконалення, а й регулярний перегляд концептуальних, організаційних та законодавчих підвалин діяльності в галузі національної безпеки.
Процес геополітичного перерозподілу світу робить необхідним перегляд і запровадження нових, порівняно з минулим, форм взаємодії і стандартів транскордонного співробітництва в межах нових наддержавних макрорегіональних єдностей. Оскільки міжнародний правопорядок не може існувати без правопорядку на національному рівні, роль держави в облаштуванні власного політичного простору залишатиметься головною.
Посилення ролі національних держав як гаранта політичної стабільності потребує нових міжурядових домовленостей, спрямованих на створення транснаціональних та регіональних систем безпеки.
Другий підрозділ - “Національна безпека в умовах постбіполярного світу: геополітичні трансформації і національні пріоритети” - присвячений дослідженню поточних змін в структурах функціонування систем національної безпеки, викликаних як актуальними геополітичними трансформаціями, так і демократичними перетвореннями на постсоціалістичних теренах.
Одним з визначальних чинників трансформації систем національної, регіональної та міжнародної безпеки є поява транснаціональних суб’єктів застосування збройної сили і становлення глобальних терористичних мереж, що спричиняє принципові зрушення у системі забезпечення національної безпеки і робить необхідними узгоджені та скоординовані зусилля національних держав щодо розробки і запровадження адекватних сьогоденню механізмів забезпечення глобальної стабільності та безпеки. На українських теренах це призводить до переосмислення принципових засад механізмів забезпечення національної безпеки, перегляду й удосконалення вже існуючих нормативно-правових положень щодо даної проблематики.
Актуальні геополітичні перетворення істотно вплинули і на інституційні зрушення у системі міжнародної безпеки. Роль головних суб’єктів міжнародної політики, що мають пріоритетні можливості застосовувати збройну силу і впливати на попередження й врегулювання збройних конфліктів, закріпилася за провідними міжнародними структурами (ООН, НАТО, ОБСЄ). Відповідно вплив національних урядів на міжнародній арені на політику у сфері забезпечення безпеки дедалі більше опосередковуватимуться їхньою участю у вищезазначених блоках.
Проте після “холодної війни” залишилися досить стійкі конфронтаційні стереотипи, що істотно розмежовують інтереси та цінності найпотужніших у військовому плані країн світу. До того ж сьогодні розширена європейська система націй не є однорідною, її “пронизують” розбіжності в інтересах. Шляхи подолання наявних суперечностей між країнами, що уможливить становлення на європейських теренах “спільноти безпеки”, можна репрезентувати у вигляді двох сценаріїв: 1) силового домінування однієї держави, найймовірніший варіант – м’яка гегемонія США в тій ситуації, коли слабкість Росії і добровільне підпорядкування інших держав створюватимуть, бодай тимчасово, мирну систему, учасники якої співробітничають між собою; 2) піднесення “демократичного світу” в розширеному європейському співтоваристві, тобто практичного втілення винайденого емпіричним шляхом висновку про те, що демократичні держави, зазвичай, не воюють між собою.
Головне стратегічне завдання України полягає в уникненні ситуації, коли вона перетвориться на предмет геополітичної гри у протистоянні Росії та Заходу. З огляду на це, для зовнішньої політики України набуває неабиякого значення південно-східний вектор (Індія, Китай, Пакистан, Іран, арабські країни тощо). Разом з цим, виявляється доцільним і надалі розвивати євроінтеграційні процеси, беручи активну участь у формуванні європейських та удосконаленні євроатлантичних структур безпеки.
Формування спільноти безпеки залежатиме від розв’язання низки проблем і суперечностей, що існують між головними міжнародними акторами цього процесу. Водночас ця обставина робить необхідним, під час розробки і запровадження Україною стратегії міжнародного співробітництва в області забезпечення національної, регіональної та глобальної безпеки, врахування всієї множини чинників, що впливають на становлення спільноти безпеки в Європі.
Другий розділ - “Глобалізація світового розвитку і суспільно-політичні трансформації” - складається з двох підрозділів. У першому підрозділі - “Глобалізація і становлення мережевих структур“ - мова йде про актуальні трансформації соціальних структур у світі. Розвиток комунікаційних технологій та глобальної мережі опосередкованих комунікативними засобами взаємодій уможливлює принципову трансформацію просторової логіки, внаслідок чого скоординовані соціальні практики стають можливими й за відсутністю фізичної співприсутності. Водночас суспільні практики дедалі більше зорганізовуються навколо потоків: капіталу, інформації, технології, організаційної взаємодії, зображень, звуків і символів. Це породжує принципово нову просторову форму, властиву для суспільних практик розвинених суспільств – простір потоків.
Мережева структура являє собою комплекс взаємопов’язаних вузлів, які створюються перетинанням різних потоків. Конкретний зміст кожного вузла залежить від характеру тієї чи іншої мережевої структури. Приналежність до тієї чи іншої мережі чи її відсутність разом з динамікою одних мереж щодо інших постають як найважливіші джерела влади і змін у розвинених суспільствах, що дозволяє охарактеризувати їх як суспільства мережевих структур, характерною ознакою яких є домінування соціальної морфології над соціальною дією. Мережі є відкритими структурами, які можуть необмежено поширюватися шляхом залучення нових вузлів, якщо ті здатні до комунікації в межах цієї мережі, тобто використовують ті ж самі комунікаційні коди (наприклад, цінності чи виробничі завдання).
Нечуване зростання глобальних мереж і посилення необхідності прийняття рішень щодо процесів, які протікають у значній просторовій віддаленості, суттєво обмежує державний суверенітет та ступінь контролю над комунікативними процесами будь-якої країни. Водночас поява транснаціональних суб’єктів та посилення впливу екстремістських політичних заходів спричиняє зміни і у власне соціальній структурі розвинених суспільств. Разом з державними апаратами, глобальними мережами та егоцентричними індивідами в ньому виникають спільноти, сформовані навколо самобутнього спротиву, які за умов доступу до зброї перетворюються на найнебезпечніших контрагентів систем безпеки.
Збереження функцій держав за умов глобалізації світових процесів пов’язане з принциповою для процесу соціокультурного відтворення функцією – встановленням і підтримкою на належному рівні правопорядку і безпеки. Це викликано тим, що національна держава як джерело правопорядку на певній території водночас постає умовою і головним гарантом ефективного регулювання міжнародних законів, налагодження і підтримки функціональних можливостей комунікативних (як національних, так і транснаціональних) мереж. Тому здійснення територіального суверенітету державою залежатиме від того чи спроможна держава і надалі виступати як комунікативний вузол, що підтримує стабільність комунікативних ділянок на своїй території, дозволяючи в такий спосіб здійснювати глобальний обмін належної інтенсивності та швидкості.
Другий підрозділ - “Публічна політика і проблеми забезпечення політичної стабільності” - присвячено дослідженню посилення впливу публічної політики на облаштування і регуляцію суспільно-політичних процесів. Принциповою проблемою сьогодення, яка постає перед розвиненими національними державами, є не стільки відновлення чи посилення гомогенізаційних процесів, скільки створення належних умов для безконфліктного співіснування множини локалізованих, але пов’язаних завдяки глобальній комунікаційній мережі з іншими, схожими за соціокультурними ознаками, осередками в різних регіонах світу. Внаслідок цього монолітність і гомогенність сучасних національних комунікативних просторів перебуває під загрозою, позаяк їхня самодостатність і автономність дедалі менше стає очевидною. А виникнення і розповсюдження в розвинених країнах множини незалежних і непідпорядкованих державі комунікативних і інформаційних засобів сприяє публічному позиціюванню альтернативних бачень світу, світоглядів, ідеологій.
Сучасний стан поля політики характеризується тим, що експерти, члени громадських організацій і комітетів, соціальні працівники, журналісти тощо виявляються важливими дійовими особами. Нові політичні агенти – експерти, що репрезентують себе як фахівців, що перебувають поза межами політичної боротьби – конкурують зі “старими” політичними агентами за нав’язування легітимних визначень актуальних соціокультурних категорій. Тому досягнення політичної стабільності як на глобальному, так і на локальному рівнях перебуває у принциповій залежності від винайдення оптимальних засобів організації публічного простору, дестабілізація якого виявляється потужним важелем тиску на процес прийняття рішень і на суспільно-політичну ситуацію загалом.
Становлення і розвиток поля публічної політики, сприяючи посиленню ролі засобів масової комунікації в розгортанні політичних процесів і загалом в соціокультурному відтворенні, викликає потребу у розробці і постійному вдосконаленні стратегій стабілізації суспільно-політичного життя та нейтралізації чинників що його дестабілізують. Це передбачає виважену, розраховану на широкі верстви громадськості, стратегії протидії розповсюдженню проявів екстремізму і тероризму, у розробці і запровадженні якої мають брати участь усі фахові агенти поля публічної політики, а саме – політики, журналісти та експерти із суспільно-політичних питань.
Третій розділ - “Терористична загроза: генеза, стан і перспективи трансформації” - складається з двох підрозділів.
Перший підрозділ - “Теоретичні та нормативно-правові проблеми визначення і дослідження феномена тероризму” присвячений аналізу концептуальних і нормативно-правових питань, пов’язаних з цим суспільно-політичним феноменом. Концептуальному осмисленню такого суспільно-політичного феномену, як тероризм перешкоджає насамперед високий ступінь політизованості, що, вочевидь, віддзеркалює всю актуальність цієї проблеми. До того ж конвергенція усіх наявних різновидів тероризму, що спостерігається в останні роки, ще більше ускладнює цю задачу.
З іншого боку, необхідність розробки і реалізації політики боротьби з транснаціональним, міжнародним тероризмом робить необхідним також і уніфікацію нормативно-правової бази щодо антитерористичної діяльності різних країн. Проте якщо уніфікації підлягає законодавство країн, національні та геополітичні інтереси яких не збігаються, єдиним виходом із ситуації є використання характерних ознак тероризму, що мають узгодити позиції сторін, тих елементів, що позбавлені політичних оцінок і визнаються кримінальними у більшості національних законодавств.
Принциповою проблемою під час розробки і запровадження заходів антитерористичної діяльності є необхідність дотримання демократичних норм і збереження конституційно гарантованих свобод громадян. Традиційно заходи по боротьбі з тероризмом включають: комплекс організаційно-політичних заходів (розробка та реалізація державою політики в області боротьби з тероризмом); правові заходи (кримінально-правові, кримінально-процесуальні, адміністративно-правові); виховні, спеціальні.
Останній різновид - спеціальні заходи - передбачає надання особливих повноважень державним спецслужбам. В демократичних країнах розроблено два методи боротьби, покликаних гарантувати, що зусилля виконавчої влади щодо приборкання тероризму не вийдуть за межі законного прагнення убезпечити життя людей. Британська модель (прийнята в 1973 році, коли активізувалася терористична діяльність Ірландської республіканської армії – ІРА) дозволяє контролювати дії сил безпеки, щоб вони щорічно отримували новий законодавчий мандат від уряду. Керівники органів, що ведуть боротьбу з тероризмом повинні довести, що їх особливі повноваження виправдані і не вийдуть з-під контролю; якщо вони не зможуть це зробити, їхні “ліцензії” на ті чи інші дії автоматично анулюються.
На європейському континенті, навпаки, обов’язок стежити за діяльністю органів безпеки зазвичай покладений на судові органи, які аналізують заходи по боротьби з тероризмом, щоб гарантувати, що вони виправдані законною турботою про безпеку населення. Вимога періодичної пролонгації отриманого мандата в законодавчому порядку і перевірка судовими органами у чітко встановлені терміни дозволяє громадянам шляхом виборних представників та суддів контролювати діяльність органів безпеки. Закон України “Про боротьбу з тероризмом” також передбачає підзвітність органів антитерористичної діяльності судовій владі.
У другому підрозділі - “Феномен глобального тероризму: нові виклики національній безпеці” - аналізуються актуальні зміни, викликані глобалізаційними процесами, та їхній вплив на терористичну діяльність. Феномен глобального тероризму – є комплексним і системним, боротьба з ним поки що проводиться явно неадекватно, оскільки ведеться радше проти проявів тероризму, ніж проти нього самого. З іншого боку, поки що не вжито усіх необхідних заходів, спрямованих на підрив ідеології тероризму, хоча саме його ідеологія, набувши глобального розповсюдження, є найважливішим чинником реанімації тероризму та регенерації терористичної мережі, що здатна пережити усі контртерористичні заходи, жертвуючи своїми окремими представниками і долаючи в такий спосіб вразливість і кінечність своїх складових.
Зазначено, що на сучасному етапі застосування насильства в рамках іррегулярних воєнних дій, тобто тероризм, викликає передусім необхідність нових підходів і нової політики безпеки. Вони передбачають відмову від традиційного розуміння політики безпеки з домінуванням воєнної складової. На перший план висуваються невоєнні аспекти політики безпеки.
Водночас, адекватна актуальним викликам та загрозам антитерористична діяльність потребує не лише удосконалення наявних і створення нових структур і механізмів глобальної і, зокрема, національної безпеки, а й передбачає вирішення низки теоретичних і практичних завдань: аналізу причин та умов виникнення та розповсюдження глобального тероризму, розробки методології дослідження мережевих структур, удосконалення наявної нормативно-правової бази боротьби з тероризмом, винайдення шляхів реорганізації структур безпеки та заходів боротьби із сучасним тероризмом та ін.
Четвертий розділ дисертаційного дослідження - “Антитерористична діяльність: внутрішні та зовнішні умови і стратегічні орієнтири” - складається з двох підрозділів.
Перший підрозділ - “Нормативно-правові та організаційні засади антитерористичної діяльності. Міжнародний досвід” присвячений дослідженню міжнародного досвіду засад антитерористичної діяльності. Внаслідок відсутності адекватного транснаціонального механізму боротьба з міжнародним тероризмом призводить до односторонніх реакцій потерпілих держав, які іноді майже не відрізняються від засуджуваних актів терору. Проте національні держави повинні не лише реагувати на терористичні акції, а попереджати їх, проводячи послідовну антитерористичну політику. Національні держави повинні водночас спрямовувати свої дії проти обох аспектів тероризму: переслідувати його кримінально і оцінювати його політичний зміст.
На актуальному історичному етапі в основу урядової антитерористичної політики мають бути покладені два головні засоби: скорочення зисків, на які можуть розраховувати терористи, і збільшення, у порівнянні з передбаченими раніше, витрат на терористичну діяльність. Для цього стає необхідним встановити жорсткий контроль над розповсюдженням новин або вимагати самодисципліни від усіх, хто причетний до діяльності ЗМІ та до масового розповсюдження інформації.
При всьому розмаїтті й водночас унікальності національних державно-правових систем протидії тероризму кожна з них формувалася під впливом єдиного комплексу зовнішніх та внутрішніх чинників, до яких слід віднести: рівень та характер зовнішніх загроз, стан внутрішньополітичної, соціально-економічної та кримінальної обстановки, наявність й ступінь гостроти внутрішніх конфліктів довготривалого характеру і різного походження, національні та релігійні звичаї і традиції, рівень загальної юридичної культури населення, стан правових інституцій тощо. Тому, досліджуючи механізм впливу цих чинників на формування антитерористичної політики в окремих країнах, застосовувався комплексний підхід відповідно до зазначеного добору чинників, які характеризують обстановку в цих державах.
На національному та міжнародному рівнях адекватне протистояння тероризмові уможливлюється завдяки таким передумовам. По-перше, підтримка і довіра з боку населення і політичних лідерів антитерористичних структур. Це сприяє тому, що діяльність відповідних відомств розцінюється як здійснювана у рамках закону з ефективними конституційними гарантіями проти зловживання їх повноваженнями. По-друге, тісні та постійні контакти й співробітництво між воєнними і державними службами безпеки з питань антитерору. В цьому контексті набуває принципового значення доступ до новітніх технологій зі збору розвідданих, комунікацій і спостереження. По-третє, наявність тісного міжнародного співробітництва на рівні країн щодо обміну інформацією про терористичні рухи та їхню діяльність, про участь держав в них, а також іншими суттєвими для боротьби з тероризмом даними.
У другому підрозділі “Сучасна практика боротьби з тероризмом та перспективи її удосконалення” аналізується світовий досвід боротьби з тероризмом та заходи української держави, спрямовані на попередження його проявів на теренах України. Розробка і запровадження нових та удосконалення старих механізмів антитерористичної діяльності постає як умова існування повноцінної держави, здатної проводити на своїй території легітимну державну політику, від якої залежить подальший поступ і розвиток всієї нації.
Тому для налагодження адекватної антитерористичної діяльності та розробки контртерористичних заходів необхідно брати до уваги суб’єктивну складову тероризму, а саме – виходити з того, що тероризм розраховує на довгостроковий політичний ефект, а терористичні акції постають як окремі елементи продуманої стратегії терористичної діяльності, взаємопов’язані між собою. Ця обставина робить необхідним під час розробки і запровадження системи боротьби з тероризмом брати до уваги специфічні особливості наявних терористичних угруповань, умови організації та спрямованість терористичних акцій.
Стратегія боротьби з тероризмом, яка має дістати вираження у вигляді довгострокової програми або концепції, покликана охопити всю сукупність можливостей держави з контролю над тероризмом і екстремізмом, орієнтуючись на основні форми контролю – превентивний контроль, регулятивний і репресивний контроль, а також на основи організації та координації, постійної оптимізації антитерористичної діяльності із урахуванням нових загроз та змін у внутрішньо- та зовнішньополітичній ситуації.
Вочевидь, посилення і повсюдність терористичної загрози вимагає від сучасної демократичної держави надзвичайно значних зусиль по створенню не менш розгалуженої і оперативної, ніж терористична мережа, системи, що складається з усієї сукупності уповноважених вести боротьбу державних інституцій. Ця обставина робить необхідним привертання уваги до проблем координації та субординації складових цієї системи, позаяк від цього залежать успіх антитерористичної діяльності як такої.
Втім, на сьогоднішній день вітчизняне законодавство щодо антитерористичної діяльності ще перебуває в стадії становлення та удосконалення. Лише нещодавно були прийняті найпринциповіші для забезпечення національної безпеки загалом і для боротьби з тероризмом правові акти, зокрема Закон “Про основи національної безпеки” (2003 р.) та Закон “Про боротьбу з тероризмом” (2003 р.).
Крім того зростання глобального фактора терористичної діяльності, передусім в сфері її фінансового забезпечення, вимагає термінової адаптації до нових задач – виявлення і попередження каналів такого фінансування. До того ж практика виявлення, попередження і розкриття фінансових операцій, пов’язаних так чи так із злочинною діяльністю, дедалі частіше демонструє необхідність використання фінансового контролю з метою превенції і кримінального переслідування фактів не тільки легалізації “брудних” грошей, а й фінансування тероризму, ухилення від оподаткування, різних фінансових зловживань. Тому міжнародне співтовариство сприяє розширенню функцій органів фінансової розвідки, для яких боротьба з відмиванням доходів є не єдиною функцією.
Однією з вимог, що висуваються фінансовій розвідці, здійснюваної з метою забезпечення національної безпеки, і зокрема для протидії терористичній загрозі – це збирання інформації лише за умов наявності конкретної загрози. Це виявляється важливим для отримання необхідної підтримки населення заходів, що в той чи інший спосіб пов’язані з певними обмеженнями демократичних свобод і прав людини.
Саме тому особливого значення набуває своєчасне визначення політиками пріоритетів та завдань суб’єктів, що здійснюють таку розвідку, а також налагодження контролю за загальною ефективністю і законністю дій цих органів – без втручання, втім, в оперативний процес. Цілям періодичного контролю за адекватністю розвідувальних заходів служать спеціальні інститути, утворені безпосередньо для даних цілей, а також для загальної координації дій різних розвідувальних агенцій, загального довгострокового аналізу і прогнозування.
ВИСНОВКИ
Процеси глобалізації, становлення і розвиток наднаціональних та регіональних структур призводять до помітних змін в функціональних завданнях та можливостях державних інституцій, зокрема тих, що мають забезпечувати національну безпеку України.
В сучасних умовах адекватна ступеню наявних загроз стратегія протидії тероризму полягає у зміцненні передусім держави як головного джерела правопорядку. Регуляторні її функції в сучасних умовах полягатимуть у тому, що попри помітне обмеження впливу урядів на процес прийняття рішень в економічній сфері державні органи залишатимуться єдиним легітимним монополістом у застосуванні силових методів контролю в межах національного територіального суверенітету та демократичних цінностей. Тобто застосування насильства в рамках іррегулярних воєнних дій (терористичної діяльності) викликає необхідність нових підходів до політики безпеки. Вони передбачають відмову від традиційного розуміння політики безпеки з домінуванням воєнної складової. Тому адекватна актуальним викликам та загрозам антитерористична діяльність потребує не лише удосконалення наявних і створення нових структур і механізмів глобальної і, зокрема, національної безпеки, а й передбачає вирішення низки теоретичних і практичних завдань: аналізу причин та умов виникнення та розповсюдження глобального тероризму, розробки методології дослідження мережевих структур, удосконалення наявної нормативно-правової бази боротьби з тероризмом, винайдення шляхів реорганізації структур безпеки та заходів боротьби із сучасним тероризмом та ін.
Аналіз міжнародного досвіду у сфері антитерористичної діяльності свідчить про те, що на національному та міжнародному рівнях адекватне протистояння тероризмові уможливлюється завдяки низці передумов. По-перше, завдяки підтримці і довіри до антитерористичних структур безпеки з боку населення і політичних лідерів. По-друге, за рахунок тісних та постійних контактів і співробітництва між військовими і державними службами безпеки з питань антитерористичної діяльності. В цьому контексті набуває принципового значення доступ до новітніх технологій зі збору розвідданих, комунікацій і спостереження. По-третє, завдяки наявності тісного міжнародного співробітництва на рівні країн щодо обміну інформацією про терористичні рухи та їхню діяльність, про участь держав в цьому співробітництві у всіх сферах: політико-правовій, економічній, фінансовій тощо.
Проведений аналіз нормативно-правових та організаційних аспектів антитерористичної діяльності дозволяє зробити такі висновки:
по-перше, одним з головних чинників, що зумовлюють вирішення задачі формування національної системи профілактики тероризму, є надзвичайне ускладнення тероризму як соціально-політичного та кримінального явища. Цій множині різнорідних обставин і чинників можна адекватно протистояти лише завдяки створенню системи заходів, що викликає потребу в співпраці усіх державних структур і громадськості;
по-друге, під час генези терористичних проявів на різних стадіях криміногенний процес здатний переходити з однієї сфери суспільних відносин до іншої, тобто терористична діяльність може переслідувати як політичні, так й інші цілі, наприклад, економічні. Це викликає потребу у комплексному розгляді обставин конкретних терористичних загроз із залученням до співпраці відповідних органів виконавчої влади та дослідження взаємного впливу теророгенних процесів різного ґатунку для розробки і запровадження багатоаспектної системи заходів завдяки поєднанню інформаційного, наукового та ресурсного потенціалу різних відомств в межах централізованої національної програми;
по-третє, реакцією на трансформацію і дестабілізацію суспільно-політичних процесів останніх десятиріч стала активізація різних громадських рухів і організацій, що вимагають від влади підвищення рівня захисту громадян від акцій психологічного і фізичного терору. Тому
