Національна академія внутрішніх справ України

несинова Світлана Василівна

УДК 340.0 (4УКР)

Державно-правовий механізм захисту прав неповнолітніх

в Українській РСР (60-і – поч. 80-х рр. ХХ ст.)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права,

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії держави та права Національної академії внутрішніх справ України.

Науковий керівник

кандидат юридичних наук, доцент Третьякова Тамара Анатоліївна, професор кафедри історії держави і права Національної академії внутрішніх справ України

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Гончаренко Володимир Дмитрович, Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого (м. Харків), завідувач кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн

кандидат юридичних наук, доцент Шмоткін Олексій Вікторович, Національна академія служби безпеки України (м. Київ), завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Провідна установа:

Національний університет внутрішніх справ МВС України (м. Харків).

Захист відбудеться 23.12. 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.009.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук у Національній академії внутрішніх справ України за адресою: м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України за адресою: м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

Автореферат розіслано 22.11. 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.Б. Горова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Останніми роками в Україні активізувався процес перегляду існуючих нормативно-правових актів та створення нових, які б враховували сучасні суспільні відносини, що потребують правового закріплення. Ці акти мають бути узгоджені з міжнародними правовими документами, визнаними багатьма країнами світу, зокрема й Україною. Під час реалізації такої політики держави посилюється увага до визначення та захисту прав окремих верств населення, які потребують особливого ставлення з боку держави, і зокрема захисту прав дітей, що є сьогодні актуальним, а створення спеціального державно-правового механізму реалізації і захисту прав неповнолітніх, а також ювенальної юстиції як особливого апарату вирішення справ неповнолітніх є вкрай необхідним. Найбільш вдало це може бути здійснено за умови аналізу наукових розробок, синтезу теоретичної та нормативної бази із залученням переваг історичного досвіду нашої країни з цього питання.

Вивчення стану наукової розробки теми показує, що досі вона комплексно не досліджувалася спеціалістами у галузі права. Розглядались лише окремі її аспекти – охорона материнства та немовлят органами охорони здоров’я, охорона дитинства та підтримка сім’ї, що має дітей, захист прав неповнолітніх у навчально-виховному процесі закладів системи освіти тощо. При бажанні авторів охопити істотні сторони охорони дитинства спостерігається однобічність аналізу проблем, що стосуються неповнолітніх: вони або розглядаються з боку лікувально-профілактичної допомоги, або вивчаються види соціально-економічної підтримки сім’ї та дитини. При цьому право як інструмент охорони неповнолітніх випадає з поля зору.

У вивченні питань охорони прав неповнолітніх на сучасному етапі корисним є аналіз виникнення та розвитку органів держави та громадських організацій із захисту прав неповнолітніх протягом всієї історії Радянської держави. Особливо важливим для дослідження є процес створення і вдосконалення організаційних і правових форм в УРСР у 60-і – поч. 80-х рр. як складової частини державно-правового механізму, що забезпечував розв’язання проблеми захисту прав дитини.

Важливою подією у справі юридичного закріплення соціального становища неповнолітніх, створення системи гарантій їх прав стало прийняття у 1959 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларації прав дитини. У цей час держава стала більш уважно вирішувати питання підвищення якості виховання неповнолітніх, умов навчання у школі, влаштування на роботу після закінчення школи тощо. Тому дослідження організаційно-правових засад, форм, методів діяльності суб’єктів, що забезпечували захист прав неповнолітніх у 60–80-х рр. ХХ ст. в УРСР дає змістовний матеріал не лише для наукових узагальнень, а й для вирішення проблеми захисту прав дітей і молоді, боротьби з безпритульністю, бездоглядністю, правопорушеннями неповнолітніх на сучасному етапі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження відповідає “Тематиці пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002–2005 роки” (п. 2.9) і “Тематиці пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002–2005 роки” (п. 1.5), затвердженим наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р, “Пріоритетним напрямам наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001–2005 роки” (п. 1.4), затвердженим ректором НАВСУ 5 квітня 2001 р., та науково-дослідній програмі кафедри історії держави і права Національної академії внутрішніх справ України.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на підставі всебічного вивчення відповідних нормативних актів, архівних документів і наукових розробок з питань діяльності суб’єктів, які застосовують спеціальні заходи для захисту прав неповнолітніх, спираючись на статистичні дані, узагальнити досвід функціонування державно-правового механізму захисту прав неповнолітніх в УРСР у 60–80-х рр. ХХ ст., вирішити питання правової природи принципів захисту прав неповнолітніх та меж використання позитивного досвіду колишньої УРСР для вирішення проблеми захисту прав неповнолітніх у сучасній Україні.

Виходячи з мети дослідження, автор ставив перед собою такі завдання:– 

дослідити наукові розробки з проблематики державно-правового механізму захисту прав неповнолітніх; – 

з’ясувати змістову сторону окремих категорій прав неповнолітніх, що потребують захисту з боку держави та суспільства; – 

проаналізувати правові аспекти діяльності державних та громадських організацій УРСР у сфері захисту прав неповнолітніх, визначивши особливості правового регулювання у цій сфері; – 

шляхом використання структурного підходу визначити основні компоненти, що разом складають внутрішню організацію теоретичної конструкції державно-правового механізму захисту прав неповнолітніх; – 

на підставі вивчення практичного досвіду державних та громадських інституцій у 60-і – поч. 80-х рр. минулого століття в УРСР визначити найбільш вживані форми та методи здійснення правового захисту прав неповнолітніх; – 

визначити головні фактори життєдіяльності дітей, що сприяють реалізації прав неповнолітніх та потребують особливої уваги з боку держави; – 

розробити пропозиції щодо окремих елементів механізму захисту прав неповнолітніх у сучасній Україні.

Об’єктом дослідження є діяльність держави та громадських організацій із захисту прав неповнолітніх в УРСР у 60-і – поч. 80-х рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є державно-правовий механізм діяльності уповноважених суб’єктів із захисту прав неповнолітніх в УРСР у 60-і – поч. 80-х рр. ХХ ст.

Методи дослідження. Дисертація виконана на основі використання філософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Метод діалектики застосовувався при вивченні нормативно-правової бази захисту прав неповнолітніх, подолання бездоглядності та злочинності неповнолітніх, зокрема, для висвітлення її розвитку відповідно до соціально-економічної та політичної ситуації у державі.

Серед загальнонаукових слід виділити методи системного аналізу, структурний та функціональний. Перший з них дозволив розглянути форми та засоби роботи з неповнолітніми безпритульними, бездоглядними та правопорушниками як елементи системи правової охорони дитинства. Два інших методи використовувалися для вивчення правових засад функціонування системи державних органів та громадських організацій, уповноважених здійснювати цю роботу, зокрема, для з’ясування їх організаційної структури та функціональної підпорядкованості відповідно до виконуваних завдань. Методи аналізу та узагальнення застосовувалися при дослідженні конкретних правових норм та інститутів законодавства України, що закріплює основи правового статусу неповнолітніх.

Використання таких спеціальних методів, як формально-юридичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, дало змогу всебічно проаналізувати правові акти СРСР і УРСР з питань, що розглядаються в роботі, порівняти умови державно-правового захисту прав неповнолітніх, виявити схожість та відмінності в ідеологічному та організаційному підходах до вирішення цього питання в УРСР та сучасній Україні.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є одним з перших комплексних наукових досліджень державно-правового механізму захисту прав неповнолітніх в УРСР у 60–80-х рр. минулого століття.

У дисертації систематизовано результати досліджень, які стали у другій половині ХХ ст. науковою основою правового регулювання у цій галузі; сформульовано поняття державно-правового механізму та визначено його основні елементи; з’ясовано тенденції становлення та розвитку системи державних органів і громадських організацій, які брали участь у цій діяльності; висвітлено правові засади роботи з безпритульними, бездоглядними дітьми та неповнолітніми правопорушниками; визначено найважливіші напрями правового забезпечення охорони дитинства; розкрито основні принципи взаємодії суб’єктів захисту прав неповнолітніх. При цьому автором використано переважно новий архівно-документальний матеріал, який вперше впроваджується до наукового обігу.

Новизну дисертаційного дослідження відображають такі наукові положення:

1. Здійснено аналіз наукових джерел, присвячених захисту прав неповнолітніх і зроблено висновок, що стан розробленості проблематики державно-правового механізму захисту прав неповнолітніх в УРСР у 60–80-х рр. ХХ ст. характеризується однобічністю, розкриттям лише окремих сторін даної проблематики. Переваги державного захисту прав неповнолітніх у 60–80-х рр. в УРСР з метою використання позитивного досвіду для створення ефективного державного механізму захисту прав дітей в сучасній Україні на рівні дисертацій та монографій не досліджувались – мало місце лише висвітлення питань правового регулювання боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх в УРСР у 20-х рр. ХХ ст. або питань правової охорони дитинства в СРСР.

2. Сформульовано поняття державно-правового механізму захисту прав неповнолітніх, визначені основні компоненти, що разом складають внутрішню організацію цієї теоретичної конструкції.

3. Доведено, що поряд з основними органами та установами державного походження у механізм захисту прав неповнолітніх активно залучалися спеціальні громадські організації для сприяння державним органам у захисті прав дітей, у боротьбі з бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх. Нормативно-правовими актами, що регламентували напрями діяльності цих організацій, детально визначалися їх статус, структура, конкретні обов’язки, що сприяло забезпеченню відносно високого рівня ефективності у роботі, організації взаємодії з іншими уповноваженими суб’єктами.

4. На підставі аналізу нормативної бази та архівних матеріалів встановлено, що необхідно виділяти два рівні нормативного забезпечення прав дітей (міжнародний і національний) з метою їх змістового співставлення та вироблення необхідних пропозицій щодо захисту цих прав. На цій підставі проаналізовано існуючі класифікації прав дитини, визнані за міжнародними стандартами, та наповнено змістом окремі групи з них, виходячи з національного законодавства.

5. Зроблено висновок, що у період 60–80х рр. у діяльності органів державної влади спостерігалося істотне розширення застосування виховних методів у боротьбі з підлітковою злочинністю, підвищилася вікова межа неосудності неповнолітніх. Нормативними актами про роботу комісій у справах неповнолітніх з правопорушниками, які не підлягали кримінальній відповідальності, передбачалося застосування законодавчо визначених заходів виховного впливу замість покарання. Правове регулювання кримінальної відповідальності неповнолітніх характеризувалося встановленням норм, що пом’якшували покарання, застосування судом заходів медико-педагогічного характеру, надання неповнолітнім засудженим загальної та професійної освіти.

6. У механізмі захисту прав дитини у 60-х – поч. 80-х рр. ХХ ст. виявлено комплексний підхід держави до питань такого захисту. Це підтверджується результатами аналізу ряду заходів державного впливу, що набули у той період пріоритетного значення у вирішенні завдань ювенальної політики, стали основними формами діяльності, спрямованої на правове забезпечення або захист прав дитини.

7. Викладено пропозиції щодо окремих елементів механізму захисту прав неповнолітніх у сучасній Україні. Запропоновано переглянути діяльність та компетенцію існуючих уповноважених суб’єктів із захисту прав неповнолітніх шляхом зменшення їх кількості та розширення повноважень з метою створення гарантій у реалізації прав дітей та ефективного захисту їх від порушень.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у дисертації основні положення та висновки, а також викладений і проаналізований нормативний і фактичний матеріал можуть бути використані при проведенні подальших досліджень проблем вдосконалення державного механізму із захисту прав дітей, боротьби з бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх; для удосконалення правового регулювання у цій галузі на сучасному етапі; при викладанні історії держави та права України, кримінології, кримінального, сімейного, трудового права, а також при підготовці відповідних навчальних посібників.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювалися і були схвалені на засіданнях кафедри історії держави і права Національної академії внутрішніх справ України. Основні положення та висновки дослідження оприлюднені на Першій Міжнародній науково-практичній конференції “Науковий потенціал світу ‘2004” і VIII Міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта ‘2005”, що відбулися відповідно 1–15 листопада 2004 р. та 7–21 лютого 2005 р. в м. Дніпропетровськ, а також на Всеукраїнській науковій конференції “Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку”, що проходила 25 березня 2005 р. у м. Луцьку.

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дослідження дістали відображення у восьми статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах і тезах доповідей (п’ять із них опубліковані у фахових виданнях).

Структура та обсяг дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (372 найменування) та 4-х додатків. Загальний обсяг дисертації 230 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічна основа, окреслюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, їх апробація.

Розділ перший “Історіографічні й теоретичні аспекти проблеми державного механізму захисту прав неповнолітніх” розкриває стан розробки теми дисертації. Окрема увага приділяється висвітленню результатів досліджень, що стали науковою основою державно-правового механізму захисту прав неповнолітніх у 60-х – поч. 80-х рр. минулого століття.

У 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. проблеми охорони прав неповнолітніх досліджувалися дуже активно, що є наслідком соціальних негараздів та катаклізмів. Головними аспектами досліджень того часу були причини правової незахищеності дітей та підлітків, умови життя, що впливають на стан злочинності серед неповнолітніх, та засоби боротьби з нею, що застосовували державні органи та громадськість. Концентрувалась увага на роботі з неповнолітніми правопорушниками методами виховного характеру, порушувалось питання бездоглядності, безробіття, тяжких умов праці підлітків. Важливим для нашого дослідження є аналіз кримінально-виправної політики держави, висвітлення питань створення та розвитку дитячих судів, а також виправних установ для неповнолітніх. У своїх працях М. Набок спробував привернути увагу до взаємодії комісії у справах неповнолітніх з іншими державними органами та установами. Організаційно-правові аспекти діяльності комісій стали предметом досліджень М.А. Глейзера, А. Вікторова, Я.А. Переля. Виховним методам роботи з неповнолітніми присвятив свою роботу С.В. Познишев, дослідивши засади організації функціонування спеціальних виховних установ.

У 30-ті рр. ХХ ст. з’являються праці радянських вчених-правознавців Б.С. Утевського, який розглянув питання складу та повноважень комісії у справах неповнолітніх та відстоював позицію, що комісії є педагогічними органами, та М. Матвієвського, який присвятив свою монографію інституту сімейного права – опіки як одному з важливих засобів захисту прав неповнолітніх.

З другої половини 30-х рр. до кінця Другої світової війни істотних досліджень у зазначеній галузі не велося. Науковці-правознавці повертаються до проблем захисту прав дітей та підлітків лише у 50-х – 60-х роках минулого століття. У цей період з’являються праці, присвячені окремим аспектам нашої тематики, таких авторів як П.П. Михайленко, В.С. Орлов, М.І. Вєтров, М.В. Габелко, А.Б. Кошелкін, Д.С. Зарєв, А.М. Белякова, І.М. Ільїнська та інших. Характерною відмінністю цих робіт є спроба комплексного вивчення проблеми. Проте ці дослідження проведені переважно з точки зору кримінології, кримінального та кримінально-виконавчого права.

Дослідження науковців-правознавців 70-х – 80-х років все більше присвя-чуються питанням саме захисту дитинства та охороні прав неповнолітніх. Велику роль у мобілізації громадської думки щодо захисту прав дітей та підлітків відіграв Міжнародний рік дитини (1979 р.). У цей період з’являються роботи відомих вчених, що були присвячені правовому забезпеченню охорони інтересів дітей, висвітленню прав, свобод та обов’язків молоді, правовим питанням виховання дітей в родині, діяльності закладів, що ведуть боротьбу з правопорушеннями неповнолітніх.

Важливий внесок у дослідження механізму захисту прав дітей та підлітків зробили автори роботи “Правовая охрана детства” В.С. Орлов, А.М. Белякова і В.С. Проніна, в якій подаються початкові відомості про правову охорону дитинства, розкриваються права й обов’язки батьків щодо дітей, цивільні та трудові права неповнолітніх; визначається роль громадськості у попередженні правопорушень та у боротьбі з ними. Більш детально ці питання розглянуто іншими авторами у роботах, присвячених висвітленню особливостей захисту прав неповнолітніх у певній сфері життєдіяльності. А. Сенчин, О. Старов розкрили роль індивідуального шефства, його ефективність у вихованні та профілактиці правопорушень неповнолітніх. Т.С. Барило і Т.А. Третьякова намагалися висвітлити процес розвитку системи та структури комісій у справах неповнолітніх, розширення їх повноважень, взаємодії з іншими державними органами на підставі аналізу низки нормативних актів, що регламентували діяльність названих комісій. У цей час з точки зору кримінології Е.І. Мельникова розкриває профілактичну діяльність інспекцій у справах неповнолітніх як елемент широкого комплексу взаємопов’язаних заходів. Н.Г. Яковлева, І.Л. Стечкіна досліджували діяльність закладів культури щодо залучення “важких” підлітків, правопорушників до соціально корисних форм проведення дозвілля.

У 1983 р. колективом авторів був підготовлений посібник “Охрана прав несовершеннолетних”, де розглядаються питання охорони прав дітей та підлітків у сфері сімейних стосунків, народної освіти, праці тощо. Розкриваються підстави правової відповідальності батьків та осіб, що їх замінюють, за неналежне виконання обов’язків з виховання дітей, а також ідповідальності правопорушників, висвітлюються особливості застосування до підлітків цивільно-правової, адміністративної та кримінальної відповідальності.

У 90-х рр. питання історії організації правосуддя у справах неповнолітніх були в центрі уваги праць В.В. Николюка, Е.Б. Мельникової, які предметом досліджень обрали органи спеціальної юрисдикції – суди для неповнолітніх, процес їх запровадження та становлення, склад, повноваження, правова база їх функціонування.

У сучасній Україні все більше уваги приділяється питанням ювенальної юстиції. С. Косенко, О. Мойсеєва, І. Лисенко, С. Киренко, Н.М. Крестовська присвятили свої роботи висвітленню проблем кримінального захисту прав та інтересів неповнолітніх, сутності ювенальної юстиції, стану і перспектив її розробки в Україні та Росії, порівняльному аналізу ювенальної юстиції в США і в Україні.

Отже, до цього часу в нашій державі не було досліджень, які б комплексно аналізували державно-правовий механізм захисту прав неповнолітніх в УРСР у 60-х – поч. 80-х рр. минулого століття. Державно-правовий механізм у цій галузі взагалі ще не був предметом спеціального вивчення в історико-правовому плані.

Вивчаючи проблеми захисту прав дітей, автор дійшов висновку, що ці питання неможливо розглядати без висвітлення понятійного апарату досліджуваної проблеми: неповнолітніх, прав дітей (громадянських, прав дитини у сім'ї, на освіту, на здоров’я та здоровий спосіб життя, у галузі зайнятості), механізму захисту прав дітей як на світовому, так і на національному рівні, складу державно-правового механізму, ювенальної юстиції та основних напрямків ювенальної політики

Розділ другий – “Організаційно-правові форми захисту прав неповнолітніх в УРСР у 60-80-х роках ХХ століття” присвячений законодавчому закріпленню правових засобів захисту прав неповнолітніх, організаційним формам захисту прав дітей, системі заходів із захисту прав неповнолітніх у діяльності державних органів та громадських організацій.

Насамперед наголошується увага на тому, що у забезпеченні інтересів і правильному формуванні неповнолітнього велику роль відіграє право. Проте не слід ототожнювати такі явища як “правова охорона (захист) неповнолітніх” та “захист прав неповнолітніх”. Ці явища співвідносяться як часткове та загальне, тому що захист прав неповнолітніх як механізм обов’язково вміщує в собі такий елемент, як правовий захист, тобто наявність нормативної бази як джерела зовнішнього виразу та закріплення прав дітей. Проте цей механізм включає і неправові (організаційні) форми та засоби впливу. Засоби захисту невід’ємно пов’язані з певними формами правозахисної діяльності, тому у цьому розділі, розкриваючи зміст форм захисту прав дітей, автор висвітлює ті засоби, завдяки яким реалізується та чи інша форма захисту.

В Україні ставлення до неповнолітніх, культури дитинства, внутрішнього світу, інтересів дітей та підлітків з другої половини ХХ ст. змінювалося, ставало більш уважним. Це знайшло свої прояви і у створенні та функціонуванні спеціальних державних органів та громадських організацій, і у формуванні низки нормативних актів, що забезпечують правовий захист дітей та підлітків та регулюють діяльність організаційних структур з цих питань, а також передбачають підпорядкованість та контроль у системі органів та організацій із захисту прав неповнолітніх.

Основні сфери життєдіяльності неповнолітніх і проблеми реалізації ними своїх законних прав та інтересів дозволяють визначити головні фактори, що впливають на неповнолітніх та потребують особливої уваги з боку держави:

а) наявність у дитини сім’ї, благополуччя у сімейних відносинах, що може бути досягнуто шляхом застосування в певних випадках таких правових заходів, як встановлення опіки чи піклування, всиновлення, примусове здійснення аліментних зобов’язань, притягнення до відповідальності за порушення прав дитини;

б) вдалий вибір варіантів виховних методів батьків, дошкільних дитячих установ, школи та інших навчальних закладів, що може підвищити правосвідомість кожної дитини, піднести на більш високий рівень правову культуру суспільства. Цього можна досягти лише за наявності взаємопорозуміння у спілкуванні з дитиною, прояву поваги до неї та забезпечення обізнаності дитини щодо правомірної поведінки;

в) організація дозвілля неповнолітніх, що відіграє важливу роль у стимулюванні розвитку та вдосконаленні особистих здібностей дитини. Розширення мережі позашкільних закладів (секцій, гуртків, спортшкіл тощо), а також функціонування загальнодержавної дитячої організації (на зразок піонерської чи комсомольської) допомагає організувати дозвілля неповнолітніх та запобігає їх правопорушенням;

г) соціальна підтримка державою родини та неповнолітнього, що знаходить свій прояв у встановленні особливих умов праці дітей, наданні одноразової або щомісячної допомоги у виді виплат по інвалідності, у разі народження дитини, багатодітним сім'ям та самотнім матерям, а також дітям з малозабезпечених родин. В окремих випадках, коли дитина змушена знаходитись на утриманні держави за станом здоров’я чи відсутністю родини, держава повинна створити їй належні умови життя та розвитку у спеціальних дитячих установах, а в окремих випадках додатково реалізувати програми соціалізації для дітей з фізичними та психічними вадами;

д) особлива турбота про здоров’я дитини з боку медичних установ ще до народження дитини, а потім протягом всього етапу розвитку неповнолітнього. Роль держави у забезпеченні охорони здоров’я дитини має полягати у налагодженні системи оздоровчих заходів у дитячих установах, гігієнічного виховання, пропаганді здорового способу життя, профілактиці алкогольної, наркотичної, токсичної залежності та СНІДу, функціонування оздоровчих та спортивних літніх таборів тощо;

е) особливі умови вирішення справ про правопорушення неповнолітніх, що має здійснюватись ювенальною юстицією (дитячими судами чи спеціальними органами держави у справах неповнолітніх) завдяки особливому підходу до неповнолітнього, що бере участь у провадженні по справі. Не менш важливим є ретельний контроль за умовами перебування неповнолітніх у спеціальних закладах під час відбуття покарання та створення державою умов реабілітації у соціальному середовищі після цього. Проте основним завданням держави повинно бути не розкриття правопорушень, а недопущення, профілактика злочинності серед неповнолітніх.

В історії розвитку державних установ Української РСР 60–80 роки ХХ ст. стали одним з основних етапів, на якому держава та громадськість надавали значної уваги проблемі захисту прав дитини. Це період, коли втілювалася у життя взаємодія науки, навчання та практичної діяльності, що появлялось у створенні спеціальних дитячих установ і закладів, покликаних здійснювати захист прав неповнолітніх та забезпечувати нагляд за правильним вихованням і розвитком підростаючого покоління.

Діяльність держави із захисту права дитини на охорону здоров’я базувалась на нормах радянського права, що регулювали основні сторони життєдіяльності дітей, передбачаючи додаткові гарантії забезпечення їх прав і законних інтересів, орієнтували на охорону материнства і дитинства, на посилення профілактики захворювань і організацію профілактичної допомоги дітям. Досягненням цього періоду було вирішення організаційно-правового питання допомоги дітям, що потребують як медичної, так і соціальної, правової допомоги.

Для більш якісного функціонування державно-правового механізму із захисту прав неповнолітніх у складі обласних, міських, районних, селищних і сільських Рад були створені і функціонували постійні комісії, що складалися з депутатів цих Рад, покликані здійснювати захист прав дітей та надавати їм у разі необхідності допомогу. Задачі комісій мали визначену спрямованість, але усі вони робили внесок у справу забезпечення захисту та виховання молоді, охорони їх прав і попередження дитячої бездоглядності.

В УРСР охорона дитинства здійснювалася й іншими органами та організаціями. До їх числа входили комісії у справах неповнолітніх, що діяли при виконкомах Рад народних депутатів та при Раді Міністрів УРСР і були основною ланкою в системі державних органів і громадських організацій, що займалися виховною і профілактичною роботою, спрямовуючи інші органи й організації на виконання спільної для них задачі – захисту прав неповнолітніх, запобігання правопорушенням.

Місцеві органи опіки і піклування – виконкоми Рад народних депутатів, незважаючи на розмаїтість адміністративної підпорядкованості населених пунктів в УРСР, утворювали основу адміністративно-територіальної системи органів, уповноважених державою захищати права та інтереси дітей. Для цього були розроблені Правила опіки та піклування, Положення про опікунську раду при виконкомі місцевої ради та інші нормативні акти з правового регулювання опіки та піклування.

До сказаного варто додати, що, по-перше, майже усі ланки системи державних органів охорони дитинства мали подвійне підпорядкування, що дозволяло більш кваліфіковано вирішувати питання, пов’язані із захистом прав дітей. По-друге, низові ланки були не тільки керуючими, але і керованими органами, координація роботи яких входила до компетенції органу, що знаходився на більш високому рівні адміністративної ієрархії.

У 80-ті роки розширюється мережа створюваних на громадських засадах органів, іменованих “службою сім'ї”. У поєднанні з широкою і різноманітною пропагандою знань про моральні, медико-гігієнічні, правові основи шлюбно-сімейних відносин консультаційна служба утворювала єдину систему профілактичної допомоги родині, від “здоров'я” якої багато в чому залежав фізичний і духовний стан дитини.

Значний внесок у виховання робили піонерські організації і комсомол, метою діяльності яких було формування нової людини, удосконалення форм і методів трудового, морального і естетичного виховання неповнолітнього. Оперативні комсомольські загони проводили індивідуальну виховну роботу з особами, які повернулись з виховно-трудових колоній, спецпрофтехучилищ та спецшкіл, а також з молоддю, що відбула покарання та засуджена умовно, сприяли виявленню молоді, що ухилялась від суспільно корисної праці та вела антигромадський паразитичний спосіб життя.

Важливими питаннями, які вирішувала держава у 60–80-х рр., було поліпшення навчально-виховної роботи у дошкільних закладах, зокрема підготовки дітей до школи, розширення сітки дошкільних закладів, зміцнення їх матеріальної бази, підвищення ідейно-політичного рівня та фахової кваліфікації педагогічних працівників.

Сприяли поліпшенню виховної роботи і заходи щодо забезпечення дитячих установ кваліфікованими педагогічними кадрами.

Посилилась і участь громадськості у вихованні підростаючого покоління. З 1960 р. рамки шефської діяльності стали значно ширшими – шефи підтримували дійовий зв’язок з дитячими і педагогічними колективами, їх представники допомагали у проведенні культурно-масової і гурткової роботи, у працевлаштуванні вихованців на своїх підприємствах тощо.

Одною з проблем, які постали перед урядом УРСР, є те, що на початок 60-х рр. в республіці склалась незадовільна ситуація з питань патронування дітей. Це стало наслідком того, що органи народної освіти у справі патронування допустили істотні недоліки, в результаті чого частина патронованих дітей проживала в поганих матеріальних умовах. Сьогодні число покинутих та занедбаних дітей в Україні створює для державних органів подібні проблеми, які потребують негайного розв’язання. При їх вирішенні необхідно звертати увагу на ті недоліки та прорахунки, які були допущені під час подолання цих негативних явищ в УРСР.

Уся діяльність із захисту прав дитини державних органів, спеціалізованих закладів, громадських та профспілкових організацій контролювалась центральними органами влади, підтримувалась плановими витратами бюджетних коштів та забезпечувалась на підставі права за допомогою спеціального апарату примусу, в тому числі з притягненням до відповідальності осіб, винних у порушенні прав дітей.

Таким чином, можна зазначити, що правові та організаційні форми і засоби відіграють велику роль у захисті прав неповнолітніх. Вони реалізуються за допомогою засобів зобов’язання, заборони, уповноваження, фінансового забезпечення, обмеження, контролю, юридичної відповідальності, інформаційно-статистичного, процедурно-процесуального.

У третьому розділі “Координація діяльності із захисту прав неповнолітніх у досліджуваний період” розглянуті питання історії формування цілей та задач діяльності комісій у справах неповнолітніх із захисту прав дітей, теоретичні аспекти взаємодії комісій з державними органами та громадськими організаціями як гарантія ефективності захисту прав дітей. Великомасштабні заходи соціально-правового захисту підростаючого покоління, а також попередження дитячої злочинності та бездоглядності були прийняті відразу після встановлення Радянської влади. Було розроблено програму боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх, сформульовано педагогічну концепцію профілактичної діяльності комісій для неповнолітніх, яка виходила з визнання того, що неповнолітні правопорушники – це не “морально-дефектні”, а в цілому нормальні діти, які потрапили в екстремальну обстановку і яким необхідно змінити умови життя та виховання.

У 1958 р. було затверджено “Положення про комісії з влаштування дітей та підлітків, що залишились без батьків, при обласних, міських та районних Радах народних депутатів трудящих”. Створені на основі цього положення комісії багато у чому були схожі на своїх попередників. До їх компетенції входила організація роботи державних органів та громадських організацій з виявлення бездоглядних дітей та їх влаштування у дитячі будинки та школи-інтернати, до сімей під опіку і патронат, у колективи трудящих тощо. Комісій розглядали та вирішували питання, що стосувалися ізоляції неповнолітніх правопорушників і їх направлення до установ системи МВС – дитячих трудових колоній. Проте виконавчі функції по веденню розпочатих комісіями справ надавались цілому ряду державних та громадських організацій, до яких передавались зібрані комісіями матеріали. Такий порядок стримував активність комісій, що негативно відбивалось на ефективності захисту прав неповнолітніх. Тому 30 грудня 1961 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила “Положення про комісії у справах неповнолітніх Української РСР”. Метою роботи комісій стали розробка та здійснення різних заходів, спрямованих на попередження бездоглядності та безпритульності, захист здорових інтересів неповнолітніх, конкретна допомога сім'ї, школі, колективам трудящих у соціалізації “важких” дітей та підлітків, охорона їх прав. Комісії стали основним органом, що здійснював охорону прав дітей, попередження бездоглядності та правопорушень неповнолітніх, координуючим центром для органів та громадських організацій, які займалися питаннями неповнолітніх.

Нове Положення про комісії у справах неповнолітніх Української РСР від 26 серпня 1967 р. поклало керівництво роботою комісій на наділену владними повноваженнями посадову особу виконкому місцевої Ради. Це сприяло більш тісній взаємодії з різними державними органами та громадськими організаціями з метою захисту прав дітей, запобігання бездоглядності та правопорушень неповнолітніх.

Комісії у справах неповнолітніх, відтворені в Україні у 60-х рр. ХХ ст., взаємодіяли з різними суб’єктами як на загальносоціальному, так і спеціальному рівнях. Спеціальними суб’єктами були правоохоронні органи – прокуратура, народний суд, органи внутрішніх справ тощо. До загальносоціальних суб’єктів виховно-профілактичного процесу належали різні державні та господарські органи і установи, громадські організації, трудові колективи та окремі громадяни.

Успіх діяльності із захисту прав неповнолітніх багато у чому визначався комплексним підходом до організації профілактичної роботи, яка проводилась правоохоронними органами за такими основними напрямами: виявлення осіб, схильних до скоєння правопорушень та здійснення на них виховно-профілактичного впливу; запобігання злочинам; припинення злочинів; попередження рецидиву.

У висновках автор узагальнює результати дослідження. В цілому воно свідчить, що дисертант по-новому вирішив поставлене наукове завдання, систематизувавши досвід діяльності держави та громадськості у захисті прав неповнолітніх в УРСР у 60-х – поч. 80-х рр. ХХ ст. Зокрема, у висновках зазначається наступне.

1. Стан розробленості проблематики державно-правового механізму захисту прав неповнолітніх в УРСР у зазначений період характеризується однобічністю, розкриттям лише окремих сторін даної проблематики. До цього часу в нашій державі не було досліджень, які б комплексно аналізували сутність та структурні складові державно-правового механізму захисту прав дітей в УРСР у 60-х–80-х рр.ХХст.

2. До основних прав неповнолітніх, визнаних “Світовою конституцією прав дитини” (Конвенцією про права дитини, прийнятою ООН у 1989 р.) належать: особисті права (право на життя, право жити у родині, право на ім’я, право на житло, право на безпечне існування без експлуатації або недбалого ставлення, право на захист від жорстокості, знущань, несправедливого ставлення, право вільно висловлювати свою думку, право на громадянство тощо) та соціально-культурні права (право на освіту, право на особливу турботу про здоров’я, право на доступ до культурних цінностей, право на розвиток – інтелектуальний, психічний, фізичний та право на гідний рівень життя). Захисту саме цих прав присвячено це дослідження.

3. Державно-правовий механізм захисту прав неповнолітніх – це єдина злагоджена система державних органів та громадських організацій, які на основі чинного законодавства з метою захисту прав неповнолітніх контролюють, координують та безпосередньо беруть участь у створенні належних умов життєдіяльності неповнолітніх, протидії посяганням на їх права та обов’язки, притягненні до юридичної відповідальності винних осіб. Склад державного механізму включає: суб’єктів (сукупність органів держави та громадських організацій, до компетенції яких належить захист дітей); об’єкт (права і свободи дітей); нормативно-правову базу, що визначає правове становище неповнолітніх, компетенцію органів, що забезпечують їх права; відповідальність за порушення прав дітей; методи діяльності, що відображають різні підходи до вирішення проблем захисту прав неповнолітніх; форми і засоби правового та організаційного характеру; гарантії захисту, які надають елементам правового статусу дитини реального змісту; мета діяльності (створення умов для всебічного розвитку та виховання дітей, реалізації їх прав безпосередньо або через представників, реальний захист законних інтересів неповнолітніх у всіх сферах життя дитини).

4. За часи існування УРСР була створена чітка система закладів, задачею яких стало використання різних заходів із захисту прав дітей, боротьби з бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх на основі комплексного диференційованого підходу до кожної дитини. Всіх уповноважених суб’єктів у сфері захисту прав дитини можна поділити на суб’єктів загального і спеціального призначення. Вивчений досвід УРСР з цього питання дозволяє стверджувати, що координатором всієї діяльності були комісій у справах неповнолітніх, компетенція яких, починаючи з 20-х років ХХ ст., постійно удосконалювалась з урахуванням проблем конкретного історичного періоду та накопиченого досвіду діяльності цих установ.

5. Основними формами діяльності, спрямованої на правове забезпечення або захист прав дитини в УРСР у 60–80-х рр. були: організація опіки, усиновлення, патронату; створення мережі закладів державного соціального виховання, надання у них певних трудових навичок, потрібних для подальшого набуття професії; здійснення соціального захисту випускників інтернатів; запровадження загального обов’язкового навчання; раціональна організація дозвілля; подолання безробіття підлітків, створення полегшених умов праці неповнолітніх, гарантій отримання ними освіти тощо.

6. У механізмі захисту прав дитини у 60-х – поч. 80-х рр. ХХ ст. виявлено комплексний підхід держави до питань такого захисту. Це підтверджується результатами аналізу ряду заходів державного впливу, що набули у той період пріоритетного значення у вирішенні завдань ювенальної політики, стали основними формами діяльності, спрямованої на правове забезпечення або захист прав дитини.

7. На підставі викладеного вище автор формулює низку рекомендацій стосовно удосконалення державно-правового механізму захисту прав неповнолітніх на сучасному етапі.

Необхідно залучити цінний досвід нашої країни у подоланні беззахисності дітей шляхом створення єдиної злагодженої системи інституцій, які б були наділені компетенцією щодо вирішення питань правової, соціальної, виховної та іншої допомоги особливим членам нашого суспільства – дітям.

Слід критично дослідити досвід інших країн у введені посади омбудсмена з питань захисту прав дітей та підзвітних йому органів на місцях.

Автор пропонує створити Державний комітет із статусом центрального органу влади, до склад якого б входили різні структурні утворення за функціональними напрямами діяльності (соціального забезпечення, охорони здоров'я, освіти та науки, охорони материнства і дитинства, боротьби з правопорушеннями неповнолітніх тощо) для реалізації завдань захисту прав дітей. Викладаються завдання цього органу.

Автор зазначає, що настав час створити єдиний механізм реалізації захисту прав дітей та виконання тих нормативно-правових актів, які стосуються життя, здоров'я та розвитку дитини. Для цього необхідно здійснити такі заходи:

шляхом систематизації, обліку, внесення змін до нормативно-правових актів вдосконалити правову базу з питань захисту прав неповнолітніх;

скоротити кількість державних органів із захисту прав неповнолітніх та розширити їх компетенцію з метою створення чіткої схеми взаємодії цих органів з громадськістю, координації їх діяльності; провести атестацію працівників цих органів;

розширити сітку позашкільних закладів за рахунок державного та місцевого бюджетів із залученням спонсорської допомоги;

створити Всеукраїнську організацію дітей та молоді, яка б допомагала в організації їх дозвілля та сприяла закріпленню у дітей стандартів поведінки, що відповідало б ідеалам та моральним цінностям суспільства.

Пропонується також низка інших заходів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Захист прав неповнолітніх в Україні (роль органів міліції у 1960–70-х рр.) // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ України. – Дніпропетровськ.