КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ОНІЩЕНКО ОЛЬГА ВІКТОРІВНА

УДК 342 (477)

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ОСНОВНЕ ДЖЕРЕЛО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.02 – конституційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі конституційного та адміністративного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: | кандидат юридичних наук, доцент

ШУКЛІНА Наталія Георгіївна,

завідуюча кафедри конституційного та адміністративного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України

ТОДИКА Юрій Миколайович,

завідувач кафедри конституційного права України Національної юридичної академії України

ім. Ярослава Мудрого

кандидат юридичних наук

КАТЕРИНЧУК Микола Дмитрович,

народний депутат України

Провідна установа: | Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Захист відбудеться 17.03.2005 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.04 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано 16.02.2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор юридичних наук О.Ф.Андрійко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. У демократичному суспільстві Конституція має особливе значення, яке ще більше зростає в перехідні періоди, коли мова йде про конкретні як у політичній, так і економічній системі суспільства. З моменту проголошення незалежності в Україні відбувається процес розширення обсягу конституційно-правового регулювання, змінюється зміст норм та інститутів конституційного права, з’являються нові. Це призводить до утворення більш складної системи джерел цієї галузі права порівняно з тією, яка існувала в радянський період. Найбільш істотні зміни в ній відбувалися з прийняттям Конституції України 1996 року.

На сьогодні існує чимало досліджень вітчизняних вчених, які тим чи іншим чином торкаються проблеми сутності конституції, проте методологічні і теоретичні проблеми Конституції України як основного джерела конституційного права досліджені не повною мірою. Переважна більшість праць з цієї теми була опублікована ще в радянський період.

Окремі аспекти, запропоновані для дослідження автором, висвітлені в роботах вітчизняних та зарубіжних конституціоналістів, в яких розглядається поняття, сутність, види, юридичні властивості, функції, форма, особливості мови і стилю, проблеми дотримання й охорони Конституції України. Разом з цим далеко не всі аспекти Основного Закону України як джерела права національної правової системи були розкриті. У тому числі і в аспекті ролі Конституції для формування сучасної правової системи, її завдання і функції з точки зору становлення правової державності і громадянського суспільства. Роль Конституції України в системі нормативно-правових актів істотно підвищується, у тому числі з позиції впливу її норм на організацію і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. Новими реаліями стає пряме застосування норм Конституції України. Конституція стає центром національної правової системи. У нормах Конституції знайшли втілення світові і європейські цінності конституціоналізму. Разом з цим проведення конституційної реформи свідчить, що є необхідність новелізації Основного Закону з точки зору вимог сьогодення. Важливо знайти шляхи посилення потенціалу конституційних норм. Усе це потребує свого наукового осмислення.

Викладене вище обумовило вибір теми дисертаційного дослідження, її структуру і зміст, науковий та інший матеріал, який було використано в процесі її написання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної програми науково-дослідної роботи кафедри конституційного та адміністративного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка за темою № 01 БФ 042-01 „Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян в Україні”.

Мета і завдання дослідження. Мета полягає у здійсненні комплексного всебічного дослідження Конституції України як основного джерела конституційного права України, розв’язанні теоретичних проблем, що пов’язані з правовою природою, поняттям, властивостями Конституції України як джерела конституційного права України.

Мета дослідження зумовила постановку і вирішення таких завдань:

- проаналізувати й узагальнити наукові дослідження з обраної тематики і критично осмислити їх з позиції сьогодення;

- розглянути розвиток наукових підходів до визначення категорії „джерело права” й уточнити у зв’язку з цим визначення поняття джерела конституційного права України;

- дослідити систему джерел сучасного конституційного права України, а також особливості її елементів крізь призму зв’язків з Конституцією України;

- проаналізувати існуючі в літературі підходи до визначення поняття конституції та запропонувати власне визначення поняття „Конституція України” як основного джерела конституційного права України;

- обґрунтувати специфіку Конституції України як нормативно-правового акта;

- визначити й охарактеризувати формально-юридичні властивості Конституції України як основного джерела конституційного права України;

- виявити специфіку прямої дії норм Конституції України;

- проаналізувати зміст і структуру Конституції України;

- з’ясувати специфіку впливу Конституції України на чинне законодавство України;

- уточнити поняття „найвища юридична сила” і „верховенство” Конституції, виявити їх відмінність та спорідненість;

- виявити особливості правової природи законів про внесення змін до Конституції України.

Об’єктом дослідження є Конституція України як нормативно-правовий акт.

Предметом дослідження є поняття, правова природа, юридичні властивості Конституції України як основного джерела конституційного права України, її місце і роль у системі джерел конституційного права України.

Методологічна основа дослідження. При написанні дисертації використано методи дослідження відповідно до поставленої мети і завдань, з урахуванням специфіки об’єкта та предмета дослідження. У роботі використано систему як загальнонаукових, так і спеціальних методів. Системно-структурний метод застосовувався при комплексному аналізі Конституції України як елемента системи джерел конституційного права України. Історичний метод дав можливість дослідити становлення і розвиток конституцій. На основі порівняльно-правового методу здійснено аналіз положень конституцій зарубіжних держав з метою виявлення їх позитивних рис та недоліків і врахування цього досвіду для новелізації вітчизняного конституційного законодавства. При формулюванні визначень, аналізі позицій дослідників та змісту правових норм були використані окремі прийоми формально-логічного методу наукового пізнання: опис, класифікація, аналіз та синтез, метод тлумачення правових норм.

Науково-теоретичною основою дослідження стали положення, підходи та ідеї, які містяться в працях вчених-юристів із теорії держави і права, конституційного права, цивільного права та інших галузевих правових наук.

У науковому дослідженні використовується досвід дореволюційних авторів Н. М. Коркунова, Л. І Петражицького, П. Ф. Шершеневича, Ф. Лассаля. У радянській період дослідженням даної проблеми займались такі вчені-юристи, як С.С. Алексєєв, С. Ф. Кечек’ян, О. І. Лепьошкін, Н. О. Михальова, Л. О. Морозова, І. С. Самощенко, Я. Н. Уманський, І. Є. Фарбер, О. Ф. Шебанов, Б. В. Щетинін. Теоретичну основу дисертації склали також праці сучасних українських вчених-конституціоналістів: А. З. Георгіци, В. В. Кравченка, М. І. Козюбри, В. Ф.Мелещенка, М. П. Орзіха, В. Ф. Погорілка, В. Я.Тація, Ю. М. Тодики, О. Ф. Скакун, П. Б. Стецюка, О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала, Н. Г. Шукліної, Л. П. Юзькова та інших авторів. У дисертаційному дослідженні враховано також розробки сучасних провідних науковців Російської Федерації – С. А. Авак’яна, М. В. Баглая, Б. С. Ебзєєва, К. І. Козлової, О. О. Кутафіна, В. Й. Лучина, М. М. Марченка, Ж. І. Овсепян, Б. М. Топорніна, В. Є. Чіркіна.

Наукова новизна дослідження. Дисертація є однією з перших в Україні робіт, присвячених комплексному дослідженню Конституції України як основного джерела конституційного права України. Крім цього, новизна обумовлюється постановкою проблеми, необхідністю новелізації тексту Конституції, врахування нових ідей та тенденцій у розвитку державно-правових процесів в Україні.

На захист виносяться такі основні положення і висновки, які відрізняються науковою новизною або містять її елементи:

1) обґрунтовано і доведено, що система джерел конституційного права України характеризується такими рисами: провідною роллю Конституції України; багатоманітністю і видовим розмаїттям; ієрархічною побудовою; пріоритетом закону; динамічністю; інтегративністю; оптимізацією співвідношення міжнародного і національного права;

2) системно досліджено та визначено поняття Конституції України як основного джерела конституційного права України. Зокрема вона визначається як єдиний нормативно-правовий акт, який є Основним Законом України, має найвищу юридичну силу, є юридичною базою законодавства України, приймається і змінюється в особливому порядку, має специфічний зміст і структуру і пряму дію на всій території України;

3) доведено, що доцільно розмежовувати поняття „основні риси” і „формально-юридичні властивості” Конституції України. Основні риси характеризують зв’язок Конституції як політико-юридичного документа з суспільним розвитком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і навпаки, роль і вплив Конституції на політико-правові процеси в країні. Формально-юридичні властивості Конституції – це її ознаки як специфічного нормативно-правового акта і вони є складовою основних рис Конституції України. Автором проаналізовано зміст і значущість таких формально-юридичних властивостей Конституції України, як: Конституція – Основний Закон України; Конституція – юридична база поточного законодавства; її найвища юридична сила; особливий порядок прийняття і внесення змін до неї; особливий зміст і структура Конституції; пряма дія її норм.

4) аргументовано, що Конституція України є самостійним особливим нормативно-правовим актом, який посідає найвище місце в їх ієрархії і має свою особливу специфіку, у тому числі і порівняно зі звичайними законами. Доводиться, що Конституції України притаманний ряд формально-юридичних властивостей, за яким вона відрізняється від інших законів, що класифікація законів в Україні офіційно не визначена і це ускладнює врахування специфіки окремих законів (і Конституції в тому числі) при їх прийнятті, внесенні до них змін і застосуванні;

5) обґрунтовано доцільність розмежування понять „верховенство” і „найвища юридична сила” Конституції України, оскільки перше поняття є значно ширшим;

6) досліджено особливості процедури внесення змін до Конституції України і запропоновано відмежовувати її від процедури внесення змін до законів України, оскільки порядок внесення змін до Конституції України визначений її ХІІІ розділом, є самостійною парламентською процедурою, яка має свою специфіку;

7) наведена додаткова аргументація щодо прямої дії Конституції України, яка на думку автора, здійснюється у двох формах: безпосередній і опосередкованій. Віднесення опосередкованої дії Конституції України до різновиду прямої її дії дає змогу не ставити можливість застосування норм Конституції в залежність від того, деталізовані вони в чинному законодавстві чи ні; підвищує авторитет Конституції в правотворчій і правозастосовній діяльності.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації положення, висновки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані в подальших загальнотеоретичних дослідженнях, при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, довідників. Ряд положень дисертації може бути використано при викладенні нормативних курсів „Конституційне право України”, „Конституційне право зарубіжних країн”, спецкурсів з проблем конституційного права в юридичних закладах вищої освіти та інших навчальних закладах, у науково-дослідницькій роботі студентів, аспірантів, викладачів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою. Сформовані в дисертації теоретичні положення, висновки, пропозиції базуються на особистих дослідженнях, аналізі та критичному осмисленні наукових та нормативно-правових джерел. Публікації, в яких викладені результати дослідження, підготовлені здобувачем особисто, без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та їх аргументація, а також практичні рекомендації та пропозиції обговорювалися на засіданнях кафедри конституційного та адміністративного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор брала участь у науково-практичних конференціях у 2002, 2003 роках, а саме: у Міжнародній науковій конференції „Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (Хмельницький інститут регіонального управління та права, 2002 р.); у Міжнародній науково-практичній конференції аспірантів та студентів „Проблеми держави і права очима молодих дослідників” (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 10 – 11 квітня 2003 р.); у Міжнародній науково-практичній конференції „Російський конституціоналізм і сучасні тенденції розвитку правової системи” (Білгородський державний університет, 24 – 25 квітня 2003 р.). Результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на науково-практичному семінарі аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка 21 квітня 2004 р.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено в шести публікаціях (чотири з них – у фахових виданнях).

Структура та обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається з вступу, двох розділів, які містять дев’ять підрозділів, висновку і списку використаних джерел. Повний обсяг роботи – 214 сторінок, список використаних джерел складається з 325 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність дослідження, визначаються його об’єкт, предмет, мета і завдання, характеризуються його методологічна і теоретична основа; розкриваються теоретичне і практичне значення дослідження, формулюються положення і висновки, які складають новизну його результатів, наводяться дані щодо апробації дисертації та її висновків.

Перший розділ „Теоретико-правові аспекти становлення джерел конституційного права України” включає три підрозділи.

У підрозділі 1.1. „Поняття джерела конституційного права” розглядаються наробки щодо категорії „джерело права”, аналізуються різні наукові підходи та позиції щодо визначення цього поняття.

Робиться висновок про те, що за умов становлення сучасної української державності проблема джерела права набуває не тільки теоретичного, але й практичного значення і що це актуалізує необхідність розробки науково обґрунтованої концепції джерел права, зазначається, що в юридичній науці ця проблема розроблена недостатньо з огляду на багатозначність та нечіткість самого поняття „джерело права”, велику кількість різнопланових підходів до його розуміння (в ідеологічному, матеріальному, формально-юридичному та інших значеннях). Автор поділяє позицію учених, які пропонують розглядати джерело права з різних позицій.

Дисертант пропонує власне визначення джерела конституційного права України, під яким розуміються зовнішні форми виразу правових норм, які містять правила поведінки, визначені, встановлені чи санкціоновані Українським народом, державою або суб’єктами місцевого самоврядування, характеризуються наявністю специфічних ознак і регулюють конституційно-правові відносини.

З метою визначення специфіки джерел конституційного права України автор дослідив загальні і спеціальні риси цієї юридичної категорії. Їх загальними рисами є: формальна визначеність, загальнообов’язковість, загальновідомість, системність. В якості їх спеціальних ознак дисертант підкреслює їх комплексний, політичний і вольовий характер, вони є невіддільними від поняття юридичної норми, формуються в особливому порядку, мають специфічний предмет правового регулювання.

У підрозділі 1.2. „Система джерел українського конституційного права” досліджується поняття цієї системи та її елементи (складові), а також аналізується ряд актуальних проблем розвитку зазначеної системи права. З метою визначення специфіки Конституції України автор акцентує увагу не стільки на характеристиці окремих джерел права, скільки на їх зв’язках з Конституцією, оскільки, саме дослідивши характер і сутність цих зв’язків, можна побачити специфічні властивості Конституції, які роблять її основним джерелом конституційного права України.

Система джерел конституційного права характеризується провідною роллю Конституції України, яка посідає особливе місце серед джерел права цієї галузі, надає йому властивостей провідної галузі права, встановлює конституційно-правові норми, які є основоположними для інших джерел конституційного права і системи права в цілому та деталізуються ними.

Система джерел конституційного права характеризується багатоманітністю і видовим розмаїттям її елементів, які обумовлються такими факторами, як зростання обсягу конституційного регулювання, велика кількість суб’єктів, які є творцями конституційно-правових норм. Але така багатоманітність не є довільною. Система джерел конституційного права – це органічна система, в якій всі її елементи займають чітко визначене місце. На вершині ієрархії перебуває Конституція України, якій не повинен суперечити жоден нормативно-правовий акт у державі. Ієрархічна побудова системи джерел конституційного права є не тільки виразом їх підпорядкованості, а також внутрішнього взаємозв’язку окремих видів джерел права. Тобто жоден нормативно-правовий акт не існує автономно, оскільки всі вони перебувають у тісній взаємодії один з одним і з актами вищого рівня.

Система джерел конституційного права також характеризується пріоритетом закону. Це пов’язано з тим, що конституційно-правове регулювання значною мірою забезпечується саме законами, форми яких нерідко є різними. Звідси конституційне право можна умовно визначити як „право законів”.

Система джерел конституційного права України є динамічною, що пов’язано з постійною необхідністю збагачення засобів правового регулювання, забезпечення їх відповідності потребам правової практики. Особливо яскраво ця риса проявляється сьогодні, коли система джерел конституційного права України перебуває в стадії свого розвитку. Дана риса виявляється не тільки в потребі внесення змін у діюче конституційне законодавство і новелізації Конституції України, а і в прийнятті нових нормативно-правових актів. Пропонується доповнити систему джерел конституційного права новими елементами. Протягом багатьох років юридична наука і практика нашої країни розглядала закон як єдине джерело права. Але фактичний стан справ свідчить про те, що в демократичних країнах відбувається становлення й інших джерел конституційного права. Так, в Україні залишається відкритим питання про визнання результатів судової правотворчості як джерел конституційного права (рішення Конституційного Суду України, Постанови Пленуму Верховного Суду України, прецеденти Європейського суду з прав людини), віднесення до останніх таких „нетрадиційних” джерел, як звичай і доктрина.

Стверджується, що системі джерел конституційного права України притаманна, як і будь-якій системі, інтегративність. Це означає, що всі її елементи (джерела) так чи інакше пов’язані між собою, поєднані в одне ціле і перебувають у єдності. Характерною рисою системи джерел конституційного права України є також оптимізація співвідношення національного і міжнародного права, врахування при конституційному регулюванні міжнародних стандартів, особливо щодо прав людини.

На думку автора, більшість проблем розвитку джерел конституційного права України доцільно досліджувати в процесі звернення до окремих їх видів, беручи за основу проблеми, які визначаються теорією і практикою і є найбільш актуальними. Одним із важливих аспектів такого дослідження і його дієвим аналітичним інструментарієм є класифікація джерел. Аналіз досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених щодо виявлення класифікації джерел дав змогу автору зробити висновок, що основними критеріями класифікації останніх є: 1) сутність; 2) територія дії; 3) час дії; 4) чинність; 5) юридична сила.

Система джерел конституційного права України включає Конституцію, закони, підзаконні нормативно-правові акти, договори, декларації, державно-правові звичаї, а також існують передумови доповнення її рішеннями Конституційного Суду України.

У підрозділі 1.3. „Конституція України як правовий фундамент системи джерел конституційного права України” аналізується еволюція розуміння категорії „конституція”. У сучасній науці конституційного права термін „конституція”, як правило, вживається у двох значеннях: конституція фактична (реальна, існуюча в дійсності організація держави і суспільства і взаємовідносини їх з людиною) і конституція юридична (як політико-правовий документ).

У дисертації наводяться додаткові аргументи щодо розуміння терміна "юридична конституція" у двох значеннях: у матеріальному і формальному змісті. Під конституцією у матеріальному значенні ми розуміємо її як писаний акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, які проголошують та гарантують права і свободи людини і громадянина та визначають основи суспільного ладу, форму державного правління, форму державного устрою, систему органів державної влади, місцевого самоврядування та інші питання конституційного значення. При цьому акцентується увага на розумінні предмета конституційного регулювання, а, відповідно, і розумінні змісту Конституції України. Формальна конституція розглядається як документ, тобто основний закон держави, який приймається і змінюється в особливому порядку, встановленому, як правило, ним самим, і який має найвищу юридичну силу. Тобто Конституція в даному значенні розглядається як свого роду „закон законів”.

Узагальнюючи світовий та вітчизняний досвід класифікації конституцій, дисертант приходить до висновку про необхідність їх диференціації за формою (писані, неписані і змішаного типу); за терміном дії (постійні і тимчасові); за способом прийняття (народні і даровані); за порядком внесення змін, поправок і доповнень (гнучкі, жорсткі і змішані); за формою правління (республіканські і монархічні); залежно від державно-політичного режиму (демократичні, авторитарні, тоталітарні); за формою державного устрою (унітарні і федеративні); з точки зору цілепокладання (програмні, констатуючі). Тобто робиться висновок, що Конституція України є писаною, постійною, народною, жорсткою, республіканською, демократичною, унітарною і програмною.

У дисертації обґрунтовується думка про те, що існує об’єктивна необхідність розрізняти поняття „основні риси” і „формально-юридичні властивості” Конституції України, що, як правило, у літературі розглядаються як тотожні. Формально-юридичні властивості Конституції – це її ознаки як основного нормативно-правового акта держави. А основні риси характеризують зв’язок Конституції як політико-юридичного документа з суспільним розвитком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і навпаки, роль Конституції в реальних процесах життя країни.

Основні риси конституції: 1) особливий суб’єкт, що приймає (народний характер); 2) основоположний (установчий) характер; 3) всеохоплюючий характер конституційної регламентації (широта предмета регулювання); 4) стабільність поєднана з динамізмом; 5) реальність; 6) формально-юридичні властивості: Основний Закон України; найвища юридична сила; юридична база законодавства; особливий порядок прийняття і внесення змін; особливий зміст і структура; пряма дія норм. Перелік формально-юридичних властивостей Конституції України, наведений вище, не є вичерпним, але він оптимальний для вирішення питання: які властивості відрізняють Конституцію України від інших нормативно-правових актів у державі, обумовлюють її особливе місце в системі джерел конституційного права України.

Проаналізувавши існуючі в літературі підходи щодо визначення категорії „конституція”, у роботі запропоновано таку дефініцію поняття „Конституція України як основне джерело конституційного права України” – це єдиний нормативно-правовий акт, який є Основним Законом України, має найвищу юридичну силу, є юридичною базою законодавства України, приймається і змінюється в особливому порядку, має специфічний зміст і структуру і прямо діє на всій території України.

Другий розділ „Формально-юридичні властивості Конституції України” містить шість підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Конституція України – Основний Закон України” висвітлюється місце і роль Конституції України в системі нормативно-правових актів України. При цьому Конституція України розглядається як Основний Закон, який є специфічним у зв’язку з притаманними йому особливими рисами і якостями.

Автор обґрунтовує позицію про те, що відсутність чіткої і офіційно визначеної ієрархії законів ускладнює врахування специфіки Конституції України як Основного Закону України. Не зважаючи на те, що з формальної точки зору конституція може збігатися з іншими законами держави, в практиці сучасного конституціоналізму вона зазвичай відрізняється від них. Не є винятком і Конституція України, для якої характерні особливий порядок розробки, прийняття і введення в дію, особливий порядок внесення змін, особливий предмет правового регулювання, найвища юридична сила. Конституція виконує правоутворюючу роль, вона є своєрідним центром правової системи, вона більше ніж просто закон. Тому ієрархію нормативно-правових актів, на думку автора, необхідно закріпити на конституційному рівні таким чином: Конституція України; закони України: конституційні закони і звичайні закони; підзаконні нормативно-правові акти.

Підкреслюється, що Конституція України виконує у суспільстві роль не тільки важливого юридичного, але й політичного та ідеологічного документа.

У підрозділі 2.2. „Найвища юридична сила Конституції України як характерна її властивість” аналізується юридична сила Конституції як нормативно-правового акта в порівнянні і в системі нормативно-правових актів. Робиться висновок, що Конституція в цьому плані є винятком, оскільки вона володіє найвищою юридичною силою і не потребує врегулювання ще більш високим за юридичною силою актом.

Для позначення місця Конституції в ієрархії нормативно-правових актів в юридичній літературі використовуються терміни „найвища юридична сила” і „верховенство”. З боку дослідників-конституціоналістів питання співвідношення цих понять до себе уваги не привертало. Автор критично аналізує погляди окремих вчених щодо зазначених термінів і доходить висновку, що доцільно розмежовувати поняття „найвища юридична сила” і „верховенство” Конституції України.

Сутність верховенства Конституції обумовлюється не тільки її найвищою юридичною силою. Така властивість Конституції, разом з іншими, визначає її місце не лише у правовій системі, але і конституційну пріоритетність у суспільстві і державі, яка зорієнтована на повагу, визнання і дотримання положень конституції всіма учасниками суспільних відносин. Що стосується найвищої юридичної сили, то вона показує місце Конституції в системі нормативно-правових актів. Зазначені поняття можна ототожнювати, якщо розглядати „верховенство Конституції” у вузькому значення і тому для позначення місця Конституції в системі нормативно-правових актів доцільно використовувати термін „найвища юридична сила”. Це дозволить не звужувати поняття „верховенство”, не зводити його тільки до „юридичної сили” Конституції. Таким чином, можна усунути суперечність, яка виникає при одночасному вживанні цих понять.

Найвища юридична сила Конституції України проявляється двояким чином: по-перше, усі нормативно-правові акти приймаються органами, передбаченими Конституцією і у встановленому нею порядку; по-друге, її норми мають пріоритет над нормами законів і підзаконних нормативно-правових актів, тобто жоден нормативно-правовий акт держави не може вступати в суперечність з положеннями Конституції. Що стосується закріплення другого аспекту в тексті Основного Закону, то законодавець використав поняття „..закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати...”. На думку автора, дану словесну форму необхідно розуміти у значенні „не суперечити”, оскільки в іншому випадку буде обмежено можливість конкретизації конституційних положень.

У підрозділі 2.3. „Пряма дія норм Конституції України” розглядаються особливості дії норм Конституції України. До завдань Конституції не входить детальне врегулювання суспільних відносин, вона становить той фундамент, на якому ґрунтується національне законодавство. Проте це не означає, що вона має бути приречена на бездіяльність чи реалізовуватися лише через галузеве законодавство. Навпаки, у свідомості громадян і посадових осіб необхідно утверджувати, що Конституція України – це нормативно-правовий акт, який визначає поведінку суб’єктів права. Пряма дія норм Конституції України є однією з вирішальних умов інтеграції її правового змісту у соціальну практику. Автор робить висновок про те, що не можна як абсолютизувати Конституцію, так і обмежувати її роль лише як юридичної бази для поточного законодавства.

Дисертант розглядає дію Конституції України у двох аспектах: статичному і динамічному. Суть першого полягає в тому, що Конституція діє з моменту оголошення про введення її в дію. Другий аспект визначається в Основному Законі поняттям „пряма дія”. Будь-яка конституційна норма є нормою прямої дії, але вона може реалізовуватися як безпосередньо, тобто без будь-яких інших приписів, так і опосередковано, через акти поточного законодавства, разом з їх приписами. У зв’язку з цим дисертантка висуває пропозицію уникати протиставлення безпосередньої і опосередкованої дії норм Конституції.

Спеціальну увагу автор приділяє законотворчому і правозастосовному аспектам прямої дії конституційних норм. Акцент робиться на проблемах, які виникають у процесі використання норм Конституції правозастосовними органами.

Підрозділ 2.4. „Конституція України – юридична база поточного законодавства” присвячено дослідженню правотворчого потенціалу Конституції України. Зазначається, що, з одного боку, Конституція – це свого роду несуча конструкція, на якій будується практично все законодавство, оскільки саме Конституція визначає характер поточного законодавства, процес правотворчості: встановлює, які основні акти приймають різні органи, їх назви, юридичну силу, порядок і процедуру прийняття законів. З іншого боку, регулятивна дія переважної більшості конституційних положень проявляється повною мірою тільки в єдиному комплексі з іншими нормами, закріпленими в поточному законодавстві. Конституційні норми зазвичай реалізуються не ізольовано, а в поєднанні, багатоступенево, тому виникає складне переплетення конституційних та інших правовідносин.

Приймаючи нормативно-правові акти, які конкретизують Основний Закон України, законодавець має можливість актуалізувати Конституцію, повніше використовувати її регулятивний, а також політичний, соціальний, моральний потенціал в інтересах суспільного прогресу. Стверджується, що конкретизація і деталізація певного конституційного положення може відбуватися в два етапи. Перший – конкретизація і деталізація конституційного положення іншими конституційними нормами. Другий – конкретизація і деталізація в нормах законів і підзаконних нормативно-правових актів. У такому порядку конкретизується і деталізується переважна більшість норм, які містяться в першому розділі Конституції України. Але це не означає, що кожне конституційне положення конкретизується саме в такому порядку. Переважна більшість положень Основного Закону конкретизується в нормах законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Регулятивна дія переважної більшості положень Конституції знаходить вияв повною мірою тільки в єдиному комплексі з іншими нормами, які закріплено у поточному законодавстві. Ця властивість Конституції проявляється вже в тому, що в ній містяться норми, що передбачають видання нормативно-правових актів, які розкривають її положення. У Конституції України ці норми можна поділити на такі групи: 1) норми, які передбачають необхідність прийняття конкретних законів; 2) норми, в яких містяться просто вказівки на те, що певні суспільні відносини регулюються законом: "відповідно до закону", "встановлюється законом", "визначається законом України", "в порядку, встановленому законом" тощо; 3) норми, в яких містяться вказівки на те, що певні суспільні відносини регулюються певним нормативно-правовим актом, не називаючи при цьому конкретний за назвою чи змістом акт; 4) містить такі формулювання статей, з тексту яких випливає обов’язковість наступного поточного нормативного регулювання, яке забезпечує застосування правової норми, хоча прямо про це не говориться.

Розглянувши різні способи конкретизації норм Конституції, які передбачені в її тексті, автор погоджується з думкою, що, не зважаючи на те, що зазначені способи відрізняються один від одного, їх поєднує одна спільна риса: мова йде не про право, а про обов’язок уповноваженого органу прийняти відповідний нормативно-правовий акт.

У зв’язку із вживанням у тексті Конституції поняття „закон” як в широкому, так і у вузькому значеннях, автор доходить висновку, що положення Конституції про те, що певні суспільні відносини регулюються законом, означає, що з цього питання обов’язково повинен бути прийнятий закон (закони). Разом з тим, це не виключає можливості існування поряд із законом і інших нормативно-правових актів з цього питання, які в свою чергу будуть відповідати закону.

У підрозділі 2.5. „Зміст і структура Конституції та їх специфіка” автор зазначає, що Конституція України за предметом регулювання належить до ліберально-етатистської конституційної моделі, яка в переважній більшості країн світу нині вважається оптимальною. Вона дає можливість поєднати позитивні риси ліберальної моделі, а саме мінімальне втручання держави в економічне, соціальне і духовно-культурне життя суспільства з „поміркованим етатистським началом” .

Водночас у рамках даної моделі питання, „що необхідно закріпити в конституції?”, є досить складним. Певних правил у визначенні предмета конституційного регулювання і відповідно структури конституції не існує. На них впливає суспільно-політична система, яка домінує у відповідній країні, концепції, які було прийнято за основу, погляди осіб і органів, що готували конституцію, та інші фактори, соціальні, національні, політичні, історичні та інші особливості відповідної країни. Усе це відображається як на предметі, так і на структурі конституції.

Особливість предмета правового регулювання конституції полягає, з одного боку, в його формальному обсязі (межах), а з іншого – у змісті правового регулювання. Дослідивши особливості змісту конституцій на різних етапах розвитку конституційної держави, автор доходить висновку, що предмет правового регулювання конституції не може бути раз і назавжди даним та незмінним.

Зазначається, що структура конституції – це її поділ на певні частини (елементи), пов’язані між собою. З позиції структурного підходу до тексту конституції важливим є вирішення двох завдань: розподіл конституційних норм за певними групами (розділами) і черговість розміщення цих норм. Структура Конституції України побудована з урахуванням як власного, так і вітчизняного зарубіжного досвіду. Вона складається з преамбули, основної частини, яка включає тринадцять розділів, „Прикінцевих положень” та „Перехідних положень”. Кожна з цих складових має своє окреме призначення і несе своє функціональне навантаження.

У підрозділі 2.6. „Особливий порядок прийняття і внесення змін до Конституції” обґрунтовується положення про те, що визначений Основним Законом України порядок внесення змін до Конституції України є самостійною парламентською процедурою, що виключає можливість застосування при розгляді законопроектів про внесення змін до Конституції інших конституційних положень, окрім тих, які містяться в розділі ХІІІ Основного Закону України.

Нормативно-правовий акт про внесення змін до Конституції України за своєю природою відрізняється від законів, які приймаються Верховною Радою України на здійснення повноважень, встановлених п. 3 ч.1 ст. 85 Конституції України. По-перше, після прийняття ці закони стають інтегральною складовою Конституції України і набувають найвищої юридичної сили. По-друге, Конституцією України передбачено особливий порядок їх прийняття: особливий суб’єкт права ініціативи конституційного перегляду, наявність застережень щодо можливості внесення змін, здійснення попереднього конституційного контролю законопроектів, наявність специфічної процедури внесення змін. Але у зв’язку з тим, що на законодавчому рівні не здійснено класифікації законів, важко розмежувати процедури прийняття „закону” і „закону про внесення змін до Конституції України”. Тому існує потреба у прийнятті спеціального закону, який би більш детально визначав процедуру прийняття таких законів.

Існує багато способів внесення змін до Конституції. Але всі вони, як правило, зводяться до того, що зміни конституційних положень здійснюються у більш ускладненому порядку. Не є винятком і Конституція України. Зокрема, можна виділити такі риси процедури внесення змін до Основного Закону України: особливий суб’єкт права ініціативи конституційного перегляду; наявність застережень щодо можливості внесення змін до Конституції України (застереження, які стосуються змісту положень Конституції; застереження, які стосуються часу внесення змін; застереження у зв’язку з організацією роботи парламенту; застереження щодо неприйнятих змін); наявність попереднього конституційного контролю законопроектів про внесення змін; ускладнений порядок прийняття законопроектів про внесення змін; промульгація і офіційне оприлюднення законів про внесення змін.

У Висновках сформульовано основні теоретичні положення та пропозиції, які є результатом проведеного дослідження:

Джерело конституційного права України визначено як зовнішню форму виразу правових норм, які містять правила поведінки, визначені, встановлені чи санкціоновані Українським народом, державою або суб’єктами місцевого самоврядування, характеризуються наявністю специфічних ознак і регулюють конституційно-правові відносини. Різні види джерел конституційного права України існують не ізольовано один від одного, а перебувають в певній співпорядкованості, утворюючи систему, якій притаманні такі риси: провідна роль Конституції України; багатоманітність і видове розмаїття; ієрархічна побудова; пріоритет закону; динамічність; інтегративність, оптимізація співвідношення міжнародного і національного права.

Конституція України як основне джерело конституційного права України визначена як єдиний нормативно-правовий акт, який є Основним Законом України, має найвищу юридичну силу, є юридичною базою законодавства України, приймається і змінюється в особливому порядку, має специфічний зміст і структуру і прямо діє на всій території України.

Основні риси Конституції України необхідно відрізняти від її формально-юридичних властивостей. Основні риси характеризують зв’язок Конституції як політико-юридичного документа з суспільним розвитком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і навпаки, роль Конституції в реальних процесах життя країни. Формально-юридичні властивості Конституції – це її ознаки як основного нормативно-правового акта держави, найбільш значущими серед яких є наступні: Конституція – Основний Закон України; Конституція – юридична база поточного законодавства; її найвища юридична сила; особливий порядок прийняття і внесення змін до неї; особливий зміст і структура Конституції; пряма дія її норм.

Конституція України є самостійним особливим нормативно-правовим актом, який посідає найвище місце в їх ієрархії і має свою особливу специфіку, у тому числі і в порівняні зі звичайними законами. Доводиться, що Конституції України притаманний ряд формально-юридичних властивостей, за яким вона відрізняється від інших законів, що класифікація законів в Україні офіційно не визначена і це ускладнює врахування специфіки окремих законів (і Конституції в тому числі) при їх прийнятті, внесенні до них змін і застосуванні.

Сутність верховенства Конституції обумовлюється не тільки її найвищою юридичною силою. Така властивість Конституції, разом з іншими, визначає її місце не лише у правовій системі, але і конституційну пріоритетність у суспільстві і державі, яка зорієнтована на повагу, визнання і дотримання положень Конституції всіма учасниками суспільних відносин. Що стосується найвищої юридичної сили, то вона показує місце Конституції у системі нормативно-правових актів. Зазначені поняття можна ототожнювати тільки у випадку, якщо розглядати „верховенство Конституції” у вузькому значенні. Тому для позначення місця Конституції в системі нормативно-правових актів доцільно використовувати термін „найвища юридична сила”.

Юридична властивість Конституції України як бази поточного законодавства України полягає у впливі Основного Закону на поточне законодавство, який здійснюється в таких основних напрямках: а) визначає зміст нормативно-правових актів - поточне законодавство розвивається в рамках, визначених Конституцією; б) визначає види нормативно-правових актів; в) визначає ієрархію нормативно-правових актів.

Конституція України характеризується широким предметом правового регулювання суспільних відносин і має особливу, порівняно з іншими законами структуру.

Пряма дія Конституції України здійснюється у двох формах: безпосередній і опосередкованій. Віднесення опосередкованої дії Конституції України до різновиду прямої її дії дає змогу не ставити можливість застосування норм Конституції в залежність від того, деталізовані вони в чинному законодавстві чи ні; підвищує авторитет Конституції в правотворчій і правозастосовчій діяльності.

Процедура внесення змін до Конституції України є самостійною парламентською процедурою і характеризується такими рисами: особливим суб’єктом права ініціативи конституційного перегляду; наявністю застережень щодо можливості внесення змін до Конституції України (застереження, які стосуються змісту положень Конституції; застереження, які стосуються часу внесення