ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ОВДІН ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 94 (477.63):63

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА

НА КАТЕРИНОСЛАВЩИНІ (1906 – 1916 рр.)

07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Дніпропетровськ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі російської історії Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Голуб Анатолій Іванович

Дніпропетровський національний університет,

професор кафедри російської історії

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

Терещенко Юрій Іларіонович

Київський національний лінгвістичний університет,

завідувач кафедри історії України та зарубіжних країн

кандидат історичних наук, доцент

Волошко Олексій Олексійович

Запорізький юридичний інститут МВС України,

доцент кафедри загальноправових дисциплін

Провідна установа: | Інститут історії України, відділ історії України ХІХ – початку ХХ століття, Національна академія наук України, м. Київ.

Захист відбудеться „ 16 ” лютого 2005 р. о 13:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 в Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий „12” січня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. На початку ХХ століття Російська імперія, до складу якої входила більша частина українських земель, викликала у сучасників найсуперечливіші враження. Величезна територія, визнане становище великої держави – з одного боку, архаїчність державних інститутів, економічне відставання від розвинутих країн Заходу, низький рівень життя переважної більшості населення і, як наслідок, політична нестабільність – з іншого. Перед країною вже давно постала проблема радикальної модернізації, і чим довше її не помічали, відкладали, тим гострішою вона ставала. Після революційних подій 1905 року найбільш далекоглядні державні діячі усвідомили, що наростаюча системна криза може привести державу до загибелі.

Альтернативою революційним змінам були глибокі реформи. Однією зі сфер, де вони назріли найбільш гостро, було сільське господарство, в якому працювала переважна більшість населення країни. З 1906 року в Росії почалися перетворення, спрямовані на поступовий перехід від традиційного общинного типу господарювання, що гальмував подальший капіталістичний розвиток аграрного сектора економіки, до одноосібного. Вони були тісно пов’язані з ім’ям П.А. Столипіна, який у 1906-1911 роках перебував на посаді голови російського уряду, і увійшли в історію як Столипінська аграрна реформа.

На рубежі ХХ та ХХІ століть, коли становлення молодої Української держави співпало з процесами трансформації суспільства, в останньому посилився інтерес до багатьох цікавих та важливих, але ще недостатньо досліджених, сторінок вітчизняної історії, в тому числі і до перетворень П.А. Столипіна. Цьому інтересу сприяє й те, що аграрне питання в незалежній Україні також стоїть дуже гостро. Стаття 14 прийнятої в 1996 році української Конституції гарантувала право приватної власності на землю, проте процес перетворення колишніх колгоспників у повноцінних фермерів-землевласників ще далекий від завершення. Слід зауважити, що при формуванні нинішньої стратегії аграрних перетворень історичний досвід може бути надзвичайно корисним. І в першу чергу тут треба згадати саме Столипінську аграрну реформу, адже вона проходила не в такому вже далекому минулому, а її ідеологічні засади та основна мета багато в чому схожі на ті, що були поставлені керівниками української держави в наші часи.

В деяких регіонах перетворення П.А. Столипіна зазнали поразки, в інших – вони мали успіх. Серед останніх слід виділити й Катеринославську губернію, на території якої реформа відбувалася стрімкими темпами. Безперечно, досвід саме регіону-лідеру в проведенні аграрної реформи початку XX століття є найбільш цікавим при здійсненні аграрних перетворень в наші часи. Проте, за наявності тенденції подальшої регіоналізації історичних досліджень і зростання уваги до проблем регіональної історії, тема Столипінської аграрної реформи на Катеринославщині вивчена ще недостатньо. Вона потребує ґрунтовного наукового дослідження.

Об’єктом дослідження виступають аграрні відносини в Катеринославській губернії на початку ХХ століття.

Предметом даного дослідження є передумови, нормативно-правові та організаційні основи, хід та результати проведення Столипінської аграрної реформи в Катеринославській губернії.

Хронологічні межі дослідження визначаються в першу чергу межами самої Столипінської аграрної реформи, початком якої традиційно вважається поява указу Миколи ІІ від 9 листопада 1906 року. Разом з тим автор дослідив хід обговорення аграрного питання, яке відбувалося на Катеринославщині в 1902-1903 рр., а також розпочатий влітку 1906 р. процес утворення в губернії землевпорядних комісій – установ, що здійснювали реформу на місцях. Верхня межа дослідження – 1 січня 1916 р., що обумовлено згортанням заходів щодо виходу селян з общин у зв’язку із поразками російської армії на фронтах Першої світової, крахом планів уряду імперії на швидку перемогу у ній та перспективами тривалої війни.

Територіальні межі дослідження обумовлені адміністративними кордонами Катеринославської губернії, яка на початку ХХ століття охоплювала територію сучасної Дніпропетровщини (Катеринославський, Верхньодніпровський, Новомосковський та Павлоградський повіти), більшу частину Донеччини (Бахмутський та Маріупольський повіти), а також північні райони Запорізької області (Олександрівський повіт) і південний захід сучасної Луганщини (Слов’яносербський повіт).

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу як архівних матеріалів, так і опублікованих джерел, показати процес проведення Столипінської аграрної реформи на території Катеринославської губернії та визначити особливості цього процесу у порівнянні з аналогічними процесами в інших регіонах Російської імперії.

Для досягнення цієї мети автор поставив перед собою наступні дослідницькі завдання:

- визначити специфічні риси соціально-економічного стану селянства Катеринославської губернії та перспективи розвитку аграрного сектора регіону напередодні проведення Столипінської аграрної реформи;

- висвітлити хід дискусій в губернському та повітових комітетах з потреб сільськогосподарської промисловості та на основі цього визначити настрої регіональної та місцевих еліт Катеринославщини щодо ключових аспектів аграрного питання;

- проаналізувати нормативно-правову базу проведення аграрної реформи та процес утворення на Катеринославщині землевпорядних комісій;

- дослідити процеси приватизації надільної землі селянами губернії та утворення одноосібних господарств у вигляді хуторів та відрубів;

- виявити особливості реалізації аграрної програми П.А. Столипіна на Катеринославщині, як в цілому, так і на різних етапах проведення перетворень; визначити місцеву специфіку в межах Катеринославської губернії, як на повітовому, так і на волосному рівні;

- розглянути діяльність місцевих органів влади на Катеринославщині, показати їх роль у процесі аграрних перетворень, розкрити методи роботи губернської бюрократії, визначити її позитивні риси та недоліки, успіхи та прорахунки;

- дослідити вплив земельної реформи на соціальну структуру місцевого селянства та витоки конфліктних ситуацій, які виникли через проведення аграрних перетворень; показати успіхи та труднощі розвитку нових приватних господарств Катеринославської губернії та проаналізувати їх подальші перспективи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше в історіографії:

- розкрито питання підготовки Столипінської аграрної реформи в регіоні;

- визначено загальну кількість селян, що вийшли з общини і утворили одноосібні господарства на колишніх надільних землях Катеринославщини та підраховано, скільки хуторів і відрубів було утворено в кожному з 8 повітів губернії, проаналізовано причини нерівномірності ходу реформи у різних повітах;

- показано роль у ході перетворень місцевої влади в цілому та катеринославських губернаторів В.В. Якуніна та О.М. Клінгенберга зокрема, наведено цікаві факти листування останнього з П.А. Столипіним із питання методів здійснення індивідуалізації селянського землеволодіння;

- проаналізовано конфлікти, які відбулися в селах Катеринославщини внаслідок Столипінської аграрної реформи та вивчені настрої місцевого селянства в період проведення перетворень;

- створено узагальнююче та цілісне дослідження з історії проведення Столипінської аграрної реформи на території Катеринославської губернії.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані в курсах лекцій та при підготовці навчальних посібників з історії України, економічної історії України, історії рідного краю (Дніпропетровської, Донецької, Луганської або Запорізької області), при створенні спеціальних і узагальнюючих праць з історії, економіки, державного управління. Висновки роботи можуть бути використані органами державної влади центрального та місцевого рівнів при розробці програм аграрних перетворень в наші часи.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації були обговорені на міжнародній науковій конференції „Історична наука: проблеми розвитку” (Луганськ, 2002 рік), четвертих наукових читаннях „Питання аграрної історії України та Росії”, присвячених пам’яті професора Д.П. Пойди (Дніпропетровськ, 2002 рік), а також на засіданнях кафедри російської історії Дніпропетровського національного університету. За темою дисертації опубліковано пять статей у фахових виданнях.

Достовірність результатів дослідження обумовлена комплексом архівних та опублікованих джерел, що були використані при написанні дисертації, а також принципами і методами, за допомогою яких було виконано роботу.

Структура роботи обумовлена логікою дослідження та відповідає поставленій меті та завданням. Дисертація складається зі вступу, пяти розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. Обсяг роботи складає 174 сторінки машинописного тексту, обсяг списку використаних джерел та літератури – 19 сторінок ( 225 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність. Визначаються обєкт, предмет, мета і завдання, хронологічні та географічні межі дослідження. Розкриваються наукова новизна, апробація та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – “Огляд джерел, літератури та методів дослідження” аналізується стан наукової розробки теми, подається характеристика використаних джерел, на яких ґрунтується дисертація, визначаються теоретико-методологічні засади дослідження.

Під час аналізу наукових робіт, присвячених Столипінській аграрній реформі, акцентовано на тому, що, по-перше, вагомий внесок у вивченні теми зробили не лише історики, а й економісти, а по-друге, перетворення П.А. Столипіна тривалий час належали до числа найбільш політизованих та ідеологізованих тем.

Історіографію проблеми умовно поділено на дореволюційну, радянську (у т.ч. українську радянську), сучасну вітчизняну, західну та українську діаспорну. При цьому перші з перерахованих груп в основному збігаються з трьома великими етапами у розвитку вітчизняної історіографії (відповідно – дореволюційним, радянським та сучасним), два останні – стоять окремо.

Вперше дослідники звернулись до вивчення реформи ще в період її проведення. Оскільки це відбувалося в період гострої політичної боротьби (у т.ч. навколо реформи), для дореволюційної історіографії характерні полемічність та плюралістичність поглядів щодо доцільності та можливих наслідків аграрних перетворень П.А. Столипіна. Серед перших дослідників можна виділити декілька течій. Представники апологетичного (простолипінського) напрямку (І. Мозжухін, Д. Бар, М. Турчанінов тощо) пов’язували реформу із подоланням відсталості в аграрній сфері. Політика руйнації общини, на їх думку, відповідала поставленій меті Бар Д. Коренное преобразование крестьянского хозяйства и общинного землевладения. Причины культурной отсталости и малопроизводительности земли и труда – СПб. – 1909. – 118 с.. З ними не погоджувались представники народницького напрямку, які вважали общину найдоцільнішою формою ведення сільського господарства в Росії Огановский Н.П. Индивидуализация земли в России и ее последствия. – М., 1917. – С. 87.. Для ліберального напрямку характерне негативне ставлення до общини і, водночас, суворе засудження насильницьких методів її руйнації Кауфман А.А. Аграрный вопрос в России. – М., 1917. – С. 89.. Нарешті, ще до революції 1917 року з’являються марксистські праці В.І. Леніна, в яких автор розглядає реформу як реакцію уряду на революційний рух. Спрямована на задоволення інтересів поміщиків та “купки” заможних селян, реформа, на думку автора, не могла мати історичних перспектив Ленін В.І. “Селянська реформа” і пролетарсько-селянська революція // Повне зібрання творів. – Т. 20. – С. 161-170..

На відміну від дореволюційних, радянські дослідники, по-перше, вивчали її вже постфактум, а по-друге, в умовах жорсткої авторитарної системи, були вимушені рахуватися із панівною у Радянському Союзі марксистською ідеологією. Тези Леніна про насильницький характер, реакційність та історичну безперспективність реформи було взято на озброєння радянською історіографією. Найнегативніше ставлення до реформи чітко простежується і 20-40-і роки ХХ століття у роботах С.М. Дубровського, Д.А. Батуринського, І.Д. Шулейкіна, М.П. Єфремова та інших видатних радянських істориків цього періоду Дубровский С.М. Столыпинская реформа. Капитализация сельского хозяйства в ХХ веке. – Л.: Прибой. – 1925. – 548 с.; Батуринский Д.А. Аграрная политика царского правительства и крестьянский поземельный банк. – М.: Прибой, 1925. – 144 с.; Шулейкин И.Д. История земельных отношений и землеустройства. – М.–Л., 1933.; Ефремов Н.П. Столыпинская аграрная политика. – М.: Госполитиздат, 1944. – 144 с..

Новий струмінь у вивчення проблеми внесла “відлига”, коли у радянській історіографії відбулося деяке коригування визначення причин та передумов перетворень П.А. Столипіна. Велике значення при цьому зіграла фундаментальна монографія П.М. Першина “Аграрная революция в России”, де автор наголошує, що уряд дбав не лише про придушення революції 1905 року, а й намагався відповісти на обєктивні вимоги капіталістичного розвитку Першин П.Н. Аграрная революция в России. – в 2-х кн. – М.: Наука, 1966. – 490 с..

Водночас, з кінця 50-х років ХХ століття в радянській історичній науці відбувалась гостра дискусія щодо масштабів проникнення капіталізму у сферу аграрних відносин передреволюційної Росії. Деякі історики з т.з. “нового напрямку” (головним аграрником серед них був О.М. Анфімов) стверджували, що попри Столипінську реформу, в сільському господарстві до 1917 року панували напівкріпосницькі відносини Анфимов А.М. К вопросу о характере аграрного строя Европейской России в начале ХХ в. // Исторические записки. – М.: Наука, 1959. – Т. 65.. Серед противників “нового напрямку” слід відзначити І.Д. Ковальченка, який почав застосовувати кількісні методи соціально-економічних проблем аграрної історії. На його думку, тенденція буржуазно-демократичного шляху аграрної еволюції була не лише можливістю, а й історичною реальністю початку ХХ століття Ковальченко И.Д., Моисеенко Т.Л., Селунская Н.Б. Социально-экономический строй крестьянского хозяйства Европейской России в эпоху капитализма. – М., 1988. – 223 с..

Інтерес до реформи П.А. Столипіна суттєво пожвавився із початком в 1985 році у СРСР “перебудови”. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років зявляється ціла низка публіцистичних статей, в яких були переглянуті усталені погляди на реформу. Про неї почали писати, як про реальну еволюційну альтернативу, світлий період в історії селянства Глаголев А. Формирование экономической концепции П.А. Столыпина. // Вопросы экономики. – 1990. – №10. – С. 56-63.; Румянцев М. Столыпинская аграрная реформа: предпосылки, задачи, итоги // Вопросы экономики. – 1990. – №10. – С. 63-89.. Щоправда, такі ідеалістичні погляди не знайшли відображення у працях найбільш відомих радянських дослідників цієї проблеми. А.Я. Аврех стверджував, що в умовах збереження поміщицького землеволодіння реформа була приречена на поразку Аврех А.Я. Столыпин и судьбы реформ в России. – М.: Политиздат, 1991. – 286 с.. Більш виважено поставився до перетворень П.А. Столипіна інший видатний російський історик В.С. Дякін. На його думку, утворення класу дрібних землевласників сприяло б піднесенню сільського господарства, проте “половинчатість та непослідовність” кроків влади не дозволили реалізувати це завдання Дякин В.С. Деньги для сельского хозяйства. 1892 – 1914 гг. – СПб: Изд. СПб ун-та, 1997. – 356 с.. Великий внесок у вивчення теми зробив і П.М. Зирянов, який також поставився до аграрних перетворень досить скептично Зырянов П.Н. Петр Аркадьевич Столыпин. Политический портрет. – М.: Высшая школа, 1992. – 158 с.. Серед сучасних російських істориків, які оцінювали реформу загалом позитивно, слід відзначити О.П. Кореліна і К.Ф. Шацилло Корелин А.П., Шацилло К.Ф. П.А. Столыпин. Попытка модернизации сельского хозяйства России // Судьбы российского крестьянства. – М.: Изд. РГГУ, 1995. – С. 7-55..

Регіональним особливостям ходу Столипінської аграрної реформи в радянській історіографії не було приділено достатньо уваги. Дослідженням перетворень в Україні займались в основному українські радянські історики. Перша серйозна монографія з даної проблеми з’явилась у 1931 році. Її автор, О. Погребинський, звернувши увагу на специфіку українського села, наголошував, що община не грала у ньому такої великої ролі і саме цим пояснював порівняно високі показники переходу до подвірної форми землеволодіння в дев’яти губерніях підросійської України Погребінський О. Столипінська реформа в Україні. – К.: Пролетар, 1931. – 127 с.. На відміну від попереднього автора, Ф.Є. Лось твердо стояв на позиціях марксизму-ленінізму. В своїй, виданій в 1944 році, монографії він стверджував, що реформа, не призвівши до ліквідації феодальних пережитків, закінчилася повним провалом Лось Ф. Є. Україна в роки столипінської реакції. // Нариси з історії України. – М.: Вид. АН УРСР, 1944. – Вип. 11. – 140 с.

. До цього ж висновку дійшли у своїх повоєнних роботах і такі українські вчені як М.А. Рубач, А.Д. Введенський, З.А. Сабадирєв та Є.Ф. Сизоненко Введенский А.Д. Аграрная реформа Столыпина и ее экономические последствия на Украине: Автореферат дис. на соискание ученой степени к. экон. н. – М., 1959. – 28 с.; Рубач Н.А. Очерки по истории революционных преобразований аграрных отношений на Украине в период проведения Октябрьской революции. – К.: Изд. АН УССР, 1956. – 454 с.; Сабадырев И.А. Столыпинская аграрная реформа и крестьянское движение в губерниях Новороссии (1907 – 1914). Автореферат дис. на соискание ученой степени к. и. н. – М., Изд. ВПШ АОН при ЦК КПСС, 1959 – 28 с.; Сизоненко Є.В. Аграрні відносини на Півдні України між І та ІІ буржуазними революціями в Росії (1907 – 1917). – Одеса: ОДУ, 1962. – 69 с.. В цих працях, а також в фундаментальних “Історії Української РСР” та “Історії селянства Української РСР” були продубльовані висновки найбільш консервативної течії радянської історіографії.

Із проголошенням в 1991 році Україною незалежності почався новий етап розвитку вітчизняної історіографії Столипінської аграрної реформи, пов’язаний як з переглядом традиційних поглядів на події минулого, так і з подальшим дослідженням різних аспектів перетворень у різних регіонах України. Серед сучасних українських істориків, що вивчають цю тему, передусім слід виділити М.А. Якименка, який позитивно оцінив кроки уряду, спрямовані на скасування напівкріпосницьких законів і перемогу в Україні селянського землеволодіння. Проте, він відзначав, що фермерські господарства могли б тіснити поміщицьке землеволодіння і скоріше, але для цього не були створені відповідні суспільні умови Якименко М.А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні після скасування кріпосного права (1861-1918 рр.). // УІЖ. – 1996. №1. – С. 3-13.. Обережний і виважений підхід до проблеми Столипінської реформи на Харківщині маємо у В.С. Майстренка, який зробив глибокий аналіз різних аспектів її проведення в окремо взятій губернії Майстренко В.С. Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня к. і. н. – Харків, 1997. – 18 с.. Географічні межі роботи іншого дослідника – В.В. Бочарова охопили, крім Харківської губернії, ще й Катеринославщину (автор наголошував, що ці 2 губернії слід розглядати як один регіон). Ідеалізуючи Столипінську реформу, В.В. Бочаров зосередився лише на її позитивних сторонах, не помічаючи недоліків та тих обєктивних проблем, які стояли перед аграрним сектором цього штучно створеного “регіону” Бочаров В.В. Изменение структуры крестьянского землевладения в Юго-Восточной Украине (1906-1916 гг.). // Вісник Східно-українського державного університету. – 2000. – №2 (24). – С. 31-35.. О.М. Приймак в монографії “Столипінська аграрна реформа на півдні України” проаналізував передумови, хід та наслідки перетворень на прикладі шести повітів, у т.ч. двох (Катеринославського та Олександрівського) із восьми, що входили до складу Катеринославської губернії. В цілому позитивно оцінивши реформу, автор звернув увагу й на такі її наслідки, як зростання соціальної напруги на селі та поглиблення соціальної диференціації південноукраїнського селянства. Суперечливо, на нашу думку, виглядає запропонована О.М. Приймаком періодизація перетворень. Потребують суттєвого уточнення основні показники ходу реформи у двох повітах Катеринославщини (про інші згадки у автора немає) Приймак О.М. Столипінська аграрна реформа на Півдні України (1906-1917 рр.). – Запоріжжя: Тандем-У, 2002. – 188 c..

Історіографічний огляд засвідчує, що попри велику кількість праць, присвячених Столипінській реформі, комплексного наукового дослідження проведення цих аграрних перетворень в Катеринославській губернії поки що не існує.

Далі в першому розділі дається характеристика використаних в роботі джерел, значна частина яких введена до наукового обігу вперше. За формальними ознаками їх можна поділити на опубліковані та неопубліковані (архівні). Ці дві великі групи репрезентовані наступними видами джерел: законодавчими актами, статистичними, діловодними та наративними матеріалами. З метою розширення джерельної бази автор здійснив евристичну роботу в Російському державному історичному архіві (РДІА, м. Санкт-Петербург), Державному архіві Дніпропетровської області (ДАДО) та Державному архіві Запорізької області (ДАЗО).

Законодавчі акти (закони та укази) було взято як з опублікованих збірок документів, так і з додатків до праць, присвячених даній проблемі.

Діловодні матеріали представлені в роботі циркулярами, доповідними записками та звітами катеринославських губернаторів, чиновників центральних відомств, котрі відвідували губернію з інспекціями, а також працівників губернських землевпорядних комісій (РДІА. ф. 408). Були використані в роботі й звіти та службові записки землевпорядників, які займались безпосереднім проведенням реформи на містах (ДАДО, ф. 654; ДАЗО, ф. 192). До діловодної документації відноситься також і офіційне листування між собою державних службовців, у т.ч. катеринославських губернаторів з П.А. Столипіним та Б.А. Васильчиковим (РДІА, ф. 408 та 1291). Ще одну групу діловодних джерел складають скарги селян губернатору, міністрам та імператору (РДІА, ф. 1291; ДАДО, ф. 11). Використані в роботі також протоколи засідань землевпорядних комісій різних рівнів та особливих нарад, повязаних з аграрним питанням (РДІА, ф. 1212; ДАДО, ф. 654).

Статистична інформація міститься як у великій кількості довідників та статистичних збірників (переважна більшість використаних у роботі – видані до 1917 року), так і в справах Комітету з землевпорядних справ (РДІА, ф. 408).

Нарешті, наративні джерела репрезентовані в роботі спогадами сучасників перетворень П.А. Столипіна, текстами промов державних діячів Російської імперії, публікаціями у пресі (місцевій та центральній). До цієї групи можна віднести також і окремі розділи звітів, які попри офіційний характер цих документів нерідко мали публіцистичний характер.

В законодавчих актах ми знаходимо зміст та сутність Столипінської аграрної реформи, її ідеологічні засади та соціальну спрямованість. Завдяки діловодній документації з’ясовуються механізми роботи різних державних установ, специфіка їх відносин між собою та методи здійснення перетворень. На підставі в основному статистичних джерел (суха, проте обєктивна, а тому – найбільш корисна для нас інформація) зроблені висновки щодо передумов, ходу та результатів реформи в кожному з 8 повітів Катеринославщини. Наративні джерела допомагають відчути яскраву атмосферу життя в столипінську епоху та суспільно-політичної боротьби, яка відбувалася в країні під час перетворень. З іншого боку, наративні джерела мають субєктивний характер і потребують найбільш критичного ставлення. На думку автора, використана джерельна база дозволяє реалізувати мету та вирішити завдання дисертаційного дослідження.

В першому розділі роботи була також розглянута методологія дослідження. Висвітлення історичних процесів, явищ та фактів автор здійснював, базуючись на методологічних принципах історизму, системності та наукової об’єктивності. При розробці теми були використані такі методи: історичний, логічний (з його складовими – аналізом та синтезом) , системний, генетичний, класифікації, періодизації, порівняльно-історичний, хронологічний та актуалізації. Використані методи дозволили обєктивно дослідити складний процес аграрного реформування на Катеринославщині.

Другий розділ – “Аграрне питання і його обговорення на Катеринославщині на початку ХХ століття” – присвячено аналізу економічних та суспільно-політичних передумов проведення Столипінської реформи в Катеринославській губернії.

У підрозділі 2.1. “Сільське господарство Катеринославщини. Загальний стан” розглянуто ситуацію, що склалася в аграрному секторі губернії на початку ХХ століття. Показано, що природнокліматичні умови регіону були, у цілому, сприятливими для землеробства. Селяни губернії, звільнені в 1861 році із землею, не володіли нею на правах приватної власності. 271 тисяча селянських дворів були обєднані у 1 683 общини і вели господарство на общинній або надільній землі. Зростання кількості сільського населення призводило до загострення проблеми малоземелля. Існувала стійка тенденція до парцеляції селянських наділів на Катеринославщині. Якщо в 1877 році на 1 подвіря селянина-общинника приходилось у середньому 14,3 десятини, то в 1905 році – лише 9,3 (тобто середній розмір наділу скоротився на 35%). Гостро постала проблема черезсмужжя, яка полягала у тому, що наділ общинника являв собою (як правило) не єдину ділянку землі, а декілька вузьких смужок, нерідко – у дуже віддалених місцях. Вийти з общини (із землею) було практично неможливо – треба було дістати згоду 2/3 домогосподарів. Ці норми не зовсім відповідали ментальності українських селян, проте у правовому відношенні общинники губернії мали такі ж саме права, як і великоросійські.

Крім общинних земель, в губернії існувало й приватне селянське землеволодіння. Протягом 1877-1904 років селяни губернії придбали у приватну власність (в основному у поміщиків) 289 тис. десятин. На 1 січня 1905 р. їм належало вже 484 тисячі десятин (проти 2 531 тисячі десятин у общинників). Проте, селян-одноосібників було в губернії порівняно небагато – 4,5 тисячі (проти 271 тисячі подвір’їв в общинах). Процес викупу селянами дворянської землі гальмувався нестачею у них коштів. До того ж, земля на Катеринославщині постійно дорожчала: в 1898 році середня вартість 1 десятини складала 104 рублі, в 1903 – вже 157 рублів.

На початку ХХ століття значно покращилося технічне обладнання хліборобів губернії. Соха була витіснена плугом. Постійно зростала кількість сільськогосподарських знарядь праці (жаток, молотарок, віялок, косарок тощо). За цими показниками губернія була на одному з перших місць у Європейській Росії.

У підрозділі 2.2. “Дискусії в катеринославських комітетах про потреби сільськогосподарської промисловості” розглядається обговорення аграрного питання представниками губернської та повітових еліт Катеринославщини, яке відбулося в 1902-1903 роках. На цих засіданнях перевагу отримала помірковано-реформаторська більшість (за наявності й консервативних виступів). Повну ліквідацію общинного землеволодіння підтримав лише Павлоградський комітет, 8 інших (губернський та 7 повітових) пропонували компромісні варіанти: обмеження прав общин на користь окремих селян, полегшення виходу з них тощо. Всі комітети губернії одностайно виступили проти черезсмужжя, але тільки один з них (Бахмутський) підтримав ідею утворення хуторів. Вісім комітетів (крім Верхньодніпровського) висловились в підтримку переселення селян на околиці імперії, з них шість (крім Бахмутського та Павлоградського) – із залученням на це державних коштів.

Отже, постанови представників катеринославської регіональної еліти не відрізнялись радикалізмом. Державні службовці та громадськість не були надто заідеологізованими, але добре розумілися на проблемах сільського господарства губернії та шукали практичні шляхи їх вирішення, в т.ч. через індивідуалізацію землекористування. Пропозиції, подані до Особливої Наради, були враховані при підготовці столипінських аграрних законів. Робота місцевих комітетів Особливої Наради на Катеринославщині засвідчила високий реформаторській потенціал регіону.

У третьому розділі “Законодавча та організаційна база проведення Столипінської аграрної реформи на Катеринославщині” розглянуто перший – підготовчий етап аграрних перетворень.

У підрозділі 3.1. “Формування ідеологічних і нормативно-правових основ Столипінської аграрної реформи” показано, що в умовах загострення в державі політичної ситуації, Микола ІІ та уряд остаточно схилились до проведення цілої низки реформ, у т.ч. аграрної. Було проаналізовано державну діяльність та суспільно-політичні погляди П.А. Столипіна, з яких логічно витікали основні концептуальні засади перетворень. Оскільки підготовка відповідних законопроектів почалася ще до приходу на посаду голови Ради міністрів П.А. Столипіна, останнього не можна вважати одноосібним автором реформи, проте, враховуючи його роль при затвердженні цих законів та їх реалізації, слід наголосити, що реформа отримала ім’я цієї людини цілком справедливо.

Далі було проаналізовано зміст нового аграрного законодавства, і в першу чергу Указу від 9 листопада 1906 року. Підписання останнього відкрило можливості приватизації общинної землі селянами. Сільський схід перестав бути останньою інстанцією, яка вирішувала, чи можна дозволити вийти з общини окремому селянину. Отже, сутність реформи полягала в обмеженні прав колективів на користь індивідуумів.

У підрозділі 3.2. “Відкриття землевпорядних установ у Катеринославській губернії (1906-1907 рр.)” проаналізовано процес утворення на Катеринославщині землевпорядних комісій – структур, на які була покладена основна робота з індивідуалізації общинного землеволодіння. Підготовку до відкриття цих нових державних установ було розпочато ще до формального старту реформи, який було дано Указом від 9 листопада 1906 року. Комісії були підпорядковані Комітету із землевпорядних справ Головного управління землевпорядкування і землеробства (ГУЗіЗ). Вони складались з призначених чиновників та обраних осіб (від поміщиків та від селян). Губернські комісії були очолені губернаторами, повітові – місцевими предводителями дворянства.

Роботу з відкриття землевпорядних комісій на Катеринославщині почав губернатор С.В. Александрівський, який у травні 1906 р. клопотався перед керівником ГУЗіЗ Б.А. Васильчиковим про відкриття перших землевпорядних комісій до кінця року. Вибори до комісій почались на Катеринославщині в червні 1906 р. Лише в Слов’яносербському повіті земські збори відмовились від виборів (рішення про відмову було скасоване губернатором). Несподівана смерть С.В. Александрівського не зупинила процес виборів до землевпорядних інститутів. Новий губернатор – О.М. Клінгенберг також поспішав із відкриттям цих структур. Згідно з планом, у вересні 1906 року було відкрито Павлоградську, Олександрівську, Верхньодніпровську та Слов’яносербську комісії, у жовтні – Новомосковську та Катеринославську (повітову). Останні дві повітові комісії (Маріупольська та Бахмутська), а також Катеринославська (губернська) були відкриті навесні 1907 року. Слід враховувати, що навіть наприкінці 1907 року у більшості повітів Європейської Росії землевпорядних комісій ще не існувало. Швидке утворення на Катеринославщині організаційних засад аграрного реформування сприяло швидкому початку реальних перетворень в губернії та їх високим темпам.

У четвертому розділі “Землевпорядні роботи на Катеринославщині в період Столипінської аграрної реформи” розглянуто вже безпосередньо хід індивідуалізації селянського землеволодіння на території Катеринославської губернії. Індивідуалізація проходила у дві стадії. Перша – приватизація окремими селянами надільної землі; друга – проведення землевпорядних робіт та виділення земельної ділянки в натурі.

Приватизація (яка змінювала формальний стан общинників, перетворюючи їх у власників земельних паїв) була підтримана абсолютною більшістю селян Катеринославської губернії. З 271 тисячі місцевих общинників у приватизації взяли участь та стали землевласниками (за даними на 1 травня 1915 року) 145 298 осіб (тобто 54%). За цим показником Катеринославська губернія посіла 3 місце в Європейській Росії (в Україні – друге), поступившись лише Таврійській (64%) та Могилевській (57%) губерніям.

Майже одночасно з питанням про приватизацію надільної землі була порушена й проблема проведення землевпорядних робіт. Головний їх тягар було покладено на землевпорядні комісії, які, на основі Тимчасових правил про землевпоряднення цілих сільських товариств (від 1908 року) та Положення про землевпоряднення (від 1911 року) розглядали заяви про перехід на хутори або відруби, як від общин, так і від окремих селян. Повітові землевпорядні комісії готували висновки за кожною заявою. Ці висновки затверджувались в губернській комісії спеціальною нарадою (на чолі із губернатором). Якщо висновок за заявою був позитивний, то призначався відповідальний землевпорядник за справою та декілька землемірів. Вони виїжджали на місце, укладали землевпорядний проект, який затверджувався самими зацікавленими селянами (у випадку, якщо на відруби або хутори переходила вся община, необхідна була згода 2/3 голосів сільського сходу).

Утворення одноосібних селянських господарств розпочалося на Катеринославщині вже в 1907 році, коли на відруби перейшли перші 198 общинників. Ці показники стрімко зростали в наступні три роки (рекордним в губернії був 1910 рік, коли на відруби або хутори перейшло майже 29 тисяч селян). Цей другий етап, який характеризувався зростанням темпів в умовах невпорядкованого законодавства можна умовно назвати власне столипінським або прижиттєвим, адже смерть реформатора в 1911 році майже співпала із остаточним прийняттям останнього з його аграрних землепроектів. На цьому етапі (1907-1911 рр.) кількість поданих заяв значно перевищувала можливості землевпорядних комісій, тому пріоритет віддавався заявам від цілих общин. Водночас, було досягнуто й найбільших показників переселення селян Катеринославщини до Сибіру.

На третьому етапі (1911-1914 рр.), який можна назвати постстолипінським, відбулося деяке скорочення обсягів землевпорядних робіт, причому у зв’язку із різким зменшенням кількості заяв від общин, комісії звернули увагу й на індивідуалізацію землеволодінь окремих селян (між цими двома видами робіт було встановлено певний паритет). Скоротилась й кількість переселенців до Сибіру. Причини цього полягали перш за все в суттєвому зменшенні ресурсу перетворень в губернії.

Четвертий (воєнний) етап знаменувався кризою реформи, що було тісно пов’язано із початком І світової війни. Землевпорядні комісії зустрілися з фінансовими та кадровими труднощами, кількість робіт значно зменшилась. Війна перейшла у революцію та четвертий етап виявився останнім.

За обсягами землевпорядних робіт Катеринославська губернія посіла перше місце в Україні. 87 480 (32,3%) місцевих селян-общинників перейшли на відруби та хутори, які були утворені на 802 тисячах десятин землі (приблизно по 9,2 десятини на двір). Найбільша кількість землевпорядних робіт була проведена в Маріупольському, Олександрівському та Верхньодніпровському повітах (на хутори та отруби в них перейшло, відповідно 54%, 46% та 43%). Найповільніше реформа проходила в Словяносербському повіті (там цей показник склав лише 13%). Високі темпи були пов’язані з поєднанням ентузіазму місцевого населення та енергійної і злагодженої роботи місцевих землевпорядників; низькі темпи – навпаки. Не можна не враховувати, що в Маріупольському повіті (лідері за темпами землевпорядних робіт) малоземелля не відчувалося так гостро і місцеві селяни, які виходили з общини, отримували на двір у середньому по 16,3 десятини (в 1,7 рази більше, ніж в цілому на Катеринославщині).

У п’ятому розділі “Соціальні аспекти проведення Столипінської аграрної реформи в Катеринославській губернії” розглянуто питання сприйняття реформи різними верствами суспільства Катеринославщини та впливу реформи на соціальне життя губернії.

У підрозділі 5.1. “Столипінська реформа і місцеві органи влади” показано ставлення до перетворень катеринославської бюрократії.

Велику роль в високих темпах перетворень на Катеринославщині зіграли енергійні дій місцевих губернаторів. О.М. Клінгенберг, К.М. Шидловський та В.В. Якунін, які очолювали у різні роки губернську землевпорядну комісію, вимагали від підлеглих якомога швидшого розгляду поданих заяв від селян. Хоча таких заяв було більш ніж достатньо і адміністративний тиск на селян не був надто широко розповсюджений в губернії, існували випадки його застосування. В 1908 році О.М. Клінгенберг видав циркуляр № 16118, в якому вимагав від сільських старост приватизації їх власної землі та переходу на відруби. У разі відмови їм загрожувало усунення з посади. Рішенням П.А. Столипіна цей циркуляр було відмінено. Зловживали й чиновники нижчого рівня. Крім перевищення влади деякі працівники землевпорядних комісій губернії були звинувачені у розтраті та підробці документів. Проте, це були звичайні недоліки будь-якої бюрократичної структури Російської імперії, які не могли суттєво вплинути на весь хід перетворень на Катеринославщині.

У підрозділі 5.2. “Конфлікти в селах Катеринославщини в роки проведення аграрної реформи” показано, що в цілому перетворення проходили у спокійній обстановці. За кількістю селянських виступів під час перетворень губернія займала останнє місто в Україні. В основному конфлікти відбувались через незадоволення часткою селян отриманими ділянками землі, дехто виступав взагалі проти руйнування общини. Найбільший в губернії конфлікт відбувся в 1910-1911 роках в с. Луганське Бахмутського повіту. Більшість місцевих общинників підтримала на сході рішення про руйнацію общини, проте група прихильників общини, влаштувавши погром односельців, не дозволила засіяти нові, виділені під відруби ділянки. У наступному році рішення про ліквідацію общини було скасоване.

Впродовж проведення реформи, в селах Катеринославщини здійснювалась плідна агітація як на підтримку перетворень, так і проти них. Не всі селяни були добре поінформовані про мету та завдання реформи. Існували чутки навіть про те, що руйнація общини є першим кроком повернення кріпацтва. Влада губернії намагалась формувати у населення позитивний імідж перетворень, проте пропаганда не була поставлена на належному рівні. Все це не сприяло індивідуалізації землеволодіння (поразка прихильників общини с. Луганське негативно вплинуло на хід перетворень в усьому Бахмутському повіті), але не могло її призупинити.

У підрозділі 5.3. “Успіхи і труднощі розвитку індивідуальних селянських господарств” проаналізовано стан столипінських хуторів та відрубів.

Руйнування общини дозволило селянам, які бажали цього, утворити одноосібні господарства у вигляді відрубів (коли селянин продовжував жити у селі) і хуторів (коли селянин переходив жити на свою ділянку, будуючи там новий дім) та займатися виробництвом аграрної продукції на свій страх і ризик.

Якщо індивідуальні селянські господарства, які виникли