Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Онуфрів Соломія Тарасівна

УДК 070.1:32(477)

Політичний дискурс ЗМІ України

у світовому інформаційному просторі

Спеціальність: 10.01.08. — журналістика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української преси факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Андрусів Стефанія Миколаївна,

Дрогобицький державний педагогічний

університет імені Івана Франка, професор

кафедри іноземних мов та компаративістики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Шкляр Володимир Іванович,

Інститут журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри міжнародної журналістики

кандидат філологічних наук,

Дуцик Діана Ростиславівна,

“Газета “Без цензури” Інституту “ПіАр”

та “ПіЕй”, редактор відділу

Провідна установа: Харківський національний університет

імені В.Н.Каразіна, кафедра журналістики

(Міністерство освіти і науки України)

Захист відбудеться “15” березня 2005 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, Київ, вул.Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “14” лютого 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор Н.М.Сидоренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Із відновленням державності Україна стала самостійним суб’єктом світової геополітики. У формуванні нової, постколоніальної свідомості та демократичних перетворень у новопосталій Українській державі важливу роль відіграє комунікація, зокрема суспільно-політична.

Політичний дискурс стає важливим чинником як суспільного, так і культурного життя. Політична комунікація відіграє вирішальну роль у процесах розбудови держави, в утвердженні її місця у світовому інформаційному просторі. Тому дослідження політичної комунікації, політичних дискурсів стало однією із найпріоритетніших тем у суспільних науках. Появилися такі нові наукові дисципліни, як “Теорія переговорів”, “Аналіз і розв’язання конфліктів”, “Паблік рілейшнз”, предметом вивчення яких є політична комунікація та її місце і роль у світовому інформаційному просторі. Відкрите суспільство з власним інформаційним простором неминуче тяжіє до виходу в світовий інформаційний простір.

Сучасний світ, тобто уявлення про нього, значною мірою сформований засобами масової інформації. У контексті потужної візуалізації культури та домінування мас-медійних дискурсів у житті людини та людства, в організації та функціонуванні світового інформаційного дискурсу дедалі виразніше виявляється така тенденція — політична чи економічна подія тільки тоді має для нас певне значення, коли про неї розповідають ЗМІ. І справді, сьогодні у будь-якій країні жодна суспільна структура не може повноцінно існувати без комунікаційної підтримки.

Саме політична комунікація сьогодні значною мірою визначає, як розвиватиметься українське суспільство. Політична гострота засобів масової інформації обумовлюється їх природою як частини політичної системи суспільства, як своєрідної форми влади у суспільстві. ЗМІ є різновидом суспільно-політичної діяльності, а мас-медійні тексти, з огляду на багатоманітність їх тематики, мають більше чи менше політичне спрямування, оскільки інформаційно забезпечують практично всі політичні процеси у державі. Якщо у більшості мас-медіа політична тема не є домінуючою, то принаймні дуже важливою.

Тому одна з головних, якщо не найголовніша, функція політичного дискурсу ЗМІ — вплив на тих, кому він адресований. З допомогою політичної комунікації різні факти, політичні події, взагалі соціальна реальність інтерпретуються у вигідному для авторів повідомлення світлі, нав’язуючи загалу потрібне розуміння і дії, що з них випливають. Вплив є тим сильніший, чим більше ця мета прихована від реципієнтів. ЗМІ здійснюють суттєвий вплив на суспільство, його стан та розвиток. Це медіатор між тими, хто управляє, і тими, хто є об’єктом управління.

Експансія друкованих та електронних ЗМІ посилила інтерес психологів, політологів, лінгвістів, філософів до політичної комунікації як могутнього засобу мовленнєвого впливу на слухача. Політичний дискурс упродовж останніх десятиліть стає об’єктом численних досліджень, це передовсім праці А.Баранова, А.Бєлова, С.Жаботинської, В.Карасика, К.Серажим, І.Стецули, О.Фоменко, Н.Чабан, П.Чілтон.

Значний інтерес для дослідження політичного дискурсу становить проблема його функціонування в тоталітарному та демократичному (посттоталітарному) суспільствах. Об’єктом досліджень виступають особливості, відмінності та основні тенденції розвитку політичного дискурсу комуністичного та посткомуністичного суспільств (А.Вежбицька, В.Вовк, А.Клепіков, А.Маколкін, Г.Почепцов). На особливу увагу заслуговує дослідження політичного дискурсу з метою здійснення впливу на масову свідомість (Р.Бахем, Р.Блакар, Д.Болінджер, М.Еделман).

Особливістю українських мас-медіа є те, що в постколоніальній та посттоталітарній системі саме завдяки їм відбуваються кардинальні зміни у суспільній свідомості. ЗМІ спонукають до дії, стають “державою-словом”, замінюючи собою відсутні або ще не сформовані політичні структури, громадянське суспільство. Саме таку роль виконували засоби масової інформації в Україні в період відновлення української державності кінця 80-х — початку 90-х років ХХ ст. Сьогодні, в період суспільної трансформації, українські мас-медії повинні виступати за консолідацію суспільства і відстоювати засади загальнолюдських та національних цінностей, політичного плюралізму й інтересів держави. Натомість нині представники правлячої еліти з допомогою ЗМІ формують потрібну картину політичного життя, яку пересічні громадяни сприймають не як чиюсь точку зору, а як набір фактів, як істину, правдиву і єдину.

Актуальність дисертаційної роботи пов’язана з необхідністю глибшого дослідження здатності політичного дискурсу переконувати і спонукати аудиторію до дії та мовленнєвого впливу як такого. Аналіз його функціонування дає можливість не тільки дослідити особливості самої проблеми політичного дискурсу, а й отримати уявлення про розвиток усієї системи політичної комунікації.

Політичний дискурс українських мас-медій — це автономний і синтетичний чинник внутрішньої і зовнішньої політики, регулятор і координатор політичних процесів у державі і водночас їх віддзеркалення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка OБ-232Б “Нові параметри розвитку українського публічного мовлення” та комплексної наукової програми кафедри української преси “Історичні, соціально-політичні і теоретичні аспекти української періодики”.

Мета дисертації — науково осмислити концептуальні засади політичного дискурсу ЗМІ України, з’ясувати його природу, значення та визначити специфіку як єдиної комунікативної системи в період постколоніальних і посттоталітарних трансформацій в Україні.

Відповідно до поставленої мети накреслено такі завдання:

визначити основний зміст, типологію та семантику поняття “політичний дискурс”;

проаналізувати і виявити сутнісні характеристики політичного дискурсу сучасних засобів масової інформації України;

проаналізувати глибинну суть, вплив та наслідки тоталітарного (радянсько-комуністичного) та колоніального (російсько-імперського) дискурсів в сучасних українських мас-медіа;

з’ясувати онтологічні та функціональні засади націо- та державотвірного й інформативно-комунікативного кодів політичного дискурсу;

проаналізувати форми і способи міфотворчого коду політичного дискурсу сучасних ЗМІ України;

дослідити еволюцію риторичних стратегій українського політичного дискурсу ЗМІ України;

визначити специфіку та відмінність російського та українського політичного дискурсу ЗМІ, їх міфо- та ідеологем;

з’ясувати роль політичного дискурсу ЗМІ України у процесі подолання стереотипів в українсько-польських відносинах;

визначити вплив українських мас-медіа на інтеграційні процеси України до Європи;

визначити позицію американської преси як одного з головних елементів механізму впливу зовнішньої політики США на хід української історії.

Об'єктом дослідження є політичний дискурс ЗМІ України упродовж 1991-2003 рр., його вплив на внутрішні — постколоніальні і посттоталітарні — трансформаційні (соціальні, економічні, політичні) перетворення в країні, структура і типологія способів та стратегій формування у ЗМІ образу України у світі.

Предметом дослідження є функціонування засобів масової інформації як певного соціально-політичного інституту. З цією метою в роботі докладно проаналізовані українські політичні дискурси, які з’явилися в таких широковідомих всеукраїнських та регіональних виданнях: газети “День”, “Дзеркало тижня”, часопис “Критика”, журнали “Сучасність”, “Політика і Культура”, газети “Поступ”, “Високий замок”, “За вільну Україну”, журнал “Універсум”. Вибір вказаної періодики ґрунтується на тому що, обрані київські видання переважно зорієнтовані на аналітичну журналістику, а щодо львівських, то відомо, що саме західноукраїнським часописам належала пальма першості у демократизації української преси.

Окремо досліджені присвячені українській проблематиці чужоземні — російські, польські і американські — політичні дискурси. Зокрема, була обрана така періодика: “Известия в Украине”, “Независимая газета”, “Gazeta Wyborczа”, “Polityka”, “Rzeczpospolita”, “Wprost”, “Wаshington Times”, “Washington Post”, “ Wall Street Journal ”.

Предметом аналізу є також політичний теледискурс, оскільки телебачення є саме тим інформаційним фактором, що має найбільший вплив на свідомість масової аудиторії. До аналізу залучено такі телевізійні програми: “ТСН-Епіцентр” (студія “1+1”) — сучасна, “Великі перегони”, “Епіцентр — несекретні матеріали”, “Табу” (студія “1+1”), “Акценти”, “Сім днів” (УТ-1) — колишні.

Методи дослідження — це передовсім актуальна в сучасній світовій гуманістиці постколоніальна методологія, яку у світовій гуманітарній думці застосовують при аналізі політики, культури, літератури, історії колишніх колоній європейських імперій, а також дискурсивний та семіотичний аналіз українських і закордонних мас-медійних текстів, риторичні та міфологічні наукові концепції. Застосовано також описовий, порівняльно-історичний, системний методи дослідження.

Теоретичною базою дослідження є праці Р.Барта, Ю.Лотмана, М.Павлишина, Е.Саїда, Е.Томпсон, М.Шкандрія. Для прочитання політичних текстів українських та закордонних мас-медій, окрім постколоніальної критики (Г.Бгабга, А.Мукґерджі, С.Слемон, Ґ.Співак, Г.Тіффін), використовуємо термінологію та підходи семіотики (Р.Барт, У.Еко, Р.Якобсон), структуралізму та постструктуралізму (Р.Барт, Ю.Лотман). У Росії та Україні цією проблематикою займалися такі вчені, як Н.Безменова, В.Волошинов, В.Звегинцев, Б.Параханський, Г.Почепцов, С.Разворотнева, М.Риклін, Ю.Рождественський, В.Ученова. Але ніхто ще не досліджував політичний дискурс ЗМІ України як єдину комунікаційну систему пострадянського простору крізь призму постколоніальної методології.

Значний внесок у вивчення дотичних проблем зробили такі закордонні вчені: Ашокрофт Б., Тіффін Г., Гріффітс Дж., ван Дейк Т., Ґабермас Ю., Ґейз М., Еделман М., Міннібаев Т., Одайник В., Рікер П., Сінклер Дж., Слемон С., Фіске Дж., Ходж Р., Кресс Г., Чілтон П., Шкандрій А., Шпорлюк Р. Серед українських — Андрусів С., Бебик В., Вовканич С., Здоровега В., Лизанчук В., Москаленко А., Паславський І., Потятинник Б., Почепцов Г., В.Різун, Шкляр В.

Джерельна база роботи. Тематика дисертаційної роботи визначила вибір таких джерел. По-перше, наукові праці та дослідження відомих українських і закордонних вчених з різних галузей науки: журналістики, лінґвістики, комунікативної філософії, політології, психології, літературознавства; по-друге, у дисертації використано результати соціологічних опитувань; по-третє, проаналізовано і опрацьовано широкий спектр української, польської, російської, американської періодики різних спрямувань; по-четверте, до дослідження залучено телепрограми.

Наукова новизна дослідження:

вперше в українській журналістикознавчій науці зроблено спробу визначити концептуальні засади політичного дискурсу ЗМІ України та розглянути певні явища, тобто політичні, економічні, соціальні, культурні, трансформаційні реалії в сучасному українському політикумі і, відповідно, політичному дискурсі ЗМІ України крізь призму постколоніальної методології;

виявлено і з'ясовано нові сутнісні, історико-генетичні характеристики політичного дискурсу сучасних засобів масової інформації України;

проаналізована руйнівна роль тоталітарного (комуністично-радянського) та колоніального (російсько-імперського) дискурсів;

вперше на підставі аналізу українських ЗМІ визначено параметри основних кодів політичного дискурсу — націо-державотвірний, інформаційно-комунікативний, міфотворчий, риторичний;

вперше зроблено спробу концептуально розглянути російсько-українські взаємини за матеріалами українських і російських засобів масової інформації як боротьбу двох дискурсів, оскільки очевидною є подібність сучасного російсько-імперського дискурсу до експансіоністського дискурсу “класичних” колоніальних імперій;

з’ясовано роль політичного дискурсу ЗМІ у процесі подолання стереотипів в українсько-польських відносинах;

визначено вплив українських мас-медіа на інтеграційні процеси України до Європи;

проаналізовано і охарактеризовано політику провідних американських газет щодо політичної ситуації в Україні.

Постколоніальні студії у світовій гуманітарній думці належать до пріоритетних. Над їх науковою розробкою ґрунтовно працюють дослідники з різних наукових галузей: психологи, політологи, лінґвісти, філософи, соціологи, літературознавці. Ступінь наукового опрацювання теми дослідження в українській науці, зокрема журналістикознавчій на момент написання дисертаційної роботи ще є недостатнім.

У дисертації вперше застосована та спроектована постколоніальна методологія на політичний дискурс ЗМІ України, що є новим в українській журналістиці. На нашу думку, постколоніальна методологія надзвичайно продуктивна в дослідженні проблематики не лише класичних колоній, як Індія, а й такої колишньої колонії як Україна, української історії та сьогодення.

Сучасна українська влада, на жаль, мало сприяє ліквідації й усуненню історичних нашарувань з колоніального і тоталітарного минулого, оскільки донині в Україні не розроблено послідовну й усебічну програму деколонізації. Тому саме постколоніальний характер політичного дискурсу засобів масової інформації України повинен мати одним із своїх завдань подолання української травматичної постколоніальної свідомості.

Теоретично-практичне значення дисертації. Проведене дослідження, його висновки та узагальнення дають можливість теоретикам журналістики та журналістам-практикам, політологам, гуманітаріям використати нові підходи до оцінки політичного дискурсу ЗМІ України, його впливу на реформування українського суспільства та формування позитивного образу України у світовому інформаційному просторі. А також по-новому осмислити нинішні політично-соціальні реалії в Україні, виходячи з її колоніального і тоталітарного минулого.

Положення дисертації можуть бути апробовані, зокрема у викладанні журналістських дисциплін теоретичного циклу та як спецкурси для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних установ України.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження, автореферат, публікації, в яких викладено основні положення дисертації, дисертантка виконала самостійно. У дослідженні автор використовує власні наукові статті та публікації у пресі (2000-2004 рр.).

Апробація роботи. Основні теоретичні основи дисертаційного дослідження використовувалися у виступах на наукових конференціях, зокрема “Українська журналістика сьогодення у світовому інформаційному просторі (співвідношення глобального, загальнонаціонального та територіального) (29-30 вересня 2001 р., м.Дніпропетровськ), “Україна-Польща: шлях до європейської співдружності” (16-17 травня 2002 р., м.Тернопіль), “Українська періодика: історія і сучасність” (24-26 жовтня 2003 р., м.Львів), “Українська журналістика у контексті доби” (23-24 вересня 2004 р., м.Львів).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у десяти публікаціях, чотири з яких — статті у фахових збірниках, шість — в інших наукових і популярних виданнях, тезах конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 193 сторінки, із них 16 сторінок займає список використаних джерел (усього 267 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, її наукова новизна, теоретична та практична цінність; визначено мету та завдання роботи, ступінь наукового опрацювання обраної теми, об’єкт і предмет дослідження; окреслено часові рамки роботи.

У першому розділі — “Політичний дискурс ЗМІ України, його сутнісні, історично-генетичні та типологічні характеристики” — подано загальну характеристику дискурсу, зокрема й політичного, окремо розглянуто постколоніальний статус та посттоталітарний характер політичного дискурсу ЗМІ України.

У першому підрозділі “Теоретико-методологічні засади визначення дискурсу. Політичний дискурс ЗМІ України” розглядається поняття дискурсу в світовій гуманістиці, його види та особливості функціонування, докладно розглянуто специфіку політичного дискурсу як такого та політичного дискурсу засобів масової інформації.

Термін “дискурсу” поступово поширюється у всіх західних гуманітарних дисциплінах з 60-70-х рр., а з кінця 80-х — початку 90-х рр. ХХ ст. і в Україні. В Україні над розробкою дискурсу, зокрема політичного працюють C.Андрусів, О.Білий, Є.Бистрицький, В.Вовк, Т.Гундарова, А.Клепіков, Н.Костенко, С.Павличко, Г.Почепцов. За кордоном — Р.Водак, Ю.Габермас, Т. ван Дейк, Г.Кресс, А.Маколкін, Дж.Фіске, Р.Ходж. Видається, що динаміка використання терміну “дискурс” на позначення мас-медійних текстів та їх сприймання в сучасній гуманістиці є найпереконливішим доказом його продуктивності.

Мас-медії — це взаємодія та співіснування великої кількості дискурсів, з-посеред яких найважливішим для їх функціонування є політичний дискурс. Розрізняючи політичний дискурс і політичний дискурс ЗМІ (у першому випадку словом, жестом промовляє влада, у другому — ЗМІ, які є рупором влади), називатимемо обидва “політичним дискурсом”. Політичний дискурс ЗМІ весь час відповідає рівневі суспільства і є репрезентацією дискурсу влади і її політики.

Політичний дискурс сучасних ЗМІ України виконує особливу роль у забезпеченні свободи слова у державі, у становленні національного інформаційного простору. При аналізі політичного дискурсу можна розглядати його вузьке і широке розуміння. Часом так позначають лише публічні виступи політиків. Ширше розуміння поняття політичного дискурсу охоплює усі мовні висловлювання, у яких йдеться про політику та які продукуються з позицій влади. Тобто, це будь-які тексти ЗМІ, присвячені політичному життю країни. У цій науковій роботі термін “політичний дискурс” вживаємо у другому значенні поняття.

Отже, політичний дискурс ЗМІ — це сукупність мас-медійних вербально-риторичних структур, які використовуються у журналістських текстах та політичних дискусіях і здійснюють вплив на політичну свідомість індивідів-реципієнтів та їх реакцію на перебіг політичних процесів.

Сучасний політичний дискурс засобів масової інформації України зазнає помітних змін. Перехід України від однієї політичної системи до іншої призвів до появи чисельної кількості інновацій, особливо в політичному дискурсі — як влади, так і ЗМІ. Адже саме в політичному дискурсі зафіксовані та щоденно відображають політичні ідеї та владні відносини.

У другому підрозділі “Постколоніальні прикмети українських засобів масової інформації” розглянуто постколоніальну природу політичного дискурсу ЗМІ України.

Термін “постколоніальний”, який поширився у 70-х рр. ХХ ст. в англомовній гуманістиці, мові означає: “такий, що стосується періоду після здобуття незалежності”. Найвідоміші представники постколоніальних студій: Е.Саїд, Г.Ч.Співак, Г.Бгабга.

Дослідники постколоніальних явищ виділяють три типи колоніалізму: політичний, економічний, культурний. Політичний колоніалізм передбачав заходи політичного тиску на колонізованих — не допустити появи сепаратистських настроїв. При найменшій спробі політичного самоусвідомлення — кара. Економічне поневолення виявилося системою заходів економічного визиску колоній — привласненні і використанні для економічного зміцнення імперії природних ресурсів колонії. Найглибше проникав у свідомість — відтак найбільше її руйнував і знеособлював колонізованих — культурний колоніалізм. Тому радянські ідеологи надавали такого значення пропаґанді (тобто маніпуляції свідомістю), а отже, літературі, мистецтву і ЗМІ.

Внаслідок політичної, економічної й загальної залежності колонізований не може проектувати свої негативні якості назовні, відповідно змушений обернути їх проти самого себе. Як наслідок, колонізовані втрачають впевненість в собі, поступово засвоюють систему цінностей колонізаторів, починають зневажати себе. І врешті-решт стають зневаженою меншістю на своїй власній землі. Це явище характерне не лише для колоніальних суспільств Африки, Південно-Східної Азії, Південної й Північної Америки, а й для країн пострадянського простору і насамперед України.

Аналіз сучасних мас-медій виявляє розмаїття політичних дискурсів в українському інформаційному просторі, що породжені різними ідеологемами, їх метадискурсами та риторикою: модифікованого імперського — “Комсомольская правда в Украине”, “Известия в Украине”, “Аргументы и факты в Украине”, а також російські новоімперські ЗМІ, їхні українські репрезентанти, на кшталт “Бульвару”, які можна кваліфікувати як колонізаторські.

Дослідники розрізняють два види протистояння колонізованих колоніалізмові і в культурі: антиколоніальний та постколоніальний. Антиколоніальний дискурс призвів до відновлення історичної правди, дав поштовх національному, духовному і релігійному відродженню України. Протест проти тоталітарного режиму, який виявився в антиколоніальному дискурсі, був першим кроком до незалежності нашої держави, а відповідно, появи постколоніального дискурсу.

В Україні зараз наявні усі три типи дискурсу: колоніальний зменшується, а постколоніальний нарощується повільно. Досить активним є все ще антиколоніальний, бо Росія продовжує продукувати щодо України замасковані імперські стратегії.

І досі чимало видань продовжують сповідувати та декларувати антиколоніальні позиції, це, зокрема, націонал-патріотичні пресові видання — “Нескорена нація”, “Шлях перемоги”. Серед поміркованих, не налаштованих радикально українських пресових видань найбільш яскраво з антиколоніальними текстами виступає газета Спілки письменників — “Літературна Україна”.

Крім антиколоніальних відблисків колоніалізму, в українських мас-медіа, зокрема в політичному дискурсі, вже деякий час існують помітні постколоніальні традиції. Це насамперед видання, які виробили продуктивний засіб заперечення природності імперії, тобто зображують її патологічною, гротескною. До цієї категорії серед всеукраїнських видань зараховують “Критику”, “Дзеркало тижня“. Серед львівських — “Поступ”, “Львівську газету”.

Третій підрозділ “Посттоталітарний характер українського політикуму та дискурсу” присвячено аналізові посттоталітарного характеру політичного дискурсу ЗМІ України.

Проголошення незалежності 1991 р., початок розбудови власної держави започаткували нові політичні дискурси, які, зважаючи на недавнє минуле, можна назвати посттоталітарними і постколоніальними.

Як каталізатор переходу від тоталітаризму до демократії сучасний політичний дискурс набуває дедалі більшої ваги. Він задає ті семіотичні характеристики мовлення, які допомагають формувати як антитоталітарні, так і посттоталітарні тексти засобів масової інформації. Одне із найважливіших трансформаційних завдань — подолання тоталітарної спадщини в новоствореному суспільстві, перетворення тоталітарного дискурсу у посттоталітарний. Це неможливо зробити без вивчення (з’ясування) природи тоталітарного дискурсу.

Тоталітарна журналістика як інструмент політики правлячої партії не могла адекватно відображати дійсний перебіг подій, а послідовно і наполегливо “переконувала” власний народ у правильності обраного комуністичного шляху. У тоталітарній журналістиці були втрачені такі якості як правдивість, чесність, гуманізм, висока духовність, національна самобутність.

Посттоталітарний статус українського політичного дискурсу підтверджує ще один рудимент авторитарної, тоталітарної журналістики — велика кількість державних засобів масової інформації в Україні, що свідчить про безпосередній політичний, економічний вплив (чи радше тиск!) державної влади на мас-медіа.

Немало українських мас-медіа, що контрольовані олігархами або державою, творять фальшиву картину ситуації в державі, образи її лідерів. І це не дивно: мало хто сьогодні знає, кому належать, наприклад, “Факты” чи “Киевскій телеграфь”, ICTV чи ТРК “Ера”, тому і щиро вірить в усе, що скажуть чи напишуть ці та інші “незалежні” мас-медіа. Надто вузьке сьогодні коло читачів справді незалежної української преси чи слухачів справді незалежних радіостанцій.

Засоби масової інформації, які намагаються в сучасній посттоталітарній ситуації грати власну партію і не перебувати під патронатом достатнього впливового покровителя, потрапляють у скрутну ситуацію: від профілактик-натяків до порушення проти них кримінальних справ.

Зазначимо, що все наполегливіше в український інформаційний простір втручається капітал неукраїнського походження, зокрема російського, що продукує політичні дискурси антиукраїнського характеру.

Нині головна проблема української влади полягає в поновленні позитивного іміджу України у світі, утвердження України в світовому інформаційному просторі. Тому ринок сучасних українських ЗМІ повинен стати самодостатнім, його слід формувати на нових засадах. Зокрема, необхідно змінити функції держави у формуванні інформаційної політики.

У другому розділі “Онтологічно-функціональні коди політичного дискурсу ЗМІ України” увагу зосереджено на різнопланових онтологічно-функціональних кодах політичного дискурсу засобів масової інформації України.

У першому підрозділі “Націо- та державотвірний код політичного дискурсу” стверджується, що наявність вільної незалежної преси є однією з найнеобхідніших умов для розвитку демократичного українського суспільства.

Націо-та державотвірний код політичного дискурсу українських ЗМІ детермінує необхідність культивування “української ідеї” на рівні державної політики, оскільки її відсутність дестабілізує державу, породжує ностальгію за колоніальним минулим.

Неоднозначне ставлення української влади до сучасних мас-медіа давно відоме. Варто згадати, принаймні, Указ Президента про регулювання інформаційної сфери в Україні, в якому йшлося про поділ на “чорні” (бездотаційні) та “білі” (дотаційні) ЗМІ чи про виплату журналістам, які працювали в державних ЗМІ пенсій як у державних службовців. Це підтвержує і поява таємних інструктивних меморандумів, відомих як “темники” (від російського “темы недели”). Через відсутність в Україні єдиного національного інформаційного простору, нерідко контрольовані владою чи чужоземним капіталом ЗМІ формують антидержавну громадську думку, що призводять до наростання політичної напруги в державі.

Інформаційна незахищеність України не сприяє створенню правдивого образу України у світі. Серед найважливіших проблем інформаційного суверенітету України можна виділити три: недостатнє законодавче забезпечення; низька якість україномовних видань масового характеру; засилля закордонної, зокрема американської та російської, а також російськомовної продукції.

У другому підрозділі “Інформативно-комунікативний код політичного дискурсу” зазначено, що автентичною характеристикою кожного мас-медійного тексту є насамперед його комунікативна апріорність. Тут також наголошується на зростанні в сучасному українському суспільстві соціальної ролі ЗМІ, їх соціально-політичної відповідальності.

Саме інформативно-комунікаційний код політичного дискурсу ЗМІ як чинник передачі інформації між основними суб'єктами політики — народом і інститутами влади — набирає особливої ваги у суспільстві.

Втім, свою найважливішу функцію — формувати та бути виразником громадської думки — українські засоби масової інформації не виконують належним чином. Чимало українських мас-медіа не ставлять перед собою завдання бути виразником широких верств населення країни, відстоювати державні інтереси, не прагнуть чи не можуть розкривати усю складність розвитку суспільного процесу в Україні.

Перешкодами для розвитку українських ЗМІ доцільно назвати неструктурованість суспільства, регіональну відмінність, брак інформації. Але мас-медіа повинні насамперед здійснювати свою найважливішу функцію — контролю за діяльністю різних гілок влади, ставлячи з допомогою громадськості актуальні питання державного будівництва, стежачи за їх виконанням, тобто беручи активну участь в управлінні соціальними процесами. Інакше ЗМІ, як це було за тоталітарного режиму, стануть знаряддям правлячої верхівки.

Передумовою продуктивності політичного дискурсу є політичний плюралізм, тобто можливість вільного обміну думками, ведення діалогу. Контроль і обмеження сучасних українських засобів масової інформації особливо чітко можна простежити під час виборів, де претенденти у контексті монополізму на ЗМІ мають різні умови. Тільки окремі незалежні, тобто недержавні, мас-медіа намагалися об’єктивно донести різні думки до читача.

У третьому підрозділі “Міфотворчий код політичного дискурсу” наголошується, що незмінною складовою усякого політичного дискурсу є міф. Політичні міфи, особливо сучасні, відіграють важливу, а часом і вирішальну роль у завоюванні та у відстоюванні політичної влади. Політичний міф має можливість дезінформувати, навіть маніпулювати свідомістю слухачів, ще й відвернути увагу від реальної ситуації.

Чітко простежувалося явище політичної міфологізації у виборних процесах в Україні: як президентських, так і парламентських У такий період людина остаточно заплутується. Для руйнації політичних міфів потрібні зусилля організованого народу, його “пробуджена” свідомість.

Серед найвпливовіших міфів у постколоніальній Україні все ще залишається комуністичний міф, балансом для якого є міф національний. Правда, останні парламентські вибори продемонстрували початок смерті комуністичного міфу: компартія уперше не посіла першого місця серед українських політичних партій, які подолали чотирьохвідсотковий бар’єр.

Парламентські вибори 2002 р. знову актуалізували “міф про дві України” — “націоналістичний Захід” і “комуністичний Схід”. На президентських виборах 2004 року, цей уже дещо модифікований міф знову в основі піар-технологій.

У четвертому підрозділі “Вербально-риторичний код політичного дискурсу” йдеться про найбільш важливі складові політичної комунікації і, зокрема, політичного дискурсу — риторичні стратегії.

Риторика є ідеально пристосованою до практичного засвоєння мас-медійних текстів. Риторичний код сучасного політичного дискурсу ЗМІ вніс у мас-медіа такі нові кліше, як “свобода”, “демократія”, “ринкова економіка”, “європейська інтеґрація”.

Публічні прийоми політичних діячів з погляду використання риторичних стратегій є найбільш традиційним дієвим інструментом політичного впливу. Саме риторичні особливості політичного дискурсу стають вирішальними моментами передвиборної кампанії: чи то парламентської, чи президентської.

У третьому розділі “Міжнародні параметри українського політичного дискурсу” — стверджується, що сучасний політичний дискурс ЗМІ України розгортається навколо геополітичних опозицій: Україна/Росія, Україна/Польща, Україна/Європа, Україна/США.

У першому підрозділі “Україна/Росія: постколоніальні трансформації” йдеться про те, що нині Україна все ще залишається об’єктом гри зовнішніх політичних сил, зокрема Росії.

Скрутні економічні умови і відсутність в українському політикумі могутніх національно-культурних аспірацій не дозволяють створити альтернативу медіальному впливу Росії в інформаційному просторі України.

Дискурс влади працює за логікою розширення, підкорення: це дискурс сили. Останнім часом з лексики російських політиків і суспільних діячів майже зникли слова “Росія”, “Російська Федерація”. Вони говорять переважно про “велику Росію”. Найпоширенішою проекцією з російського боку щодо України стали образи “хитрого малоросса” (простакуватого, неосвіченого, але шахраюватого, зрадливого) та “хохлацької галушки”. І на сучасному етапі Росія продовжує проектувати свій негативний образ на Україну.

Отже, Росія і нині залишається імперією, незважаючи на всю імпортовану із Заходу демократичну фразеологію. Росія протидіє європейському розширенню та намагається відтворити традиційну сферу впливу у Європі, виходячи з примату власних національних інтересів. І сьогодні абсолютна більшість російських політиків та інтелектуалів не можуть примиритися з втратою України. Вони і досі мають переконання, що Україна повинна повернутися до спільної екзистенції. Політика Росії щодо України — це поєднання двох чинників: примирення і тиску, щоб утримати українську проблему в певних рамках, не припускаючи виходу з-під її контролю.

У другому підрозділі: “Україна/Польща: формування нових стереотипів” стверджується, що в ситуації спокою та стабільності зникла потреба у поглибленні чи в увиразненні негативних стереотипів. Реалії доводять, що суспільні (народні) стереотипи підлягають невпинній реінтерпретації та реконструкції. Сьогодні можемо констатувати факт, що стереотип поляка у свідомості українців є амбівалентний. І у цьому особлива роль належить ЗМІ: як українським, так і польським. Підтримка прозахідної орієнтації України є однією з найчастіше згадуваних на сторінках преси позицій польської східної політики.

Медіальні системи Польщі і України з 1989 р. перебувають у процесі суспільної трансформації, яка характеризується різною динамікою процесів, що безпосередньо впливає на характер національних мас-медійних систем. До того ж, в Польщі домінує комерційний аспект мас-медіа, тобто до преси ставляться як до комерційного, спрямованого на отримання максимального прибутку підприємства. Натомість в Україні переважає інструменталістський політичний підхід до ЗМІ, коли преса розглядається насамперед як інструмент політичного впливу.

У третьому підрозділі: “Україна/Європа: пошуки майбутнього” — визначено вплив українських мас-медіа на інтеграційні процеси України до Європи.

Політичний дискурс ЗМІ України повинен подавати посилену пропаґанду, яка б правдиво подавала Україну не як буфер, а як східний європейський форпост, як ментально європейську країну. Політичний дискурс ЗМІ України має на меті стати засобом розширення співпраці України і Заходу.

З проголошенням незалежності в Україні виникає ще одна дилема для українських засобів масової комунікації — на кого орієнтуватися: Захід/Схід, Європа/Росія. Звідси і поділ ЗМІ на “прозахідні” і “проросійські”. Процесові “європеїзації” повинен сприяти політичний дискурс ЗМІ України, впливаючи на свідомість людей.

Українські політики шлях до Європи уявляють по-різному. Тепер парламентська фракція з промовистою назвою “Європейський вибір” об’єднує депутатів із крайнього сходу України. А кілька років тому український політик Андрій Деркач вигадав гасло: “У Європу разом із Росією”. Однак задля зміцнення свого самостійного статусу Україна повинна приєднатися до ЄС та НАТО.

Україна є наріжним каменем, що єднає Схід із Заходом. Європейська інтеґрація для України є не входженням, а поверненням до Європи, оскільки Україна завжди була і є невідривною частиною цього континенту.

У четвертому підрозділі: “Україна/США: випробовування партнерства” — проаналізовано і схарактеризовано політику провідних американських газет щодо політичної ситуації в Україні.

Україна посіла важливе місце у зовнішньополітичній стратегії США, але спочатку це було несприйняття молодої держави. Навіть демократичні американські ЗМІ через проросійський підхід спочатку виявили занепокоєння з приводу самостійності української політики. Найоб’ємніший за матеріалами в американських ЗМІ був процес позбавлення України ядерної зброї.

Від 1996 р. активний політичний діалог став типовим для українсько-американських відносин, які досягли найвищого рівня з часу встановлення дипломатичних відносин – рівня стратегічного партнерства. Однією з головних причин, яка змусила CША по-іншому подивитися на Україну, — це події в Росії, зокрема Чеченська війна. Тональність керівництва США щодо України різко змінилася 2003 року, коли Україна розмістила у Кувейті свій батальйон радіаційного, біологічного і хімічного захисту.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши сучасний політичний дискурс засобів масової інформації України, можна зробити такі висновки:

1. Комунікація — універсальне надбання людства й реальність суспільного існування. Жодне важливе суспільне питання неможливо розв’язати поза комунікативним, публічним обговоренням. Демократично організована спільнота мусить досягти єдності — консенсусу — через дискурс. Дискурс є практикою комунікативних взаємин для досягнення суспільної узгодженості та соціальної згоди. За дискурсом стоїть набагато більший обсяг інформації, аніж той, що маніфестується поверхово вираженими значеннями слів

2. У демократичному суспільстві, основою, стрижнем політики є політична комунікація, політичний дискурс, який дозволяє синхронізувати життя суспільства як єдиного організму. Розрізняючи політичний дискурс і політичний дискурс ЗМІ (у першому випадку словом, жестом промовляє влада, у другому — ЗМІ, які є рупором влади), називатимемо обидва “політичним дискурсом”. Політичний дискурс ЗМІ є репрезентацією дискурсу влади та її політики.

Політичний дискурс засобів масової інформації України є інтерпретаційним, оскільки відображає і цінності медіа-видань і інтереси тих, хто їх утримує. Сучасний політичний дискурс ЗМІ України все ще є залежним від радянської політичної спадщини, де на публіку подавали заздалегідь опрацьовані ідеї та ідеологеми, а сама політична воля здійснювалася в “коридорах” влади, що продовжується і нині.

3. Особливість сучасного політичного становища України, і відповідно політичного дискурсу засобів масової інформації у тому, що наша держава перебуває як у постколоніальній, так і посттоталітарній ситуації. Зрозуміло, що посттоталітарний статус позначений 70-літнім виживанням України у лещатах радянської тоталітарної системи, а постколоніальний характер позначений становищем України як колонії Російської імперії у з кн. ХVІІ – до поч. ХХ ст.

Отже, різниця між українським постколоніалізмом і посттоталітаризмом у тому, що на відміну від Росії, яка переживає лише посттоталітарний період, оскільки сама ж і була імперією (і надалі намагається утверджувати імперські позиції у сучасному світопорядку), Україна волею історії потрапила у подвійні лещата: колоніалізму і тоталітаризму.

3. У цьому плані можна виділити два види політичного дискурсу ЗМІ України: постколоніальний та посттоталітарний. Колоніальний дискурс Російської імперії поглинув або зліквідував інші українські дискурси, колонізована культура була ізольована від зовнішнього світу й не мала можливості діалогу з іншими культурами, перестала для них існувати.

Визвольний антиколоніальний дискурс призвів до відновлення історичної правди, дав поштовх національному, духовному і релігійному відродженню України. Роль журналістики на цьому етапі була вирішальною. До відновлення Української державності антиколоніальний дискурс був покликаний заміняти її, виконувати її роль. Метою цього дискурсу ЗМІ була незалежність України.

4. Український постколоніалізм не має політичних аналогів в історії світу. Постколоніалізм — це сучасна політична практика, практика влади й боротьби за владу, це система думок та політичних абстракцій. В Україні, українській свідомості та її віддзеркаленні в ЗМІ зараз наявні усі три типи дискурсу — колоніальний зменшується, а постколоніальний нарощується повільно. Все ще досить активним є антиколоніальний, бо Росія продовжує вести щодо України імперську політику.

Сучасні українські засоби масової інформації хронологічно (в часі) можна вважати постколоніальними, позаяк за змістом та семантикою, постколоніальними їх не назвеш. Нині постколоніальний характер політичного дискурсу мас-медіа України позначений недовершеністю, амбівалентністю, розмитістю. Попри те, що постколоніальний дискурс видозмінюється та розширюється, його повноцінний розвиток та функціонування в Україні все ще залишається проблематичним.

5. Одне із найважливіших трансформаційних завдань посттоталітарного політичного дискурсу ЗМІ України — подолання тоталітарної спадщини в новоствореному суспільстві, перетворення тоталітарного дискурсу у посттоталітарний. Через відсутність власного національного інформаційного простору (його неоколонізованість) в українських ЗМІ відсутня проблема інформаційного кордону: в Україну ввірвався потік різноманітної інформації, що виражає неукраїнське, часто навіть антиукраїнські інтереси.

6. Сьогодні одним з найголовніших завдань українських мас-медіа є формування державного мислення як мислення демократичного і відповідального. Основне завдання націо- та державотвірного коду політичного дискурсу ЗМІ України — давати правдиву інформацію, творити громадянське суспільство. Націо- та державотвірний код політичного дискурсу ЗМІ України є об’єктивною необхідністю для ідентифікації України як держави у світі, її зросту і поступу в контексті сучасних геополітичних реалій.

Українська влада повинна створити не лише належні умови для існування національного інформаційного простору, у державі має функціонувати сучасна система захисту і формування національних цінностей, і щонайважливіше — спосіб поширення цих вартостей на суспільства інших країн.

7. В українських мас-медіа інформативно-комунікативний код політичного дискурсу є іманентним, суперечливим, оскільки тут у постійному протистоянні перебувають приватний та громадський інтереси. Своєрідним надзавданням інформативно-комунікативного коду політичного дискурсу ЗМІ України є ефективний вплив на політичну свідомість аудиторії. На жаль, ідеологічно та професійно українські ЗМІ ще не всі стали незалежною силою. Через їх відверту або приховану заанґажованість українським мас-медіа все ще бракує об’єктивності та самостійності.

8. Українські ЗМІ не приховують чинників міфотворення як у самій політиці, так і у їх ставленні до політики. Навіть визнають це, обігруючи численні варіації на тему політичних міфів. Кількість політичних міфів, поширених в засобах масової інформації, свідчить про це й підтверджує їх специфічно міфотворчу роль.

ЗМІ повинні взяти на себе роль творців позитивних — націотвірних — міфів, які також здатні відіграти важливу роль в національній консолідації, в побудові справді демократичної і справді української України.

9. Сучасний політичний дискурс ЗМІ України послуговується особливою риторикою, специфічними дискурсивними практиками. Мовно-стилеві прийоми риторичного коду є домінантою українського політичного дискурсу, сучасних засобів масової інформації. Риторичний дискурс українських ЗМІ є неоднорідним, має свої ідеологічні відмінності, певну гаму відтінків — від чесних і благородних задумів до відвертого обману та маніпуляцій.

10. Сучасний політичний дискурс ЗМІ України в своїх міжнародних параметрах розгортається навколо основних геополітичних опозицій: Україна/Росія, Україна/Польща, Україна/Європа, Україна/США.

11. Сьогодні в Україні маємо реалії жорстокої інформаційної експансії російських засобів масової інформації, які вже впродовж 13 років ведуть інформаційну війну проти України, її незалежності, державності і суверенітету. Орієнтація на Росію, отже повернення до політичної, економічної залежності і можливо авторитаризму, чи Європу, утвердження демократичних цінностей — це питання ще довго буде стояти перед Україною та українськими ЗМІ як головна проблема постколоніальних трансформацій. Тільки за умови політичної волі українських державців Україна зможе протистояти інформаційно-пропагандистським експансіям інших держав, зокрема Росії, яка через вторгнення в інформаційний простір України намагається забезпечити свої політичні та економічні інтереси.