ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Олійник Володимир Миколайович

УДК 947.084 (477) „1921/1929”

РОЗВИТОК СЕЛЯНСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ

В 1921-1929 РОКАХ

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ЧЕРКАСИ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії Черкаського державного технологічного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук

МОВЧАН ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА,

провідний науковий співробітник

відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст.,

Інститут історії України НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент

ТЕМІРОВА НАДІЯ РОМАНІВНА,

професор кафедри історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії,

Донецький національний університет

доктор історичних наук, професор

ТУРЧЕНКО ФЕДІР ГРИГОРОВИЧ,

завідувач кафедри історії України,

Запорізький державний університет

Провідна установа: Харківський національний університет

імені Василя Каразіна, кафедра історії України

Захист відбудеться 28.09.2005 о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73.053.01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульв. Шевченка, 81, кім. 211.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22).

Автореферат розісланий 26.08.2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Корновенко С.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Становлення суверенної, демократичної, соціально орієнтованої української держави відбувається на фоні складних і досить суперечливих явищ та процесів громадсько-політичного і соціально-економічного життя суспільства. В цих умовах особливого значення набуває глибоке осмислення і творче використання набутого вітчизняного історичного досвіду, теорії і практики розв’язання цілого комплексу складних проблем життя селянства, підвищення його добробуту та забезпечення ефективного функціонування аграрного сектору національної економіки. Це неможливо без кардинального, проте вдумливого, зваженого очищення історіографії від ідеологічних догм та нашарувань минулого, багато з яких, незважаючи на суто штучний характер, стали настільки звичними, що сприймаються як історична реальність.

Слід підкреслити, що сучасне суспільство вбачає реальний гуманізм буття не лише в кінцевій меті свого розвитку, але, що не менш важливо, у повсякденній практиці її досягнення. Важливість гармонійного співвідношення мети суспільного розвитку та засобів її досягнення на тлі нашого власного драматичного досвіду більше ніж зрозуміла. Суспільство однозначно ствердилось у думці, що досягнення кінцевої мети можливе лише через розвиток таких процесів, які будуть не звичайними прохідними елементами цього руху, але візьмуть на себе функції реального механізму її творення.

Особливий інтерес у цьому контексті викликає вивчення процесу формування самоврядних селянських організацій, їх організаційне становлення, соціальна структура та конкретний вплив на соціально-економічний розвиток українського села. Досвід розвитку демократичного місцевого самоврядування у сфері сільськогосподарського виробництва виключно цінний. Всебічне розкриття всіх складових процесу, адекватна інтерпретація, правильне осмислення кожного етапу на основі наукового узагальнення практичного досвіду діяльності різнопланових селянських самоврядних організацій в умовах домінування товарно-ринкових відносин доби НЕПу відкриває реальну можливість визначити перспективні напрямки сучасного розвитку товарно-ринкової системи функціонування сільського господарства.

Отже, вказана тема дослідження має наукове, загально гуманітарне, суспільно-політичне значення, що й обумовлює її актуальність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно наукової проблематики кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету, а також органічно пов’язана з темою наукового пошуку Науково-дослідного інституту селянства Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького „Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної самоорганізації українського селянства” (номер державної реєстрації 0102U006796).

Об’єктом дослідження є селянське самоврядування періоду НЕПу.

Предметом дослідження є селянські організації самоврядування періоду НЕПу: універсальні, кредитні, спеціальні сільськогосподарські кооперативні товариства, земельні громади, товариства взаємодопомоги, машинні і машинно-тракторні гуртки.

Хронологічні межі роботи окреслені періодом нової економічної політики 1921-1929 рр., часом функціонування самоврядних селянських організацій в умовах певного соціально-економічного плюралізму. Нижня хронологічна межа обумовлена запровадженням в УСРР НЕПу, а верхня – згортанням цієї політики і переходом до командних методів управління економікою, формуванням тоталітаризму в суспільно-політичному житті.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються території УСРР, що у 1922 р. увійшла до складу СРСР.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі комплексного вивчення джерельної бази та здобутків історіографії дослідити визначальні тенденції діяльності селянських самоврядних організацій в Україні у добу НЕПу, демократичні чинники суспільного життя селянства; їхні прояви, розмах, характер, тенденції розвитку чи згасання та суспільно-політичні й соціально-економічні наслідки.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:

- з’ясувати стан наукового вивчення проблеми, рівень і повноту джерельної бази дослідження;

- відтворити загальну картину діяльності селянських самоврядних організацій України у період НЕПу;

- з’ясувати роль і значення самоврядних селянських організацій у ході вирішення важливих соціально-економічних проблем життя селянства;

- встановити реальні можливості селянських самоврядних організацій впливати на перебіг суспільно-політичного життя села;

- розкрити конкретні умови соціально-економічної та громадсько-політичної активності українського селянства;

- визначити основні тенденції подальшого розвитку діяльності селянських самоврядних організацій.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному:

- вперше на дисертаційному рівні комплексно досліджено діяльність органів селянського самоврядування в Україні у період НЕПу;

- охарактеризовано значення кооперативного самоврядування українського селянства у розвитку аграрного сектору економіки УСРР;

- по-новому осмислено самоврядні форми соціальної допомоги на селі в умовах НЕПу;

- визначено ступінь впливу земельних громад на характер та напрямки розвитку сільського господарства та громадського життя на селі;

- зроблено висновок про ефективність демократичних принципів діяльності організацій селянського самоврядування на селі у 1921-1929 рр. і правильність вибору ними шляхів розв’язання складних соціально-економічних проблем

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його фактичний матеріал, основні положення, результати і висновки можуть бути використані для належного науково-теоретичного та практичного забезпечення суспільно-політичних, соціально-економічних та правових перетворень в аграрному секторі народного господарства сучасної України, в ході утвердження демократичних принципів дієвого місцевого самоврядування в українському селі. Результати дослідження можуть бути використані при написанні узагальнюючих наукових праць та посібників з аграрної історії України, історії місцевого самоврядування, історії України ХХ ст., довідкових видань.

Апробація результатів роботи. Основні положення та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри новітньої історії Черкаського державного технологічного університет, ради Наукового товариства істориків-аграрників. Загальна концепція дослідження та окремі його положення знайшли відображення у повідомленнях на І (Черкаси-Умань, 1996) Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії та на Всеукраїнському симпозіумі „Українська державна ідея: історія та сучасність” (Черкаси, 1998).

Основні положення та висновки дисертації активно використовувались під час читання лекцій працівникам органів державної адміністрації та місцевого самоврядування Черкаської області, працівникам аграрного комплексу Черкащини.

Публікації. За матеріалами дослідження автором опубліковано 2 брошури та чотири наукові статті у наукових фахових виданнях, визначених переліками ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 10 друкованих аркушів.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою, проблемно-хронологічним принципом дослідження, завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (243 позиції). Загальний обсяг дисертації становить 167 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну результатів дисертаційної роботи, визначено його основні завдання, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету, об’єкт, предмет, окреслено практичну значимість і апробацію одержаних результатів.

У першому розділі „Історіографія, характеристика джерел та теоретико-методологічні засади дослідження”, який складається з двох взаємопов’язаних підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.

У першому підрозділі першого розділу „Історіографія проблеми” з’ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми умовно можна поділити на 2 періоди. Перший – радянська історіографія, яка у свою чергу поділяється не декілька етапів: 1920-ті роки, 1930-ті – І пол. 1950-х років, ІІ пол. 1950-х – сер. 1960-х рр., ІІ пол. 1960-х – сер. 1980-х рр., сер. 1980-х – поч. 1990-х рр. Другий період – сучасна українська історіографія.

Дослідження проблеми функціонування різнопланових селянських самоврядних організацій було започатковано у публікаціях середини та другої половини 20-х років ХХ ст. Їх авторами були, як правило, працівники ВУЦВК, Раднаркому УСРР, Наркомзему УСРР, Наркомату робітничо-селянської інспекції УСРР, Всеукраїнської центральної комісії незаможного селянства, Наркомату соціального забезпечення УСРР, „Сільського господаря”, „Вукооспілки”, які були добре обізнані з їхньою діяльністю Височанський П. Коротка історія кооперативного руху на Україні. – X., 1925; Целларіус В. Сучасна українська кооперація, її стан та розвиток. – X., 1926; Одінцов О. Сільське господарство, хлібозаготівля та сільськогосподарська кооперація. – X., 1928; Милютин Н.А. Крестьянская взаимопомощь к концу 1924 года. – М., 1925; Милютин Н.А. Задачи и работа крестьянских комитетов общественной взаимопомощи. – М., 1926; Ковальский В. Очерки современного административного права. – X., 1924; Гершонов М.М., Кельман Є.І. Коментар до Земельного кодексу УСРР. – X., 1925; Маркевич Е.Д. Земельне законодавство та землеустрій. – К., 1925; Шаділов О. Землевпорядження та організація трудового господарства на Україні. – X., 1926; Луценко С.К. Нова земельна громада та її місце в радянській кооперативній системі // Вісник НКЗС. – Ч. 19-20 – X., 1926.; Скалига Н.П. Червона земельна громада. – X., 1926; Кузнецов І.В. Земельна громада. – X., 1927.. Дослідники зверталися до вивчення загального стану розвитку сільського господарства, а також присвячували праці діяльності кооперативних організацій, громад селянської взаємодопомоги, важливим проблемам землеустрою та діяльності земельних громад в Україні.

Характерною рисою історіографії 20-х років ХХ ст. є те, що у цей період причетність дослідників до роботи державних та самоврядних органів дозволила їм використати широке коло поточних матеріалів, значна частина яких в наступному була втрачена. Із другої половини 1920-х років роботи, присвячені цій проблемі, все більше набувають ідеологічного забарвлення, обов’язковою стає політична риторика, що спотворювала висновки авторів.

З початку 1930-х років ця проблематика, по суті, опинилася поза межами об’єктивного наукового висвітлення. Відкрите утвердження тоталітаризму, насильницька колективізація поклали край існуванню селянських самоврядних організацій, і обмежили їх вивчення. Було опубліковано лише окремі праці, позначені значним впливом ідеології тоталітаризму Перов А. За кооперативне скотарство. – Х., 1930..

Таке становище проіснувало фактично до другої половини 1950-х. Лише з початком хрущовської відлиги з’явились окремі дослідження, присвячені історії діяльності селянських самоврядних організацій на селі Гомберг И.Г. Роль сельскохозяйственной кооперации в управлении экономической смычки между городом и деревней в период социалистической индустриализации // Труды Киевского технологического института пищевой промышленности. – 1956. – Вып. 16; Бабій О.О. Сільськогосподарська кооперація України – одна з передумов масової колективізації сільського господарства // Питання економіки сільського господарства Української РСР: Республіканський міжвідомчий науковий збірник. – Вип. 2. – К., 1959.; Шульга З.П. Підготовка суцільної колективізації сільського господарства на Україні. – К., 1960; Бакуменко П.І. Українська РСР в період відбудови народного господарства (1921-1925 рр.). – К., 1960. . У цих працях головна увага зосереджувалася на дослідженні потужної системи сільськогосподарської кооперації на селі.

Слід, однак, зазначити, що, зробивши певний внесок в адекватне відтворення сільського життя періоду НЕПу, ці роботи все ж суттєво не вплинули на утвердження реалістичного розуміння аграрної історії України радянської доби. Це було обумовлено насамперед тим, що на заваді об’єктивному науковому дослідженню ключових питань теми продовжувала непорушно стояти партійно-державна концепція суспільного прогресу.

На радянській історіографії другої половини 1960-х – першої половини 1980-х років позначились процеси згортання демократичних процесів у країні та повернення до неосталінізму. Характерною рисою досліджень цього періоду було акцентування уваги на ефективності партійного керівництва діяльністю масових селянських організацій. Разом із тим розширюється спектр проблематики у дослідженні аграрної історії. Виходить друком „Історія селянства Української РСР” Історія селянства Української РСР. У 2-х т. – К., 1967; , спеціальні праці, присвячені діяльності комітетів взаємодопомоги, земельних громад тощо Мигаль Б.К. Організація і зміцнення комітетів взаємодопомоги на Україні в 1921-1924 рр. // Питання історії народів СРСР. Вип. 8. – X., 1969; Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталу. – К., 1970; Громенко І.Є. Земельні громади України (1927-1929) // УІЖ. – 1972. – №9; Лях Р.Д. Розв’язання агарного питання на Україні (1917-1923). – К.-Донецьк, 1975..

На розвиток радянської історіографії суттєво вплинули пербудовчі процеси середини 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. Гласність, демократизація, дискусії щодо перспектив форм і методів утвердження товарно-ринкових відносин у сільському господарстві вимагали глибокого історико-теоретичного осмислення попередніх етапів його функціонування у схожих умовах. Одне з чільних місць тут по праву зайняло вивчення досвіду різнопланових селянських організацій доби НЕПу: кооперативних об’єднань, універсальних, спеціальних, кредитних товариств взаємодопомоги, земельних громад, машинних гуртків тощо. Було здійснено новий важливий крок щодо подальшого утвердження вільного від ідеологічних стереотипів наукового розуміння та адекватного відображення сутності та ролі селянських самоврядних організацій доколгоспної пори. У цей час з’являються змістовні журнальні публікації С.В. Кульчицького, В.В. Калініченка, А.Г. Морозова, В.І. Марочка Кульчицький С.В. Ленінська нова економічна політика та її здійснення в УСРР // УІЖ. – 1989. – №8; Кульчицький С.В. Між двома війнами 1921-1941 // УІЖ. – 1991. – №8-9; Калиниченко В.В. Доколхозное крестьянское хозяйство Украины в советской историографии // Вестник ХГУ. – X., 1989, №343; Марочко В.І. Які форми кооперації існували на Україні в 20-ті роки // Історія України в запитаннях та відповідях. Вип. 1. – К., 1989.; Калініченко В.В. Селянська поземельна громада на Україні в доколгосгший період // Вісник ХДУ. – X, 1994, №26; Морозов А.Г. Діяльність спеціалізованої сільськогосподарської кооперації на Україні (1921-1928 рр.) // УІЖ. – 1989. – №8.. Історики, оперуючи раніше невідомими архівними матеріалами та літературою значно доповнюють знання про роботу сільськогосподарської кооперації, земельних громад в Україні у період НЕПу.

Із здобуттям Україною державної незалежності 1991 р. розпочався якісно новий етап у розвитку вітчизняної історичної науки. Зняття обмежень у роботі з архівними документами значно розширило можливості дослідників. У 1990-ті роки з’являється ціла серія змістовних робіт українських істориків, присвячених широкому спектру проблем українського села доколгоспного періоду Кульчицький С.В. УСРР в добу нової економічної політики (1921-1928). Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. – К., 1995; Кульчицький С.В. Комунізм на Україні. Перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996; Калініченко В.В. Селянське господарство України в доколгоспний період (1921-1929). – X., 1991; Калініченко В.В. Селянське господарство України в період НЕПу. Історико-економічне дослідження. – X., 1997; Морозов А.Г. Село і гроші Українська кредитна кооперація в добу НЕПу. – Черкаси 1993; Марочко В.І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929 рр.). – К., 1995.. У них із залученням раніше невідомих документів об’єктивно висвітлено як загальні суспільно-політичні передумови функціонування селянських самоврядних організацій, так і окремі аспекти їхньої соціально-економічної, громадсько-політичної, культурно-освітньої діяльності.

Поява комплексу вказаних праць створила сприятливі умови для неупередженого об’єктивного дослідження концептуальних засад суспільно-політичної активності селянства, яку насамперед репрезентували його демократичні самоврядні організації, що діяли в найважливіших сферах життя села. До цієї тематики зверталися Маслов М.П., Смирнов В.М., Шарпатий В., Котляр Ю.В. Маслов М.П., Смирнов В.М. Діяльність громадських організацій України щодо подолання голоду початку ХХ ст. // Український селянин. – 2003. – Вип. 7; Шарпатий В. Товариства взаємодопомоги в УСРР 1920- першої третини 1930-х років: організаційні форми та соціальні функції // Пам’ять століть. – 2004. - №6; Котляр Ю.В. Організації селян на Півдні України в 1921-1928 рр. // Український селянин. – 2004. – Вип. 8. , які по-новому висвітлили окремі сюжети та розширили тематику дослідження самоврядних селянських організацій.

Таким чином, історіографічний огляд свідчить про те, що вивчення селянського самоврядування у добу НЕПу відбувалося протягом різних за своїм характером періодів: від плюралізму думок, обмеження та замовчування окремих сторінок до формування нового об’єктивного висвітлення проблематики. Радянська історіографія страждає упередженістю при вивченні базових питань теми. На сучасному етапі темі не присвячено спеціальних робіт, що й зумовило її обрання для дисертаційного дослідження.

У підрозділі 1.2 „Характеристика джерел та теоретико-методологічні засади дослідження” проаналізовано джерельну базу дослідження, що постає достатньо репрезентативною, визначено методологію.

У відповідності до їх загальної класифікації джерел, вони поділяються на опубліковані та неопубліковані матеріали. Під час роботи автором опрацьовано фонди Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВОВУ України) (фонд 1 „Всеукраїнський центральний виконавчий комітет”, фонд 2 „Рада Народних Комісарів УСРР”, фонд 27 „Народний комісаріат землеробства УСРР”, фонд 257 „Всеукраїнський комітет незаможних селян”, фонд 290 „Всеукраїнський союз сільськогосподарської кооперації „Сільський господар””, фонд 348 „Народний комісаріат соціального забезпечення УСРР”, фонд 529 „Народний комісаріат робітничо-селянської інспекції”) та Центрального державного архіву громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України) (фонд 1 „ЦК Компартії України”)

За типологічним критерієм, залучену джерельну базу варто поділити на наступні групи.

Першу групу складають документи ЦК КП(б)У, що знаходяться у фондах ЦДАГО України. Вони містять величезний масив інформаційних та аналітичних документів, що відображають дійсний стан соціально-економічного і суспільно-політичного життя на селі, не деклароване, а реальне ставлення партійних інстанцій всіх рівнів до тих чи інших селянських організацій та конкретних проявів їх діяльності.

Групу доповнюють численні документи центральних та місцевих органів влади, а також органів кооперативного руху: постанови, розпорядження, офіційне листування, доповіді, звіти тощо, які містяться у фондах ЦДАВОВУ України (ф. 1, ф. 2, ф. 27, ф. 257, ф. 290, ф. 348, ф. 529), ЦДАГО України (ф. 1).

Другу групу джерел складає широкий масив статистичних матеріалів. Серед них найбільш важливими є статистичні збірники, щорічники, довідники тощо, у яких містяться відомості про стан сільського господарства України періоду НЕПу, а також конкретні дані, що відображають рівень розвитку організацій селянського самоврядування Календар-довідник на 1927 р. – Х., 1927; Сільський господар. Відчит за 1926-1927 операційний рік; Сільський господар. Відчит за 1927-1928 операційний рік; Збірник статистично-економічних відомостей про сільське господарство України. – Х., 1929; Україна. Статистичний щорічник на 1929 р.; Черкащина в період відбудови народного господарства. 1921-1925 рр. Зб. док. і мат. – Черкаси, 1962..

Третю групу джерел складають опубліковані документи вищих партійних органів радянської держави Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. 1917-1967: Сб. докум. За 50 лет. – М., 1967; КПРС в резолюціях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – М., 1970.: декрети, закони, постанови уряду, резолюції та рішення партійних з’їздів та конференцій. Вони дозволяють чіткіше вивчити сутність економічного й політичного курсу радянської влади на селі.

До четвертої групи джерел належать матеріали періодичної преси. Аналітичні, статистичні та узагальнюючі статті, інформаційні повідомлення про роботу органів самоорганізації селянства містяться у таких виданнях, як „Сільський господар”, „Украинский экономист”, Українське скотарство”, Вісті ВУЦВК”, Радянський селянин”, „Коопероване село”, „Селянська правда”, „Кооперована громада” та інших.

Методологічну основу дисертації складає сукупність принципів та методів пізнання, спрямованих на об’єктивне, всебічне висвітлення подій, фактів та явищ. Методологічною основою дослідження стали загальні засади науковості, історизму, об’єктивності, системності, плюралізму, пріоритету конкретної істини. Головними методологічними принципами є взаємозв’язок загального, особливого й специфічного, конкретний аналіз визначеного явища у певних умовах, а також принцип адекватної інтерпретації текстів джерел.

У другому розділі „Кооперативне самоврядування українського селянства в доколгоспний період” досліджено комплекс питань, пов’язаних із формуванням, розвитком та діяльністю розгалуженої мережі кооперативних організацій українського селянства у добу НЕПу. Зазначається, що структура, яка протягом кількох десятиліть радянської доби подавалась виключно як результат „ленінського кооперативного плану”, насправді мала глибоке історичне коріння і задовго до проголошення нової економічної політики зайняла чільне місце у соціально-економічному житті українського селянства. Більше того, у період між революцією 1905-1907 рр. та поваленням самодержавства вона, розвинувши багатопланову діяльність в сфері сільськогосподарського кредиту, постачання селянських господарств промисловими товарами виробничого призначення, організації виробництва переробки і збуту сільськогосподарської продукції, стала провідним фактором розвитку аграрного сектору економіки України.

Об’єднуючи мільйони селян-кооператорів, що набули в її товариствах досвіду не лише господарської, але й громадської роботи, маючи значний фінансово-економічний потенціал та опираючись на розвинуту організаційну структуру, сільськогосподарська кооперація України виступила одним із основних чинників творення незалежної української державності у добу Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

Проголошення Україною незалежності загострило питання про самоорганізацію українського суспільства, насамперед селянства, яке власне і визначило соціально-економічне і суспільно-політичне обличчя нації. На початок 1919 року в Україні працювали близько 300 кооперативних спілок, що об’єднували 15 тис. кооперативних товариств.

Загальмувавши на короткий час свою діяльність в розпал „воєнного комунізму” в Україні, відразу після його ліквідації система сільськогосподарської кооперації швидко відновила масштаби своєї діяльності. Про глибоку зацікавленість селянства у швидкій повномасштабній відбудові системи сільськогосподарської кооперації яскраво свідчить той факт, що менше, ніж за півтора місяці після опублікування спільного декрету ВУЦВК та РНК УСРР „Про сільськогосподарську кооперацію” 26 жовтня 1921 р. перереєстрували свої статути і легалізували господарську роботу 2,5 тис. сільськогосподарських товариств. Швидко сформувалась і середня ланка – спілки сільськогосподарських товариств. На 1 січня 1922 р. діяло вже 49 спілок сільськогосподарських товариств. Організаційне оформлення системи сільськогосподарської кооперації радянської доби було завершено скликанням І Всеукраїнського з’їзду (17-22 березня 1922 р.), на якому було створено „Сільський господар” – Всеукраїнський союз сільськогосподарської кооперації. Бурхливий розвиток системи сільськогосподарської кооперації невпинно продовжувався навіть за мінімально сприйнятливих умов, незважаючи на всі перипетії внутріпартійної боротьби та пов’язаних з нею змін офіційної політики у сільському господарстві. На 1 жовтня 1922 р. нараховувалось вже 4,5 тис. сільськогосподарських товариств та 140 їхніх спілок.

На кінець 1928 р. широка організаційна мережа „Сільського господаря” охоплювала вже 7 спеціалізованих систем сільськогосподарської кооперації (м’ясо-молочна – „Добробут”, птахарська – „Коптах”; бурякосійної – „Бурякоспілка”, садово-городницької – „Плодоспілка” та інші), що об’єднували майже 25 тис. кооперативних товариств, членами яких були понад 3 млн. селянських господарств з 4,6 млн., що існували на той час в Україні.

Розширення організаційної структури кооперації не диктувалось державою. Навпаки, попри гучні офіційні декларації, розширення сільськогосподарської кооперативної системи фактично проходило в умовах поступово зростаючої протидії з боку партійно-радянського чиновництва, яке з відвертою недовірою і підозрою ставилось до будь-яких кроків по організаційно-економічному зміцненню кооперативних об’єднань селянства. Адже економічні досягнення сільськогосподарської кооперації базувались на безперервному, справді народному творінні нових досконалих форм соціально-економічної організації селян-товаровиробників, які народжувались не на партійних пленумах і з’їздах, а сміливо ініціювались самим селянством, виходячи не з ідеологічних міфологій, а з перевірених життєвих реалій, власного, на рідних теренах здобутого соціально-економічного досвіду.

Виходячи з цього діяльність широко розгалуженої системи кооперативних організацій українського селянства відзначалась своєю багатогранністю. Побудована на демократичних засадах, вона не обмежувалась вирішенням суто господарських завдань. Навпаки, розумний прагматизм життєвих реалій спрямовував її до активної участі у громадській та культурно-освітній діяльності.

Фінансово-господарське зміцнення товариств і спілок кредитної та спеціальної (м’ясо-молочної, птахарської, буряківничої та ін.) систем сільськогосподарської кооперації дозволяло поставити цю роботу на ґрунтовну основу. У середині 20-х років ХХ ст. на ці цілі щороку витрачалось не менш 1 млн. крб. Культурно-освітня робота сільськогосподарської кооперації розвивалась у таких основних напрямках: опанування головними засадами кооперації, що розумілись як доцільна економічна взаємодія селянських господарств, розповсюдження загальноосвітніх суспільно-політичних, сільськогосподарських, медичних знань. Система заходів була масштабною і різноманітною.

Широкого розмаху набула лекційно-освітня робота. Пересічне кооперативне товариство щороку проводило 8-10 лекцій на актуальну для його членів тематику. Великою популярністю користувались свята, вечірки, театральні вистави, що їх влаштовували для селянства кооперативні товариства.

На кошти кооперативних організацій велась широка видавнича діяльність. Працювало спеціальне кооперативне видавництво „Книгоспілка”. Великою популярністю користувався на селі друкований орган Всеукраїнського союзу кредитної сільськогосподарської кооперації („Сільський господар”) „Коопероване село”. У 1927 р. на кошти „Сільського господаря” було видано 34 назви книг і брошур, 78 назв інформативних плакатів. При „Книгоспілці” працювали загальноукраїнські заочні кооперативні курси для осіб, які хотіли вдосконалити свої знання з різних галузей кооперативної роботи на селі.

На кошти сільськогосподарської кооперації утримувались єдині у СРСР Київський кооперативний інститут, який щороку випускав 320 висококваліфікованих спеціалістів, Київський кооперативний музей, що мав унікальні матеріали, та Луганський, Полтавський і Білоцерківський агрокооперативні технікуми, а також 35 кооперативних профшкіл. При кожній спілці кредитних і сільськогосподарських товариств працювали різноманітні фахові курси з терміном навчання 3-6 місяців, які готували кваліфіковані кадри технічних працівників: трактористів, електриків, зварників, машиністів, маслосироробів, агро- і зоотехнічних працівників.

Для широкого загалу членів товариств працювали популярні курси, влаштовувались виставки, конкурси, екскурсії. Так, лише за 1928 рік спеціальна система буряківничої кооперації „Бурякоспілка” влаштувала для селян 1196 курсів, 7580 лекцій, 458 екскурсій, 119 виставок. В її товариствах працювало 235 агрокабінетів, які мали 84 тис. книг, 32 тис. діапозитивів, 3 тис, колекцій. На кошти товариств утримувались 610 агрономів. В 1927 р. вони заклали в селянських господарствах 1200 колективних дослідів, організували 670 зразкових ділянок, за допомогою яких навчали досконалим технологіям вирощення високодохідної для селянства цукросировини. Крім того, закуповувались кіноустановки, радіоприймачі. Загалом культурно-освітніми заходами кооперативних організацій було охоплено біля 500 тис. селянських дворів із 600 тис. дворів, що вирощували цукросировину.

Широка культурно-освітня діяльність сільськогосподарських кооперативних організацій була важливим компонентом суспільного життя українського села 20-х років ХХ ст.

Радянська влада упереджено ставилась до суспільно-громадської діяльності кооперативних організацій. ДПУ створило широку мережу таємних інформаторів, намагалося тримати під контролем будь-яке громадське зібрання селян-кооператорів. Характерною особливістю цього було те, що партійно-радянська верхівка тримала під неослабною підозрою і членів правлячої партії, нею ж делегованих для роботи в кооперативах. Більше того, таємна агентура ДПУ спеціально орієнтувалась на особливий пильний нагляд за комуністами, що займали керівні посади в кооперативних органах. Це, зокрема, пояснювалось тим, що близькі до селянства українські комуністи переважно були недавніми „боротьбистами” чи „укапістами”.

У третьому розділі „Самоврядні форми соціальної допомоги на селі” висвітлюється діяльність селянських комітетів (товариств) взаємодопомоги.

Виникнення самоврядних форм соціальної взаємодопомоги на селі було викликане складними економічними умовами, що склалися внаслідок загального занепаду народного господарства за політики „воєнного комунізму”.

Радянський уряд ідеологічно підтримував ініціативу селянства по організації комітетів взаємодопомоги (КВД) та покладав на них завдання шляхом внутрішнього самообкладання та використання вільних земельних фондів нагромаджувати грошові та натуральні ресурси для надання матеріальної допомоги найбіднішим прошаркам селянства. Вже на перших етапах свого існування КВД зробили певний внесок у підтримку знесилених господарств сільської бідноти, врятувавши частину з них від злиднів. Кошти КВД спрямовувалися також на допомогу школам, бібліотекам, дитячим будинкам та інвалідам.

Переоцінювати матеріальні можливості КВД не варто. Причина, якою зумовлювалась низька ефективність роботи комітетів взаємодопомоги, полягала насамперед у нестачі належних натурально-грошових фондів. Переважну частину членів комітетів взаємодопомоги України становили бідняки, які, звичайно, не мали достатніх коштів для внесення до громадського фонду.

Шукаючи нові форми союзу з незаможною частиною населення, партійне керівництво звернулося до вже існуючих комітетів взаємодопомоги. Їхня діяльність, що спочатку обмежувалась тільки незначною допомогою бідноти, з 1924 року починає набувати масштабів загально-громадської організації селянства, відчутно сприяючи задоволенню першочергових виробничих потреб незаможних верств селянства. Фінансова підтримка КВД з боку держави дозволила вирішувати їм досить складні завдання: економічно зміцнювати бідняцькі господарства шляхом надання грошової та натуральної допомоги, сприяти селянству залучатися до роботи у сільськогосподарської кооперації.

Після реорганізації комітетів взаємної допомоги у селянські товариства взаємодопомоги (СТВ) їхня економічна база значно зміцнилась, зріс їхній господарський авторитет та зміцнилися громадські позиції організації на селі. Особливо помітну роль СТВ відіграли під час проведення посівних кампаній, забезпечуючи бідняків посівним матеріалом, реманентом, грошовими субсидіями тощо. СТВ влаштовувались суботники та недільники як форми трудової допомоги маломіцним селянським господарствам у період інтенсивних сільськогосподарських робіт.

Натурально-грошові та інші форми допомоги СТВ свідчили про їхню активну організаторську роботу. Завдяки громадській свідомості селянства від злиднів було врятовано десятки бідняцьких та маломіцних господарств. Важливим завданням СТВ було залучення селян до утворення трудових артілей та найпростіших виробничих кооперативних об’єднань, необхідність поширення яких випливали з обстановки відбудовчого періоду. Слід зауважити, що частина селянських господарств, внаслідок своєї економічної слабкості, була неспроможна внести вступні паї в кооперативні товариства, тому вони отримували фінансову підтримку від СТВ.

Спільні товариства взаємодопомоги, крім внесення вступних паїв, повсюдно створювали сільськогосподарські об’єднання для спільного використання землі, реманенту, робочої худоби, добування каменю, піску тощо, готуючи тим самих їх до створення великих колективних господарств. Значний економічний вклад у колгоспне будівництво внесли СТВ у 1929-1932 рр., передаючи у власність колгоспів свої підприємства, натурально-грошові фонди, прокатні пункти.

Обмеженість матеріально-фінансових ресурсів держави не дозволяла на належному рівні підвищувати освітній та культурний рівень села, розв'язувати проблеми соціального забезпечення інвалідів, вдів, сиріт, турбуватись про підтримку матері та дитини. Ці функції перебрали на себе організації селянської взаємодопомоги, що реальними заходами доводили свою дієздатність у цій сфері.

У 1932 році селянські товариства взаємодопомоги були насильно реорганізовані у каси громадської взаємодопомоги колгоспів, тобто фактично ліквідовані як організації що діяли на засадах довіри, самоврядності, взаємодопомоги та співчуття до ближнього.

Четвертий розділ „Землекористування та самоврядування” присвячено аналізу діяльності земельних громад в галузі самоврядування українського селянства в умовах НЕПу.

Громадсько-політичні зміни в тогочасному суспільстві супроводжувалися економічними перетвореннями, про що свідчать неодноразові перегляди більшовиками принципів земельної політики. Здатність інституту земельної громади пристосовуватись до нових умов красномовно довів перебіг революційних подій. В основі цього лежали об’єднуючі чинники (спільні земельно-господарські інтереси, співпраця різних соціальних груп селянства, реальний демократизм при вирішенні важливих економічних проблем та надійність самоврядної системи), що забезпечило земельній громаді протягом 20-х років ХХ ст. виключне право земельного розпорядника в земельно-адміністративній системі.

Зволікаючи з легалізацією земельних громад, партійно-радянське керівництво намагалось зробити ставку на класові селянські організації. Але в складних умовах перехідного періоду змушене було покласти функції земельної адміністрації та земельного кооперативу саме на земельні громади, незважаючи на те, що за своїм статусом вони були неполітичними організаціями. Остаточно завершивши довготривалий пошук істотно нових форм земельно-господарської діяльності, радянська держава наділила земельну громаду широкими повноваженнями у виробничій сфері, що в подальшому слугувало б надійним підґрунтям для впровадження суспільних форм землекористування.

Націоналізація земельних фондів надала державі монопольне право володіння ними, тоді як земельні громади отримали юридичні права монопольного використання землі. В соціально-економічному житті України в 20-ті роки ХХ ст. виникло гостре протиріччя між державою та інститутом земельної громади: держава не могла реалізувати отримане право безпосереднього користування землі, а земельна громада була поставлена у вузькі межі щодо доцільного її використання у господарському відношенні.

Радянське земельне законодавство 1920-х років надавало досить широкі можливості селянству здійснювати земельно-господарську діяльність, але це право повинно було реалізовуватися тільки через земельні громади, тому уряд всіляко намагався перетворити їх на інструмент своєї земельної політики.

Отримавши свободу вибору форм діяльності, земельні громади почали активно проводити виробничу роботу, перебравши на себе функції земельної адміністрації. Вони вирішували питання використання не тільки земельних, а й водних та лісових ресурсів, наділяли землею користувачів, могли здавати її в оренду та під забудову, проводити землеустрій, відтворювати якісний насіннєвий фонд, впроваджувати нові технологічні процеси, засновувати машинно-тракторні та кредитові товариства, займатись питаннями благоустрою села. Права юридичної особи та певні грошові нагромадження дозволяли земельній громаді самостійно утримувати на бюджеті не тільки свій керівний апарат, а й посадових осіб сільських рад, які не могли конкурувати з ними в цьому відношенні.

Керівництво земельною громадою здійснювалось правлінням, яке демократично обиралось на загальному сході та включало в свій склад представників різних соціальних груп селянства, що дозволяло йому стати дієвим органом місцевого самоврядування та забезпечувати демократичний спосіб вирішення проблем селянського життя. Однак більшовицька влада, небажаючи втратити свої позиції і побоюючись посилення ролі земгромад на селі, не надавала їм належної державної підтримки, всіляко сприяючи розвитку земельних організацій іншого соціального напрямку – радгоспів, ТСОВів, комун тощо. Це змусило земельні громади концентрувати свої зусилля для самостійного пошуку шляхів вирішення існуючих проблем.

Матеріальна залежність сільських рад від земельних громад та складні взаємовідносини між ними стали загрожувати виникненням двовладдя на місцях, чого ні за яких обставин не могла допустити політична диктатура більшовиків, яка адміністративними методами намагалась перетворити земгромади в безправних виконавців урядових розпоряджень. Намагання політичного керівництва через політику землеустрою провести кооперацію сільськогосподарського виробництва привело до посилення індивідуалізації селянського землекористування.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки і положення:

1. Аналіз стану наукової розробки проблеми засвідчив. Що вона поки не стала предметом спеціального вивчення історичної науки. Залучена до дисертаційної роботи джерельна база є достатньо представницькою і достовірною.

2. Українське селянство доколгоспної пори не було інертним, не здатним до активної суспільно-політичної діяльності.

3. Давні історичні традиції селянського самоврядування в поєднанні з наслідками демократичних завоювань революції 1905-1907 рр. активізували громадське життя на селі. У добу Української революції 1917-1920 рр. в сільській місцевості діяла вже широка різнопланова мережа господарсько-економічних, громадсько-культурних, суспільно-політичних організацій.

4. У роки нової економічної політики, незважаючи на протидію з боку міцніючої тоталітарної системи, продовжувався активний розвиток самоврядних організацій, що діяли в найважливіших сферах життя села;

5. Самоврядні громадсько-економічні організації українського селянства 20-х рр. ХХ ст. стали визначальним чинником економічного, суспільного, культурного життя на селі.

6. Демократизація українського села внаслідок активного розвитку впливових самоврядних селянських організацій викликала наростаючу протидію владних структур.

7. Демократичний характер прийняття і здійснення важливих економічних рішень масовими селянськими організаціями став одним із визначальних факторів успішного соціально-економічного розвитку українського села 1920-х років.

8. Результати діяльності самоврядних селянських організацій 1920-х років переконливо свідчать про добрі перспективи та значний нереалізований потенціал їхнього подальшого розвитку.

Публікації. Здобуті автором наукові результати опубліковано у ряді наукових статей та у збірниках доповідей і повідомлень наукових конференцій:

1. Селянське самоврядування в доколгоспний період // Матеріали І Всеукраїнського симпозіуму з проблем агарної історії: В 2-х ч. Ч. 2. – К., 1996. – С. 49-53.

2. Самоврядні форми соціальної взаємодопомоги українського селянства в першій чверті ХХ ст. – Черкаси, 1998. – 39 с.

3. Землекористування та самоврядування в Україні на початку ХХ ст. – Черкаси, 1997. – 59 с.

4. Кооперативні організації українського селянства в роки Української революції 1917-1920 років // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Збірник статей. Вип. 5. – К.: Рідний край, 1999. – С. 345-358.

5. Актуальні проблеми формування державницької свідомості громадян України // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2001. – Т. 10: Історичні науки. – С. 125-127.

6. Самоврядні організації доколгоспного села – історіографія радянської доби // Український селянин. – 2005. – №9. – С. 28-34.

АНОТАЦІЇ

Олійник В.М. Розвиток селянського самоврядування в 1921-1929 роках. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія .України. – Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. – Черкаси, 2005.

Дисертацію присвячено дослідженню організацій самоврядування на селі у період НЕПу.

На основі всебічного аналізу джерел та історіографії у дисертації зроблено спробу комплексного вивчення зародження і розвитку діяльності різнопланових селянських самоврядних організацій доби НЕПу: універсальних, кредитних, спеціальних сільськогосподарських кооперативних товариств, машинно-тракторних гуртків, товариств взаємодопомоги, земельних громад. Розкрито основні тенденції і процеси, що визначали формування та дієвість селянського самоврядування. Зроблено висновок про ефективність демократичних принципів роботи самоврядних селянських організацій, ефективність обраних ними шляхів розв’язання складних соціально-економічних проблем.

Ключові слова: українське селянство, сільське господарство, самоврядування, демократія, кооперація.

Олийник В.Н. Развитие крестьянского самоуправления в 1921-1929 годах. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. – Черкасский национальный университет имени Богдана Хмельницкого. – Черкассы, 2005.

Диссертация посвящена исследованию организаций самоуправления на селе в период нэпа.

На основе всестороннего анализа источников и историографии в диссертации сделано попытку комплексного изучения зарождения и развития деятельности разноплановых крестьянских самоуправных организаций периода НЭПа: универсальных, кредитных, специальных сельскохозяйственных кооперативных товариществ, машинно-тракторных кружков, товариществ взаимопомощи, земельных общин. Раскрыты основные тенденции и процессы, определявшие формирование и действенность крестьянского самоуправления. Несмотря на довольно широкую историографию темы, проблема деятельности организаций крестьянского самоуправления в Украине в период НЭПа не стала предметом специального