КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Пригорницька Анжеліка Андріївна

УДК 18:130.02

ЕСТЕТОСФЕРА СУЧАСНОГО ДИЗАЙНУ

Спеціальність 09.00.08 – естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті імені

Тараса Шевченка на кафедрі етики, естетики та культурології

філософського факультету

Науковий керівник

кандидат філософських наук, доцент

Гриценко Валентина Степанівна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри етики, естетики та культурології

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, старший науковий співробітник

Шульга Раїса Петрівна, Інститут соціології НАН України,

провідний науковий співробітник відділу соціології культури та масових комунікацій

кандидат філософських наук, доцент

Поліщук Олена Петрівна, Інститут підприємства та сучасних

технологій (м. Житомир), доцент кафедри гуманітарних наук

Провідна установа – Національний університет „Києво-Могилянська Академія”

Захист відбудеться “14 ” квітня 2005 р. о 15 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.28 при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ,

вул. Володимирська, 60, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці ім. М.Максимовича

Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “11” березня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Живоглядова І. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Одним з явищ культури, що тенденціями свого розвитку точно визначає духовний стан людини, є дизайн. Місце, зайняте ним сьогодні, – предмет багатьох суперечок, які загострюються його застосуванням у найрізноманітніших сферах людської діяльності – від виготовлення предметів побуту до космічних проектів. Привертаючи увагу все більшого числа дослідників, дизайн примушує замислитись над його справжньою роллю у людському бутті. Чим обумовлене таке розширення сфер його застосування, його повсюдне проникнення? Чим він є у своєму сутнісному вимірі? Чи дійсно має підстави бути повноваговою складовою конструктивних сил людської культури?

Актуалізація теоретичних питань дизайну – свідчення того, що його практика, набувши великого досвіду та сміливості високих перспектив, вимагає свого ґрунтовного дослідження. Не зважаючи на численні спроби це зробити, наукової теорії дизайну ще не створено, а, отже, немає основи для дійсно фундаментального осягнення його природи та законів розвитку. Створення теорії дизайну надзвичайно ускладнене його багатофункціональністю та поліморфічністю, використанням у таких різних сферах, як будівництво та комп’ютерні технології, оформлення інтер’єрів та сенсорні ефекти, моделювання одягу та утилізація сміття тощо.

Естетична природа дизайну - виток його універсальності, що у реаліях сучасності набуває масштабів необмеженої причетності до всіх сфер людської життєдіяльності. Таке розширення повноважень має своїми наслідками як позитивні, так і негативні явища. Крім втілення гуманістичних тенденцій, тотальна „дизайнізація”, унаочнює також процеси людського відчуження, затискаючи універсум життєвих формовиявів у межі запроектованого. Серед причин теоретичної актуалізації проблем дизайну визначальним є поворот сучасної науки до онтологічної проблематики, а, отже, й спроможність дослідити дизайн у його дійсному значенні одвічного компонента практики облаштування людиною свого буття. Сучасні способи та форми теоретизування, як ніколи, передбачають безпосередність контактів між теорією та практикою, дизайн для естетики виступає одним з повноважних чинників розширення та вдосконалення її теоретичних пошуків. Досвід та дійсність дизайн-культури для естетичної науки – наочна демонстрація всього спектру трансформацій почуттєвої структури людини, їх вивчення впускає в її наукову царину коловорот реального життя, його достеменні факти.

Період інституалізації дизайну в епоху модерну зробив його і предметом наукової рефлексії. Перші теоретичні розвідки, зроблені Д.Рескіним, У.Моррісом, Г.Земпером, Г.Рідом, визначили його багатоаспектність, різнохарактерність, поліфункціональність. Подальший шлях теорії дизайну на Заході позначений розмаїттям підходів: від зведення його до промислової естетики (Дж.Глоаг, В.Гропіус, Ф.-Ч.Ешфорд,) до розуміння як універсальної складової людської діяльності (Д.Нельсон, Т.Мальдонадо). Наприкінці ХХ ст. у вивченні дизайну вже чітко формується думка, що дійсно фундаментальне його дослідження передусім, передбачає, врахування його межового характеру, значення у людському бутті та естетичного змісту його формовисловлювань. Сучасне функціонування дизайну вказує на те, що його природа перевищує можливості виробничої практики і будь-яке його дослідження у межах однієї сфери не здатне розкрити його природу: він явище межове й амбівалентне, і тільки урахування цієї специфіки робить аналіз його суті результативним.

Відповідно, такий рівень дослідження вимагає методології, здатної уможливити віднайдення витоків дизайн-активності, прихованих у сутнісному ядрі людини, виявлення механізмів та законів формотворення, що забезпечить можливість глибинного аналізу дизайну, виявлення його онтологічних засад. Основу такого підходу склали філософські праці, присвячені проблемам антропності, зокрема ранні твори К.Маркса, розвиток їх ідей представниками київської філософської школи, передусім В.І.Шинкаруком та В.П.Івановим, та розроблений останнім принцип сутнісного аналізу діяльності. Поглиблення розуміння діяльності та визначення її не досліджених раніше модусів у працях Є.Бистрицького та С.Пролєєва засвідчили продуктивність діяльнісного підходу у визначенні граничних засад людського буття.

Звернення до досвіду онтологічних роздумів М.Гайдеггера, які суттєво розширили розуміння феноменів „річ”, „підручне”, „повсякденне”, „предметність”, безпосередньо пов’язаних з буттям дизайну, уможливило виявлення основ дизайн-активності, як тих, що продукуються одвічною людською „стурбованістю” світом.

Розуміння дизайн-діяльності як незамінної складової облаштування людини у світі, обумовило звернення до історичної ретроспективи формотворення. Праці з історії культури і мистецтва зарубіжних (Р.Арнхейма, З.Гідіона, Е.Тайлора, Г.Коуена) та вітчизняних авторів (Б.Віппера, А.Гуревича, Н.Дмитрієвої, О.Лосєва, Д.Сараб’янова, Г.Сунягина, В.Тасалова, Ф.Уманцева, В.Циркунова) дозволили виявити зв’язки предметних форм з трансформаціями людського світовідчуття. Осмислення стану сучасної культури відбулось через залучення досвіду розвідок західних теоретиків - Ж.Бодрийара, Ж.Дерріда, У.Еко, Ж.-Ф.Ліотара, а також розробок українськими та російськими вченими онтологічних вимірів та процесів розвитку культури (Є.Бистрицький, М.Каган, М.Лотман, А.Мардер, Р.Шульга та інш.) Визначення в роботах О.Іванова, В.Куріцина, Д.Сараб’янова, Л.Стародубцевої, О.Судакової, О.Роговського, В.Халіпова, О.Шліпченко засад модерністської та постмодерністської культурних парадигм забезпечили аналіз реалій сучасного дизайну необхідними теоретичними координатами, розумінням зв’язків між формами його практики та провідними тенденціями культури.

Визначення природи дизайну тісно пов’язано з дослідженням його співвідношення з мистецтвом. Їх спорідненість фіксується у численних класифікаціях. Ґрунтовні дослідження М.Кагана та В.Михальова виводять дизайн і мистецтво з єдиного кореня – естетичного освоєння дійсності. Сучасна філософсько-естетична рефлексія вийшла на рівень, що дозволяє осягнути дизайн як самостійний феномен, онтологічно укорінений у людському бутті, як універсальний механізм відтворення і регулювання людського світовідчуття. Дослідження дизайну в українській науці представлено сьогодні працями Ю.Білодіда, В.Даниленка, Ю.Легенького, Т.Малік, О.Поліщук, О.Хмельовського, що засвідчують некоректність обмеження дизайну сферою промислової естетики.

Вагомим внеском у теорію дизайну стали розвідки російської дослідниці Г. Лоли, які переконливо демонструють можливості і потенції філософського аналізу дизайну через вимір його соціокультурного буття. Робота Г.Лоли, безумовний теоретичний прорив, підготовлений десятиліттями пошуку адекватної моделі вивчення дизайну, має своїм ядром обґрунтування необхідності його аналізу у парадигмі сутнісних вимірів людського світу. Значною мірою цей підхід передумовлений розробками теоретиків та практиків ВНДІТЕ – Д.Азрікана, Р.Антонова, В.Аронова, Л.Безмоздіна, Є.Бізунової, В.Глазичова, А.Іконнікова, К.Кантора, Л.Мельникова, М.Михеєвої, В.Пузанова, В.Сидоренка, С.Хан-Магомедова, Ю.Шатіна та інш.

Сучасні дослідження природи естетичного як фундаментальної людської діяльності, як способу гармонізації стосунків зі світом, обґрунтування поняття естетичної домінанти епохи як вияву її естетичної суттєвості, здійснені В.Гриценко, забезпечили підґрунтя для розуміння дизайну як константи людинотворення, а також віх його розвитку як сутнісної самоіндентифікації людини. Естетичний аналіз сучасних напрямків розвитку західноєвропейського мистецтва в роботах Л.Левчук, ґрунтовне дослідження рушіїв та внутрішніх змістів авангардних пошуків ХХ-ХХІ ст., здійснене В.Личковахом, та розробка проблем природи мистецтва як явища культури В.Панченко стали базовими для визначення провідних характеристик сучасного культурного простору і моделей їх естетичного аналізу. Висвітлені в роботах російських філософів В.Бичкова та Н.Маньковської проблеми некласичної естетики забезпечили можливість осмислення новітніх тенденцій та форм дизайну на рівні нового понятійного дискурсу.

У поле дослідницького інтересу були залучені феномени речовості, предметності, тілесності, інтерактивності, безпосередньо причетні до буття дизайну. Роботи українських філософів, що їх вивчають - О.Гомілко, В.Гусаченко, А.Осипов, О.Кисельова – розкривають їх глибинні виміри та діалектику розвитку крізь призму сучасних знань про людину. Авторську позицію в аналізі дизайну зміцнили теоретичні розробки складових людського світу, визначальних для формування способу людського буття.

Залучення у дослідний простір реалій сучасної дизайн-культури завдяки публікаціям у фахових вітчизняних та зарубіжних періодичних виданнях („Art Line”, „Design”, „Domus”, „Ulm”, „А.С.С.”, „Світ дизайну”, „Салон”, „Архідея” тощо), професійних оглядів виставок, каталогів відповідних експозицій дозволило запобігти абстрагуванню й розширити базу естетичного розуміння дизайну.

Численні дослідження дизайну засвідчують надзвичайну неоднозначність його практики та багатовекторність його пізнання. Ґрунтовна розробка окремих питань дизайн-культури, здійснена теоретиками ХХ ст., заклала основу сучасних підходів до її вивчення. Їхня специфіка визначається розумінням необхідності врахування її естетичної природи та адекватного їй аналізу. Давно назріла потреба естетичного осмислення дизайну в його сутнісних вимірах і обумовила необхідність даної роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась в контексті інтегративної програми наукових досліджень філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є естетичний зміст феномена „дизайн”.

Предмет дослідження - дизайн як явище сучасної культури.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у виявленні в сучасному соціокультурному просторі естетичної сфери буття дизайну, мотивованої його природою. Поставлена мета конкретизована у наступних завданнях:

- визначити онтологічний зміст дизайн-активності;

- виявити адекватні сутності дизайну масштаб і парадигму аналізу;

- простежити зв’язок трансформацій дизайну із запитами людської почуттєвості;

- здійснити естетичний аналіз проективних форм дизайну;

- розглянути семіотику дизайн-діяльності в її інформативному значенні щодо стану світовідчуття людини;

- розробити типологічні характеристики дизайну як явища амбівалентної та пограничної природи;

- обґрунтувати та ввести в теорію дизайну термінологію, що відповідає його сучасній практиці;

- розкрити рушії поступу дизайн-культури, його актуальні тенденції та перспективи їх подальшого розгортання.

Методи дослідження. Методологічне підґрунтя дисертації склав принцип сутнісного аналізу, який окреслив методи та напрям наукової розвідки. Проведення її у соціокультурному дискурсі на основі єдності логічного та історичного забезпечило дослідженню вихід до реалій дизайн-практики. Звернення до новітніх розробок методологічних та загальнотеоретичних проблем естетики, здійснених вітчизняними та зарубіжними дослідниками, дозволило визначити естетичний простір сучасного дизайну, чинні та перспективні вектори його розвитку. Рух аналізу в міждисциплінарній площині обумовлений як цілісним характером культури, так і самою природою дизайну як її проективної складової, його інтегративністю та поліморфічністю.

Наукова новизна дисертаційної роботі полягає в тому, що в ній вперше у вітчизняній естетичній думці здійснено аналіз дизайну як константи процесів сутнісної реалізації людини. Вперше розкрито зв’язок між простором і характером його естетичної чинності (естетосфери) і специфікою етапів розвитку культури.

Новизна отриманих результатів конкретизується у наступних положеннях, що виносяться на захист:

- доведено, що місце формотворення у засадах людського буття обумовлене потребою людини у гармонізації її стосунків зі Світом, а невпинність процесів оновлення предметності стимулюється рухом людського світовідчуття;

- з’ясовано, що природа дизайну в усіх параметрах своєї суті відкривається лише антропно орієнтованому аналізу, який виявляє проективність як одну з конститутивних складових культури, надаючи естетичному дослідженню дизайну відповідний масштаб;

- показано, що чинниками новацій в дизайн-культурі є зміни в людській почуттєвості, а пошуковість дизайн-активності обумовлена гармонізацією самопочуття людини у світі через предметні трансформації простору перебування її тілесності;

- розкрито естетичні змісти дизайн-форм, де семіотика предметності виступає інформаційним полем людського світовідчуття, а кожний новий тип матеріальності варіює у своїх властивостях провідні теми формотворення – „тему дому”, „зовнішнього та внутрішнього”, „конструктивного та пластичного” тощо;

- виявлено механізми переводу культурних змістів у предметні форми та значення для формовияву кожної епохи діалектики форми, вираженої в дихотоміях конструктивності-образності, функціональності-художності, знаковості-метафоричності, які віддзеркалюють багатство людської природи;

- розроблено типологію дизайну, що базується на його класифікації за ціннісною спрямованістю, сферою застосування (цільовим призначенням), формами втілення, організаційними формами практики, рівнем освоєння темпорального простору та межами використання темпорально-просторового континууму;

- запропоновано нове поняття - дизайн-активність для позначення внутрішніх потенцій формотворення;

- розкрито внутрішні механізми розвитку дизайну, що дозволило визначити його історичні домінанти і дати прогноз його подальшого розвитку.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Вперше в естетиці здійснено аналіз естетосфери сучасного дизайну, що стало можливим завдяки з’ясуванню його природи як константи творення людського світу, дослідженню його явищ як відтворення руху людської почуттєвості в усьому спектрі її можливих трансформацій. Отримані в результаті дослідження знання про природу дизайну й закономірності його розвитку доповнили розуміння предмета естетики в його людинотворчій спрямованості. Доповнення понятійного арсеналу дослідження дизайну дозволяє адекватно й більш повно розкрити зміст його сучасних реалій. Ґрунтовний аналіз сучасних трансформацій дизайн-культури дав змогу з’ясувати смисл нового акцентування, базових для розуміння дизайну класичних естетичних понять, розширивши їхній зміст. Для практиків дизайну здійснене розкриття його тісного зв’язку з проблемами екології, вказуючи на велику міру відповідальності дизайн-діяльності за збереження людини і світу в їх сутнісних вимірах, має стати основою її екозберігальних стратегій і тактик.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювалися на теоретичних семінарах та засіданнях кафедри етики, естетики та культурології Київського національного університету ім. Т.Шевченка та були викладені автором у доповідях на науково-практичних конференціях: „Круглий стіл” „Екологія, туризм, культура”, Київський університет туризму, економіки і права (листопад 2002р., Київ); „Дні науки філософського факультету - 2003”, (квітень 2003р., Київ); „Людина, культура, техніка в новому тисячолітті”, (квітень 2003р., Харків); „Людина – Світ - Культура”, (квітень 2004р., Київ); Міжрегіональний науково-дослідний проект „Духовність українства” (березень 2004р., Житомир). Основні положення й результати дисертаційної роботи викладені у чотирьох наукових статтях.

Структура дисертації. Обрана тема, поставлена мета і завдання дослідження зумовили структуру дисертації, яка складається із вступу, трьох розділів (8 підрозділів), висновків та списку використаних джерел (225 найменувань). Повний обсяг дисертації – 188 сторінок (основна частина - 173 сторінки).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається ступінь її наукової розробки, сформульовано мету та завдання дослідження, його теоретико-методологічні засади; розкрито наукову новизну та положення, винесені на захист, доводиться теоретична і практична значущість роботи, апробація її результатів.

Перший розділ - „Онтологія дизайн-культури” складається з трьох підрозділів і розкриває онтологічний вимір дизайну, окреслюючи теоретичне поле для визначення його природи та призначення.

Підрозділ 1.1. „Природа дизайну: конститутивні модуси формотворення у засадах людського буття”. Використання принципу сутнісного аналізу естетичної діяльності та соціокультурний контекст роботи дали змогу простежити генезис та визначити сутність тієї формотворчої практики, що у зрілій, проектній формі була позначена терміном „дизайн”.

Як явище естетичної діяльності дизайн виступає матеріалізованою формою людського самоздійснення і самореалізації. Застосування поняття „естетосфера” вказує на масштаб аналізу, спрямований не на окремі сфери прояву дизайну, а на увесь простір предметної реалізації людини, що сьогодні, як і завжди, відповідає її прагненню жити в гармонії зі світом. Визначення естетичної природи дизайну уможливило розуміння його онтологічних вимірів, що полягають у творенні зрозумілого, зручного і безпечного середовища, та культурологічного значення, яке реалізується через суспільні та комунікативні функції речовості.

Визначено, що дизайн є чинним компонентом культуротворення, адже оперуючи формою, образом, конструкцією, декором, кольором, тектонікою тощо, він вибудовує предметність як телос культури. Механізми естетичного впливу (гра, іронія, метафора тощо) працюють в дизайні на утворення цілісних естетичних просторів, характер і акцентування яких відповідають духовним та почуттєвим домінантам сучасного їм світовідчуття.

В роботі доведено, що жорстка детермінованість дизайн-діяльності ергономічними параметрами, економічними чинниками та маркетинговими механізмами відточує арсенал її засобів, демонструючи нестримність та могутність визначального рушія дизайну – потягу до гармонії, балансу, оптимальності.

У підрозділі 1.2. „Предметний світ – значення, функції, структура” йдеться про зміст та значення поняття предметності. Безпосередня причетність предметного світу до рівня свідомості та духовності, до якої апелює його змістовність та образність, і до людської тілесності, з якою постійно контактують його матеріальні форми, привертає увагу мислителів, які відслідковують знакові явища культурного розвитку.

Людина, завжди творячи за вимірами власної почуттєвості, тілесність свою має лекалом всіх формотворень, а, отже, - й вихідною, визначальною координатою дизайну. Творення форми – процес кодування пізнаних сутностей оточуючого світу у виміри предметного буття. Форма в цьому процесі є матеріальним виявом перетворення природного світу на світ людини, світ культури. Стосунки людини з речовістю взаємні, діалектичні: людина формує предметний простір, і він, у свою чергу, змінює, перебудовує її. Марксове пояснення єдності природи і людини, що дало нове розуміння людської практики та предметності, залишається чинним і в сучасній філософії: “дійсно історичне відношення” природи до людини та людини до природи може бути лише практичним відношенням, в якому людина стверджує себе у світі, перетворюючи його.

Процес пізнання навколишнього супроводжується становленням структуровизначального феномену людського світу, який Гайдеггер позначив як „турботу”. Стурбованість світом, небайдужість до нього і є витоком власне людських взаємин з ним. Саме така постійна зацікавленість світом виступає одним з чинників дизайн-діяльності, що завжди спрямована на встановлення відповідності, гармонії між постійно оновлюваним світом людської самості та предметністю, в якій вона реалізується, світом речей. Дизайн-активність постає як внутрішній вектор одвічної людської інтенції формотворення, чинний компонент людського облаштування у світі. Це поняття акцентує модус потенції на відміну від практичного модусу дизайн-діяльності.

Розуміння предмету дизайн-культури висвітлюють роздуми М.Гайдеггера про сутність та значення речі у людському бутті, принципове розрізнення ним речей та предметів. Предметність виступає однією з форм буття речей, в якій вони являються „для-нас” через пізнавально-практичну діяльність. Обґрунтовано розуміння дизайну як нескінчених актів упредметнення вічних сутностей – речей. Ця діяльність оформлення і опредметнення не вносить у світ нічого принципово нового, вона тільки вказує на існування у ньому певного порядку і окреслює простір його здійснення. Виступаючи практикою облаштування у сущому, дизайн являє собою гайдеггерівське „вміння-бути-у-світі”, вміння зберігати у сущому та повсякденному відблиск трансцендентного та буттєвого. Опрацьоване дизайном суще узгоджується з антропним виміром, утворює життєвий простір, в якому оформлюються, розташовуються, набувають своїх місць речі.

У підрозділі 1.3. „Дизайн: термінологічні колізії феномена” відстежуються та аналізуються теоретичні концепції та практичні моделі дизайн-діяльності, які з різних позицій вирішують питання її природи, об’єкту та мети. Різнохарактерність підходів до осмислення дизайну обумовлюється його межовим положенням у людській культурі (дизайн є феноменом, що завжди функціонує у полі бінарних опозицій профанного-сакрального, виробництва-споживання, масового-елітного тощо) та універсальністю втілень, що особливо наочно демонструють реалії сучасної культури, де традиційні форми дизайн-творчості – середовищна, предметна, графічна, футурологічна доповнюються напрямками нон-, арт-, поп-, кібер-, соціо-, еко-, веб-, рециклінг-, етно-дизайну тощо.

Перші теоретичні концепції дизайну з’являються в період його інституалізації, коли через активне вторгнення техніки у виробництво предметних форм порушилась органічність зв’язків між їх естетичними та функціональним параметрами. Віковічний досвід формотворення у вимірах нового співвідношення людини, природи і техніки виступив в авангарді сил, спрямованих на пошук новітніх форм виразності, здатних задовольнити запити трансформованої технічним прогресом людської почуттєвості. Характерно, що перші дослідники теоретичних питань дизайну - Д.Рескін, У.Морріс, Г.Земпер - наголошували на його місії гуманізації та культуротворчих повноваженнях. На їх думку, оголення функціонального змісту предметності, не відповідає дійсному спектру людських стосунків з оточенням, спотворює та збіднює їх зовнішній і внутрішній зміст.

Наступні концепції дизайну виникають як відображення принципово інших позицій: технологічно-утилітарний підхід ототожнив дизайн з промисловою естетикою та, назвавши провідним його проективно-раціональний модус, втілив ідеали доцільного, лаконічного, конструктивного формотворення; системно-діяльнісний підхід, зробив наголос на комплексності дизайнерських рішень та проективних потенціях дизайну, ніби здатних відрегулювати всі протиріччя світу; художньо-проективна модель дизайну, наголосила на естетичному змісті дизайн-діяльності як силі, що за своїм потенціалом перетворення дійсності рівна мистецтву. Як концентрований досвід попередніх концепцій та як можливість осмислення новітніх форм дизайн-діяльності ХХ-ХХІ ст., виникає естетико-культурологічний підхід, що дає розуміння дизайну на рівні сутнісних вимірів людського світу.

Дослідження естетичної природи дизайну розкрило його як діяльність культуротворчого масштабу, де творення форми є творенням семіотичного простору культури. Інтерактивне навантаження предметного світу робить дизайн причетним до проблем спілкування та розуміння, які загострюються в ході цивілізаційного розвитку. Ергономічні знання доповнюються практикою „юзабіліті”, а традиційні засоби естетичного впливу розширюються новими модифікаціями контактів людини з її оточенням – предметний світ набуває трансформативності, полімодальності, експресивності.

Проблемний спектр формотворчої діяльності адекватно відтворює всі колізії людського буття. У зв’язку з цим стають зрозумілими повноваження проективних практик, які, „оформлюючи” предметність, визначають міру гуманізації стосунків з нею. Питання етичних засад цієї взаємодії - провідний орієнтир сучасної проективної діяльності. Через осмислення досвіду екологічних, соціальних та економічних криз людство усвідомлює міру власної відповідальності перед світом й переорієнтовує діяльнісну активність на взаємодію з ним та спілкування. Дизайн як проективна за своєю природою практика опиняється в авангарді сил, що вирішують еко-майбутнє світу.

Другий розділ - „Культурно-естетичний зміст практики дизайну” – складається з двох підрозділів і присвячений генезису формотворення, виявленню його культуротворчого змісту та етапів самоідентифіації дизайну.

У підрозділі 2.1. „Творення форми як константа естетичного освоєння дійсності” розглядаються віхи розвитку дизайн-діяльності, вплетені у динаміку соціокультурного контексту. Прагнення гармонійного співіснування з природою за законами біологічного принципу оптимальності та економії енергії складає підвалини естетичного начала у людській природі та відповідно обумовлює все розмаїття культури. Матеріали та технології, винайдені та освоєні людством в ході цивілізаційного руху, розширюють формовияви людської почуттєвості, вдосконалюють можливості формовисловлювань. Естетичний простір кожної епохи визначається пануючими орієнтирами світобачення та органічно відтворює людський спосіб життєдіяльності в його історичній конкретиці. Індикатором всіх модифікацій світовідчуття постає предметність, яка складає матеріальну основу культури на всіх її рівнях – від профанного до сакрального.

Дослідження дизайн-діяльності в сутнісних вимірах виявляє її глибинний зв’язок з просторово-темпоральною структурацією сущого. Кожний модус предметності розгортається як освоєння, опанування, організація простору, і, навпаки, сам просторовий континуум набуває визначеності „місця” через присутність у ньому предметів. Акцент, зроблений на суміжності дизайну з архітектурою, є принциповим для розуміння його природи і пояснює багатоманітні приклади перетікання дизайнерської творчості в архпроектування і навпаки (У. Морріс, Г. Ван де Вельде, Ф.Л.Райт, Ле Корбюзьє та інш.).

Естетико-історичний аналіз дизайн-діяльності показав, що предметне наповнення кожної епохи обумовлене характером зв’язків між людиною, природою і технікою та спеціфікою світовідчуття, що й визначає стилі та технології творення форми. „Баталії” навколо форми палкі і жорстокі тому, що для людини життєво важлива адекватність внутрішніх змістів та зовнішніх станів речей. Це і являє нам естетичний дискурс дизайну, в якому варіації образного та знакового, пластичного та конструктивного, декоративного та функціонального програмуються пошуковою активністю людської свідомості та запитами людської почуттєвості.

У підрозділі 2.2. „Типологія дизайн-діяльності” здійснено експлікацію практичних втілень дизайн-активності та запропонована її типологія. Майже необмежена зона прикладання дизайнерських зусиль – від промислової сфери до віртуальної - визначає форми, методи та зміст їх реального втілення. Традиційні класифікації дизайну, які ґрунтувались на розумінні його як компонента естетичних пошуків у сфері промислового виробництва, спирались на практичні функції та форми реалізації дизайну. Представлений у дослідженні естетико-культурологічний підхід забезпечує рівень його цілісного бачення і дозволяє адекватно осмислити нетрадиційні форми дизайну, такі як нон-, кібер-, рециклінг-, рекреаційний дизайн тощо.

Запропонована типологічна характеристика дизайну за ціннісною спрямованістю, сферою застосування (цільовим призначенням), формами втілення, організаційними формами практики, ступенем освоєння темпорального простору та межами використання темпорально-просторового континууму дає можливість систематизувати реалії сучасних проективних практик з позицій їх сутнісних засад. Це забезпечує наскрізне бачення різноспрямованих стилів та напрямків дизайну ХХ-ХХІ ст., робить можливим узагальнення їх досвіду та прогнозування майбутніх тенденцій.

Третій розділ – „Естетичні парадигми модерну і постмодерну у сучасному дизайні” – складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу структури та характеру естетичної сфери сучасного дизайну, визначенню її майбутніх форм.

У підрозділі 3.1. „Модерн як етап інституалізації дизайн-культури” досліджується епоха модерну - етапний період в розвитку дизайн-культури, де пошук нових форм виразності, синтез різних стилістичних прийомів якісно трансформував арсенал формотворчих засобів. Створивши умови для професіоналізації дизайну, цей період загострив одвічний конфлікт формотворчих практик – між функціональним та естетичним формовиявом. У просторі дизайн-культури це втілилось у колізіях між раціональними її напрямками (функціоналізмом, конструктивізмом, мінімалізмом) та органічними (органічним, почуттєвим, екологічним дизайном).

Зміна традиційного розподілу повноважень формотворчих чинників у бік диктату технічних параметрів висвітлила нові загрози одвічного протистояння людини і техніки. Чутливість дизайн-активності до духу часу, її здатність миттєво реагувати на зміни світовідчуття забезпечили їй повноваження авангардної сили у процесі естетичного освоєння техносвіту. Показано, що нові якості предметного простору ХХ ст. – конструктивність, функціоналізм, трансформативність, транспорантність – являють естетичні адеквати нових форм людського життя - динамічного, комфортного, урбаністичного.

Аналіз дизайн-стилів епохи модерн довів, що будь-які цивілізаційні умови не спроможні звести формотворення до виробництва уніфікованих та типізованих предметних форм. Константи людського (необхідність гармонічного світовідчуття та потреба у комунікації) обумовлюють нескінченну варіативність форми та змісту, пластики та структури, матеріалу та технології. Практика стайлінгу, деконструктивістського, органічного дизайну матеріалізують засади нової естетичної мови, де традиційні засоби впливу – метафора, гіпербола, порівняння, символ – переосмислюються у світлі нових задач формотворення: активізації інтерактивного змісту предметності, гуманізації техніки, реабілітації людської почуттєвості.

У підрозділі 3.2. „Постмодерні трансформації формотворення і формовиявлення” здійснено аналіз архітектурно-дизайнерської практики ХХ-ХХІ ст., яка унаочнює різнохарактерні експерименти з дійсністю – наслідок стрімких культурних трансформацій. У ситуації втрати смислових координат та спростування цивілізаційними ритмами суголосних людській природі темпорально-просторових вимірів головною підставою людського життя визнається бажання, а єдино актуальним та важливим стає рівень тілесності. Так новий виток культурного поступу повертає людину до її основ - тіла, відчування, мови, реабілітуючи і спотворюючи їх природне значення.

Царина дизайнерської діяльності виявляється найбільш сприятливою для ігор з реальностями, де у дусі постмодерністської естетики провідними засобами вироблення естетичного змісту виступають еклектика, імітація, копіювання, полістилізм. Досвід мистецьких практик активно інтегрується з дизайн-культурою й закладає основи нової генерації дизайн-форм та стилів: арт-, поп-дизайну, „просторового стилю”. Їх театральність, експозиційність, метафоричність розчиняє традиційні межі внутрішнього і зовнішнього, видовищного і споглядального просторів, порушує статику репрезентативних механізмів та переорієнтовує формотворення на процесуальність та інтерактивність.

Введення повсякденності у коло мистецького інтересу, унаочнене у мистецьких напрямках поп-арту, фотореалізму, концептуалізму тощо, у просторі дизайн-мислення складає основу необмежених експериментів з естетизацію предметності будь-яких форм, навіть сміття. Актуальний сьогодні рециклінг-дизайн демонструє необмежені потенції естетичного освоєння всіх видів реальності. Засоби гри, іронії, метафори повертають життєздатність відпрацьованим формам предметного світу, що відкриває незнані модуси єдності естетичного та моральнісного, демонструє спроможність дизайн-діяльності виступати повноправним учасником вирішення глобальних цивілізаційних проблем.

На основі аналізу формотворчих тенденцій сучасності констатується, що провідним їх вектором сьогодні є тенденція дематеріалізації. Рівень високих технологій спростовує жорстку детермінованість формовиявів якостями матеріалів та функціональним призначенням речей, оптичні якості сучасної предметності - мініатюрність, дзеркальність, блискучість, безфактурність, прозорість, конструктивна легкість, трансформативність – надають їй невагомості, ефемерності, примарності. Відзначається, що зовнішнє розчинення предметного світу супроводжується активним нарощуванням його експресивності, де активно розгалужуються канали контактів оточення з людською тілесністю.

Доведено, що безпосередня причетність дизайну до формування семіотичного простору культури у проекті „пост”, з його масовим споживанням символічних цінностей, змінює традиційні характеристики його буття. З практики, де творення форми виступає інструментом опредметнення сутностей речей, дизайн перетворюється на самочинний, „риторичний”, дискурс, який, оперуючи знаками, кодами та образами, нівелює власні онтологічні засади, підтверджуючи цим глибинні деструктивні процеси, що відбуваються в культурі людства.

У підрозділі 3.3. „Чинний естетичний простір сучасного дизайну” через розгляд напрямків, стилів та форм сучасної дизайн-культури визначаються тенденції та напрямки її подальшого розгортання.

Сучасний дизайн демонструє надзвичайну пластичність впливу на естетичні почуття і засобами формотворення, і власне формами предметності. Експерименти рециклінг-дизайну, деконструктивістської архітектурно-дизайнерської практики, рf0актики, рного, просторового, почуттєвого дизайну, поп-дизайну тощо легітимують нове наповнення естетичних понять „міра”, „гармонія”, „прекрасне”, „потворне”, „трагікомічне”, а також активно використовують такі категорії некласичної естетики, як „текст”, „об’єкт”, „артефакт”, „структура”, „симулякр”, „гра”, „жест”, „тілесність”, „річ”, „деконструкція”. Визначено, що, характерна для епохи „пост”, призма іронічного, нігілістичного, парадоксального, з одного боку, служить активізації дизайн-форм, з іншого – знецінює серйозність призначення дизайну, перетворюючи його на „гру без правил і мети”.

Спираючись на розвідки сучасних теоретиків та практиків дизайну, доведено, що майбутнє проективної активності знаходиться у площині розробок „нової мови” формотворення, яка буде заснована на максимальному використанні спектру стосунків „людина-природа-техніка” й оперуватиме новими пластичними та віртуальними параметрами. Запланована незавершеність, невизначеність формовиявів (показова в цьому смислі актуалізація у сучасному формотворенні таких якостей, як трансформативність, амбівалентність, поліморфічність) та обрана пріоритетність оптимального, доречного (на противагу традиційному поняттю доцільного) складають засади нового гуманістичного дизайну, звільненого від голого диктату функціоналізму та іміджності.

Таким чином, проведене дослідження забезпечило можливість визначення провідних напрямків руху дизайн-культури і характеристики створеної ним новітньої естетосфери.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації сформульовані основні підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи.

В результаті дослідження виявлено естетичну сферу буття дизайну, мотивовану його природою. Метод сутнісного аналізу дизайну дозволив дослідити його адекватно справжнім масштабам його реалій. Виступаючи як форма естетичної діяльності, спосіб сутнісної реалізації людини, дизайн є універсальною складовою культури. Це й дає підстави для його дослідження не як окремішнього явища естетики, а як цілісного феномена, відповідального за формування простору опредметнення людського світовідчуття.

В ході аналізу з’ясовано, що, як модус проективності культури, дизайн-діяльність може бути адекватно розкрита тільки на рівні антропної проблематики, де в основі осмислення емпіричних даних буде лежати розуміння глибинної закоріненості дизайн-активності у вузлі онтологічних зв’язків людини зі світом та її культуропричетності.

На основі дослідження зв’язків формотворчих пошуків з соціокультурною динамікою показано, що витоком новацій у дизайн-культурі є розвиток людської почуттєвості. Семіотика дизайн-форм визначена способом людської життєдіяльності та орієнтирами світовідчуття і є кодовою системою збереження та передачі інформації. Рушійним механізмом переводу культурних змістів у предметні форми є дихотомії формовиявів: конструкція – образ, функція – художність, знак – метафора. Вічний пошук нових форм, які спроможні задовольнити запити людської природи, нескінченно багатоманітної та вічно змінюваної часом, і являє нам естетичний дискурс дизайну.

У дослідженні визначені типологічні характеристики дизайну, що уможливлюють його систематизацію, адекватну розмаїттю існуючих форм та напрямків: ціннісна спрямованість, сфери застосування, форми втілення, організаційні форми практики, ступінь освоєння темпорального простору та межі використання темпорально-просторового континууму .

Понятійний апарат теорії дизайну довгий час знаходився у межах технічної естетики. Масштаби та характер сучасної дизайнерської практики стимулюють розширення термінологічної бази її теоретичної платформи. Завжди актуальні для дизайну поняття гармонії, міри, функції, образу тощо у просторі постмодерністської парадигми доповнюються поняттями доречного, іміджного, модного, оригінального, екологічного, що фіксує його нові конститутивні виміри. Підсумком проведеного дослідження є обґрунтована в роботі пропозиція ввести у науковий обіг поняття дизайн-активності для позначення одвічної інтенції формотворення, спрямованої на зовнішнє вдосконалення предметності відповідно до потреб конкретного етапу гармонізації відношень в системі „людина-світ”.

Розкриття внутрішніх механізмів розвитку дизайн-культури уможливило визначення її історичних домінант та прогноз подальшого розвитку. Обґрунтовується авторське бачення майбутнього дизайну як практики з рекреаційним та терапевтичним потенціалом, де вся палітра формотворчих засобів буде спрямована на збереження та поглиблення каналів суб’єкт-об’єктного і суб’єкт-суб’єктного спілкування та гармонізацію людського самопочуття.

Основні положення дисертації представлено у таких публікаціях:

1. Пригорницька А.А. Сучасна філософська методологія в підходах до дизайну //Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків, 2001. – Вип. ХІ. – 2001р. – С. 92-97.

2. Пригорницька А.А. Актуалізація проблеми дизайну у сучасній естетиці //Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Вип. VI: Зб. наук. праць: У 2-х част. Ч. І. – К., 2001. – С. 260-268.

3. Пригорницька А.А. До питання про культурно-естетичні виміри дизайну //Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць у 2-х част. Вип. IХ: Ч.ІІ. – К., 2002р. – С. 222-231.

4. Пригорницька А.А. До питання про типологію дизайн-культури //Культура і сучасність: Альманах. – К.: ДАКККіМ, 2004. - № 1. – С. 44-51.

5. Пригорницька А.А. Культурологічний потенціал практики дизайну //Зб. Матеріалів Міжн. наук.-практ. конф. „Людина, культура, техніка в новому тисячолітті”. – Харків: ХАІ, 2003. – С. 28-29.

6. Пригорницька А.А. Стильовий дискурс у сучасному українському дизайн-мисленні //Духовність українства: Зб. наук. праць: Вип. 7 – Житомир: Ред-вид. відділ ІПСТ, 2004. - С. 295-296.

7. Пригорницька А.А. Стильові тенденції сучасної дизайн-культури //Матеріали Міжн. наук. конф. “Людина – Світ - Культура” – К.: КНУ ім.Т.Шевченка, 2004. – С. 89-90.

АНОТАЦІЯ

Пригорницька А. А. Естетосфера сучасного дизайну. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08 – естетика. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.

Дисертація присвячена аналізу естетичного простору функціонування сучасного дизайну. Актуальні сьогодні естетико-філософські дослідження українських та російських теоретиків ґрунтуються на визнанні онтологічної закоріненності дизайну у людському бутті. Осмислення такої позиції дало змогу визначити основою дизайн-активності одвічний потяг людини до гармонізації її стосунків зі світом. У роботі розкрито засади сучасних проективних практик через аналіз притаманного їм формотворення - результату певних етапів самоіндентифікації людини. Здійснення типології дизайн-діяльності базується на визначенні двох її принципових параметрів - багаторівневості та поліморфічності. Опрацювання джерел щодо історичних процесів формотворення довело, що інституалізація дизайну в епоху становлення масового виробництва унаочнила його статус чинника культури. Сучасні тенденції буття дизайну - деконструктивізм, хай-тек, мінімалізм, рекреаційний, органічний, почуттєвий, екологічний, етно- та рециклінг-дизайн - відверто виявляють естетичний дискурс ХХ-ХХІ ст., з його дематеріалізацією предметності, маргіналізацією речовості, театралізацією повсякденності, акцентуванням тілесності тощо. На основі аналізу інноваційних технологій дизайн-культури доведено, що основою нової мови сучасного формотворення є реконструкція мови тіла, його тактильних та моторних потенцій. У горизонті цих тенденцій проаналізовано структуру та характер естетосфери сучасного дизайну.

Ключові слова: сутнісна реалізація людини, почуттєвість, гармонізація, естетосфера, предметний світ, формотворення, образ, проективність, дизайн-активність, дизайн-культура.

АННОТАЦИЯ

Пригорницкая А. А. Эстетосфера современного дизайна. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08 – эстетика. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2005.

Предметом исследования является эстетическое пространство современного дизайна. Философско-эстетический уровень и методология сущностного анализа деятельности обеспечили возможность изучения дизайна не как компонента технической эстетики, а как феномена культуры, онтологически укоренённого в человеческом бытии и отвечающего за гармоничность человеческого мироощущения.

В работе проанализированы понятия предметности, вещности, проективности, интерактивности, телесности, непосредственно связанные с бытием дизайна и организующие те человеческие связи с миром, которые составляют контекст формотворческой активности.

Культурологический срез выстроен на обширном исследовательском материале, что обеспечило рассмотрение генезиса дизайн-деятельности через призму социодинамики культуры, позволило продемонстрировать, что принципиальными в её становлении выступают не столько технические и художественные новации, сколько трансформации чувственной структуры человеческой сущности, требующие адекватного опредмечивания.

Предложена типология дизайна, которая базируется на принципах его многоуровневости и полиморфичности, что позволило структурно определить многообразие его современных стилей и направлений. Опыт новейших разработок украинских (В.Даниленко, Ю.Легенький, Т.Малик, О.Хмелёвский) и российских (В.Глазычев, Г.Лола и др.) исследователей дизайна, дополненный авторским видением, позволил показать, что институализация и профессионализация дизайна в эпоху массового производства, одновременно есть свидетельством глубинных процессов отчуждения человека от пространства собственной жизни.

Показано, что современные тенденции дизайн-культуры - деконструктивизм, хай-тек, минимализм, рекреационный, органический, чувственный, социальный, еко-, нон-, етно- и рециклинг-дизайн – обусловлены характером эстетического дискурса современности, с его дематериализацией предметности, маргинализацией вещественности, театрализацией повседневного, акцентуацией телесного, процессуальностью и виртуализацией.

На основе проведённого анализа и выявленных законов функционирования дизайна определены доминанты его развития и сделан прогноз будущих форм проективности, которые непосредственно связаны с расширением и углублением коммуникативных и терапевтических функций предметного мира.

Ключевые слова: сущностная реализация человека, чувственность, гармонизация, эстетосфера, предметный мир, формотворчество, образ, проективность, дизайн-ативность, дизайн-культура.

SUMMARY

Prygornytska A.A. The aesthetosphere in contemporary design. – Manuscript

The study to achieve Philosophy Candidate degree with specialization in 09.00.08 – Aesthetic. – Taras Shevchenko Kyiv National University, Kyiv, 2005.

The study aim is to analyse the aesthetic area of modern design performance.