Львівський державний університет імені Івана Франка

Демчук Наталія Романівна

УДК 883 - 3; 92 Шевч.

ХУДОЖНІЙ СВІТ ПРОЗИ Т.ШЕВЧЕНКА

(ПРОБЛЕМА ПСИХОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ)

10.01.01 українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛЬВІВ – 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури iмені академіка Михайла Возняка Львівського державного університету iмені Iвана Франка

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Бондар Лариса Петрiвна,

директор Інституту франкознавства

Львівського державного

університету iмені Iвана Франка,

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Куца Ольга Павлівна

доцент кафедри теорії літератури

та порівняльного літературознавства

Тернопільського державного педагогічного

університету імені Володимира Гнатюка,

кандидат філологічних наук

Нахлік Євген Казимирович,

директор Львівського відділення

Інституту літератури

імені Тараса Шевченка НАН України

Провідна установа: Національний педагогічний університет
імені М.П. Драгоманова, м. Київ,

кафедра української літератури

Захист відбудеться “17” березня 1999 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.06 з фiлологiчних наук при Львівському державному університеті iмені Iвана Франка за адресою: 290602, м. Львiв, вул. Унiверситетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львiвського державного унiверситету iмені Iвана Франка (Львiв, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “16” лютого 1999 р.

Учений секретар

спецiалiзованої вченої ради Терлак З.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

“Між генієм і сучасністю завжди колізія. Геній, – на думку Є.Маланюка, – дає всього себе, а сучасність бере те, що здужає взяти” Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Книга спостережень. – Торонто, 1962. – Т. 1. – С. 115.. Сучасність захоплено вітала “Кобзар” Т.Шевченка і безапеляційно заперечила, або, іншими словами, “не здужала взяти” Шевченкової прози. Сьогодні факт її двадцятилітнього ув’язнення називаємо загально відомим, однак значення такого “шухлядного” заслання переоцінити важко.

З часів сучасників Т.Шевченка – П.Куліша та С.Аксакова – науковців, об’єктом дослідження яких була проза письменника, цікавили приблизно одні й ті самі питання, як-от: час написання та публікації текстів (І.Айзеншток, А.Бронський, С.Дмуховський, Л.Кодацька, О.Кониський, та ін.), російська мова повістей (С.Єфремов, М.Зеров, Л.Кодацька, Є.Крутікова, І.Пільгук, В.Сімович, М.Шагінян та ін.), зміна жанру (С.Аксаков, В.Гуфельд, О.Вітошинська, С.Стешенко та ін.), автобіографізм (І.Білецький, Л.Кодацька, М.Костомаров, І.Пільгук, М.Шагінян та ін.). Дослідження з останніх років ХХ ст. суттєво відрізняються від попередніх шевченкознавчих студій перш за все визначеним теоретичним ракурсом й відповідним текстуальним аналізом. Це, зокрема, розвідки Н.Грицюти про “Близнецы” та “Художник” як романи виховання, Б.Рубчака про Щоденник як явище постмодерної прози, студії О.Забужко, де авторка обґрунтовує діалектику й логіку Шевченківського міфу України спираючись і на його прозу. Проте й у кінці ХХ століття далеко не усі можливі чинники поліметодичного теоретичного спектру сучасного літературознавства були задіяні у новітній полеміці про Шевченкову прозу. Мистецтву Т.Шевченка-психолога у царині прози не присвячено у нас, зокрема, жодного спеціального дослідження.

На специфіку психолого-аналітичного діапазону повістей чи не найпершим звернув увагу І.Франко. Автор габілітаційної лекції подає генеалогію Шевченкової теми наймички у трьох найважливіших, тематично близьких, однак суттєво відмінних образах. У процесі Франкового типологічного дослідження розрізняємо два етапи: 1) Катерина (однойменна поема) – Ганна (поема “Наймичка”); 2) Ганна (“Наймичка” – поема) – Лукія (“Наймичка” – повість). Порівнюючи однойменні поему та повість, критик зазначав: “Концентрація інтересу на постаті наймички тут ні при чім” Франко І. “Наймичка” Т.Шевченка. Виклад габілітаційний, виголошений у Львівському університеті 18 лютого 1856 року // Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 29. – С. 457., адже у повісті знаходимо не абстрагований образ-символ, якого вимагало романтичне річище поеми, який був створений, безумовно, майстерно, тут “являється нам вповні людина..., що виступає діяльно, відслонює найглибші тайники своєї душі”Франко І. “Наймичка” Т.Шевченка. Виклад габілітаційний, виголошений у Львівському університеті 18 лютого 1856 року // Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 29. – С. 459..

Надалі думки шевченкознавців у цій проблемі складають абсолютний спектр оцінок – від безумовного визнання психологічного змісту повістей до категоричного його заперечення. Отже, актуальність дослідження зумовлена перш за все станом осмислення проблеми:

1) зосереджуючи увагу на окремих елементах образного всесвіту повістей, науковці практично обминули проблему специфіки художньо-психологічної характеристики;

2) трафарет поета-романтика, який щоразу прикладали до Шевченкової творчості, не дозволяв критикам та читачам бачити у його прозі того нового, що І.Франко на зламі століть назве “магічною лампою”, частина науковців категорично заперечує психологічний зміст повістей;

3) навіть ті шевченкознавці, які визнавали “психологічну правду повістей”, констатували її як факт, не послуговуючись жодною теоретичною концепцією та текстуальним аналізом. Звідси актуальною є потреба дослідження художнього світу прози Т.Шевченка, галереї різноманітних за технікою та манерою виконання портретів, в окресленому системно-цілісному зрізі. Одним із таких синкретичних за методикою та науковим інструментарієм вважаємо запропонований теоретичний ракурс – концепцію художнього психологічного аналізу.

Зв’язок роботи з програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського державного університету імені Івана Франка, узгоджена з планами, тематикою та загальним профілем наукових досліджень.

Предметом дисертаційного дослідження є повісті Т.Шевченка, що розглядаються як цілісне, самобутнє явище української прози XIХ століття. Оскільки запропонований теоретичний ракурс вимагає диференційованого концептуального й термінологічного підходу до мемуарно-автобіографічної (“Щоденник”) та художньо-автобіографічної (повісті) прози, “Щоденник” Т.Шевченка використано лише як ілюстративний матеріал світоглядно-мистецької програми письменника.

Мета і завдання дослідження. Дисертаційне дослідження має на меті з’ясувати характер художнього психологічного аналізу у прозі Т.Шевченка, окреслити діапазон його форм та методів, враховуючи контекст поетики романтизму, жанрову природу творів, індивідуальну творчу манеру письменника. Зазначена мета вимагає вирішення низки концептуально важливих, принципових задач:

1. Скасувати термінологічну полісемію шляхом диференціації понять “психологізм” та “художній психологічний аналіз”, подати теоретичне обґрунтування останнього;

2. З’ясувати специфіку характеру художнього психологічного аналізу в залежності від контексту літературного напряму та жанрової природи твору;

3. Осмислити значення й потенційний внесок описового елементу епічної системи в палітру засобів екстервентного психологічного аналізу;

4. Створити і ввести в науковий обіг низку термінів, співвідносних із результатами конкретного текстуального аналізу;

5. Простежити взаємозв’язок та взаємозалежність адекватного висвітлення внутрішнього світу героя та формально-структурної організації твору;

6. Спираючись на результати дослідження, спростувати тезу про другорядність прози Т.Шевченка, подати об’єктивну точку зору.

Варто зазначити, що запропонована робота не становить спроби вичерпного досліду усіх наявних методів та відповідних засобів системи психологічного аналізу Шевченкової прози – акцент зроблено на типових, засвідчених більшістю творів, вирішально важливих елементах цієї системи. Саме тому кожна окрема повість як довершена автономна цілісність може стати об’єктом самостійного дослідження з відповідним доповненням теоретичного спектру проблеми.

Методологічна основа дисертації. Методи дослідження зумовлені його завданням, специфікою матеріалу та станом теоретичного осмислення проблеми. Дисертант послуговувався сукупністю таких методів, як: психологічний, історико-літературний, порівняльно-історичний, комплексно-системний із конкретним текстуальним аналізом. Методологічною основою дисертації є наукові праці з проблем художнього психологічного аналізу, шевченкознавчі студії різних часів та теоретичні дослідження поетики окремих літературознавчих категорій: О.Білецького, Ф.Ващук, О.Веретюк, П.Во-линського, Л.Гінзбург, Н.Грицюти, Т.Денисової. І.Денисюка, С.Дмуховського, П.Зайцева, Є.Кирилюка, М.Кодака, Л.Кодацької, О.Кониського, М.Коцюбин-ської, Н.Крутікової, М.Ласло-Куцюк, В.Лесика, А.Матруньонка, Б.Навроцького, М.Наєнка, Є.Нахліка, П.Одарченка, О.Потебні, Б.Рубчака, І.Семенчука, А.Скоця, М.Храпченка, І.Франка, М.Шагінян та ін.

Наукова новизна роботи визначається постановкою проблеми у двох аспектах: теоретичному (диференціація понять “психоаналіз”, “психоло-гізм”, “художній психологічний аналіз” та обґрунтування останнього як терміна) і практичному (вперше розглядаються повісті Т.Шевченка з точки зору парадигми художнього психологічного аналізу). Здійснена спроба цілісного, конкретно текстуального аналізу Шевченкової прози, яка є складною, інтеґрованою у загально-європейський історико-літературний процес ХIХ ст. й водночас глибоко національною, позначеною стратегією авторської присут-ності, системою із виразними ознаками жанрової еволюції на рівні формально-структурних та тематичних блоків. Згідно із результатами дослідження теоретично вмотивовано й введено в текст дисертації нові поняття (інтро-спективний психологічний аналіз, пейзаж-порівняння, пейзаж-епітет, пейзаж-метафора), що суттєво вдосконалить термінологічну парадигму вказаної проблеми.

Теоретичне і практичне значення роботи. Запропонований нетрадиційний підхід до Шевченкових повістей доповнить шевченкознавчі студії якісно новими інтерпретаціями, сприятиме пошукові оригінальних методик та концепцій. У розрізі зазначеної проблеми перспективним та доцільним видається застосування окреслених теоретичних постулатів для аналізу прозового масиву української художньої прози.

Апробація результатів дослідження. За темою дисертації прочитані доповіді на: 1. Харківській міжвузівській науково-теоретичній конференції (15 – 16 травня 1996 р.); 2. Міжнародній науково-теоретичній конференції “Тарас Шевченко і сучасність” (Рівне, 21 травня 1996 р.); 3. Міжнародній науковій конференції “Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин”, присвяченій 140-річчю від дня народження І.Франка) (Львів, 25 – 29 вересня 1996 р.); 4. Наукових читаннях на пошану Теофіля Комаринця (Львів, 1997); 5. Всеукраїнському науковому семінарі “Феномен текстовості у сучасній культурі” (Львів, 1997 р.); 6. Міжнародній науковій конференції “Славянские культуры в контексте мировой” (Мінськ, 18 – 20 листопада 1997 р.); 7. Міжнародній науковій конференції пам’яті професора Костянтина Трофимовича (Львів, 1 – 3 квітня 1998 р.). 8. Міжнародній науковій конференції “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 25 – 28 жовтня 1998 р.). Основні положення й повний текст дисертації обговорені на засіданні кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського державного університету імені Івана Франка.

Структура роботи. Згідно з проблематикою дослідження, конкретними завданнями й логікою викладу дисертація складається зі Вступу, трьох розділів та Висновків й викладена на 212 сторінках (з них 183 сторінки основного тексту). Список використаної літератури містить 293 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, мету й завдання дослідження, з’ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значеня роботи.

РОЗДІЛ 1. Художній психологічний аналіз: теоретичний та історичний аспекти. Проблема художнього психологічного аналізу – одна з вагомих, однак теоретично недостатньо вмотивованих проблем сучасного літературознавства. Незважаючи на чималий перелік студій, різних за обсягом та об’єктом дослідження, єдність у визначенні цього поняття відсутня і, як наслідок, відсутні термін та відповідна дефініція у літературознавчих словниках та енциклопедіях. Ще більш парадоксальним видається такий стан речей, коли зважимо на хронологічні межі проблеми, адже першим ще на початку століття вжив це поняття І.Франко. Порівнюючи Сервантесового “Дон Кіхота” із Піквікком Діккенса, “Im Reih und Gleid” Шпільґагена, “Misrables” Віктора Гюго, “Germinal” Золя, “Злочином та карою” Ф.Достоєвського, критик акцентував увагу на відмінностях художньо-психологічної характеристики: “...інтереси особистої психології героїв колосально розрослись і розширились, – констатував автор, – обсервація власне найдрібніших появ, рухів і відрухів душі зробилася без порівняння стараннішою й багатшою. Безсмертна вартість тих письменників в глибині та тонкості психологічного аналізу (курсив наш. – Н.Д.), в тій неохибній яснозорості в сфері найтемніших глибин людської душі, а зовсім не в їх громадських соціологічних поглядах” Франко І. Принципи і безпринципність // Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 34. – С. 363 – 364.. Об’єктивно окресливши передумови літературного “розладдя”, найважливіші завдання психологічних обсервацій літератури кінця ХIХ – початку ХХ ст., І.Франко запровадив у науковий обіг поняття психологічного аналізу, проте термінологічної чіткості не набуло воно й досі. Cучасний стан проблеми на рівні конкретних спостережень вимагає переведення її з класу практично-допоміжних у розряд методологічно-самостійних. У зв’язку з цим вважали за необхідне подати у роботі теоретичну мотивацію зазначеного терміна.

1.1.

Отож, по-перше, художній психологічний аналіз не тотожний психоаналізові. Оскільки аналіз як наукове явище має певні константи, спробували визначити його суб’єкт, об’єкт і характер з відповідною проекцією на термінологічну систему та одержані результати. Спостереження цих наукових категорій оформились у таблицю:

ПСИХОАНАЛІЗ | ХУДОЖНІЙ ПСИХОЛОГІЧНИЙ

АНАЛІЗ

СУБ’ЄКТ ТА ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

(хто здійснює аналіз? що є його предметом?)

Психоаналітик аналізує художній твір як вияв психофізичної організації автора | Автор аналізує

(розкладає й покомпонентно

досліджує) психологію персонажа

ХАРАКТЕР, ТЕРМІНИ

Науковий

Терміни: сублімація, межа свідомості (поріг свідомості) зовнішня, лібідо, комплекс | Художній

Терміни: інтервентний, екстервентний психологічний аналіз; внутрішня мова

(Денисюк І.); динамічний, типологічний, аналітичний (Храпченко М., Матруньонак А.); подійний, аналітичний, синтетичний (Кодак М.)

РЕЗУЛЬТАТ

Реєстр механізмів

неусвідомлюваної психіки автора | Психологічно вмотивований,

цілісний художній образ

По-друге, психологічний аналіз не тотожний психологізмові.

Поліфункціональна природа словотворчої морфеми (суфікса -ізм) спричинилася до полісемантичного характеру утвореної лексичної одиниці, й можемо говорити щонайменше про три значення поняття “психологізм” співвідносно із відповідним значенням суфікса: 1. Абстрактне поняття; 2. Іманентна властивість мистецтва загалом, естетична константа мистецтва слова зокрема. 3. Ознака якості – поглиблене зображення психічних явищ, душевних переживань, психологізм як естетичний принцип твору (фабула у таких творах заснована не на зовнішніх перипетіях, а на колізії внутрішнього світу, що специфічно рефлексує на оточення). Під цими поняттями у роботі розуміли: психологізм – іманентна властивість мистецтва слова сповіщати дещо про внутрішній світ людини; художній психологічний аналіз – метод покомпонентного дослідження психічних станів, процесів, властивостей, закономірностей їх проявів та розвитку засобами художньої літератури.

1.2.

Започаткований народно-поетичною традицією, осмислений поетикою просвітництва й сентименталізму, екстервентний психологічний аналіз хронологічно означений першою половиною ХIХ ст. відтворює внутрішній світ мовою зовнішніх ознак, письменник фіксує лише зовнішній результат внутрішнього процесу. Головним персонажем інтервентного психологічного аналізу є не результат, а причинно-наслідкові зв’язки, що йому передували – не стільки важлива подія, скільки сховані механізми психіки, що її зумовили. Отож, завдання письменника – засобами художньої літератури потрактувати форми й закони внутрішнього процесу – діалектику душі. Коли ж в основу поділу покласти специфіку суб’єкт-об’єктних відношень, необхідно говорити про аналіз відавторський та інтроспективний. “Той чи інший внутрішній стан, – зазначає М.Бахтін, – як часове й просторове ціле може конкретизуватись у двох різних категоріях. Або у площині я-для-себе, коли це моє переживання, або у площині інший-для-мене як внутрішній стан конкретної іншої людини” Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – С. 23..

У роботі використовували дві (із зазначених вище) концепції, за якими художній психологічний аналіз поділяємо: 1) за характером співвідношення внутрішнього й зовнішнього у психіці: екстервентний (внутрішнє через зовнішнє), інтервентний (внутрішнє у внутрішньому); 2) за специфікою суб’єкт-об’єктних відношень: відавторський (суб’єкт – автор, об’єкт – герой), інтроспективний (я-для-себе героя: герой – суб’єкт і об’єкт, я-для-себе автора: автор – суб’єкт і об’єкт, особливо важливий у творах автобіографічного характеру).

Наступна проблема психологічного рівня поетики – проблема прийомів та засобів художнього психологічного аналізу. І тут необхідно говорити про теоретичну ієрархію, за законами якої способи й відповідні засоби аналізу продиктовані формальним його характером. Характерним прийомом екстервентного психологічного аналізу є зовнішня мова, зорієнтована на описи, жести та вчинки героїв, діалог; прийом інтервентного – роздуми героя, плинність свідомості – внутрішній монолог (внутрішня мова). Парадигма способів, прийомів та засобів психологічного аналізу у художньому творі зумовлена трьома основними факторами: 1) історико-літературним контекстом, 2) жанровою природою твору, 3) індивідуальною творчою манерою письменника.

1.3. Історико-літературний контекст. Художня література завжди орієнтувалася на декларовану естетичною свідомістю доби концепцію людини, і способи відтворення колізій внутрішнього світу зумовлені історично визначеним поглядом на суть та механізми людської природи. Героїв античності та середньовіччя сприймаємо як символи, але не як живих людей. Перші вибухи почуттів, чи, сказати б, їх відображення знайдемо у класика Відродження – Шекспіра, але ці перші почуття були спонтанними і для героїв, і для автора, тому здавалися радше некоментованими проявами натури, ніж спробами логічних обсервацій. Годі шукати психологічних колізій у персонажів епохи класицизму. Концепція Буало про людину мислячу, принцип раціоналізму та нормативності – положення несумісні із внутрішньою концепцією психологізму. Проголошений просвітителями культ “раціо” аж ніяк не співвідносний із психологією, найменш раціональним поняттям з усіх інших. З такими психологічними орієнтирами, а, точніше, за їх відсутності, художня література зробила крок у вік ХIХ. Згодом діалектичний закон заперечення-заперечення перетворив прагнення вкласти людину в чіткі геометричні фігури у бажання осмислити складну психологічну полеміку. Народжуючись на теренах Просвітництва та сентименталізму, романтизм успадкував від першого дидактику, від другого – увагу до світу переживань. Опанувавши техніку психологічних студій сентименталізму, романтизм модернізував її перш за все щодо об’єкта досліджень. Якщо “у просвітительській літературі ... письменник ставив питання і відповідав на них, у романтизмі своєрідним “питанням” є індивідуальний світ людини, який не можна трактувати однозначно” Нахлік Є. Українська романтична проза 20 – 60-х років ХIХ ст. – К.: Наукова думка, 1988. – C. 249..

1.4.

Розділ 2. Мікропоетика опису в системі екстервентного психологічного аналізу прози Т.Шевченка. У парадигмі прийомів та засобів психологічних студій прози Т.Шевченка домінує зовнішня мова екстервентного психоло-гічного аналізу. Чи не найкраще цей спосіб обсервацій внутрішнього світу відтворюють різноманітні динамічні й актуалізовані, поліфункціональні описи. Модифікації епічних масштабів прози проектують поліфонічні описові перспективи. Не менше, а часом більше динамічний, аніж сама оповідь, опис абсолютно необхідний для повноти психологічної картини. Поза тим, автентично живописна конкретика образу, що у визначених формах та пропорціях реально існує у часопросторі, далеко не завжди досліджується з психолого-аналітичної точки зору – психологічна теорія опису розроблена ще недостатньо.

2.1.

2.1.1. Портрет – враження. Одним з найбільш експресивних портретів, описом зовнішності з дієвим психологічним потенціалом є портрет-враження (портрет-експресія). У порівнянні з архаїчно статичним, раз і назавжди вирішеним портретом, у якому не опис належить героєві, а герой описові, портрет-враження має низку незаперечних переваг, оскільки:

по-перше, дозволяє уникнути детально поширених описів, віднайти домінанту, що проектує внутрішній світ героя;

по-друге, зважаючи на те, що зовнішність лише “закроєно”, автор залишає за собою право у ході розповіді додавати наступні штрихи, право наступного сеансу, місце якого далеко невипадкове;

по-третє, портрет-враження – визначений кут зору, що має енергію зворотної дії” (Ващук Ф.) характеризує щонайменше двох героїв – об’єкт та суб’єкт опису. Портретне вирішення концепції романтичного двосвіття спостерігаємо у двох Шевченкових повістях. Портрет Степана Мартиновича (“Близнецы”) та Акима Тумана (“Капитанша”) – експресивні описи, в яких не лише статика (герой сучасний, у визначену хвилину), але й потаємні, приховані механізми людської психіки. За сюжетною схемою роману виховання образ наставника прикметний антитезою, що реалізувалась у парадоксі пересічної зовнішності героя та філософського потенціалу його внутрішнього єства. У повісті “Музыкант” найбільш вмотивований, поданий у складному психологічному зрізі образ скрипаля Тараса. Лейтмотивом серії портретних начерків, що проектують домінанту психофізичної організації героя є віолончель як символ величного мистецтва та серветка навколо руки як вічний фатум кріпацтва. Динаміки портретові-враженню додає й те, що герої зображуються у русі, прикметною ознакою якого є характер, що визначає своєрідний спектр настроїв, окреслює символіку внутрішньої логіки образу.

2.1.2. Портрет-деталь з точки зору психолого-аналітичної не менш важливий, аніж портрет-враження, проте мотиви його використання й принципи побудови дещо інші.

По-перше, обираючи портрет-враження, письменник залишає за собою право наступних сеансів – те, що не декларував перший начерк, можна “домалювати” згодом. Техніка психологічної портретної деталі цього не передбачає. Автор може неодноразово повертатися до первісної картини, подавати її у найрізноманітніших інтерпретаціях, але не додавати нові штрихи. На перший погляд, сконцентрований в одній деталі, опис різко звужується, проте це зовсім не так. Виразна психологічна деталь насправді не обмежує потенціал портрета, а фігурує як вихідний пункт творення, початок вектора, спрямованого у внутрішній світ героя;

по-друге, якщо портрет-враження, як правило, задіяний до характеристики центральних персонажів, портрет-деталь є універсальнішим, оскільки окреслює і центральних героїв, і епізодичних. Часом портрет-деталь несе подвійне навантаження, оскільки є прикметним не лише для епізодичного героя, але й подає портрет центрального крізь призму епізодичного;

по-третє, спільною для обох типів портретування є енергія зворотної дії Як і портрет-враження, портрет-деталь окреслює об’єкт і суб’єкт опису.

У прозі Т.Шевченка портрет-деталь орієнтований не стільки на вираз обличчя загалом, скільки на погляд та посмішку, що не лише доповнюють портрет, а й є самодостатніми компонентами системи відтворення зображеннявираження. У послідовності прислівників, що супроводжують дію Марії Федорівни Хлюпіної (“Несчастный”) “улыбнулась едва заметно... лукаво... злобно... коварно” простежується динаміка характеру. Від ледь помітної до підступної – так змінюється вираз обличчя героїні, й внутрішній світ адекватний її зовнішності. Образ Марії Тарасевич (“Музыкант”) – оригінальна версія однієї з найдраматичніших тем у творчості Т.Шевченка – проблеми покритки. Портрет героїні теж прикметний ледь помітною посмішкою, проте вирізняє його зовсім інше психологічно-смислове наповнення, що символізує трагедію збезчещеної жінки, нереалізованого митця, сплюндрованого таланту. Чимало варіантів та інтерпретацій спостерігаємо й там, де психологічна семантика образу відтворена в очах героя. Портретна характеристика, в якій, за канонами сентименталізму, проглядає мова поглядів як мова почуттів, була досить поширеною у творах романтиків, більше того – часом лише цією мовою можемо потрактувати складні психологічні процеси й ситуації.

2.2. Пейзаж. У творах епічних описи зовнішності супроводжуються, доповнюються, ускладнюються полісемантичними, динамічними описами природи. Пейзаж – невід’ємна, обов’язково активна частка мікропоетики опису. Поступ психологічних обсервацій можемо спостерігати у розрізі еволюції функціонального забарвлення пейзажної техніки епосу, що реєструє
шлях від нейтрально окресленого опису природи до пейзажу імпресіоністичного, часом стислого, проте напрочуд багатозначного. У системі відношень людинаприрода спостерігаємо чимало варіантів та інтерпретацій. Розрізняють “психологізований пейзаж” (І.Денисюк, М.Михаль-ський та ін.), “пейзаж як засіб психологічного аналізу” (М.Кодак, М.Кургинян та ін.) та власне “психологічний пейзаж” (А.Войтюк, Ю.Кузнєцов та ін.). Психологізований пейзаж (пейзаж-паралель) – символічно-прозорий, модифікований вираз почуттів (як правило, оперує моделлю людинаприрода, у якій і перший, і другий компоненти рівнозначні, чи, мовою синтаксису, сурядні); пейзаж у системі художнього психологічного аналізу уже є не самостійним елементом, а підпорядкованим (знаходиться у предикативних відношеннях із психологічною сутністю людини, що є ознакою підрядного зв’язку). Однак характер такого підпорядкування не завжди є однаковий. Подібно до підрядного речення, опис природи виконує найрізноманітніші функції – від елементарного тлумачення до складного асоціативного діапазону причинно-наслідкових зв’язків. У залежності від складності взаємозв’язків, організму їх внутрішньої мотивації й смислового потенціалу, у системі психологічного аналізу пейзажі кваліфікуємо за тією ж системою, що й художні тропи (у порядку зростання складності): пейзаж-порівняння, пейзаж-епітет, пейзаж-метафора.

2.2.1. Пейзаж-порівняння – найпростіший за рівнем асоціативної опосередкованості опис природи. Важливо окреслити три визначальних моменти:

по-перше, зазначимо, що порівняння як такого, у найпростішому його розумінні (коли формально наявні два компоненти) у цьому випадку не спостерігаємо; другий елемент, що завжди наявний у психологізованому пейзажі, тут лише мається на увазі, й читач сам довершує логічну фразу розпочату автором; пейзаж-порівняння, заснований на внутрішній асоціації;

по-друге, у змістовній концепції твору такі пейзажі мають часопросторове призначення, як правило, знаходяться на межі двох умовних площин: до моменту пейзажної дії і після неї, що дозволяє виділити у структурний підтип пейзаж-прогноз;

по-третє, у систему психофізичних мотивацій пейзажу-порівняння автор залучає терміни й категоріальні поняття суміжних мистецтв, зокрема музики, живопису, що дає підстави розрізняти пейзаж, осмислений методом синтезу мистецтв – пейзаж синкретичний.

Внутрішній зміст пейзажу Шевченкової “Наймычки” має виразний психологічний підтекст. Побудований за методом внутрішніх порівнянь, цей опис кваліфікуємо як засіб екстервентного (внутрішнє через зовнішнє) авторського (за суб’єктом) опосередкованого мовою кольорів художнього психологічного аналізу. Прикметний актуалізованим часопросторовим вирішенням, залученням понять суміжних мистецтв, зокрема музики, взаємозв’язком психології людини (інтуїтивного та реального) й природи на рівні внутрішніх асоціацій, опис із “Варнака” - пейзаж-пересторога – символ втраченого кохання (за механізмом суб’єкт-об’єктних відношень – засіб інтроспективного (я-для-себе героя) художнього психологічного аналізу.

2.2.2. Пейзаж-епітет. За принципом асоціативної організації у системі екстервентного психологічного аналізу пейзаж-епітет виконує роль образного означення, функціональна методика якого зумовила реєстр параметрів, до яких зводиться специфіка таких описів. Це,

по-перше, оскільки опис має на меті образно наголосити на тій чи іншій психологічній константі, весь пейзаж можемо звести до одного означення, що лейтмотивом звучить упродовж усього твору;

по-друге, під пейзажем-епітетом зазвичай розуміємо не один опис, а своєрідний описовий комплекс, який складається з двох (інколи більше) пейзажів, пов’язаних тематикою та етимологічним контекстом, що разом творять понятійний діапазон пейзажної системи;

по-третє, зважаючи на здатність означення в різних контекстах мобілізувати відповідні семантичні варіанти, пейзаж-епітет шляхом актуалізації адекватного семантичного ракурсу може бути використаний у кількох творах.

Такий описовий комплекс, що подає пейзажне вирішення одного з ейдетичних (Еріх Єнш) образів прози Т.Шевченка, зустрічаємо у “Несчастному” та “Близнецах”. Формальній природі цього структурного типу відповідає те, що, ейдетичне семантичне поле можна звести до єдиного означення – “несчастный”. Окреслюючи фізіономію місцевості, перший опис символізує “духовне спустошення, мізерність життєвих інтересів, аморальність героя” Грицюта Наталя Миколаївна. Проза Т.Шевченка в контексті і розвитку роману виховання: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.02 / Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка. – К., 1993. – С. 13.; другий, “засвідчує існування згубних тенденцій, що беруть свій початок у дитинстві й призводять до потамованої кризи знеособлення” Там само. – С. 13., переводить триєдину пейзажну систему із класу описово-ілюстративних у розряд самостійно необхідних. Отже, образно-пейзажна дихотомія розгортається у цілісну концепцію втраченої особистості.

2.2.3. Пейзаж-метафора. Коли до кожного із попередніх типів можемо утворити відповідну алегоричну конструкцію, скажімо, пейзаж-порівняння – схожий на ...; пейзаж-епітет – такий самий, як ..., пейзаж-метафора подібної лаконічної фрази не утворює, оскільки за рівнем асоціативної підрядності значно складніший. Методом дієвого синтезу пейзаж-метафора творчо трансформував природу менш складних типів, якоюсь мірою перейняв і їх специфіку, безперечно, доповнивши її новими ракурсами.

По-перше, як і пейзаж-порівняння, пейзаж-метафора своєрідно заанга-жований у хронотоп твору, проте опис уже не просто прогнозує майбутнє, а спонукає до дії;

по-друге, як і пейзаж-епітет, це два й більше описів, проте описовий комплекс уже не просто виходить за межі однієї повісті, але є збагачений контекстом пейзажної лексики всієї творчості письменника;

по-третє, за специфікою суб’єкт-об’єктних відношень пейзаж-метафора завжди інтроспективний.

Пейзаж із “Варнака” засвідчує наступний рівень інтеграції пейзажу у внутрішній світ людини, оскільки є не зовнішнім супроводом внутрішнього аналізу, а його безпосереднім збудником, найкраще декларує авторську концепцію теми, у якій помста асоціюється не із справедливою карою, а з ще одним вбивством. Світ Шевченкової прози – простір сповнений українською поетикою, що дозволяє трактувати описи природи у категоріальних поняттях етнопсихології. У Шевченковій повісті “Капитанша” психологічну ха--рактеристику українського народу вирішено методом зіставлення, що відбувається на рівні описів природи (символ випаленого сонцем безмежного степу, що пророкував наскоки кочівників, безконечні війни, рабство, символ “почтовой дороги”, що асоціювалася в уяві письменника з арештом, етапом, де кожен крок – крок від України – вічна дорога в нікуди, до верби – рідні й бажані співвітчизники). Закорінена у народно-поетичну традицію пейзажна символіка повісті вкупі із щоденниковими записами становлять описовий комплекс пейзажу-метафори. Репрезентована пейзажами концепція національного світу, продовжує традицію географічного детермінізму (Монтеск’є). Змістовний реєстр пейзажів від символічно-прозорих описів до поліфункціональних, багатоступеневих картин природи, збагачений внутрішнім психологічним потенціалом.

2.3. Інтер’єр. Серед традиційних способів та відповідних засобів екстервентного психологічного аналізу у прозі Т.Шевченка можемо назвати низку специфічних, серед яких експресивно забарвлений, асоціативно багатоплощинний інтер’єр, що так чи інакше допомагає узмістовнити не лише зображення, а й вираження. Атмосфера “кабінету” героя “Несчастного” – промовистий епілог до наступної розповіді, життєва сентенція власника – художня деталь (мішень на стіні) демонструє шлях від зовнішнього примітивізму до внутрішнього, від опису кімнати героя до суті його характеру. Символічним є образ фальшивого циферблата (“Прогулка с удовольствием и не без морали”). Людина живе наче поза часом, а, зрештою, не живе зовсім, бо стрілки годинника врешті не рухаються в жодному напрямку й, що найважливіше, не будуть рухатися ніколи – намальований (!) годинник не можна полагодити. Кожна деталь інтер’єру із повісті “Варнак” – окремий штрих у картині життя героя, де зібрані воєдино роки й події, що проектують мікрокосм хронотопу. У палітрі подібного багатоступеневого інтер’єру функціонують розмаїті за ідейним навантаженням елементи. Одні досить прозорі й однозначні, інші домінантні, концептуально важливі вимагають додаткових пояснень, наступної авторської двокрапки. Так, чи не найважливішими у кімнаті варнака є дві речі – Біблія та кайдани, що довершують палітру психології злочину й каяття. Важливим мотивом у прозі Т.Шевченка є мотив пустки. Як правило, пустку символізують безлад в оселі, вибиті вікна, побитий посуд, і, що особливо важливо, розвалена піч і сова, що живе у ній. Саме в образі печі, що належить до найдавніших, наскрізних символів української ментальності знайшли своє відображення психологічні особливості народу, що з давніх давен шанував оселю. Тепер пустка, а колись щаслива оселя, символізують не лише запустіння й безлад в домівці, пустка є символом самотності того чи іншого героя.

Розділ 3. Інтроспективний психологічний аналіз: тенденції, мотиви, ракурси. Внутрішньо суперечливий, таємничий та ірраціональний, а часами алогічний, герой романтизму був схильним уже до самоаналізу. Проблема художнього психологічного аналізу – комплексна й синтетична. Аби надати слово героєві, недостатньо скасувати авторську монополію на розповідь, суттєво віднайти адекватну модель оповіді та способи її композиційної організації. Художній психологічний аналіз та формально-структурна організація тексту співвідносяться як зміст та форма. Формальними чинниками змісту художнього психологічного аналізу є оповідна манера твору та його композиційна будова. У художній структурі повістей Т.Шевченка лаконічні сентенції відавторського аналізу доповнюються й уточнюються ознаками аналізу інтроспективного – сповіддю героя та його епістолярієм.

3.1. Анатомія злочину крізь призму сповіді. Прикметна наявністю пасивного адресата й чітким ретроспективним розвитком подій, сповідь у романтизмі не засіб інформації, а спосіб самовираження. Образ народного месника – архетип, засвідчений більшістю світових культур, особливо органічно й осмислено прозвучав у романтичній прозі. Оригінальність Шевченкової інтерпретації актуального у європейській літературі сюжету полягає перш за все у зміні кута зору оповідача, що скерований тепер не на соціальні перипетії, а відтворює внутрішню візію людської душі. Взаємоперехід сюжетного й сповідального планів повісті Т.Шевченка “Варнак” дозволив письменникові осмислити складну психологічну дилему справедливої помсти та християнського прощення, відтворити не стільки перипетії зовнішні, скільки внутрішні колізії, збагнути анатомію злочину крізь призму сповіді.

3.2. Наративно-композиційна піраміда Шевченкового “Музыканта” є водночас схемою психологічного аналізу. Перша частина твору – класичний зразок аналізу відавторського, опосередкованого мовою різноманітних описів, друга, що складається з чотирьох листів скрипаля Тараса (героя повісті) до антикварія (оповідача), репрезентує аналіз інтроспективний. Означений хронологічно (що дозволяє простежити еволюцію внутрішнього світу героя), кожен з листів має ще й окремий самостійний сюжет. Ретроспективна новела про долю Марії Тарасевич – своєрідний мікросвіт у художній тканині твору. Тема двох наступних листів – складний психологічний ребус, проблема бінарних образів. Останній, четвертий лист, що оповідає історію звільнення з кріпацтва й щасливого одруження, – логічна та закономірна розв’язка не тільки епістолярію героя, але й усієї його долі.

3.3. Специфіка інтроспекції у творах автобіографічного характеру набуває особливого звучання й непередбачених акцентів Безперечний деміург у межах художнього простору, у творах автобіографічних автор творить й себе самого. Зумовлений специфічною системою пам’яті письменника, у якій документальне вільно поєднується із художнім, автобіографічний простір прози Т.Шевченка умовно поділяємо на дві паралельні площини, що співіснують у різних вимірах – світ реальний та віртуальну (можливу реальність). Зважаючи на обсяг дисертаційного дослідження та досить ґрунтовні студії сучасного шевченко-знавства у проблемі автобіографізму, ми зупинились детальніше на одному із варіантів віртуальної реальності, що відтворений у повісті “Музыкант”. Мотив Ендіміона, характерний для внутрішньої організації автора, означив концепцію світу мрій письменника, архітектоніку твору, сюжетне вирішення – нетрадиційний для прози Т.Шевченка щасливий кінець любовної історії.

У висновках зазначається: 1. У системі екстервентного психологічного аналізу мікропоетику опису варто розглядати перш за все як системну цілісність, у якій кожен окремий опис, умонтований у певний візуальний ряд, – збагачений семантикою системних зв’язків. Функціональна пластика портрета, метафорична образність пейзажу, багатозначна символіка інтер’єру творять цілісну описову картину художньо-психологічної характеристики, об’єднану єдиним образним мотивом. 2. Усна сповідь героя, його листи й щоденники – не лише формальні прикмети романтичної стилістики, але й необхідна умова реалізації задуму автора – подати внутрішній світ героя у його ж інтерпретації.

Основні положення дисертації викладено у 7 публікаціях:

1.

1.

1.

1.

1.