ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ АРХІВІВ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

ПРИХОДЬКО ЛЮДМИЛА ФЕДОРІВНА

УДК 929 Грушевський:[930.1+930.25+02](477)(043.3)

ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ГРУШЕВСЬКИЙ –

ІСТОРИК, ОРГАНІЗАТОР АРХІВНОЇ
ТА БІБЛІОТЕЧНОЇ СПРАВИ, ПЕДАГОГ

07.00.06 – історіографія, джерелознавство
та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства Державного комітету архівів України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

МАТЯШ ІРИНА БОРИСІВНА,

Український науково-дослідний інститут

архівної справи та документознавства, директор

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ВЕРБА ІГОР ВОЛОДИМИРОВИЧ,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії Росії

кандидат історичних наук

ГИРИЧ ІГОР БОРИСОВИЧ,

Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, завідувач відділу джерел

з історії України ХІХ– поч. ХХ ст.

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ української історіографії

Захист відбудеться 15 червня 2005 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.864.01 в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства за адресою: м. Київ, 03110, вул. Солом’янська, 24.

Із дисертацією можна ознайомитись у Науково-довідковій бібліотеці цент-ральних державних архівів України: м. Київ, 03110, вул. Солом’янська, 24.

Автореферат розісланий ” травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук С. Л. Зворський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми дослідження. В українському архівознавстві від другої половини 1990-х рр. спостерігається активізація біоісторіографічних дослід-жень у контексті неупередженого вивчення історії архівної справи, подолання застарілих методологічних підходів в оцінці його важливих етапів, що тривалий час залишалися недостатньо вивченими. Відтак науковий інтерес становить дослідження життя й діяльності Олександра Сергійовича Гру--шевського – першого керівника державного органу управління у сфері архівної справи України, унікальність творчого доробку якого полягає в його багато-гранності й національному спрямуванні. Вчений збагатив українську науку цінними працями з історії, історіографії, історичної географії, архівознавства, етнографії, літературознавства, зробив непересічний внесок у становлення національної освіти, розбудову архівної та бібліотечної справи України, був причетний до ідейного й організаційного творення української науки в першій третині ХХ ст. Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена потребою всебічного з’ясування внеску О. Грушевського у розвиток української історичної науки, сучасної оцінки його практичної діяльності у сфері освіти, архівної та біблі-отечної справи, організації наукових установ, використання здобутків ученого, які й досі в багатьох аспектах не втратили своєї цінності.

Зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження відповідає плану науково-дослідної та методичної роботи Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (1.1 “Загальні методологічні та теоретичні дослідження, історія архівної справи”).

Об’єктом дослідження є наукова, педагогічна й організаційна діяльність О. Грушевського у сфері української історичної науки, архівної й бібліотечної справи, комплекс історіографічних та історичних джерел, пов’язаних із його життям і діяльністю.

Предметом дисертаційного дослідження є процес становлення О. Грушевського як ученого-дослідника й педагога, еволюція його світогляду, наукових поглядів у контексті загальних тенденцій розвитку української історіографії першої третини ХХ ст., причинно-наслідкові зв’язки між сферами професійної діяльності вченого.

Хронологічні межі дослідження зумовлені датами життя й діяльності
О. Грушевського (1877–1943), проте особливу увагу приділено періоду 1900–1930 рр. – часу становлення О. Грушевського як науковця, а також його активній науковій, педагогічній та організаційній роботі.

Мета дисертаційного дослідження полягає в комплексному вивченні життєвого й наукового шляху О. Грушевського, аналізі його наукового доробку, встановленні особистого внеску вченого у розвиток української історичної науки, освітянського процесу в Україні, розбудову архівної та бібліотечної справи, діяльність Українського наукового товариства у Києві (далі – УНТ) і наукових установ Всеукраїнської академії наук (далі – ВУАН).

Головні завдання дослідження зумовлено його метою і полягають у наступному: – 

дослідити ступінь висвітлення життя й професійної діяльності О. Грушев-ського в українській та зарубіжній історіографії;– 

проаналізувати інформаційний потенціал джерельної бази дослідження; – 

з’ясувати причини, що обумовили сферу наукових інтересів ученого; – 

здійснити проблемно-тематичний аналіз історичної спадщини О. Грушев-ського, виокремивши пріоритетні напрями досліджень вченого; – 

охарактеризувати особливості формування історико-наукових поглядів
О. Грушевського; – 

визначити внесок О. Грушевського у розвиток української історичної науки; – 

дослідити педагогічну діяльність вченого; – 

висвітлити участь О. Грушевського у розбудові архівної справи України;– 

охарактеризувати практичну діяльність О. Грушевського у сфері бібліотечної справи України; – 

оцінити результати науково-організаційної діяльності вченого в наукових товариствах і установах ВУАН.

Методи дослідження: в дисертації використано загальнонаукові (історичний, логічний, абстрагування, системно-структурний) і спеціальні (історико-порівняльний, історико-генетичний) методи пізнання. Важливе значення мало використання методів проблемної хронології та персоналізації, що дозволили визначити внесок О. Грушевського у розвиток української історичної науки, освіти, архівної та бібліотечної справи. Застосовувалися також методи історичного джерелознавства (наукової евристики, класифікації та критики джерел).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на підставі виявлення
й запровадження до наукового обігу значного масиву раніше невідомих джерел автором комплексно досліджено наукову діяльність О. Грушевського у контексті загального розвитку української науки першої третини ХХ ст. Розглянуто обставини вибору й еволюцію професійної діяльності вченого, становлення його як історика й педагога. Реконструйовано науково-історичні погляди та психологічний портрет ученого. Визначено основні напрями наукової творчості
О. Грушевського, доведено цінність його історичних досліджень, значущість персонального внеску у становлення національної освіти, розбудову архівної й бібліотечної справи України, діяльність УНТ і наукових установ ВУАН.

Практичне значення дисертації полягає у систематизації й узагальненні друкованих матеріалів та архівних документів щодо наукової, педагогічної
й організаційної діяльності О. Грушевського, що може стати підґрунтям для подальшого дослідження наукової творчості вченого. Ряд положень дисертації можуть використовуватися під час розробки інтегрального курсу української історіографії, підготовки навчальної літератури з історії архівної та бібліотечної справи. Матеріали дослідження використовувались автором при проведенні семінарських занять за темою “Інформаційне забезпечення розвитку бібліотечної науки в Україні в 1920-ті рр.” для студентів Київського державного інституту культури в 1993–1994 рр.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертації обговорювалися на наукових конференціях, в тому числі міжнародних: “Соборність в українському державотворенні (до 85-річчя Акту Злуки УНР
і ЗУНР)” (Київ, 2004), Документознавство, бібліотекознавство, інформаційна діяльність: Проблеми науки, освіти, практики” (Київ, 2004), “Житомир в історії Волині і України” (Житомир, 2004), “Сучасний стан та перспективи розвитку документознавства” (Київ, 2004).

Публікації. Основні результати дослідження оприлюднено в п’яти публікаціях, із них чотири у виданнях, затверджених переліками ВАК України, загальним обсягом 3,5 друк. арк.

Структура дисертації обумовлена метою й завданням дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів (7 підрозділів), висновків, переліку скорочень, списку використаних джерел і літератури (37 сторінки, 425 позицій),
3 додатки. Обсяг основного тексту дисертації становить 179 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні межі, сформульовано об’єкт, предмет, мету та завдання дисертації, методологічні принципи дослідження, доведено його новизну й практичне значення.

Розділ І “Історіографія та джерельна база дослідження” складається
з двох підрозділів і присвячений огляду літератури з проблематики дисертації
й аналізу джерельної бази дослідження.

Опрацювання літератури з проблеми дозволило нам умовно поділити її на чотири групи за певними особливостями в оцінках наукової спадщини та творчої діяльності вченого.

До першої групи віднесено рецензії М. Возняка, В. Доманицького, В. Дорошенка, М. Залізняка, С. Томашівського на праці вченого з української історіо-графії, етнографії й літературознавства, написані ним у 1906–1910 рр. Критики позитивно оцінювали студії молодого вченого, присвячені дослідженню україн-ської історичної думки, його прагнення відтворити український літературний процес у постійному русі, еволюції, пошуках нових шляхів і творенні нових образів, а також наукову сумлінність, ерудованість, об’єктивність О. Грушев-ського, широке залучення ним архівної інформації.

У 1920-х рр. зберігається тенденція позитивної оцінки наукового доробку вченого у сфері вітчизняної історії, історіографії, літературознавства фахівцями, чиї роботи віднесено нами до другої групи. Д. Багалій у ряді досліджень подає стислий огляд наукового доробку О. Грушевського як представника Київ-ської документальної школи істориків України, характеризує вченого як авторитетного дослідника Княжої доби, Великого князівства Литовського, Гетьманщини, української історії й культури ХІХ ст. Він підкреслює цінність досліджень О. Грушевського про початки української історіографії, “Історію русів”, творчість М. Максимовича, М. Маркевича, М Костомарова, діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (далі – НТШ). У рецензіях О. Гермайзе на працю О. Грушевського “Города Великого княжества Литовского в XIV– XVI вв. Старина и борьба за старину” (1918) та М. Карачківського на студії про соціально-економічне життя міст Литовської держави у XVI ст., опублікованих в І–ІІІ томах “Історично-географічного збірника”, увага акцентувалася на ґрунтовному вивченні вченим історії Великого князівства Литовського, докладній характеристиці життя литовських міст, репрезентативній джерельній базі. Арешт і заслання О. Грушевського 1938 р. призвели до забуття наукової спадщини вченого, нищівної критики його педагогічної й організаційної діяльності. У працях радянських авторів, зокрема О. Мітюкова й В. Нікітіна, діяльність Бібліотечно-архівного відділу, яким учений керував у 1917–1918 рр., оцінювалась як не результативна. Здобутком часів “хрущовської відлиги” стала праця М. Марченка “Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.)”, в якій є посилання на праці О. Грушевського “К судьбе “Истории Руссов”, “К характеристике взглядов “Истории Руссов”. Інформацію про О. Грушевського вміщено в Українській літературній енциклопедії (Т. І, 1988), де в стислій, не позбавленій ідеологічних стереотипів статті, наголошувалося, що праці дослідника написано з використанням маловідомих архівних документів, і вони зберігають певну наукову цінність.

У третю групу виокремлено праці представників зарубіжної гілки україн-ської історіографії (Д. Дорошенко, Б. Крупницький, О. Оглоблин, Н. Полон-ська-Василенко), засновників грушевськознавства (Л. Винар), в яких О. Грушев-ський характеризується як визначний історик і літературознавець, активний діяч НТШ і УНТ. На тлі ренесансу української історичної науки 20-х рр. підкреслюються заслуги вченого у розбудові наукового життя, діяльності Історичних установ М. Грушевського.

Другу половину 1990-х рр. позначено відновленням інтересу науковців до постаті вченого. Віднесені до четвертої групи праці вітчизняних істориків та учених-грушевськознавців С. Білоконя, І. Верби, І. Гирича, Я. Дашкевича,
Л. Дубровіної, В. Заруби, Л. Зашкільняка, Т. Ківшар, С. Кіржаєва, І. Костюк, І. Матяш, Р. Пирога, В. Пристайка, П. Соханя, В. Ульяновського, Ю. Шаповала, О. Юркової, які заклали основу для комплексного дослідження життя й наукової спадщини вченого. Біографічні дослідження у контексті вивчення історії архівної справи в Україні стали одним із напрямів наукової роботи Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (далі – УНДІАСД). У першому випуску біобібліографічного словника “Українські архівісти” (1999), підготовленого цією установою, вміщено статтю про О. Грушевського. Життєвий і творчий шлях ученого ґрунтовно досліджено в працях І. Матяш “Архівна наука і освіта в Україні 1920–1930-х років” (2000) та “Особа в українській архівістиці” (2001). Літературознавчий напрямок наукової спадщини вченого досліджено І. Костюк. Однак наукова діяльність О. Грушевського комплексно досі не вивчалася.

Джерельна база дослідження складається з бібліографічних джерел, періодичних видань, опублікованих та архівних документів. Бібліографічну інформацію про вченого представлено довідниками: “Бібліографія українознавства за 1914–1923 рр.”, “Бібліографія історії України, Росії та українського права, краєзнавства й етнології за 19171927 рр.”; бібліографічними оглядами в журналі “Україна”. Серед бібліографічних видань 1990-х рр. певний джерелознавчий інтерес становлять покажчики “Михайло Грушевський – перший президент України, академік: Біобібліографія (1885–2000)”, а також “Епістолярна спадщина Михайла Грушевського: Покажчик до фонду № у ЦДІА України у м. Києві”. Окрему групу джерел складає періодика (українська: “Украинская жизнь”, “Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца”, “Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка”, “Літературно-науковий вісник”, “Записки Українського Наукового Товариства у Києві”, “Україна”, “Записки Історично-філологічного Відділу ВУАН”; російська: “Известия отделения русского языка и словесности АН”, “Журнал Министерства народного просвещения” та ін.), де опубліковано більшість наукових студій та розвідок О. Грушевського з української історії, історіографії, історичної географії, етнографії, літературознавства, його програмні статті, присвячені проблемам відродження української науки, архівної та бібліотечної справи, а також написані ним рецензії. Ці матеріали є цінним джерелом для реконструкції життєвого шляху і наукової творчості вченого, його науково-педагогічної й організаційної діяльності. Наступний комплекс складають опубліковані документи. До них належать наукові праці вченого, що вийшли окремими виданнями або в тематичних колективних збірках. Окремо було опубліковано наукові праці О. Грушевського: “Пинское Полесье. Исторические очерки. (“Очерки истории Турово-Пинского княжества ХІ–ХІІІ вв.” (Ч. І, 1901), “Туров, Городок и Пинск в составе Великого княжества Литовского. Пинское староство кор. Боны” (Ч. ІІ, 1903)”, “Сьогочасне українське письменство у його типових представниках” (Кн. І, 1909), “Наукове товариство імені Т. Шевченко и его изданія 1905–1909 гг.” (1912), “Города В. Княжества Литовского в XIV–XVI вв. Старина и борьба за старину” (1918), “З сучасної української літератури. Начерки і характеристики” (1918) та ін. У 20-ті рр. публікації вченого з’являлись у виданнях Історичних установ ВУАН, зокрема студію “З київ-ського ратушного господарства XVI віку” було опубліковано у збірнику “Київ та його околиця в історії і пам’ятках” (1926), розвідку “Любецькі справи другої половини XVI в.” – у збірнику Чернігів та Північне Лівобережжя: Огляди, розвідки, матеріали” (1928), “Універсали та грамоти лівобережним ратушам у XVIІ в.” – у “Ювілейному збірнику на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушев-ського з нагоди шістьдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльності” (1928). Студію “Із старих дослідів про Київ та Київщину” опубліковано у збірнику “Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтв” (1930). Комісія для складання історично-географічного словника україн-ської землі, керована О. Грушевським, видала чотири томи “Історично-географічного збірника”, в яких учений опублікував розвідки “Луцьке міщанство в XVI в.” (1927), “Питання оборони замків В. кн. Литовського в ХVI в.” (1928), “Міщанські підрахунки у ревізіях XVI в.” і “Суличівка на Черні-гівщині XVII–XVIII в.” (1929), “До історії сторожі в замках XVI в.” (1931). Особливу цінність становить перший, підготовлений УНДІАСД, номер часопису “Пам’ятки” (К., 1998), в якому опубліковано архівні документи щодо плідної участі О. Грушевського у розбудові архівної справи України в 1917–1918 рр.

Основу джерельної бази дослідження складають писемні джерела: 1) особисті документи вченого (автобіографії, анкети, особові листки, довідки, посвідчення, відомості про членів сім’ї); 2) творча спадщина (тексти праць, статей, конспекти лекцій, бібліографічні виписки, покажчики джерел, підготовчі матеріали); 3) документи про службову та громадську діяльність: організаційні, розпорядчі, довідкові (протоколи засідань науково-академічних і культурно-освітніх установ, проекти статутів, положення, рекомендації, інструкції, звіти); 4) планова документація (плани роботи Бібліотечно-архівного відділу, Бібліотечної секції, наукових товариств, наукових установ ВУАН, висновки щодо планів роботи центральних і крайових архівів, плани створення закладів архівної
освіти, організації та роботи курсів підготовки і перепідготовки кадрів архівної та бібліотечної справи в Україні, плани навчальних програм і курсів); 5) епі-столярна спадщина; 6) фінансові документи (особові рахунки, відомості про заробітну плату, де значиться прізвище О. Грушевського, кошториси видання часописів, документи про організацію наукових, навчальних і просвітніх закладів, виставок, курсів, бібліотечного з’їзду, створення нових підрозділів за участю вченого); 7) фотодокументи (світлини О. Грушевського й членів його родини

Найбільший пласт інформації щодо життєвого шляху і наукової діяльності О. Грушевського містять документи родинного фонду Грушевських, що постій-но зберігаються в ЦДІАК України (ф. ) і хронологічно охоплюють життя
й діяльність вченого з 1877 р. до початку 40-х рр. ХХ ст. Тут відклалися документи біографічного характеру, зокрема свідоцтво про народження, атестат зрілості, посвідчення про вступ до Київського університету, диплом про його закінчення. Значну групу джерел становлять документи, що відображають наукову й педагогічну діяльність вченого. Це посвідчення й довідки про призначення на посади директора Київського Педагогічного музею, Голови Бібліотечно-архівного відділу, Бібліотечної секції цього відділу, директора Постійної комісії для складання історично-географічного словника української землі; про викладання в Новоросійському, Московському, Петербурзькому, Київському університетах на посаді приват-доцента, Українському народному університеті, Вищому інституті народної освіти й інших навчальних закладах. Важливим джерелом дослідження науково-організаційної та просвітницької діяльності О. Грушевського є документи НТШ, УНТ, наукових установ ВУАН. Тут також зберігається чернетка записки О. Грушевського з проханням скасувати вирок суду про його заслання, написана ним 27 лютого 1940 р. У цьому ж фонді відклалися рукописи наукових праць, статей і розвідок ученого, присвячені дослідженню історії України ХІ–ХІХ ст., розвитку української історичної думки в ХІХ ст., етнографії, літературознавства, діяльності НТШ і УНТ. Наукову цінність мають рукописи його лекцій з історії України IX–XVIII ст., з української історіографії й археографії, історії церкви й братств в Україні, які є цінним матеріалом для вивчення історико-наукових поглядів О. Грушевського. Документи ф. містять також інформацію про діяльність О. Грушевського у Бібліотечно-архівному відділі, створеному у вересні 1917 р. при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Української Центральної Ради (з 9 січня 1918 р. – Народного міністерства освіти Української Народної Ре-спубліки). Тут відклалися звернення, заклики про охорону архівів і бібліотек, листування О. Грушевського про діяльність відділу і затвердження його штатів, лист Бібліотечно-архівного відділу до Міжвідомчої Комісії про повернення в Україну архівних документів, які було вивезено до російських архівів, план організації архівної справи в Україні, проект статуту Українського національного архіву, “Законопроект про обов’язкову надсилку друкарнями всіх видань”, чернетка “Протоколу засідання Комісії у справі утворення Української Національної Бібліотеки 19 квітня 1918 р.”, матеріали про підготовку Першого Всеукраїнського з’їзду бібліотекарів, чернетки до статей “Національна бібліотека”, “Завдання Національної бібліотеки” та інші документи, що мають важливе значення для висвітлення питань про розвиток архівної та бібліотечної справи доби визвольних змагань, розроблення вченим теоретичних і практичних засад архівної та бібліотечної реформ в Україні. Наукову цінність становить масив документів, що підтверджує участь О. Грушевського в опрацюванні архівних збірок – книг Румянцевського опису, колекцій документів О. Лазаревського. На особливу увагу заслуговує листування вченого зі старшим братом М. Грушев-ським, дружиною О. Грушевською, членами родини, колегами та учнями.

Важливий за інформаційним потенціалом комплекс документів, що відображають діяльність О. Грушевського у галузі архівної та бібліотечної справи, освіти, роботу в УНТ, Історичних установах ВУАН зберігається в таких архівних установах: ЦДАВО України (ф. – Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України; ф. – Міністерство освіти УРСР; ф. – Міністерство освіти Української держави, ф. – Головне управління мистецтв та національної культури Української держави; ф. – Генеральне секретарство справ освіти Української Центральної Ради – Народне міністерство освіти Української Народної Республики; ф. – Особовий фонд О. Оглоблина); Держ-архів м. Києва (ф. – Київський університет; ф. Р-346 – Вищий інститут народної освіти); ІР НБУВ (ф. І – Літературні матеріали; ф. Х – Архів Всеукраїн-ської Академії Наук; ф. – літературні матеріали. Колекція рукописів ІРНБУв. 1840–1941 рр.); Науковий архів інституту історії України НАН України (НА ІІУ НАНУ) – оп. 3, спр. 170, 172. Держархів Одеської області (ф. – Новоро-ссийский университет). Архівно-слідча справа О. Грушевського зберігається у ЦДАГО України (ф. ). Наукову, педагогічну та громадську діяльність вченого висвітлюють також документи, що знаходяться в архівах Росії, зокрема, Російському державному історичному архіві (ф. – Департамент народного просвещения) та Державному архіві Російської Федерації (ф. – Департамент полиции (ДП) МВД Российской империи).

Розділ 2 “О. С. Грушевський як учений-історик і педагог” складається
з двох підрозділів, в яких досліджено науковий доробок ученого у галузі україн-ської історичної науки, а також його педагогічну діяльність.

Сімейне виховання в дусі традицій української культури, глибокої поваги до минулого українського народу, інтерес родини Грушевських до гуманітарних наук, особисте переконання Олександра Сергійович у тому, що знання історії необхідні кожній людині, вирішальний вплив старшого брата, Михайла, визначили вибір життєвого шляху на користь науково-історичної діяльності. Цьому також сприяли етико-релігійні цінності юнака та його романтична любов до України й українського народу. До наукової роботи О. Грушевський залучився під час навчання на історичному відділі історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира (1895–1899) під керівництвом видатного вченого та діяча українського національного руху В. Антоновича. Наукові інтереси О. Грушевського від початку зосереджувалися в історичній сфері,
і саме українська історія стала основною ділянкою його наукової роботи.
В дисертації проаналізовано студії вченого з історії України, історіографії, історичної географії, етнографії, джерелознавства, архівознавства. З’ясовано, що чільне місце в історичній спадщині вченого займають дослідження історії Литовської держави, Гетьманщини, української історіографії та культури ХІХ ст. Його першим науковим дослідженням стала праця “Пинское Полесье. Исторические очерки. (Очерки истории Турово-Пинского княжества ХІ–ХІІІ вв.” (Ч. І, 1901). Турово-Пінська земля – область, яку населяли дреговичі, довгий час була “київською волостю” і становила інтерес у контексті тяглості української історії. В першій частині дослідник приділив багато уваги історії колонізації, зясуванню археологічних, етнографічних, історико-географічних, хронологічних характеристик, перебігу внутрішнього політичного життя князівства та висловив думку, що до кінця ХІІІ ст. Турівська земля зберігала свою незалежність, але знаходилася під впливом галицько-волинських князів. У другій частині праці О. Грушевський дослідив історію входження Турово-Пінського князівства до складу Великого князівства Литовського, зовнішню і внутрішню політику княжої держави, механізм відносин князів із місцевими правителями, систему землеволодіння, питання організації адміністративної влади, описав замки, розповів про відомих представників місцевого дворянства, духовенства, життя
і побут міст, їхнє населення. Безпосередній вплив В. Антоновича на перші історичні студії молодого дослідника простежується за вибором теми – “обласне” дослідження, а також його хронологічними рамками й структурою. Нариси написані у руслі позитивістської парадигми. О. Грушевський відтворив широку історичну панораму Турово-Пінського князівства ХІ–ХVІ вв., виявив особливості політичного, економічного і культурного життя українських і білоруських земель, що входили до його складу. Характерною особливістю праць є велика увага до джерел, ґрунтовність і сумлінність їхнього опрацювання. О. Грушев-ський обстоював думку про значний вплив давньоруських традицій у Великому князівстві Литовському і створив низку студій, присвячених дослідженню соціально-економічного розвитку руських міст литовсько-польської доби. Цій темі він присвятив велику ґрунтовну працю “Города В. К. Литовского в XIV–XVI вв. Старина и борьба за старину” (1918), а також розвідки “З економічного життя ХVІ в. З історії торговельних відносин” (1918), “Луцьке міщанство в XVI в.” (1927) та ін. Помітний слід залишив О. Грушевський і в дослідженні Козацько-Гетьманської держави XVIІ–XVIІІ ст. У студіях “З економічного життя українських монастирів в XVII–XVIII вв.” (1914), “Універсали та грамоти в земельних справах з 1650–1660 років” (1926), “Перші гетьманські земельні універсали” (1926) він аналізує соціально-економічні відносини, розвиток системи землеволодіння, зокрема надання гетьманською владою земель старшині, монастирям і містам. Ці праці висвітлюють процес формування економічних засад елітарного становища козацької старшини. Вони містять чимало слушних спостережень вченого щодо відносин між гетьманською владою і цар-ським урядом, впливу російського права на місцеве українське, що знайшло вияв у перетворенні рангових земель і маєтностей на спадкові, розширенні селян-ського послушенства, а також характеризують процес розбудови органів адміністративної влади. О. Грушевському належить комплекс праць, присвячених дослідженню політичного й соціально-економічного життя України на початку XVIII ст., боротьбі українського народу за незалежність і державність. Працюючи над проблемами української історіографії, О. Грушевський виділив у її розвитку ряд ключових моментів. Зокрема, дослідник визначив особливості її розвитку у XVIII ст. – перехід від генеалогічних розвідок до вивчення історії краю. Досліджуючи Історію русів”, О. Грушевський подав свої спостереження над проблематикою й поетикою видатного твору української історіографії, простежив характер його оцінок у науковій літературі ХIХ ст. Найважливішою думкою пам’ятки вчений вважав ідею автономності, вільного державного розвитку українського народу. Становлення національної історичної науки в XIX ст. він пов’язує з іменами М. Максимовича, М. Маркевича, П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка, яким присвятив низку наукових праць. В основу персонологічного підходу О. Грушевського покладено принцип ґрунтовного вивчення джерел формування наукових поглядів, світоглядних і психологічних мотивів наукової діяльності цих діячів. Науково-історичний процес учений вивчав у тісному зв’язку з суспільно-політичною думкою і громадсько-політичними рухами, зокрема із діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, а також працею наукових інституцій, особливо НТШ і УНТ – українських протоакадемій, які відіграли видатну роль у новітній історії національної науки й культури. О. Грушевському належить низка студій, присвячених проблемам етнографії, фольклористики та літературознавства, в яких він прагнув відобразити духовні чинники розвитку українського народу, що визначили неповторність його національного обличчя. В підрозділі відзначається, що переважна кількість історичних праць вченого ґрунтується на використанні широкого спектру історичних джерел, зокрема, літописів (Іпатіївський, Густинський, козацькі літописи XVII–XVIII ст.), літературних, історичних пам’яток та з історії церкви, актових документів Гетьманщини.

На підставі залучення архівних документів, опублікованих матеріалів реконструйовано педагогічну діяльність вченого, що охоплює період 1907– 1930 рр. О. Грушевський був глибоко переконаний, що пропаганда наукової спадщини української історичної науки є важливим засобом формування національної свідомості, виховання патріотизму і може прислужитися культурно-духовному відродженню народу. Цим питання він надавав великої ваги у педагогічній роботі, яка тривала за трьома напрямами: читання лекцій, науково-методична діяльність, керівництво науково-дослідною працею студентів і молодих науковців. Викладати він розпочав 1907 р. в Імператорському Новоросійському університеті, де впродовж січня 1907 р. – вересня 1908 р. працював на посаді приват-доцента кафедри російської історії історико-філологічного факультету. Саме в цьому навчальному закладі вчений першим серед викладачів почав читати спеціальний курс з історії України рідною мовою. Упродовж 1909–1917 рр. О. Грушевський працював приват-доцентом історико-філологічного факультету Московського (лютий 1909 р. – червень 1910 р.) і Петербурзького (із початку 1910/1911 до 1916/1917 навч. р.) університетів, де викладав курси з історії Московської держави XVII ст., доби Петра І, історії України. Продовжуючи й розвиваючи традиції свого вчителя В. Антоновича, він активно використовував можливості університетських кафедр для пропаганди української історії та розгортання студій в цій галузі, організував у Москві й Петербурзі джерелознавчий семінар. Повернувшись до Києва навесні 1917 р., О. Грушев-ський читав курси з російської історії, економічного життя України в XIV–XVI ст. на історико-філологічному факультеті Київського університету, де працював на посаді приват-доцента. Доба визвольних змагань стала періодом плідної, змістовної праці вченого, спрямованої на відродження й розбудову національної освіти, становлення багаторівневої системи підготовки кадрів,
дерусифікацію вищої школи, впровадження в навчальний процес широкого кола українознавчих дисциплін для підготовки національно свідомих науковців
і фахівців. Це підтверджують факти його педагогічної діяльності в Українському народному університеті, Українському державному університеті, Українській педагогічній академії, Економічно-адміністративному інституті при Україн-ському товаристві економістів (з 1920 р. – Київський інститут соціально-економічних наук), 2-й Київській українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Архівні документи засвідчують, що 1918–1924 рр. були позначені активною участю О. Грушевського у вирішенні проблем підготовки кадрів для архівних установ. Учений працював над розробкою статуту й концепції Україн-ського архівно-археологічного інституту, створення якого передбачалося проектом архівної реформи. Він вважав, що інститут має бути загальнодержавним, архівного профілю, із дворічним курсом навчання. Як обов’язкові розглядалися напрями вивчення фондів архівів, бібліотек, музеїв, проведення наукових екскурсій за історичною тематикою. Передбачалося заснування бібліотеки, відповідно облаштованих кабінетів архівознавства, археології, нумізматики, сфрагістики, геральдики, видання періодичного наукового друкованого органу, присвяченого висвітленню питань української історії, архівознавства й археології за участю викладачів і студентів. Упродовж 1920/1921 навч. р. він викладав архівознавство України, історію Козаччини, історичну географію України у Київському археологічному інституті. У серпні 1923 р. читав лекції на теми “Архіви України” і “Українські архівні матеріали в західних архівах” на перших курсах архівних працівників. Турботою про фахову підготовку працівників архівів пронизані підготовлені О. Грушевським 1924 р. за дорученням Архео-графічної Комісії ВУАН (далі – АК ВУАН) “Положення про історично-архео-графічні курси при Катедрі українського народу ВУАН”, програма і план діяльності курсів на 1924–1925 рр. У 20-ті роки О. Грушевський працював у Вищому інституті народної освіти ім. М. Драгоманова, був членом Наукової ради інституту, викладав давню історію України, історію України до XVI ст., со-ціальну історію України, історію селянства в Україні та української суспільної думки. На увагу заслуговує його педагогічна діяльність у 1923–1924 рр. на історичному семінарі вищого типу (далі – ІСВТ), створеному при цьому навчальному закладі. Семінар поєднував навчальний процес з науково-дослідною роботою студентів і давав можливість готувати кадри майбутніх науковців. О. Грушев-ський керував секцією давньої й середньовічної історії ІСВТ. Упродовж 1924– 1930 рр. О. Грушевський – дійсний член Науково-дослідної кафедри історії України ВУАН (далі – НДКІУ) що стала організаційною базою для формування київської школи істориків М. Грушевського. Вчений очолив Секцію соціально-економічної і політичної історії НДКІУ, викладав аспірантам курси джерело-знавства, економічної історії України, проводив семінари, практичні заняття
з історії VII–VIII ст., історіографії XVIII–XIX ст., індивідуальні заняття з молодими науковцями, керував їхніми науковими роботами.

У розділі 3 “Науково-організаційна діяльність О.С. Грушевського”, що складається з трьох підрозділів, на підставі залучення численних і різноманітних джерел аналізується внесок ученого у розвиток архівної та бібліотечної справи, діяльність УНТ і наукових установ ВУАН.

Продовжуючи й розвиваючи традиції Київської документальної школи,
О. Грушевський приділив особливу увагу роботі з джерелами як фундаментальній основі української історичної науки, доводив необхідність їхнього ретельного наукового опрацювання й об’єктивного використання. Про це, зокрема, свідчить запропонований О. Грушевським на засіданні АК НТШ 1908 р. “План видання актів внутрішньої історії Гетьманщини”, які він ґрунтовно вивчав. Дослідник глибоко усвідомлював високу наукову цінність і значущість архівних документів, необхідність проведення комплексної роботи з їх організації, збереження й використання. Очоливши у вересні 1917 р. Бібліотечно-архівний відділ Генерального секретарства справ освітніх Української Центральної Ради (з 9 січня 1918 р. – Народного міністерства освіти УНР), О. Грушевський першим порушив питання про необхідність здійснення в Україні архівної реформи, яка передбачала б докорінну перебудову діяльності архівних установ, організацію архівної освіти та започаткування архівної періодики. Це був комплексний проект, що мав на меті створення мережі архівів – національного, місцевих, спеціалізованих; наукову розробку архівних документів; координацію наукових археографічних робіт, що здійснювались архівними комісіями, створення нових комісій; підготовку реєстру українських документів, що знаходилися в російських архівах для повернення їх в Україну; надання допомоги архівам, що постраждали в попередні роки. Відділ розпочав практичну діяльність, спрямовану на формування розгалуженої мережі архівних установ, заснування Українського національного архіву, створення зведеного реєстру вітчизняної архівної спадщини. Ним були здійснені конкретні кроки для з’ясування точного місцеперебування й повернення цінних архівних документів, що знаходилися в установах Москви й Петрограда і підлягали поверненню в Україну. У дисертації акцентовано увагу на здобутках О. Грушевського щодо розбудови архівної справи в контексті його діяльності в Археографічній Комісії ВУАН (1918–1933). З’ясовано, що у 20-ті рр. за її дорученням учений вивчав стан організації, зберігання й використання документів в архівних установах Чернігівщини, Катеринослава та Вінниці, підготував “Записку в справі організації сітки архівосховищ в Україні, і зокрема в Києві”, присвячену організації раціонального розподілу архівних документів між центральними та крайовими архівосховищами з метою забезпечення доступу до них індивідуальних користувачів, а також здійснення масштабних наукових досліджень на державному рівні. О. Грушевський брав участь у вирішенні питань щодо повернення архівних пам’яток із наукових установ Москви в Україну; їхнього збереження й охорони, ініціював заснування архівознавчого часопису, прилучився до розбирання та описування архівних збірок – книг Румянцевського опису, колекцій документів О. Лазаревського та М. Судієнка.

Окремо слід відзначити практичний внесок ученого у бібліотечне будівництво доби Української Центральної Ради й Гетьманату під час його роботи на чолі Бібліотечно-архівного відділу та Бібліотечної секції. О. Грушевським було накреслено основні напрями бібліотечної реформи, що передбачали: створення Української національної бібліотеки (далі – УНБ); формування розгалуженої мережі бібліотек; реєстрацію нових українських видань та часописів і заснування з цією метою спеціального реєстраційного видання “Літопис”; організацію наукової роботи у сфері бібліографії. Для забезпечення системи функціонування друкованих органів в Україні важливе значення мав розроблений під його керівництвом на початку листопада 1917 р. “Законопроект про обов’язкову надсилку друкарнями всіх видань”, який започаткував на державному рівні правові засади бібліографічної реєстрації творів друку та комплектування ними бібліотек, правила про надсилання обов’язкового примірника і його розподіл між книжковими інституціями держави. Принципове значення, на думку вченого, мало закріплення за новоствореною УНБ першочерговості в одержанні друкованих видань. У розробленому навесні 1918 р. за участю О. Грушевського “Законопроекті про утворення Української національної бібліотеки” чітко визначено фундаментальні завдання головної книгозбірні держави – забезпечення максимально повного комплектування друкованою продукцією, що виходила в Україні з усіх галузей знань і усіма мовами, а також її збереження. Законопроект передбачав певні заходи щодо надання приміщення для УНБ та виділення коштів на зарплату працівникам і комплектування книжкового фонду. Через зміну уряду Бібліотечно-архівному відділу і створеній за його ініціативи “Комісії по утворенню Української національної бібліотеки” не вдалося здійснити до кінця свій план. Проте, 2 серпня 1918 р. було прийнято закон про створення Національної бібліотеки Української держави, в якому знайшли вияв основні ідеї О. Грушевського, викладені ним у “Законопроекті про утворення Української національної бібліотеки”. Виявлені документи свідчать, що між О. Грушевським і В. Вернадським існували принципові розбіжності у поглядах на засади організації УНБ, зумовлені світоглядними й ідейно-концептуальними чинниками. Це змусило вченого відмовитися від співпраці з Тимчасовим Комітетом, якій здійснював велику організаційну роботу і практичне керівництво усім комплексом робіт, необхідних для заснування УНБ. У дисертації ви-світлено участь О. Грушевського у вивченні бібліотечних ресурсів України, фо-р-муванні мережі бібліотек, активну роботу щодо підготовки Першого Всеукраїнського з’їзду бібліотекарів.

Важливою складовою наукової діяльності вченого була його плідна праця в наукових товариствах, комісіях, гуртках, часописах, що здійснювалася в умовах національно-культурного відродження першої третини ХХ ст. На початку
1900-х рр. О. Грушевський став дійсним членом відомих і авторитетних наукових інституцій, зокрема НТШ (1902), Історичного товариства Нестора-літописця (1903), Історико-філологічного товариства при Імператорському Новоросій-ському університеті (1907), УНТ (1907 – член бюро УНТ, а також Історичної секції, що входила до складу товариства), Російського Географічного товариства (1913). Архівні документи засвідчують, що 1917–1921 рр. стали періодом активної науково-організаційної діяльності О. Грушевського. У відродженні національної культури й науки він відводив чільне місце УНТ, Українському народному університету, Академії наук, архівам і бібліотекам. На увагу заслуговує написана в цей період стаття Зайва чемність (Про виховання почуття національної свідомості у українців)”, присвячена проблемі виховання в україн-ської нації почуття національної гідності й самоповаги через усвідомлення й відстоювання нею своєї мови, історії, культури, окремішності. О. Грушевський брав участь в організації наукових інституцій, навчальних закладів, гуртків і часописів. Щодо УАН він послідовно обстоював концепцію її створення на базі УНТ. Позиція вченого відображала глибоке усвідомлення ним української історичної парадигми, необхідності спадкоємності, збереження традицій національних наукових установ, серед яких УНТ, слідом за НТШ, зробило визначний внесок у формування підвалин української науки і мало на той час усталену структуру (сформовані секції, власне видавництво, музей, наукові видання). Він був глибоко переконаний, що з огляду на структуру, інтелектуальний потенціал, масштаб, досвід, національний характер наукової діяльності товариства та його авторитет, УНТ мало стати важливою складовою фундаменту розбудови україн-ської науки. Окремо аналізується діяльність О. Грушевського в 1919–1921 рр. на чолі Історичної секції УНТ, яка була центральним підрозділом товариства, найбільш представницькою за складом членів, а також рівнем дослідницької та видавничої діяльності. Важливо підкреслити, що за часи його керівництва Історична секція виступила ініціатором структурного перетворення Товариства, зокрема його поділу на гуманітарний і природничий відділи, а також вироблення нового підходу до організації історичних досліджень. Після створення УАН, із березня 1919 р. до 1930 р. О. Грушевський працював директором Постійної комісії для складання історично-географічного словника української землі на правах академіка Історично-філологічного відділу УАН. У дисертації на підставі залучення мало відомих архівних документів показано вагомий внесок цієї наукової інституції у розвиток історико-регіональних досліджень та історичного краєзнавства. У 1922–1923 рр. О. Грушевський – дійсний член науково-дослід-ної кафедри історії України під керівництвом В. Василенка. Вчений брав активну участь в діяльності Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України (з 1919 р.), був причетним до заснування Софійської Комісії (у червні 1923 р.), обіймав посаду товариша голови Товариства правників. До-сліджено багатогранну й плідну діяльність вченого в Історичних установах ВУАН, створених його старшим братом М. Грушев-ським. Упродовж 1924–1930 рр. О. Грушевський очолював історично-економічну підсекцію Історичної секції, Секцію соціально-політичної та економічної історії НДКІУ, а також співпрацював в Археографічній Комісії та Комісії районного дослідження Лівобережної України, був членом Ради Історичної секції, заступником її голови. Спільно з М. Грушевським він редагував “Праці Історичної секції”, був членом редколегії часопису “Україна” і “Записок історично-філологічного відділу ВУАН”. З кінця 1920-х рр. розпочався розгром Історичних установ М. Грушев-ського, а в 30-ті рр. – фізичний тиск на його співробітників й учнів. Трагічна доля не оминула й О. Грушевського. У липні 1933 р. ученого було звільнено з ВУАН “за саботаж у науковій роботі”, а в серпні 1938 р. заарештовано.

За підсумками проведеного дослідження автор дійшов таких висновків, які виносяться на захист:

1. У літературі, присвяченій вивченню життєвого шляху і наукової діяльності О. Грушевського, виокремлюються чотири блоки, суттєво відмінні між собою за підходами в оцінках його наукової спадщини та творчої діяльності: “дорадянський” (1900–1917-ті рр.), що охоплює перші публікації, присвячені науковій творчості О. Грушевського (М. Возняк, В. Доманицький, В. Дорошенко, М. Залізняк, С. Томашівський); “радянський” (1920–1989 рр.), упродовж якого творчість вченого аналізується його колегами й рецензентами (Д. Багалій, О. Гермайзе, М. Карачківський), але загалом замовчується або піддається тавруванню; “зарубіжний” (1923–1990-ті рр.), представлений працями учених
українського